Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 54 (всего у книги 60 страниц)

Чим характеризується*: слов’янофільство? Перш за все, як говорить елементарна пдлітграмота,– філософсько-історичною теорією національної самобутності. Але оскільки ця теорія утворилася під впливом філософської системи" напів-містичного Шеллінга ¹¹²й ідеалізму Гегеля ^пз, остільки її «самобутність» була одірвана від соціально-історичних процесів й вона мусила виродитись в «мракобєсіє» Леонтьева. Панславізм привів до «самобутнього» Сходу і ідеалістичного месіанізму. Але хіба ми говоримо про «самобутність» Азії? Справа ж іде про Маркса і принцип каузальності. Треба ж відрізняти самовар від чижика і знати, що слов’янофільство є одна з варіацій того ж таки ідеалістичного інтуїтивізму *.

Отже, азіатський ренесанс і надалі залишається прекрасною поезією наших днів. Ми й надалі віримо й переконані, що тільки конквістадори Великого Сходу утворять четвертий культурно-історичний тип, що тільки вони виведуть людськість на шлях комуністичних революцій.

Але треба кінчати. Марксизм завжди був живою теорією, і він ніколи не цурався здорової романтики. Найлютішим своїм ворогом він вважав сухий ревізіонізм. Колись робили спроби використати марксизм для оформлення ідеології великого капіталу («легальний марксизм»), тепер намагаються зробити з нього під прапором безграмотних фраз народницький сахарин. Ця остання спроба реакційніша за першу, бо об’єктивно – повторюємо ще раз і ще раз – грає на руку столипінського отрубу. В вульгарному марксизмі шукають собі підпори, з одного боку (ще раз і ще раз), безсмертний куркуль, з другого – міське міщанство. Саме тут і йде кристалізація їхнього світогляду.

Отже, очевидно, боротьба тільки починається, і коли взяти до уваги, що в українській літературі марксизм почав розгортати поки що свої дитячі крильця, що його кроки плутаються в лабіринті найскладнішої ситуації, яку знала коли історія, то з певністю можна кваліфікувати нашу боротьбу, як боротьбу «не на життя, а на смерть». Від рефрену Катона Старшого – «Беїепсіа СагШа^о» * ми не одмовляємось, і наш соціальний фанатизм ніколи не погасне ₀До зачеплених питань ще не раз доведеться повертатись, але ми знаємо, що «крапля довбе й камінь». У всякому разі, безпримірна поразка масовізму має

МОЖЛИВІСТЬ Нашій ДИСКУСІЇ рОЗГОрнуТИСЬ. Це Перший ПЛЮСо Другим плюсом ми примусили суспільство хоч трохи поважати письменника (Хвиля в рахунок не йде). Третій плюс – найбільший – це той, що наша література вже відчуває вітерці доброго повітря* В ньому ми й розгорнемо свої могутні відродженеькі крила. Інакше і не могло бути, бо за нас життя, бо наш молодий клас – пролетаріат – упевнено сходить на історичну арену.

Почали ми свою статтю критикою спроб найти в історії відповідні аналогії до нашого сьогоднішнього руху. Систематичні провали наших супротивників в цьому сенсі ми з’ясовуємо, з одного боку, національною обмеженістю, з другого – літературною безграмотністю.

Навіть т. Коряк, який нещодавно кинув нам «рукавичку» і викликає нас на бій,– навіть він не здібний підвестись вище заяложеної схеми («хатянство – радянство») і зробити

