Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 60 страниц)

– Так, значить, ви, товаришу, пам’ятаєте мене?.. Ну, і що ж ви пам’ятаєте?

– А те пам’ятаю, що й ви пам’ятаєте,– різко крикнув Марченко.– Покиньте, Спиридонова, розігрувати фарса!

Зустріч з настирливим професором, настирливість Спиридоновой нарешті розмова про поки що невідому читачеві Кат-рю Жукову, таки вивели з рівноваги нашого героя, і він не міг інакше відповісти жінці, як відповів. Проте відсутність рівноваги захопила його на одну мить: Марченко вже знову встиг прибрати себе до рук.

– До речі, чому це вас так давно не видно було? – спитав він, трохи помовчавши.

– Ви навіть і це помітили? Виходить, що вам не на всіх така погана пам’ять, як на професора?.. Я, бачите, була на Сабурці... Нервова система, знаєте, підкачала.

– Ага! – зовсім спокійно кинув мужчина, наче й справді справа йшла не про дім божевільних, а про якесь закордонне турне.– Це добре... Ну, і що ж – покращало?

Спиридонова не відповіла. Ніби згадуючи щось надзвичайно важливе, вона мовчки дивилася на землю й нервово ламала собі пальці. Тільки багато пізніш вона скинула очі на свого співбесідника і, якось прибито посміхнувшись, промовила:

– Так! Краще. Дякую! Ви навіть не припускаєте, товаришу! Дякую!

Вона зробила декілька кроків в глибину коридора і, одвернувшись од Марченка, стала розправляти на своїх плечах блузку. І видно було, що вона вже не має жодного бажання продовжувати бесіду.

Злива не вгавала. Вітер скаженів і так рвав покрівлю, що вона ввесь час верещала жалібним вереском. І хоч грім потроху віддалявся і блискавиці вже не так різали вікно, але гроза, розірвавшись над Харковом величезним потопом, не мала охоти хутко проскочити далі й залишити город. Про вулицю, таким чином, поки що й думати не приходилося. І двоє людей, випадково занесених стихією до професорського коридора, очевидно, не тому так скупо перекидались словами, що боялись не скінчити цікавої розмови – якісь інші причини стримували їх від балачок.

– Я бачу, що вам зимно, товаришко? – і щось пошукавши в кишенях свого піджака, Марченко скинув його з плечей.– Застужуватись не треба. Прошу!

– Дякую! – рішуче відмовилась Спиридонова.– Я не змерзла. І... не застуджусь,– тепер же весна.

– Як хочете. Воля ваша. Моє діло запропонувати.

Марченко одійшов убік і став ретельно викручувати воду

з рукавів свого верхнього одягу. Зрідка він скидав очі на Спиридонову, але р очах його було стільки байдужості й спокою, що важко було доміркуватися, як треба розцінювати ці погляди. Можливо, він думав про Спиридонову, можливо, про зустріч з професором і про поки що таємничу Катрю Жукову, що згадкою про неї і особливо інформацією про ню, безперечно, його трохи приголомшив Ярута. Потім Марченко підійшов до того вікна, що освітлювало коридорним світлом хазяйську кімнату і, спершись на стіну, став безцеремонно, хоч нібито й без усякого інтересу, розглядати професорові покої.

І так, мовчки, вони простояли в коридорі мало не з півгодини, себто до того часу, аж поки стих грім і злива покинула бушувати за вікном. Нарешті Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю.

– Почекайте, товаришу,– скинулась Спиридонова.– Як же це так? Ви самі йдете? – Жінка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, ніби його відповідь вирішувала питання її життя й смерті.

– Аз ким же я піду? – сказав Марченко.

– Хіба ні з ким?

– Ви, очевидно, на себе натякаєте? Можу й з вами.

Спиридонова зиркнула на коридорне вікно і, нікого не

уздрівши в ньому, на мить затримала руку мужчини і, затримавши, погладила її.

– Ви обіцяєте зараз зайти до мене? – сказала вона.– Обіцяєте?

