Текст книги "Твори"
Автор книги: Микола Хвильовий
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 60 страниц)
Сказав це юнак, скочив на коня, і пропав загін у степу.
А люди стояли й думали. І порішили тоді люди, що Стенька дійсно зв’язався з нечистою силою.
^ І пішла з того часу погана слава про юнака. Тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від ньогоо І важко тоді стало юнакові жити з своїм загоном у лісі: вовчі загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не підтримували його.
Та й сунулися хмари над тим лісом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили води на сосни, а сосни стурбовано гули. ї були тоді неясні думи й неясні мрії, і журба була за далеким, неясним, невимовленим...
...Жив у тім лісі й діД Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова поділась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморські книги й узнавав по них, куди корова поділася, хто коня вкрав.
Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і розповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він. Але ще гримали повстання і горіли панські маєтки.
Але вже надходив кінець.
Тихо, крадькома, мов кішка, насувалася юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м’яко ступала загибель. І прийшла загибель.
...Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, тривожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове – ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, і гордого, як сокіл. Тоді загін його отаборився в Зеленому Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а з боку лежав повстанський пес – здоровий вухатий собака.
І раптом підвівся й завив пес – тихенько й тривожно. І сказав тоді юнак:
– Іде зима. Підемо глибше в ліси... Ще помсті не кінець!
І одгукнулося здалеко таємно:
– Ще помсті не кінець!
І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить із заводі в Дніпро:
– Ой, Морозе-Морозенку 4, ти славний козаче...
І одгукнулось:
– Ой, Морозе-Морозенку...
Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо. (Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви.)
...А Зелений Ярок оточили вовчі загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо...
Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!..
...А потім раптово вибухнули постріли. Зататакали кулемети – то оточили повстанців вороги. І зійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга – вовча...
Довго-довго не здавалися повстанці.
Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє лишилося, а між ними С тенька-юнак.
Ой, гудів та й тривожно ліс...
Не розповідає горлиця про свою дитину малу, що її шуліка забив. Отож важко казати про те, як Стенька– юнак загинув.
...Привели Стеньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.
...Тоді сумніло на шляху. І сказав юнак:
– Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу
смерть. V
Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги й згодилися; вони хотіли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютішу смерть! А тоді й товариші його приймуть найлютішу смерть!
І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце.
Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він:
– Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі, і вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі – це найлютіша смерть!
Посміхнулися вороги – це найлютіша смерть! Тоді загострили палю й вбили її в землю.
Подивився юнак на товариство й теж посміхнувся, і закипіли йому очі в слив’янці (під віями наче слив’янка кипіла), і сказав він:
– Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палі й дівчат молодих приводили. Коли яка дівчина захотіла одружитися із злодієм, що на палю сідав, то його й одпускали на всі чотири сторони. Мені не треба прощати, але зробіть, як було в старовину,– покличте сюди громаду.
Ще посміхнулися вороги – хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетів ще більш було.
...Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки іноді цокотіли та здалека гудів ліс.
І сказав тоді юнак:
– Тепер я буду сідати на палю... Але слухайте! Слухайте!
І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський, і побачили
люди замість юнака буйного голу жінку – красуню, що погордо дивилася поперед себе. І дзвінко сказала вона:
– Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гостріть ножі! Дивіться, дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома зоря... Слухайте! Слухайте!..
Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали, накинулися на неї й зав’язали їй рота.
..„А народ уже гудів...
Тоді вовки накинулися на народ і розігнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха й наштрикнули на палю.
...Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть...
Але пройшла тоді про юнака Стеньку, про жінку молоду, красуню – ясну, мой голубе небо, буйну, неначе буря, і горду, як сокіл, ще бучніша слава. Ще й досі гудуть їй ліси невмирущу славу.
ї от біля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вітер над нею...
...Гей, гей! Гримали повстання...
...І були – тисячі, тисячі, тисячі.
ЗАУЛОК
З сіверких левад бреде осінь. На заулок насідає сивий присмерк. Але на сході починається день. На башті вдарив дзвін – глухо й вогко.
Леонід Гамбарський допиває вранішній чай. Передчуття неможливої радості остаточно затопило його. Іще була легенька й срібляста тривога. Сьогодні буде —
– рецензія
на ту книгу, де вміщено його першу статтю. Уявно він давно вже вважав себе за червоного професора і навіть більше:
будучи в Криму, в санаторії, він прочитав декілька лекцій і на афішах стояло:
– професор Гамбарський.
