Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 60 страниц)

н,гоголь

Теккерей ², наприклад, каже, що Свіфт (ви пам’ятаєте «Гулліверову подорож») справляє на нього враження величезного гіганта і що загибель його, Свіфтова, нагадує йому, Тек-керею, загибель грандіозного царства.

...Так думав про названого автора і Іван Іванович і думав саме в ті дні, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за «вольтер'янство». Він тоді навіть обіцяв комусь, на випадок перемоги «революційного народу» зробити «Гул-ліверову подорож» настільною книгою і положити її з правого боку від Рабле ³(«Гаргантюа і Пантагрюеля» він уже давно дістав за невеличку ціну у букініста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге, Іван Іванович просто забув про Свіфтове існування. Правда, сьогодні підростає його симпатичний синок, що колись (все можливо!) зупинить свій воль-тер’янський погляд на чіткому силуеті злого англійського сатирика, та, на жаль, оповідання це не про сина, а про батька, і тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослідовність і витіюватість в думках і перейти нарешті до необхідних зарисовок.

І

Декілька слів про мажорне сонце, а також і про те, що мусить цікавити читача.

Вулицю, що на ній живе мій симпатичний герой, названо ім’ям Томаса Мора ⁴(«вулиця Томаса Мора»). Це не зовсім поганий закутой в нагірній частині нашого, як говорить Іван Іванович, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство,– нашого «від голови до п’ят революційного города». Тут вам асфальт і на тротуарах, тут вам асфальт і там, де пролітають бадьорі автомобілі (таксі!) і де вже не плентаються зовсім сумні допотопні візники. Тут вам, нарешті, мало не біля кожного будинку розведено запашні клумби, що так пахнуть улітку приїсним запахом резеди. Багато років тому ця вулиця звалась Губернаторською і по ній метушились чиновники імператорського режиму. Тепер, як запевняє Методій Кирилович (про Методія Кириловича читайте далі), на цій вулиці ви не зустрінете жодного чиновника того ж таки імператорського режиму. Словом, на вулиці Томаса Мора– панує зразковий порядок і, як говорить мій герой, порядок в, так би мовити, «новій революційній інтерпретації». Отже, нема нічого дивного, що Іван Іванович мешкає саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимно подібній околиці.

Будинок, де жив Іван Іванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тільки два роки тому, і тому його пролетарське походження не підлягає ніякому сумніву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв’язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше, яке це має відношення до цього оповідання? і, по-друге, хто ж має сумнів, що наш цими днями розкасиро-ваний робітничо-селянською інспекцією комхоз ніколи нічого не Мав спільного хоч би з тією ж міською думою, де, як відомо, теж засідали не завжди не грабіжники й не завжди не спекулянти. Словом, і згаданий будинок цілком відповідає прогресивним прагненням мого симпатичного героя.

...– Добрий вечір, Іване Івановичу! Як ся маєте?

– Доброго здоров’я, Іполите Онуфрієвичу! Як бачите, іду з ячейки!

Мій герой іде по вулиці таким повільним кроком, що ним ходять тільки дуже поважні й шановні громадяни. Мажорне сонце грає зайчиками у вікнах симпатичних будинків і своїми ласкавими біло-рожевими проміннями благословляє його важку путь.

А втім, додому Іван Іванови^дійде тільки за якісь півгодини,

і тому дозвольте забігти вперед і одрекомендувати його сім’ю – саме ту сім’ю, що творить «новий комуністичний побут». Дозвольте помандрувати до вищезгаданого будинку і пошукати відповідної квартири.

