Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 60 страниц)

Кметь зняв капелюха й сів біля столу.

– От подивіться на нього,– говорила Кирпанева жінка.– Добрі люди роблять, стараються, як би сім’ю прогодувати, а він (і вона кивнула головою на Кирпаня) тільки й знає, що прогули робить... Ну, скажи ж, чого ти не пішов сьогодні на завод?

– Не всім же й робити,– невміло виправдувався Кирпань.– От і кум не працює сьогодні.

Жінка похитала головою:

– І совісті в тебе немає? Кум говіють, а ти самогонку жреш. Совість у тебе собача!

Кметь пересів на другий стілець, він почував себе ніяково.

– Ну, ви чесний, роботящий чоловік,– звернулась жінка до Кметя.– Ну, скажіть хоч ви мені, хіба ж то діло, що він мудрує? Я, каже, дурно не хочу робити, хай мені жалування дадуть, як слід. Та невже ж я від його гулянок більш дістаю? Я, каже, краще поспекулянчу. А де ж воно дівається те, чим похваляється він? Отак і вилітає, як приходить. Сьогодні з приятелями пропив, а завтра в карти прогуляє.

Кирпань вдавав Із себе байдужого, але жінка, очевидячки, його допікала, і він раз у раз підводився з місця»

– А я все-таки на тому стою, що нам не рощот покинути моє діло,– ¹казав він тоном комерційної людини, яка й сама не певна того, що вона діло каже: – треба пожаліти дітей. Інакше всі передохнуть.

– Не рощот! – скипіла жінка.– Діти передохнуть! І вродиться ж така людина! Та ти ж дітям від своєї торгівлі й бублика не дав! Він дітей жаліє... Щоб тебе так «чека» пожаліла, як ти їх жалієш! Ви, прокляті супостати, все молоде покоління поморите. Нема у вас совісті, анцихристи!

Кметь слухав Кирпаневу жінку й відчував, як до його обличчя підступає гаряча кров. Він дивився на підлогу, і здавалось йому, що в нього встромлено тисячу допитливих очей.

Заплакала дитина.

– Манько, іди покачай! – сказала жінка.

Десятилітня дівчина повісила на гвіздок рушника й підійшла до колиски.

– Ая-я-я! Спи, моя дитиночко,– заспівала вона одноманітно тоненьким голоском.

На печі шаруділи діти і, мабуть, старший учив меншого:

– Та не так, не так. Ти от як... «ми на горе всім буржуям мировой пожар роздуєм».

Кирпанева жінка розкладала на столі біле шмаття, вибирала подерте й відкладало його. Кирпань стояв біля дверей і пускав дим у щілину. Кметеві хотілось виправдати Кирпаня, але він не знав, що сказати. Кирпань допоміг.

– Да,– сказав він,– тобі гарно говорити. А хіба в мене серце не болить? От як жили ми в льоху, так і живемо. А дехто й тепер у панських хоромах розкошує... І п’ю я, щоб ти знала, з горя. Ну да, з горя!

Кметь відчув у цих словах гнітючу правду і з полегкістю сказав:

– Правда! Це істинна правда!

– Та покачай її, щоб не вила,– крикнула жінка на дочку й додала, звертаючись до Кметя: – Я не знаю різних сволочів. І ніколи мені взнати про них. Та тільки ж ви не потурайте на те, що він каже. Пішов він хоч раз на якесь зібрання? Хоч раз кому слід плюнув у харю... Революціонери погані, поза хахоль-ками тільки перешіптуються!

Кметь знову хотів підсобити Кирпаневі, але й на цей раз не міг. Навіть дивно було – так багато мав сказати, так багато було на що нарікати,– і не міг промовити жодного слова, ніби язик присох. І знову почало нудити його.

А жінка казала далі:

– З серцем він своїм носиться! Самогоном його залляв,, стухло воно тобі* Якби горіло, не те б робив, що зараз!

Потім іще говорила довго, але Кметь уже не міг її слухати. Чув він тільки, як вона повернулась до нього й кинула:

– Ви чесний чоловік, роботящий. Ну скажіть, чи єсть у таких людей серце?

– Прощавайте,– раптом сказав Кметь і вийшов із кімнати»

До самого вечора він ходив по вулиці. Його весь час навертало подивитися на пакунок із порохом. Декілька раз він навіть поривався піти до паркану й перелізти на заводський двір. Але цього все-таки не зробив і, як тільки зазоріло небо, пішов додому. Біля дверей він почув голоси. Зупинивсь і слухав. Говорив син і ніби намовляв когось. Щось стукнуло Кметеві в голову. Він потихеньку, скрадаючись, підійшов до вікна й подививсь.

