Текст книги "Твори"
Автор книги: Микола Хвильовий
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 60 страниц)
...Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далі буде видно.
Окупація – слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо.
Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж.
Не голубіють дні.
Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод.
І порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті.
Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.
Але чорно на душі.
І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути. ...Окупація – слово не наше.
Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові.
«Разговори розговарювали».
Говорили про доктора – старшого лікаря та про інше.
Ну, і лаяли – всіх лаяли. Навіть мерців і хорих.
Сказав один:
– А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити? Це неспроста.
Юхим наставив вухо.
– Невже і він прочитав плакат?
Гм!
І чогось образився:
– Понімаєш, «хвостом круте». Думаєш, тібє спужався?
Регочеться санітар:
– Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував?
Здригнув Юхим: «В акурат влучив»:
– Перехрестись. Який мінє антирес?
– Та хто його знає! Мазій чоловік темний...
А другий розповів:
– Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь – щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: «Хто там такий?» Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: «Хто там такий? Стріляти буду». Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь – Мазій. «Чого ти тут шляєшся»? – «Могилу,– каже,– рив».– «Це уночі?» – «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий!
– Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно.
– Воно так. Та його вже страшно становиться.
Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку.
Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.
Оришка:
– Ну їх до чортової матері! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло.
Юхим поважно взявся в боки:
– Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було.
А потім пожартував:
– Мінє що – як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша...
Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь.
– Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзительной.
Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.
...А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
III
Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
Га?
Суєта. Суєта. Суєта.
Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?
...Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м’яса.
Не чекали й смерті – валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині.
Отже, праця на дві зміни.
Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.
Носії. Носії. Носії.
...Мазій і Юхим теж.
І через край переливається в палатах стогін – чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом.
Душить труповий дух.
Не чути сміху в палатах.
Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груди.
...Пройшла Оришка. До Юхима каже:
– Це не завод пахне.
А Юхим вуглем стоїть, думає:
– Без сумлєння.
І Мазія очима шукає.
...Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання.
Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на «хорих» порціях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.
...Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадила («Карі глазки, де ви скрились? Мінє заставили страждать».)
Оришка в аптеці крутиться. «Дохтурь!»
Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть:
– Що вам требується? Оліум ріціні? 14 14
Олія рицинова (лат.).– Ред.
[Закрыть]
І регочеться.
– Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
– ...У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що?
с Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються. ...Набачив Юхим Мазія – покликав, убік одвів.
– Ну, що? Може, передумав?
Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.
Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе.
Напевне, від трупового духу заморока найшла.
– Згарбаємо – не писне!
Юхим хвилюється:
– Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манера? От падазрітєльной!
Одрубав Мазій:
– Не віриш, то йди!
Заблимали очі:
– Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання... А ти вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогодні?
...Увечері зійшлись біля Оришчиної кімнати.
– Все готове?
– Все.
Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора.
Пішли до Оришки: поки стемніє.
Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались. Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві – білій з голубим блиском.
В Оришки не очі – поросята кувікають.
Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує:
– Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги!
Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
– Мовчи! Хай сидить. Поспіємо.
Від борюкання кімната повна спеки. Оришка, мов сонце, що за обрій перевалює.
П’ють воду, прицмокують.
Потім відпочивали.
Каже Оришка:
– Чого ти, Мазію, такий непривітливий?
Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять – хорих переносять.
Мовчить* Як пугач.
– Скоро год у нас, а все однаковой!
Це Оришка, і проглинула:
– Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!
Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив.
...Ще пожартували.
І от вечір провалився в темряву.
Юхим загортався:
– Мабуть, ходім!
Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив.
«Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела».
От...
Та, бачите, надворі гомін глухий пішов.
Наставила вуха.
Оришка:
– Кличуть... Неначе як хворих привезли.
І крикнуло за вікном:
– Виходь!
Юхим досадливо махнув рукою:
– Подаждьош, не пужар!..
...Зійшли з ганку в багно. Двір увесь шумить.
Поліз у кашкет Юхим:
– Ховай струмент. Діла сьогодні не буде.
Пішли за натовпом до рейок.
о..А під навісом, де вагони,– лампи та свічки бігають. Сунеться з вагонів скигління і йде в болото.
