Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 60 страниц)

В ЕЛЕКТРИЧНИЙ ВІК

Поема

Красномовного мудреця Бояна

в хуртовину

промайнула

тінь.

І обіжно на подій екрані фуркнув люкс.

І читали:

Степи Залізняка 1 і Гонти ², а на зорі – гайдамацький рев.

То ведмідь блакитноокий біля твоїх дверей.

Гляди ж, щоб думок анемона на релях не закурявила лист, бо тендітне досягнення гроно упаде на траурні ризи.

І молився я:

Отче наш – електричної системи віку! На твоїх крицевих віях запеклася майбутня сльоза.

Твоя напруженість воліє на патлах буйних днів провести лабіринти смаку.

Да святиться твоє ім’я.

Да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут – в заводі.

І глузували над святим святих, і в сміх

підмішували кал.

Вони не знали тих доріжок І шлях той бурьовий, що нас виховував тримати руху стяг, їх розуміння, що порожній у діжці звук.

їх приборкала тирса, поле і шелести журби, а клуні рип колись повісив життя їх на снопи.

І казав я:

Покиньте мріяти мертвим!

Давайте, посолодимо сучасний мент. Ви хочете, мабуть, жерти?

Так і я ж хочу!

Чуєте?

Ах, не варт!

Вас розбуркає лишень Марат ³.

А я (я не покину ранок!) і ваших і своїх дітей уберу у віяло фазана і поведу в майбутнє.

1

А вчора степ шумів...

Ох, як метушився степ!

Чекали у місто гостей троглодитного віку.

Тулились до будинків примари переляку, десь скавучав собака, а потім вив на хмари.

Було небо повне, як вагітна сіроока дівчина. Але була виснажена душа – кинемо її знову в лабети...

Ша!..

Серце моє, де ти?

Прив’язане на нитку

і мусиш під’агатити кров?

Невже воли і корови кізяками нагодують їх?

Невже мукання золотої телиці вартує ударів по ковадлові?

Ні! «Сила солому ломить», а їхня воля

за гратами біляозерного виховання.

Ах, я знаю цю в’язницю.

У ній і мені – атому мільйоноголового тіла

було гарно гріться

на комині з жеврівшими колоссями.

Я згадую: волошкова тиша, дзвіночки в вербах шарудять похило, а легіт припоясав межі, розпустивши бузкові крила.

Іржали десь на луках коні, і так боязко було кинути голосівку... Хотілось забрести до самих фараонів і дмухати на нетутешню музику.

Все це я знаю... Має насолоду і пелюшковий сморід.

І от на годину

у ланцюжку чоловічого життя ви маєте ще раз посьорбати отрути.

А я, як лаврик,

покину сад улітку під морозом своїм зраненим оком.

Хай! Я почекаю!

І брук мій – у глушінь, майдани

притаяться...

Я ж біля машини стану.

І ремінь заспіває про іншу перемогу, про авіо часи...

2

І буде так – я вмить скричу:

Гей, ігросторніш мені дорогу!

Це буде перший сказ.

За ним заспівають і перетворяться

в блискучу мантію

дійсності

казки утопістів...

Я не схотів бути Па-де Кале ⁴і Ла-Маншеіѵ і роздирати землю.

Я хочу нести вісті з берегів електричного царства.

Але я – не Гастів ⁶, не Маяковський, не Єсєнін, я з української діжки беру хміль.

Я лишень (по-персіянськи) пенід.

І кому ж, як не мені,

мисль свою пускати амазонкою

в далечінь?

Я буду уїдливою нянькою біля вас,

бо ви розіб’єте коштовні вази, і будемо укупі плакати ще один вік.

Ви розумієте мене?

Я – це фуга!

Во ім'я ваших —

Отця і Сина, і Святого Духа —

Я – ми.

Слухай, чоловіче:

Да не будуть тобі бозі другі, тільки моє засмажене обличчя.

Це – не наруга – це сердешна порада, бо мені вклоняються не лишень Дніпрові русалки, але й океанські наяди...

Хто міжпланетних мрій таємність розпутляє?

Я.

Я лоно страдниці-землі в троянди уквітчаю, а кров

і бризки мозку під мечами перетворю в вино й желе.

А фаворити мої – бурі гієні очі попечуть, і потечуть часів Адама ріки...

