Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 60 страниц)

От Іван Іванович підходить до радіорупора, робить найпростіший рух своєю рукою, і ви раптом чуєте чудовий симфонічний концерт. І хіба це не елемент соціалістичного будівництва? Саме цей радіорупор? Хіба не за це проливав кров мій герой, щоб пролетаріат міг «жити для власного задоволення» і використовувати для власного ж таки задоволення всі найновіші досягнення техніки?

Правда, частина пролетаріату ще не дістала собі домашнього радіорупора, але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий режим!.. Ну, взяти хоч би тих же безпритульних. Хто посміє сказати, що йому (ім’ярек) приємно зустрічатись з цією публікою, з цими нещасними дітками? Але що робити! Тут міщанській філантропії нема місця! Треба боротися з соціальними хворобами організовано. Саме тому Іван Іванович ніколи й не ділиться з індивідуалістами-жебра-ками своєю копійкою.

Май бере за руку Фіалку і виробляє з неку«па». Він бадьорим і сміливим поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсі мило посміхається. Посміхаються й Іван Іванович та Марфа Галактіоніва.

Явдоха стоїть на порозі і теж усміхається. Куховарка усміхається тією радісною усмішкою, коли напевне можна сказати, що вона цілком свідомо ставиться до свого хазяїна і прекрасно знає, що кожна горняшка мусить бути народним комісаром.

– Гоп-гоп! – б’є в долоні Іван Іванович.– Жвавіш, Фіалочко!

Кандидатка в жовтенятка раптом робить прекрасне «па», так що мало не всі ахають від задоволення.

– Ноіа! – скрикнула мадмуазель Люсі.

Скрикнув щось і Іван Іванович. Навіть сирена скрикнула десь за вікном. Але цей останній крик почула тільки Марфа Галактіонівна. Вона підійшла до вікна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенів той же дрібний осінній дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове літо, про те, як вони – вся сім’я – після важкої роботи одержать від свого начальника відпустку і місце на курорті. Там вони знову побачать чудове море, Кавказькі чи то Кримські гори і будуть там згадувати знову ж таки минулі дні і будуть там так багато сміятись тим безтурботним сміхом, що так довго дзвенить поетичною луною в не менш художніх горах.

...Нарешті діти цілують Івана Івановича в його високий лоб і йдуть слухати соцвихівських матеріалістичних оповідань, себто зовсім не ідеалістичних казок. Марфа Галактіонівна лягає на канапу, Іван Іванович сідає в крісло, і починається вечір спогадів чи то розмов на теми сучасного політичного життя: про комунізм і соціалізм.

– Хоч як це й дивно,– каже Марфа Галактіонівна, по-правляючи декольте,– а я й досі не розумію, чим комунізм відрізняється від соціалізму.

– Невже не розумієш? – здивовано питає мій герой.

– їй-богу!.. Ну, от скажімо так: що ми сьогодні будуємо: комунізм чи соціалізм?

Іван Іванович знімає свої рогові окуляри і протирає їх білосніжною хусткою.

– Ну, звичайно, соціалізм! – задоволено посміхається він.– Комунізм – це вища форма.

– Така відповідь мене не задовольняє,—говорить Марфа Галактіонівна.– Ти мені скажи конкретно: чим конкрет-н о соціалізм відрізняється від комунізму?

Але Іван Іванович не встигає відповісти конкретно. В кабінеті дзвонить телефонний апарат: мій герой іде до телефону і буде, очевидно, розмовляти там з Методієм Кириловичем. Довго він просидить у вищезгаданому кабінеті – я не знаю, але я знаю, що читачі приблизно вже уявляють собі сім’ю Івана Івановича, і тому переходжу до дальшого, більш динамічного штриха. На мій погляд, з цього місця читачеві вже не доведеться позіхати, а можливо, доведеться тільки несподівано погодитись, що самокритику тут доведено до кінця.

III

Мій герой збирається з товаришкою Га-лактою на зібрання комосередку, а також і про те, що трапилось після цього.

– Чи не час уже йти нам на ячейку? – сказав Іван Іванович, коли на сусідній дзвіниці вдарило до вечірні.