А потім він пригадав фіалково Мар’яну. Ця чванлива дівчина завжди стояла перед його очима.
– Тепер...
Але це було трохи наївно, і він це розумів.
Леонід Гамбарський замкнув портфель і поспішно пішов у город.
Ішла жура осінньої чвирі. Над міськими болотами шкульгали дощі – холодні й нудні:
Аркадій Андрійович прокидається рано й виходить у сіни. Потім прокидається й Степанида Львівна. Мар’яна вдома не ночувала.– Мжичить холодний дощ.– Повз двір проїхав візник на «стійку». Коні ледаче перебирають багно. Проїхала сусідка в рибний ряд.
Напроти кричить півень на весь заулок 0
Аркадій Андрійович п’є чай і йде на службу, Степанида Львівна варить обід. Через ті ж сіни проходить і Гамбарський.
...Коні нарешті вивезли візника на Глухайську вулицю і потюпали жвавіш.
Тротуар прокидається.
...А життя сім'ї таке:
на башті дзвін б’є дев’ять, і Аркадій Андрійович іде на роботу. Раніш Аркадій Андрійович думав, що він закоханий в столоначальника, а потім думав, що в комісара.
Але було просто: він закоханий у канцелярію – безвихідно, фатально. Майже кожного року сниться йому напередодні Різдва (коли ялина, коли юність): якась чудова казкова королівна, що вся в білому, а біля неї, наче живі, в білих рукавичках – галантні, елегантні – журнали, пакети, сургучі і т. ін.
...Степанида Львівна – ніжна жінка й хороша хазяйка.
...На Глухайській вулиці кричить сирена – довго, різко, зарізано: мчить автомобіль...
...А в кімнаті, де висів раніш Олександр II *, Николай II 2, а також білий генерал на білому коні,– висять:
Ленін,
Троцький,
Раковський 3і малесенький портрет Карла Маркса.
Степаниді Львівні сказали, що Маркс – жид, і вона образилася, тому що вона цього раніш не знала й казала всім, що Маркс —
з Петербурга!
З того часу – не великий, а маленький.
Про Троцького Степанида Львівна каже:
– Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розігнати всі установи й служащих?.. А жида я знала й у Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть навпаки: і в борг давав.
Зінов’єва Степанида Львівна не повісила, бо дуже кучерявий і молодий.
...А Мар’яна, їхня дочка.
Про Мар’яну говорять!
– Господи! Як може від таких маленьких родителів вирости така пишна женщина!
Року 1917, покинувши («к чорту»!) середню школу,, Мар’яна пішла в чека.
І сказав тоді Аркадій Андрійович.
– Мар’янко! Що ти робиш?
І сказала тоді Степанида Львівна:
– Мар’янко! Що ти робиш??
А потім погодились:
«така Божа воля».
...Леонід Гамбарський живе в цім же домі.
Мар’яна прийшла з роботи й пройшла прямо в свою кімнату. Сіла біля вікна й задумалась. Безсонна ніч положила на її тьмяну щоку холодний хоробливий червінь. З огидою згадувала вакханалію в «гранд-Отелі»...
(...У вікно бились краплі мжички...)
...Згадувала спорзне, звіряче обличчя гладкого типа і гнійні нарости на його животі.
Тоді в її очах загорілися порожні фосфорити. Порожнеча гамарила кожний нерв її істоти.
Але раптом вона відчула біля серця біль і прилив енергії.
Мар’яна вийняла з чулка пачку кредиток і з силою кинула їх у куток. Тоді у вікні, напроти, зашарів огонь. Чути було тринькання на балалайці і веселі вигуки. Долітало:
Ми ковалі, ми ковалі,
Куєм ми щастя на землі.
...За стіною жили комсомольці й завжди тривожили заулок своєю агітаційною бадьорістю.
Мар’яна написала:
«Милий друже! Туди, в твій далекий край, на північ. Мені хочеться сказати інакше: «на сєвєр». Твій народ має два чудових слова, вони не перекладаються – «сєвєр» і «грусть». Але найкраще слово на землі:
– «че-ка».
Пам’ятаєш? – стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. їдемо в дикі замріяні степи, де чекає тривога, невідомість, де ціле провалля жури й радості. Станція, ще станція, і семафори, і степи... Тоді не було порожнечі...
А зараз у мене осінь. Ідуть дощі, бредуть похилі отари хмар. Нема вже: «Секім-башка!» З партії мене вигнано, не пам’ятаю за що, здається, не вносила три місяці членських. Проте це єрунда: мене й так би вигнали. Тепер член парткому каже:
– Наші женщини з папіросками бігають!
...Словом, я безпартійна комуністка. Мій
папа, Аркадій Андрійович, каже:
– Мар’янко, як записуються в партію?
...Я йому розказала, хоче кандидатом, витримувати стаж. Правда, зворушливо?.. Але це не те. Ти питаєш, що я роблю? Звичайно, працюю, але хочу залити себе дурманом до солодкої нестями» Іноді слухаю вчені промови липового професора Гамбарського, який, очевидно, в мене закоханий*.. Але й це не те. Я тобі писала, що хочу покінчити з життям. І от я рішила. А щоб не було повороту, сьогодні вночі віддалась сифілітикові. Це найкращий спосіб проявити силу своєї волі. Правда? Вже не буде вагань. Так роблять чекісти минулого... Надворі дощ. Сонця не бачимо. «Сєвєр». «Грусть»... Але найкраще слово – «че-ка!» Милий друже, я в твій народ закохана. Я вірю, що воскресне велике слово – «че-ка!» Тоді воскресне бірюзовий потік людського натхнення й степова тривога.
...А зараз дощ і болить серце. «Сєвєр». «Грусть».
Р. 8. Через годину повішусь. Прощай.
Але тут же Мар’яна з жахом подумала:
– Прощай?
...Брели години. Мар’яна ходила з кімнати в кімнату й нервово перебирала складки на спідниці.
...Брели години.
Аркадій Андрійович одинадцять місяців не одержував грошей і тепер одержав за місяць (40 мільйонів) і був сам не свій.
Кричав:
– Мар’янко! Со-о-о-рок мільйонів!
І переможно трусив кредитками над головою.
Степанида Львівна готовила самовар і теж була сама не своя, і навіть бліді щоки порожевіли їй. Руки дрижали, і ніяк не могла роздмухати огонь.
– От кажуть: Ленін і Троцький... А що ж вони учреждєнія прикривають, чи що?
Аркадій Андрійович сказав:
– Ох, Степушко! Якби ти знала, яка в нас катавасія. З П’ятигорська приїхав товариш Аральський, а на його місці вже другий начальник. І от тепер: той собі, а цей собі. Біда. Ну, я думаю, що все-таки Аральський переможе!
– А хто з них симпатичний? – спитала Степанида Львівна.
– Ну, звичайно, Аральський...– І додав серйозно: – У нього великі зв’язки. Це, знаєш, мужчина во-о!
– Так ти ж держи його руку!..– сказала Степанида Львівна й підвела очі догори: – Аркашо! У нього портрета ще нема?
– Га?
– Та повісила б... Може, коли зайде. Хто їх знає – вони люди не горді...
І зітхнула:
– Боже мій! Що то наробила революція. Такі хороші люди, симпатичні... прелість...
Вітер вдирався в сіни, крутив дим і виносив його у вогку осінь. У вікно зазирало меланхолійне небо. Падало листя за вікном. Скоро приїде біла зима...
Знову дзвонять на панахиду.
...У сіни раптом ускочив Леонід Гамбарський і схвильований побіг до дверей.
Степанида Львівна спитала:
– Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогодні, знаєте, Аркаша жалованье одержав...
А Аркадій Андрійович скаржився: —
– Шу-шу! Шу-шу! Цмок!
Цмок! А роботи й нема: ні входящого, ні сходящого. Тільки й знають, що по коридору.
...Слухала тоді Мар’яна й відчула, як до серця підкотилась злість, і сказала з другої кімнати:
– Це, тату, зветься стадія організації. Чули про таке слово? Я чую його тисячу літ, тисячу літ!
Червінь хоробливо горів їй на щоці, але цього Аркадій Андрійович не бачив, і він образився.
– Ну, ти, Мар’янко, хоч і була в чека, а в ділах государ-ственних ні бельмеса.