Ах, швидкувати б, заарканити цю мить!

З

Степ замовк.

Мовчить.

Гризе наші виснажені крижі.

І я мовчу. І в цій мовчанці . ховаються зорі далекого-близького і трагедія сучасності.

Вулиці примружили єхидні очі і вийшов, вчорашній, тужу з приватною ініціативою в кишені. Чути на брукові крізь шум:

Ага!

Це до мене... Ну і що ж – не повернеться Мойсей у Єгипет, а сьогоднішній Прометей ⁷умовно —

неприковано-прикований.

Одно зусилля в зусиллях вікових – і вільний заспіває вільним.

А місто і степи шпалерами пропустять уїдливих пророків до арки на тріумф.

Сплете вінки історія

з фіалок-сміхострумок, і уквітчає шлях.

Вона ж примусила іти

в прийдешнє.

Вона ж поклала колючок, бар’єри і паркани.

Вона! Це все вона!

І я, коли бракує палу, сітчаю розумом

всесвіт

життя.

І глум, плювки приймаю доброхітно – офіра це...

Ах, карнавальте свої оселі і огадючте оазу міст, я все ж упертий, хоч невеселий і неосяжний бажання плац.

Іду похмурий в крицевих дзвонах, розтаборився по всій землі... бори в задумі... ідуть колони... бори – колони...

То я іду.

іду —

по логаритмах —

бо вічний

ДУХ

мій.

4

І в цю хвилину вашого розгнузданого свята стою біля машини і слухаю пісню безмежності.

В руках румпель – веду корабель машинізації.

І повернути землю вже маю твердь.

0 Архімеде ⁸!

Твоя сива голова прострілена сяйвом.

Нащадок прадідів великих вже скрикнув —

Еврика!

1 із провалля літ нова Америка,

Месія і Колумб ⁹.

То —

Колектив, заліза міць і я.

І на минулого полову – притьмом беркут – огня.

Цього і досить.

А там, помалу, в реп’яхах, в мамуловатому коші хтось прогримить —

Т овариші!

І табуни проколе мрія і глузд творіння.

І хоч вовтузиться блакитноокий ведмідь і б’ється у бекёт з погрозами пожеж – і я бреду і ти бредеш вперед.

5

Так споконвіку було.

Одні упирались з ганчіркою в руці, а другі тяглися до стягу зорі і йшли за хвостами комет, горіх розкусивши буття.

І хіба посміє вічність шпурнути в моє обличчя докір?

Я почуваю, як мої плечі піднімаються у височінь.

Япроростаю мудрістю, величністю природи.

І не вам, льокаям склизької жабиної

пристрасті,

зупинити мене!

Явже бреду по мрійній вогкості, по асфальтах прийдешнього.

Океани запінили береги і мелодійно музиканять повітря.

Обшир – до Оріона ^І0!

В моїх грудях товпиться легкоморозний цвіт осінньої турботи.

Мурашки золотої радості плазують по спині.

ї всюди бачу я електрики блискучі очі.

І всюди чую я

прелюдію машин до людського життя. А Україна, всесвіт – в купелі боротьби, і біля них – матуся неминучість.

Так крок кривавий тисячоліття свою одміряє добу.

Зітхне так легко людскість, і під березами незгод опороситься немовлям.

Але ще довго буде степ ревти.

Язнаю це.

Не раз іще гостей

з звіриними очима, що гірше татарви часів перегорівших, чекатиму до себе.

Хай буде так! – інакше і не можна... А я в той час у електричний вік ступатиму поволі і в електричний вік – прийду...

...На димарях похмурого завода

і на полях, в шматках крові – читаю, заповіт.

ПАМФЛЕТИ

тт

ДУМКИ ПРОТИ ТЕЧІЇ

ВІД АВТОРА

Випускаючи другу серію памфлетів, ми вважаємо за потрібне й на цей раз попрохати пробачення у читача: і тут не все буде зрозумілим для нього.

Але чого ж ми поспішаємо з виданням цієї брошури?

Тому, шановний читачу, що життя не чекає на нас. Ті ідеї, що ми їх кинули у своїй першій серії памфлетів («Камо грядеши», вид. «Книгоспілка», 1925 р.), шукають собі підтримки. Отже, той, хто стежив за літературною дискусією минулого року, очевидно, зрозуміє нас. Більше того, він мусить пробачити нам гостроту в виразах, бо, коли розв’язується майбутнє молодого мистецтва, сентиментальності нема місця.