Марфа Галактіонівна подивилась на годинника й сказала, що і справді уже пора.

Це був один із тих четвергів, коли кожний партієць комосередку мойого героя організовано бере участь у будівництві першої в світі радянської республіки.

Іван Іванович взяв портфель і пішов у коридор одягатись. Марфа Галактіонівна теж пішла одягатись. Вона наділа простеньку червону хустку і старенький жакет, так що виглядала зовсім симпатично і нагадувала моєму герою робітницю з тютюнової фабрики. Іван Іванович теж в ці дні виглядав багато скромніш, як звичайно. Капелюх він брав старенький і навіть виймав з комода солдатську блузку, що залишилась в нього з часів воєнного комунізму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганні, ніби це передягання було подібне до того, що його ми спостерігаємо у вівтарі. Але в той час, коли піп надягає на себе шикарну, цілком ідеалістичну ризу, тут ми бачимо, як краще вбрання міняють на скромний, можна сказати, матеріалістичний одяг і до того ж у звичайному коридорі. Словом, Іван Іванович (товариш Жан) і Марфа Галактіонівна (товаришка Галакта) воістину зразково і похвально орієнтувалися у всіх вимогах епохи переходового періоду.

– Знаєш,– сказав мій герой, ступаючи калошами і своєю незмінною парасолькою по асфальту вулиці Томаса Мора.– Мені зараз прийшла геніальна ідея.

– Тобі, Жане, вічно лізуть у голову геніальні ідеї,– сказала Марфа Галактіонівна, ступаючи по асфальту тієї ж вулиці.

Іван Іванович трохи покривився незадоволено, але «геніальна ідея», очевидно, не давала йому спокою, і тому він почав:

– Що соціалізм,– почав він,– можна збудувати в одній країні – це факт. Це надзвичайно талановито доказано і Леніним і Марксом. Але, коли наші дискусійщики не вірять в це, то, по-моєму, можна і одмовитись од вищезгаданої теоретичної формули.

– Що ти мелеш! —. оглядаючись, скрикнула Марфа Галактіонівна.– Ти ще гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соціалізму в одній країні.

– А я от все-таки настоюю на свойому! – рішуче сказав Іван Іванович.– Чому ти хочеш, щоб я обов’язково думав по шаблону? Ми зовсім не проти оригінальних думок. Я тільки хочу сказати, що з цієї формули, по суті, можна зробити трохи іншу, яка мусить задовольняти і нас і не може не задовольняти і їх.

Марфа Галактіонівна зупинилась і здивовано подивилась на свого чоловіка.

– Я тебе не розумію! – сказала вона.

– Не розумієш?.. Ну, як же це так? – задоволено посміхнувся мій герой.– Собаку зарито ось у чому: хіба ми будуємо соціалізм в одній країні? Ну?

Марфа Галактіонівна знову зупинилась і знову здивовано подивилась на свого чоловіка.

– Я тебе все-таки не розумію! – ще раз сказала вона.

Тоді Іван Іванович побідно визирнув поверх своїх окулярів

і сказав тремтячим від задоволення голосом:

– А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росія – раз, Україна – два, Грузія – три, Білорусія – чотири. Хіба це буде одна країна?

– Але ти не подумав про економіку? – кинула товаришка Галакта.

– Правильно! Я про економіку не подумав, але я подумав, що для маси так буде ясніш,– сказав Іван Іванович.

– Тоді твоя геніальна ідея є не що інше, як глупота,– різко кинула Марфа Галактіонівна.

Товариш Жан образився: мовляв, навіщо так ображати його?

– Нічого подібного! – сказав він.– Це буде не зовсім поганий полемічний прийом.

– Але цей «прийом» може привести тебе до буржуазної України.

Мій герой раптом вдарив себе по коліну: мовляв, це вже, їй-богу, слушне зауваження!

