Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 60 страниц)

– Мені рішуче вас шкода... Опрідільонно...

Шофер покликав:

– Пожалуйте, машина готова.

Райський підвівся.

...А за стіною Яблучкина вже демонстративно вистукувала закаблучками.

Райський пішов.

27, 28, 29.

їхати. І цим їхати.

...Це, здається, в Ібсена ⁷, а може, в Пшибишевського ⁸– сильна любов перемагає нелюбов, і нелюбов любить.

Так Хая комусь:

– Я знаю, він мене любить до божевілля. Хай же переможе мою нелюбов.

А йому:

– Карль! Я люблю тебе, але в мене хвороба матки. Я нервова.

Комусь:

– Він і справді став неврастенік. Йому треба женщини. Але я не можу! не можу!

Йому:

– Дорогий мій Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструації.

Сьогодні Карло Іванович ходить самоваром вичищеним.

– Ка-арль! Ка-арль!

І канарейкою летить Карло Іванович..,

...А все-таки сьогодні, в останній день зчинилась драма. Карло Іванович прийшов спати до Хаї і не приніс подушки. Хая довго мовчала.

...В саду «Гастроль» не було симфонічної оркестри – співав московський Пирогов ⁹о Кричали:

– Блоху! Блоху!

Але не схотів співати блоху: гонор знаменитості.

Раптом вдарив духовий оркестр,

Хая спитала:

– Чого ти не приніс подушки?

Карло Іванович:

– Я, детошька, забуфь!

– Забуфь! Забуфь!

І... почала розпікати, і... почала.

– Забуфь! Забуфь!

Як і треба було чекати, Карло Іванович довго слухав, а потім пополотнів. Але на цей раз так пополотнів, як ніколи.

Спершу він підсмикнув брюки, потім забігав по кімнаті і раптом закричав мов не своїм голосом:

– Рабіня! Рабіня! Шьо ті мушаєшь меня? Рабіня.

Трусилась борідка, ще підсмикував брюки й кричав не своїм

голосом.

Хая перелякалась:

– Зою, Зоїчко! Йди сюди. Він уб’є мене.

Прийшла Зоя, але Карло Іванович конче розійшовся:

– Рабіня!.. Рабіня! Два хота мушаєшь!

Хая теж пополотніла:

– Карль! Що ти кажеш? Боже мій! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки... Ах, Боже мій! Зою, мені темніє в очах. Ох! Ох!

Тоді Карло Іванович вискочив із кімнати й ускочив у Зоїну кімнату. І чути було на всю квартиру гістеричне: – Рабіня! Рабіня!

Хая обняла Зою:

– Що мені робити, скажи, що мені робити... Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?

Але коли Карло Іванович стих, Хая заговорила з сумом:

– Він, їй-богу, скоро вмре. Він неврастенік. Я вже спокійно чекаю на його смерть... Тільки що мені робити? Пропала Ялта!..

І плачем заплакала... В саду стихло: публіка розійшлась. За вікном жевріли зорі. Зоя вийшла з Хаїної кімнати й пішла до себе. Карло Іванович, блідий, схвильований, сидів край вікна.

– Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: ізтєфа-лась ана два хота, а теперь канець.– Тафольно.

І підвівся: **

– До сфітання! Пойду к сіпє. Тафольно!.. Мі сєферні люді долько терпім, но – тафольно!..

І рішуче пішов до себе на другий поверх.

Так було 29. ЗО Пріся прийшла убирати і вже не гадала на пальцях.

...Пробіг (конфектно, карамельно) Пєтушков.

А ЗО увечері кур’єрським потягом Карло Іванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Іванович говорив:

– Шьо, дєтошька?

Хая дивилась убік...

А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: «підложити свиню», не сказати про свиню – це прийом.

КІМНАТА Ч. 2

Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до куба, що був на першому поверсі Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить.

Вівдя прокидалась не раніш дев’ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:

– Срулю!

Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно:

– Срулю!

Макс хвилювався:

– Як тобі не соромно ображати мене?