В нашій брошурі зібрано ті статті, що ми їх на протязі останнього місяця 1925 року надрукували в додаткові до газети «Вісті» – «Культура і побут» і того ж року в журналі «Червоний шлях». Памфлет на брошурку В. Поліщука ¹ ми подаємо додатком, бо «етюди» цього нашого опонента треба розцінювати тільки як звичайнісінький вибрик... може, і милого, але в усякому разі несерйозного супротивника.

Таким чином, «ахтанабіля сучасності» ти, шановний читачу, прийми від нас, як веселий дотеп для розваги після обіду. Що ж до решти нашої роботи, то просимо тебе добре обміркувати її. І коли ти переконаєшся, що ми в основному стоїмо на правдивому шляху,– неси наші мислі в найглухіші закутки республіки і всюди підтримуй нас. Тільки спільними зусиллями ми виведемо нашу «хохландію» на великий історичний тракт.

ПЕРЕДМОВА ДО РОЗДІЛУ «ДВІ СИЛИ»

Минуло вже кілька місяців із того часу, як з’явилася надзвичайно сумна стаття ображеної просвіти ². Ця талановита елегія несподівано для самої себе відіграла, так би мовити, світову роль: її охрестили зовсім інтернаціональним ім’ям, саме тим, що його вимовляють – са$и$ Ьеііі *. Тільки цим і можна пояснити її успішну конкуренцію з працею Ейнштейна: як і «принцип відносності», вона викликала з приводу себе цілу літературу. Навіть ми, смиренні «олімпійці», присвятили їй зошит на чотири аркуші, назвавши його, за Сенкевичем ³, «Камо грядеши». В цій брошурі, до речі, нами було зроблено одну зі спроб систематизувати декілька думок про сьогоднішню мистецьку ситуацію.

Але як же реагували на просвітнянський виступ наші літературні «масовики»?

Що ж, і вони найшли за потрібне відгукнутись, але... тут підскочило традиційне «але». Висловлюючись м’яко, всі їхні виступи були трохи туманні... порівнюючи з петербурзькими осінніми туманами, і трохи короткозорі... порівнюючи з доброю курячою сліпотою. Єдина думка, що в’їдливо стежила за читачем, була така:

– Хвильовий і «праві кола» не хочуть пускати в літературу робітничо-селянську молодь, бо не довіряють їй, бо зневажають її.

Коли б справа йшла тільки про цей симпатичний закид, ми не брались би знову за перо, а просто послали б своїх шановних опонентів в одвертий лист Анатоля Франса ⁴, адресований до «Почесного легіону» з приводу «Моніки Лерб’є», і саме в це місце:

«В інтересах ваших ми просимо вас не робити того, що вам робити не слід. Утримайтесь від суда, який невимовно вище стоїть за вашу компетенцію».

Але справа лежить глибше, і тому ми беремо на себе труд систематизувати ще кілька думок.

Перш за все ⁵, звернім увагу на те пікантне явище, що ми його спостерігали, стежачи за виступами наших опонентів. Цікаво, ретельно вишукуючи прихильників «олімпійських» тез серед молодої української інтелігенції, вони на протязі кількох місяців жодного разу не озирнулись і не поцікавились, хто ж за ними йде, хто ж їм симпатизує. Малодосвідчений читач весь час був під таким враженням, що за нами тягнуться «праві кола», а за літературними «масовиками» – найсправж-ніша, кристально чиста робітничо-селянська молодь. Отже, настав уже час покінчити з цією солодкою ілюзією.

Скажемо так: хай «гартовансько»-«плужанські» маси зачекають хвилинку, а ми зупинимось на українській інтелігенції.

Припустимо на один момент, що Зеров ⁶, Филипович ⁷ та Могилянський ⁸ являються в нашій літературі найправішими елементами суспільства (ми кажемо: суспільства, бо справа йде не про мистецькі форми, а про ідеологію). Припустимо, що сьогоднішній Рильський ⁹, який, на наш погляд, серед сьогоднішніх пролетарських поетів маячить світлою ідеологічною плямою, припустимо, що він є шляхтич, який продовжує народницькі традиції свого славетного батька Тадея ¹⁰. Припустимо, нарешті, що всі українські інтелігенти цілком підтримують «Олімп».