А Степанида Львівна сказала:
– Боже мій, Мар’янко! Яке твоє діло до ділов государ-ственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобі б якби Ленін і Троцький і товариш Раковський прикрили всі учреждєнія, а папашенька без шматка хліба зостався... Ну, ні, вони люди розумні й симпатичні, цього сурйозно не зроблять.
Мар’яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спідниці.
Гамбарський положив на стіл газету й у розпуці похилився на вікно. Рецензент писав, що в його статті багато претензійності на вченість, і Гамбарський йому нагадує – чехівського телеграфіста Ять 5.
Це було так нахабно, так, нарешті,
нетактовно...
Леонід Гамбарський з тривогою думав, що тепер він не зможе підняти своє реноме, і його професорська кар’єра розлетілася в пух.
Потім зняв пенсне й ліг на кровать.
...З півночі летів сіверкий вітер. Передають: за містом випав вогкий сніг і запорошило дороги. Над містом струмкують хмарні потоки.
3 тоскою згадував:
– Ага, телеграфіст Ять!.,
І здавив руками голову,
– Ага, телеграфіст Ять!..
Здавалось, б’ють обухом – цією важкою, безглуздою фра-зоЮсс. І майнуло в голові:
– Пропав!
І відчув тоді Гамбарський, що нема вже повороту, і був один якийсь безвихідний тупик.
0,0 А з півночі знову летів сіверкий вітер, і сунулись сірі й нудні хмари, І знову з тоскою згадував:
– Ага, телеграфіст Ять...
– ...Можна зайти?
Підвівся: – Зайдіть!
Увійшла Мар’яна й мовчки сіла біля кроваті. Кілька годин внутрішньої боротьби положили відбиток на її обличчя.
Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар’яна рідко до нього заходила,
а зараз зайшла.
– Чого?
І ще дивиться прибито й перелякано.
А Мар’яна в цей момент знала:
«Далі не можна. Треба кінчати!» Сказала схвильовано:
– Прийшла до вас спитати: що таке безпорадність? Що – сила волі? Не знаєте?
А потім підвелася і жагуче промовила:
– Так... Я прийшла спитати вас... прохати вас...
Мар’яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський
розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан.
– Випийте!.. Що з вами?
Вогкі дзвони загубились
в осені. Вогка луна зарилась у болотній чвирі заулка...
Мар’яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потім стиснула руками голову й сказала:
– Треба повіситися... Негайно... зараз...
– Що ви, Мар’яно?
Гамбарський, блідий і розгублений, ходив по кімнаті.
А у вікно знову бив дрібний дощ. І тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки.
Думала: «Так! Треба кінчати... Так!.. Скоріше!..» І знала, що вона не може кінчити, що їй бракує сили.
Подумала: «Єрунда, треба кінчати!»
Мар’яна сухо подивилась на Гамбарського, а потім сказала:
– Пробачте! – і хутко пішла до дверей.
Аркадій Андрійович надів окуляри й написав:
«Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії. Мої лічниє убєждєнія в правотє комуністическіх ідей.*.»
В їдальню увійшла Мар’яна. Аркадій Андрійович:
– Мар’янко! Ану йди сюди! Чи так я?..
Степанида Львівна продовжувала:
– ...Він дуже симпатичний... кажуть, уже повишення получив.,..
...Короткий осінній день сконав. Мар’яна вийшла на ганок.
Дощ прибив жовті листя, і вони лежали холодні, мертві. Через вулицю блимав огонь і млявим світлом освітлював пустельний заулок.
Високо текли потоки сумних хмар. Із стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки.
Коли Мар’яна виходила за ворота, з комсомольської кімнати вискочив натовп юнаків і з реготом кинувся в туман.
Через дорогу, до Глухайської вулиці – сарай, за сараєм – віжки.
...А далі, коли вийти з пустельного заулка, на міді висічено: Доктор Фальк.
– Куди?
ЕЛЕГІЯ
«Минають дні, минають ночі...» 1
У грудні згнила зима, і тихий степовий городок знітився в облозі мовчазних нерухомих хмар:
– нагнав вітер із далеких Альпійських гір 2, через Карпатські верхів’я, через Дунай.
Прийшло Різдво.
Зітхали дзвіниці, і промерзло жевріла жура: сум неспокійної землі.
Цього року старожили не бачили різдвяних зір, бо небо стояло в сірій сорочці будня.
І була мряка.