Біля столу стояв Митька, а на лаві сиділа Сонька. Син розмахував руками й щось доводив матері.

– Я кажу, вам треба так зробити...– почув Кметь. Далі нічого не можна було розібрати, бо в цей момент хтось проїхав біля двору, і стук коліс заглушив Митьчин голос.

Постоявши кілька хвилин біля вікна, Кметь пішов у хату. В сінях він зустрівся з сином.

– Куди ж це ти, Митю? – спитав він.

– У завод,– відповів той.

– Знову в завод? Завтра ж свято!

– От саме того й іду,– кинув син.– Треба до свят скінчити замовлення.

Кметь подумав: «куражиться»» Бачить, що батько в завод не ходить,– ну й «куражиться». Увійшовши в хату, Кметь зняв чоботи й поліз на піч. І в його хаті, як і в Кирпаня, пахло печеним тістом. На столі стояла паска, а на ній лежала свіча.

– Ти б, може, поїв чого-небудь? – ласкаво сказала Сонька.

– Не хочу,– сказав Кметь.

– Чого там не хочеш? Я тобі одріжу паски. І Сонька полізла в скриню, вийняла відтіля шматок білого хліба й подала його чоловікові.

– На, візьми.

Кметь машинально взяв хліб і положив його в рот. Проте проковтнути не міг; він раптом згадав, що йому вже треба йти туди. Зліз з печі й вийшов на ганок. Дві-три останні години він зовсім не думав про те, що йому треба зробити. Але зараз думки насіли на голову й не давали йому спокою.

Небо було чисте й прекрасне. На горі, де стояла церква, метушились люди. Дзвонили одноманітно: розмірено. ї знову пригадав Кметь молодечі літа: і далеку церкву, і старого

дячка, і дівочі жарти біля церковних воріт» Навкруги було тихо, і лише від заводу йшов глухий, здавлений гул. Десь угорі кричали гуси.

Кметь подумав про Соньку, про сина, потім згадав слова Кирпаневої жінки. «Вона вважає мене за чесного чоловіка», І знову було тоскно.

– Ну, вже час іти,– мало не голосно сказав він і попрямував з двору. Але на воротах зупинився: він згадав раптом, що не має сірників. «От штука»,– криво всміхнувся він: «Йду на таке діло, а про головне й забув»..

■ < /Отже, треба було вертатися в хату, і Кметь пішов до дверей. Жінка вже лежала на ліжку. Вона була вдягнена, мабуть, думала йти до заутрені. Каганця було прикручено. Сірників Кметь ніяк не міг знайти – Сонька, мабуть, сховала їх. Подивився на жінку: заплющені очі, очевидно, спить. Постояв серед хати, потім несподівано для самого себе ліг на стілець. Як довго він пролежав, Кметь не пам’ятає. Та тільки бачить він, ніби жінка примружилась і дивиться на нього. «Це, мабуть,, з дається»,– подумав він і перевів очі на підлогу.

Каганець скупо блимав. І знову одноманітно дзвонили на горі... І знову Кметеві здалося, що дружина таки дивиться на нього. Він не витримав і спитав:

– Ти що, не спиш?

– Не сплю,– сказала зажурено жінка і підвелась.

Потім пішла до нього й сіла на стілець.

Кметь теж підвівся.

– Митька каже, слаба з тебе людина,– раптом якось глухо сказала Сонька.– От я, значить, і надумала.

– Що ти надумала? – спитав Кметь і відчув, як йому знову заскеміло в грудях.

– Надумала, що з тебе слаба людина,– говорила далі Сонька й дивилась кудись убік.– І піду я, значить, од тебе. Це не Митька навчив мене. Сама я. Як можна жити, коли в тебе серце змінилось? Треба, значить, міняти життя.

Кметь здивовано подивився на Соньчине обличчя. Прожив він із нею половину свого віку, а ніколи йому й на думку не спадало, що вона може говорити так. Тільки тепер Кметь помітив, що в неї вже не горіли щоки: позападали.

– Ти на мене не серчай! – казала зажурено жінка.– Це не ти ведеш життя. Я оце лежала й думала: хто веде життя?