Але подивимось тоді, чи не підтримує хто й наших архі-революціонерів і саме з кіл цієї ж української інтелігенції, так чи інакше зв’язаної з культурними традиціями минулого.

Тут ми підійшли до надто делікатного моменту: саме тут ми мусимо назвати ті прізвища, що їх дипломатично обминає в дискусії «масова» література.

Але кого ж ми маємо на увазі? – Не будемо критись:

– Ми говоримо про Загула , про Терещенка ¹², про Ярошенка ¹³, про Савченка ¹⁴ і т. д. Очевидно, ніхто не буде сумніватись, що сьогоднішній «плужанин» Загул належить до так званих попутників. Ніхто, очевидно, і не подумає, що Терещенко, автор «печалі й ніжності», належить до робітничо-селянського молодняка. Але й нікого не візьме сумнів, що всі вони, наперекір «Олімпу», підтримуюють масовізм.

Правда, тут наші супротивники мусять використати свій останній козир за назвою диференціація, мовляв, Савченко, так «диференціювався», що його ні в якому разі не можна поєднати з правим крилом.

Припустимо. Припустимо, нарешті, що всі вони архіліві, що всі вони до безумства закохані в пролетарську літературу. Але, сказавши «а», треба сказати й «б». Треба доказати цю «теорему».

– Нумо, докажіть! З цілковитим задоволенням не тільки послухаємо, а й повіримо. Бо ж той факт, що вони підтримують так звану «масову» літературу в лапках, для нас тільки порожній звук, бо ж ця «теорія» стоїть під доброю сотнею величезних знаків запитання.

Чи, може, є якісь інші докази?

їх, звичайно, нема. Диференціація, зі слів відповідної резолюції ЦК РКП, проходить прискореним темпом. Але вона в однаковій мірі стосується всіх кіл молодої української інтелігенції, і в однаковій мірі тягне її на наш бік, і в однаковій мірі одштовхує її від староукраїнського осередку. Бо ж справді:

– Чим відрізняється група Зерова від Загула та інших?

Перш за все, більшою культурністю. По-друге, своїм поважним, серйозним відношенням як до історичного моменту, так і до молодого суспільства, так і, нарешті, до самої себе. Тільки недалекі крикуни та нечесні люди можуть вигукувати, що Филипович, припустимо, належить до найправіших кіл. Ми певні, що 99 % із них не читали праць того ж Зерова... як і взагалі нічого не читають. Хіба ми не чуємо завжди:

– Зеров – формаліст! Зеров не визнає класової літератури!

Чуємо.

Але ми знаємо й те, що ні один із цих «критиків» не взяв на себе труда перечитати хоч би те ж «Нове письменство» ¹⁵, в якому б він побачив Зерова-соціолога, в якому дано такі убійчі характеристики плеяді поміщицьких письменників.

Все це так, нарешті, кажуть нам, але не в той бік гне його соціологія. Де його погляд на революцію?

Прошу:

«Революція відкрила широкі перспективи ¹⁶ українському культурному розвиткові. Після 1917 року не вдалася ні одна спроба загнати його в тісніші межі. І тепер, коли гасло українізації звучить повним звуком, нові суспільні сили, покликані ліквідацією старого ладу до загального проводу, мусять і нашу культурну творчість поставити в нормальні умови».

Це – з останньої статті Зерова, і це – теж із неї:

«Де й коли я або Могилянський, або Филипович виявили ворожнечу до пролетарських письменників? Нікому з нас закидувана нам не раз «класова ворожість» не заважала захоплюватись, скажімо, промовами Бебеля або «Віденськими шукачами золота» П. Ампа. Розуміється, сповідатися, божитися і бити себе в груди, щоб запевнити тов. Кияницю ^|7, ніхто з нас не буде. Може вірити, може не вірити. Але коли він хоче закинути нам упереджену злобу й ворожість до пролетарського мистецтва, то мусить свої твердження обставити доказами».

Розрядка Зерова. От вам відношення не тільки до нашої революції, але й до пролетарської творчості... А коли вам і цього мало, то дозвольте «відкрити Америку».