Перші двері – не ті! Другі – не ті! Нарешті число 38, і на вас війнуло приємним одеколоном. Та, на жаль, в кімнатах ви застали тільки дружину мойого героя – Марфу Галактіонівну (партійна кличка – «товаришка Галакта»). Марфа Галактіо-нівна теж надзвичайно симпатична женщина і теж цілком відповідає прогресивним прагненням Івана Івановича (до речі, партійна кличка «Жан»). Вона, наприклад, ніколи не манікю-рить нігтів і тільки в останній час (і то зрідка) трошки манікю-рить... для здоров’я («для гігієни», як говорить товаришка Га-лакта). Одягається вона дуже просто, хоч і з смаком, і у всякому разі багато дешевше т. зв. непманок. Вона не худа і не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з деяким нахилом до повноти. її чорне волосся і тепер підстрижене, але з таким похвальним розрахунком, щоб на партзібранні її можна було назвати товаришкою Галактою, а дома – Марфою Галак-тіонівною. Словом, дружина Івана Івановича – зразковий тип дружини нового побуту. Правда, вона трохи хитріша за свого чоловіка, але це питання треба, очевидно, розглядати як момент чисто біологічного порядку, що виникає незалежно від соціальних пертурбацій.

Марфа Галактіонівна дуже любить читати Леніна й Маркса. Але іноді вона сідає читати Леніна й Маркса, а рука тягнеться за Мопассаном ⁵. Це буває тоді, коли в кімнату влетить такий симпатичний, але зовсім не підпорядкований монументально-реалістичній теорії ⁶весняний вітерець і почне валяти дурня в її декольте. Але й тоді товаришка Галакта уміє себе тримати в руках: вона в цей час читає тільки такі романи, як от «Хуліо Хуреніто» з передмовою М. Бухаріна і «Любов Жанни Ней» ⁸– без передмови названого Бухаріна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП.

Товаришка Галакта (Марфа Галактіонівна) народила з Іваном Івановичем (товариш Жан) сина й доньку. Сина назвали революційним ім’ям – Май, а доньку не менш революційним – Фіалка. Май уже записався в жовтенята, а Фіалка поки що кандидатка.

Крім цих законних членів сім’ї, є ще, так би мовити, незаконні, себто не зв’язані інтимними родинними зв’язками. Це – мадмуазель Люсі, гувернантка., і Явдоха – радянська куховарка, член місцевого харчсмаку. Словом, челядь Івана Івановича так відноситься до хазяїв, як приблизно 2 до 4. Іншими словами, пропорція цілком законна і у всякому разі нічого не має спільного з буржуазними замашками.

Але хто ж цей Іван Іванович? (Мій герой уже прийшов додому і поставив свою парасольку в сонячну пляму того сонця, що благословляло його важку путь – саме важку, бо щось із серцем не ладно – своїми мажорними рожево-білими проміннями) . Хто ж цей Іван Іванович?

Ах, Боже мій! Хіба ж не ясно? Це, на погляд Семена Яковича (про Семена Яковича теж читайте далі), це зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту. Правда, утримання його складається всього з 250 карбованців, але про цю цифру можна говррити в тому разі, коли не рахувати різних дрібничок, як-от: поверхурочних, добових і того регулярного гонорару, що його він добуває від місцевої преси за не зовсім некомпілятивні статті. Словом, матеріальний стан мого героя нижче нормального, коли взяти до уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червінця і особливо той факт, що Іван Іванович – людина мало не з вищою освітою.

Товариш Жан (Іван Іванович) свій високий лоб і свої рогові окуляри протирає завжди білосніжною хусткою і говорить, так би мовити, баритональним басом.

Костюм Іван Іванович носить не із дешевих, бо добре засвоїв відповідну англійську мудрість.

– Я,– каже мій геррй,– не такий багатий, щоб купувати дешеві костюми.

– Розуміється,– каже Марфа Галактіонівна.– Це тільки наші дикуни не додумуються до цього.

– Невже ще не додумались? – дивиться на дружину поверх окулярів товариш Жан і поправляє жилет на своєму досить-таки надутому, наче незадоволеному, череві.

Марфа Галактіонівна не любить відповідати на такі запитання і тому, заплющивши очі, лягає на канапу. Тоді на вікно сідає якась птичка (зовсім як канарейка) і каже: «чирик-чирик». Тоді ж куховарка Явдоха щось наспівує в кухні, аленаспівує вона якусь зовсім незрозумілу пісню: з одного боку, нібито мажорну, а з другого – начебто дражнить («У народі ходить звстка, що на вас ще буде чистка... Ось тоді моя рука РСІ ⁹й партєйная КаКа» ¹⁰). І товаришка Галакта думає:' «Як дивно! Як незрозуміло, що простий народ і досі чимсь не-задоволений і досі ніяк не перейде на справжній мажор... Ех, проклятая спадщина царизму!»

Але Іван Іванович знову подивився на дружину поверх окулярів і, зиркнувши на кухонні двері, де порається Явдоха, запитує ледве чутним голосом:

– Ну, Галакточко... А... що там взагалі говорять про мене?

– Себто де говорять?

– Ну.„о взагалі. Так би мовити, і в партійних колах, і... взагалі де прийдеться.

Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернім поглядом і каже:

– Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робітник і зразковий партієць.

Іван Іванович протирає руки, йде до радіорупора і ніжно гладить його своєю долонею: він цілком задоволений з цієї інформації. Головне, щоб не вийшло тих чи інших непорозумінь. Хіба він не готовий піти на смерть за свою партію і за будування соціалізму,– скажім? Таким чином, товаришка Галакта зовсім не даремно прислухається до різних розмов, що в них так чи інакше може фігурувати його незаплямоване ім’я.

– Галакточко,– каже Іван Іванович, виймаючи з бокової кишені картку.– Здається, завтра вносити на «друга дітей»?

– Чого ти так поспішаєш! – каже Марфа Галактіонів-на.– Це вже буде зверхакуратність. Люди іноді не вкосять по п'ять місяців, а ти не даєш і місяцю пройти.

Іван Іванович задоволено посміхається.

– І прекрасно! – говорить він.– Треба бути зразком для інших і особливо для несвідомої позапартійної маси.

– Воно, звичайно, так! – говорить Марфа Галактіонів-на„– Але все-таки образливо, що цього маленького геройства ніколи й ніхто не помітить і не поставить тобі на плюс.

Мій герой рішуче махає своєю білосніжною рукою.

– І не треба! – махає він своєю білосніжною рукою.– Боже борони! Я зовсім не хочу, щоб мої безкорисливі вчинки помічали плюсами... Саме так і треба нести знам’я комунізму!

Іван Іванович іде до вікна, розчиняє його і задумливими очима дивиться в даль. Він дивиться туди, де кінчається город, де починаються тихі поля і м'яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм мажорно-монументального реалізму!

– Не треба! – уже майже несвідомо махає руками Іаан Іванович в прекрасний горизонт і ₉поширюючи ніздрі, вбирає запах резеди з першої «робітничо-селянської» (так кваліфікує він першу клумбу) клумби о

Зворушлива самовідданість мого героя досягає в ці хвяя-лини апогею» Іхочеться перед такою самовідданістю посхиляти всі республіканські прапори і з почуттям задоволення промовити:

– ^вІване Івановичу! Воістину ви – зразкова людина нашої безпримірної епохи, і ваше ім’я, очевидно, буде фігурувати в пантеоні «Червоних дощок».

Бо й справді: хто ще так акуратно вносить членські внески, як мій герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентів його заробітку, але справа ж не в якості, а в кількості. А кількість тут воістину солідна: він і член «Друга дітей», і член «Повітрофлоту» та «Доброхіма» ¹ він член якогось клубу мало не політкаторжан (ще б пак: хіба це не мого героя хотіли колись вислати – при старому режимі – із одної губернії в другу?), він і член профспілки,' він... і т. д., і т. п. Словом, в цьому сенсі Іван Іванович, очевидно, не має собі рівних.

Але мало того, він навіть Марфу Галактіонівну загітував на таке широке членство і, головне, на таку безкорисливість, коли нікому не відомо маленького геройства серед бурхливих подій нашого, як думає товариш Жан, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, «з голови до п’ят революційного города».

– Тек-с! – говорить нарешті, зітхаючи, Іван Іванович і сідає на канапу.– Коли хочеш, ябуквально не розумію!

– Чого ти, Жане, не розумієш? – питає Марфа Галак-тіонівна.

– Та взагалі... З приводу, знаєш, будування соціалізму.

Товаришка Ралакта насторожується. Вона підходить до чоловіка і ніжно обіймає його.

– Невже і ти вже почав сумніватися? – говорить вона таємничим голосом і попередливо заглядає в друїу кімнату: чи не зайшов хто?

– Що ти кажеш, голубонько! – нервово махає рукою мій герой.– За кого ти приймаєш мене? Я просто... не розумію цих... як би їх назвати... бузотерів! Ну, словом, наших супротивників. Чого їм треба? Чого вони хочуть від нас? Ну, скажімо, так: диктатура пролетаріату єсть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики і заводи націоналізовано? Націоналізовано! Червону Армію організовано? Організовано! Комінтерн ¹²єсть? Єсть! Профінтерн ¹³єсть? Єсть!..

Іван Іванович на момент зупиняється, виймає «з кишені білосніжну, хустку і протирає нею свої рогові окуляри.

– Але візьми далі! – каже він.– Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соціалізму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Піонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм іще треба?». Буквально нічого не розумію!

Марфа Галактіонівна хитренько примружує свої розумні очі.

– Чого їмтреба?..– каже вона.– Нічого їм не треба, а просто особисті рахунки!.. Позакулісна боротьба!

– Припустім... припустім! – раптом ще більше починає нервуватись Іван Іванович, і його баритональний бас дістає дискантових ноток.– Але коли виродження я можу простити рядовим членам партії, то... вождям (мій герой робить тут знак величезного наголосу!), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже мені характер: стань переді мною на коліна, проси мене, що хочеш роби зі мною, а я все-таки... не можу!

Іван Іванович– бігає по кімнаті, розмахує руками і уперто дивиться на одну крапку на підлозі. І здається, що ця крапка не хто інший, як вищеназваний «вождь». І цей «вождь» стоїть на колінах і просить милості в Івана Івановича.

– Ну, добре,– говорить Марфа Галактіонівна.– Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за твоє серце.

.Але Іван Іванович не вгомоняється. Він іде до вікна, вбирає носом приїсний запах резеди з першої клумби, ловить слухом блакитний резонанс і, мало не переходячи в стан трансу, говорить:

– Серце!.. Що мені серце, коли справа йде про інтереси пролетаріату? Я не люблю похвалятись своєю самовідданістю, я не вискакую на партзібраннях та в газетках з красивими словами... Але дозволь мені хоч дома одвести душу і вилити те, що накипіло... Ти думаєш, мені мало накипіло?.. Ого!

Тут Іван Іванович почуває, що йому серце все-таки зрадило: він сідає на канапу і просить води.

– Ах, Боже мій! – кидає схвильованим голосом Марфа Галактіонівна і біжить до графина.– Ти знову розтривожив себе!.. Чи не послати за лікарем?.. Знову прокляті дискусій-щики!

– Не треба, голубенько! Не треба!..– і Іван Іванович заплющує очі.– Я вже сам не радий, що маю такий палкий характер і таку більшовицько-витриману натуру. Але що робити: не можу яспокійно реагувати на партійне виродження.

Потім мій симпатичний герой іде до свого кабінету. Товаришка Галакта підходить до вікна і дивиться на свою зміну: на синка й на доньку, що в цей мент проходять повз клумби.

– У оиз аітег Іез Неигз *, мадмуазель Люсі? – питає Марфа Галактіонівна.

– Сотшепі сіопс, тасіате! * – каже мадмуазель Люсі.

Тоді хтось стукає в двері, і в кімнату йде ІѴІетодій Кирило-вич – колега Івана Івановича. Методій Кирилович, як мишка: очі бігають, руки бігають і вся істота бігає. Товаришка Галакта каже, що їй Методій Кирилович подобається особливо своїми хитренько підкинутими бровами та розумною головою.

– Тихше,– говорить Марфа Галактіонівна.– Жан зараз страшенно розтривожив себе і треба дати йому відпочинок. Хай ще полежить в кабінеті.

Методій Кирилович цілує руку хазяйці і інформує, що він забіг на кілька хвилин. Потім вони сідають на канапу і ведуть розмови на тему полового питання.

– Нічого не зробиш! – заплющивши очі, кидає Марфа Галактіонівна і зітхає.– Для народу ми вже, по суті, так би мовити, в принципі, розв’язали цю прокляту проблему, і в цьому сенсі буржуазна наука мусить капітулювати перед марксизмом. Але, знаєте, єсть ще такі виключні індивідуальності, що для них полове питання й досі являється загадкою.

– Ви, звичайно, маєте себе на увазі? – мило посміхається своєю хитренькою бровою Методій Кирилович і зовсім це нарочито, а випадково, майже позасвідомо, кладе свою руку на безумовно привабливий таз своєї співбесідниці.

– Я не люблю брехати! – знову зітхає Марфа Галактіонівна.– І скажу я одверто, без всяких міщанських забобонів: іноді мені так хочеться ласкати чужого мужчину, що ви й не в’являєте!

Методій Кирилович дивиться на двері кабінету і, ближче підсунувшись до товаришки Галакти, уже гладить її безумовно привабливе коліно.

– їй-богу, не в’являєте! – шепоче товаришка Галакта.– Це таке, знаєте... як би його сказати... бажання, що...

Методій Кирилович починає нервово здригатись, Методій Кирилович...

Але автор в цей момент рішуче йде від дверей. Звичайно, сатирик, як і сатира, цілком заслужено не користуються поспіхом серед деяких поважних людей нашої республіки, звичайно, деякі поважні люди нашої республіки не без підстав вважають, що сатира віджила свій вік і в нашому суспільстві їй нема місця, але дозвольте все-таки запевнити: ми ніколи не підслуховуємо тоді, коли не можна підслуховувати. Ми також і не підглядаємо тоді, коли не можна підглядати. Отже, дозвольте зробити ще декілька цілком цензурних зарисовок.

Розмова на ліжку. Фіалка робить «па», а також і те, як дивиться Іван Іванович на соціалізм та на комунізм.

Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім’єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадмуазель Люсі) і спальні мойого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для своєї куховарки, і Явдоха спить на ліжку, на підлозі, в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... от, наприклад, Микола Григорович.

– Ти, Галакточко, як гадаєш,– звертається мій герой до своєї дружини.– Невже всі мають по чотири кімнати?

– Звичайно, не всі! – рішуче інформує Марфа Галактіо-нівна.– Коли б усі мали по чотири, то тоді, може, не було б і квартирної кризи. А то буває по три і навіть по дві буває!

Іван Іванович задоволено посміхається.

– Ні,– каже він,– я ніколи не помиляюсь. Почуття пролетарської норми мене ще ніколи не залишало.

Мій герой іде до бюста якогось відомого марксиста (в нього кілька таких бюстів) і задумливими очима дивиться на свого, як каже він, «ватажка» і на іншу кабінетну, їдальну та спальну меблю. Він згадує бурхливі дні, коли мчалась огняна більшовицька кавалерія і на Заході стояла тривожна заграва світового пожару, коли ще якось зовсім йому не вірилось, що він таки прийде на деякий час до порівнюючи спокійного пролетарського життя серед ворожих, міщансько-буржуазних держав. Тоді Іван Іванович самовіддано проливав кров во ім’я кращого майбутнього і рішуче працював з товаришкою Гал акт ою, завідуючи губерніальною наросвітою. Саме тоді він і одержав дещо з вищезгаданої меблі як сюрприз від своїх співробітників. Мебля ця й досі була майже новенька і цілком відповідала новаторським поглядам мойого симпатичного героя.

– Але що ж це за мебля? – запитує мене цікавий читач.

– Це – шість чи то сім турецьких килимів, беккеровський рояль, дюжина віденських стільців, наукова бібліотека, дубовий письмовий стіл з відповідним на ньому приладдям,

великий стіл (з чорного чи то червоного дерева) для їдальні, кілька ліжниць з пружинними матрацами і т. д.

Правда, що із цієї мебелі було прикуплено – я напевно це знаю. Але я знаю, що Іван Іванович, будучи скромною людиною, не любить похвалятись своїм сюрпризом. Правда, почуття деякої прихильності до своїх співробітників у нього залишилось аж до сьогоднішнього дня, але не будемо критись: в часи комунхозівської переписки мій герой ледве-ледве не одмовився від‘свого сюрпризу. Тільки завдяки Марфі Галактіонівні і не заплуталась справа.

– Ну, добре,– сказала вона.– Припустім, що співробітники, що подарували тобі цю меблю, реквізували її у якогось поміщика. Але по-перше: хіба це легко було зробити? Реквізувати? Хіба їх контрреволюціонери не могли перебити? А по-друге, чого нам церемонитись, коли приблизно таке ж майно прийшлось залишити нам в свій час білогвардійським бандам?.. І потім хіба зараз згадаєш, що нам було подарено і що ми прикупили?!

Іван Іванович не зовсім певний був, що його майно було «приблизно таке ж», але, будучи людиною з рішучим темпераментом, не любив сентиментальничати, і, коли на фоні блакитного, ніжно-прекрасного неба появився силует якоїсь майже фантастичної птички (мабуть, гави), він сказав агентові комхозу:

– Очевидно, переписуйте все! Я, їй-богу, зараз не пам’ятаю, де тут і що тут я купив і де тут і що тут мені подаровано.

– Дозвольте: як же я буду переписувати, коли ви зовсім не маєте казенних речей?

Іван Іванович почервонів. Йому так неприємна була вся ця історія. Здається, чеснішої людини і в світі нема, а отже, піди: складається таке неприємне враження, що прямо хоч крізь землю провалюйсь.

– Ні! Я вас прошу переписати! – кинув енергійно мій самовідданий герой.– Бачите, подарунок мені зробили мої співробітники, і я не певний, що тут нема реквізованих речей.

– Дозвольте тоді узнати, де тут речі вами прикуплені?

– їй-богу, не пам'ятаю! – цілком щиро скрикнув Іван Іванович.– Переписуйте все!

– Ну, тоді я зовсім одмовляюсь вас тривожити! – засоромився вже і агент і, шаркаючи ногами, рискочив із кімнати.

Таким чином, Іван Іванович проти свого бажання опинився в оточенні своїх сюрпризних речей. Таким чином, і день його починається, так би мовити, на сюрпризній ліжниці.

Це один із тих днів, коли вже стоїть робочий сезон – осінь, коли небо іноді нарочито бризкає на різних нитиків нудними дощами і нацьковує їх на Івана Івановича, коли вже комосередок мойого героя збирається регулярно кожного тижня і більшість цього комосередку не хоче манкірувати ячейкою в четвер, бо ще зовсім невідомо: буде нова чистка чи ні?

Іван Іванович прокидається з почуттям задоволення і з мажорним, цілком монументально реалістичним настроєм. Мій герой примружує свої короткозорі очі і дивиться на Марфу Га-лактіонівну. Товаришка Галакта іще спить симпатичним сном, і їй сняться, очевидно, м’ятежні дні у відділі наросвіти.

Іван Іванович ще раз подивився на свою дружину і легенько полоскотав її своїми пальцями. Марфа Галактіонівна дригнула ногою й раптом прокинулась.

– Ну, так що ж ми будемо сьогодні обідати? – питає Іван Іванович і усміхається мажорно-витриманою усмішкою.

Товаришка Галакта широко позіхає, підводиться на таз і підбирає волосся.

– А що ти думаєш запропонувати? – питає вона.

Іван Іванович знову таємно усміхається тією ж таки мажорно-витриманою усмішкою.

– А як ти гадаєш? Ну?., от тобі й ребус!

– Я думаю, що ти знов придумаєш якесь міщанське меню,– каже незадоволено Марфа Галактіонівна.

– От і не вгадала! – радісно скрикнув Іван Іванович.– Нічого подібного. Я вже по своїй натурі не можу придумати міщанське меню.

Марфа Галактіонівна незадоволено дригає ногою.

– Так кажи вже! Буде тобі паяцничати!

– Геніальна ідея! – сказав Іван Іванович.– Ти сьогодні зроби, будь ласка, малоросійський борщ, на друге... нічого не треба, а на третє – зроби желе!

– Що за фантазія! – каже товаришка Галакта.– Як це можна без другого блюда?..

Тоді Іван Іванович просить дружину не хвилюватися і говорить, що вчора він бачив у церобкопі свіжі капчушки (тільки-но привезли) і такі прекрасні капчушки, що аж слинка тече! І от він надумав: купимо сьогодні капчушок і півпляшки вірменської горілки. Це йому, їй-богу, замінить друге блюдо.

– Ти як гадаєш, голубонько? – спитав Іван Іванович і подивився на дружину.

– Я гадаю,– каже незадоволено Марфа Галактіонівна,– що капчушки і вірменська тобі замінять друге блюдо. Але як же бути з дітворою й мадмуазель Люсі?

Мій герой розгнівано зиркнув на двері дитячої спальні.

– Мадмуазель Люсі теж може їсти капчушки,– рішуче говорить він.– Скажіть, будь ласка, які ніжності! Обов’язково давай друге блюдо... Нє, ти, Галакточко, все-таки не вмієш виховувати челядь в пролетарському дусі. Так, знаєш, легко скотитись і до міщанства...

– Але почекай,– перебиває мого героя Марфа Галактіо-нівна.– Справа ж іде не тільки про мадмуазель Люсі,– я маю на увазі головним чином дітвору. Що їм на друге блюдо? Теж вірменську і капчушки?

Іван Іванович надягає на ніс рогові окуляри й, безпорадно розвівши руками, каже:

– Ох біда!.. Нічого не зробиш: їм, очевидно, прийдеться приготувати котлети.

Таким чином, виясняється, що сьогодні на друге блюдо нічого не треба, а треба тільки – малоросійський борщ, желе, капчушки, вірменську горілку до речі, мій герой завжди п’є в міру) і котлети. Але котлети не на друге, а для дітей і для всіх інших, звичайно, крім Івана Івановича, коли Іван Іванович не захоче їсти котлет.

Отже, з ідеологічно витриманим меню покінчено. Словом, почався день в сім’ї Івана Івановича. За вікном уже прогрохотів грузовий автомобіль і десь закричала м’ятежна сирена, що так тривожить обивателя своїм бадьорим криком.

Тоді Іван Іванович іде до тресту, Марфа Гал акті онівна в цей час дає розпорядження Явдосі і мадмуазель Люсі.

– Чого ви, Явдохо, так пізно прийшли сьогодні? – каже товаришка Галакта, входячи до кухні.

– Я заходила до союзу,– відповідає куховарка.

Марфа Галактіонівна незадоволено підводить брови. Вона,

звичайно, не проти союзу, навіть за союз. Але все-таки треба тримати себе організованіш. Хіба не можна було зарання попередити хазяйку.

– Ви розумієте мене,– говорить товаришка Галакта.– Ви ж самі знаєте, як я прихильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу думку з приводу цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народним комісаром. Але я не виношу анархізму... Ви розумієте? Так ніколи не можна збудувати соціалізму... За такий вчинок я, звичайно, могла б вас роз-щитати, але хіба я це зроблю? Хіба я не знаю, що ви зараз ніде не знайдете роботи?

Марфа Галактіонівна говорить таким зворушливим і упевненим голосом, що Явдоха відразу ж відчуває, як вона негарно зробила, зайшовши на три хвилини до союзу без відповідного дозволу хазяйки, і зрозумівши, що таким чином «не можна збудувати соціалізму», просить пробачення.

Тоді Марфа Галактіонівна, прочитавши Явдосі лекцію по-літграмоти, йде до їдальні, де п’ють чай мадмуазель Люсі і дітвора.

– Ну як там Фіалочка? Гарно їсть? – питає вона.

– А 1а Ьоппе Ьеиге, тайаше! ³⁸ 38
  На все добре вам, пані! (франц.)– Ред.


[Закрыть]– відповідає мадмуазель Люсі.

Тоді товаришка Гал акта дивиться матернім поглядом на дітвору і каже ніжним соцвихівським голосом:

– Ну, як ви дітки, гарно спали? Добре себе почуваєте?