з марксизму живу теорію. Справа в тому, що логіка соціальних процесів нашої дійсності ні в якому разі не може припустити відриву від цих процесів пролетарських ідеологічних надбудов, Всяка спроба в цьому сенсі обов’язково несе за собою невдачу. В часи військового комунізму пролетарське мистецтво не тільки могло, але й повинно було обособлятись. Тепер, в час органічного будівництва, коли пролетаріат іде в союзі з дрібною буржуазією і вкупі з нею простує до соціалізму тепер всяке обособления логічно веде до самогубства фізичного чи морального, все одно. Володимир Коряк весь час намагався стати осторонь, зайняти позиції, так би мовити, третьої особи (стати), так би мовити, «чистим» марксистом і (дивитися – ?) на життя зі свого мудрого «висока». Він не симпатизував ані плужанській просвітянщині, ані «хатянщині Вапліте»„Але такої позиції життя не терпить, і наш колишній вчитель відчув, що його особиста трагедія логічно мусить стати за один із епізодів того соціального фарсу, який ще й досі розігрують наші ультраліві комуністи. Внаслідок такого розв’язання особистої трагедії маємо вступ т. Коряка до складу співробітників плужанського органу. І хоч скільки б колишній вчитель «паплюжив» містечковий масовізм «Плуга», хоч які б він будував химерні ілюзії щодо своєї чистої безсторонності,– Пилипенко завжди з охотою буде друкувати його, завжди буде виставляти його за докладчика за своїх «маломістечково-просвітянських» з’їздах. Дядько прекрасно розуміє, що в особі Коряка він придбав собі вірного, хоч, можливо, й химерного, союзника. Словом, життя, примусивши нашого колишнього вчителя вийти з ілюзорного стану безстрашності, ще раз підтвердило наше припущення неможливості нашого відриву від живих соціальних процесів. Т [овариш] Коряк мусив стати на бік чи то тих сил, які грунтуються навколо «Вільної Академії», чи то тих, які визначаються «маломістечковим просвітянством». І він став. І прекрасно зробив. Краще бути безперспективним і об’єктивно-реакційним плужанином, ніж сидіти десь на морально спустошених левадах своїх розбитих ідеалів. Що не говори – а плужанізм своїм ясно окресленим дрібнобуржуазним світоглядом являється тією тичкою на історичному роздоріжжі, щозавжди буде попереджати і одганяти від себе молодь.

Отже, силою залізних законів історії наші ідеологічні надбудови вливаються в загальне річище української громадської думки. Але зібравшись в чужий монастир, вони, ці надбудови, мусять забути про свій «устав». Коли українська громадська думка розвивалась по лінії «хатянства» й «радянства», то й мільйони Хвильових не зможуть звернути її з цього шляху. Нам залишається тільки вибирати більш вигідну позицію і оволодіти одним з цих процесів. На цей шлях і пішли всі пролетарські письменники. Іншими словами, коли ми «хатяни», то той, хто не з нами, обов’язково попадає в лабети просвітянства. Що таке останнє,– всі, здається, знають, Але що таке «хатяни» – це й досі «загадка». Коли ми всяку спробу притягти до нас «хатянство» як «хатянство» завжди відкидаємо, то не тому, що ми не хочемо вбачати в ньому одного з своїх попередників, а . тому, що наші опоненти не здібні поставити «хатянство» в план ретроспекції. Ми вже говорили – «хатянство» не тому прийшло до «європейського фрака», що воно ставило останній за свій ідеал, а тому, що тодішня соціально-економічна ситуація не відповідала «хатянським» «гаслам». Бо що таке «хатянство»? Чи не було воно потенціальним західництвом? Отже, в цьому сенсі ми дійсно вбачаємо в ньому свого предка. Коли ви здорову красиву людину називаєте мавпою – вона, очевидно, не повірить вам і буде вас вважати принаймні за дурня. Але зовсім не значить, що ця людина, коли вона має більш-менш широкий світогляд, не добачає в цій же мавпі свого попередника.

Отже, ми, азіатські конквістадори, є, хоч як це й дивно, перш за все «західники». І протиставляємо себе, з одного боку, «енкам», а з другого – «європейкам». Діалектика навчила нас нести світло з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення Європи минулого. Іншого путі, на наш погляд, нема для пролетарського мистецтва. Тільки установка на «західництво» передає нам командні висоти. Волею історії ми перешиковуємось _ав інший план, але з такою ж непохитною вірою в здійснення своїх ідеалів, що їх ми мали, випускаючи літературний універсал 21-го року. ¹¹⁴Коли брати історичні аналогії, то наш час відповідає двом історичним моментам: ХѴІІІ-у віку в німецькій літературі і ХІХ-у в російській. Це епоха «Зіигт иті Бгап§’у» ¹¹⁵, епоха «бурі й натиску». Росіяни 40—50-х років, здається, не називали свій час цим терміном. Але західники – Бєлінські, Грановські ¹¹⁶, Герцени – по суті, теж були творцями золотого віку своєї національної культури.