Марченко похитав головою, наче й справді перед ним стояла не доросла жінка, а маленька дівчинка, і промовив:

– Ах, яка ви невгомонна! – промовив він.– І коли ви вже нарешті виправитесь. Га?.. А втім, де ви зараз живете? Там же?

Він «там же» підкреслив так, наче жінка в якомусь сенсі жила раніш в зовсім безнадійному місці.

– Там же,– хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього.– Так як же, зайдете?

^– Добре! – сказав Марченко.– Ходімте!

Жінка взяла за рукав свого співбесідника, уважно перевірила йому очі й раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулиці.

Поставивши крапку, письменник з полегшенням зітхнув, запалив цигарку й став перечитувати свій перший розділ. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому ліричний початок. Зате остання читка принесла йому багато неприємностей. По-перше, його прикро вразили настовбурчені претензійні «магістралі» і всякі такі викрутаси з «бродячими псами»; по-друге, він незадоволений

з «велетня»: чому це обов'язково нова людина (а з Марчен-ка він і хотів робити саме нову людину),– чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустріч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв, навіщо його робити професором? Дешевою здалася йому й інтрижка з «поки що невідомою читачеві» Катрею Жуковою.

– А Ліда Спиридонова? – подумав письменник.– Що це таке? Хіба це опозиціонерка (та хоч би й та, що кається!)? Та це ж персона з бульварного роману.

Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекір авторитетній критиці, що він страшенний бездара й що він ніколи не напише роману з сучасного бурхливого й надзвичайно цікавого життя. Як він напише роман, кбли йому бракує вміння показати людей свого часу, коли обертається в колі фраз, що на вуха не налазять?

Покинувши стіл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й почав робити собі сон. Але заснути він довго не міг: боліла голова і від важких думок, і від папіросного чаду: пишучи перший розділ, він спалив три пачки папірос, що обійшлося йому, до речі кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч. 2). Заснув нарешті письменник, коли вже підвелося сонечко, і заснув у гнітючому настрої. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось йому, що він скінчив свій роман і що критики за цей роман назвали його геніальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очі, він, по-перше, дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, відчув прилив нової енергії. Письменник сказав:

– Я вчора даремно турбувався. Нічого подібного! Розділ перший – розділ прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати.

Сказавши так, письменник знову сів до столу і написав: Р озділ другий

Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом пролітали останні пера розірваних хмар і коли бірюзове небо і післяобіднє сонце почали вже прориватись на брук і винувато посміхатись до публіки. Вулиці шуміли такими величезними потоками весняної води, що не можна

було ні пройти, ні проїхати. По всіх кінцях дзюрчали ринви і пропускали останню воду з добре обмитих водою покрівель. Публіка, як і треба було чекати, стояла ще під навісами і безпорадно топталася на місці. І тількй, коли трохи зійшла вода і коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них імпровізовані мостики, город потроху зашумів.

Звичайно, і наші напівзагадкові герої дістали можливість рушити до тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли біля квартири професора і, як і досі, скупо перекидались словами. Проте з їхньої розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партійці, і по-друге, що Спиридонова колишня опозиціонерка. Виявилось також, що Марченко раніш зустрічався з Спиридоновою тільки на кущових зборах партії і що там він декілька разів виступав проти неї і виступав, до речі, не без успіху. Мало того, і захворіла Спиридонова, як виявилось (принаймні зі слів тієї ж Спиридонової), саме після однієї зустрічі з Марченком на кущовому зібранні, де він її публічно назвав «контрреволюціонеркою». Про те ж, як вона так близько взяла до серця його різкість і навіть скоро після того (цю інформацію дала та ж таки Спиридонова) мусила йти до Сабурової дачі, він, як вияснилось, нічого не знав до цього часу, бо в домашній обстановці він ніколи з нею не зустрічався, а поцікавитись йому й на думку не спадало.

– Ну і прекрасно! – тихо промовила Спиридонова– Вам і цікавитись не треба.