Словом, Іван Іванович певний, що ми «для маси» будуємо соціалізм не в одній країні, а саме в кількох, але, беручи на увагу той факт, що в центральній пресі ще так не ставилось питання і не дебатувалось в цій площині, беручи на увагу також те, що на такій «формулі» може зіграти хтось, Іван Іванович одмовляється від цієї ідеї і цілком стоїть на постулатах останнього ⁰пленуму ЦК.

В таких цікавих розмовах мої герої пройшли половину путі,– тієї святкової путі, що один раз на тиждень (а саме в четвер) веде декого із «ідеологічно витриманих» партійців саме до залу засідань Івана Івановича.

Уже вечоріло. То тут, то там – по дорозі – фуркали люкси. У церкві дзвонили до вечірні, і дзвін цей тривожив душу кожного обивателя. Обиватель, очевидно, думав про воскресіння Христа, але Іван Іванович про це зовсім не думав і нарочито думав про антирелігійну пропаганду. Інша справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О, тоді мій герой теж відчув би якусь тривогу на душі (власне, не на душі – пробачте за цей безпардонний ідеалізм! – а якось більш моністично). Але думав би Іван Іванович не про якусь там первісну християнську комуну, а саме про матеріалістичну діалектику. Це зовсім не значить, що він хоче вульгарно прищепити дарвінізм до соціології,– Боже борони! Інакше він не йшов би зараз на зібрання комосередку, так би мовити, рег ресіез Арозїоіогит *, а найняв би візника й поїхав візником,– це значить, що Іван Іванович (із слів Семена Яковича) завжди був, єсть і буде зразковим будівничим радянської держави.

По дорозі до моїх героїв підійшов Методій Кирилович, і скоро вони входили до залу засідань комосередку.

IV

Зал засідань комосередку, а також і про те, як проходили збори.

Це досить-таки симпатично декорована кімната. Кожний її закуток нагадує глядачам, що він не просто закуток, а головним чином «червоний куточок». Тут висять на стіні мало не всі вожді революції.

Крім вождів, тут багато різних революційних плакатів з різними текстами – профсоюзного, комсомольського та іншого походження. Тексти страшенно цікаві, художньо витримані (художня простота!) і такі переконуючі, що погляд ніколи на них довго не затримується: одразу все ясно й зрозуміло. На правій стіні в ореолі «монументального реалізму» висить місцева стінгазета. Це надзвичайно цікава газета. Там вам і оригінальні відділи, як-от: «маленькі дефекти великої машини», тут вам і їдкі сатири на місцеве начальство, як-от: «шашні бувшої кандидатки в комсомол машиністки Попадько».

...Іван Іванович сів на першому стільці у першому ряду. Поруч його сіла Марфа Галактіонівна, а далі – Методій Кирилович.

Було тихо. Тільки зрідка прокидалось то тут, то там стримане шепотіння. Раз у раз рипали двері, і зал потроху залюднювавсь. За вікном настирливо дзвонили до вечірні, і смішно було, що десь там, у церкві, люди стоять перед лампадками і думають про ідеалістичні катакомби перших християнських мучеників, а тут ніяких лампад нема, світить цілком матеріалістична електрика і люди думають без всякої ідеалістичної беліберди.

– Ти пам’ятаєш, яку поставлено сьогодні доповідь? – спитав тихим голосом Іван Іванович і подивився на Марфу Галактіонівну.

– Хіба ти забув? – сказала товаришка Галакта.– Та сьогодні ж доповідь про остачню вилазку проти самокритики.

– О! – сказав Іван Іванович і підняв сніжно-білий вка-зательний палець.

І він мав рацію саме так підняти палець. Це значило, що мій герой сьогодні буде уважно ловити кожне слово і ні разу не задрімає тією безм’ятежною дрімотою, коли певний, що можна спокійно трохи поспати, бо, по-перше, в потрібний момент (коли голосують одноголосно) Марфа Галактіонівна легенько штовхне його під бік, і, по-друге, Іван Іванович певний був, що його комосередок «ніколи не зрадить інтересів пролетаріату».

– Інтересно послухати! – сказав мій герой і подивився на Методія Кириловича.

– Надзвичайно інтересно! – сказав Методій Кирилович і, підсунувшись ближче до свого друга, промовив таємничим голосом: – У нас... теж єсть!..

– Що єсть? – не зрозумів Іван Іванович.

Методій Кирилович подивився бистрими очима по сторонах – праворуч, ліворуч, назад – і нарешті прошепотів чітко і рішуче:

– Дискусійщик! Ви розумієте? Справжній дискусійщик... От вгадайте, де він?

Іван Іванович від такої несподіванки аж одкинувся назад.

– Що ви говорите? – сказав він схвильовано.– В нашій примірній ячейці єсть дискусійщик?.. Галакточко, ти чуєш?

Але Марфа Галактіонівна вже почула цю сенсацію і уважно розглядала обличчя всіх присутніх членів.

– Чи не кур’єр? – спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фігуру, що самотньо сиділа в останньому ряду.

– Нє! – рішуче одрубав Методій Кирилович.

Тоді Марфа Галактіонівна знову забігала очима по стільцях.

Комосередок явився вже, так би мовити, іп согроге *: прийшли всі члени колегії, прийшли завідуючі відділами і начальники та замісники різних канцелярій, прийшов уже голова місцевкому і три рядових службовці, прийшла й орга-нізаторша жінок і її організація: секретарша головного начальника, секретарша головного зама і жінка головного начальника (остання, як і Марфа Галактіонівна, ніде не посідала посади і, як і Марфа Галактіонівна, доглядала своїх дітей). Словом, не прийшли ще тільки секретар комосеред-ку і сам головний начальник, що мусив сьогодні робити доповідь.

...Товаришка Галакта губилась в догадках і ніж не могла вгадати, хто ж цей дискусійщик.

– Ага! – сказав нарешті Іван Іванович.– Я тепер знаю: це, очевидно, уборщиця!

– Нічого подібного! – сказав Методій Кирилович.– Уборщиця не може бути дискусійщицею, бо вона тільки кандидатка в партію.

– Ну, так хто ж такий? – мало не скрикнула Марфа Галактіонівна.– Ну, не мучайте мене!..

Методій Кирилович побачив, що далі він і справді не має комуністичного права мучити своїх товаришів і, скосивши очі, вправо, сказав іронічно:

– От він!.. Товариш Лайтер!

– Товариш Лайтер? Що ви кажете! – розвів руками Іван Іванович.– Ніколи б не подумав. Такий тихенький і лагідний – і на тобі! Воістину: в тихому болоті завжди чорти водяться.

Марфа Галактіонівна вп’ялась очима в маленьку фігурку товариша Лайтера (він сидів далеко ліворуч).

– Так, ^:– сказала вона, зітхнувши,– він може! Він може бути дискусійщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя – воно страшенно бліде і, я б сказала, майже дегенеративне. Мені чомусь завжди здавалось, що він анархіст-індиві-дуаліст.

– Ви, може, думаєте, що він і справді якісь ідеї найшов? – сказав Методій Кирилович, бігаючи очима по підлозі.– Нічого подібного! Свій! Свій свого, так би мовити... От в чому сіль!

– Що ви цим хочете сказати? – спитав недогадливий Іван Іванович.

– Та то я... так! – байдуже махнув рукою Методій Кирилович.

Але це таємне «свій» заінтригувало Марфу Галактіонівну, хоч вона і розуміла, в чому справа.

– Ви вічно говорите натяками! – незадоволено сказала вона.– При чому тут «свій»?

– Та то мені просто жалко товариша Лайтера,– сказав Методій Кирилович.– Це буде ще одна зачіпка для антисемітів: знову, скажуть, єврей!

Потім Методій Кирилович почав розповідати, як його колись до глибини душі обурювало «діло Бейліса» ¹⁵і як він взагалі страшенно симпатично ставиться до євреїв. Навіть більше того: він вважає, що найгеніальніших людей дала саме ця нація.

– От, приміром, візьмемо Христа,– сказав він.– Наш народ і досі не знає, що Христос був єврей.

– А де він тепер працює? – спитав Іван Іванович.

– Христос? – здивовано подивився Методій Кирилович.

– Та який там Христос! Товариш Лайтер!

Мій герой вже давно надів другу пару окулярів і уважно розглядав дискусійщика. Його зовсім не обходить, що товариш Лайтер єврей: соціальна боротьба не знає національних рамців, і він, як витриманий партієць, мусить бити всякого, хто так чи інакше піде проти самокритики і, значить, проти пролетаріату. І коли Іван Іванович узнав, що в останній час товариш Лайтер завідує трестівською бібліотекою, він тут же вирішив: «інтелігент! деморалізований член партії»!

Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всі члени комосередку. Марфа Галактіонівна передала новину сусідці, сусідка сусідові і т. д. Погляди були пронизливі і такі ідеологічно витримані, що «дискусійщик», здається, ще більш зблід.

...Нарешті на дзвіниці покинули дзвонити. Вечірня почалась. Тоді до залу увійшов головний начальник і секретар ком’я-чейки. В залі ще тихше стало, навіть зникло шушукання. Все причаїлось в напруженні: дисципліна в комгуртку була зразкова, і члени осередку організовано і по-товариському поважали свого начальника.

– Товариші,– сказав секретар, сходячи на трибуну.– Прошу намітити кандидатуру на голову даного зібрання.

– Семена Яковича! – скрикнуло одразу кілька голосів.

Головний начальник (Семен Якович) поправив свою краватку, мило усміхнувся й розвів руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разів дякую за таке зворушливе довір’я, але – не можу! Він зрідка показував на своє горло, і присутні могли подумати, що справа в задусі (головний начальник теж страждав на зажиріння серця), але ці припущення (правда, їх і не було) одразу ж розвіяв секретар.

– Семен Якович сьогодні не може головувати,– сказав він,– бо сьогодні Семен Якович робить доповідь.

– А... а... це інша справа,– загуло в залі, і ком осередок, добре пам’ятаючи вирішення партії про середпартійну демократію, запропонував кандидатуру з низів.

– Методія Кириловича! – знову скрикнуло одразу кілька голосів.

Іванові Івановичу якось неприємно йойкнуло під серцем. Річ у тім, що він з Методієм Кириловичем був, так би мовити, на рівних правах: обидва були члени колегії і обидва вважалися «замами». І тому, коли комосередок після головного начальника називав ім’я Методія Кириловича, мій герой завжди почував себе не зовсім гарно і думав, що трапилось велике непорозуміння.

Марфа Галактіонівна одразу помітила це.

– Я гадаю, так і треба! – сказала вона, коли Методій Кирилович не тулився вже до неї і сів на місце голови зібрання (звичайно, після одноголосного голосування).– Саме його й треба було вибирати по останній інструкції з ЦК. Не можна ж весь час вибирати Семена Яковича й тебе. Треба ж видви-гати й більш нижчі інстанції.

Іван Іванович з вдячністю подивився на свою дружину і, можна сказати, трохи заспокоївся.

. – Товариші! – сказав Методій Кирилович.– Перше питання нашого порядку дня – це остання вилазка проти самокритики. Слово має Семен Якович.

В залі зовсім змертвіло. Навіть чути було, як ударив по вікнах дрібний осінній дощик. Частина поглядів пронизала головного начальника, що в цей момент зійшов на трибуну і вже положив конспект для доповіді – номер «Правди», частина комгуртка дивилась на товариша Лайтера, що в цей час нервово ламав пальці і уперто дивився на підлогу.

– Товариші! – почав головний начальник.– На попередньому зібранні я робив доповідь про режим економії. Що я говорив? Я говорив, що до режиму економії ми, комуністи, не можемо ставитись пасивно і потім я говорив, що таке режим економії. Що ж таке режим економії? Режим економії є один із останніх бойових лозунгів нашої пролетарської партії, і треба його розуміти не тільки... е... так би мовити, в широкому масштабі, але треба найти йому місце і в нашому особистому житті. Беремо знову ж таки олівець. Без режиму економії як би ми до нього ставились? Ми до його ставились... е... е... так би мовити, неохайно. Я сам мав честь бачити, як один із наших шановних товаришів (тут Семен Якович мило усміхнувся й подивився на управділа) викинув у кошика олівець на I ^і/ 2, приблизно, ще не списаного вершка... Тек-с!.. хе... хе...