Метушився вартовий лікар:
– Ану, хлопці, дружніш!
А хлопці й так ледве ходять.
Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м’яса. В палатах повно. Вже ніде ставити носилки.
– Отже, «дружніш». Підожди, скоро вже прийдуть, за-гетьманують.
...У палатах крик:
– Куди несете? Ніде. Несіть у шосту.
– Там уже наставили.
– Ну, в десяту.
– А... йди від гріха... мать твою так! Чого так язиком ляскати?
...Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону.
– ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
Мазій наставив свої глибокі ярки.
– Багато вас... Все одно завтра в яму.
Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив.
Підбіг Юхим:
– Сматри!
Ї послав кудись у повітря «в бога і богородицю».
Пахло трупами.
IV
Цвинтар – невеселе місце в нашій республіці.
ВІянуть трави біля могил.
, Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином.
Уранці копали братерську могилу.
Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом.
...Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим – з лопатою на горі.
Інші пішли обідати.
– От дух, аж сюди чути,– сказав Мазій.
Сказав незадоволено Юхим:
– Не могу я більше терпіти, вашого духу слухати.
І дивиться на Мазія:
– Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумения.
Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне.
...Летить під кирки земля, бризками розсипається.
Росте сопка біля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість. Пішли й грабарі. Яма була готова.
Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух.
Смеркає.
Смеркло.
Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах – ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі. ...Юхим і Мазій цілу ніч вільні – копали.
Повечеряли й пішли.
Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою. Юхим каже в долоню:
– Ша!
А сам спотикається, як монополька.
...За десять кварталів – свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих.
Зупинилися. Прилипли до паркану.
Мазій дивиться двома безоднями – очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить.
Борода чорна, як ніч.
У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем.
– Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой.
Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав.
А Юхим кулеметив.
Витяг з багна ногу – багно крюкнуло.
– Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салі-дарності. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность – первое діло.
Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло.
...Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах. Уже видно. І видно ще на чатах каску.
По дошках провалюється гул кроків – розмірено, мов маятник.
Через плече гвинтівка.
– Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив. Відповів спокійно, як дощ:
– Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця – і не писне. Юхим потер руки.
...Із заводу зрідка спотикаються молотки... А може, то кузня, що край села стоїть?
Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех.
Юхим з погордою сказав:
– Катєльщики. Це тобі не село: ггідложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!
...Чорти його знають: все-таки боязко.
Скільки не говори, а треба ж і діло робити.
Д’ех, мать твою бог любив!
Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось.
– Ну?
Сказав суворо й уперто:
– Отож тепер мене слухай.
– Ну?
– От тобі й «ну».
Юхим затривожився:
– Що ти такий падазрітєльной... От манера!
Каже Мазій спокійно:
– Цього чоловіка ти мені даси.
– Це того?
– Та його ж.
Повеселішав.
– Бери без сумлєння.
– В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити.
Юхим витріщив очі.
Юхим не розуміє.
А Мазій рішуче одрізав:
– Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки калити^ Замжичило дрібно й холодно.
От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть.
Випалив:
– Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддержку треба.
Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.
...Мазій поліз.
А за ним поліз і Юхим.
Раптом біля заводу стихло.
Тротуар замовк.
Ну, і що ж? Як же далі?
Далі зв’язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках.
Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень.
А яму вже зарили, свіжа могила стоїть.
Чули – одїхала фура.
Колеса відходили по бруку.
Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін.
То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро підуть у вічність.
...Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її.
Гупнуло.
Застогнало.
Ну і діла!.. Мать твою в боженят піднебесних!
Сказав Юхим:
– Сволоч ти, і квит!
...Повернулись захмарені заулки„
Крюкало болото.
Підступали бараки й важкий труповий дух.
В палатах бігали огники.
Але то – не весело. Що тут казати – не весело.
Десь далеко за городом стогнало літо. Мабуть, умирало на чорних ланах.
...Д’ех! Не голубіє на душі!
І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро.
І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.
...Рипнули перелякано ворота у барачний двір.
...А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.
Дощ ущух.
Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі.
Хмари низько стояли над самотніми бараками.
Хмари придавили одним краєм західні квартали міста. ...З города тягнулись клячі з калом.
Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей. Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди. Але це на момент.