І не можу сказати, тільки голова болить. Іноді й найдеш винуватого, а потім подумаєш – ні. А що хорі ми, то правда. І ніяк ми не найдемо ліків проти хвороби.

– Я не розумію, про яку ти хворобу говориш? – кинув Кметь і провів – долонею по голові: так важко було од думок.

Сонька замислилась. Під скринею зашаруділа миша, і знову на горі дзвонили одноманітно,

– Я й сама думала: яка та хвороба? Не болить – значить, не хвороба, а воно виходить, що болить, та тільки не так. Он що! Не вдарив би ти мене – я, може б, і не догадалась про це. Може б, і вмерла, не пізнавши хвороби. А тепер от пізнала й радію з цього. Радісно мені, Мусію, стало, ніби я тільки-но народилась на світ.

Сонька змовкла й додала рішуче:

– Тепер піду од тебе. І не серчай на мене, Мусію: не злоба мене виводить із цієї хати.

Вона поклала руку на Кметеве чоло. Рука її була холодна, і тому, що рука її була холодна, Кметеві стало легше. Сонька раніш його ніколи так не ласкала, і цей її несподіваний рух він прийняв, як щось надзвичайно приємне. І тоді ж він відчув, як здавило йому горло і раптом захотілось йому кинутись на ліжко, устромити в подушку голову й заридати.

В цю мить кімната раптом задрижала, як під великим вибухом. Шипіння та рев розрізали тишу. На заводі переможно закричав гудок. Кричав довго, напружено. А коли знову стихло, Кметь відчув, як йому по щоках побігли теплі краплі. Почуття самітності відходило, і він уже пізнав біля себе людей з такими ж болями, як і в нього. І з жахом подумав Кметь, що він може зробити щось надзвичайно безглузде.

Він обережно одхилив Соньчину руку і, похитуючись, вийшов із хати. Як божевільний, побіг він до заводу. Переліз через паркан і, не оглядаючись, ускочив у пустельный цех. Зупинився. Стукало в висках і нічим було дихати. Плутаючись у темних лабіринтах, він ніяк не міг потрапити до резервуара з нафтою. Раз у раз чіплявся він у темряві за залізо, і воно, дзенькаючи, луною відходило під стелю.

«А як пакунка нема?» – з жахом подумав він. ї тут же пригадав те шарудіння, що почув, повертаючись минулого вечора від резервуара. «Все пропало!» – майнула думка, і він рушив далі.

Резервуара не було. Ніби'провалився крізь землю. Кметь знав тут усі ходи й виходи, але зараз він так заплутався, наче перший раз попав сюди. І справді: тут кінчається цех, тут повинна бути яма для шлаку. Але ні ями, ні резервуара не було. Ніби вже все провалилось крізь землю.

Так він проблукав із півгодини. Нарешті зупинився біля будівлі, що в ній пізнав сторожку, і тоді за мить був на тім місці, де поклав порох. Кметь засунув руку під лист заліза й завмер: пакунок і справді зник. Похололо серце, ще хутчіше забило в висках. І знову прийшло в голову шарудіння. Тоді в розпачі він схопив залізний лист і з силою його одкинув. Присів і бігав пальцями по землі.

»».! от, нарешті, з його грудей вирвалось зважене зітхання. Він найшов пакунок» І одразу йому полегшало, ніби велику вагу зняв він з себе» Звіряча радість закипіла в нім., Він почував себе так, ніби зробив великий подвиг»

Кметь ішов, нікуди не дивлячись, нічого не бачачи» На захід від пустельного цеху лязгало залізо: працювала нічна зміна» Десь шуміли «кукушки»» Спотикаючись, Кметь поспішав уперед, далі, туди, де гримів і кулеметив «дизель»»

»»»А чорні хвости похмурого диму теж поспішали на захід і танули в ніжно-синіх просторах весняного тривожного неба»

ЗАВЯЗКА

(Етюд)

І

На двадцятій версті від кордону експрес зупинили бандити» Результатом перестрілки було: одне вибите вікно і затримання потяга на кілька хвилин» Коли експрес знову рушив у сиву далечінь туманного дня, в купе Криленка ввійшов повожатий і попрохав його дати притулок двом громадянам»

– Прошу пробачення,– сказав він»– В розбите бандою вікно вривається вітер, і пасажири вимагають, щоб я їх перевів у інше місце» Чи не дозволите використати купе дипломатичних кур’єрів?