Фіалка нічого не розуміє і тому байдуже ковиряє пальчиком у носі, а Май, що йому вже чотири роки, бадьоро інформує:

– (^иі, ^т _утатап! ³⁹ 39
  Так, так, мамо! (франц.)– Ред.


[Закрыть]

– Ну й прекрасно! – говорить Марфа Галактіонівна.– Треба, дітки, завжди бути задоволеним, не треба забувати, що на вулиці бігають сотні безпритульних. Цим дітям ще гірше! Вони не мають кватири і бігають зовсім, як собачатка. Треба, дітки, не забувати і їх.

– (^иі, циі, татап! – кричить мажорним голосом майже свідомий Май.

Але Марфа Галактіонівна вже пропонує мадмуазель Люсі повести дітей на півтори години в дитячий садок: моляв, не можна одривати їх (себто Мая й Фіалку) від колективного життя. Тільки в колективі дитина загартовується. Гувернантка бере за руку Фіалку й Мая, і вони йдуть до коридора.

Тоді Марфа Галактіонівна допиває свою склянку кофе, допомагає Явдосі поставити посуд в буфет і нарешті сідає проти вікна. Вона дивиться туди, де кінчається город і починаються тихі поля та осіннє м’яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму.

Іноді в ці хвилини випадково заходить Методій Кирилович чи то Семен Якович (головний начальник тресту), і тоді чути із спальні розмови на таку тему: «полова проблема і сучасний побут». Але буває й так, що ніхто не заходить, і тоді на цьому місці застає Марфу Галактіонівну з «Жанною Ней» Іван Іванович (він приходить іноді о 5-й годині). Після обіду мій герой іде на якесь засідання. Але коли не йде на засідання – лягає трохи відпочивати. Увечері, коли субота, Іван Іванович іде з Марфою Галактіонівною і зі своїм другом дому, Методієм Ки-риловичем, в кінематограф і там дивиться на фільми радянського виробництва. Іван Іванович не визнає конструктивного театру і визнає тільки батально-героїчні та мажорно реалістичні фільми: вони йому нагадують ті дні, коли він проливав кров за радянську республіку, коли по запорізьких степах мчалась огняна більшовицька кавалерія. Побутово-сатиричних картин мій герой особливо не любить дивитись.

– От нещастя! – каже він, випадково попавши на такий фільм.– Знову мішане ька побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такі героїчні дні і така, можна сказати, песимістична пу стишка!

– Але чим з'ясувати появу такого фільму? – питає Методій Кирилович, беручи під руку Марфу Галактіонівну.– Які тут причини?

Іван Іванович знімає окуляри й протирає їх білосніжною хусткою.

– Причини тут ясні,– неохайно кидає він.– Марксист не може їх не розуміти.

– Ти, очевидно, маєш на увазі плехановську формулу? – дуже серйозно питає Марфа Галактіонівна.

– Безперечно! – відповідає Іван Іванович.– Буття визначає свідомість. І потім треба сказати, що наші письменники страшенно темний і малорозвинений народ.

– Яз вами цілком погоджуюсь! – говорить Методій Кирилович і тисне руку своєму приятелеві.– До побачення!

Іван Іваноич і Марфа Галактіонівна звертають на вулицю Томаса Мора.

Тоді починає йти дрібний осінній дощик. Дощик дзвонить у ринвах, і тоді дрібнобуржуазну душу тривожить печаль – та сама печаль, що штовхає людину, говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль ¹⁴), на дуже невитримані вчинки (наприклад: примушує не погоджуватись, що в нашому суспільстві сатира не має свого місця), та печаль, що до неї з таким обуренням ставиться мій милий, симпатичний і надзвичайно корисний для республіки герой.

Але в кватирі Івана Івановича ніякої печалі й песимізму нема. Тут так весело й бадьоро грає електрика своїм матовим блиском і так мило сміється Фіалка і Май, що прямо – мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому революційно-витриманому закутку), що мимоволі починаєш дивуватись і думаєш: «Боже мій, чого ж нам іще треба!»