Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 60 страниц)

На наш погляд, він цілком справедливо обурюється проти «галасливих гомерів революції». Бо він же має на увазі нікого іншого, як «сельдяного буяна». На наш погляд, він цілком

справедливо й Тичину «пхнув» на перегляд закінчення «космічного оркестру»: кінець і справді був не до місця, хоч окремим віршем він набирає неабиякого значення (це вже проти академіка) .

І ще проти того ж академіка (але треба з головою!): він, С. Єфремов, на наш погляд, помиляється в оцінці деяких сучасних письменників. ї коли ми не «кип’ятимося», то тільки тому, що знаємо: вищеназваний академік виховувався десятки років у чужій нам ідеологічній атмосфері. Наша партія прекрасно знає ідеологічну ціну всій старій українській інтелігенції, але вона терпляче вичікує і не стільки глибинного перелому в світогляді цієї ж інтелігенції, скільки щирого й не формального, а внутрішнього й безповоротного визнання радянського устою. Це зовсім не значить, що ми не обійдемося без неї (старої), а це значить, що комуністична партія має великий державний розум і знає, чого вимагати. Це також зовсім не значить, що ми дозволимо розповсюджувати «єфремівську історію» 1923 року ³³, а це значить, що в добу мирного .будівництва ми істерики «закатувати» не будемо. Хай С. Єфремов і думав колись про т. Коряка ³⁴, як про «нетвердо держащегося на ногах». Тепер він мусить подумати інакше, бо об’єктивний історик молодого письменства ім’я Коряка згадає, як ім’я фундатора пролетарської літератури, як ім’я людини, що положила начало в молодій поезії.

Словом, ми ввійшли в полосу ділових буднів, і хоч скільки б галасував «сельдяной буян», життя піде своїм шляхом. Бо ж справа тут не в самому академікові: Поліщукові «ворожий» і Дорошкевич, і журнал «Червоний шлях» (за редакцією комуніста Шумського) , і «Життя й революція», і ще багато імен та часописів.

В чому ж справа? А справа в тому, що в ^чсі вони не хочуть визнавати халтурного верлібру. Тут і все «саморекламство Єфремова».

IV

Отже, беручи в «перепльот» дальшу статтю під назвою «Дутий кумир» ^зь, де «гарячий воїн революційних битв Октября» (тіїігапі: агсіепї еїс.) слинить П. Тичину, ми вже зарання знаємо, в чому справа. ⁷

Звичайно, поет (а за такого вважає себе й В. Поліщук) і про поета має право писати. Звичайно, кожний із нас дивиться на творчість Тичини так, як йому забажається. Але писати такі розвідки, як «Дутий кумир», здібний тільки борзописець із жовтої преси (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»). За такі розвідки в культурних країнах преподносять сюрпризом,єдинодушний бойкот.

Але то ж культурні країни, а ми всього-на-всього – хох-ландія, прекрасний грунт для хлестаковщини, смердяков-щини ³⁷. Отже, краще подивимось, як же розбирає наш автор П. Тичину. ' ,

Вся справа в «прем’єрстві». В, Поліщук, через свою поетичну малописьменність, гадає, що на місце «розвінчаного» Тичини кандидатом являється він, «орден»,,, чи то пак «корінфський ордер», він, чемпіон халтури й зиссез сій зсашіаіе’ю. Тільки через це П. Тичина є і Надсон, і Чупринка ³⁸, і Ігор Северянін ³⁹. Але,., оіешп еіорегаш репіісіі *, як каже латинське прислів’я. Даремна праця!

Павло Тйчина є один із найбільших поетів сучасної європейської поезії. Коли говорити про вихід нашої сьогоднішньої літератури на західну арену, то цю розкіш можна дозволити тільки авторові «Сонячних кларнетів».

– Але почекайте! Ви ж казали: нам нічого показати Заходу?

– Тому-то ми й говоримо: «дозволити». Вся трагедія в тому, що П. Тичина – національніший поет, і його твори не піддаються халтурним перекладачам. Отже, треба стиснутись із людьми високої культури, щоб ми дозволили П. Тичині вийти на «міжнародний терен».

Павло Тичина зумів поєднати глибоку думку з блискучою формою вислову. Задрипанський формаліст гадає, що вся справа в «мелодизмі» і «звукальності». В тім-то й річ: не в цьому, голубе! Інакше тобі б не довелося з такою розпукою запевняти «українського читача, що його обдурено». Інакше б ти, голубе, не казав, що Тичину «чогось» (очевидно, «чомусь»? – М. X.) вважають за одного з найкращих майстрів.