– Будь ласка,– кинув Криленко і підвівся з ліжка»

В купе увійшло двоє. Один із них середнього зросту з живими мишачими очима мовчки положив на полицю чемодана і, не привітавшись, сів. Другий, очевидно, супутник першого, не в міру худий, не в міру високий, так що, входячи в купе, мусив низько вклонити голову, щоб не зачепитись, нервово відкинув плече і попрохав пробачення за турботу. Сідаючи навпроти Криленка, він поправив ремінь свого саквояжа й сказав:

– Я вам не заважаю, шановний добродію?

– Очевидно, ні,– промовив Криленко і здивовано подивився на пасажира: його увагу зупинила зайва запобігливість»

Не в міру високий пасажир мовчки, не підводячись, скинув пальто й подивився своїми світло-синіми очима у вікно. В такому положенні він просидів декілька станцій, і тільки коли в купе спалахнув ріжок електрики, пасажир здригнув, кинув швидкий погляд на Криленка і, підсівши ближче до столика, забубонів по ньому сухими музичними пальцями.

За цей час його супутник встиг декілька разів вибігти з купе і вихопити з подорожніх станційних буфетів кілька фунтів

шинки, цукерок, яблук та іншої їжі» Раз у раз він наливав чаю в свою металеву чашку і набивав рота принесеним. Коли потяг одходив від станції, швидкий пасажир розгортав якийсь журнал, виймав відтіля записну книжку і щось там занотовував. Іноді, коли вагони пролітали повз оселі, він підбігав до вікна, безцеремонно затуляв його своїм станом і пильно вдивлявся десь. За дві хвилини він знову сідав на своє місце і знову брав олівця. Ні до свого супутника, ні до Криленка він не промовив жодного слова. Очевидно, цей пасажир зайнятий був якимись мислями, що не давали йому спокою. Весь час він наспівував веселу шансонетку, вимовляючи тільки: > – – ^;

– Т руля-ля-да-труля-ля! ■ ■

Осінній вечір несміливо зазирав у вікно. Що далі, то все

міцнішало світло електрики. Одноманітні перебої коліс глухо бились у вагон і заколисували. Експрес летів у тумани, од-кидаючи верстви, обганяючи гони. Мчались озера, ліси; одліта-ли стовпи. Паровик, побачивши далекий червоний семафор, тривожно кричав серед порожнього степу.

Коли Криленко розплющив очі, він побачив: високий пасажир і зараз бубонів по столу, викидаючи свої тендітні пальці. Його супутника не було. Від парового опалення в купе стало душно, і Криленко підвівся з ліжка, щоб скинути піджак. Осінній вечір уже розтанув, і в купе заглядала темна мряка дощовитої ночі. З сусіднього купе, що праворуч, доносились голоси.

Дозвольте спитати вас,– сказав після довгої мовчанки високий пасажир, коли Криленко, повісивши піджака, знову збирався лягти,– відкіля ви їдете?

– З Німеччини,– не повертаючись, коротко кинув Криленко.

– Мабуть, в посольстві працювали? – спитав пасажир і уважно подивився на свого співбесідника.

– Так!

– Я одразу догадався,– усміхнувся він.– Саме в посольстві, бо інакше ви не мали б такого вигляду.

Криленко швидко поправив рогово-совині окуляри: його неприємно вразила така несподівана фамільярність.

– Якого вигляду? – трохи суворо спитав він і круто повернувсь.

Пасажир враз знітився і обличчя йому перекосилось.

– Коли я вас образив, то прошу пробачення,– промовив він.– Мені здалося, що я з вами можу поговорити. Я дуже рідко говорю.

Криленко, який мав здібність завжди й всюди хутко зорієнтуватись, рішив, що він має справу з людиною не зовсім психічно нормальною.

– Я теж радий поговорити з вами,– поспішив він сказати іншим тоном,– ви, очевидно, не зрозуміли мене. Але я знову повторюю: якого вигляду?