І старий газетяр теж не бачив різдвяних зір. Був він сивий, древній, майже босоніж. Стояв біля ратуші на бульварі й казав мимохідцям:
– Може, купите газету?
Іноді мимохідці купували газету, іноді заклопотано проходили, іноді зупинялись і дивились на старого газетяра.
...А прийшов він восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки...
...Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юності, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. І він подумав тоді про радість.
І врочисто залунало по кварталах:
– Радість!
І тоді було, як мигдальні потоки під ударом весняного весла. Це був голубиний заспів до тієї синьої пісні, ім’я якій – життя.
Це був новий заповіт, що ми, волхви, бачимо на сході в темну ніч із хрустального Віфлієму...
– Але це було так неможливо давно! І це майже забулось, бо ж – неясні, туманні, мов перший сон за першого м’ятеж-ного кохання, ці уривки, що виринають із тьми перед моїми старечими очима.
«Що це?» – подумав з тоскою старий газетяр.
І чув тоді: ніби раптом прокидалась природа, ніби дзвеніли, пливли й пропадали неясні відголоски з дальніх літ.
...Але це була ілюзія: натовп тихих міських кварталів стояв у суворій мовчанці.
...Газети продавали й жваві пацани, і не любили вони старого газетяра, бо був невідомий, невідомо звідкіль і похмурий.
І ще не любили:
– зійшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звірячому озираючись.
... і був ще з ним, із старим газетярем, древній пес, що покірно шкульгав за ним і ніс підсліпуваті очі на асфальт...
– пес: вовна прилипла попелом і лізла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тільки тихо й нудно вив: на світанках шумів скляний мороз, а пес був голодний. Іноді пес кидав старого газетяра й блукав на базарі, біля рундуків, де били його закаблуками, де гризли його молоді бадьорі пси.
...Вранці тихий степовий городок оживав. Виходили заспані горожани, плентались по мостовій візники, вилітав із гаража єдиний на всю округу виконкомівський автомобіль і з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей і зграї голодних собак.
Тоді біля редакції – теж єдиної газети з великими підзаголовками і з нудними традиційними гаслами – грубим шрифтом – суетились газетярі.
Кожний знав:
– треба скоріш!
Треба схопити стос паперу с промовами, статтями про всесвітній пожар:
«Ми на горе всем буржуям
мировой пожар раздуем 3;
мировой пожар в крови...
Господи, благослови!»
– треба схопити й бігти, захопити всі переулки, всіх обивателів, щоб —
– жити один день.
І старий газетяр ніколи не встигав за пацанами, і завжди йому з веселим сміхом, що звучав, як «колокольчик», пацани підставляли ніжку, щоб старий газетяр упав у грязь!
І старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднішні газети; потім поспішно збирав їх, обтрушувався і, покірний, з кінським калом на лобі, спішив, спотикаючись, до бульвару.
На бульварі проходив день.
Але й увечері старий газетяр був там же, де праворуч від каланчі стояли стільці. Увечері старий газетяр тупо дивився на мимохідців.
...А бульваром проходило багато:
– одні бігли, другі шкульгали, треті раптом зупинялись і потім стурбовано відходили кудись.
...Тоді над головою колихались гілки акацій – була алея акацій. Акації розцвітали, коли в тихім степовім городку потоки мріяли про голубі пісні, про голубу журу і схвильовано бігли до срібних вод забутої ріки Лівобережжя*..
Іноді пацани, побачивши старого газетяра, ховались за ріг і шпурляли відтіля в свого колегу грудки землі.
Тоді підводився, відходив до каланчі, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхні брудної стоячої води...
Тиша. Далеко клекоче брук.
Пес лежить і облизує попіл
– на хвіст. (Мовчиш? —
Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.
Пес лежить і облизує попіл —
на хвіст.
...Уночі старого газетяра не бачили на бульварі. І ніхто не знав, як він жив, як він живе. Бо кому це потрібно?
– бо йдуть молоді дні з юнацьким запалом грізними колонами по безмежних ланах часу. І відступають —
роки,
тисячоліття В глуху невідому безвість минулого.
Тихий степовий городок знав і сум, і Великдень цієї боротьби.
...Коли на древній дзвіниці годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце,—
вулиці знову прокидаються, і тоді бреде бульваром похила постать старого газетяра.
...Так починається день.
