Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 60 страниц)

Безперечно, здібні. Але за тієї умови, коли вони будуть до певної міри чітким і викристалізованим ядром.

Виходячи з цільової установки масового охоплення, «Гарт» і «Плуг» втягли до себе широкий загал, який, виправдавши свого часу свою масовість, поступово, вбираючи нові неофор-млені сили, створив затичку до оформлення мистецьких ідеологічно чітких одиниць, Таким чином, в наші дні ці організації не тільки поволі перетворилися в культурницькі, але й загрожують зробити зі свого письменницького ядра ідеологічно-мистецький кисіль, невиразну, аморфну «масу». Саме виходячи з марксистської формули: «буттям визначається свідомість».

Навіть один цей факт уже ясно говорить за те, що робітничо-селянська література мусить шукати нового організаційного шляху.

Але візьмемо далі:

– «Гарт» і «Плуг», захопившись внутрішньою організаційною боротьбою, інакше кажучи – ідеологічною, бо організаційна боротьба виникає тоді, коли є якась ідеологічна не-в’язка – весь час гальмували нормальний розвиток творчості своїх письменників і «саме тому, що була страшенна не ясність: чому «Плуг», який не будучи есері в ською організацією, «використовуючи тільки селянські образи», мусить вести організаційну, себто ідеологічну боротьбу з «Гартом»,

Як бачите, друга наша теза являється по суті висновком із першої. Дальші тези теж виходять із неї, бо стержнем питання все-таки залишається масовість чи то масовізм. Треба мати багато волі, щоб опорожнити той горщик, в якому розташувалась «гарто-плужанська» каша понепівської виробки. Ми не беремо на себе сміливості виконати всю роботу, але частину тез ще подамо:

^– Установка на так звану «комсомольську», «жіночу», «дитячу» та іншу літературу, що її практикували ці організації, ще раз підкреслює, що ми маємо справу з культурно-освітніми організаціями, бо з мистецького погляду, з погляду тих завдань, які стоять перед нами, це абсолютно не витримує критики. Робітничо-селянська література єдина і для робітників, і для селян без розподілу на партійність та пол. «Гарт» і «Плуг», наче «тощі фараонові корови», втягли до себе й письменників, і художників, і композиторів (утворюючи відповідні сектори та секції, словом, нова головполітосвіта). Але дали вони їм що-небудь? Ні! Одержати від них що-небудь? Теж ні, бо... каша, бо композитор, припустимо, не маючи потрібного йому оточення, губив свою кваліфікацію і, головне, думав не про свої композиції, а про те, що йому сказати на бухгалтерському засіданні.

– Широке втягування та прийом у свої лави нових членів (– Чи до вас у «Плуг» можна записатись? – А ви відкіля? —

Та от із Микитівки, хлібороб»– Чому ж, будь ласка, подайте заяву!) довело, врешті, до того, що більшість, одержавши членські квитки, вважали себе за цілком закінчених письменників. Це розвивало чванство, політиканство, ледарство.

– Так звана масова громадська робота полягала в улаштуванні вечірок, гастролей, нальотів на ті чи інші клуби і призвела, нарешті, до замкнутої гуртківщини (харківські «Плуг» і «Гарт»),

Отже, ми вважаємо за доцільне в інтересах розвитку мистецтва, а, зокрема, і літератури на Україні створення таких форм мистецько-літературних організацій, що сприяли ’ б:

– Концентрації творчих одиниць (критики, критики-пуб-ліцисти, літератори-художники), які б, з одного боку, могли б задовольнити підвищені вимоги робітничо-селянських мас, з другого – здібні б були протиставити старій ідеології в мистецтві новий світогляд молодого класу чітким і виразним ШерегОМо

За молодих художників із робітничо-селянської маси боятись в умовах пролетарської державності нічого. Виявлення молодих сил, наперекір «Гарту» і «Плугу», переводиться життям коло журналів, газет та інших видань. Для молодих сил є широкий простір.

Вважаючи організаційну боротьбу між «Гартом» і «Плугом» за недоцільну, ми в той же час стверджуємо: молоде мистецтво може вигартуватись тільки в процесі баталій по художніх установках (грунтуючись, звичайно, на єдиній пролетарській ідеології).