– Щоб показати свої симпатії, для цього зовсім не треба губити почуття своє людської гідності. Це – по-перше. По-друге, той, хто дуже поспішає, має скоро «захекатись», як говорить герой Кулішевої п’єси... ¹⁸ і, головне, він обов’язково наробить багато неприємностей і для себе, і для інших. І потім не треба забувати, що Зеров не тільки тут одрекомен-дується. Хіба його стаття, припустимо, про Сосюру не є тому яскравим доказом? ¹⁹

І коли вона різниться чим (ідеологічно) від подібної статті (про того ж Сосюру) «масовика» Савченка, то відсутністю згаданої нами «захеканості».

Для наших письменників не треба компліментів, вони потребують серйозної товариської поради, і тільки.

Так стоїть справа з Зеровим. Візьміть другу паралель: у той час, як Филипович поступово і природно доходить до ідеологічно й художньо витриманої збірки «Простір» ²⁰, видаючи грунтовні розвідки про Л. Українку та Франка, у цей час товариш Загул, прекрасний колись поет, за нещасливим прикладом Купріна ²¹, який переробив свій «Поєдинок», підфарбовує свої колишні вірші... і зовсім не на користь новому суспільству, бо після переробки вони втратили велику частину своєї художньої цінності, а відціля і значний контингент своїх читачів. Питаємо: кому це потрібно? Робітникам, селянам чи революції? Бо ж у першій редакції ми на них дивились, як на історичний документ, а тепер ми дивимось, як на звичайну халтуру. Очевидно, втішатись із цього буде сам тов. Пилипенко.

Або візьміть того поета, що подавав колись надії і звали його Ярошенком. Хто ж він тепер? «Царинник Мина з України» ²². Навіть автор «Цень-Цаню» ²³ дійшов до виробничих віршів, які потрібні тільки Держвидаву.

Всі ці факти говорять,– і дуже красномовно,– що та частина української інтелігенції, яка підтримує пилипенківський масовізм, ніколи не грішила на справжню лівизну. Може, вона й хотіла взяти такий «гріх» на себе, але це нестримне бажання призвело її до халтури. З другого боку, вони трохи «захекались». Так що нашим «масовикам» похвалятись найлівішими колами української інтелігенції зовсім не доводиться. Найменша спроба виявити дійсний стан речей одразу ж розкриває перед нами «всі карти». Мало того, вона несподівано інформує нас і в тому, що й такі «праві», як Меженко ²⁴, по суті цідтримують напостизм. Візьміть його промову на київському диспуті. Хіба він у ній не договорився до ліквідації мистецтва? Правда, ми тут маємо справу з ліквідатором іншого гатунку, бо Пилипенко, здається, оперу не вважає на «мумію». Але для нас зовсім не важно, з якої точки вони йдуть до однієї цілі. Плу-жанин мандрує до «катафалку» з нерозуміння законів мистецтва, а добрий колись музагетівський критик – з «присшценості».

Отже, в особі Меженка масовізм придбав собі і «правого».

А хіба сильний громадський діяч Ол. Дорошкевич ²⁵, висловлюючись образно, не запропонував уже Пилипенкові свою широку ерудицію і послуги теоретика на місце «лепету» щупаків ²⁶? Бо ж коли ми всюди підтримуємо цю корисну для радянської республіки людину, то це зовсім не значить, що ця людина мусить підтримувати наші погляди на мистецтво.

Таким чином, ми бачимо, як активна молода українська інтелігенція, з причин диференціації, відійшла від того ізольованого пункту, що над ним маячила вивіска: «праві». Звичайно, вона й надалі має тенденцію гуртуватись до певної міри окремо, але вже тепер її світогляд буде визначатись у великій мірі ідеологічним станом тих «нових суспільних сил», що їх, зі слів Зерова, «покликано ліквідацією старого ладу».

ї коли тепер ми підійдемо до літератури, то треба сказати це:

– Оскільки серед «нових сил» у галузі мистецтва намітився поділ на два табори, остільки, природно, і вона, інтелігенція, активно ставиться до цієї боротьби, остільки й вона підтримує тих чи інших.

Отже, вияснивши природу цих двох сил, ми таким чином і виявимо, хто із цієї інтелігенції відіграє позитивну, а хто негативну роль. Дана коротенька розвідка й допоможе нам зрозуміти, що поняття терміну «найправіші кола», в силу складних громадських процесів, утратило свою колишню ясність і відповідно ускладнилось. Ми сподіваємось також, що нам, кінець кінцем, удасться доказати, як легковажно ставляться наші опоненти до нашого майбутнього, раз у раз жонглюючи цим терміном.