...А зима зовсім згнила, і шкульгає Різдво в мряку чвирі. Старожили не бачили в ці дні різдвяних зір, і стояло небо в сірій сорочці будня.
Газетяр теж шукав сузір’я Оріона; але були самі мутні далі. Десь дзюрчала вода, і тому, що вона промжичила мозок, боліла голова.
Так
ріс
час:
– у грандіозній боротьбі падали переможені дні, на них падали ще дні, і росла гора, від Гавризанкару 4вища, глибша від океанських глибин. Тоді питали:
– Що це? Тоска чи радість?
...Але на далеких обріях знову гриміли, знову наступали молоді буйні дні грізними колонами.
Так
ріс
час!
...О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юність, думав про те, що було, чого не було, чого хотілось. Все одійшло великим шляхом часу... О, я знаю: і моє кволе, старе тіло прокинеться колись і спитає:
– Невже кінець?
Але не прокинеться світанок.
О, я знаю!..
...Іноді старий газетяр ішов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугуру по кварталу кавалерійського полку. За ним шкульгав пес.
Тоді в одинадцятій сотні був пожар: городок поділився на сотні – полковий городок степового краю.
Шуміли на каланчі, над ратушею.
Палахкотіли смолоскипи; під навісом тривожно дзвеніли й саркали коні»
...Старий газетяр виходив за квартали й брів бездоріжжям, на північно-західні межі – туди, де стояв, я к лелека, підбитий бурею дуб.
Дуб наближався. В далекім степу горіли огні. І стояло древнє небо, а позаду туманіли міські оселі. І здавалось, що оселі не існують, що вони відійшли вдалину, за гору переможених днів.
...Старий газетяр приходив до дуба, сідав під дубом і озирався. Висіло небо у чвирі, за дубом причаїлась тиша. ї промерзла чужа земля. І все було чуже – і земля, і межі, і квартали, і кучугури, і дальні степові огні. Тоді підходив пес і тихенько вив. Потім із сходу прилітав колючий вітер. І відчував старий газетяр:
– десь тліє торішній гній.
Підводився.
За старим газетярем підводились і кучугури, і сунулись у небо, зливались із небом, відходили, пропадали, і була одна сторожка пустота.
Ще городка не видно. Тільки за Балясним Бором маячить невідомий нічний огонь. І був він не близький, тільки далекий, тільки чужий, як чужа земля, де тліє торішній гній.
...Огонь стояв на шпилі ратуші і був
надто червоний.
...А іноді бачили:
– брів старий газетяр по дорозі на цвинтар.
І думав старий газетяр:
– Цвинтар?
Тоді пахли могили – глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю – він ішов з-під білого снігу.
Старий газетяр прийшов у городок восени.
...І згнила зима.
З Чорного моря, з Індійського океану, через Малу Азію, прилетів перший тепловій.
І вже на бульварі снили акації.
І знову бачили старого газетяра біля мудрої ратуші. Цацани ще били старого газетяра грудками, і він ішов до Зеленого Озера, до каланчі, за каланчу, до самотньої, нікому не потрібної будки; за ним – древній пес. Тоді були невеселі голубі дзвони: то йшов піст, і каланча перекликалася з іншими церквами.
...А з південного бігуна,
■ з Австралії, грізними колонами ще насувались
молоді дні, і відступали – місяці, роки, тисячоліття
в глуху безвість минулого.
Старий газетяр це знав. Тільки не хотів знати!..
(О, я знаю: старий газетяр не хотів цього знати!)
...А потім розлилась ріка. По вулицях тихого степового городка летіли вже мільйони тепловіїв. Ріка затопила міст, і не було дороги до кучугури, до дуба.
Старий газетяр зажурився.
І от в одну тривожно-радісну ніч, коли весняні вечорові сутінки пливли над Зеленим Озером, пацани підстерегли старого газетяра й побили.
І таки добре побили: тільки через два тижні він вийшов із лікарні.
...А потім прийшла знову тривожно-радісна ніч: ріка нарешті увійшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, і зацюкали сокири. Скоро над рікою повис міст.
...Старий газетяр вийшов із лікарні, але він не пішов до редакції – пішов на північно-західні межі.
Одступали дні й тягли за собою. І відчував старий газетяр:
– десь тліє торішній гній.
І падали сили.
Старий газетяр покірно брів у навіщоване: ішов туди, де стояв, як лелека, підбитий бурею дуб.