Головний начальник зупинився, налив з графина води й, запиваючи водою початок своєї цікавої промови, батьківським весело докірливим оком дивився на управділа, що викинув у кошик олівець на 1 ^[/2приблизно ще не списаного вершка. Дивилась в цей час і вся аудиторія на вищеназваного управділа.

Але ніхто не дивився на управділа вовком: всім грала на устах мила й симпатична усмішка, хоч і трохи докірлива, як і головному начальникові, бо всі були певні, що управділ цілком свідома людина і цього більше не зробить.

– Тек-с! – продовжував Семен Якович.– Але що треба було зробити при іншій ситуації?.. Е... е... Так би мовити, при режимі економії?.. Ну-с?.. Треба було цього олівця не викидати в кошика, а купити для нього наконечника за дві копійки і списати олівець до кінця. Ну-с?.. От що, на мій погляд, є режим економії, так би мовити, в буденному житті.

Головний начальник ще налив з графина води і запив дальшу частину своєї цікавої промови.

– Тек-с!..– продовжував він далі.– І коли я тепер підходжу до останньої вилазки проти самокритики, то що я бачу в ній? Я в ній бачу ту ж саму несвідомість!.. Цим я зовсім не думаю образити нашого шановного Климентія Степановича і прирівняти його цілком законну помилку з олівцем до беззаконної вилазки проти самокритики, але елементи несвідомості ... е... е... так би мовити, трохи сходяться!

– Семене Яковичу! – скрикнув управділ.– Я свою помилку давно вже визнав. Для мене нема самолюбства в партійних справах.

– Прекрасно! – сказав головний начальник.– В партійних справах і не може бути самолюбства. Треба завжди одвер-то і публічно визнавати свої помилки... Але дозвольте до діла... Отже... е... е... остання вилазка проти самокритики.

Тут докладчик зробив відповідно серйозне обличчя, вийняв з бокової кишені пенсне, розгорнув «Правду» і совісно, без всяких ліричних рефренів, цілком конкретно розповів комосеред-кові те, що було написано в газеті з приводу самокритики і що читали партійці і що вони мусили ще прослухати. Доповідь була цікава й аудиторія так захопилась нею, як ніколи.

– Тепер дозвольте зрезюмувати! – сказав нарешті головний начальник.– Отже, остання вилазка проти самокритики є, так би мовити, цілком несвідомий і бузотерський акт. Але ми віримо, що товариші визнають свої помилки і покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут Семен Якович прийняв відповідно суворе обличчя), то... е... е... пролетаріат примусить їх це зробити!

Гучні оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: «Хай живуть наші вожді» і аудиторія, зробивши Семену Яковичу овацію, мало не проспівала «Інтернаціонал». Такого ентузіазму давно вже не було в комосередку, і відчувалось, що загроза з боку Лайтера міцно з’єднала ввесь, коли так можна висловитись, авангард пролетаріату.

– Товариші! – сказав Методій Кирилович, коли аудиторія стихла.– Хто хоче взяти слово?

Всі подивились на того ж таки товариша Лайтера. Хто ж, як не він, мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсім приємно боротись з такою витриманою аудиторією, але що ж робити: не лізь куди не треба!

– Дайте мені слово! – сказав нарешті товариш Лайтер.

По аудиторії пронісся шум і раптом стих. Так буває перед

грозою, коли замирають дерева і десь далеко синіє грізний тайфун. Чути було, як у вікно б’є дрібний осінній дощик і як Іван Іванович протирає собі рогові окуляри білосніжною хусткою.

– Товариші! – сказав товариш Лайтер.– Я не тільки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я...

Але тайфун уже налетів: аудиторія зашуміла. Скажіть, будь ласка, яка самовпевненість! Він «не думає виступати з критикою постанов ЦК»? Боже мій, до чого ми дожили! Який-небудь шпінгалет і... з такими претензіями: «він не думає виступати проти постанов ЦК»! Яке нахабство, яка самозакоханість.