ДВІ СИЛИ

«Услужливый медведь опаснее врага» ²⁷.

Воістину. Але справа, звичайно, не в цій шляхетній тварині.

Мало не всі літературні «масовики», як і поважний Ол. Дорогії кевич, наївно думають, що ми в своїх статтях виходили головним чином із «етичного критерія». Всі вони так чи інакше натякають нам, що ми ухилились від марксизму. Багато з них і тепер підходять до Хвильового й потихеньку нашіптують:

– Знаєте... тільки жаліючи вас, мовчу. Ну, борони боже, примусять десь виступити з приводу вашого «Камо грядеши». Камня на камені не залишиться.

Таке зворушливе відношення до нас ми спостерігаємо на кожному кроці. Але чим ми з’ясовуємо його?

О, тут багато причин. Отже, перечислимо деякі з них. Перша – недостача «пороху». Багато є бажаючих «осадити» нас, але, бачите... ліньки поритись у книжках. Для всіх ясно, що ми десь помиляємось, а саме де – чорт його знає. Власне, і видно нашу помилку, та тільки ж треба обгрунтувати свій доказ. Друга – це наша патетика. Ой, який він наївняк: «загірні комуни», каже, ну, це ж ясно – романтика. Треба буде пожаліти його. Третя – це відношення до самих себе. Ми ж такі небесні ангели. Прямо те, що французи звуть ргидегіе *. Ну, як він може про нас говорити таке? Чудак!.. Треба попередити його.

Єсть і четверта, і п’ята, і десята причини. Та досить.

Але ми пропонуємо говорити відверто й не шушукаючи, бо тепер іде боротьба не за портфелі, а за пролетарське мистецтво (пролетарське не в розумінні пролеткультівському, а в розумінні марксистському).

Відповідна резолюція ЦК РКП у третьому пункті ²⁸ говорить про вихід «із громадських глибин нових ідеологічних агентів буржуазії», що так чи інакше проявлять себе в літературі. Але ні до цього пункту, ні до інших пунктів цієї резолюції ми ніколи не підходили так, як підходить ідеолог масо-візму С. Пилипенко.

Як він проповідує свою ідеологічну лінію в мистецтві?

Скликає пленум «Плугу», припустимо, зачитує там згадану резолюцію, порівнює її зі своєю «плужанською» платформою, згадує кілька книжок із селянської бібліотеки, почервонить «червоним» віршем на післяпленумних вечорницях, на тому й кінець.

– Мало?

– Малувато!

«Класова природа мистецтва взагалі і літератури зокрема визначається в формах без кінця більш різноманітних, ніж, наприклад, у політиці»,– каже та ж резолюція ЦК РКП ²⁹.

Ми й це завжди пам’ятаємо. Тому й провіряючи свою ідеологічну лінію, ніколи не спрощуємо того, що не піддається вульгаризації.

Перш за все, трактуючи дальші шляхи розвитку пролетарського мистецтва, ми виходимо з конкретної української дійсності. По-друге, ми намагаємось іти в ногу з життям, тому й не прикладаємо тих тез до нашої дійсності, які лежать в архівах «військового комунізму», тому й не змішуємо вчорашніх попутників із сьогоднішніми, і тим не заплутуємо й без того плутаної справи.

Коли ми читаємо в резолюції ЦК РКП пункт про ідеологічних агентів буржуазії, то ми ставимо собі перш за все таке запитання:

– Відкіля вони мусять прийти?

Отже, щоб зберегти чистоту свого світогляду, треба знати, з якого боку копати вовчі ями, щоб не викопати їх випадково на своєму торсі.

Оскільки в нас спостерігаються елементи капіталізму, остільки й відроджується молода буржуазія. В місті ми маємо міського буржуа – непмана, в селі – зміцнілого куркуля. Але в той час, коли зріст міської культури буржуазії іде порівняно повільним темпом, мільйонне куркулівство вже остільки зміцніло, що далеко залишило за собою міського крамаря. Отже, у тій невидимій боротьбі за впливи на мистецтво, яка мусить відбутися між куркулем і непманом (бо ж їхні інтереси не завжди сходяться), більше шансів на перемогу має перший. Це зовсім не значить, що міському буржуа нічого не залишиться. Це значить, що головної ідеологічної навали на мистецтво треба чекати зі столипінського «отруба». Це значить, що доки не зміцнів непман, доки він не сперся упевнено своїми «джимі» на «стабілізований» капіталізм, доти з10 вовчих ям8 треба рити на бік глитайського степу, і тільки дві – до міських приватних крамниць.