– Бачите,– помовчавши, промовив химерний пасажир,– коли б ви були випадковим туристом, то ці ваші гостроносі щиблети дуже хамулувато сиділи б на ваших ногах ₀А втім ₉– раптом підводячись і несподівано простягаючи руку, сказав він,– дозвольте одрекомендуватися: інженер Сердюк,

– Дуже приємно*– машинально, не називаючи свого прізвища, стиснув руку Криленко, і тут вже відчув, що приємного було надто мало. Інженер, не по-звичайному представившись, знову замовк, і на його обличчі заграла хороблива усмішка», І ясно: це не могло не вплинути на Криленка. Короткий, але химерний діалог з випадковим подорожником нагадав йому чомусь перші дні 17-го року о В. уяві йому промчалось кілька несподіванок, і він здригнув. Але зате Криленко згадав і рівні берлінські вулиці, і тихий кабінет над Шпрее і нормальне й точне, мов годинниковий механізм, німецьке життя. Все це перший раз за всю дорогу пройшло перед ним з кінематографічною швидкістю і залишило за собою в його душі трохи гіркий і неприємний слід» І що його з Берліна зовсім одкликано, він тільки заразі гостро відчув»

– Так от я й дивлюсь на вас,– сказав після невеличкої паузи Сердюк,– не турист ви... А я, знаєте,– і він весело зареготав,– знаєте, поїхав колись до Шварцвальда ². Це було комічне турне. Хоч як повернусь – усе моветон. Німкеня, знаєте, за мною як за немовлятком ходить. Це, каже, інженер «рюсь» і робить наголос на «рюсь» мовляв, пробачте йому. Це було так комічно...

Інженер уважно подивився на свого співбесідника. Обличчя йому мінялося щохвилини, і на цей раз воно розпливалося в нудну гримасу, яка одразу пристарила його.

– Чи не думаєте ви підкреслити відому банальність про німецьке філістерство? – кинув Криленко з метою розхолодити інженера та добитись таки нарешті, хто перед ним сидить.

– Саме це я й хотів підкреслити,– поспішно сказав Сердюк.– Хіба вас не цікавить таке питання: як впливає на психічну рівновагу людини комбінація, що складається з Лоен-гріга ³, Шпільгагена ⁴та бюргера ⁵? Я маю на увазі цивілізованого тевтона.

– Але в ваших словах звучить якась образа,– усміхнувся ■Криленко.– Чому ви з таким завзяттям нападаєте на них?

– На кого це?

– На цих же, вищезгаданих, тевтонів.

Інженер подивився й сказав обурено:

– По-перше, ви даремно підкреслюєте «тевтонів»: що було, те не вернеться. А потім,– невже ви й досі не догадались, шановний пане... будь ласка, ваше прізвище.

– Криленко.

...– Шановний пане Криленко. Я, бачите, заздрю цим гомункулам. Крім того, я думаю,– і Сердюк узяв зовсім професорський тон,– оскільки наша сучасність характеризується проблемами, так би мовити, вищого інтернаціонального порядку, остільки я, частка цієї сучасності, не можу не цікавитися внутрішнім змістом відомих мені народів. Ви мене, очевидно, розумієте?

– На жаль, ні,– вже трохи різко кинув Криленко.

– І я шкодую,– серйозно сказав Сердюк і раптом по-дитячому зареготав: – Ви мене, будь ласка, не слухайте. Все це – експеримент, не більше. Сидів напроти вас і думав: а що як я візьму та й заговорю з цим добродієм езопівською мовою ⁶?

Криленко зміряв спокійним поглядом свого співбесідника і мовчки вийняв з кишені портсигара. На цей раз він і натяку не подав, що інженер дратує його своїми виходками. Тепер не залишилось жодного сумніву, що перед ним сиділа психічно ненормальна людина.

Одноманітні перебої ^уколіс бились у вагон з колишньою настирливістю. Сердюк мовчав і дивився у вікно, повз котре з тоскним посвистом летіла осіння ніч. Криленко, запаливши сигару, ліг і одвернувся до стіни. В купе стояв той химерний електрично-тьмяний присмерк, який буває тільки у вагонах вищого класу. Було тепло і затишно, і мисль обминала і будні, і невдачі, і нудні обов’язки. Тоді десь клубились тихі асоціації і загортали купе в філософічно-задумливе мереживо.

– Так... так-с! – кинув за спиною Криленка Сердюк.

Але Криленко вже не звертав уваги на інженера. Він найшов

вигіднішим для себе подрімати. Він мав добрі нерви, і тому, коли попадав у становище, подібне даному, завжди вмів найти в нім своє місце. І тепер він скоро втямив, що химерний інженер хоч і явно психічно ненормальний, але, без сумніву, має тихий темперамент, і йому нічого не заподіє. Отже, краще заплющити очі і поміркувати про своє майбутнє. За два дні він мусить увійти в зовсім нову обстановку, що в ній не був більш як чотири роки. Ще декілька станцій – і нова станція його життя. Він поліз у бокову кишеню і, діставши там паперовник, витяг з нього акуратно згорнений учетверо аркуш паперу й посунувся ближче до електрики. Аркуш було списано дрібними, але чіткими літерами – рукою самого Криленка. Це була його біографія, що її він заготував ще в берлінському будинку на Шпрее. Він завбачливо написав її, припускаючи, що в «Цека» загублено

зба

його анкету і що в час'призначення його на нову посаду відсутність біографічних даних може ускладнити справу.

–х Народився я,– мовчки, через рядки читав він свій життєпис,– в 1891 році, в Києві... Батько мій інженер-путієць, старий есдек (умер)... Мати – відома українська самостійни-ця (умерла)... Братів, сестер не мав... З двадцяти років член с.-д... В есдебе ⁷з 16-го рок>. Освіту маю університетську, вищу школу скінчив у Німеччині... Фах – інженер-механік... З двадцяти років жив у Швейцарії, Німеччині, Росії, Україні... З дружиною розійшовся... Остання посада...

Він перечитав ще рядків ЗО і положив листа на груди – одноманітний перебій коліс заколисував – і сплющувались очі. В купе, що праворуч, зібралась, очевидно, весела компанія, і відтіля, не стихаючи, пробивався гомін. Експрес пролетів уже декілька нічних станцій і, розрізаючи осінній туман порожнього степу, поспішав до вузлового пункту. Криленко мав свій режим і тому рішуче боровся зі сном: в цей час він мусив читати. Положивши в паперовник свою біографію, він почав перебирати в ньому з напівзаплющеними очима акуратно згорнені листи. Не дивлячись, він витяг одного з них і розгорнув.

– Мій коханий Яремо,– байдуже водив він зіницями по претензійних рядках листа колишньої своєї дружини.– Я знову про те ж: ти покинув мене, але я свого котика кохаю, як і в перші дні безумного медового місяця. Як зараз бачу перед собою твою класичну постать. Цей високий енергійний лоб, ці розумні темно-суворі очі, цю іронічну посмішку, що ховається в куточках уст. Цього я ніколи не забуду. Але гадаю, що й ти мене не забудеш, бо за кожним твоїм кроком до самої смерті буде пильно стежити твоя колишня кішечка... І от, як тільки я узнаю, що ти покохав когось,– чекай мене: тебе уб’є жінка, яка...

Криленко, не дочитавши листа, спокійно положив його у конверт і засунув у паперовник. І тут же, зиркнувши на Сердюка, який і тепер сидів у колишній позі біля вікна, він в’яло подумав, що Сердюк по суті його колега і що в Сердюка таке ж волосся, як і в його колишньої дружини. Криленко, щоб розвіяти сон, навіть хотів заговорити з інженером. Але в цей момент двері з шумом одлетіли вбік і в купе увійшов жвавий пасажир. Він мав трохи розхристаний вигляд, і його червоне обличчя уїдливо підкреслювало, що він допіру провів декілька годин з веселою компанією в купе, що праворуч, і не без участі виноградного чи якогось там іншого вина. Криленко тільки тепер догадався, де був цей супутник, і, зиркнувши на його осадкувату фігуру, на його підмаслені очі та парикмахерський проділ, подумав, що йому, Криленкові, усміхається перспектива дещо узнати про Сердюка і головне – розвіяти сон.

н

– Оашіеатш ]иѵепе8 дшп зитдо! ³⁶ 36
  Радіймо, отож, поки молоді ми є! (лат.)– Ред.


[Закрыть]– надто непри-

мушено скрикнув супутник інженера і підсів до Сердюка... Ну„„ ну»,, чи не' досить мовчати?

– Я не мовчав,– заперечив інженер і підкинув плече.

– Очевидно, вже з вами познайомився? – звернувся жва

вий пасажир до Криленка.– Це з ним буває. Так би мовити, «пар оказьон». Але говорив він безперечно не на ту тему, яка-його цікавить... Так я кажу, Сердюче, чи ні? Ну? -

Інженер не відповідав. По всьому видно було, що його карю _л) чить тон і непримушеність супутника. ,

– Так тоді дозвольте й мені познайомитись з вами,– сказав несподівано жвавий пасажир і подав свою руку Кри-ленкові.

Це знайомство скидалось уже на сценку з оперетки і не тільки не знервувало Криленка, навпаки: цілком задоволило його.

– Журналіст ІПарко,– рекомендував себе пасажир.– Співробітник усіх газет стольного града, автор кількох книжок на різноманітні теми, друг і добрий знайомий всіх сильних світу сього, модернізований Хлестаков ⁸, коли хочете, про що цинічно й сурмлю на всіх перехрестях. Словом, реклама, реклама й реклама../висловлюючись стилем Леніна.

– Дуже приємно,– усміхнувся іронічними куточками уст Криленко.– Я бачу, що наша країна не жартуючи збирається бути новою .Америкою.

– О, безперечно! – скрикнув Шарко.– Вашу увагу (він сам догадався, що його співбесідник довго жив за кордоном) явища сучасного побуту будуть вражати на кожнім кроці. Старої інтелігентської закваски ви не найдете й духу. Звичайно, ми ще й зараз в стадії організації, але Ьото поѵш ³⁷ 37
  Людина нова (лат.).– Ред.


[Закрыть], в кращому розумінні цього слова, проходить, так би мовити, останній процес кристалізації. Я запевняю,– несподівано закінчив він,– ви ні в якому разі не пошкодуєте, що вас «Цека» одкли-кало сюди.

– А ви ж відкіля знаєте, що я їду сюди за викликом «Цека»? – здивовано спитав Криленко.

. – Ха! ха! – зареготав Шарко, стріляючи в співбесідника своїми швидкими мишачими очима.– На те ж я й журналіст, на те ж я й людина нового побуту!.. А потім я й фізіономіст непоганий: я певний, що вас зовсім одкликано, і ви цим незадоволень бо ви любите стару матушку Європу, звикли до неї, і наша Євразія вас трохи коробить... Хіба я не так говорю? Ну?

Цей в’юнкий журналіст остаточно шокував Криленка. Він зумів на протязі однієї хвилини вивести його , зі звичайної колії думання. Досить уже того, що Криленко не найшовся що сказати й мовчав.

– Ну, як же: не так я говорю? – жонглював словами Шарко.– Чи, може, «може так, може ні»? І до речі, як ви дивитесь на Д’Аннунціо ⁹Г Я давно вже збираюсь написати про нього брошуру. Пробачте мені, але цей експансивний суб’єкт безйеречно багато має спільного з нашим національним героєм, що ім’я йому Симон ¹⁰. Знаєте – життя, пертурбації, ну, і т. п... А втім, я ухилився від теми. Вас цікавить, як ми, я й мій супут 7. ник, вельмишановний інженер Сердюк, забрели в ці краї? Я не помиляюсь?

– Так. Ви не помиляєтесь,– збираючись з мислями, сказав Криленко і усміхнувся: ця зустріч його вже зацікавлювала. Як практична людина, він зробив той висновок, що йому і в дорозі не гріх ознайомитися з побутовими явищами тутешнього життя.

– От і добре,– сказав журналіст і, запаливши англійську люльку,' сів напроти Криленка.– їздили ми,'власне, в дуже цікавих справах. Як вам відомо, в сузір’ї Рака появилась нова комета. Обсерваторія встановила, що вона в образі туманної плями, що в центрі пляма світліша, що хвоста комета не має, і т. д., і т. п. Комету ми вже розглядали в призматичний бінокль: видно добре. Але справа, бачите, не в – тому. Мій друг, астроном Грахе, найшов, що деталі видніші на прикордонній смузі. Ясно: комета наближається до Сонця, видимість її зменшується, скоро вона зовсім сховається на цілих 1208 днів, і було б злочином перед республікою не вивчити її деталі. І от я поспішив до щасливого місця, саме до прикордонної полоси, Г знаєте – не'жалію. Завтра дам декілька нотаток у столичну пресу.

Криленко знову усміхнувся.

, – А не находите ви потрібним написати цілу брошуру з приводу цих деталів?

– Чому ж, можна й брошуру!.. – і, перескочивши з легкістю лані до другої теми, він кинув: – До речі: ви не можете мені сказати, скільки нових видавництв появилось за останні три місяці в Німеччині?

– Не можу.

– Шкода! – серйозно пошкодував Шарко.– Тоді ви, може, знаєте, яка книга користується там зараз найбільшим успіхом?

Криленко згадав одну з недавно випущених у Берліні «популярних» брошур і сказав іронічно:

– Чув я, книга Клари Гофер користується успіхом.

– ДякуЮо Це я знаю. «Брачне життя Гете». Але ви

помиляєтесь: більшим успіхом зустріли «Білого доміні

канця»»

– Виходить, ви краще поінформовані про тамошнє життя,– сказав Криленко.

– Е, все це єрунда! Дрібниці! – скрикнув журналіст.– Моя поінформованість безперечно бліда. В даному разі я цікавлюсь справжньою сенсацією... Знаєте, не хочеться інтелігентній людині плентатись у хвості подій.

Криленко вийняв з бокової кишені нову сигару й запалив її. Сну як не було. Слухав він Шарка все з більшою увагою і тепер напружував мислі, пригадуючи останні європейські новини: треба було підтримати балакучого журналіста.

– От теж «до речі»,– нарешті кинув він.– Астрономічна сенсація. Ви нічого не чули про спостереження потсдамського ¹¹професора Шнаудера?

Журналіст насторожився і вмить дістав олівця.

– Прошу!

– Так от: його спостереження і справді надзвичайні,– сказав Криленко.– Виявляється, що географічна широта потсдамської обсерваторії на протязі 21-го року почала рухатись і нарешті... перемістилась. За кілька років вона одійшла від північного бігуна на 15 метрів»

– Це – сенсація,– скрикнув Шарко, дописуючи останню фразу.– Дуже вам вдячний. Може, ви дасте ще якусь інформацію?

– На жаль, більше не маю!

– Ну, нічого. Будемо задоволені й цим... Але, до речі,– і журналіст повернувся до Сердюка.– Невже вас не цікавить, які цілі мав у цій подорожі наш шановний інженер?

Тільки тепер Криленко знову звернув увагу на Сердюка. Той сидів у колишній позі і бубонів по столі пальцями. Тільки тепер він звернув увагу, що його супутники мали однакові костюми, однакові капелюхи, що в них був спільний саквояж, і це його навело на таку мисль: Сердюка й Шарка зв’язано якимись спільними інтересами, вони живуть на одній квартирі, навіть користуються одним магазином. І Криленко, якого в новій обстановці цікавила кожна дрібниця, не міг не зупинитися перед цим припущенням.

Але що ж спільного між інженером і журналістом? Яким чином звела їх фортуна? Чи не винні в цьому неприродному сполученні якісь цікаві обставини? Криленко згадав туманні поля, що бігли йому назустріч, рештки княжих палаців, які вискакували на кургани і раптом ховались у сиротливій далечині. Вибухи, повстання зробили своє діло з матеріальними цінностями, очевидно, вони мусили вплинути й на психіку сучасників. Саме тут і треба шукати розгадки,

Шарко не втихав. За кілька хвилин він устиг наговорити ще одну книгу сенсацій.

– Ну, як же ти, інженере, одрекомендувався? – знову звернувся він до Сердюка.

– Залиш мене, Шарко, ти під градусом! – з несподіваною різкістю кинув інженер.

Журналіст підвівся і, роблячи суворе обличчя, спитав:

– Що ви сказали, сер?

– Ти під градусом,– ще раз різко кинув Сердюк.

Журналіст уже стояв перед інженером у трохи комічній,

але небезпечній позі. Його присадкувата фігура насторожилась.

– Ви, сер, не думаєте забрати своїх слів?

Криленко чекав скандалу. Але Шарко раптом схопився за живіт і гучно зареготав.

– Умора! – скрикнув він.– Оракул ти мій перпендикулярний! Невже ж ти гадаєш, що я, випивши трохи цензурного ларкового вина, не зумію тебе відрекомендувати?

Інженер підвівся, подивився прищуленими очима на Шарка й хутко вийшов із купе.

– Ну, от уже й образився,– звернувся журналіст до Криленка.^ Все нерви. «Міжпланетні інтервали» ^|2, так би мовити... Але я вам не договорив. Які ж цілі мав мій друг у цій подорожі? А цілі мав він от які. Будучи членом товариства міжпланетної комунікації... Він про це вам не говорив? А це ж цимес! Хіба це не блискуча рисочка нового побуту? Га? Ви розумієте: членом товариства міжпланетної комунікації, сиріч – напівмарсіанином, напівбогом!.. І от, будучи такою інтересною особою, він, звичайно, не міг не поцікавитись і новою кометою. І їздив він саме для того, щоб вияснити: чи не пошкодить дана комета його ракеті, що на ній він збирається летіти на Марс. Як ви на це дивитесь? Га?

Назад к карточке книги "Твори"