Павло Тичина повстає перед нами своєю поетичною постаттю, як поет кількох періодів. І коли вся справа в «Сонячних кларнетах», то ми кажемо: Тичина першого періоду – це поет пантеїстичного світовідчування, поет, який пізнав глибину природи й ототожнює її з початками сущого.

Звичайно, «котелковим» модникам, «петроградським писарям» од формалізму ця збірка здається відсталою, бо вони в ній бачать тільки «звукальність», А ми-от кажемо: це – зразок мистецтва. «Дзеньки-бреньки» чупринівські також відносяться до неї, як поліщуківський інтелектуальний багаж до справжньої ерудиції. Коли наш друг так любить формули, то в даному разі вона буде така: 7. (65. 119) : ^1У/47 = (як) звичайні штани: (до) Піфагорових ⁴⁰. Недарма ж так зарапортувався: /

– «І тільки в тих місцях, де Тичина дає малюнки природи, можна захоплюватися творчою глибиною самої природи, але, звичайно, не ^мудрістю» «поета»»

От вам приклад поліщуківської логіки. Коли «сельдяной буян» «захоплюється глибиною природи» в процесі читання Тичининих творів, то, очевидно, цю глибину й передала йому мудрість названого поета. Це так ясно, що навіть дитина не буде сумніватися в цьому. Хто ж сумнівається – той тільки показує своє безсилля.

А в тім,візьмемо полііцуківський, так би мовити, справжній «формалістичний» екскурс у тичинівську поезію. Вийде так: все застаріле – і епітети, і звороти, і ямби. Але оскільки формалістична ерудиція «корінфського ордера» найсвіжішої (зовсім не застарілої), так би мовити, вчорашньої «нехватки», остільки й маємо такі «шедеври» неохатянського опоязівства:

– «Ось ті епітети в своїй бідності: весна запашна, сизокрилими голубками, тепле сяйво, вино червоне» і т. д.

Що значить «бідність епітетів», шановний «воїне»? Коли б товариш «ахтанабіль» уважніш почитав цих же опоязівців, то він би узнав од них, що цей термін має умовне значення. Перш за все, не кожний поет робить наголос на імажинізм, а по-друге, кожне слово, хоч (за законом т [ак] з [ваного] «самоодштовхування»).і сходить у певні періоди з поетичного горизонту, але це зовсім не значить, що воно ніколи не відродиться. «Запашний» і «червоний» в один час фігурують як поетичні елементи, в другий – це прозаїзми й шаблон. Будьмо говорити «матеріалістичною мовою». Коли Поліщук у дні мирного будівництва республіки, галасуючи про «панство», заднім числом називає його «блювотною мерзотою», то це прозаїзми й застарілий шаблон. «Блювотний», очевидно, треба було вживати вісім років назад. І, навпаки, тичинівські епітети «запашний» і «червоний» у свій час були поезією і багатством, так ми їх відчуваємо й зараз (прик[лад], Байрон, Пушкін і т. д.). Отже, заднім числом «червонити» не можна. І не треба ще перелічувати тичинівську «церковщину» («голуб – дух», «благовісні» і т. д.). Звичайно, праця «тєта» вдячна. Але оскільки ніякого відношення не має до поетики (це вже справа соціології), то ми радимо «гарячому воїнові» (шііііапі; агсіепі еіс.) перелічити ще всю «церковщину» Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка.

На жаль, ми не маємо можливості (брак місця) детальніш зупинитись на «неохатянськім» формалізмі, не маємо можливості розповісти про всю глибшу і блискучу формальну досконалість таких речей, як «Космічний оркестр» або «Псалом залізу» ^4|. Але ми не можемо не навести найсильніших місць Поліщука:

«Навіть у звукові ми хочемо Вагнера ⁴², а нам дають Мендельсона ⁴³. Взяти б хоч цей вірш: «Вітер,– не вітер – буря».

Це, звичайно, революція і, звичайно, вона «трощить, ламає (який шаблон! – В. П.)і плакатне «мільйон мільйонів мускулястих рук».