І прийшов старий газетяр, і ліг під дубом.
І, коли у дзвінкій степовій тиші задзвенів перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всі страчені легені зітхнув і вмер.
Тоді знову тихо й нудно завив древній пес, подивився підсліпуватими очима на старого газетяра й побрів туди, до рундуків, де гризли його молоді, бадьорі пси.
...Завтра біля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два дні за старого газетяра забули. Тільки там, де він лежав, залишився ледве помітний слід.
...Але біля дуба зацвів уже молодий запах юного невідомого дня.
Тихого ясного ранку над древнім степовим городком урочисто потопали голубі дзвони.
ДОРОГА Й ЛАСТІВКА
І
У перспективі – дорога.
с Праворуч, ліворуч – акварелі. Далеко – ліс. Дорога до лісу, а може, вбік.
Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.
Мабуть* скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.
Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони.
Покірно йду за нею.
...Колись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема... А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)
...Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.
...Потім згадую сливи.
Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.
Тоді вона дала мені жменю.
Та не були то сливи. Було дитинство.
...На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.
Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.
А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби.
Біля вікна пролетіли голуби, фуркнули і зникли за величезним будинком.
І каже голубка: – Дорога? – Каже голуб: – Дорога!
Потім полетіли на площу Володарського 1і там сіли біля ратуші.
...Дивлюсь знов на дорогу.
За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть.
Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба.
Але все-таки що з дорогою?
І сказав голуб: – Дорога? – Сказала голубка: – Дорога!
По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце.
Коли пройшла тінь і сховала дорогу – дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрості й подумав з тоскою:
– Дорога?
Але голуби не озивались.
Город шумів, кричали мотори, летіли будинки.
Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом. ...Я надів кашкета й вийшов на вулицю.
II
Було тихо і темно.
Раптом повіяв вітер.
І закрутило,
зашуміло
в деревах.
Був грім – то прийшла літня пахуча громовиця.
Зірвало її, і помчалась вона в темну просторінь.
...А потім зашумів дощ.
Вона шукала світло —
– шукала,
найшла,
полетіла.
Влетіла.
Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу.
То була кімната.
Сіла на шафі – спокійно, сухо, тепло.
Але хвилювалась.
Її хвилювало звичайне світло – електрика.
Тоді вона зірвалась і знову полетіла.
І от – чотири оксамитових стіни.
Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу.
Назад!
Назад!
І – в клавіші!
Пронісся мелодійний звук.
А що вона?
...Ще раз у стелю розписану, а там
в знемозі
впала.
Сиділа. Важко дихала.
А її ніжки обгортав килим – то східний оксамитовий килим із Турціїо
Певно, кімната була незвичайна – то була кімната в моїй уяві.
«..А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.
...Так! Вона шукала вікна – вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.
Але вікна не було.
А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.
Була в розпуці – її надто тривожило звичайне світло – електрика.
...Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева.
Чи чула вона, як сміялись дерева?
Нічого не чула вона.
Нічого!
Нарешті —
– вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим.
Зітхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима —
– вікно.
Вікна не було. І вона вмерла.
...А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.
За десять хвилин світало.
За годину я увійшов у кімнату.
Вже ночі не було.
Пройшла громовиця, пройшов дощ.
Підводилось сонце.
Пахло сонцем, пахло життям.
Я зітхав глибоко й високо підвів голову.
...Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.
То була ластівка.
ПУДЕЛЬ
І
Виходили на іскристе шосе, в перламутр полудня. Утомно дрижали наливні поля, і перелітав димний легіт. Небо блякло; нечутно й зів’яло скрадалися полинялі сонетні дороги до незнайомих горизонтів, до туманово-бузкової маси.
На повороті почули останню міську пісню: трамвайна путь розлетілася в яри й раптом плавко спланувала півколом назад. На перепутті під зеленою мжичкою дерев дрімав парк: бюст Лассаля стежки, алеї. Потім і він одійшов убік.– Тоді знову іскристе шосе й даль молодих лісів.
На двадцять кроків уперед ішли – мадмуазель Арйон (опе-реточна співачка з «Не ридай») і дві баришні з редвидаву 2: Тоня (так говорив студент) і, може, Дуня, може, Катя – невідомо: з нею ніхто не говорив. З ними: якийсь тип і студент – організатор вечора.