Отже, на новому організаційному шляху не тільки зійдуться різні школи й напрямки, але туди прийдуть і молоді сили через індивідуальні зв’язки.

– Глибоко поважаючи товаришів робсількорів, надаючи їхній роботі значення більше, ніж тій, що ми хочемо провадити, ми в той лее час говоримо:

– Практика масового втягування робсількорів до «Гарту» і «Плугу» псувала і псує піонерів культурної революції, збивала і збиває багатьох із них із пантелику, відхиляла й відхиляє їх від справжнього розуміння робсількорівських завдань.

Словом, однині наше одне із чергових гасел не «дайош кількість – хто більш», а «дайош якість». Треба відтворити знищений художній критерій.

Таким чином, вй бачите, що перед нами стоять такі завдання, які ані «Гарт», ані «Плуг» в умовах нашої дійсності й у старих організаційних формах не можуть на себе взяти. Виконавши свою історично-позитивну роль, вони з колишньою своєю установкою стали негативним явищем. Отже, їм залишається тільки одне:

Оголосити себе спілками гуртків мистецької самоосвіти. Це єдиний для них вихід, коли вони хочуть жити. Тільки в цьому разі їхня дорожка може зійтися з новим організаційним шляхом.

Такі наші основні думки. Нова організація і буде базуватись на них. В це нове революційне угрупування мусять увійти письменники як «Плугу», так і «Гарту». Ми пролетарську літературу в вузькому розумінні цього слова (цебто ту літературу, яка свідомо бере в основу свого змісту постулати компартії) розуміємо, як ідеологічно-художній авангард літератури переходової доби. Отже, ми не мислимо, щоб у нашій організації не було письменників із незаможницько-середняцьких кіл, тих, що приймають пролетарську ідеологію, але «використовують селянські образи». Таким чином, ми й на цьому ставимо крапку: ми не хворіємо на «лівизну».

Але що ж знаменує собою цей новий організаційний шлях?

Не що інше, як перенесення нашої мистецької роботи в інший план. Цього вимагає життя, цього вимагає маса,– саме той клас, якому ми хочемо служити. Життя нас не чекає

і, головне, не чекає нас та ідеологія, яка зі столипінських отрубів. Отже, поспішаймо до інституту марксизму. Покиньмо безграмотно «критикувати» Зерова. Навчимось серйозно підходити до явищ нашої складної дійсності.

Кінчаючи свою статтю, ми не можемо ще раз не попрохати пробачення в тих товаришів і друзів, себелюбство яких ми зачепили в своїх розділах. Цим ми не збираємось одхи-ляти удару супротивника: ми з радістю зустрінемо його. Ми хочемо сказати тільки, що в наше завдання входило потривожити те мертве болото, куди встряли й «добрі, хороші» люди. (Висушувати ж це багно доведеться багато й багато років.) Наші прекрасні супротивники, не взявши на облік складної ситуації, полізли в мистецтво з великими претензіями, але зі слабеньким мистецько-марксистським багажем. Отже, в їхніх інтересах:

– Раніш, ніж відповідати нам, хай вони трохи ознайомляться як з, українським, так і зі світовим культурним надбанням: єсть дуже багато гарних джерел. Коли треба буде, справку ми можемо дати.

Але чи значить це, що ми, дійсно, «зариваємось», що страждаємо на манію величія? – «Боже упаси»: всі ми вважаємо себе за середніх осіб (в тому числі і Хвильовий! Чуєте? Навіть цей невизнаний «геній» Хвильовий!). Але що ж поробиш, коли нам доводиться стискатись із такою азіатчиною.

Отже, ми тоді покинемо бити в тривогу, коли побачимо, що на зміну нам прийшли вдумливі люди.

Отже... в основному ми, напевне, не помиляємось. Що ж до деталей, то... той не помиляється, хто нічого не робить. Припустимо навіть, що ми й в основному помиляємось, але ми все-таки тішимо себе такою надією:

– Нашу роботу «візьмуть, нарешті, в роботу» не безграмотні демагоги, а ті товариші, які кожним своїм словом, з одного боку, будуть корегувати нас, а з другого – підтримувати наші переконання, що молодий клас ставить у мистецтві перед собою більш ширші завдання, ніж ті, що їх тримаються ідеологи масовізму. Тільки з цими товаришами ми підемо поруч, бо тільки з ними ми переможемо ту ірраціональність, яка лягла на нашому історичному шляху.

«АХТАНАБЇЛЬ» СУЧАСНОСТІ,

АБО ВАЛЕР’ЯН ПОЛІЩУК ,

У РОЛІ ЛЕКТОРА' КОМУНІСТИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Жук, хоч-і сидить він на троянді,– все одно жук.

Сааді ¹

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

«...І от Жовтень ударив по всіх їх ². Як було ириємно тоді жити! Колони революційного війська тягнуться повз моєї посади. Чиновня розбіглася, а революційну армію треба кормити. І от нас кілька чоловік»... «взяли на себе всі склади «Сельдяного Буяйа» (...«Петроградское Особое Присутствие по продовольствию»). Нам прислали охорону солдат до 20-ти, і ми день і ніч суток зо м’ять провели там, видаючи по ордерах, вже не пам’ятаю якої революційної організації, їжу, рибу й м’ясо»... «Правда* нас за це підтримали матеріально, видавши поверхурочні гроші за 90 з лишкою годин». «Пам’ятаю, як уночі, розставивши зміну варти, ми з рештою солдатів готували з тріски крупник і читали запальні відозви Петросовєта, обмірковуючи становище».

Як вам подобається цей революційний уривок із автобіографії Валер’яна Поліщука? Нам він страшенно сподобався, бо ми відчули в ньому таку милу безпосередність, таку щирість і одвертість, якій ніяк не можна не позаздрити. Шко-да тільки, що автор цього веселого фрагменту, відрекомендувавши себе в «Ь’Ншпапіїе» ³(звичайно, через перекладача) «гарячим (чи то палким) воїном, який брав активну участь у революційних битвах Октября» (дослівно так було надруковано: «МіШагї агдепі, іі (цебто Поліщук) ргепй іше рагі асііѵе аих Ьаїаіііез -геѵоіиііоппаігез сІ’осїоЬге», не догадався під рубрикою «в чому проявлено вашу активність» додатш

– Був главкомом на складі «Сельдяного Буяна», де командував проти контрреволюційної «їжі, риби, м’яса», за що й одержав «поверхурочного» ордена... чи то пак ордера «за 90 з лишком годин».

Але з того «сельдяного» часу багато води втекло. Наш главком (ми в свій час через свою малописьменність і зовсім не з «яхидства» називали їх каптьорами),– наш главком став динамічним верлібр истом. І от якого він вірша «ушкварив» на день восьмої річниці Жовтня:

– «Я не знаю ⁴, якого б прокляття кинути вам, остеклілі пани. Щоб розверзлася земля під вами, щоб облила пекельно вогнева лава ваші черепи і очі закриті»... «Усі неможливі муки наше сумління готове відверто на вас кинути в розпалі бою». «Ми з презирством згадаємо вас, блювотна мерзота вселюдства, паразитарне панство, і слина огиди плювком полетить із язика й рот а».

Підкреслення наше... Але як вам подобається цей уривок? Верлібрист, як бачите, згадав, що він був колись главкомом і рветься «в розпалі бою» на панство. Його, здається, ще ніхто й не заспокоював, але він уже, так би мовити., авансом кричить: «Та де там,– коли «пече», дайош мені «фундаторів кабали вікової» – і нікоторих гвоздьов! Нерви мені заплутались у голові! Держіть мене, а то – побий мене Бог – вирвусь... Ви киваєте на неп? Тєто єрунда? Хіба ви способні почувати щось? Ну, кажіть, способні?.. Ага! А я от чую, «колони революційного війська повз «Петроградского Особого Присутствия по продовольствию» не йдуть, а прямо тобі рєжуть!.. Але й тєто не хвакт. Ви думаєте, що я під Косинчину «Анкету» ⁵підробляюсь? Нічого подібного! То вже кличуть мене до продоволь-ствія... Я зараз!.. Зараз... (тільки, будь ласка, не забудьте про ордена... чи то пак про «поверхурочного ордера»)... Я зараз! Мене трясьот у лихоманці... і... і... вже потекла слина... Ах, «сельдяной буян»! Ну коли ж, нарешті, я доконаю цей дорош-єфремовський ⁶... чи то пак зеро-хвильовський ⁶... «крупник з трескою»!

Так голосить і галасує (і цілком справедливо) наш колишній «оплічник», «теперішній кращий приятель С. Пилипенка» (див. славетну автобіографію, а також у туманну історію «видавництва автора»)..Такі «твори» «випущасть» «тєтой» симпатичний мальчонка.

Але робили ми цей ліричний вступ тільки для того, щоб наші читачі не сумнівались:

– «Г ом ер революції» ⁷і сьогодні не докинув слинити і плю-ватись. Отже, коли ми назвемо його слинявим каптьором (ти не ображайся, Валерьяне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»), то не вбачайте, будь ласка, в такій фамільярності вульгаризму й бажання нашого зробити неприємність своєму «оплічникові». Особливо просимо не звертати уваги на те, що наша характеристика цього милого, хоч і малописьменного (про малописьменність буде далі) «гомера» зійдеться з відповідною характеристикою якогось жовто-блакитного емігранта. Справа тут, бачите, занадто простенька: Поліщукова слина однаково неприємна для всіх. Це просто фізіологічне почуття.

І

Отже, в боротьбу двох сил улетів динамічний верлібрист, автор скандальної автобіографії («фе») і не менш нудної губа-нівської «Європи на вулкані» ⁸, «ахтанабіль» сучасності, як сам він себе рекомендує.

Словом, В. Поліщук випустив ще одну брошуру й чекає на неї рецензії.

Отже, авансом: брошура, як брошура! Розділи два й будуть мати поспіх ⁹... Особливо серед дурачків, оскільки цей поспіх зветься зиссез сій 8сапсіа1е *. Але коли ми об'єктивно підійдемо до неї, то побачимо: новий «твір» машинізованого верлібриста страшенно нагадує його передостанній. Ми говоримо про той передостанній ¹⁰, де Поліщук на протязі двох друк[ованих] аркушів їсть «революційні» баклажани й не менш «червону» «юшку, де плавало кілька галушок». Словом, справа йде про той твір, що від нього відвернулись буквально всі, хто поважає себе: мабуть, багато в ньому цього самого «фе»!

Очевидно, треба було б замовчати й нову «циркуляцію культурної крові». Але – досить! «Ахтанабілеві» сучасності вже слід показати його справжній гараж. Бо і справді: доки він буде використовувати наївняків із «науково-дослідчої кафедри історії української культури в Харкові» та якимись путями пролазити навіть... в комуністичний університет. Нам тим легше зробити це, що слинявий каптьор (ти не ображайся, Валерьяне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому») зачепив своєю слиною нашого шановного памфлетиста Миколу Хвильового, який, памфлетист, до речі, давно уже чекає причіпки покінчити з цією болячкою на пролетарській літературі.

Отже, по-перше, два слова про особисті випади. Зупинятись на них ми довго не будемо (це була б неповага до самих себе) о Але, приймаючи на увагу, що Поліщуків твір може попасти в руки якогось малописьменного читача, ми вважаємо за потрібне на момент і для розваги зупинитись і на цьому.

Так от: вимушену сміливість «сельдяного буяна» дуже тонкими нитками шито. Прошу, приклад:

Поліщук, як і його «папаша» Пилипенко, перш за все, схопився за вітаїзм: мовляв, це ж страшенне неуцтво викинути з цього слова «л» ¹¹, хоч би і свідомо, як ви пишете.

От тобі й раз! А ти ж як думав: висока культура? Неуцтво, голубе, неуцтво! Тому ж ми й шукаємо Зерова.

От динамічність – це нам подобається! Знаючи добре, що ми рано чи пізно, а назвемо його малописьменним «ордером», Поліщук йде в «контратаку» й заявляє:

– Це ж мал ©культурність вживати ¹²так багато чужоземних слів: «опоненти», «класичний афоризм», «солідарність» і Т.д.

От тобі і два! А ти ж як думав: культурність?

Правда. Істинна правда.

Малокультурність дуже частенько прикривається словечками високого штибу (це ми докажемо далі, коли розберемо «твір» «ахтанабіля» сучасності, але ніколи «опоненти» чи то «класичний афоризм» не були словами подібного гатунку, коли ними глушили «крупник із тріскою». Звичайно, можна б було сказати так:

– Філософічні твори В. Поліщука – то є зібрання шаблонних думок, які треба висловити в короткій і одривочній формі і які, на жаль, розтдглися у триаршинні поеми.

Але можна сказати й так:

– В.Поліщук – то є просто класичний афоризм із держ-видавського «ділового календаря».

Ми гадаємо, що друга формула краща, хоч би. своїм динамізмом... І незважаючи на чужоземне походження.

А втім, покиньмо фехтувати полемічною шпагою; коли когось цікавить, як ми будемо відштовхувати ті чи інші особисті нападй, хай улаштовує турнір: ми з охотою приймемо в ньому участь. А зараз давайте подивимось, чи не виглядає зі сторінок останнього «твору» нашого «автора» обличчя «військового фершала» і... і... Словом, далі буде видно.

Почнемо з першої статті, що зветься «Завдання доби». Завдання такі: «1) на міжнародний терен! 2) машинізація, 3) динамізм, 4) матеріалістична мова, 5) мистецтво для працюючих». Завдання, як бачите,, «оченно сурйозні». Отже, спитаймо, як їх розв’язує «гарячий воїн революційних битв Октября» (тіїіїапі; агсіепі: еїс.).

Словом, було так: було три періоди і прийшов четвертий. В першому періоді був Котляревський та інші, в друго?4у – Драгоманов ¹³і Франко, в третьому – Леся Українка й Коцюбинський із модерністами. Перший «не цурається свого», другий характеризується тим, що «ми повинні бути культурні і свідомі національно», а для третього характерне: «у нас може бути так, як у Західній Європі». Що ж до четвертого, то поки що почекаємо. -

Ну, як вам подобається це поділення? На наш погляд, воно дуже «вумне». Справді, хіба письменники поліщуківського другого періоду не брали на себе завдань письменників третього періоду? Хіба Драгоманов і Франко не користувалися з «європейських сюжетів»? ї, навпаки, хіба Леся Українка не закликала до культурності і свідомості національної? Звичайно, в нюансах «мужня жінка» відрізнялась чимсь од мудрого галичанина, оскільки вона належала до молодшого покоління; але ці нюанси не судилося підмітити нашому верлібристові. Його ж поділення – це просто малописьменні етюди,

«Але зараз після Жовтневої революції,– пише далі «сельдяной буян»,– наступає четвертий період.– Ми не тільки вміємо взяти дещо із Заходу, але ми маємо (підкреслення його ж) і знаємо, що дати свого оригінального в світову скарбницю».

Та невже? Так-таки й маємо з підкресленням? От «сто-рія»! Чи не «Європу на вулкані»? Ні, каже Поліщук: «ідею пролетарської революції, втілену в своєрідні культурні та літературні форми»! От бачите що! А ми й не знали досі! Словом, каптьор вносить пропозицію влаштувати «соревнование» зі штабом світової революції – компартією. Що ж, пропозиція непогана.

Але хто ж із нас буде вносити цю «ідею» до вищеназваної «скарбниці»? З брошури видно, що всі сучасні українські письменники до цього не здібні, бо хоч дехтЬ з них і має цю «ідею», але формально всі вони або Надсони ^и, або Пільняки, або неокласики. Залишається авангардний верлібрист Поліщук... та почасти Пилипенко,.. чи то пак «плужани». Очевидно, вони й мусять наробити репету в «світовій скарбниці». Ідея, як бачите, варта уваги. Словом, дайош тов. Петнікова ¹⁵– і «ні-которих гвоздьов»! На те ж він і вчив чужоземні мови, щоб перекладати... чи то пак заробляти гроші. І потім, хіба ви не знаєте,– «скандинавська література завоювала собі місце на світовій арені». Поліщук за це цілком відповідає, бо він чув дещо,і про Гамсуна ^Іь.

Але, хоч як хоче «показати себе» «з розмахом» наш ««■штор» – все-таки треба його попередити:

– Не поспішай, друже, а то захекаєшся! Скандинавці годі завоювали Європу, коли дали «Вікторію», «Пана», «Голод» і т. д. Одним «дайош Європу» не візьмеш, брате! «Своєрідна дифузія» виллється в ту саму «дифузію», яка підстерегла жабу, що уподоблялась волові. Пам’ятаєш цю байку?

Звичайно, «утворити міжнародне товариство друзів української культури» завжди можна, але тоді четвертий період буде характеризуватись перекладами на європейські мови письменників попередніх «періодів»... і, можливо, перекладами... межи-гірських творів. От у чому сіль!

Словом, перше завдання «на міжнародний терен» і «дайош Європу» – тотожне завдання деяких інтелектуально пересічних «хатян» ¹⁷оНедарма В. Поліщук, як справжній звульгаризований «неохатянин», привіз із Європи «котелок і джимі».

В своїх статтях ми вже говорили, як ми розуміємо Європу. До чого ж убого звучить тепер ця неписьменна трактовка Заходу. Коли вірити «ахтанабілёві» сучасності, що ми переживаємо четвертий період, то, наперекір хлестаковщині, він буде характеризуватись учобою, поглибленням, утворенням своєрідних зв’язків із культурно-революційними традиціями українського та європейського минулого. Передостаннє покоління українських письменників мало не вийшло на Захід. Наше покоління, в силу багатьох причин, навряд чи вийде. Наступна генерація мусить вийти й саме з ідеями пролетарської революції. Але для цього треба негайно покінчити і з хлестаковщиною, яка, по суті, являється елементом модернізованої просвіти.

Словом, коли б «гарячий воїн революційних битв Октября» (тіїіїапі: агсіепі еіс.), замість писати триаршинні поеми та розкидати «революційну» «тріску», почитав хоч трохи Леніна, то він би вичитав із нього чимало корисних для себе думок.

II '

Але яке ж друге завдання? – Друге?.. Звичайно, «машинізація». Тут Поліщук виступає в ролі, так би мовити, машиніста. Тут «сельдяной буян» намагається доказати, що «другою основою нашого існування є базування на енергетиці України та справі машинізації нашого життя».

Що ж, думка непогана. Читали ми її не раз хоч би в тому ж «Українському економісті» ^1Й. Але при чому тут Поліщук?

– Як при чому? «Хіба не панує думка, що українська культура – це село, а місто – це російська культура?» От коли ми цієї думки позбудемось, тоді й «машинізуємо життя».

Боже мій, який абсурд! Яка трьохетажна галімаття! Тільки «гарячий воїн» і здібний так мислити. І справді, оскільки українське місто завжди було за садибу русифікації, остільки населення знало його тільки за такого. Тепер же, коли воно взяло на себе роль провідника українізації, і населення почало придивлятись до нашої культури.

– Але коли ж люди скажуть (галасує Поліщук), що українське місто – це українська культура?

– Очевидно, тоді, друже, коли ми в цьому місті збудуємо цю культуру. Поява в Харкові, припустимо, таких культурних очагів, як держдрама або державна опера, все більш і більш переконує населення, що город – це вже.не російська культура.

Перехід таких відомих артистів, як Петіпа ¹⁹, з російської на українську сцену є тому один із яскравих доказів.

Але «ахтанабіль» сучасності все-таки страшенно хвилюється і далі сперечається з вітряками: «у нас, мовляв, робітники не росіяни». Щоби яскравіш підкреслити свій талмуд, він навіть приплів сюди Донцова«лягнувши» його ніжкою... через кордон.

В чому справа? Донцов гадає, що українська інтелігенція «могла б одбудувати свою ідеологію тільки на селянстві»? І хай собі гадає! Так гадає дехто і з наших радянців? На здоров'ячко! А ми от думаємо, як би цьому робітництву прищепити українську культуру, і гадаємо, що її за кілька років прищепимо, бо так наказує нам наша партія. Очевидно, тоді ніхто й не наважиться говорити, що «робітництво в нас російське».

Отже, такі недалекі розмови нагадують, нам порожнє белькотіння (ти не ображайся, Валер’яце, «ми тебе не хочемо підозрювати в цьому»), і в наші ділові будні розраховані куркам на сміх... і емігрантам на розвагу. І коли цю галіматтю слухає молодь із комуністичного університету, то ми тільки здивовано підводимо брови.

Словом, «енергетику України», що її вичитано з популярної брошури, ніяк не можна зв’язати з ісданськими вітряками. І коли хто-небудь ще й досі сумнівається в політичній безграмотності нашого «автора», то хай ще послухає такого пустодзвону:

«Українська культура може й повинна (підкреслення його ж) спиратись уже й зараз на робітництво важкої і легкої індустрії».

В чому річ? Як це «спиратися»? Що має на увазі «сельдяной буян»? Пролетарську ідеологію? Так тоді навіщо такі страшні слова? Навіщо цей спеціальний розділ про машинізацію? Навіщо так голосно заявляти:

«Українська культура, нового часу повинна бути не польовою, а індустріальною».

Ви питаєте навіщо?.. Та треба ж форс ну ти «неохатянсь-кою»... чи то пак просвітянською мудрістю. Треба ж «пущати» словечки високого штибу, щоби сховати свою політичну й поетичну неписьменність. Бо і справді, далі виясняється така «сторія»: вся голосна завірюха про «індустрію, машинізацію та енергетику» зводиться до того, що треба... «віддати частку свого творчого хисту шахтареві» та «змальовувати'цукроварні». Мовляв, чому ж нам не взятись за цю справу? Отже, «Черняв-ський ²¹, Винниченко, Черкасенко ²²писали про робітника?».

Словом, синиця хотіла запалити море, а вийшов – пшик... у квадраті «пшик _х= А; значить, А ²».

І коли потім «гарячий воїн» галасує, що «волошкові поети щезнуть незабаром», то ми його «яхидно» запитуємо: та невже? Чи не йде тут справа про «Косинку, Осьмачку ²³й навіть Тичину», які стоять тобі Іна дорозі? Правда, Поліщук згадує потім, що й він грішить (саме грішить, а не творить) «волошками» («Дума про Бармашиху» ²⁴та різні «Жита»), але то він, бачите, писав «свідомо, зрідка, для менту». ⁴'Словом, «дайош» «Нову Асканію» і «майовий дощик із божого неба»! ²⁵

Ая-я-я-я-я-я! І це пише та людина, яка в свій час подавала надії стати не останнім пересічним поетом? До чого може довести відсутність почуття міри й самокритики! Ая-я-я-я-я-я!

Такі от двоє перших завдань. На цьому ми власне, і закінчимо огляд вступної статті, і от чому: третє «завдання» ми, щоб не повторюватись, однесемо в кінець, а на четвертому й п’ятому не доводиться зупинятись: для п’ятого нема розділу (так би мовити, «красне» слівце), а четверте є слабенький переказ Доленгової ²⁶розвідки.

III

Далі йде «полемічний» екскурс у сучасність. Тут верлібрист «криє» Хвильового, Зерова й Дорошкевича. «Криє» – треба віддати йому справедливість – добре. Борзописець із нього для жовтої преси вийшов би не зовсім поганий. Шкода тільки, що він так і не вияснив, «що ж то за передовий Зеров». Бо ж форсити сйоєю задрипанською поінформованістю – це ще не є доказ. А задрипанки от де: «на чолі Європи стоять не неокласики, а верлібристи». Далі ми будемо говорити, який із В. Поліщука верлібрист, а зараз дозвольте поінформувати:

– На чолі сучасної поетичної Європи стоїть поетичне (віршоване) бездоріжжя. Що ж до верлібру, то він там, не розцвівши, одцвітає, доживає свої останні дні. Таким чином, тягнути до нього (навіть у «неохатянських» «смислах») – значить страждати на епігонізм... чи то пак на «ахтанабіля». Наш «сельдяной буян», не знаючи чужоземних мов (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»), і досі користується старими російськими джерелами.

Отже, «приятелю милий», покинь свої претензії! Не можна говорити цього в Харкові, а тим паче в Києві. Наливати можна на задрипанках, а не тут. Тобі не подобається «азіатський ренесанс»? Добре! Але ж не форси своєю малокультуриістю. Тебе посилала Наркомосвіта в Європу? Прекрасно! Але, подивившись на неї одним, оком, не вподобляйся «петербурзькому писареві» із відомої тобі п’єси ²⁷, який думав, що на провінції «вопче нет абразованих людей».

Коли Зеров не хоче визнавати твоєї «поетики» (про неї річ буде далі), то він, очевидно, має рацію. І от над цією рацією тобі треба подумати. І треба ще подумати над тим, чому Хвильовий, розуміючи Європу (це ти й сам визнав), в той же час не «слинить» неокласики. І коли ти кажеш, що «єгиптяни не копіювали, а організовували природу», то ми тобі все-таки не хочемо вірити, бо ти стільки ж розумієшся в єгипетській культурі, скільки твій верлібр подібний до поетичного твору. Коли говорити твоїми претензійними формулами, то це буде так:

Єгипетська культура – А; Поліщук – В; поетичний твір – С; поліщуківський верлібр – Д. Отже, й маємо:

А : В = С гД.

Взагалі, треба сказати, що «філософ із головою хлопчика» не стільки «наливає», скільки не розуміє. Бо всю його «вченість» обмежено тим же таки «петроградським писарем».

«Як би я не любив корінфського ордеНа в архітектурі ²⁸,– пише Поліщук,– але я не стану проповідувати, що всеукраїнський «ПалаЦ праці», де скупчилась житлова техніка нашої доби, будували інакше, як не в стилі залізобетонних і скляних конструкцій нашого часу».

Перш за все, не ордеРа, а ордеНа, цебто стилю, бо «ордеР» тут звучить чистісінько, як «ахтанабіль». Чи, може, «палкий воїн революційних битв Октября» (тіїіїапі агёепі еїс.) згадав того ордеРа, що «за _%90 з лишкою годин»? Все можливо! Але що ж таке цей стиль наших конструкцій? Коли Поліщук розуміє його, як стиль, що не знає зайвих цяцькувань, то доводимо до його відома: колони (оці саме ордеРи... чи то пак ордеНи) і корінфські й ассірійські еіс. не завжди будувалися для цяцькування. Коли ж справа йде про якийсь новий архітектурний стиль, то треба поговорити з архітекторами й інформувати нас конкретніш, «матеріалістичною мовою», бо ми можемо подумати, що «сельдяной буян» чув тільки одним

вухом про архітектуру. Бо і справді, хоч як розпинається наш «учений» автор, але ми все-таки не задоволені з залізобетонних «конструкцій» харківського горкомхоза, бо вони свідчать тільки про нашу архітектурну малописьменність.

ї тому, коли Поліщук меле щось про «Червоний плуг», ТО'ми гадаємо, що це просто бажання найти собі прихильників. Можливо, в Данії і потрібні письменники з розрахунком одног© на кожні 200 чоловік. Але навіщо ж тоді воювати з «волошками»? Словом, «другорядні твори нам потрібні, бо першим сортом не охопити всього життя». Шкода тільки, що на цей «перший сорт» нема Козьми Пруткова ²⁰. А втім, коли Поліщук уважає свої поеми за «перший сорт», то чому ж: можна тоді мати і «другорядні твори».

* * *

Як вам це подобається? Га? Але перепрошуємо: і ще розі зсгірїшп – «єфремівське саморекламство» ³⁰. Розі зсгіршт тому, що*.. вибачте!., ніяково присвячувати цілий розділ: позапартійний лає, а комуніст*., як би сказати це... ну, як би це сказати... «захищає»... ох!... ах!., академіка.

Отже, «сельдяной буян» наступає на... на... (ах, «Петроградское Присутствие по продовольствию»!) на... С. Єфремова 1923 року.

Перш за все, про «саморекламство». Воістину: «хто б адзав, а хто б і мовчав». Звичайно, дуже похвально, що Поліщук не солідаризується з думками українського інтелігента минулих років. Одне лихо, запізнився він трохи. Треба було виступати проти академіка, приблизно тоді, коли виходив хоч би той же «Вир революції» ³¹, де вміщено компліментну статтю брата цього ж академіка ³²про цього ж В. Поліщука.

Тепер цей «виступ» трохи смішний, коли не сказати більше. Отже, не сумнівайся, Валерко, академік живе вже напередодні 1926 р. і... очевидно, того, що писав, не повторить.

Звичайно, С. Єфремов, будучи людиною старого покоління й чужого нам світогляду, вже не прийде до нас. Тому ми й мусимо його взяти в полосу нашого уважного ідеологічного контролю. Але контролювати його доведеться, очевидно, не Поліщукові. Бо і справді, беручись виявляти ворожу ідеологію, а тим паче політичні реверанси, треба розумітись хоч трохи в сучасній громадській ситуації, а по-друге, не плутати реверансів із здоровими думками. Хіба чужий нам С. Єфремов не може висловити корисних для нас думок?