– Товариші! – скрикнув товариш Лайтер і ще більше зблід.– Дозвольте мені висловити деякі думки з приводу справжньої постановки самокритики.

– Що таке? Що він там каже?., «справжньої постановки самокритики»? Скажіть, будь ласка, який науковий співробітник! Яка самозакоханість!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб різні шпінгалети морочили нам голову своєю демагогією.

– Товариші! – ще раз скрикнув товариш Лайтер.– Я тільки хочу дещо сказати про членів нашого комосередку... Я...

Аудиторія ще більше зашуміла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, «більшовицького старогвардійця», і кожному хотілось підскочити до трибуни і скрикнути: «Досить нам меншовицьких промов»!

– Товариші! – востаннє скрикнув товариш Лайтер*– Я... я... я... ми... ми... ми...

Але даремно: тайфун бушував! Тоді Методій Кирилович зробив знак рукою, і тайфун зник. Методій Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батьківською усмішкою:

– Як бачите, товаришу Лайтер, аудиторія вас не хоче слухати. Я тут зовсім ні при чому. Очевидно, ваші ідеї не користуються в масі успіхом.

Товариш Лайтер знизив очі (йому, очевидно, було ніяково за свої ухили і за провал своїх ідей в масі), і сів на своє попереднє місце.

– Хто ще хоче взяти слово? – сказав Методій Кирилович.

Іван Іванович відчув, що тепер якраз прийшла черга за ним.

Саме тепер і він мусить виступити і показати свій ораторський хист в боротьбі з місцевою опозицією.

– Я прошу! – сказав мій герой і, побідно ступаючи, зійшов на трибуну.

Мій рішучий і симпатичний герой положив свій портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри білосніжною хусткою й почав:

– Дорогі товариші! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль місіонера і проповідувати свої сумнівні і, як ви бачили, безгрунтовні ідеї в тій країні, яка школи не була християнською – ерізсорш іп раггіЬиз *. Ви розумієте?..

Тут Іван Іванович, як і його начальник, налив з графина води і побідно подивився поверх окулярів на аудиторію: мовляв, єхидний початок?

– Ловко! – пронісся шум похвали по аудиторії.

– Але,– продовжував мій герой,– ми таких місіонерів не приймаємо!.. (Голоси: «Правильно! Правильно!») Попередній оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цієї трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрібна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що і т. д. і т. п. А я от говорю – нічого подібного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: «Правильно! Правильно»!) Хто повірить товаришу Лайтеру? Ну, скажіть мені: хто йому повірить?

– Ніхто! – скрикнуло одразу кілька голосів.

– Цілком справедливо: ніхто! Тисячу разів – ніхто! (Мій герой вже входив в азарт.) Ми всі пам’ятаємо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетаріату, скільки ми крові пролили на полях громадянської війни, скільки наших дорогих товаришів розстріляно в контррозвідці, і ми не можемо мовчати і не сказати товаришу Лайтеру: «Уберіть, будь ласка, ваші сумнівні руки від досягнень пролетаріату і не морочте нам голови!» Ви хочете розколоти партію, але це вам не вдасться. Ви хочете... але – досить! Досить!..

Тут Іван Іванович раптом взявся за серце і сказав, що він не може скінчити своєї промови, бо боїться «за розрив серця». Аудиторія покрила Івана Івановича гучними і вдячними оплесками. Видно було, шо товариш Лайтер і справді помилився: осередок був цілком ідеологічно витриманий.

Після Івана Івановича ще виступали промовці, але все вже було ясно, і тому Методій Кирилович закрив зібрання.

Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух і над городом мовчазно стояли важкі осінні хмари.

...– Ну, як я його? Добре? – спитав Іван Іванович.

– Ти сьогодні прекрасно говорив,– сказала Марфа Га-лактіонівна.– Мар’я Іванівна прямо захоплена твоєю промовою.

– Шкода тільки, що мені серце не дає розійтися! – зітхнув мій герой.– Тепер я цілком переконаний, що маю ораторський хист. Цілком!