Тим більше це ми мусимо підкреслити, прикладаючи цю формулу до українського мистецтва. Тут картина приблизно така:

– До революції українська інтелігенція ідеологічно живилася виключно з села і скоріш із незаможницького, ніж із глитайського, оскільки серед неї було багато виходців саме з цієї прослойки. З пролетаріатом і міською буржуазією вона мала слабенькі зв’язки. На сьогодні ситуація приблизно та ж. Але з тією різницею, що на завтра вона має тенденцію змінитись. Ми маємо на увазі українізацію.

Звичайно, надавати велике значення тій українській міській буржуазії, яка скоро поставить свої крамнички на Благбазі ³⁰ і яка, порівнюючи з російським, припустимо, буржуа, мусить ідеологічно впливати на більш широкі кола нашої інтелігенції, надавати їй велике значення ми поки що не будемо. Але не треба забувати, що українізація, одкриваючи нашій нації широкі двері в світ, прискорюючи процес класової диференціації на Україні, в той же час установлює для ідеології зі столипінського «отруба» радіорупор на одній із центральних вулиць міста. '

От чому ми, виходячи, зі слів тов. Дорошкевича, «з етичного критерія» у своєму «Камо грядеши», схарактеризувавши просвіту не тільки як психологічну категорію, але і як ідеологію буржуа селянського непу, не забули підкреслити «селянського». От чому й відповідна резолюція ЦК КП(б)У ³¹ рекомендує хоч би тому ж «Плугові» не дуже розбухати.

Ми куркуля задовольнили цілком... включно до «сороковки». Матеріально він процвітає на своїх пишних маєтках. Але він почуває потребу задовольнити і свої «духовні» інтереси. Він уже знає собі ціну. От вам характерна картинка:

– Тьма» Риплять вози. Запитують: «Хто їде?» – Відповідають з погордою: «Куркулі!».

Це саме той глитай, що кілька років тому відхрещувався від своєї клички й божився, що й він більшовик. Очевидно, надійшов уже той момент у його громадському житті, коли він відчув свою силу. Очевидно, він тепер уже пішов у похід і на мистецтво, як на ідеологічну надбудову, де він не тільки задовольнить свої «духовні» потреби, але й утворить там для себе фактори, що допоможуть йому боротися і за владу.

Тепер подивимось, хто із нас у більшій небезпеці: ми, «олімпійці», як називає нас, комунарів, задерикувата просвіта, чи літературні «масовики».

Як відомо, ми складаємо дуже невеличку групу митців. Ця група давно вже порвала (коли вона їх мала) всякі родинні чи то ідеологічні зносини не тільки з куркулем, але й узагалі з селом. Отже, було б абсурдом припускати, що ця цілком міська група літераторів візьме на себе хоч би й цозасвідомо роль представника ідеології глитая. Що ж до позасвідомого представництва ідеології непмана, то це можливо... за умови відриву цієї групи від партії. Оскільки група наполовину складається з комуністів, оскільки в її роботу партія безпосередньо вносить корективи, остільки абсурдність такого припущення випливає на поверхню.

Характерно й те, що й у союзники собі ми взяли теж ту частину інтелігенції, яка виросла в місті. Ми утворюємо (за резолюцією ЦК РКП) «тісне товариське співробітництво» з тими культурними діячами, які цілком урбанізувалися.

Правда, відціля на нас несподівано може вплинути міський буржуа, але теж правда, що з двох зол треба вибирати краще (а вибирати треба, бо цього вимагає партія), бо ж знаємо: до нашої сьогоднішньої урбанізованої інтелігенції міський буржуа має приблизно таке відношення, яке Щупак, припустимо, до У-Пей-Фу ³².

Звичайно, Зерова наші опоненти вважають за аристократа (здається, носить пенсне), але, як кажуть, вільному воля, спасенному рай.

Тов. Дорошкевич у своїй прекрасній статті «На день Жовтневої річниці» ³³ не погоджується з т. Луначарським, що однією з функцій інтелігенції є «охранение и организация человеческого опыта». Ми вважаємо, що цю функцію Зеров і його група виконували ретельно.

Але тепер подивимось на тов. Пилипенка і його безталанних і мистецьки і марксистськи (пробачте за полемічну різкість) малописьменних учнів., як-от товариш Кияниця та товариш Щупак.

«Плуг» має 2000 членів та 1000 студійців. «Гарт» удвічі чи утричі менше. З кого ж вони складаються?

– З робітничо-селянської молоді!

– Хіба?

Ми гадаємо, що це «маленька» помилка, до якої треба внести саженний коректив.

Перш за все, про робітничу молодь.

Ми не будемо заглядати до списків цих організацій і прові-ряти, скільки «плужан» та «гартованців» мало зв’язки з робітничою масою. Про Америку можна говорити й не будучи в Америці.

Коли серед 1000 найдеться 2—3 потрібних нам юнаки, то це буде просто випадок, який підтвердить наше правило. А правило таке:

– Робітничий клас на Україні був до цього часу остільки відірваний від української культури, що на сьогодні він не може дати безпосередньо від себе своїх діячів для цієї ж таки культури.

Отже, ніякої робітничої маси в організаціях «Гарт» і «Плуг» не було й ще довгенько не буде.

Тепер про селянську молодь. Тут справа стоїть краще. Дійсно, така єсть. Більше того, тут єсть не зовсім малий відсоток незаможницької молоді. Але єсть, очевидно, і інший елемент, саме той, який зі столипінських «отрубів».

Отже, беручи до уваги, що ідеологічно керівничі апарати цих організацій страшенно слабенькі, порівнюючи з натиском на них економічно й культурно сильного куркуля, беручи до уваги, що ці апарати по суті займаються чиновничим листуванням і взагалі являються в великій мірі фікцією, треба сказати так:

– Наші літературні «масовики» давно вже стали перед великою загрозою здачі своїх ідеологічних позицій у мистецтві.

Вся трагедія в тому, що їхні організації претендують не на звичайні культурно-освітні функції, де контроль над ідеологією проводиться порівнюючи дуже легко, а на керівництво мистецьким рухом, цим найскладнішим із усіх рухів, мистецьким рухом того класу, який веде за собою 30 мільйонів населення. Вся трагедія в тому, що на керівництво такою надзвичайно тонкою ідеологічною надбудовою, такою архіспецифічною галуззю творчої діяльності, яка мусить відігравати тепер величезну роль в будівництві нового життя, претендують мистецьки й марк-ситськи малописьменні люди, оточені до того ж агентами селянського дрібного буржуа.

Об’єктивно картина така: хоче чи не хоче тов. Пилипенко (він, мабуть, звичайно, не хоче), але він мусить здавати куркулеві позицію за позицією. І він їх уже здає.

Ми зовсім не випадково, а цілком продумано поставили питання: Європа чи просвіта? Це одне із кардинальні-ших питань нашої доби. В Європі, як у психологічній категорії, об’єднано суму тих можливостей, які ми можемо в мистецтві протиставити просвіті, теж психологічній категорії, з якої живиться куркуль. Будучи абстрактним явищем, вона в конкретний час у конкретному суспільстві відіграє не менш конкретну роль.

Отже, нічого нема дивного, що в сьогоднішній літературі борються дві сили: перша – це та, яка орієнтується на Європу, друга – це та, яку використовує просвіта, інакше кажучи, куркуль. Перша – продовжує марксистські традиції, друга – сповідує вульгарний марксизм. Між цими силами не може бути згоди, бо перші не позволять вносити «маленьких» «меншовицьких» корективів у погляди на мистецтво, другі, в силу своєї безграмотності, переконані в своїй правоті і ніяк не можуть додуматься, що ці «маленькі поправки» продиктував їм куркуль.

Як мусить і як дивиться на мистецтво потенціальний буржуа?

Не будучи класом, а тільки прослойкою, не беручи на себе такої місії, яку брав «третій стан» і бере пролетаріат, він до всіх громадських категорій підходить з інтересів свого власного добробуту, ніколи не беручи на облік ні свідомо, ні позасвідомо інтересів усього суспільства. Відціля його й вузькоутилітарний підхід до всякої справи. Він психологічний махновець.