Вівдя мовчала, тільки брови її збігалися докупи* Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась.

Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась:

– Чого ти на мене, Максе, сердишся?

Макс мовчав.

– Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж?

Макс мовчав.

А ввечері вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина.

– У-а! У-а! .

Вівдя підводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила:

– Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв’язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує?

І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити.

– Я знаю! Я все знаю... Шаї

Макс з благанням, як прибите цуценя:

– Дюнічко!

Грізно:

– Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемності.

І серйозно:

– Ти кого зараз студіюєш, Гегеля *?

– Ні, Дюнічко, Канта ².

Потім одягались і виходили на вулицю.

Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібк-нехта ³до синагоги.

Вівдя – українка, Макс – єврей.

Макс казав:

– Уй, яке гарне небо!

Питала:

– Ти віриш у небо?

– Гм! Навіщо вірити... споглядаю.

– Тобі хочеться молиться?

– Так. Я хочу споглядати.

...Вони йшли в синагогу.

А повернувшись додому, Вівдя глузувала:

– Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики.

Макс жахався.

– Дюнічко! Які ж вони мої?

І знову за стіною кричала дитина:

– У-а! У-а!

А у вікно заглядав клаптик сірого неба.

В коридорах гостиниці – «загального помешкання» робітників К-ської військової установи – вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони.

Вівдя непорушно сиділа біля вікна.

Макс брав книгу й читав уголос.

О десятій годині Вівдя казала:

– Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція?

Макс:

– Не знаю.

– А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстер-ничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки...

Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:

Пошла я раз к дантісту,

К большому спеціалісту,

Чтоб он мнє вставіл в дирку Зуб! Зуб

Макс нервово перекосив обличчя.

– Дюнічко!

– Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно... А потім...

Потім вона замислилась і додала:

– А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером, Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона

примружувала очі, як кішка.

Несподівано:

– Сруліку! Мій Сруліку!

Втягував шию в плечі й нахиляв голову.

А за стіною знову кричала дитина:

. – У-а! У-а!

До Вівді прийшла подружка по гімназії – Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть – інтелігентка. Завжди боялась.

Вівдя сказала:

– Яка ти жалкенька.

Усміхнулась.

– Я тобі як другові...

...Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба.

Каже:

– Чого турбуєтесь! Хай викидають.

Христя:

– Ах,– зітхнула довго й широко.– Уже три роки в партії. Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала

очі – єхидно.

– Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею.

– Я не одержую!

А Макс хвилювався:

– Я от вийшов з партії... і нічого.

– Ну, ви ж анархіст.

Максові приємно було, коли його називали так.

Він натхненно сказав:

– Так, анархіст... Вільний чоловік. І більш нічого.

Але Вівдя обрізала:

– Який ти анархіст? Досить похвалятися.

– Дюнічко...

Не хотіла говорити.

Христя підвелась і заломила руки.

Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість

літ.

Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік – безпартійна – і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.

У гостиниціще жила баба Горпина.Обжила накухні – картоплю чистила. Був у неї й чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора – на фронті праці одержав. Чоловік бувдуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелістка.

Коли хто спотикався, вона казала:

– Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.

А комендантові гостиниці вона радила:

– Заглянь, моє чадо, в євангеліє од Матвія ⁴.

Комендант «гнув» матюком і т. інш,

„.Почистивши картоплю, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала.

Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.

...Такий золотий, такий золотий!

Думала – це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину... Проте сусідський тин був тридцять років тому.

З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно.

– Господня справа,– казала Горпина й витирала сльози радості. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла.

Каже:

– Ви, бабусю, євангелістка?

Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали.

Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша:

– Нам говорити, бабусю, нічого» Ви дивіться на мене, а я на вас... Отак! Я бачу в ваших очах Христа.

Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя заскаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала:

– Господнє серце!

І вони знову дивились одна на одну.

...Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла Євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар – скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити Євангеліє чи то Біблію. А їх і нема.

Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечері чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя.

Простягла обійми – поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зітхнула.

І на цей раз дивились в очі

Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала:

– Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні?

Макс нашорошився.

Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику.

В кімнаті стало зовсім темно.

Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря – блідо-голубий.

Було пізно, бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне.

Вівдя казала: ¹

– Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна.

Зареготала:

– Божевільна... Ха! Тобі не страшно?

Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла.

– Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати... Ну... от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице Ті було таке, як оцей відблиск.

Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки.

Макс важко дихав.

– Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініатюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу.

Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі.

Казав:

– Патологія, Дюнічко. Не своєчасно.

Розсердилась.

– Дурне! А все життя – що таке?

Заговорив уперто:

– Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.

І засоромився:

– Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію... А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні... важко...

Вівдя закричала:

– Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна... Сруліку! Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився. Тоді Вівдя ще раз закричала:

– Мовчи! Мовчи!

Коли вони полягали на ліжка, біля гостиниці затрубив ріг і з горохотом пробігла пожежна команда.

Не спали майже до ранку.

Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.

Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце.

Баба Горпина казала:

– А там у нас, на селі, поле.

Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю.

– Ну і що ж, що поле?

Баба Горпина:

– Ціле поле, як ризи Христові.

На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостиницю і – додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки.

А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону.

Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно:

– Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться – не знаю. Ну от Вольський – він її любить... А мені що робити?

Христя задумливо дивилась кудись убік, і здавалось, що вона споглядає.

Макс:

– І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути.

Христя спитала:

– Ви з Вівдею живете?

Наївно:

– Так, живу!

Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс, схвильований, побіг у гостиницю. Він став біля дверей і цілу годину стояв тут, зату^ ляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси.

Нарешті вийшла Вівдя й здивовано:

– Чого ти в кімнату не йдеш?

Тихо.

– Дюнічко!

Вона засміялась.

Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті.

Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував, усе-таки дома.

...Далі було щодня – Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський.

А по всій гостиниці співали-басували.

Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям.

Баба Горпина ходила коридором і оповіщала:

– Моліться їсусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте – там у нас поле.

Перед од’їздом Горпина зайшла-таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала:

– Ідіть, бабусю... Ви не вірите... а може, я не вірю...

Гапка:

– Що з тобою, дитятко?

Дле хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.

Вечірнім потягом вона поїхала на село.

Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Киптяєвим. (Був такий у батальйоні Вольського).

Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось говорити з ним.

Повертав розмову на Вольського.

Киптяєв увесь час нервово підморгував очима – його контузило в імперіалістичну війну.

Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський – хороший чоловік, і головне – витриманий.

Макс образився й пішов до парку.

На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна.

Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг.

Макс пішов із парку. Потім він стояв біля «вітрини голодуючих». Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами.

На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину – з пирожними, і він пішов і оддав старцеві останні п’ятдесят карбованців.

Так зробив незадоволений Макс ₀

.соПізно він підходив до своєї кімнати.

Боявся, що Вівдя ще не прийшла» Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді дійсно не було. Була Христя.

– Чого ви так пізно?

Христя:

– Я... так...

Говорила лагідно, але видно було, що хвилювалася»

Макс просто:

– Вас, мабуть, турбує щось?

Христя сказала:

– Так турбує»

Потім скаржилась:

...У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи» Це для неї велика хиба. * Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка.

Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила.

В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його глухо звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання.

Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто.

У неділю вони пішли теж за місто.

Вольський казав:

– Чудово сьогодні...

Вона:

– А завтра?

– Що завтра?

– Завтра теж буде чудово?

– ї завтра.

– І післязавтра?

Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар.

Розсміялась:

– Ця цинічність мені подобається.

Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів.

– Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки» А коли я комісар, то я, значить, такий.

– Агітація! – і скривила обличчя.

Виходили до залізниці. Збігли на насип.

Вона:

– От, дивіться: все далі й далі, а куди – невідомо.