У

І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою кватиру, а також і про те, як може звичайний випадок наробити багато неприємностей.

І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою кватиру. Всюди зразковий порядок і все на своєму місці. Явдоха порається у кухні біля помийного корита, мадмуазель Люсі вишиває сорочку своєму майбутньому нареченому. Діти уже сплять безм’ятежним сном.

– Ти не пам’ятаєш,– спитав Іван Іванович,– мені не подавали на зібранні записок?

– Здається, ні! – сказала Марфа Галактіонівна.

Мій цілком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм і взяв портфель.

– А все-таки подивимось! – сказав він.– Може, я так захопився, що й не помітив, як укинув якось.

Іван Іванович поліз у теку і почав там ритись. Рився він недовго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Він витяг його.

– В чому справа? – сказав Іван Іванович і зблід.

– Що ти там найшов, Жане? – спитала Марфа Галактіонівна.

Іван Іванович подивився на дружину розіубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактіонівна вихопила із рук

Івана Івановича вищезгаданий таємний документ і теж зблідла.

– Як ти гадаєш,– спитав Іван Іванович.– Що це значить?

– Не розумію! – розвела руками Марфа Галактіонівна.

– Чи не підсунув хтось нарочито... з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?

Марфа Галактіонівна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала і нарешті сказала:

– Все можливо...– сказала вона.– Я знаю: у тебе багато ворогів.

– Що ти кажеш, Галакточко! – скрикнув Іван Іванович.– У мене багато ворогів? Чого ж ти мені раніш про це не говорила?

– Я не хотіла тебе турбувати! – зітхнула Марфа Галактіонівна.– Навіщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!

– Хто ж ті вороги? – знову скрикнув Іван Іванович.

– Я не знаю! – зітхнула Марфа 'Галактіонівна.– Як я їх можу знати, коли вони таємні.

Іван Іванович в розпуці схопився руками за своє волосся й похилився на стіл.

Проте він і мав рацію: документ, що його хтось підсунув у його портфель, і справді був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсім не таємна, а можливо, й цілком таємна книжечка, бо мій герой її, на жаль, зовсім не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) він ніяк не міг. Як нарочито, в цей момент за вікном знову побіг дрібний осінній дощик, і здавалося уже Івану Івановичу, що й справді в нашому житті є місце для мінору і що не завжди однаково світить електрика: іноді бадьорим радісним світлом ідеологічно витриманого куточка, а іноді трохи інакше.

– Ну, так що ж робити? – спитав Іван Іванович підстреленим голосом.

– Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити – і квит! – сказала Марфа Галактіонівна.

– Спалити? А ти певна, що її не нарочито підложено мені? А що як спитають, де я її дів?,. Може, однести її Семену Яковичу?

– І це не діло! – сказала Марфа Галактіонівна.– Знову ж таки спитають, де ти її взяв?

– Боже мій! – простогнав мій герой.– Що мені робити?

Марфа Галактіонівна теж не знала, що робити. Чого тільки

вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячів на столі і розгадки не видно було.

Але от раптом почало вияснятись, і Марфа Галактіонівна скрикнула»

– Я вже знаю! – скрикнула вона.– Це непорозуміння!

– Що ти хочеш сказати? – з полегшенням зітхнув Іван Іванович.

– Я хочу спитати тебе: де лежав твій портфель? Здається, на портфелі Семена Яковича?

Іван Іванович приложив пальця до своїх уст і задумався.

_Л– Здається,– сказав він,– здається, на портфелі Семена Яковича.

– Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твій портфель не хто інший, як Семен Якович, і положив зовсім випадково.

– Як так випадково? – не зрозумів Іван Іванович.

– А так! Я пам’ятаю, він щось виймав зі свого портфеля, і, очевидно, саме цю книжечку. Він, мабуть, хотів нею ілюструвати свою промову, але потім передумав і положив її... та уже не в свій портфель, а випадково – в твій!

– Геніальна ідея! – скрикнув Іван Іванович.– Ти, голубко, їй-богу, як Шерлок Холмс... Тільки як його спитати?