Цей мальчонка, який стільки ж розуміється в Мендельсон! й в архітектурі (до речі, йому зовсім бракує музичного слуху, як і відомому андреєвському героєві ¹– він таки вміє брати на «арапа». Як же: він «не плакатний». Але не наливай, голубе, не повіримо! І налітаєш ти саме на «вітер» тому, що цей твір є один із найдосконаліших творів сучасності.– А втім, візьмемо другий зразок «критики».

– «В магазині Кногіа виставлена жовтая перчатка»...

Це на тичинівське: «на хмарах хмуре сонце знов осінній ві» ^4о.– Як вам це подобається? Чи не відчуваєте ви тут жовтої емер дяк овщини? А я-я-я-я-я!

Отже, не «динамічний верлібрист» «розвінчає» великого поета. Той П. Тичина, який упевнено йде до вершин своєї поетичної досконалості, який зараз переживає період великих полотен, не по плечу «нашому другу». Хай же галасує собі під ніс «гомер революції» – то нічого: його галас (ми цілком погоджуємося з академіком С. Єфремовим) у ретроспекції «стане за маленький і малопомітний епізод».

V

Тут ми підійшли до останнього розділу поліщуківської брошурки, що його навряд чи прочитає хто, але він цей розділ у нашому плані відіграє мало не найголовнішу роль. Оскільки в цю галіматтю втягнено марксизм, оскільки її проповідується серед студентства комуністичного університету, остільки ми не маємо права мовчати.

По суті – це найпікантніший розділ зі всієї брошурки. Називається він так: «До марксівської поетики». Це саме той розділ, в якому «петербурзький писар», розв’язно показуючи свою вченість, остаточно нас переконує, що «корінфський ордер» не є друкарська помилка, а таки справді «ахтанабіль». Коли б нам редакція віддала весь вістянський додаток, од «твору» не залишилось би й вогкої плями. Але оскільки нас обмежено, ми подбаємо доказати хоч би ту просту істину, що таких «теоретиків» не можна і близько підпускати до молоді.

Перш за все назва розділу: «До марксівської поетики», як вам подобається? Га? «Марксівська поетика»! Тут «динамічний верлібрист» із місця в кар’єр показав свою подвійну неписьменність: і поетичну, і ту ж марксівську. «Петербурзького писаря» збентежила, очевидно, наша «марксистська

естетика». Але це ж дві «великих адеських різниці». Естетика є відділ філософії, а поетика, піїтика всього-на-всього теорія поетичного слова» Як не може бути маркеівського чоботарства чи то кравецтва, так не може бути й марксівської поетики. Коли російський формалізм робить ухил в ідеалізм, то не в сфері поетики, а в сфері естетики. Саме тому ми й підкреслюємо завжди: ми не проти «опоязівської» поетики, а ми проти їхньої естетики.

Звичайно, ці тонкощі не кожний громадянин здібний зрозуміти. Але коли цього не розуміє лектор комуніверситету, то тут вже не «фе», а треба його гнати відтіля, і то «в тришия» (ти, Валерьяне, не ображайся, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»)о

Як бачите, сама вже назва розділу визначає його зміст. Але що ж В. Поліщук хоче додати «до» цієї «марксівської поетики»... чи то пак «корінфського ордера»?

Утворив він свою теорію по таких книжках: Тинянов ⁴⁶– «Проблема стихотворного языка» і Томашевський ⁴⁷– «Наука

о литературе». Можливо, використовував Брюсова ⁴⁸й Шен-гелі ^4У. Що ж до «Вільдрака і Дюамеля» ⁵¹, то хоч «сельдяной буян» і називає їхню роботу «теорією вільного вірша», але це, по суті, «теорія вольного стиха» в російському перекладі Шер-шеневича ⁵². Це ми говоримо для того, щоб читачі не сумнівались: «теорію» утворено по російських і відомих нам джерелах. Ця «теорія» всього-на-всього... «ахтанабіль» од культурного російського формалізму й до європейської «передової мислі» вона ніякого не має відношення, хоч би тому, що «автор» «не силен в чужестранных языках». Мало того, В. Поліщук,, як видно, не читав і Сергія Боброва ⁵³, і «Символізм» Белого. Отже, коли він після зачитання нашого памфлету не спалить або не віднесе своєї «теорії» в одне із «вузькоутилітарних» місць, хай звернеться до нас: ми йому розкажемо, що в цих книжках написано» Бо і справді, їх тепер на ринкові нема.

Коли ми уважніше перечитаємо цей розділ, то побачимо, що всю «теорію» утворено щоб доказати: Поліщук – верлібрист, а верлібр – альфа й омега всього сущого. Цебто, коли б автор був трохи грамотніший, можна було б сказати: «О, друже, ти фетишизуєш окремі сторони процесу», цебто впадаєш в ідеалізм. Але оскільки ми в даному разі маємо «маркеівську поетику», то... все це зводиться до «зеленого оселедця». Єсть така вірменська загадка: «Висить, пищить, зелене».– «Що ж то має бути?» – «Як що? Оселедець!».– «Чому ж він зелений?» – «Я його пофарбував».– «Чому ж він пищить?» – «Як чому? Щоб не одгадали».

«Дійсно всеохоплюючим поняттям,– пише Поліщук,– є ритм, цебто повторення певних груп звуків, і коли величини тих груп будуть відноситись поміж собою, як 1:1:1 і т. д., то це буде метр, тоді як ритм носить у собі величини ритмічних груп, які між собою в більшості незмірні, як, наприклад, 1/3/:1:1, /23 45/:4 ⁷/16:д/ 2» і т. д.

Чи не злякала вас ця «формула»? От де вища математика. Правда? Що там «плужанин» – і «олімпієць» злякається! Правда? Шкода тільки, що Поліщук не живе на задрипанках, бо тут ми цю «формулу» називаємо «зеленим оселедцем». І справді, що таке метр? – Віршовий розмір,– відповідає учень третьої групи,– стопа, як сказано в грецько-латинській науці про вірш.– Ну, скажи приклади? – Ямб, хорей, дактиль і т. д.– Що ж тоді – ритм?– Це є такт, правильна зміна повишень та знижень звуку.– Отже, метр не те ж саме, що ритм? – Звичайно, ні,– відповідає, усміхаючись, учень третьої групи.

– Навіщо ж тоді наш «автор» ломиться в одчинені двері? – А хіба не знаєте? Щоб форснути арифметикою і елементарною алгеброю.– Навіщо ж тоді він із зрозумілих речей робить «зеленого оселедця»? – А хіба не знаєте? Треба забити молоді паморокИо (До речі, хай не лякаються товариші «плужани»! Такі цифри, як 1/2345.../ або У 2 і т. д. фігурують «для пущей важности». Можна з таким же поспіхом узяти й до тієї ж формули приложит и (правда, Валер’яне?) і 19,/0817.../ і _ѵ4 ^і/ ₂_ 0./0000001.../.

От вам зразок вищої математики шановного «петроградського писаря». Те ж саме можна сказати і про алгебру з першої статті, що до неї ми обіцяли повернутись. Саме: ^{е а}Це мусить бути доказом того, що «асонанс психологічно приємніший за риму».

«Друже милий»! Не можна ж тільки те і знати: плиг! плиг! од «зеленого оселедця» до «парикмахерського» тлумачення законів мистецтва! Існування асонансу й рими знову ж таки виходить із основного принципу «самоодштовхування». П’ять років тому асонанс був приємний для вуха, а сьогодні приєм-ніш рима. Прийде час, коли асонанс знову відвоює собі позиції.

«Динамічність твору,– пише далі Поліщук,– полягає в тому, що для передачі почування від творця до людей приймаючих, виявляється мистецькими засобами духовного напруження в експресивній формі ритму, евфонії, образів, сюжету та ідей, маючи завданням дати гармонійний синтез усіх творчих засобів, технічних здобутків та наукового знання й пам’ятаючи за Плехановим і Бєлінським, що мистецтво є споглядання ідеї в образі».

Ах, Боже мій! Яка галімаття! Яка схоластика! Яке «парикмахерство»! Ми вже не будемо говорити про кострубатість фрази, про Бєлінського та Плеханова, що їх зовсім не до речі втиснуто в цей «крупник із тріскою». Ми тільки хочемо запитати читачів: хіба лише «динамісти» «мають завданням дати гармонійний синтез усіх творчих засобів»? Це ж завдання кожного поета «от Ромула до наших дней» ⁵⁴. «Сельдяной буян» дещо чув про німецький експресіонізм» ⁵⁵: звідси і буря в склянці. Що ж до «наукового знання та технічних здобутків», то... самі бачите – Поліщук.

Далі слід було б зупинитись ще на «здвигології», вичитаної з Кручених, але через брак місця скажемо тільки:

– «Воно, конєшно», поетична лексика створюється різними шляхами, але вряд чи зрозуміє її наш лектор... і навряд, щоб колись таке словечко, як «угробило», зробилось поетичним в українській поезії. Тут справа в Поліщуковій малопись-менності: ніколи чужоземне слово (а «угробило»– чужоземне) не буде поетичним знаряддям.

VI

Отже, перейдемо до останнього моменту. Це – верлібр. Звичайно, верлібр непоганий вірш (читай хоч би тичинівсь-кий – «Вітер, не вітер – буря»), але при чому тут «корінфський ордер»? Доводимо до з агального відома: Поліщук пише не верлібром, а звичайною прозою і то поганою. Ви зверніть увагу на таке явище:

В. Поліщука ніхто не хоче читати. Чому? Тому, що його Пилипенко видає? Тому що верлібром? Боже, борони: Верхарна ⁵⁶, наприклад, справжнього верлібриста (його, до речі, чомусь зовсім не згадує «автор») перекладено на всі мови. Очевидно, тут справа не в цьому. А справа от у чому: Верхарн прийшов до верлібру через глибоку культуру класичного вірша, а В. Поліщук, коли ви загадаєте йому написати якогось сонета, то тільки поморгає віями. І Зеров не проти верлібру (див. його переклад Дюамеля), але він, як і ми, проти неуцтва. Для справжнього верлібриста Верхарна не потрібна була схоластична «теорія хвиляд», в якій і сам «сельдяной буян» мало розуміється. Замість писати спеціальну для виправдання своєї слабенької прози «парикмахерську» «теорію»* написав би, друже, гарного сонета, переконав би нас, що й ти прийшов до верлібру через глибоку культуру класичного вірша. Тоді б і не доводилося про-тиречити самому собі: один раз ти кричиш: і «ямби й верлібр – все гарно й потрібно, головне ідеологія», а два рази галасуєш, що тільки верлібр спасе революцію.

Словом, «ахтанабіля» сучасності зв’язано з індустрією:

«Цей новий ритм у поезії, який зараз носить назву верлібру, з’явився найраніш в Америці – Уїтмен» ⁵⁷. Виходить, що законодавець літературних форм – Франція – віддала першенство відчування поетичного разом з індустрією – Америці. Це дуже характерно».

Звичайно, воно, може, й характерно, може, щось і «виходить»^ та тільки «виходить»... «марксівська поетика»... чи то пак «корінфський ордер». Справа в тому, що В. Поліщук, цей претензійний «військовий фершал», і досі не знає, де найраніш з’явився верлібр. А з’явився він найраніш от де:

– В древнєєврейській і взагалі східній поезії, яка ніякого відношення не мала ні до Америки, ні до індустрії, ні до сучасної революції.

І потім, хіба для Америки Уїтмен характерний? А чи не чув ти, друже, про Джека Лондона ⁵⁸і його «волошки»? І потім, хіба тільки і світу індустріального, що Нью-Йорк? Хіба в Англії, де випущено перший паротяг (тільки не 1875 року, ти помиляєшся, хоч і переконуєш нас декілька разів, а в 1825-му), нема цієї грандіозної індустрії? Так чому ж тоді англійські поети нехтують верлібром? І потім, коли говорити про нові часи, то чи не Верлен був першим поетом, який зламав вірша? Га? От тобі й «економічна структура сучасності»!., (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»). І потім, взагалі, даремно галасуєш ти, друже! Коли і згодитись із тобою, що «найкращі представники сучасної поезії є верлібристи», то, по-перше, ти до них ніякого не маєш відношення, по-друге, ці «найкращі» досі не висунули сильного поета, по-третє, деякі з них (хоч би той же Бехер) плюнули на верлібр і перейшли... на звичайні оповідання.

ї тому, хоч скільки б свистів «наш лектор», що «верлібр іде поруч із найбільшою революційністю і знає, і любить значення індустрії»,– ми думаємо: тіїіґапі: агсіепі: еіс. ї ще ми думаємо: це – також «своєрідне» сполучення вимушеної фетишизації з неуцтвом. Бо і справді: єсть моменти в історії поезії, коли відкидалися не тільки рими чи то ямби, айрозпадався зовсім вірш. Так було, скажімо, в IV віці після Різдва Христова в Римі. І розпадався він не тому, що в IV віці була велика індустрія, а тому, що він кінчав певний цикл свого розвитку в тому чи іншому (соціальному чи національному) офарбленні. Європейський верлібр останніх років теж знаменує собою певний розпад вірша. І тільки! І коли в тій же Франції цей же верлібр жевріє, то його підтримує розпад старого суспільства, деструктивний період соціального зросту. Ми ж переживаємо період конструктивного зросту, і в нас верлібр на деякий час (і, можливо, не на малий) зникаєз горизонту. Бож коли ми підійдемо до суті самого верлібру, то побачимо: оскільки це – дитина імпресіонізму, остільки він

і мусить страждати на спадкові хвороби. На що хворів імпресіонізм – ми знаємо: включно до словесного онанізму.

Так стоїть справа з верлібром. Що ж до «теорії хвиляд», до цієї вимушеної схоластики, бездарно й «по-корінфськи» сфабрикованої на основі вищезазначених книг, то треба ще раз пошкодувати, що нам не хочуть давати всього «вістянського» додатку. Отже, скажімо, всі ці «середні» «математичні» під жирним шрифтом... не більше, як «ордер». Для Остапа Вишні, до речі, тут прекрасний матеріал. От вам зразок:

«Марсельєза й Інтернаціонал, як пісні підйому й наступу, що характеризують і доби підйомів – ямбічні».

Словом, мальчонка агітує за ямбічність, як за революційний розмір. І коли він потім забуває про це, то ми тут зовсім ні при чому:

«В. Поліщук, щоб давати ритм наступу (чи не на

С. Єфремова? – М. X), почав писати верлібром. Якраз неокласик Рильський пересадив ямби поляків і Пуі^жіна, Зеров – латинців».

Як бачите, тут уже ямб не є вже ознакою «підйому і наступу». Словом,– «крой Ванька – бога нєт!». Стіна біла? Біла! Стіна чорна? Чорна! Так би мовити, марксистська діалектика... чи то пак «поетика».

Або дивіться ще на «мої спостереження»: «звуки «и» та «ы» одного порядку за артикуляцією з «г» та «її».– Правда, геніальні спостереження»? Ну, як же: недарма ж Поліщук відчуває себе Колумбом! Або ще такі «перлини»: «коли хвиляди в першому рядку будуть: перша – А, друга – В, а в другому: перша – С, друга – Д, то формула виразиться так: – А : В = = С : Д. Звичайно, можна й так зрівняти: – А : С = В : Д».

Як вам це подобається?.. А нумо, шановний лекторе, скажи нам, чи не можна ще й так зробити: – В : Д = А : С? Можна, каже нам друг.– А, може, можна ще як-небудь? – Можна! – відповідає він же.– Ну, і слава Богу, скажемо ми. Але при чому тут «Вільдрак і Дюамель із 22 і 26 сторінки» невідомо якого тексту і, очевидно, (без усякого сумніву!) Вадима Шершене-вича? Ну? – Або візьміть ще цей «перл». Привівши уривок із своєї «Європи на вулкані»: «Гей ви, слиняві (от лихо, як йому подобається ця слина! – М. X.), що писком і піском плазуєте до сучасних днів, хіба ви не бачите сьогоднішніх велетнів історії» (цебто Поліщука.– М. X),– він подає такого «формалістичного» коментаря:

«Хвиляди четвертого рядка притьмовані (по-рос. замедлены). Вони якраз тим повільнішим загальмованим темпом виявляють урочистість і шану, яку автор хотів оддати «велетням історії». Тут маємо й випадок тропа, коли за одним заходом в’яжуться різні поняття: «плазуєте писком» (зневажливо лицем) і піском – шляхом піскуватим, брудним».

Так що ви скажете на цей коментар? Чи переконав вас В. Поліщук, шо він своїм слинявим віршем «віддає шану велетням історії?» (Ах, тії капі агсіепї еїс.!) Нас він, накажи мене Бог, не переконав, бо піскуватий шлях ніколи не буває брудним.

В такому дусі написано всю «марксівську поетику»... чи то пак «корінфського ордера». Але весь жах у тому, що таку-от галіматтю проповідується серед нашої молоді (в брошурі так

1 написано: «лекції-бесіди Валер’яна Поліщука в комуністичному університеті»). Отже, ми гадаємо: треба негайно покінчити з цим непорозумінням і з цією хлестаковщиною. Жук, хоч і сидить він на троянді,– все одно жук! В противному разі ми наробимо безграмотних «сельдяних буянів», які будуть нам варити верлібр із «тріскою».

«Тепер кілька слів по-товариському». Товаришу Валер’яне! Писав ти колись добрі пересічні вірші, але тебе збентежив Филипченко ⁵⁹і... манія величія. Покинь їх, друже! Коли тебе колись тов. Лейтес ^Ы)порівнював із вищеназваним російським поетом, то це ж було «яхидство»: для Лейтеса Филипченко – завжди «посредственность». Не думай також, що, пробувши

2 місяці в Європі, ти пізнав «абразованость». Омана це, голубе! Приборкай себе, друже, як і ми себе приборкали, і йди на технічну виучку до Зерова. Може, з тебе ще щось пересічне й вийде, але в тому разі, коли ти послухаєш нас. Покинь також писати свої безграмотні «теорії», а краще сідай за книгу й серйозно повчись. От тобі наша порада.

Але коли ти не послухаєш нас (повір нам!), життя (а з ним жартувати небезпечно) упевненим рухом викине тебе навіть із того останнього закутку, що зветься «видавництвом автора».

Амінь.

Р. 8. Цього памфлета написано було для вістянського додатку «Культури і побуту» і взято його для «Червоного шляху», здається, на другий день після виходу Поліщукової брошурки, цебто місяць тому. Не так давно в приватній розмові мені подали двоє «яхидних» запитань, які, очевидно, цікавлять і широкого читача. Отже, коротенький діалог.

– Ставите ви «сельдяного буяна» на своє місце цілком по заслузі. Але от що, тов. Хвильовий, як це так сталося, що «угробленому» сьогодні Поліщукові ви вчора (цебто кілька років тому) складали панегірик? Конкретно: чи не писали ви хвалебної рецензії на поему «Ленін» і статті під назвою: «Перші сонячні вибухи» ^б1?

– Охо-хо-хо-хо! Писав, дорогий читачу. їй-богу, писав! Перша замітка під моїм прізвищем, друга – під псевдонімом, який, до речі, розшифрував «молодий учений», що «натискає» на Поліщукову «ручку». Мало того, в той час, коли «сельдяного буяна» хотіли «угробити» (точнісінько так, як він сьогодні намагається завжди коректних неокласиків), аз, грішний, був його першим і найретельнішим «ходатаєм»... Охо-хо-хо-хо!

– Чому ви так зітхаєте? Мабуть, приперчило трохи? Га?

– їй-богу, приперчило, та... не з того боку. Перечитав оце свої позаторішні статті й подумав: Боже мій, яких-небудь 4—5 років – і така безодня! От коли слід було б мене вилаяти... Але я говорю про стиль, про кострубатість своєї патетичної фрази – і тільки! Щодо решти, до оцінки творчості В. Поліщука, то вона, ця оцінка, ще раз підкреслює, що я стою на правдивому шляху. ї справді: знав я, з ким маю діло? Знав! По-перше, я знав, що «сельдяной буян» має нахил до халтури (так я тоді й написав: «такі вірші, як «Градація» ми не пропонували б авторові вміщати у збірку»). По-друге, я знав, що динамічний верлібрист уміє чужий вірш видати за свій (так я тоді й писав: «негарно», не слід використовувати так безпардонно Еренбурга, того самого, що «Шаксе-ваксей»). По-третє, я знав, що «корінфський ордер» не має «викристалізованої ідеології», про це теж було написано в тій же статті. Але навіщо ж я все-таки вихваляв його? Ах, друзі мої! Я був би страшенним наїв-няком, коли б інакше робив. По-перше, Поліщук був добрим пересічним поетом, який подавав надії і саме в часи народження українського пролетарського мистецтва й напруженої боротьби за нього. А «на безриб’ї і рак риба», як відомо. По-друге, й головне, він був (хотів чи не хотів цього) в боротьбі за це мистецтво маленьким гвинтиком і не стільки поетичним, скільки політичним, якого треба було берегти й підтримувати. І коли цього гвинтика «слинила» петлюрівщина за зраду або те ж саме робили з ним русотяпи «Пупишкдни» ⁶², то що я мав діяти? Я мусив кричати, рекомендувати цього гвинтика як грандіозну махіну. І коли це не пішло на користь В. Поліщукові, то (я глибоко переконаний!) наше мистецтво, в усякому разі, не програло.