Колись тов. Сталін говорив ^|17, що «само собою розуміється, нація як всяке історичне явище має свою історію: початок і кінець». В XVIII віці Німеччина, а в XIX – Росія проходили серединний етап своєї національної трансформації.

Українське мистецтво теж підходить до свого золотого віку. Починається період «бурі й натиску». Друга половина німецького XVII віку, що йшла за 30-літньою війною ^ІІ8, характеризується інтелектуальним і політичним занепадом. В першій половині XVIII починається рух, і в тому ж віці Німеччина дає Лессінга, Гете, Шіллера. Ще до автора «Лаокоона» в німецькій літературі був рух проти французької поезії і просвітительства. Це був рух, як відомо, не проти Франції, а проти художніх смаків французького двора. Класичний період німецького мистецтва рішуче розв’язав це питання «Стражданнями молодого Вертера» ¹¹⁹і «Розбійниками». Це зовсім не значить, що тодішня молодь була націоналістично настроєною, навпаки, Гете і Шіллер, як відомо, були космополітами. Навіть рішучий момент боротьби з французоманією тісно зв’язує Лессінга з ДідрОо Але першоджерелом була все-таки Англія – Європа для тодішньої Німеччини. Але все-таки надходив золотий вік,– і Гете пішов до Шекспіра. Це зовсім не підходило (зашкодило – ?) німецьким класикам згадати Марціала ¹²⁰й піднести «Ксенії» рідному філістерству. Україна теж пережила свою війну з царатом і вийшла з неї до певної міри спустошеною. Але вже в минулому столітті починається непоборний національний рух. Культурний занепад вів нас до тих обмежених соціально-побутових можливостей, що їх ми маємо сьогодні.

Але національне відродження робить чудеса, і нація прискореним темпом підходить до свого золотого віку. «М’ятежні генії» (термін, що ним охрестили себе поети епохи «Штурму унд Дрангу») повторюються сьогодні в українській літературі. Раніш, ніж почати фундаментальну творчість, «м’ятежні генії», як відомо, кинулись в бій. Багато з них не витримало такого безпримірного горіння, частина з них збожеволіла, але нато-місць з гуртка страсбургських «м’ятежників» вийшов Гете. Наша епоха теж страждає на гігантомахію, але ця гігантомахія не що інше, як гігантомахія «бурі й натиску». Історична місія «м’ятежних геніїв» зводилась, як відомо, до того, щоб розчистити атмосферу, скинути традиції, найти самостійний шлях для розвитку німецької літератури. Ті ж самі завдання і ми беремо на себе. «Штурм унд Дранг» звертався до Оссіа-на ^{12 ]}, Гомера, Шекспіра, ми теж провіряємо свої можливості на античній культурі і Ренесансі. Це зовсім не значить, що ми когось хочемо рабськи наслідувати. Ми тільки даємо своїм вбогим опонентам ще один козир в руки, але козир більш певний, «Штурм унд Дранг» був, як відомо, продовженням французького раціоналізму і його освободительних ідей, але він був також повстанням проти раціоналістичного догматизму. М’ятеж продовжує російський більшовизм, але повстаємо проти псевдомарксистського вульгаризму. Тоді був час не зовсім ясного протесту,– наші горизонти теж тільки-но виясняються.

Така-от наша історична аналогія і спеціально для тих, хто їх полюбляє. Нічого блукати в «пантагрюелізмах» ¹²²– «дайош» «бурю й натиск». ■ Наша епоха все-таки залишається великою епохою ренесансу, що розчиняє двері тому весняному повітрю, яке легеньким і радісним вітерцем біжить з Азії.

Наше відродження йде під прапором пролетарських революцій і кожним своїм нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком прекрасні «озера загіриьої комуни», Ми вже все маємо – і буйні фарби Петрицького ^{г 3}, і конструктивну чіткість Меллера ¹²⁴, і прекрасні звуки Вери-ківського ¹²⁵, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського, і надзвичайного Курбаса, і..., і..., і... Але ми ще не маємо відповідної культурної атмосфери. Ми знаємо, що основа всього – це Дніпробуд. Але не виросте дуб без сонця. Безпокійний Байрон не будував Лондона, але й навіть він, «мошльщик» третього стану, був великим громадянином і вмів запалити до творчості своє суспільство. І це ми знаємо. Ми віримо, що гряде і наш геніальний неспокійний громадянин. Його викликаємо ми своїми нервами, своєю непоборною волею.

Отже, підводиться прекрасне сонце відродження, і ми тиснемо руку тобі, невідомий товаришу. Ми підемо з тобою по наших спустошених городах і селах з багряним прапором і вийдемо на той великий тракт, що по ньому йдуть народи до далекого, але безсумнівного комуністичного суспільства.

ПРИМІТКИ

До даного тому ввійшли кращі твори Миколи Хвильового: значна частина новел та оповідань, «Повість про санаторійну зону», роман «Вальдшнепи», рання поезія. Вміщено кілька памфлетів, написаних у ході літдискусії 1925– 1928 рр. Хоча у 20-ті роки він по праву вважався одним із найавторитетніших

і найпопулярніших українських письменників, протягом десятиліть його твори були майже невідомими українському читачеві. За життя письменника з’явилося кілька видань вибраних творів, зокрема: Хвильовий Микола.Твори. У 3-х т.– Харків: ДВУ, 1927.– 1930 (т. 1 (Етюди) – 1927 р., т. 2 (Осінь) – 1928 р., т. З (Етюди) – 1930 р.). Перший та другий томи творів без композиційних змін було перевидано вдруге в 1929 р. Третій том не вийшов. У 1932 р. здійснено вид.: Хвильовий Микола.Вибрані твори: У 2-х т.– Харків: Рух, 1932.– Т. 1. Запланований другий том не побачив світу. Після цього впродовж майже шести десятиліть, на Україні були під забороною не лише книжки, але й саме ім’я звинуваченого у найтяжчих ідеологічних гріхах письменника.

У 1980—1986 рр. Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка (Нью-Йорк. Балтімор. Торонто) видало Твори М. Хвильового у п’ятьох томах з грунтовною передмовою і коментарями Гр. Костюка. Окремі томи супроводжувалися вступними статтями М. Шкандрія, С. Гординського, Ю. Шевельова. У 1989 р.вперше після тривалої перерви видавництво «Радянський письменник» опублікувало збірку вибраного «Сині етюди». В 1990 р. у видавництві «Дніпро» з’явилися твори М. Хвильового у двох томах.

Враховуючи останню волю автора та едиційну практику, що склалася, новели й оповідання в даному томі розташовано в основному так, як уклав їх М. Хвильовий для прижиттєвого видання (Твори: У 3-х т.). Оповідання, не вміщені в тритомнику, подаються в хронологічному порядку.

Тексти публікуються за джерелами, що найточніше передають творчу волю автора. Авторський правопис наближено до сучасного. Твори датуються здебільшого за першодруком, окрім тих випадків, коли дата написання зазначена автором.

У примітках подається історико-літературний та реальний коментар.

Авторські зауваження до текстів наводяться в посторінкових виносках беззастережно, переклади іноземних слів і виразів подаються з ремаркою «Ред.».Маловідомі імена й назви, історичні події, що коментуються в примітках, позначені у тексті цифрами. В кінці тому вміщено словничок малозрозумілих та діалектних слів.

. НОВЕЛИ, ОПОВІДАННЯ

ВСТУПНА НОВЕЛА

Вперше надруковано у вид.: Хвильовий Микола.Твори: У 3-х т.– Харків: ДВУ, 1927.– Т. 1 (Етюди).– С. 5—12. Твір написано спеціально для цього видання. Подається за першодруком.

¹«С е д і» – п’єса англійського прозаїка і драматурга В. С. Моема (1874– 1965), поставлена трупою театру «Березіль» у сезоні 1927—1928 рр.

²У ж вій Наталя Михайлівна (1898—1986) —українська актриса, народна артистка СРСР, Герой Соціалістичної Праці. У спектаклях театру «Березіль» блискуче виконувала головну роль дівчини Седі в однойменній драмі Моема.

³«Березіль»—один з перших українських пореволюційних театрів. Заснований українським режисером-новатором Лесем Курбасом (1887– 1937), працював у 1922—1926 рр. у Києві, в 1926—1935 рр.– у Харкові. Після арешту Леся Курбаса в грудні 1933 р. «Березіль» фактично розпався. Деяких акторів було репресовано. 1935 р. частина колишніх «березільців» об’єдналася в Харківському українському драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка.

⁴Тропік Козерога – південний тропік або ж паралель з широтою 23°27', де стоїть сонце опівдні в день зимового сонцестояння 21—22 грудня. М. Хвильовий вжив цю назву як узагальнююче означення тропіків.

⁵Лопань – невелика річка, яка протікає у Харкові. Хвильовий не раз іронізував над мізерністю пересихаючої, заболоченої столичної річечки.

⁶Шпол Юліан (псевдонім Михайла Омеляновича Ялового; 1895– 1934) – прозаїк, драматург, поет. Близький друг Миколи Хвильового. Автор збірки поезій «Верхи» (1923), драми «Катіна любов, або Будівельна пропаганда» (1928), роману «Золоті лисенята» (1929) та ін. Активно виступав як публіцист на сторінках тогочасної періодики. Був першим президентом ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури). 1927 р., дбаючи про збереження організації, яку вульгарно-соціологічна критика піддавала злісним нападкам і звинуваченням, збори ВАПЛІТЕ виключили трьох керівників – Хвильового, Ялового й Досвітнього – зі складу організації. Це була ініціатива самих виключених, котрі продовжували співробітничати з ВАПЛІТЕ. Ця оборонна акція не допомогла. У січні 1928 р. ВАПЛІТЕ «самоліквідувалася». Впродовж кількох років М. Яловий був головним редактором ДВУ (Державного Видавництва України). У квітні 1933 р. його арештували одним з перших серед харківських письменників, що, очевидно, стало однією з безпосередніх причин самогубства Миколи Хвильового. У передсмертному листі він написав: «Арешт Ялового – це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий».

⁷Професор Канашкін – сатиричне уособлення войовничого псевдовченого, прообразом якого був активний у 20-х роках літературознавець і критик вуиьгарно-соціологічного напряму Анатолій Машкін, постійний опонент Хвильового і ваплітян.

⁸Кав’ярня Пока – у 20-х роках улюблене місце зустрічей творчої інтелігенції Харкова. Знаходилася на вулиці Сумській, поблизу багатьох редакцій, видавництв тощо.

⁹... професор Канашкін запевняє, що цей твір не належить перу письменника Рінальдо Рінальдіні, а належить перу французького письменника Г офмана-молод-шого, що писав під псевдонімом Дюма (батько).– М. Хвильовий навмисно довільно змішував різноманітні прізвища, назви творів світової літератури задля саркастичного висміювання неосвіченості, поверховості «пролетарських» літературознавців і критиків на кшталт професора Канашкіна.

Г офм ан Ернст Теодор Амадей (1776—1822) – німецький письменник, композитор, художник.

Дюма Олександр (Дюма – батько; 1802—1870) —французький письменник, автор знаменитого історико-авантюрного роману «Три мушкетери».

¹⁰Досвітній Олесь (псевдонім Олександра Федоровича Скрипаля-Міщенка; 1891—1934) – український радянський письменник, один з фундаторів і керівників ВАПЛІТЕ, близький друг Миколи Хвильового. Автор

повістей «Тюнгуй»– (1924), «Гюлле» (1927), «Нас було троє» (1929), роману «Американці» (1925) та ін. Улітку 1933 р. був арештований невдовзі після самогубства Хвильового, знищений в листопаді 1934 р.

^{1 ]} «Собор Паризької Б о г о м а т е рі» – роман видатного французького письменника Віктора Гюго (1802—1885), написаний 1831 р.

¹²Олесь Слісаренко – навмисне гумористичне поєднання імені й прізвища різних письменників, Олеся Досвітнього та Олекси Слісаренка. Слісаренко Олекса Андрійович (1891 – 1937) – поет і прозаїк, активний .член ВАПЛІТЕ. Автор поетичних збірок «На березі Кастальському» (1939), «Поеми» (1923), «Байда» (1928), десятків прозових книжок, зокрема повістей «Плантації» (1925), «Бунт» (1928), роману «Чорний ангел» (1929), новелістичних збірок «Сотні тисяч сил» (1925), «Камінний виноград» (1927) та ін. Буй , репресований, загинув на Соловках.

¹³Сем єн к о (Михайль) Михайло Васильович (1892—1937) – поет, лідер українського футуризму, автор збірок «П’єро задається», «П’єро кохає»' (1918), «Кобзар» (1924, 1925), «Поезії» (1932). Незмінний організатор футу-' ристських угруповань «Аспанфут», «Комункульт», «Нова генерація», альманахів та журналів «Семафор у майбутнє» (1922), «Альманах трьох» (1923), «Нова генерація» (1927). У ході літературної дискусії 1925—1928 рр. різко виступав проти ідейно-естетичних поглядів Хвильового, проти орієнтації ВАПЛІТЕ на оволодіння мистецьким досвідом минулого. У 1937 р. був заарештований

і розстріляний.

¹⁴«Зустріч трьох».– Мається на увазі відома свого часу книжка «Зустріч на перехресній станції. Розмова трьох» (К.: Бумеранг, 1927), де змальовано символічну зустріч трьох поетів-футуристів – Михайля Семен ка, Гео Шкурупія та Миколи Бажана на задимленій залізничній станції, на перехресті доріг. Біля манливого Семафора в Майбутнє вони палко дискутують про майбутнє мистецтва.

¹⁵Любченко Аркадій Панасович (1899—1945)—письменник, член-фундатор і секретар ВАПЛІТЕ, був у дружніх стосунках із Хвильовим. Літом 1944 р. виїхав у еміграцію, зберіг і вивіз архів ВАПЛІТЕ, матеріали якого були пізніше опубліковані професором Юрієм Луцьким. Помер у Німеччині після важкої операції.

¹⁶Пилипенко Сергій Володимирович (1891—1943) – український прозаїк, байкар і публіцист, автор збірки «Байківниця» (1922), «Анекдоти старого редактора» (1933) та ін. Організатор і незмінний голова спілки селянських письменників «Плуг». Редагував «Селянську правду», працював у багатьох видавництвах. Був одним із найактивніших опонентів Хвильового у літературній дискусії 1925—1928 р., обстоюючи «плужанський» масовізм і безоглядно заперечуючи естетичну вибагливість Хвильового, його вимоги грунтовної роботи над словом, серйозної освіти письменника, вивчення мистецької спадщини минулого. Роману «Малоросія» у Пилипенка немає. Хвильовий натякає на примітивність «плужанского» просвітянства, яке захищав у ході літдискусії Пилипенко. 1934 р. був репресований.

¹⁷Азарх Раїса (1898 – ?)—письменниця, член РКП (б) з 1917 р. учасниця громадянської війни, була у дружніх стосунках з командиром Червоного козацтва Віталієм Примаковим. У 20-х роках перебувала на керівній партійній роботі, була членом дирекції ДВУ. Сприяла Хвильовому та близьким до нього письменникам у виданні їхніх творів. Після знищення у 1937 р. Примакова звинувачена у троцькізмі й, очевидно, репресована. Дещо з ЇЇ творчої спадщини перевидавалося після XX з’їзду КПРС.

¹⁸Свою найм ол одшу збірк у...– Мається на увазі збірка М. Хвильового «Сині етюди» (Харків, 1923).

¹⁹Пільняківщина – стильовий вплив прози російського письменника Бориса Андрійовича Пільняка (справжнє прізвище Вогау; 1894—1941) – одного з представників пореволюційної прози, автора романів «Голий рік» (1921), «Соляний амбар» (1937), повісті «Червоне дерево» (1929) та ін. За певну залежність від поетики Пільняка недоброзичливі критикй не раз картали Хвильового.

²⁰«С е р а п і о н о в і брати» – угруповання петроградських письменників, засноване 1921 р., назване за аналогією з гуртком друзів у однойменному романі Е. Т. А. Гофмана. До нього належали М. Зощенко, Вс. Іванов,/' В. Каверін, Л. Лунц, К. Федін, ї. Груздєв, М. Нікітін, Є. Полонська, М. Сло-[ нимський, М. Тихонов. «Серапіонові брати» орієнтувалися на засвоєння техноѴ логії мистецтва, на художній експеримент, активні формальні шукання, виступали проти спрощеності й мистецької невибагливості.

