Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 60 страниц)

– Ти дуже хочеш знати, як я ставлюсь до Ганни? – спитав він.

Аглая бистрим рухом розправила на колінах своє рожеве плаття, подивилась кудись убік, помовчала трохи й раптом сказала тихим, але рішучим і впертим голосом:

– Я це дуже хочу знати.

– Ну, так от: із своєю дружиною я вже давно в натягнутих відношеннях. Приблизно років три.

– Як розуміти тебе: ти вже розлюбив її, чи щось інше треба мати на увазі?

– Бачиш,– сказав Карамазов,– мені важко з’ясувати це. Сказати, що я її розлюбив, не можна. Але й сказати, що я її люблю, теж не можна.

Аглая підвелася з стільця, пішла до канапи й запалила папіроску. *

– Ти хочеш сказати,– промовила вона,– що ти її ніколи не любив?

– Цього я не хочу говорити, бо це зовсім не так; я її сильно любив. Справа тут багато складніш. Тут... як би сказати...

Він замовк і усміхнувся: йому й самому смішно стало, як важко вияснити цю родинну історію.

– Ну що ж далі? – засміялась Аглая.– Як же далі, мій глупенький хлопчику?

Карамазова раптом знервувала її фамільярність, і він різко сказав:

– Далі я одмовляюсь говорити.

– Який ти чудний, Дімі,– і Аглая подивилась на нього сумними очима,– і яка ж ти, мій глупиш, усе-таки нещасна людина... Так я зрозуміла тебе ще в нашу першу зустріч.

Дмитрій засміявся: йому страшенно подобається ця самовпевненість. Хто це їй наговорив такого абсурду про нього?.. Проте він на неї не ображається. Вона може говорити ще щось і в цьому ж таки дусі.

– Я, звичайно, можу говорити,– спокійно сказала Аглая.– Але ти мусиш покинути своє самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, поставимо так, що коса наскочила на камінь. Сильна людина на таку ж сильну. Хоч правду казати, я в тобі нічого не бачу ні ₍від коси, ні від каменя.

Остання її фраза гострим болем відгукнулася в його серці. Він нічого не має ні від коси, ні від каменя? Він – той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартує чи правду говорить? Карамазов розгубився і, як ображений хлопчисько, стояв перед Аглаєю.

– Що це значить?

– Це значить,– сказала Аглая,– що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила – це раз. По-друге, цим мені хочеться сказати, що я тебе знаю не гірше, ніж ти сам себе знаєш.

– Що ж ти знаєш про мене? – майже з розпачем спитав Дмитрій і тут же відчув, що йому серце завмерло.– Ти ж, здається, вважала мене за сильну людину?

– На жаль, так, як сам ти себе вважав,– промовила вона.

Аглая бачила, як вражали Карамазова її слова, але на цей

раз вона, очевидно, свідомо робила їх злими. Що її штовхало глузувати з нього? Жіноча помста за його обережне відношення до Ганни чи щось інше? В усякому разі вона на цей раз дала собі волю. Вона на цей раз наговорила йому стільки неприємного, скільки від неї він ще ніколи не чув.

– Ти, Дмитрій Карамазов,– говорила вона,– страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти ніколи не довіряєш своїм силам... Цієї нової характеристики ти від мене, мабуть, не сподівався почути? Правда? Ти, Дмитрій Карамазов, великий боягуз і страшенно безвольна людина. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, страшенний невіглас. Словом, ти, Дмитрій Карамазов, недоносок тридцятих років... бо й самі ці роки історик схарактеризує тим же самим назвиськом... Ти, я гадаю, не ображаєшся на мене за цю характеристику?

Йому ображаться, звичайно, нічого, хоч – правду кажучи – характеристика така ж жорстока, як і несподівана. Але він усе-таки не розуміє, навіщо вона? Чому це їй прийшло в голову саме сьогодні говорити йому такі «компліменти»? Він ніяк не може цього втямити.

– Ти не розумієш? – сказала Аглая.– Шкода! А справа дуже проста. Милий мій, невже ти не розумієш? Невже ти не розумієш, що я маю бажання покинути цю гру в темну?

– Тепер не розумію, що ти хочеш сказати цією «грою в темну»? – промовив Карамазов і відчув, як йому знову повертається колишній настрій. Він бадьоро подивився на неї і навіть спитав її, чи не знає вона, що це з ним? Що це трапилось із ним за якусь секунду?

– Я знаю, мій милий,– сказала Аглая, помітивши зміну настрою у свого співбесідника.– Але давай все-таки повернемось до твоїх фамільних справ. Скажемо так: коли ти зійшовся з Ганною? Ну, коротенько!

– Коли я зійшовся з Ганною?

Аглая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрій зробив своє діло, й він несподівано навіть для самого себе почав. Він почав із того, що зустрівся він із своєю дружиною в обложенім місті, коли воно з тоскою дивилось на північ. Тоді стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардія відступала й, відступаючи, ледве стримувала полки переможця. Снились далекі дні минулого: й городовий на розі, й голий осінній парк, і якась музика в кіно – нудна й весела. Він прийшов у «чека». В той час там готувались до побігу. На підлозі валялись стоси папірців, ганчірок і білизни. Він зупинився біля дверей і дивився на баришень, що рились у барахлі, напихаючи ним свої саквояжі. Саме тоді до нього й підійшла Ганна (він потім узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притиснулась до дверей. Тоді він вийняв із кобури браунінга й підійшов до однієї скрині, де вовтузились барахольщики. Він вистрелив одній баришні в карк. Того ж дня «чека» розстріляла ще кількох мародерів, і того ж, дня Ганна зійшлася з Дмитрієм.

– Це і все? – сказала Аглая, коли Карамазов зупинився.– Ти скінчив свою історію?

– Мабуть, усе! – кинув Дмитрій, знову відчувши якусь ніяковість («і справді, навіщо ця зайва одвертість?»).

– Коли все, то мені й цього досить... Я від тебе більше нічого не потребую.

– Ну, так як же: люблю я свою дружину чи ні? – вимушено усміхнувся Карамазов.

– Про це ти почуєш за якісь два-три тижні,– цілком серйозно сказала Аглая.– А поки що давай і справді перейдемо на іншу тему.

Вона взяла його голову й положила її на свої коліна. Карамазов здригнув: приїсний запах духів і троянд туманив йому мозок... Біла лапа південного сонця різала очі й денна кімнатна тйша викликала млость. Дмитрій майже несподівано для себе почав обережно гладити Аглаїне коліно й, можливо, тому, що вона ніяк не реагувала на це, він за кілька хвилин схопив в обійми її ноги й, тихо скрикнувши, вп’явся зубами в її м’яке тіло.

– Що з тобою? – суворо сказала Аглая і з силою відштовхнула його від себе.– Що з тобою, Дімі?

Карамазов підвівся. Він блукав розгубленими очима по стелі й здавалось, що він от-от кинеться на підлогу й заб’ється в припадку епілепсії.

– Що з тобою, Дмитрій? – промовила Аглая вже ласкавим голосом.– Як ти зважився на такий вчинок?.. І до того з жінкою, що з нею порівняно так недавно познайомився? Знаєш, я не чекала від тебе такої хоробрості!.. Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкої поведінки? Ну?.. Чого ж ти мовчиш?

– Пробач мені! – ледве промовив Карамазов.– Я це зовсім несподівано зробив.

– А що буде, як я розповім про це Ганні? Ну?

Дмитрій не відповідав. Тоді Аглая підійшла до нього і взяла його обличчя в свої руки.

– Ну, нічого,– сказала вона.– Я на тебе не ображаюсь. Більше того, скажу одверто – мені навіть приємно було, коли ти вкусив мене. Я переконалась, що ти є такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуєш?.. Я не ображаюсь!

Карамазову прийшла мисль, що дівчина просто жартує з ним. Вона, мабуть, і справді не проти того, щоб він узяв її, але він, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знає, як поводитись із такими цікавими жінками. Треба бути більш рішучим, впертим, і все буде гарно. Він узяв її руку й спитав:

– Ти дозволяєш мені говорити з тобою так, як я того хочу?

– Будь ласка! – кинула Аглая, не одриваючи очей від його обличчя.– Що ти думаєш мені сказати?

Дмитрій підійшов до вікна. За вікном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвір’я, й над одною з ваз дзижчала муха. На ліву віконницю сів єгипетський голуб і протуркотів своє ласкаве «супруг».

– Ну, я тебе слухаю,– сказала Аглая.– Як ти там хочеш говорити зі мною?

– Бачиш,– почав мамулувато Карамазов і почервонів.– Я страшенно хотів би мати... тебе...

Аглая засвистіла. Боже мій, як їй не свистіти, коли Дмитрій такий без кінця наївний. Що значить «мати»? Чи не думає,

що вона так і кинеться йому в обійми? Ні, це зовсім несерйозно! І коли б хтось інший сказав так, вона б зуміла реагувати. Але йому вона радить тільки покинути свою «карамазовщину» й поважати себе і її.

– Ти зрозумів мене? – спитала вона, кінчаючи.– Ну, говори ж, Дімі!

Він нічого не відповідав і мовчки дививсь кудись у простір. Він почував себе дуже ніяково. Так пройшло кілька секунд. Але от раптом він зареготав сильним і цілком природним реготом.

– Знаєш що,– промовив він.– Дозволь мені поцілувати твою голову.

Аглая з зацікавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долоні його обличчя й промовила ласкавим, майже матерним голосом:

– Поцілувати мені голову?.. І цього не треба робити.

– Клянусь тобі,– раптом скрикнув Карамазов.– Клянусь тобі, що в мене й тіні не залишилось поганого почуття до тебе»

– Я дуже рада,– сказала Аглая.– Я вірю. Бапіе апаіі Ьіеп гаізоп сіє сііге ГЕпГегез! рапе йе Ьоппез гезоіеііоп ⁴⁷ 47
  Данте був правий, що дорога до пекла вистелена благими намірами ' (франц.).– Ред.


[Закрыть]. Але я дозволю тобі це зробити тільки тоді, коли трапиться те, про що я зараз думаю.

– А про що ти зараз думаєш?

– Дімі, не треба бути таким наївним, а то я зовсім розчаруюсь у тобі. Ти зараз дуже подібний до свого друга Вовчика.

Аглая підійшла до глечика з абрикосовою водою і зробила з нього кілька ковтків. Якось химерно вона виглядала зараз, і Карамазов відчув у ній щось надзвичайно рідне. Йому здалось, що саме її він загубив колись, і вона тепер прийшла до нього, така бажана, як ніхто і як ніщо. Карамазов дивився в її очі, стежив за її рухами, і йому ввижалось, що ці очі й ці рухи він бачив чи то уві сні, не то наяву. Але, коли це було наяву, то це було тисячу років тому. Йому навіть прийшла мисль, що він, Карамазов, жив у якійсь іншій плоті ще далеко до Данте, що його допіру згадала Аглая.

– Чого ж це так довго нема наших від лікаря? – раптом сказала дівчина.– Як ти думаєш, Дімі?

– Очевидно, зуб виривають.

Карамазов вийняв портсигар і запалив нову папіросу. Повз вікно із криком пробігла дітвора й зникла за рогом. Знову затуркотів єгипетський голуб.

З дальнього дому відпочинку вдарили в дзвін: мабуть, скликали до другого сніданку. Біла лапа південного сонця полізла вище й поширилась.

У кімнаті стало ще душніш.

– Ну, Дмитрій,– сказала Аглая,– ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм.

Карамазов узяв капелюх і мовчки пішов до дверей.

– Я гадаю, що ми зустрінемось увечері? – сказала йому вслід Аглая.

Дмитрій повернувся. Вона стояла, заложивши руку за голову й загадково давилась на нього.

– Обов’язково! – сказав він і вийшов із кімнати.

«Щось почалось»,– раптом прийшло йому в голову. Не

той роман що до нього він хотів утекти од нудоти буднів нудної Ганни, почалось щось тривожне і – тепер він певний – трагічне. Але не жах викликало воно в нім, а почуття якоїсь безумної радості, ніби він мусив на днях одкрити цілком нову й надзвичайно цікаву сторінку в своєму одноманітному житті.

Карамазов пішов до ріки. Йому хотілось зараз кинутись у воду й попливти проти течії чорт знає куди – такими сильними й рішучими рухами розсікаючи дзеркальну поверхню.

IX

Він так ніколи не чекав вечірньої години, як того душного дня. І цілком нормальна людина не може уявити, як він мучився, коли Аглая не вийшла з дому.

Але вона не виходила й на другий день та на третій день – у п’ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрівшись із тьотею Клавою біля квартири флоберівських дам, поставив таке рішуче запитання:

– Скажи мені от що: чому це не видно твоєї племінниці? Чи не посварилась вона з Дмитрієм?

– Не думаю,– сказала тьотя Клава.– Моя племінниця дуже розумна людина і з пустячка не буде робити трагедії.

– Ну, так чому ж вона сидить дома?.. Чи, може, й вона захворіла?

Тьотя Клава посміхнулась і нічого не відповіла. Вона підійшла до акації, зірвала плід і, зробивши з нього дитячого пищика, взяла його в свої ярко-червоні губи. Товариш Вовчик підвів білі брови й сказав з обуренням:

– По-перше, я не розумію, чого ти мовчиш, а по-друге, ^ таємність тут зовсім не до діла. Чому не сказати прямо?

– По-перше,– обурилась у свою чергу тьотя Клава,– я не знаю, що мені сказати прямо, а по-друге, я тобі не жінка, і ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенія Валентиновича?

Лінгвіст раптом зблід. Він зовсім не чекав такого несподіваного повороту в розмові і, як і треба було припускати, перелякався.

– Я прошу пробачення,– сказав він.– Ти... ви не зрозуміли мене.

Але тьотя Клава вже заспокоїлась. Вона не може довго гніватись на «свого чудачка». Її тільки дивують ці мужчини: не встигли поцілуватись два чи то три рази з тою чи іншою жінкою, як уже ту чи іншу жінку починає вважати за свою власність і починає на неї страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришу Вовчику... але хіба йому цього вже досить? Тьотя Клава ніяк не чекала, щоб лінгвіст міг так скоро розчарувати її.

– Подякуй моєму характерові,– сказала вона й подала свою руку для поцілунку.

Обличчя лінгвістові взялося червоною фарбою. Він мільйон разів дякує і запевняє, іцо більш ніколи й не подумає кричати на тьотю Клаву. Він крикнув, їй-богу, не навмисне, і його спровокував ніхто інший, як Карамазов. За якісь три дні цього чудака й пізнати не можна. Він якось змарнів, і очі йому заблищали безперечно хворобливим блиском. Коли Вовчик спитав приятеля, що з ним, той одверто заявив йому, що закохався в Аглаю і закохався якось там надзвичайно. Словом, «щось почалось». Вовчик як міг заспокоював його, але хіба божевільного заспокоїш?..

Він приблизно так заспокоював: ну як це легенький флірт із випадковою жінкою та ще й за такий короткий термін може перетворитись несподівано в серйозну драму? Звичайно, Аглая – цікава дівчина, звичайно, Карамазов неврівноважена натура, але все-таки це ж занадто. Тільки винятковий процес у безперечно хворій психіці може так підкузьмити людину.

– Саме це ти й говорив йому? – спитала тьотя Клава.

– А що ж я міг говорити йому? Я взагалі не маю здібностей для такої невдячної ролі.

– А коли не маєш,– з обуренням промовила женщина,– то не треба й брати її на себе. Хто тобі намолов, що це легенький флірт? Чого ти розписуєшся за Дмитрія?.. Чи, може, ти найнявся до Ганни за адвоката? Коли так, то можеш іти од мене.

Ах, Боже мій! Вовчику все-таки рішуче не везе. Все він якось не до речі говорить. Особливо йому не везе з женщинами. Лінгвіст схоплює руку тьоті Клави й, оглядаючись (щоб не побачив Євгеній Валентинович), цілує цю руку п’ять, десять, двадцять разів. Тоді тьотя Клава викидає з рота зелений пищик і пропонує піти до Аглаї і поговорити ще з нею. По суті, це ж справа не її, а її племінниці, і, значить, розмовляти треба з племінницею. Тьотя Клава зараз піде в кімнату й покличе Аглаю, а товариш Вовчик мусить прямувати до абрикосового саду й там полежати в гамаку. Коли він не хоче зустрічатись з її чоловіком, йому слід перелізти через паркан, бо Євгеній Валентинович працює біля вікна, і, значить, пройти непоміченим не можна.

– Тоді я краще перелізу через паркан,– враз погодився лінгвіст і, покликавши свого ловерака, пішов від хвіртки.

Стояв прекрасний південний вечір. І сьогодні перегукувались ті ж самі, що й кожного дня, занесені з Росії невгамовні гармошки. По всіх кінцях городка дівчата співали зовсім не аранжированих і все-таки надзвичайних народних пісень.

У голубому небі прорізались срібні зорі, і з ріки зайчиком плигав тендітний і легкий вітерець. Коли товариш Вовчик, перекинувши через тин свого сетера, пішов до гамака, там уже сиділа Аглая.

– Ну, так що ти хотів мені сказати? – зустріла вона його запитанням.

– Я, власне, нічого не думав говорити,– несміливо почав лінгвіст, сідаючи на траву.– Мені наказала тьотя Клава порадитись із тобою з приводу Дмитрія.

– Я тебе слухаю.

Товариш Вовчик зам’явся. І справді, що він скаже Аглаї? Може, і їй він скаже не до речі – і тоді нова неприємність. Але не можна й мовчати: коли й далі Дмитрій буде викидати таких коників, то полювання – пиши пропало! І лінгвіст, плутаючись, починає говорити. І кінчає він тим, що Аглая мусить побачитись з Карамазовим.

– Ти так гадаєш? – спитала дівчина й серйозним поглядом подивилась на співбесідника.

– Коли правду говорити, я нічого не гадаю. Але мені здається, що Дмитрій захворів, і ти можеш допомогти йому... хоч би тим, що будеш зустрічатись із ним.

– На твій погляд він не закохався в мене, а просто захворів?

– Нічого я в цих справах не розумію,– занервувався товариш Вовчик.– Але думаю – так.

– А я от думаю інакше,– самовпевнено сказала Аглая.– Я думаю, що він і захворів, і закохався. Але захворів саме тому, що закохався в мене. Коли хочеш, я докажу це тобі хоч завтра. Завтра зустрінусь – і ніякої хвороби не буде. Ти віриш?

– Нічого мені доказувати,– нервово кинув лінгвіст,– бо я тобі все одно не повірю.

Аглая знаком запитання застигла в гамаку: вона не чекала такої сміливості від товариша Вовчика.

– Чому ж ти не повіриш? – спитала вона.

– Чому ж ти не повіриш? – спитала вона.

– А тому, що я не перший рік знаю Карамазова. Ти можеш його заспокоїти, але це все-таки паліатив.

– Хіба з ним уже були такі приступи?

– Звичайно, були, і незалежно від того, чи закохався він у когось, чи ні.

– Значить, це приступи божевілля, і я для нього тільки зачіпка?

– Не знаю, які це приступи. Але я знаю, що ти зовсім випадково попала в поле його зору й саме в момент рецидиву його ідіотської хвороби.

Аглая замислилась. Декілька секунд тільки цвіркун порушував тишу вечірнього абрикосового саду.

– Все-таки це не вияснення,– нарешті сказала вона.– Треба спершу дошукатись причин його хвороби, і тільки тоді можна говорити, чим я можу бути для нього: паліативом чи справжніми ліками.

– Тут про причини не доводиться говорити,– незадово-лено промовив товариш Вовчик.– Причини ясні: психічна спадщина батьків.

– Звичайно, тут не без психічної спадщини батьків, але мати тільки її на увазі – це значить нічого не розуміти... А я от усе розумію.

Лінгвіст здвигнув плечима. Хоч він і чув від Карамазова, що Аглая розумна дівчина, але тепер він починає сумніватись у цьому. Як це вона все розуміє? Відкіля вона так знає Карамазова за якісь маленькі тижні? Чи, може, їй розповіли про нього провінціальні кумушки? Чи, може, сам Дмитрій говорив про себе? Та це ж несерйозно.

– Що ж ти розумієш? – іронічно спитав він.– Я от, наприклад, далі одмовляюсь переливати з пустого в порожнє.

– По-перше,– спокійно почала Аглая,– я беру від тебе слово, що про нашу розмову Дмитрій нічого не буде знати. По-друге, я одразу ж заявляю тобі, що я Карамазова краще тебе знаю. Знаю тому, що Карамазових сьогодні тисячі. Дмитрій Карамазов, хай буде тобі відомо,– тип. Це я підмітила вже з першої нашої зустрічі, коли мені довелось розмовляти з ним. Що це за тип, я вже говорила самому Дмитрію, і тепер мені залишається тільки дещо додати. Ти мене хочеш слухати?

– Прошу! – поспішно промовив товариш Вовчик: спокійна Аглаїна самовпевненість уже примушувала його ставитись до неї з деякою повагою.

– Ну от. Будемо по черзі. Скільки, скажемо, років Карамазову? Мабуть, тридцять три – тридцять п’ять? Так?.. Я це знала. Це саме та людина, що, вискочивши з сіреньких гімназіальних штанців, одразу ж ускочила в епоху війни й революції.

Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далі: він опозиціонер? Так?.. Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозиціонерами, бо події вони прийняли крізь призму своєї романтичної уяви про світ. Вони не можуть заспокоїтись, бо їм на роду написано тривожити громадську думку.

– Ну, це вже ти чула від самого Дмитрія,– сказав товариш Вовчик, згадуючи характеристику новітньої карамазов-щини як перманентного руху, що її дав сам Карамазов.

– Нічого я від нього не чула,– сухо промовила Аглая і продовжувала.– Отже, маємо, безперечно^ здібного недоучку з романтичним складом натури. Значить, маємо те, що прийнято називати щирою людиною і що можна підкупити щирістю й використати на всі сто відсотків. Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх рона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він пішов на смерть – і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрій Карамазов, коли він, попавши в так зване «соціалістичне» оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської» і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міща-нина-середнячка. Це вже занадто, бо, на погляд Карамазова, цей середнячок завжди стоїть і стояв грізною примарою на путях до світового прогресу і, значить, на його погляд, до справжнього соціалізму.

– Але це до нашої справи, здається, не має ніякого відношення? – обережно вставив товариш Вовчик.

– Чи не боїшся ти, що нас хтось підслухає? – з*язвила Аглая.– Тоді я буду мовчати.

– Будь ласка,– здвигнув плечима лінгвіст.– Чого мені боятися, коли я цілком радянська людина, і всі це добре знають. Що я не люблю політики, так це зовсім інша справа.

– Ти, здається, не любиш і філософії?

– Це все одно.

– Ну, так тоді я продовжую, бо це якраз і йде до справи. Словом, Дмитрій Карамазов і Дмитрії Карамазови прийшли до жахливої для них думки: немає виходу. Зі своєю партією рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, але й тим соціальним ідеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть, це буде, нарешті зрада самим собі. Але й не рвати теж не можна. Словом, вони зупинились на якомусь роздоріжжі. І от Карамазови почали філософствувати й шукати виходу з зачарованого кола. Але й тут їм не пощастило, бо вони шукали парикмахерські перпетуум мобіле: шукали такого становища, коли й вівці залишаються цілі й вовки не почувають голоду. Коротко кажучи, ці недоучки остаточно заплутались і таким чином прийшли до душевної кризи. Ці Карамазови забули, що вони Карамазенки, що їм бракує доброго пастиря. Вони (часто розумні й талановиті) не здібні бути оформителями й творцями нових ідеологій, бо їм бракує широкої індивідуальної ініціативи й навіть відповідних термінів, щоб утворити програму свого нового світогляду. Це запальні Діцгени ¹⁸, що їх використовують Маркси та Енгельси, але це не Маркси й Енгельси. Карамазов, завдяки романтичному складу своєї натури й завдяки, мабуть, революції, хоче таки розв’язувати проблеми універсального значення, але він їх розв’язує в хаосі своєї ідеологічної кризи, в хаосі своїх недоношених уявлень про картину світу, і тому послідовно мусить прийти до розбитого корита.

– І все-таки я не розумію, до чого це ти говориш? – знову вставив товариш Вовчик.

– Зараз буде ясно,– сказала Аглая й запалила нову папіроску.

– Отже, я говорила про Карамазова, як про певний тип нашого часу. Дмитрій теж належить до цього типу. Але, як відомо, правил немає без винятків, і не всі Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмитрій випадково найшов собі од-душину в другорядній, на його погляд, ідеї відродження його молодої нації, і ця оддушина може спасти його. Йому тільки потрібний добрий пастир, і такого пастиря він уже відчув у мені. Я ще з ним мало розмовляла на цю тему, але все одно той факт, що я з першої зустрічі почала активно й цілком щиро підтримувати його захоплення новими ідеями,– один цей факт не міг не положити глибокого відбитку на його вразливу душу, і він закохався, як може закохатись тільки нестриманий романтик. Я це вже провірила на трьох днях розлуки. Отже, старої хвороби нема, є нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.

– Ти вже скінчила? – зітхнув із полегшенням товариш Вовчик.

– Скінчила.

– І все-таки я скажу, що й ти багато мудруєш і трохи подібна до того ж Дмитрія.

– Відкіля ж це видно? – всміхнулась Аглая.

– А хоч би відтіля, що ти надто вже просто говориш про кохання, ніби справа йде про якусь купівлю чи то продаж. Якось чи то надумано, чи то навіть меркантильно все це...

– А ти ж думав, що маєш справу з кисейною баришнею? Ні, друже, в наш вік можна кохати справжнім коханням тільки тоді, коли це кохання підігрівається полум’ям соціальної ідеї.

– Тоді мені буквально не зрозуміло, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.

– А чому не припустити, що мені душно на своїй вітчизні? – загадково посміхнулась Аглая.– В таких випадках можна зробитись навіть киргизом тощо... коли в Киргизії є од-душина.

Товариш Вовчик раптом позіхнув і, розкинувши руки, ліг на траву.

– А все-таки, коли правду говорити,– сказав він,– нічого я не зрозумів із твоїх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрія. Політика, політика й політика. І відсутність усякої ясності... Ти часом не комуністка?

Аглая засміялась., їй все-таки Вовчик, їй-богу, подобається: поруч із безпримірною наївністю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартії, їй би від такої репліки, безперечно, не поздоровилось. Тепер вона розуміє Карамазова й розуміє, чому він не хоче покінчити з своєю КП(б)У.

– Ти, будь ласка, не приписуй мені того, що я й не думав говорити,– стривоженим голосом сказав лінгвіст.

– Ти одмовляєшся? – усміхнулась Аглая.– Тоді я прошу пробачення: мені здалося чомусь, що ти багато відважніш самого себе.

Товариш Вовчик широко позіхнув. Він підсвиснув своєму ловеракові й сказав:

– Ну, добре. Постановимо, що розмову скінчено. Тепер запитання: ти сьогодні вийдеш до Дмитрія?

– А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?

– Звичайно.

– А чому тобі так хочеться, щоб я вийшла?

– Тому, що коли й далі Дмитрій буде з таким же настроєм, то з нашого полювання нічого не вийде... І потім мені дуже обридли ці фокуси.

– Словом, ти хочеш, щоб я обов’язково вийшла?

– Звичайно.

– Ну, тоді я обов’язково не вийду.

– А я тоді з тобою й говорити не схочу,– обурився товариш Вовчик.– І взагалі я страшенно шкодую, що прогаяв стільки часу.

Аглая зареготала. Ах, який він смішний, цей Вовчик! Він «прогаяв стільки часу»! Хіба все його життя не є порожнє місце в світовому рухові? Відкіля це він узяв, що йому дано якось там «гаяти чи не гаяти час»?

– Проте, ти на мене не гнівайся, друже. Це я жартую,– сказала вона.

Але Вовчик і без пробачення не ображається; він немало чув таких компліментів хоч би від того ж Дмитрія. Вони його зовсім не обходять. Його тільки дивує, чому це «пастир» (він таки зіронізував) не хоче йти до своєї вівці... Словом, до побачення!

Вовчик підвівся вже і йде до паркану. Тоді з-за повітки вискакує тьотя Клава й бере його під руку. Вона запевняє лінгвіста, що й не думала підслухати його розмову, але вона ставить такі дві вимоги: перша – Вовчик дає чесне слово, що Дмитрій нічого не знає про те, як думає про нього Аглая («моя племінниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина^ а з другого – якась вже необережна і одверта до безумства»).

– Таке слово я вже дав Аглаї,– незадоволено сказав лінгвіст.

– А друга,– продовжувала тьотя Клава,– я тебе прошу поцілувати мене по секрету в оце праве вушко й піти зі мною до Євгенія Валентиновича. Тепер тобі нічого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, і хоче зіграти з тобою в шахи.

Вовчик зараз не має бажання грати в шахи: йому треба піти до Дмитрія. Але він не може відмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своєму і все одно йому доведеться грати в шахи. Він повертається до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясним силуетом. «Що думає ця чудна дівчина?» – приходить йому в голову. Але питання цього він і не думає розв’язувати... та й прийшло воно зовсім випадково.

Тьотя Клава, як і треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду, й там, під пишною бузиною, притиснула його до своїх грудей. І тільки коли все було зроблено, вона взяла його під руку, й трохи похитуючись від задоволення, пішла з ним до Євгенія Валентиновича.

– О, баядерка!..– наспівувала вона, наближаючись до дверей.

На порозі їх зустрів мужчина в золотому пенсне і простягнув. обидві руки:

– А... я дуже радий! – сказав він і дав дорогу трохи збентеженому лингвістові.

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

*

О, рудні, ваше свято. Вітайте жебрака,

Приніс вам слово-злато Яскравого Франка.

Цегельні, цукроварні Хапайте неба смак – Ківші несу з броварні І блискавку-маяк.

Родився я у клуні,

В степах мантачив сміх, Виховувався в буйних Просторах золотих.

Але колись заводи Покликали міцніш,

І я в лани, городи Встромив забуття ніж.

Поручкався з телицею, Коню, волам вклонивсь І до заліза й криці Хлопчиськом покотивсь.

І дні піщли за днями, Себе я гартував, Відкрились інші брами, Інакше заспівав.

Тепер іду новітній,

І лине буйний спів.

Я вам, заводи рідні, Несу вінок з огнів.

О, рудні, ваше свято, Вітайте жебрака,

Приніс вам слово-злато Яскравого Франка»

ШВЕЦЬ ПРАЦЮЄ

Цок! Цок! по цвяшках На підошві стежки дві —

Це я вам —

Чобітки.

Не дивіться, що я плюну, Розітру, як скло блищить.

Ах, який, який я юний В цю веселу мить.

Аж по лікоть голі руки:

Праця в хаті, а важка...

Цитьте, йдуть до мене з бруку... Цок-цок по цвяшках!

Пальці правої в живиці —

Сучу дратву я, шарпак,

Але очі – зоряниці,

А на серці – мак.

Віск пролинув Раз і... два...

І зігнув я знову спину —

Пара буде ще нова.

Шило в шкіру зашилив я,

Дратва шиє, шаркотить,

Шашель в шварі... Шив я, шив я, Швидко в шевні все біжить.

Раз-два! Раз-два!

Пара буде ще нова!

На колодці маю чобіт.

Прошу тих, хто з смаком робить, А я знову дратву в руки,

Потім цвях, а далі... стуки...

Цок-цок! по цвяшках На підошві стежки дві —

Це я вам —

Чобітки...

КЛАВІАТУРТЕ

Клавіатурте розум, почуття і волю – клавіатурте!

Шукайте метрополію свідомого життя.

Собака почуває проміння сонця, а ти – о чоловіче – ти знаєш блиск

байдужих зор?

Кінцеві межі кучугурять і вишкіряються з пітьми, а там нікчемність: атом-нуль ...Куди це вітер так війнув

з пітьми?

Пустіть по тирсі Арімана ¹свій гострий нюх!

Пізнайте все в віках і над віками.

Майдани в марності загрузли —

у калюжах

...не мітингуйте мій патос!

Бреде слизька і мрячна осінь.

Ми чули-бачили і вибухи, і морок – чи то сузір’я мріяли в снігах, коли по рейках тихих семафорів пливла зелена

фантазійна

путь?

А сьогодні ваше ізмарагдове слово – на чорта?

На чорта, коли нема молитви?

Кінь непідкований – негідний,

кінь непідкований по брукові не побіжить,

а ми хочемо —

без межі, д’ех – без межі!

Молимося тобі, невідомість минулого,

сучасного і майбутнього.

Молимося мудрості і віку, і секунді. Молимося тому, чого не знаємо, бо наша молитва-жага все-всепізнання

Клавіатурте розум, почуття і волю! Клавіатурте!