Років через 50—60 у своїх мемуарах я ще згадаю цей героїчний час, а поки що да простить мені св. Аполлон ^6;з, син Зевса й Лети: тоді я інакше не міг робити, бо я був не тільки літератором, але і трохи розумівся в політиці. І коли вас не задовольняє моя тактика, то прошу на моє місце. Роботи й тепер не мало: по-перше, треба доконати тіїііапі агдепґовщину, по-друге, ще довго доведеться доказувати «хохлам», що велика пролетарська революція не для того передала нам культурні огнища, щоб ми їх загопачили.

– Ну, добре! Далі піде, очевидно, лірика. Припустимо, ви робили тактичні кроки (ну й тактика!). Тоді друге «яхидне» запитання. Хіхікаєте ви з хлестаковщини «гарячого воїна» гарно, а от на себе й не подивитесь! Чи не ви це й досі працюєте, за хрестоматією Плевако ^Ь4, на паровозобудівель-ному заводі? Га? От вам і «економічна структура сучасності»!

– «Яхидне» запитання!.. Шкода тільки, що його треба адресувати до шановного професора Плевако. Бо і справді: не пошкодило б історикові літератури зробити публічне спростування (тим паче, що я йому вже про це говорив) і публічно визнати, що вся його замітка про мене є продукт хрестоматійної фантазії (за винятком року й місця народження). А то і справді будуть курчата сміятись і з мене, і з професора. Біля станка я дійсно працював, але це було 1923 року і до революції. Кажуть, моя біографія дуже цікава (от якби до неї дорвався «сельдяной буян»!), але – на тіїііапі апіепґовщину вона, здається, не слабує.

– Ловко! Викрутився! Ну, нате ж вам за це ордена..! чи то пак «корінфського ордера» і звання чемпіона полеміки. Тепер я бачу, що не всякий «авангард» є авангард, і ще я бачу: «сельдяной буян», вискочивши з конопель, в боротьбі двох сил буде грати роль «петрушки», якого подбають використати не тільки «органони», але і звичайнісінькі темні сили. Словом, ясно. Тепер десерт: чи не скажете ви хоч два слова про молодих «вчених», які «натискають» на Поліщукову «ручку»?

– Ви маєте на увазі Ів. Капустянського?.. ⁶⁵Знаменитий учений! Шкода тільки, що він і досі не знає, хто цей дядя – псевдонім і як із ним поводяться. Словом, гарний учений і подає великі надії. Вірю, що з такою наукою ми підемо дуже й дуже далеко. Словом, сгесіо, ^ша аЬзигсііїт езі. *

II. Р. 8. Фу, аж втомився, корегуючи «гранки». Така халепа з цими статтями – прямо біда: «ручка» труситься до лірики, а життя «натискає» на публіцистику. От і зараз кортить ще два слова сказати (пробачте, Миколо Григоровичу!). Справа в тому, що ми мусимо констатувати дуже приємний факт: наш памфлет ужезробив своє діло.

Через кілька днів після виходу 12 числа «Червоного шляху», де вміщено було «ахтанабіля» сучасності, В. Поліщук видрукував вірша «Ейфелева башта» ⁰⁶, в якому вже робить спробу написати сонета. Спроба, правда, не зовсім удала, але у всякому разі – прогрес! «Из искры возгорится пламя» ⁶⁷; можливо, ця спроба й поведе нашого верлібриста через культуру класичного вірша до справжнього верлібру... Дай, Боже! і допоможи ще йому, Боже, побороти в собі себелюбство, і постав перед ним, Боже, якусь церобкопівську плювательницю: хай плює на здоров’ячко. Бо чим же винні Зеров і Рильський, що йому так багато слини в роті?

З великою приємністю ми констатуємо й такий факт: «гарячий ВОЇН» не цурається вже І ТИЧИНІВСЬКОЇ «церкОБЩИНИ»о То нічого, що він поруч свого «сонета» видрукував (очевидно, виправдовуючи себе) «наплювательський» вірш Маяковського, то нічого, що він переборщив трохи «опахалами»,– то нічого! Надалі наш верлібрист найде міру своїй «церковщині»; що ж до Маяковського, то він побачить, що цей поет не тільки плює, але вже й тоскує за «облаком в штанах» ^ьь («мне бы покончить жизнь в штанах, в которых начал»).