Він:

– Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція – одна, друга, третя»

Вона:

– Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.

– Він:

– На те є семафор. А нещасні випадки завжди бувають – це теж відомо.

Йшли на схід – по рейках. Простори кутались у надвечір’я.

Вівдя казала:

– Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться.

Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав.

– Не всі й вівтарі дивляться на схід... Так-с. Проте і я люблю дивитись на схід.

Вівдя замахала руками.

– Годі вам? Годі вам!

Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була дуже гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.

...Зайшли далеко й мусили повернути.

Вечоріло. Рейки загублювались удалині, ніби в провалля. Нарешті – до міста.

Вівдя махнула рукою:

– Прощай, поле!

Десь несподівано одкликнулось луною.

Припинилась. Задумалась..

– Це баба Горпина!

– Яка баба? – спитав Вольський.

– Та то так! – засміялась вона.– Була така... баба... чудесна...

Вирвала руку й крикнула:

– Біжім!

Христя посідала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось у голові – чого вона не прочитала,, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.

Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті і нічого не хотіла.

В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала «трішки нафти». їй ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив:

– Завжди читати не можна, на легені погано.

А з Христиними легенями і дійсно було щось неладне: кахикала – тихо й сухо.

Христя подивилась на нього ясними очима й пішла до себе.

Із світла спершу нічого не було видно, а потім – так собі. Спати не хотілось.

Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.

Десь далеко гавкав собака, і, слухаючи його, було чогось сумно.

Ще дивилась на книжки, і захотілось плакати.

Вона ніколи не плакала, а в цей час хотілося. Підвелась. Зняла з етажерки «Економічне учення» і придивилась. «Да, воно!» Положила на стіл...

І от вона почуває, що їй хочеться стати навколішки. До болю хочеться.

...Десь гавкав собака.

Стояла. Простягла руки в просторінь, і їй стало солодко.

«Невже я молюсь?»

Підхопилась:

«Кому?»

А в голову: «Економічне учення К. Маркса – К. Каут-ського... Завтра прийдете, одержите... Сьогодні нема!»

Вона побігла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потім дивилась, як чоботар забивав цвяхи в підошву, й мовчала.

Скоро прийшов і Макс.

– Мені щось вам треба сказати. Ходімте.

Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили.

Христя сказала холодно:

– Я не піду!

Макс захвилювався. Христя ще раз сказала холодно:

– Я не піду.

В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжку й розмовляла.

На дворі знову знялась курява – зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати – останній зимовий місяць (і то кінець). Вівдя задмухала на світло.

– Дивіться, як парує!.. Хіба ви не змерзли?

– Трішки змерз,– сказав Вольський, запалюючи цигарку.

– Ну, то йдіть сідайте біля мене – буде тепліш.

Сів.

Сказала:

– Щільніш. А то положіть руку на плече.

Вольський:

– Ні, мабуть, не треба.

– Чому?

– Зайде Макс, а він і так на мене сердиться.

З іронією:

– А ви боїтесь?

Просто:

– Ні!

Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова. Гу!.. Ґу!*.

Вівдя сказала:

– Чого мені сіро?

Подивився на неї. Вона дійсно була бліда й сіра.

– А ви візьміть себе в руки.

– Ха!.. В руки...

Спитав:

– Не можна?

– Ні, не можна. А проте противно, все противно... Ходимо... багато нас... як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила.

– А ви ще раз спробуйте.

Сказав серйозно.

Вівдя нервово перекосила обличчя:

– Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить... Так! По-старому.

Вольський:

– Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агітація.

– Так, краще не треба!

Вона засміялась.

– Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе.

– Це та сама Горпина?..– спитав Вольський.

– Ні, мабуть, не та,– сказала Вівдя й задумалась.

Потім вони декілька хвилин посиділи мовчки.

Ще хтось гупав праворуч.

А хуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса – де він?

А Макс прийшов уже від Христі й стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся й розбив одно скло від окулярів. Окуляри не здіймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім тош, вуха його горіли, а в скронях стукало.

Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало.

Вона знову почала кокетувати.

Вольський:

– Я так не люблю!

– А як же ви любите? – і примружила очі.

Сказав:

– Ви мене не перший день дратуєте... Що ви від мене хочете?

Вівдя здивовано:

– Я од вас хочу?

– Так, ви.

Сказав уперто й рішуче.

Вона:

– Це мені подобається.

Вольський:

– А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе.

У Вівді загорілися очі.

– Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?

Вольський мовчав.

– З умовою, щоб двері не замикати! Добре?

Вольський мовчав.

Вівдя поспішно почала розстібати пасок і гудзики на кофточці.

Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді.

А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря.

Нарешті вона сказала:

– Ну, йдіть, я готова.

– Готові? – не повертаючись, спитав Вольський.

Вівдя не відповіла.

Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюш і вийшов.

Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря:

– Сво-лоч!

Іще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби.

Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс.

Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.

Вівдя мовчала.

Праворуч і ліворуч уже не гупало.

В гостиниці було тихо.

...А в вікно знову бились сніжинки.

Сніжинки...

ЛЕГЕНДА

І

Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просторо:

– Повстання!

Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась – широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани – зажурені, похилі.

...Ішла повінь... Летіла буря...

І от я хочу про молодицю коротенько розповісти – як у народі чув.

Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють.

Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, та не прожив і років зо три – пішов у повстанці.

Отож і залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.

Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула.

...Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася.

Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь теж здох.

...А батько закатував матір.

...Ну, і півтори десятини за двадцять верстов...

...Ех ти, сибірська каторго!

...Колись прокинулась удосвіта (під повіткою спала): за ногу хтось.

– Хто там такий? Одчепись!

Зареготав:

– Хлопці, сюди! Бач, яка краля!

...Отже, червоні прийшли, повстанці прийшли. Д’ех, будуть діла, матері їх ковінька!

Кричали:

– Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?

Баба-свекруха сплеснула руками:

– Ой, лишенько! Які ж тут буржуї, самі селяни проживають,

Посміхнулися, а потім виймають папірці, читають із папірців.

– А Гордій Пронь є?

– Та є.

– А Остап Забийворота є?

– Та є.

Аж здивувалася стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справді жили, як коти в сметані.

...А потім повстанці пішли. А ввечері ще прийшли... Ой, було ж молока та ковбас – хоч собак годуй!

– Вари вареники! Печи пиріжки!

Варила, пекла Стенька...

...Мовчала, прислухалася, розглядала... А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвіла, як мак... Д’ех! До чого була струнка та красива молодиця, а очі їй, як у кози дикої, тільки хитренькі трішки.

«.Отже, горіла, цвіла Стенька... а баба спитала:

– Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція?

– Ліворуція, бабо, повстання, та й квит. Ідемо буржуїв бити.

– Ой, лишенько! – та й утерла рукавом сльози.

Запитало товариство:

– Невже жалко?

– Та де там..о щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський – як що, то й плакати.

А повстанці підводилися, до Стеньки йшли...

– Ух ти, кралечко! – цебто обняв один.

...А другий навіть заіржав.

Мовчала молодиця, думала, мабуть... потім спалахнула раптом, наче промінь пробивсь крізь хмари:

– За волю... йдете?

І крикнули хлопці:

– За волю! – ще й шаблюки забрязкотіли.

Зашумували очі в слив’янці (під віями ніби слив’янка кипіла), вискочила Стенька до порога:

– Цієї ночі п’ять чоловік присплю... Хто перший? Виходь!

Задзвеніли шаблюки, з грюком розпанахало двері...

...А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні й закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла забийворотинська хура. Хуру везли гладкі забийворотинські коні: гнідий у яблуках жеребець і білий кінь з чорною ногою, з тавром на стегні.

...Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.

...Гуділа-дзвеніла слава про Стенька-юнака, червоного повстанця.