– Чому ж не треба? Я не такий вже мізантроп, як це вам здається.

Марченко винувато посміхнувся і навіть трохи почервонів. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсім несподівано й, у всякому разі, проти його волі.

– Не треба, товаришу,– ще тихше сказала Спиридонова.– Це це ваша справа... А втім, про це іншим разом поговоримо. Тепер скажіть мені от що: ви знаєте, де я зараз працюю?

– ну?

– Ви просто будете реготати... їй-богу!.. От вгадайте!

Вона засміялась тихим, глибинним та неприємним сміхом

і, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрілки її химерних брів знову вп’ялися їй в зачіску. Марченко здивовано подивився на неї і цілком щиро сказав:

– Де ви зараз працюєте – я не знаю... Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засміялись.

– А вас це дуже цікавить?

– Як би вам сказати... Не то щоб дуже... Просто рідко мені приходиться сам на сам зустрічатися з такими людьми...

– А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?

– Як би вам сказати,– Марченко незадоволено подивився на прохожих і на Спиридонову.– Чудненьке трохи.

– В чому ж ви це «чудненьке» добачаєте?

– Як би вам сказати... Очі у вас, скажім, хоч і незрозумілі трохи, але це все-таки звичайні безцвітні очі. Ніс – рівний і теж... звичайний. Брови... От, мабуть, брови!

Він раптом посміхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справді ще не приходилось вести.

– Так де ж я зараз працюю? – кинула Спиридонова, і здалося, що вона зовсім не слухала свого супутника і що в той час, коли він говорив, вона й справді, дивлячись в землю, про щось інше думала і що ставила вона йому запитання цілком механічно.

– Не знаю! – трохи незадоволено кинув той.

– Але, може, ви тоді знаєте, де я раніше працювала?

– Знаю.

– Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? – з зовсім невиправданим гнівом сказала жінка.– Чому ж ви мовчите?

Мужчина здивовано подивився на свою супутницю і, нічого не промовивши, зробив різкий рух у сторону.

– Ви хочете мене залишити? – перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку.– Не робіть цього, товаришу! Благаю вас, не робіть!.. А то... їй-богу, закричу на всю вулицю!..

В її очах було стільки рішучості й стільки упертості, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнівався – вона й справді може закричати на всю вулицю. ї він – кремезна людина – відчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тільки приходилось поступитись перед жіночими чудійствами.

– Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! – сказав він.– Я й не думаю залишити вас.

– От і добре. Дякую,– промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.

– Дякую сердешно... А працюю я,– несподівано додала вона,– щоб ви знали, в канцелярії? Правда, смішно?..

– По-моєму нічого тут смішного нема,– похмуро заперечив Марченко.

– Хіба?.. А по-моєму... смішно... Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажіть? Хіба я умію, скажім, писати якісь циркуляри! Ні! Хіба я умію, скажім, стукати на друкарській машинці? Ні! Нарешті, хіба я у входящих та сходящих щось розумію? Буквально нічого! Так сиджу собі і пишу, що мені підкажуть... Знаєте, як в дитинстві підказували нам, коли ми не хотіли вчити уроків... І ви думаєте, мені це легко? Га? – Це ж жах! – раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову.– Це – жах! Це білий жах!

– Ну, заспокойтесь! Заспокойтесь! – Марченко остаточно розгубився й розвів руками.– Не знаю, що й робити з вами.

– Що вам зі мною робити?.. Ви не знаєте? Так тоді я вам пораджу... От скажіть мені, я – маленька?.. Ну, чого ж ви мовчите? Я – маленька?

– Ну, ладно, маленька.

– Ну, так от: беріть мене, маленьку, несіть мене до мосту і вкйньте в Лопань... Добре? І побачите ви тоді, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть... І не буде тоді Ліди Спири-донової ніколи! Ви мене розумієте? Ніколи!

Останні слова вона майже прошепотіла. Вона подивилась на свого супутника очима, поними страждання, і стрілки її химерних брів на цей раз не розлетілися до зачіски. Її безцвітні очі якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тоні її голосу прозвучало тільки одне: мовляв, туди їй і дорога – Ліді Спиридоновій!

– Що значить – не буде Ліди Спиридоновой? – сказала вона.– Що значить – ніколи, ніколи не буде Ліди Спиридо-нової?.. Про це я вас, товаришу, поінформую колись, а зараз – ходімте!

Вона взяла його під руку, і вони пішли. ї чи то Марченко не вмів як слід ходити, чи то вона не находила в собі енергії й бажання міцно притиснутись до нього – у всякому разі, вони йшли «підруку» приблизно так, як іде сліпий з проводирем. Спиридонова мовчала.

Над городом уже стояло чисте небо, і сонце розкидало свої теплі проміння. Післядощове повітря пахло тим ледве вловимим і надзвичайно приємним запахом, що завжди асоціюється з народженням якогось нового, досі не відомого життя. Всюди шелестів симпатичний міський гомін і всюди; під ногами веселих балакучих пішоходів, тротуари фуркали бризками дощової води. І не тільки асфальт, але й звичайний сірий булижник почав блискати й переливатися в срібних ромбиках віддзеркаленого сонця. На темно-синій грозовій полосі підвелася, як і завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етері. Уже бігли автобуси, дзвеніли трамваї й між ними метушилися візники.

Спиридонова, що деякий час ішла в задумі й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:

– Ну от – і пройшов потоп! І пройшла злива. Все змило! Рішуче все! І нема бруду. Правда? І хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одіж її і справді ще не зовсім підсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?

І боячись, що супутник не зовсім її зрозуміє, вона тут же поспішила додати:

– Я, звичайно,– сказала вона,– говорю не про цю сьогоднішню зливу, що допомогла нам зустрітись,– я говорю про інший потоп... Ви вже... збагнули?

– На жаль, мабуть, не зовсім,– сказав Марченко.

Спиридонова засміялась. Вона засміялась тим же неприємним сміхом.

– Як же так не зовсім? Ну?..– вона вмить вхопила його ₍за руку й прошепотіла.– Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.

Мужчина здивовано подивився на Спиридонову і промовив:

– Яка ви чудна дівчина... їй-богу!

– От бачите! – підхопила Спиридонова.– І ви кажете, що я чудна. І всі кажуть. А я от думаю, що це просто непорозуміння. І я вам, коли хочете, доведу... Ну от, скажім, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирі?.. Саме в тій, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..

– Не знаю!

– Уявіть собі,– усміхнулась Спиридонова,– я теж не знаю. Веду... і не знаю. А втім, досить, давайте ще помовчимо.

Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, і тому дальшу путь вони продовжували мовчкй.

З вулиці Карла Лібкнехта вони звернули й пішли по глухих нагірних заулках. На півдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руці. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: він скоріш подібний був на обпатране курча, але у всякому разі вияснилось, що це не хто інший, як «відомий харківський опозиціонер» (так принаймні автор про нього не раз чув) Коля Хрущ. Держав він голову на лівому плечі і чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь час збирався комусь розповісти щось надзвичайно секретне.

– Драстуйте! – сказав він, рівняючись із Марченком (між іншим, «драстуйте» він вимовляв, як – «драстє»).

– От і Коля,– зрадівши, кинула Спиридонова.– Це – до речі, ти мені, Коля, дуже потрібний.

Товариш Хрущ враз почервонів, наче потреба, яку відчувала Спиридонова, носила надзвичайно інтимний характер.

– Я знаю, Лідусю,– поспішно сказав він.– Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю!

Між Спиридоновою і новою людиною зав’язалася розмова і тому Марченко поцікавився:

– Може, я вам перешкоджаю?

– Боже борони! – поспішно заперечила Спиридонова.– Ви мене мусите обов’язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!

Вона і на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, він і на цей раз піддався її проханню. І, можливо, вони б решту путі пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.

Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокійно, раптом, ні з того ні з сього, загортався і, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:

– Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Політбюра?

– Себто про яку це секретну постанову? – буркнув Марченко.

– Ну, та про ту ж, що...– І товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартійця.

– Покиньте, будь ласка, свої секрети,– ухиляючись, рішуче пробасив Марченко.– Яка там постанова?

Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бік Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) і знову, притримуючи свого співбесідника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рішуче ухилився.

– Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! – уперто сказав він.– Яка там постанова?

Товариш Хрущ здивовано подивився на «дивака» (так принаймні він подумав про свого співбесідника) і безпорадно розвів руками.

– Я голосно говорити не можу! – сказав він.– Постанова дуже секретна.

– Ну, тоді і не треба,– добродушно посміхнувся Марченко.– Тоді й не говоріть.

Спиридонова зареготала і, зупинившись, схопила Хруща за теку.

– Ах ти Колю, мій Колю,– козлітоном заспівала вона,– нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня... І ніяк ти його не найдеш, Колю!

Хрущ зупинився. Він шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно... і навіть образливо. І, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспівала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом «і ти Брут» ³і, подивившись, промовив тихо:

– Ти, Лідусю, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну і глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.

– Ні, Колю,– сказала Спиридонова, раптом замислившись,– я й не думаю глузувати з тебе. То тобі просто здалося так.

То йому «здалося так»? Ну, тоді товариш Хрущ заспокоїться. І Коля заспокоївся. І, заспокоївшись, він уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарешті, він знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:

– Невже вам невідомо, хто тепер у нас буде за голов> раднаркому? – ледве чутно промовив він.

– Себто це питання безпосередньо зв’язано з секретною постановою Політбюра? – Марченко добродушно посміхнувся і, батьківським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав: – Так я вас зрозумів?

Товариш Хрущ енергійно замахав руками.

– Нє! – тихо скрикнувши, заперечив він.– Це до секретної постанови не має ніякого відношення.

– Ну, так хто ж? – спитав Марченко і, відхиливши від себе товариша Хруща, додав: – І, будь ласка, не лізьте до мого вуха: я не глухий. Говоріть голосно.

– Ні, я так не можу,– безпорадно розвів руками товариш Хрущ, і видно було, що він.і справді «не може так».

Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним сміхом.

– Ну, скажи мені, Колю, від кого ти ховаєш свої «секрети»? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!

– Я тебе інформував? – тихо скрикнув товариш Хрущ.– Відкіля ти взяла, Лідусю?

– Так, ти мене інформував! І навіть давно вже інформував. І навіть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається мені, що ти мене кожної хвилини якось інформуєш.

– І це ти як?,. Серйозно говориш чи... жартуєш?

– Ах, Боже мій, Боже мій! Яка в тебе погана пам’ять, Колю... Ну, от слухай, що ти мені говорив...

І Спиридонова почала було розповідати, що їй говорив товариш Хрущ, але останній враз зблід і замахав руками.

– Ша! – тихо скрикнув він.– Я тобі не дозволю виголошувати на вулиці партійних тайн. Чуєш, Лідусю?.. не дозволю!

– Ну, от уже й на вулиці,– сказала Спиридонова.– Як же на вулиці? Яка ж це вулиця, Колю?

Яка це вулиця? Вона не розуміє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсім кладе голову на плече і непомітно киває їй пальцем... тепер уже на Марченка: мовляв, при ньому цього ніяк не можна говорити!

– Так, Лідусю, не можна,– підкреслив він.– Ну, ти сама знаєш.

Що «знала» Спиридонова, залишилося невідомим. Але, у всякому разі, вона на цей раз рішуче змовкла. /

Марченко теж нічого не говорив, він тільки зрідка позирав на товариша Хруща, і в його погляді було стільки добродушної іронії, ніби він дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажім, з цілком серйозною міною грає якусь роль, яка йому зовсім не під силу й яка його робить надзвичайно комічним.

– Де ви працюєте? – мило посміхаючись, запитав він Хруща»

– Як де? – із зовсім невиправданою похапливістю промовив той.– Хіба ви не знаєте?

Марченко безпорадно розвів руками і, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:

– їй-богу, не знаю.

– Ну, от! – з великою образою промовив товариш Хрущ.– Та там же, звичайно! В архіві.

– Що ж ви там робите?

– Як що? – чомусь настовбурчився Коля.– Що за «вопрос»?

– Я зттаю, яку ви там посаду посідаєте?

– Коля там,– сказала Спиридонова,– за архівдиякона, архівмандрйта і архівпастиря – одночасно.

– Ти, будь ласка, не плутай, Лідусю. Я в таких питаннях... не люблю жартів.– Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя і кинув до Марченка: – Я посідаю посаду архіваріуса.

– Цілком правильно, Колю,– не менш серйозно промовила Спиридонова.– Це ти так думаєш... і я. А от інші гадають, що ти і справді за архіваріуса, та зовсім в іншому місці. Ти знаєш, саме в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?.,

Товариш Хрущ зупинився. Він раз у раз блимав своїми змутнілими очима, і видно було, що він ніяк не може втямити, в чому річ, І, ніби чекаючи відповіді від третьої особи, він здивовано дивився на товариша Марченка.

– ї я не знаю! – коротко відповів той його поглядові і, переступивши калюжу, сказав: – Все-таки ви, Спиридонова, химерна дівчина. їй-богу.

– Дякую за комплімент! – не повертаючи голови, кицула жінка.– Тільки от що я думаю,– несподівано перекинулась вона на іншу тему.– Я думаю так, що б вийшло з того, якби Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажім, з архіву і посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?

– Хто його знає... У всякому разі,– Марченко повернувся до товариша Хруща і зробив легенький уклін,– у всякому разі... це видніше самому Колі.

– Мені нічого не видно! – мало не істеричним голосом скрикнув товариш Хрущ.– Ви, будь ласка, не чіпайте мене. І... взагалі я прошу...

Він не скінчив і рушив кудись убік. Він так енергійно рушив, що навіть бризки полетіли з-під коротеньких ніг. Але далеко він не забіг.

– Куди ж ти, Колю? – покликала його Спиридонова.

– Ти ж мені потрібний.– Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився.

– Я тобі потрібний?.. Коли так, тоді я піду з тобою.

Товариш Хрущ порівнявся з Марченком, і навіть вже

не видно було, що він допіру з такою образою кидався кудись від жінки.

За якісь кілька хвилин вони підходили до квартири Спиридоновой

З

Письменник знову з полегшенням зітхнув: він скінчив і розділ другий. Увесь стіл був засипаний попелом з цигарок (сьогодні він спалив три з половиною пачки, ч. 2, що, до речі, обійшлося йому рівно 2 карбованці 97‘/2 копійок). Проте попіл його не тривожив. Переглянувши другий розділ, письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому і «бірюзове небо», і «післяобіднє сонце», подобався «глибинний неприємний сміх» Ліди Спиридоновой Особливо йому сподобалось те місце, де Ліда пропонує Марченкові вкинути її в Лопань.

– Як це вона симпатично сказала,– думав письменник.– «Я маленька? Ну, чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от беріть мене, маленьку і т.д.». Страшенно симпатично.

Захоплювався письменник і «ледве вловимим запахом», що «асоціюється з народженням нового невідомого життя». Подобався йому і товариш Хрущ, себто в тому сенсі подобався, що краще його й подати не можна. Письменник вже малював фантастичні палаци: то він уявляв себе чистим, як сльоза (в сенсі боргів – себто без боргів), то думав про гучну славу, яку йому несе його роман, то нарешті, з великим задоволенням констатував, що він нарешті робиться корисною людиною і що він має цілковиту рацію і право входити до пролетарської літорганізації.

Письменник випив склянку міцного чаю і вдруге почав перечитувати свій другий розділ.

– О жах! – раптом скрикнув не своїм голосом письмен-/ ник.– Що я написав? Та це ж найсправжнісінька халтура.

І він став підкреслювати ті місця, що його особливо неприємно вразили. От його замітки на бережках:

1. Спиридонова раптом попала на Сабурку з тої причини, що її Марченко назвав контрреволюціонеркою. Припустім. Але де ж психологічна підготовка? Нісенітниця. Глупота! Білими нитками шито. Автор з цим типом не справляється (з типом, так би мовити, «кающейся дворянки»). Білими нитками шито. Глупота.

2. Марченко, винувато посміхаючись та «червоніючи», говорить, що він не мізантроп. Припустім. Але яка ж це нова людина? Хіба новій людині фрази вириваються «проти його волі»? Нісенітниця. Глупота! Це не нова людина, а якесь сюсюкало.

3. Боже мій! Скільки розмов! Нарешті, де ж художні місточки, що зв’язують ці розмови одна з другою? Спиридонова раз у раз сміється «глибинним неприємним сміхом», а її «супутник» то «кидає» без перерви, то говорить нудно: «сказав». Відчувається цілковита творча імпотенція.

4. Нарешті, що це таке: «вона подивилась очима, повними страждання»? Себто автор симпатизує Спиридоновій? Тій, що, нічого не вміючи робити, збирається топитися в Лопані? Ну і чорт з нею – хай топиться. Але при чому ж тут Александр Македонський? Не автор, а суцільний тобі... потапчик... чи то пак – потопчик сентиментальної і до того ж шкідливої води.

5. Колю Хруща подано занадто карикатурно. Прощаю. Але не можу простити такої мішанини психологізму з сатирою, Коля мусить виступити в другій опері. Словом, ще раз білими нитками шито. Бездарно.

Письменник ще довго писав на бережках. На бережки він потратив багато більше атраменту, як на розділ! Письменник критикував себе до смертельної втоми. За столом він і заснув.

Що снилося письменникові – невідомо. Але і наступного дня він (в сенсі пописати) знову не дав собі спокою. Ще раз перечитавши перший і другий розділи, письменник демонстративно поляпав себе по заду, засвистів якийсь бравурний марш і, скінчивши архібадьору арію, промовив:

– Це нічого. Це буквально нічого не доводить. Навпаки, саме бездари до себе безкритично ставляться. Я бачу свої хиби,– значить, я росту. Словом, вперед, до переможного кінця!

І, сказавши так, письменник знову сів до столу. Письменник написав:

Розділ третій

Спиридонова жила в глухому закутку однієї з старих харківських вулиць в одноповерховому будинку на кілька кімнат. Будинок стояв якось самотньо від інших будівель і одразу ж звертав на себе увагу: по-перше, на фронтоні йому архітектор поставив якихось янголяток, що збиралися летіти кудись, по-друге, осідав він в симпатичному дворику, що в ньому розкинуто було декілька клумб. До революції будинок цей належав якомусь поміщикові. Потім поміщик емігрував за кордон і в будинку осіла інтелігентська комуна (він так довгий час і називався «будинок комуни»). Але от і інтелігентська комуна розпалась і став будинок просто собі комхозівським будинком. Правда, декілька колишніх мешканців з «комуни» залишились тут, правда, він і за того часу, що про нього йде мова, кипів якимсь своєрідним життям, але вже тепер він ніяк не виділявся серед багатьох одноповерхових будинків,– це вже був звичайний собі будинок із глухого закутку.

На Спиридонову, очевидно, війнуло запахом молодих клумб, і вона, підходячи до дверей, сказала:

– Правда, не погано пахне?.. Як до вас, товаришу По-тапе! – вона в перший раз назвала Марченка Потапом.

– Не погано,– відповів Марченко і тут же висловив свою другу думку.– Але запах якийсь чи то тогорічний, чи то,, як би вам сказати...

– Ви це добре підмітили,– гаряче підхопила Спиридонова й поінформувала.– Це, знаєте, запах з могилок.-. Тут багато чебрецю.

Вони вже були в галереї. Товариш Хрущ, як тільки опинився в коридорі, одразу ж зник у якійсь із кімнат, і назустріч Марченкові й Спиридоновій вже йшла нова особа. Нова особа йшла поволі, роблено і з безперечно хижацькими намірами. Це була добре відома Потапові товаришка Люся – досить-таки симпатична брюнетка з прищуленими очима. Порівнявшись з товаришем Марченком, вона кинула на нйого зневажливий погляд і сказала:

– Ну-с, мільонок? Цікаво вас послухати тут! Не там, а тут!

Вона зробила дуже енергійні наголоси на цих таємничих «тут» і «там», але вони Марченка, мабуть, зовсім не зворушили, і він спокійно пробасив:

– Краще ви мене слухайте «там»!

– Ага! – скрикнула товаришка Люся.– Здрейфшш?! Тут ви не маєте апарату? Ну, говоріть,– не маєте? – вона ще раз зневажливо подивилась на Потапа й кинула: – Апа-ратчик!!

Вона кинула це останнє слово з безперечним бажанням сильно образити свого співбесідника, але Марченко (будемо говорити правду) навіть оком не моргнув.

– Що й говорити,– спокійно говорив він.– Апарат велика річ. Апаратом, та ще й з розумом, все можна зробити.

Це вже був одвертий цинізм, і він не міг не обурити товаришку Люсю. Вона зірвалась зі спокійного тону.

– Ви ще й глузувати збираєтесь? – істерично закричала вона.– Ах, який ви нахаба! Я, їй-богу, не в’являла, що ви такий нахаба! Товаришка Люся від несподіванки навіть сіла на стілець. І, сівши, вона тут же вирішила рішуче «приперти до стіни» свого супротивника. Та далі сперечатися їй, на жаль, не дала Спиридонова, що в цей час встигла вже збігати до своєї кімнати. Спиридонова взяла товаришку Люсю за руку й сказала:

– Я зовсім не для того запрохала сюди товариша Потапа. Діро це ти поговориш з ним на якомусь зібранні.

– ³– Там? – вказуючи пальцем в якусь стіну, прищулила око товаришка Люся.– Там, я знаю, як він буде говорити. Хай він говорить т у т!1!

– А я все-таки прошу покинути дискусію,– скинувши до зачіски стрілки своїх тоненьких брів, підвищила голос товаришка Спиридонова: – Я товариша Потапа зовсім не для цього прохала сюди»

Треба було чекати невеличкого скандалу. Уже з різних кімнат почали виглядати якісь зацікавлені обличчя. Вже хтось і десь голосно і викликаючо зареготав, але товаришка Люся раптом одразу загубила вигляд хижака і зовсім іншим тоном промовила:

– Заспокойся, Лідусю! Явже мовчу. Я в собі маю досить такту і... хай він іде.– Вона з презирством подивилась на свого супротивника і, роблячи галантний жест, додала:

– Йдіть! Прошу!

Марченко зробив товаришці Люсі легкий, трохи іронічний уклін і пішов за Спиридоновою.

– Ну, от і моя кімната! – сказала Спиридонова, відчиняючи двері.– Прошу!

Кімната була така ж мініатюрна, як сама її господарка. Назвати її шикарною ніхто б, очевидно, не ризикнув. На долівці валялись якісь огризки, на столі, поруч з флаконом одеколону, стояв примус і пляшка з нафтою. Видо було, що господарка цієї кімнати не тільки давно вже живе холостяцьким життям, але й не може похвалитись великою охайністю. Вікно виходило в якусь кам’яну стіну, так що світла тут було дуже мало. Можливо, тому й пахло вогкістю. Але й видно було, що не зовсім охайна господарка дуже охайно поводилась зі своєю головою (тут, до речі, письменник зробив на бережках великий знак запитання): всюди – на долівці, на столах і на канапі,– всюди валялись книжки книжечки й величезні монографії.