²¹... про чи тати у професора Сулим и.– Мається на увазі стаття М. Сулими «Фразеологія Миколи Хвильового» (Червоний шлях.– 1925.– № 1-2.– С. 263—290). Говорячи про кострубатість і безграмотність своєї художньої мови, Хвильовий епатує некоректних критиків, яких йому не бракувало, хоча іноді закиди у надмірній засміченості русизмами, просторічними виразами бували й справедливими.

²²«Садок вишневий коло хати» – початок однойменного вірша Т. Г. Шевченка (1847).

²³«Три мушкетери» – роман французького письменника Олександра Дюма, написаний у 1844 р.

«Удари молота і серця» – збірка поезій Василя Михайловича Еллана-Блакитного (справжнє прізвище Елланський; 1894—1925) – українського поета, публіциста, громадського і політичного діяча. В. Блакитний – автор класичних зразків революційної лірики, виступав також як прозаїк (під псевдонімом А. Орталь), блискучий пародист (під псевдонімом Маркіз Попелястий), фейлетоніст і сатирик під псевдонімом Валер Проноза). Один з провідних діячів Української партії соціал-революціонерів – лівого її крила, так званих боротьбистів. Після входження частини боротьбистів до складу Компартії України В. Еллан стає членом ЦК КП(б)У і редактором щоденної газети «Вісті ВУЦВК». Організатор і керівник спілки пролетарських письменників «Гарт». Перша збірка поезій «Удари молота і серця» надрукована 1920 р. Блакитний підтримав перші поетичні виступи Хвильового, співпрацював зним у «Гарті». Проте, коли Хвильовий виступив проти м&совізму «Гарту», спробував створити студію «Урбіно», відстоювати певну автономність, суверенність творчої особистості, Блакитний різко засудив його позицію. У роки культу В. Блакитний був посмертно звинувачений у буржуазному націоналізмі, пам’ятник, поставлений друзями в Харкові,– знищений, твори – заборонені. Реабілітований після XX з’їзду КПРС.

ЖИТТЯ

Вперше надруковано в журн.: Шляхи мистецтва.– 1922.– № 2.– С. 13– 15. 1923 р. оповідання опубліковано в збірці «Сині етюди» (Харків: ДВУ), 1925 р.– окремою книжечкою (Харків: ДВУ), 1927 та 1929 р.– у першому томі Творів. Востаннє за життя автора оповідання опубліковано у вид/. Хвильовий Микола. Вибрані твори..У 2-х т.– Харків: Рух, 1932.– Т. 1. Останнє прижиттєве видання готувалося в складних умовах. Злісні нападки на Хвильового в тогочасній пресі все посилювалися, його художня творчість замовчувалася. Письменник підготував і запропонував ДВУ двотомник своєї прози, але видавці відмовили йому. Хвильовий уклав угоду з харківським кооперативним видавництвом «Рух», де за редакцією його директора А. Березинського надрукований 1932 р. перший том. (Оформив його художник А. Петрицький.) Другий том так і не побачив світу. Зважаючи на всі ці обставини, на цензурний тиск, автор змушений був вносити у свої твори часом одверто кон’юнктурні правки. Особливо це позначилося на новелах «Життя» та «Я (Романтика)». Тому оповідання «Життя» подається за виданням, що найточніше відбиває творчу волю автора: Хвильовий М.Твори: У 3-х т.– Харків, 1927.– Т. 1.– С. 13—23;

Для «рухівськрго» видання (1932 р.) письменник сам написав передмову , і короткі автокоментарі до кожного з творів. У передмові сказано: «На протязі кількох останніх років дехто із наших не в міру дбайливих критиків рішуче й безапеляційно закреслює весь мій попередній, мало не чотирнадцятилітній творчий шлях пролетарського письменника. Робиться це дуже просто. Знаєте, Хто такий Хвильовий? Та це той, що з «Вапліте», основоположник «хвильо-визму» й автор «Вальдшнепів». Про інші мої твори ані слова! Не існує ні моїх кількох томів (їх, до речі, по книгарнях давно вже нема), не існує й висловлювань відповідальних партійців про мою творчість, як про творчість, в якій чимало є корисного для радянського читача. Згадується лише колишня «гостра цікавість» до моєї особи.

На «гостру цікавість» я не претендую. Не претендую тому, що вона мене ніколи не приваблювала, не претендую й тому, що не належу до тієї категорії письменників, які вміють швидко й легко писати, я з великими труднощами переборюю т[ак] з [ваний] «опір матеріалу».

Але ніяк я не можу не вимагати від наших не в міру дбайливих крити^ ків, щоб вони, сідаючи писати статті про мою перебудову, спершу брали гіа себе труд хоч як-небудь зазирнути в мої книжки. Не можна ж, шановне товариство, робити з людини, що на протязі багатьох років у силу свого розуміння

і здатностей боролася за пролетарське мистецтво,– не можна робити з цієї людини пролетарського початківця, який допіру повернувся з «ваплі-тівської» еміграції й який, крім «Вальдшнепів» та «хвильовизму», нічого не має за душею. Ви кажете, що я колись був «рупором українського фашизму?» Не заперечую! Ви запевняєте, що я поки що перебуваю у стані «ще недостатньої перебудови»? Теж вірю, бо в такому ж приблизно стані чимало сучасних пролетарських письменників. Але хіба тільки це й можна сказати про мою літературну роботу?

Проте, коли для нас у нашій радянській літературі не існує авторитетів, то давайте звернімось ще до буржуазної критики.

Беру один із кількох прикладів. У 1931 році вийшла німецькою мовою збірка моїх «Вибраних оповідань». Як же відгукнулася буржуазна преса на цю мою збірку?

Рекомендую № 4 за 1932 рік «Бюлетеня експресних інформацій для книгарів, бібліотек і друзів книги» (бюлетень напрямку католицьких партій, видавець д-р Шлісман, Інсбрук). В цьому бюлетені (даю переклад з німецької мови) буржуазна преса відгукується так:

«Десять оповідань, з яких ні одне не схоже на друге. У вступному оповіданні «Мати» змальовується жахлива доля руської матері, що жертвує собою заради старшого сина. Молодший син її хоче вбити свого старшого брата, і вона приймає смертельний удар від цього молодшого сина, рятуючи свого випещеного улюбленця. Після фривольної «Вариної біографії» іде розкішна сатира «Іван Іванович», на якій сильно помітно вплив великих гумористів Англії. Іван Іванович – партійний урядовець першої комуністичної епохи, що з своєю жінкою й двома дітьми користується з усіх переваг комунізму, але сам ще є цілком буржуа, втрачає всяку рівновагу, коли він раптом чує про майбутню чистку партійного осередку, отже, й місця своєї служби. Далі нанизуються інші картини комуністичного життя – серйозні, фривольні, * страшні, жахливі події часів революції й.божевільної громадянської війни, що вимагали незчисленних людських жертв».

«Навіть у перекладі, який, коли судити з передмови, значно послаблює достоїнства українського автора, кожне поодиноке оповідання становить маленький шедевр (МеІ8іегѵегк), якому з письменницького боку мало чого можна закинути. Але тим більше треба дорікати друкарському складачеві». .

«Для дозрілих читачів, для молоді й народних бібліотек непридатна – комуністична!» (Підкреслення моє.– М. X.)

Як бачите, мої оповідання не тому непридатні для закордонної молоді й закордонних народних бібліотек, що вони недосконалі (кожне поодиноке

оповідання становить маленький шедевр – (Меізіепѵегк), а саме тому, що вони комуністичні! Так думає буржуазний рецензент, і так зовсім не думає дехто із наших радянських критиків.

Хто ж із них помилється?

Не будемо гадати. Подаю на суд читачів збірку вибраних своїх творів у двох томах. Перший том іде під назвою – «Ліричні етюди», другий під назвою – «Сатиричні етюди». Проте, без сатири в першому трмі, як і без лірики в другому, звичайно, не обійшлося. Ліричні етюди підібрані в такий порядок: оповідання про громадянську війну, далі – роки відбудовчого періоду. Мотиви мисливських новел продовжують другий відділ. Кінчається книга циклом шахтарських оповідань. Сатири другого тому, на мій погляд, не вимагають Класифікації, і тому кожна із них посіла випадкове місце.