Ішли далі.
І от – Юхим ускочив до Мазія.
– Шукають... з собакою...
Мазій спокійно сказав:
– Хай шукають.
– Ну, а як найдуть?
– Не найдуть.
...Юхим побіг до Оришки.
Баба в обійми його:
– Ходім, Юхиме, пограємось.
Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом – пухким та солодким, як медяник.
Одштовхнув Оришку:
– Куди там гратися... З собакою.
І заметушився по кімнаті.
Оришка розіпріла – сон солодкий. Очі поросятами кувікають.
– Та що таке?
Розповів Юхим: так-то й так-то – біда.
Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.
Видно —
бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає. Гавкає, не відходить.
І розривають уже голубі люди свіжу сопку.
Скрикнула Оришка:
– Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили. Ну і спека!
Зовсім збожеволіла – до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.
– Тьху! От хранзоля дурна.
Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів:
– Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати» От»
.„А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали. І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії. Пустили собаку. І самі пішли.
Із старшим-голубим барачний лікар іде.
І вже виганяють з палат.
– Ста-нов-и-ись!
Отже, по-солдатському: становись.
Збились у купу санітари й санітарки.
Не так. У шёренги треба.
Гомоніли. Гомоніли.
Гомін стих.
Держали собаку за нашийника, а потім пустили.
Знову пішов дощ, у калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного – мовчить.
А добігла до Мазія – загавкала.
Вивели Мазія з шеренги.
...Ех* Юхиме, Юхиме!
Загавкала й біля Юхима.
– Виходь!
Потім повели до старшого лікаря допит чинити.
Юхим каже: – Нічого не знаю.
А Мазій ярками подивився й байдуже кинув:
– Ну да, живого закопали.
...Вивели їх у двір і повели в місто.
Дощ знову вщух.
Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав.
Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.
...Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.
Струпішали цурупалки людського тіла.
Сморід.
Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені.
Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями.
Верби йдуть за місто'до провалля, де вмирає літо.
І от біля ями із зав’язаними руками стоять – Юхим і Мазій.
Ясно? Скільки шликів? – Ховає туман,
До Юхима: х
– Ну, кажи: жидам продався?
Мовчанка.
– Ух, ти, жидівська пико!
Важкий кулак гупнув в обличчя.
Одскочив убік, став біля верби. Це – Юхим.
І ...Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія.
– Лізь!
Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами.
Промайнула мисль.
Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман.
Де руки? Нема рук!
...Бац!
І затріпотіло живе серце, а потім луснуло.
Кров поточилась у листя.
Іще чути було:
– Ух, ти, жидівська пико!
...Над цвинтарем проходив туман важкий – осінній.
...Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами.
– Лізь!
Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м’яса.
...Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.
...Дощ знову вщух...
свиня
І
Це каже зоологія:
«...має сорок чотири зуби. 8 из (Іотезіісш: 15 15
Свиня домашня (лат.).– Ред.
[Закрыть]йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська 1і ще багато. І ще: зиз БсгоГа 16 16
Свиня дика (лат.).– Ред.
[Закрыть]: дик, вепер – є в Азії, залишився і в Європі».
Іще треба розповісти про Карла Івановича і про Хаю – між іншим, а про свиню буду говорити потім.
А тепер іще про будинок, а може, ще про кого-небудь.
Будинок...
Будинок має чотири виходи, входи. Вихід вісім квартир, квартира чотири-п’ять кімнат, а кімнати (назад!) – дають ще квартири. У кімнатах, у квартирі, де Хая, не де Карло Іванович, нижче поверхом,– чотири квартири: Хая, сім’я товаришки Зої з Зоєю і два товариші: один товариш з товаришкою, тепер жінка (чи як там?): Райський і вона, Яблучкина. Четвертий – Пєтушков.
От.
А от припустім.
Два балкони: один вище, другий нижче.
...Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця... (Є такі ярки – цвіркунячі, повно точіння, коли вечір, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть... не знаю.) Двадцять кроків гримає духова музика – це сад «Гастроль». А коли стихає, тоді симфонічний оркестр.
Дивлюсь —
ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.
...А десь збираються їхати кудись. Під’їдуть до семафора, а там іще семафор, іще семафор...
Так от —
під балконом гризуться собаки, зрідка плачуть коти, мов ті діти.
Вечір. А потім —
ніч.
– Мяу-у-у!
Садок. Із садка арія з «Івана Сусаніна» 2.1 тому, що Глинка великий композитор, і місто не місто, огні не огні, сумно, тоскно, радісно... І знову сумно...
Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця...
А коли вистукував цвіркун (тоді прийшов вечір), Хая пішла на балкон і через бильця перехилилась, щоб покликати:
– Ка-арль! Ка-арль!
Це так: язик до піднебіння. От повторіть голосно:
– Ка-арль! Ка-арль!
Чоловік живе і він не знає, що він мавпує. Один зробить «гав» – другий зробить «гав!», бо в природі теж: весна заплаче дощами, а потім і осінь заплаче дощами. Між іншим, чом ми так любимо бабине літо? Я думаю, не тому, що ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвія нібито ріка і тихенько струмкує, це тому, що Латвія нагадує латаття, а біля латаття вода якось завжди струмкує.
Хая покликала й пішла в кімнату.
А тоді на східцях шум, тупіт, і влітає канарейкою Карло Іванович.
– Шьо, дєтошька?
Карло Іванович «шьо» – прибалтійський акцент: «шьо». Христосик Карло Іванович, во благообразії: русява борідка, а в сірих очах смирення (вода біля латаття тихо струмкує).
Хая показала пальцем:
– Там я напісяла, візьми винеси 17 17
О часи, о звичаїї (лат.).^ Ред.
[Закрыть]
Карло Іванович заметушився, спотикнувся, схопив «генерала» і вискочив.
...А тепер —
– а тепер Хая лежить на канапі. Карло Іванович, коли розсердиться – «Ах, ці жірні шеншіні...» (здається: жірні жен-щини всюди, навіть, де цвіркун точить крильця, навіть сняться – всюди... жірні шенигіні..»)»
Карло Іванович увійшов з порожнім «генералом» і поставив його обережно під кровать.
І сів... і не сів...
Хая сказала суворо:
– Іди. Можеш іти. Можеш сьогодні не приходити.
...Коли б’ються півні, а потім один тікає, тоді одному чуб
настовбурчений. Так і Карло Іванович.
Карло Іванович пішов, він не розсердився, стримав себе, тому що він північний чоловік, а на півночі довго холодно.
А прийшов сюди через півгодини (на п’ять хвилин) Райський – живе за стіною. Райський прийшов сказати:
– Єрунда!
Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стіл, спеціально, стоси.– Я здихаю! – Єрунда. З жахом: – Що ви робите? – Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згоріли, тоді вилетіла з них літера «з», поширяла над землею й сіла на своє одвічне місце. І пішло звучати в другім таборі:
– З-з-з-з-з-з-з!
– З-з-з-з-з-з-з!
Звучить холодно, уїдливо, одноманітно...
Райський мовчить. Більше мовчить. Коли висловиться —
– доклад по питанню... Докладач т. Райський.
...Хая взяла за руку, а потім на вухо, а потім лукаво:
– Правда?
Похмуро:
– Так...
Тоді Хая розвела руками:
– А-я-я... Такий розумний, а теж попались на гачок».. Ну й Яблучкина!
І ще про Яблучкину, жінку (чи як там?) Райського. А потім грала очима:
– О темпора, о морес! * Де нравственість? От візьміть Тему Касальську. Знаєте? Вона каже: мені що? Сьогодні один, а завтра другий: не все одно, з якої чашки однакове вино пити?
І брала його руку й трошки томилась:
– Я не можу! Я так не можу!
...А Карло Іванович не засне, поки в Хаї не темно. Довго не темно – прислухається, хвилюється, а коли говірку чути, Карло Іванович сальтоморталить по-цирковому: заложить ноги в залізні перекладини балкона, а тулуб і голову кине вниз. Дивитись вниз не можна: в голові кружляє, упасти – розбитись на смерть. Зате так видно, що робить Хая (її балкон нижче) : чи не прийшов хто, а як прийшов – що таке?
...Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця, а потім симфонія в саду «Гастроль».
...А хтось поїде кудись: під’їде до семафора, а далі ще семафор, ще семафор...
II
Далеко на півдні замислилось море. Далеко-далеко Ялта – порт. Морські купання, і море пахне, і виноград пахне, а грона з винограду на взгір’ях. Виноград у листях, і тільки зрідка соковито на сонці блищить.
Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту проміння.
...Тут Лівадія, Оріацца, Алупка 3, тут у старовину генуй-ська 4оселя з далекої Італії... Пахне тютюном, дурманить тютюном...
Тут нащадки лихої татарви, тепер: «шурум-бурум» – спокійні, задумливі татари... І гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах 5 0. 0
Відпустки дають у травні, в червні і коли вже стиглий виноград.
Хая чекала на свіжий виноград і була ввічлива до Карла Івановича, рідко тривожила його з «генералом».
А виноград «скоро поспіє»...
...Ранок, ще рано: пів на одинадцяту. Вікна на захід, сонце на сході. Сонце зійшло, але не видно: на тім боці.
...Нарешті прокидаються, прокинулись. Нарешті – стук: це шофер.
До Зої увійшов шофер. Каже:
– Дозвольте посидіти. Ще не підвівся... совбарин.
Це про Райського – за ним приїхав.
...Минуло ще півгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється:
– Мабуть, піду... постукаю.
Іде й каже незадоволено.
– Атвєтствєнной... гіпо-по-по-там.
...Єсть воли волов 7яча шия – Райський. Шофер не заїкається; гіпопотам не скаже, скаже зайве «по»; гіпо-по-по-там.
Нарешті прокинувся, умився. Поїхали.
Тоді до Хаї постукав Карло Іванович:
– Дєтошька, ті не пайдьош на шлюжбу?
І чути незадоволений голос:
– А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба?
І тихо (про себе):
– Остолоп!
Навшпиньках от дверей Карло Іванович» Але Хая кричить:
– А молока, мабуть, не приніс?
Дійсно, молока не приніс Карло Іванович» І кидається від дверей Карло Іванович»
...З усіх ніг! З усіх ніг!..
Але напроти Пєтушков: теж на службу.
– А-а-а...
В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На дощі лелека вбирає в шию голову і нижче. Так Пєтушков.)
Конфетно, карамельно посміхається і руку плавко й обережно:
– А-а-а...
Карло Іванович ухилився:
– Ах! Залиште!
Біжить, побіг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельно посміхається і чимчикує на службу.
В дорозі:
– А-а-а...
І сюди, і туди безцвітний капелюшок. Згинається, туманно розпливається. І от —
– служба.
А потім (нарешті) —
– столовка.
Хитає беззубим ротом (він не старий), каже:
– Ми з Григорій Федоровичем...
«Ми пахали»... Це з наркомом. І так думають: тут – відповідальний там, там – відповідальний тут.
Тому:
– служба, і служба «а-прима» 18 18
По-перше (лат.).– Ред.
[Закрыть].
...Коли Пєтушков побіг, прокинулась Яблучкина»
Стіна. За стіною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками – ходить. І Яблучкина теж. Це так: два двори, паркан, біля паркану колючки. В колючках – і там собака, і тут собака:
– Грр! Гав! Гав!
– Грр! Гав! Гав!
Але паркан.
На Миколаївській церкві годинник ударив дванадцять. На бруку кричать грузовози.
В квартиру увійшла уборщиця. У борщи ця становиться так: між двох дверей – Хаїної й Яблучкиної.
– Баришня!
Тоді вискакують разом.
Яблучкина:
– Можете убирати... Котік уже сів на автомобіль. (Автомобіль підкреслюється.)
Між іншим: за Карлом Івановичем автомобіль не приїжджає.
Хая:
– Да, да!.. Будь ласка, скоріш, а то до нас, мабуть, приїде народний комісар.
(Народний комісар підкреслюється.)
Яблучкина зневажливо подивилась на Хаю. Її очі кажуть: – Народний комісар?.. Гм.. Не віриться.
А потім двері: хлоп! хлоп!
За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона непрактична дівчина. Але вона розуміє. Вона згадала село, вигін, дівчат і крем’яшки. Згадала – пішла в кухню. Заплющила очі, розставила руки й покрутила в повітрі пальцями: коли зійдуться, тоді спершу до Хаї прибирати, коли ні – спершу до Яблучкиної прибирати. Не зійшлись, треба в Яблучкиної, але вона з тривогою думає, що й народний комісар – це не абищо. Убирала в Яблучкиної, а Хая демонстративно закаблучками вистукувала.
Потім уборщиця прийшла до Хаї, а Хая на кроваті розкинулась.
– Ах, Боже мій! Чого ви так довго? Я ж просила вас скоріше, бо до нас, мабуть, приїде народний комісар.
А потім закричала глухо:
– Ох! Ох! _
Уборщиця:
– Що з вами, баришня?
Тоді Хая сказала з тугою:
– Ах, яка ви дура... простіть мене, Прісю. Невже ви не розумієте, що в мене хвороба матки?
...Маленька справка: Карло Іванович приходив до Зої й казав:
– Ах Зою! Ві такой корошій товаришь. Ніфшелі Хая міня не люпіт? А я не маху, мі сєвєрні люді надолько л*опім...
Зоя:
– Я, Карло Іванович, не знаю...
І до матері:
– Мамо, вгомоніть Соню, чого вона розкричалась? По-колишіть...
III
Зоя, сім’я Зоїна. Зоя дивиться перелякано. У неї чоловіка нема (був), у неї солдатський пайок і мільйон (п’ять коп. зол. [отою] валютою) жалования на місяць.
Зоя дивиться перелякано: єсть вулиця, єсть вітрина напроти. Колись у вітрині було порожньо, а потім появились дамські капелюшки, і Зоя трішки забула Маркса.
Хая сказала:
– Бачиш, і живеш* дурочка. А то б жила в конурці. Що значить протеже? Це мені дякуй.
Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хліба нема на сьогодні і (о жах!) не варили кулешу в ескадроні: Зоя працює в ескадроні
І сказала Хая:
– Ну, слава Богу, скоро вже поїду в Ялту.
А потім додала з докукою:
– Тільки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже і так, і сяк, але не можна покинути... Ну, як я буду жити без совнарком ки 6?
Це про Карла Івановича..»
А на покрівлі латають покрівлю. З’їли літа покрівлю, бо йдуть літа, не вертаються.
А на краєвиді акварелі і силуети церков, силуети будівель, димарів..»
Іще маленька справка:
Хая їде з Карлом Івановичем у Ялту через півтижня, а Яб-лучкина з Райським на Кавказ за два дні.
Хая пішла в свою кімнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе.
На покрівлі латали покрівлю: стук! стукі З’їли літа покрівлю...
...Пахло розтопленим салом...
Хая дивиться в трюмо й чує: Яблучкина знову вистукує закаблучками. Тоді Хая знову пішла до Зої й сказала з обуренням:
– Це ж хамка!
Це про Яблучкину. І розповіла:
– Хіба я раніш так жила? Тепер що? За ідеї. А перший мій чоловік був директором у заводі... Да...
Хая задумливо подивилась на Зоїну маму, а Зоя уважно, перелякано слухала.
– А що вона, ця Яблучкина? Потаскушка! Ну візьми: я ж Райського добре знаю... Ти його раніш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! він негліже, а вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потім розфуфирилась... Розумієш? Амури.
І відзначила з докукою:
– А він – дурень. Радий за всяку ціну одкараскатись від неї і не знає як. Боїться скандалу. Ех ти, теоретик!
...Виходив полудень до Зоїного вікна. Закричали в коридорі Зоїні й мамині діти. В саду «Гастроль» ішла репетиція, кінчалась репетиція, а за силуетами димарів курів шлях.
Подзвонили. Це Карло Іванович приніс обід. Зоя перелякано дивиться на маму, підморгує мамі, щоб не прохала в Хаї лишків Хаїного обіду. Мама похитала головою й пішла одчинити двері» А Хая пішла до себе*
...Обід починається, почався звичайно з того, що Хая не задоволена з обіду. Дивується: чому не видають шоколаду? А від борщу смердить старим салом.
Карло Іванович:
– Це ж, детошька, борінь, боршь всігда з старім салом.
Хая не витримала:
– Дурень!
Лягає на кровать і суворить брови, Карло Іванович винувато дивиться на борщ.
...За вікном «катеринка» грає «Розлуку». Це прийшов німий і закричав за вікном по-дикунськи:
– Е-е-еІ
Полетіли, мабуть, засмальцьовані ірошзнаки. І знову чути: стук! стук! – латають покрівлю. Стихли бунти, громи, революція – латають покрівлю.
Коли Хая не їсть – не їсть і Карло Іванович. Тоді Хая спитала:
– А узнав, на якій підставі цей оболтус Петушков столує-ться в совнаркомці?
Карло Іванович розгублено подивився:
– Ах, детошька! Я забуфь.
Скрикнула Хая:
– Забуфь! Забуфь! Нічого сказать – громадянин: забуфь! Хіба ти не бачиш, що ця бездара хитра, як лисиця. А він – забуфь! Ну й годуй Пєтушкових совнаркомкою.
Карло Іванович ще винувато подивився на борщ, а потім несподівано образився.
– Шьорт знає шьо! Шьорт!
І підвівся й підсмикнув брюки.
Тоді Хая раптом заласкавіла:
– Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти нервовий. От як поїдеш у Ялту...
Карло Іванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борідка, почервонів, як стрючковий перець. Ще раз підсмикнув брюки й кинувся з кімнати.
– Шьорт!..
Прибіг до Зої:
– Тафольно... Ві, Зоя, карошій товарішь. Каварітє: долько она будіт мушіть міня? Ніфшелі она міня не люпіт? Шьорт!
IV
Поспівав виноград – там, на березі моря, де Алупка, Яйла, Чатирдаг, Карабах, де задумливі татари: «шурум-бурум» – нащадки лихої татарви.
Останні дні перед од’їздом.
Ранком уборщиця Пріся заплющує очі: чи зійдуться пальці? І в останні дні демонстративно вистукують закаблучки: Яблучкина й Хая. Пройшов Пєтушков на службу, конфектно, карамельно усміхається. Іноді й Хая йде на службу.
«...Дано сие в том, что он командируется на Кавказ по служебным обязанностям. Предлагается гражданским...» і т. д.
Завтра Райський з Яблучкиною їдуть на Кавказ.
А перед од’їздом розігрався-таки скандал. Яблучкина вилила в раковину помиї, а це побачила Хая.
I сказала Хая:
– Боже мій, яка некультурність!
Яблучкина фиркнула:
– Будь ласка, не вчіть. Сама знаю.
– Знаєте, та, мабуть, не все... Ах, яка некультурність!..
Тоді Яблучкина скрикнула:
– Ідіотка!
Хая зблідла:
– Що ви сказали?
– Ідіотка!
Хая в знемозі похилилась на стіну:
– Ох, мені дурно...
Але раптом побігла до дверей і крикнула:
– Ти думаєш, що тебе Райський любить? Дулю під ніс... Сучка!
Вийшов Пєтушков, конфектно, карамельно посміхався:
– А-а-а!..
Хая скипіла:
– Чого вам треба?
– А-а-а!..
Дурень! – і вскочила в свою кімнату.
Хая конче хвилювалась і покликала Зою. Лаяла Яблучкину, а потім говорила про Пєтушкова:
– От. Живий ескіз для комедії. Сидить у совнаркомці й підслухує, що говорять. Вислухав засідання, а потім до якогось наркома: «Ви ж не забивайте, Сергей Петрович, сегодня у нас в шесть часов засєданіє».– «Да, да... я помню». А він же на бугайця взяв. От ескіз!.. Ну, брешеш, я таки доб’юсь, яким ти махером у совнаркомку попав.
Зоя уважно перелякано слухала й вертіла в руках газету за 26.
Іще казала Хая:
– Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.
І додала надто серйозно:
– Хіба ти не знаєш, що тут тільки члени колегії будуть жити? Я за тебе, дурочка, дуже рада. Тепер ти б ніяк не вселилась. Подякуй мені.
(Кінець! Кінець! Кінець!)
То б’є в літаври моє натхнення. (Кінець! Кінець! Кінець!)
27. Яблучкина й Райський їдуть на Кавказ.
Метушилась Пріся:
– Баришня!
„А шофер перевозив корзини на вокзал.
– Атвєтственной... Гіпо-по-по-там.
Райський увійшов до Хаї:
– Прощайте! ї сказала Хая:
