Текст книги "Твори"
Автор книги: Микола Хвильовий
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 60 страниц)
Маруся отруїлась,
В больничной дом везуть.
І груди її високо підіймались, ніби хотіли полинути в темно-сині простори» І ще вона співала, і співи лагідно лунали за рікою. А потім зітхала й нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзш й теж хвилювалася й думала про очерети, про комуніста, про комуністів, про продподаток – батько лаявся – а вони полинуть восени – качки, про качок думала, а куди – невідомо» І мріялось, і ще мріялось..о
Нарешті з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб ніч не почула. Павло гребе, мов справжній рибалка, а Мишко в душогубці з очима заплющеними – боязко. І Гандзя завмирала, і Оксана завмирала, і всі завмирали. Ах! Павло.*. Павло... поспішає – міцний, бадьорий і злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона – ніч. Зорі горіли хоробливо й у солодкій тузі падали на поверхню.
...Потім учотирьох ішли в клуню спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала – і солодко було. Тріщав віз – і було тьмяно. На вулиці, і по городах, і по садках блукали зайві парубки й лякали ніч штучним іржанням:
– І-го-го! І-го-го!
ї чути було ще тоскний заспів:
Не за Леніна, не за Троцького... 3
А в другім кінці співали:
Чий я козак, звуся Воля,
Українець з Гуляй-Гїоля.
Гей шумуй, моє вино,
Йде за правдою Махно! 4
/ Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цілував. Оксана пручалась тихо;
– Господи, не треба, у мене руки брудні.
Мишко важко дихав і уперто не пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував, а вона пручалась, Іноді він її брав за груди, але зараз же «вибачався» і казав, що це якось так. Світало – і вони розходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою бігла додому, і цілий день туманіло в голові.
...А від дощок відшщвав човен, а десь дзвеніли червоні дзвони зорі.
Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки є село і хутір – а що тут раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір – і далі-далі», А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа , Карло XII.
Моя люба соціалістична Україно! Степи, шуліка, і літнє сонце відходить за обрій., а за ним молочна стежка співає білих, а може, й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть – і далі-далі,, Ферми, електричні плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!., І далі-далі,,. Молочна стежка співає – яких пісень?,.
Ішло літо, куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили блискавиці – далеко-далеко, тільки на обрії блимало золото, і ріка тихо хоронила післядо-ицовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксані:
– Я скоро поїду до міста. І ти поїдеш. Я докінчу вчення – тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер усім можна, тепер для бідних школа,
Оксана не любила комуністів, усе село не любило, а в Миш-чиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів»
...У липні ночі були душні, із степів дзвонило – неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав:
– Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до-міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я...
Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києві невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст/до життя.
І ще проходили дні, і в спогадах поринали ночі, І знову куріли сіїновали. Але стало неспокійно.
В Дамаївілі партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.
Із повіту приїхав карний загін, І Мишко знову збирав прод-податок, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив – був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне, тільки Оксані чудесно було.
І от: Оксана до колодязя йшла, назустріч – Гандзя.
Г андзя:
– Чула... виїздить твій?
Захмарилось обличчя:
– Не знаю,
Оксані й гарно було, і погано було – чи візьре й її з собою?
Каже Гандзя:
– Не випускай: комуніст гарний – може, ожениться,... Та тільки чорт їх розбере. Мій дід кріпак був, розказував, як колись такі ж паничі теж установлювали власть* Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тільки.
Оксана замислилась і пішла на вигін, дивилась і прислухалась, як за суховієм вечір тече» Згадувала, що комуніст їй казав»
Він такий несміливий, а каже так хороше* оо вНа світанку після однієї солодкої ночі Мишко віддався Оксані й Оксана віддалася Мишкові» Гандзя й Павло спали, а вони не спали» Тоді в клуні було тихо, тільки зрідка миша шаруділа в золотій соломі».о
Ах, яка тоді була чудова яіч!
У неї такі тугі зітхання, як яблука з антонівки, і величезні очі, де цвіте життя, щирість і тихий сум кохання»»» Хто бував на соломі?»» Тоді було передосінньо» На вигоні вистукував перепел, а серця не чути було» Ішов дух від свіжих снопів і нагадував широкі, безмежні лани» Крізь щілину жевріла зоря» Тоді Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні троянди» А Оксана не призналася Гандзі – їй гарно було хоронити в собі велику таємницю зачаття» Тільки в її кривих японських очах відбився передосінній зажурний шелест тополі і серпнево виглядали її груди, наче стіжки молоді на стерні блідій»
Оксана вже не ходила до дощок вичікувати човна із-за коси» Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою і вони поїдуть у далеке, невідоме місто» Туди – далі-далі, де курить і дзвонить життя, найбільше, наймолодше» Боялась тільки, щоб повстанці Мишка не вбили: вони частіш чужинців убивали, а він був чужинець – з іншої губернії»
Потім пішли дощі і зелика зажурилась» Зрізали очерет, і сумно стало на річці» В Дамаївці майже кожного дня ховали когось, і похоронні дзвони заповнювали річку – голу, сиротливу, осінню, заповнювали її глибінь» Комарівка слухала ці дзвони й дивилась на хмурий гетьманський ліс, на змарнілі степи»
Потім, іще пішли дощі»
III
Зими не було, й знову було мокро й осінньо» Мишко чекав наказу виїхати до міста й уже майже не їздив у Комарівку» Партизани вже не ховались у лісах і приходили з повинною» Ліси були нудні й жорстокі, чорні, як смерть, вишкірялись навіть» Оксана почула, що вона завагітніла» Уночі вона лапала свій живіт, їй здавалося, що він росте й вона це почуває» Виходила на. вигін, дивилася на поле, на тумани, до станції (за сорок верст Кочубеївка була), і були гони, і верстви, і тракт, істовпи, і було тоскно, і хотілося невідомого» Авдома батько сюсюкав, і мати сюсюкала, і комунію лаяли, іще раз її лаяли»
Дівчата повернулися з буряків і вечорниці улаштовували – і не хотілось на вечорниці. Увечері батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про місто. А батько ще приносив газети – у волості їх багато,' й ніхто їх не читав, вони лежали в шафі в писаря і їх крали в нього курії, а на базарі говорили про Петлюру 6, про румунів, про кінець Радянської влади.
За цілий місяць Мишко приїздив один раз – і вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворість, про нудоту й ще про щось – Оксана не пам’ятає. А вона брала його біленьку руку й гладила нею свій живіт і усміхалась загадково. Потім вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторі почали ходити темні чутки, що повстанці нахваляються вбити Мишка. Тоді прийшли тривожні ночі. У вікна бив напівдощ, напівсніг, у бовдурі гув вітер, і снились далекі, брудні дороги без кінця, без краю. Верстви, гони, стовпи і шляхи, і знову шляхи...
.Л знову зими не було, і було мокро і осінньо... І припадала осінь до Оксаниного серця і стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цій чвирі життя кине свою першу важку тінь на її прекрасну молодість, і тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навіть здивувалася: як, невже зовсім? їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть не почула, як їй заболіло – так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась у той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вітер носився по Комарівці – чіткий, колючий, жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі й зорі в синім мареві. Але треба було щось думати. І надумала:
– Піду.
І пішла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину 7, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко – ах, Мишко! Мишко!..
Увечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сіріло, й дощу не було. Сунулись хмари невідомо куди, сунулись далеко-далеко – у далечінь. Чоботи грузли в багні, а навкруги голе поле й тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи, із станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні вогні, що заблищали за , могилами. На обличчі застигла скорботна, ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара й забризкали сірі води. Повернулася – Комарівки не видно 0Було тоскно й було радісно» Згадала газети, батькові цигарки й подумала:
ЦЄ Темне ЖИТТЯ, а ХОТІЛОСЯ СВІТЛОГО, МОЛОДОГО, ЯК МОЛОДИК.
Станційні вогні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити,
...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око, З шумом пролетів поїзд і зник у далині,
Оксана підходила до семафора.
КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ...
Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії – дитячі. Вілли: специ, їхні жінки, відповідальні, взагалі – кваліфікація,
' цвіт. Ну...
– Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Гань-ба! Годуємо паразитів.
– Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
– Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сім’ю притягла, ще й «друга дома» притягла... Безобразіє...
...Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле... Ну...
І третя на другу:
– Сволоч! В городі одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
їдять шоколад, п’ють каву, молоко – поправляються. Так живуть.
Синіє вечір – під’їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять.
«..Слобожанські ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї койсь, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, га?лір буржуйський, купецький ходив по корчах... Тепер тихо, тепер їдять...
...Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажімо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки – тьотя Бася, соцвосниця 1... да...
Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: «Ми смєло в бой пайдьом 2за власть советов»... Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Звідки він – бородатий, мамулуватий? Хто його знає —революція родила» І він у свош/матір конче закоха'нйй – у ре волюцію»Не знає нічого, крім цієї пісні,– і не треба,,
– Та покиньте ви співати,– кричить Анфіса Павлівна, гладка, охайна – німецької породи»
Гіль зникає...
Є ще стара діва – Павлина Анфісівна,– так кажуть, так звуть,– це не так.
Ну, і так далі.»
Тьотя Бася – фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:
– Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля 3«Женщина і соціалізм» не читали? Та невже?
Витягає «Женщину і соціалізм»» Читає, слухачі тікають.
Вона молиться на Коллонтай 4і Ліліну 5. А Анфіса Павлівна розказує анекдоти:
– Я вам по секрету. Цілий скандал був... Коллонтай кричить: «Стерво! Тебе в публічний дом»„ А Ліліна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов’євим 6живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара»
Павлина 1^Анфісівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: «Місяченьку блідолиций, за хмари швидшз ти б сховавсь».
У ставку купається сонце – на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.
Б’ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами – вземлю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров’ю. Прибігла економка (це вілла):
– Када ви, наконец, убйотє єйо?
– Та зараз*
– ...Та січас,– кричить економка і біжить – її покликано. Сидір чухається:
– От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не чухається:
– Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидір:
– Що?
– Мнясо!
– Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигаркуі
Пахне зеленню, пахне кізяками.
Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:'
– Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тільки.
Потім він ріже, але не мовчить.
– Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена* Це значить воля й свобода* Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
– Правильно!
...Вони ріжуть корову.
В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.
Анфіса Павлівна подивилась на Павлину Анфісівнута й подавилась. Павлина Анфісівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфіса Павлівна дитячу котлету їла.
Анфіса Павлівна запивала водою:
– Хотіла попробувати..*
Павлина Анфісівна:
. – Так, так...
...Приїздить до дітей якась мама. Виховательки люб’язно усміхаються.
– Ваша дитина прєлєсть, прямо удівітєльно.
Мама мліє...
..„Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами літаючи,– перед громовицею...
...Тільки в тьоті Басі нема корзини, а в інших є. У корзинах – варення, котлети, білий хліб та інше...
...Навіщо?..
...До тьоті Басі приїхав знайомий^, Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків.
Знайомий сказав:
– Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть, і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати всю колонію.
Павлина Анфісівна скрикнула:
– Ах!
Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги» Знайомий серйозничає:
– Чудний українець —г-. то він флегматик, не знать який, то він злодій з великого шляху... ТО ВІН революціонере
Тьотя Бася захвилювалась:
– Що то є українець? Пролетар-революціонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; іде на терасу.
Анфіса Павлівна глибоко зітхає (їй спати хочеться) і теж іде в кімнату – корова.
Павлина Анфісівна була задоволена, взяла -під ручку знайомого й повела в садок однієї вілли.
Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився.
– Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо!
– їді, їді! Не разговарівайі.
Знайомий пообіцяв поскаржитись голові БУЦВИКу 7„ А Павлина Анфісівна спитала:
– Ну, скажіть правду: ви ж не комуніст?
Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила.
...Громовиця не прийшла – пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину.
Хтось ламав гілки в, лісі – не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов’ята, і соловей уже не співав, і солов’ї мовчали.
– ...Якби ви знали, яка це Анфіса Павлівна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з’їсть: дитячу порцію.
...На якнайдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це натхненний Гіль.
...Тьотя Бася не обідала: її обід з’їв хтось.
Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький – смачно...
Летіли трутні по шосе.
...У віллі мешкають два тижні, три, місяць, а то й ціле літо» Одні виїздять, інші приїздять.
Хто приїздить, каже:
– По вулицях голод, а тут...
Через тиждень каже:
– Чому це сьогодні нема какао? Який же це дім відпочинку? Га?
«..Пахне кізяками й парним молоком.
Ледве світає,, Сидір запрягає коні й везе м’ясо до міста. Насіли: де – хто.
– Захватіть оцього лантуха з яблуками.
– Що за лантух?
– Та оцей,
– Та це ж яблука казенні.
Його просять 5.він згоджується за двісті п’ятдесят від пуда. Накрив лантух свіжим м’ясом і закаляв у кров.
(Кров і яблука, революція і кров...)
Сидір покликав Микиту, й поїхали,
Як виїхали з села – на місто селяни їдуть. Сидір кричить:
– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать із воза:
– Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись... Но-о!..
Почухав Сидір потилицю й згодився:
– Та воно й правда.
Сіпнув за віжку – ліворуч...
...Підводилося сонце – червоне, заспане, невмите...
На вілли (мабуть, і в колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває, свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах – дрібний звір ходить, буває, в садках... А через дев’ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно.
Залітають сюди й погані баси – невдачники з міста й дебютантки – балерини й третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє.
Є і літній театр.
У суботу висіла афіша:
Грандіозний вєчєр. Участвують.,1 еіс.
...У неділю тьотя Бася кричала:
– Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!
Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо, і були оплески гучні і сміх дитячий.
Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить.
Кінчався вечір, заспівали «Інтернаціонал», і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався.
І розлігся дитячий регіт на весь ліс.
Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.
– Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?
Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона – на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали.
Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балерина.
Зодіаковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіа-ковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.
Ранком жеврів зодіаковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.
Ходили з вілли в колонію, з крлонії на віллу. Вілли, колонії...
Легенький золотий сум.
...Чебреці, чебреці...
Анфіса Павлівна, Павлина Анфісівна посварились.
– До другої чистки не доживете, все одно викинуть!
Анфіса Павлівна обурилась:
' —• Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не-испросили. Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний –осінь. У городі взимку холодно й голодно.
.„„КОЛОНІЇ, вілли.
Павлина Анфісівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.
.о.Ставок думав золоту пісню:
«Ой пряду, пряду»...– Леонтович 8. «
ї минуло літо.
Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмут-ніли діти, засмутніли вілли. А Анфісу Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфісівна плакала – йшов тридцять п’ятий листопад.
Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» – пом’ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:
– Ми смєло в бой пайдьом...
Гудів ліс, падало листя – ішов листопад, прийшов листопад.
...А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.
...Стояли золоті ранки й зодіаковий блиск.
Із першої вілли Сидір кричав:
– Микито! Та йди-бо, бісова личино! Бандите клятий! Микита не озивався.
РЕДАКТОР КАРК
І Бєлий, і Блок» і Єсенін, і Клюев 1– Росія, Росія, Росія моя.
Стоїть сторозтерзаний Київ
І двістірозіп’ятий я.
П. ТИЧИНА
Связан я узловыми дорогами 2,
На которых повесилась Русь.
На Которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть.
В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ
І
На стола поклав браунінга й на нього дивився тривожно – редактор Карк. Згадав: холодний ранок —1905 року чи 1906, тоді гімназистом був; це було вчора: учитель, а потім учень, в потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі —
мабуть, того холодний.Гімназіальна церква й ліпіз жіночим обличчям. Повітове місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горі
Кожний браунінг має своюісторію криваву і темну – у нас,на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п’ятого... а взагалі —1922. Як довго, як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент відступу в невідомість – і вогкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев танок умирання – листя, а біля вокзалу метушаться сім’ї комуністів, аїх не беруть.
Дехто не встиг сісти, і їх ловили по селах... Мого товариша жінку зловили, а потім згвалтували, і вона стала дурненька»
Кожний браунінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи...
Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають-згорають... Постріл... Темна історія. У буржуа відбирали браунінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали – не іронія! – а може, хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема – це не з «азбуки комунізму», провірте!
Проте це не щоденник – це справжня сучасна новела.
Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на*браунінга і вийшов.
II
Із тихої вулиці пішов на клекіт. Жевріло блакиттю.
На північ ішли води – дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами вже зеленіло – теж ішло, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому – там океан, там велично й синьо.
Так: телеграфні дроти узгір’ям і проходили на брудні квартали міста, там вони вище над будинки.
Так: після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали – вливались і падали на брук. Жевріло блакиттю.
Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне,– забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари – чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві легенди на сотні віків.
Зійшов на тротуар. Побігли трамваї з задумливим світлом: на фоні вечорового повітря електричні дампочки тьмяно-рожеві. Не хотілось знати, що трамваї біжать на край міста, що трамваї повертаються, що нема далі трамваїв, що далі важкі дороги й кістки замучених коней. А проте чудові легенди революції теж виростають тут.
Наприклад: на цій вулиці» на цім місці – тут тепер міщани проходять, провозять свині з околиці – гурток матросів умирав у нерівній боротьбі з ворогами, умирали на автомобілі, коли барикади посувались на північ – інсургенти 3йшли на північ, а в проваллі раптово зацвіла Венера»
Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга й теж зацвіла; Йшла синя ніч і налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повітря – коридори довгі, темні – установ. А в міщанських домах тукали, мабуть, годинники» Тукали, одмірю-вали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали, революцій – народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина 4Павлюк 5, Трясило 6.»»
І дивився Карк на небхз: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі – асоціація з небом. Думав:
– Чого так вабить туди – там же смерть? Може, тому, що голуба?
Потім повернув додому» Біля цього магазину – тут тепер державний шоколад продають – одного зимового ранку він зустрів нову владу* Згадав, як шумувала Україна,– хохол упертий чоловік, а може, тут десь проходив Сковорода Григорій Савич 7, великий український філософ, а тепер, кажуть, могила бур’яном поросла й бджоли не гудуть біля дупла, тільки пчілка іноді пролетить, і шумують революції, повстання на Україні знову»
Григорій Савич Сковорода – так російська інтелігенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владимир Ілліч, Тарас Григорович» І єсть у цьому якась північна солодкість, упертість, і калузькі нетри, і Іван ,Калита 8,– і московська сила – велика, велетенська, фатальна, від варязьких гостей іде. ї нема тут вишневих садків – на вишнях у червні проростають зорі – і нема тут лунких дівочих пісень – далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги їх зелено, а за ними з цукроварні ледве-ледве маня-чить у літні, ясні ночі дим» '
„ Дим.*» Подумав, що над Україною завжди був дим, і вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь ішов десь у землю, тільки на Дінці спокійно думали й узшра-лись у небо димарі» І був огонь, і теж – велика, велетенська сила, фатальна, тільки від варязьких гостей вона не йшла»
Коли Карк зійшов на місток, біля ліхтаря його зупинили»
– Пачістім!
Здивувався: уночі? Подивився на хлопчиська – очі благають. Поставив ногу на підставку, але згадав, що грошей нема. Пішов. І згадав, як багато тепер дітей на вулиці – з щітками, з цигарками, стільки бачив у Яссах чи в Бакеу 9, в Румунії – там багато, кафешантанів, добрі скрипники, а в горах їдять мамалигу, живуть із свиньми, там же носяться вітри, а збоку Карпатські й Трансільванські гори, снігові верхів'я.,. Коли в Румунії буде революція?
З Лопані дмухнуло вогкістю.
Лопань теж має свою історію: на березі багато калу й дохлі коні, а вчителі гімназії і досі ловлять удочками рибу й думають – про минулі дні, коли фунт білого хліба коштував три копійки, а півпляшки – двадцять чотири.
Лопань теж має свою історію – вона не знала революції, вона не бачила революції, біля неї проходять червоні крамарі, на ній теж зрідка появляються кайори. Розмова:
– Що за світла ніч, а на душі темно: нема простору. Чека 10. Госпуп 11. Ех ти, життя прокляте!
Другий голос:
– Нічого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель – хвиля, дев’ятий вал. Регулятор. Піднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе виніть. Ми теж дещо знаємо. Налетів обиватель – і човен поринув. Обиватель регулятор.
3.Лопані дмухнуло вогкістю.
Ш
Мої любі читачі! – простий і зрозумілий лист.– Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кінця. Ви в лабетах просвітянської літератури. І я поважаю. Та кожному свій час. Творити – то є творити. Да. Соловей – от як дерева здалека пухкі, а між дерев біліє, а біля дерева зарясніло – солов’ї не однаково співають, прислухайтесь. Свої Моцарти 12, Бетховени |3 ;чув і Лисенка 14– солов’я. Переспівувати – не творити, а мавпувати. І читач творець, не тільки я, не тільки ми – письменники. Я шукаю, і ви шукайте. Спершу від новаторів – і я теж – це нічого: від них, щоб далі можна. А твір мій буде цілком художній – треба продумати, треба знати... Ах, зелені мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодість – на фабричних посьол-ках тебе залишив, заблукалась ти ніччю в шахтарських огнях, на степах запорізьких безмежних.
IV
Револьвер системи «браунінг» не виходив із голови. Про браунінг: Конан-Дойль 15добре знав звичайного читача: розв’язка і зав’язка, фабула, сюжет та інше. Шерлок Холмс 16. Не виходив із голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела 17, а тим, що він лежить у столі, а в кімнаті тихо, домовинно, тим, що є «сьогодні» і нема «вчора» – далекого, несподіваного, великого, особливо на фоні «позавчора».
Карк зійшов на площу й раитом обернувся: його покликано;
– Товаришу!
Дивиться: чоловік розкинув руки, немов повітря хапає.
І ще раз:
– Товаришу!
Відкіля цей голос?
Так, він знає цей голос, це сімнадцятого року, голос сімнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червінькової революції, тривожної радості – може, глибокої, може, синьої, може, це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська 5 5
Увійдіть! (франц.)– Ред.
[Закрыть]
І що жїбув сліпвдй, вийшов з лікарні – голодний, і радий, і світлий, як усі після хвороби» Він після тифу» ї на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитині, що перший раз стала на ноги або заговорила,.
Хотілось обняти сліпого, згадав сентиментальний роман, провів сліпого на тротуар – і тільки*
Той пішов.
– Товаришу,– і руками повітря ловить.
Думав про радість– сімнадцятого року.
Пішов'тривожний: стояли в очах січневі сніги, іржали десь повстанські коні – думав.
¥
Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття,– там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох – вартові. Між іншим, відповідальності за газету жодної, відповідальний інший.
На квартиру прийшов випусковий.
– Епйгея! *
Редактор Карк завжди: ешїгег!Випусковий товариш Шкіц і суворий, і булий член ЦК есерів 11 Був на суді – виправдали, тепер щось знає* Поклав останню коректудо підпису*
Редактор Карк:
– Сідайте, прошу.
Шкіц дивиться на всіх трішки з презирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є ЦК, а другі – що він булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Каркові з ним приємно, а коли згадував – неприємно: від цк дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чомусь в голову про величність* Хтось скаржився – їхати далеко: триста верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунт хліба заплатив сто тисяч карбованців» За маленький' шматок»' Що ж трйста? Мовчав» І Шкіц»
Потім Шкіц запохмурнів»
– Україна»»» Да.»» Прогавили – і пішла'від нас» Україна пішла» А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачі»
І ще суворіш:
– Ми не політики. Ми поети. Нема в нас і північної жорстокості» Ми романтики»
Редактор Карк:
– Велику Французьку революцію поети робили.
Із злістю:
– Французи– нація. А ми без міста, в місті ми мужлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революція і на селі революція» А втім, ми не французької вдачі, ми до німців скоріш» Може, вам дивно, а я кажу – не дивно. Це ж у нас німець картопельку садить 19» Недарма наші культурники до Німеччини їздять» А німецької комерційності в нас і нема» І в цім наше лихо. Ми і короткозорі».» А що наш народ? Був по лісах, а тепер в оселі повертається і плює на нас» Він теж романтик» Наш народ.
Редактор Карк слухав, і було боляче й тоскно. Дивився на той стіл, де лежав браунінг, і було сіро, як у 1905 чи в 1906 році. Було:
– Центральна рада 20. Трудовий конгрес 21»
Випусковий взяв підписану коректу і в’яло промовив:
– До збачення.
Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку – бюст якогось римського полководця» І Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло» В його редакції виходила колись велика газета сімнадцятого року. Розповсюджувалось її по всій Україні»*. Ну, і від статуетки віяло.
Шкіц, зачиняючи двері, сказав:
– Римський полководець»»» Дивно»
А за дверима зітхнув»
Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Із хазяйчиної кімнати видно дорогу й зоологічний сад.' Дорога ховається на краю міста, і на ній пасуться по-провінціальному гуси» Хазяйка підфарбовує щоки, дарма що стара» Унизу її спідниці – шмаття, а все-таки вона лермонтівська пані, з гусарів. У неї квартирує декілька чоловік. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:
– З мене беруть податок, а я нічим не торгую. А тепер усі торгують. Або можна прожити не торгуючи?
ї ще каже:
– ■ У мене дочка хвора, а їй не дають пайки» А тепер усі хворі мають одержувати пайки, бо тепер комунізм.