Не одна трясилова ніч пройшла, іде, пройде – тисячі, тисячі, тисячі... Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Будьонний ², і були – тисячі, тисячі, тисячі...

...Палали панські маєтки, тікали пани. Ішли червоногвар-дійці – з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі йшли повстанці – чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки...

Гримали повстання. Лютували повстанці.

А найбільш за всіх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучі трактори й череп’яні покрівлі), там тоді важко ходила сумна розпука.

Казали: прийшов юнак із степу, з Хортиці ¹⁹ 19
  того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.
  ...Гримали повстання...
  II
  Не одна молодиця співала: «Ой, зажурюся, запечалюся, піду в садок зелений – розвеселюся...»» То не хмари нависли над головою, то очіпок придавив вороне волосся.


[Закрыть] ^{, сюди, в ліси, помститися. Казали: тільки краяни радіють (де верби на ставок похилилися), тільки чабани й байстрюки радіють, а іншим – смерть.}

Тоді вороги тримали владу, панували знов. І тремтіли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.

Дивно, хоч де йому з’явитися, там одразу вибухали повстання: виходили чоловіки й баби з косами, ціпами, ховали борони – догори зубами – в траві й наганяли на них ворожі кінні загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.

Казали: ватажок Стенька – стрункий юнак і ясний, мов голубе небо, і буйний, неначе буря, і гордий, мов сокіл. Хто слухав Стеньку, той ішов за ним і в огонь, і в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Він горів завжди й вабив завжди, наче степові огні в темряві. І як великий пророк, він віщував – так переказували по селах, по заводах:

– Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи – чигає воля. Беріть ножі, одрізи, несіть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лісів, з нетрів, з темряви. Летіть, як метелики, на світло... Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як віки б’ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок – і ми в голубій країні, не буде кроку – знову безодня, темна, слизька, як жаба... Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: беріть ножі! точіть ножі!..

І брали ножі, і точили ножі, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лісів, відходило далеко-далеко. І знову палали панські маєтки й череп’яні покрівлі. Ходила кривава помста, а ліси знову гуділи буйну славу юнакові.

...І піднялися тоді вороги, вовчі загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообіцяли пригоршню червінців. А тоді почали вибухати ще частіш повстання. Як вітер, літав юнак по оселях та підіймав пригноблених, і пригноблені тягнулися з усіх усюд до нього, і лилася цебрами ворожа кров.

Так чергувалися зорі: була вечірня, була вранішня. Іще були дні, і відходили нерозгадані дні, за лісом зникали.

Вже майже рік лютує юнак, і не здібні вороги зловити його.

...І от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А він сидить на коні й посміхається до людей, наче вечірня зоря до річки.

Був тоді присмерк, стояли жнива, і на майдані пахло полем. Та й під’їхав загін до журавля, і позлазили з коней повстанці. І юнак зліз. І що ж? Юнак як юнак, але справжній Стенька: очі йому, як невиїждженому коникові, грають...

___Любили люди того юнака, мов буревісник бурю, неначе

чайка синє море. Але ховали люди між себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тільки ховали. А була ота думка оця: ішла чутка, що Стенька з лісовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такі чутки пустили, а дехто й інакше мислив. Що куля минає, то ще й нічого: єсть такі діди, на Чорномор’ї були, від кулі теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як із нечистою силою що – то анцихрист,

...Отож зліз юнак, з цеберки воду п’є. І підійди до нього на той гріх бабуся старенька; їй сина вороги закатували – червоний повстанець був. Підійшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового ще й пиріжок маленький. Обернувся юнак: примітив це. А баба схопила його руку – та до уст своїх, та тужити.

– Голубе ти мій рідненький! Синочку ти мій гарненький!

Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться

на нього.

...Отут-то й було несподіване: як кинеться юнак перед бабою навколішки, зблід, як лист той осінній, і змолився юнак:

– Бабусю велика! Молюся тобі за твої страждання, за твої муки. Ти мій єдиний бог, а іншого не знаю. Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами.