Текст книги "Твори"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 60 страниц)

– Як виключні екземпляри?

– Покинь жартувати,– махнув рукою лінгвіст.– Для руської публіки, для... як би це сказати... для «поощрєнія».

– Для заохоти,– поправила Аглая.– Так буде ближче до вашої мови.

– От так московка! – сказав Карамазов.– Чи не почуваєш ти себе трохи ніяково, пане лінгвісте?

Товариш Вовчик спалахнув. Він хотів щось доводити, згадав чомусь (і зовсім не до ре^чі) Прованс, провансальську літературу ⁹, згадав XIX вік, Жана Жансемена, Теодора Обанеля і т.. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцію в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лінгвіста було ще багато тут недоговореного, навіть інтригуючого (хіба мало московських дачників мандрує по Україні?), але він сподівався поговорити з приводу цього з Карамазовим і від нього

й узнати в деталях історію знайомства московських дам із південною культурою. ^{: ;}'

– Так, значить, ти кінчаєш нову поему? – спитала Аглая, коли вони знову залишились удвох.

Карамазов зупинився ї зробив незадоволене обличчя.

– Я тобі, здається, не один раз говорив, що я працюю в економічному органі. Мене цікавить зараз питання'про зниження цін.

– Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цін не можна зробити поеми?

– Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нічого не маю спільного,

– Коли тільки це, то я рада,– промовила Аглая, замислюючись.– Саме таких людей і бракує вашій нації» Мені здалося, що ти не так хотів сказати» Ти розумієш мене? Я гадаю, що без велик'от ентузіазму не може бути справжніх

ЄКОНОМІСТІВс

– Цілком справедливо! – погодився Карамазов.– Кіл, очевидно, вибивають колом, і «закобзарену» психіку можна виховати тільки, так би мовити, загайаватизованим «Капіталом» ¹

– Це не в брову, а в око! – з захопленням сказала Аглая.– Без якогось Лонгфелло і справді не зробити вам своїх економістів і політиків. От я тільки думаю, що Маркса ти зовсім даремно припрягаєш сюди»

– Це справа переконання,– незадоволено сказав Дмитрій.

– Не думаю. Бо Маркс є зовсім чужорідний елемент для вашої країни. А тобі відомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тіло не встигає навіть приторкнутись до цієї мішанини – одразу ж виникає вибух і... вода. А втім, не будемо сперечатись. Мене цікавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазі віршомазів взагалі чи саме його, божка вашої нації?

– Я мав на увазі й віршомазів взагалі і його зосібна.

– За що ж ти Шевченка так ненавидиш?

– За що я його ненавиджу? – Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв, навіщо цей допит? Потім раптом нервово одкинув волосся і зупинився.– А за те я його ненавиджу,– надмірно запалюючись, сказав він злим голосом,– що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина,– хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому», безглуздо та безцільно й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? ¹¹Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствовати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: «А ти, Матюша, все-таки талант». Саме цей іконописний «батько Тарас» і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.

Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі.,, бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціальних процесах вона виконує тільки роль тормоза.

– Прекрасне визначення! – з захопленням сказала Аглая і тут же чомусь іронічно усміхнулась.– Але...

– Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову,– кинув Дмитрій: йому, по-перше, не подобалась Аглаїна похвала («навіщо ця цукерка, коли він зовсім доросла людина?»), і потім він раптом зловив себе на дешевій патетиці.

Тоді Аглая враз обірвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клаву й лінгвіста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона Запропонувала побігти наввипередки й передала Карамазову свій ридикюль та парасольку. Але потім бігти не захотіла й сказала йому, щоб він витяг із ридикюля її замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли він зробив це, спитала, чим вона пахне.

– Чим рона пахне?.. Очевидно, жіночим тілом.

– Прекрасної^ І цей запах тобі, мабуть, подобається?

– Як би тобі сказати,– промовив Карамазов,– можливо, подобається, а певніше – ні.

Аглая не повірила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими свої і без того великі очі, стала ними ласка-ти свого супутника.

– Брехунька! – сказала вона.– Ти неправду говориш. Я знаю, що тобі цей запах подобається. Тому що... тобі не подобається... Ганна.

– Ти про мою дружину?

– Так. Чому ти досі не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?

Чому він мовчить? Він, звичайно, зробить це. Він нарешті познайомить Аглаю з Ганною.

Але він думає, що вона все-таки якась чудна дівчина, й потім думає, що дружина мала рацію назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспішати в його інтимні закутки. Невже цього Аглая не розуміє?.. І потім відкіля це вона дізналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову не-задоволекий, і тому він так нервово запалив сірника.

Вона одразу ж зрозуміла його й поспішила перейти на іншу тему. В цей момент вони підходили до кручі.

IV

– Давай ще трохи відпочинемо,– порадила Аглая, лягаючи на траву.– Можна й наших попередити.

Вона крикнула своїй компаньйонці, щоб та взяла з неї приклад і теж посиділа десь там зі своїм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились і зупинились на тому ж таки високому березі, кроків на двадцять далі. Тоді Аглая підсунулась ближче до кручі й сказала:

– Наш новий знайомий поділяє твої погляди?.. Я говорю про товариша Вовчика?

– Які ти погляди маєш на увазі? – спитав Карамазов.

– Ясно які – ті, що ти з ними знайомив мене на пароплаві в нашу першу зустріч і потім майже кожного вечора чіпаєш їх.

– Ти говориш про ідею відродження моєї нації?

– Так. Я говорю про національну романтику.

Карамазов покривився: мовляв, він нічого не має спільного

з тим, про що говорить вона, це їй він уже декілька разів говорив, і, значить, треба бути більше обережним із такими термінами.

– Ми говоримо на різних мовах,– сказав він.– Ідея відродження моєї нації – ще раз повторюю – нічого не має спільного з національною романтикою.

Аглая усміхнулась і положила на свої коліна голубу парасольку.

– Хай буде по-твоєму,– сказала вона»– Та як же з Вовчиком?

– Мій друг не тільки не поділяє цих поглядів, але й взагалі далеко стоїть від усякої політики.

– І все-таки ти такий шматок м’яса можеш вважати за свого друга?

– А чому ж ні? Хіба в ньому не може бути гарних людських початків?

– М’ясо завжди залишається м’ясом,– енергійно сказала Аглая.– І в м’ясі ніяких людських початків не може бути.

Вона так уважно подивилась на свого кавалера, ніби хотіла загіпнотизувати його.

– Це теж справедливо,– сказав Карамазов.– Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.

– Шкода! – кинула Аглая й взяла резонерський тон.– Треба бути послідовним навіть у дрібницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближніх. Я думаю, що багато важчеїх же таки зненавидіти справжньою ненавистю. Тільки тут можна показати неабияку волю і, коли хочеш, відвагу... Ти їх, здається, високо ставиш?

– Ти гадаєш, що мені бракує волі і я не можу бути відважним?

Дмитрій сказав це якимось непевним голосом, наче він і сам не довіряв собі.

– 'Ти маєш волю і ти відважний! – упевнено й навіть з деяким захопленням відзначила Аглая.– Саме за це ти так скоро й сподобався мені... Сподобався, звичайно, як людина.

Розмова прервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала від нього свої очі. Він мовчав тому, що в нім у цей момент зажевріла внутрішня боротьба: з одного боку, йому підлестило її захоплення ним, як відважною й вольовою людиною, а з другого – він не зовсім вірив їй (відкіля вона знає, що він саме така людина? Чи не з кількох розмов із ним?). І потім його раптом якось образила її самовпевненість і цей батьківський тон. Нарешті він заспокоївся й сказав:

– А ти, знаєш, цілком правильно підмітила: я говорю про ближніх. Мені це твердження дуже подобається. Здається, мій однофамілець Альоша Карамазов ¹²ставив якось там наголос на любов до дальніх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближніх.

– І ти гадаєш, що найбільша загадка саме тут ховається?

– Тільки тут і більше ніде! – з деяким хвилюванням сказав Карамазов.– От хоч убий мене! Я не можу їх зненавидіти справжньою ненавистю. У кожного з ближніх – навіть найбільших моїх ворогів – буває така, знаєш, людська усмішка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматір дивиться. Я кажу й підкреслюю: у кожного, ба навіть у суворих і злих з природи людей я бачу цю усмішку й це обличчя.

– Може,'ти перебільшуєш? Невже таки в кожного?

– Клянусь тобі! Богоматір всюди й на кожному кроці. Це якийсь жах, і іноді навіть руки падають у знемозі. Не можна зустрічатися з людьми. Щоб творити якесь діло й боротись, треба надягати машкару Мізантропа ¹³і в ній ховати перш за все очі... Очі, знаєш, найлютіший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматір, і саме в очах ховається Богоматір.

Карамазов зупинився й почав нервово кусати свої губи. З звичайної психічно нормальної людини він раптом перетворився на маніяка. Раз у раз здригаючись, він усе повертав до кручі голову й розгублено дивився в неясні далі Дніпрових вод.

– Словом, Богоматір не дає тобі зненавидіти своїх ближніх? – спитала Аглая.

– Тільки вона. Во ім’я якоїсь ідеї я здібний на все, навіть здібний убита людину. Але якийсь Іван Іванович однією людською усмішкою може покорити мене в один момент... навіть коли б цього Івана Івановича я й ненавидів своєю недоношеною і якоюсь чудною ненавистю.

– І так із тобою завжди бувало?

– Ні ,– сказав Карамазов із деяким відтінком туги в голосі– Тільки в останні роки мене так сильно затривожила Богоматір. Раніш це багато легше було. Раніш ідея майже зовсім засліплювала мене, і для мене не було ближніх.

Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою

ДОЛОНЮс

– Так-от,– сказала вона,– єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої. Перша від розумуй від серця, друга – тільки від розуму... Як ти гадаєш, можна бути відважною і вольовою людиною тільки від розуму?

– Ти вже почала сумніватись у мені? – спитав Дмитрій, усміхаючись вимушеною усмішкою.

– Нічого подібного! ¹– знову впевнено відзначила Аглая.– Ти маєш волю і ти відважний. Я тільки думаю, що ніякої Богоматері нема й що вона не більше, як примара. Я також думаю, що,твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть, і ти здібний зненавидіти своїх ближніх... Ти розповідав мені, як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря...

– Так то ж,– вирвалось несподівано Карамазову,– во ім’я великої ддеї.

– А хіба тепер ти без ідеї залишився? Хіба тебе не захоплює сьогодні хоч би та ж ідея відродження тврєї нації?

– Звичайно, захоплює,– непевним голосом сказав він.– Але...

– Без усяких «але»,– рішуче одрубала Аглая.– Щось одне: або це ідея, або це нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як і та, що во ім’я її ти розстрілював своїх ближніх.

Карамазов раптом зареготав.

– І справді,– сказав він,– мені іноді така глупота приходить у голову, що потім, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається мені іноді, що Богоматір корегує в мені, так би мовити, людину. Ближній, мовляв, не тільки Іван Іванович, але й я сам. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Іван Іванович, це значить наступив момент, коли я мушу ненавидіти Дмитрія Карамазова, цебто себе.

– Що ти мусиш сам себе ненавидіти, коли тебе покоряє Іван Іванович,– це так. Але Щодо коректи, то вона й справді глупота і звичайний собі бред.

– А то навіть,– продовжував він говорити,– здається іноді, що сама ненависть мусить носити в собі Богоматір»

– Це ще більший абсурд, бо ненависть і Богоматір є два зовсім протилежних полюси,

– Так і я полемізую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже відомо – є найбільша любов. І значить справжня ненависть – це є прекрасна людська усмішка.

– Це вже софістика для шарлатанів і боягузів. Богоматір не може не стояти на дорозі до справжньої ненависті і, значить, до мужнього вчинку.

– Цілком справедливо! – погодився Карамазов.– Але мені от здається, що Богоматір не може стояти на дорозі, і що тільки відсутність її робить ненависть недоноском.

– Яким же це чином?

– А таким чином, що супутником справжньої ненависті є завжди радісні й до того молитовні перебої серця, ніби зустрічаєш світле Христове воскресіння.

Аглая ще ближче підійшла до кручі.

– Я гадаю,– сказала вона, що тут справа багато простіша. Не Богоматір тебе турбує, а звичайна невпевненість. Під радісні перебої серця розстрілюють, скажемо, тоді, коли жодного сумніву не залишилось.

– Хто його знає,– надтріснутим голосом сказав Карамазов,,– Можливо, я й помиляюсь.

Він раптом відчув, як ним запановує якась страшна туга. Він уже не бачить перед собою ні Аглаї, ні Дніпра, ні прекрасної південної ночі. Він уже забув, як він високо ставить себе за відвагу й волю, і відчуває себе зараз страшенно нікчемною людиною: він навіть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя – і плював довго, настирливо й образливо.

Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником і тому поспішила йому на допомогу.

– Ти, друже, безперечно, помиляєшся,– сказала вона.– Ти глибоко помиляєшся.

– Ти говориш про Богоматір?

• ¹– Я говорю про тебе... Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити непевненість. Це – коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.

Вона підвелась, знову сіла на траву і його примусила сісти біля неї

– Так от, мій хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість,– сказала вона й положила свою руку на його голову.

Вже стояла глибока південна ніч. На Славуті кожної хвилини прокидались якісь неясні звуки* Десь ревів пароплав, і дале-, ко на півдні пливли його привабливі вогні. Раз у раз фуркали й падали аероліти і тривожили очі загадковим світлом свого ярко-срібного горіння.

– Так,– раптом промовив Дмитрій»– Хто хоче бути вольовою людйною, той не може не побороти в собі невпевненість. І ти правду говориш, що я вже її поборов» Я не можу ке по.бороти, бо майбутнє за моєю молодою надією ¹⁴і за моїм молодим класом.

Він узяв її руку й міцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нім, і він ще раз перетворювався. Він навіть не помітив, як Аглая іронічно посміхнулась, коли він майбутнє своєї нації зв’язував з «якимось там» класом.

– Я іноді буквально задихаюсь од щастя,– говорив він далі, скидаючи з кручі камінці й зовсім не помічаючи, що його розмові бракує елементарної послідовності.– Темні сторони нашої дійсності тоді зовсім зникають із моїх очей, і я починаю рости і виростаю у велетня. Бо й справді: в суспільстві не може бути такої ситуації, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, тОі.. як усе-таки весело жити «на етом свєтє, господа»... Ти не можеш і уявити, як я полюбив це заяложене слово «прогрес». Прогрес – це ж по суті якір спасіння. Це ж вихід із того становища, що в нього зайшла революція.

– Але ти говориш зовсім як учень першої групи,– сказала . Аглая.

– Цілком справедливо! – гаряче підхопив Дмитрій.-^– Я і єсть учень першої групи й маю мужність визнати це. Така вже логіка подій: хто хоче жити в наші дні, той обов’язково мусить починати з абетки...

– І витягувати з архіву старі гасла?

– А хоч би й так. Хіба революційні гасла сьогоднішнього дня завтра не можуть стати реакційними? Хіба ми не маємо прикладів? І навпаки, хіба лозунги якогось 1917 року сьогодні не стали фарисейством і матеріалом для спекуляції? Це не значить, що ми збанкротували, а це значить, що треба бути діалектиком. Сьогодні масу можна повести тільки під тим стягом, що на ньому буде чітко написано: «прогрес».

– Навряд тільки вона піде за тобою, бо маса не терпить абстракції. А прогрес – це для неї абстракція.

– Цілком погоджуюсь,– сказав Карамазов.– Але я далеко стою від вульгарного тлумачення маси. Революцію маса творить через свою інтелігенцію, бо всякий масовий вибух тільки тоді робиться революцією, коли ним починають керувати Дантони, Леніни чи то Троцькі.

– З тебе вийшов би не зовсім поганий агітатор-прогре-сист,– кинула Аглая і демонстративно засвистіла якусь шансонетку.

– Ти мені робиш багато честі своєю заявою.

– МиІГетепІ:,– промовила дівчина.– Оп пе ѵоіХраз іош 1е§ ]оиг§ ип таіайе сотше ѵош еіез *.

– Ти мене вважаєш за хворого? – образився Дмитрій.

– Боже борони,– сказала Аглая.– Мені тільки неприємно, що твоїй розмові бракує логіки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумні думки, а з другого – плутаєшся в Ленінах, у класах тощо.

– Ну от, знову стара історія,– незадоволено промовив Карамазов.– Чи не думаєш ти вплинути на мою ідеологію? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж відродження моєї нації. Я його інакше не можу мислити, як засіб, не як мету, як фактор, що допомагає мені роз’язати основну соціальну проблему. Відродження моєї нації – це є шлях до чіткої диференціації в нашому суспільстві* й, значить, крок до соціалізму. Інакше на це відродження я дивитись не маю охоти.

– Значить, із твого відродження ні чорта й не вийде! – грубо кинула Аглая і, зробивши із долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дівчину. Він не тільки не образився – йому навіть приємно було, що вона зірвалась із спокійного тону. Її самовпевненість і захоплювала, і в той же час нервувала його, бо що ближче він сходився з нею, то сильніш відчував її вплив на свій світогляд.

– А Вовчик не зовсім поганий співбесідник,– підходячи, сказала тьотя Клава.– І виявляється... зовсім не комунар.

– Дозвольте,– заметушився лінгвіст.– Хіба ви не знаєте, що Дмитрій член компартії?

– Не турбуйтесь! – сказала Аглая.– Знаємо... і думаємо, що він не буде гніватись на тьотю Клаву за одвертість.

– Цебто ти хочеш сказати,– промовив Карамазов,– що тьотя Клава мене образила?

– Ми хочемо сказати,– кинула Аглая,– що комуністи, хоч і непогані люди, але в більшості страшенно нудні... Ну, словом, світорозуміння їхнє – можна напешо твердити – не сягає далі Чемберлена ¹⁵з моноклем і чергової партячейки..* Правда, цікавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що ці випадкові позапартійні дачниці так неохайно ставляться до його партії* Будучи, так би мовити, вічним опозиціонером, він у той же час був своєрідним фанатиком комунізму й, звичайно, не міг спокійно реагувати на це зовсім невипадкове нахабство.

Але розмову вже скінчили й умовлялись, де можна буде зустрітись завтра. Вже флоберівські дами зникли в темряві абрикосового дворика і товариш Вовчик щось захоплено розповідає про тьотю Клаву» Тоді Дмитрій раптом згадує Ганну і вже не відчуває до неї тієї злоби, що її пізнав увечері. Йому навіть трохи заболіло серце, і він сказав:

– Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганні, де й з ким ми блукали сьогодні.

– Чому це? – спитав лінгвіст: він уже забув вечірню розмову, коли сам радив приятелеві ховати від Ганни свої зустрічі з Аглаєю.

– Я так хочу! – сказав Карамазов.– Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрія, декілька разів здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

– Згоду я даю,– сказав він.– Але от що, друже: як це так трапилось, що московські дами зробились українками?

– Це питання і мене дуже цікавить.

– Цебто ти теж нічого не знаєш? – спитав здивований лінгвіст.

– Стільки знаю, скільки й ти.

– Дивно. Коли хочеш загадково. їй-бо... Ти як гадаєш?

– Я «еж так думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковість дами нарочито утворюють для, так би мовити, пікантності.

– Це мені, їй-богу, подобається! – скрикнув із задоволенням лінгвіст.– Чому не зробити з звичайної випадковості зустрічі інтересну пригоду? Інтрига не тільки в романі цікава річ, вона й в житті приємна розвага.

– Ти, я бачу, починаєш філософствувати,– усміхнувся Карамазов.

Товариш Вовчик звичайно не погодився з цим твердженням і сказав, що Дмитрій все-таки анальфабет і не розуміє, що таке філософія.

– А втім,– промовив він,– я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобі страшенно везе, і я, їй-богу, заздрю. Аглая й справді не дівчина, а прямо запашна клубничка. Смак у тебе зовсім непоганий.

– Ти не задоволений тьотьою Клавою?

– Боже борони. Навпаки, з тьотьою Клавою безперечно краще зв’язатися... Знаєш, із заміжньою жінкою багато безпечніш.

Товариш Вовчик зареготав од задоволення і заплигав, як молоде теля.

...Коли вони сходили на свій ганок, у північній частині заштатного городка вже кричали ранні провінціальні півні.

V

На другий день вони знову зустрілись: тепер вони зустрічались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розірвалась гроза. Хмари заволокли все небо, і цілий день ішов краплистий дощ. По вулицях стояли великі калюжі, й надзвичайно розмило дерев'яні тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дівчину з запискою й просила в ній друзів сьогодні не виходити. Лінгвіст перечитав листа й, передаючи його Дмйтрію, кинув:

– 5$ гадаю, що дівчата мають рацію саме так вирішити. Ти як на це дивишся?

— Як же тут дивитись,– сказав Карамазов.– Очевидно, краще не придумаєш.

Він,, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже й погана, ш,об одмовитись від веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разі пороззуватись – це ж не город і не осіння пора.

– Але ти все-таки замислився? – сказав товариш Вовчик, провіряючи замки в своїй рушниці,

– І ке думаю замислюватись,– ще раз збрехав Карамазов 'ізробив -декілька нервових кроків по кімнаті.

Він ніяк не розуміє, чому це йому трохи заскеміло серце. Невже тому, що він сьогодні не побачиться з Аглаєю? Він же зустрічався з нею вчора й кожного дня зустрічається. Він, нарешті, побачиться з нею завтра й ще багато разів буде з нею бачитись. Якже розуміти цей несподіваний біль?

В коридорі раптом заговорили, і в кімнату ввійшла Ганна.

– Ну, що ми, хлопці, будемо сьогодні обідати? – спитала вона.

– Очевидно, котлети й пюре з сметаною,– поспішно відповів Дмитрій.

Ганна уважно подивилась на чоловіка: вона не знала, жартує він, чи й справді серйозно говорить.

– Чого ти витріщила на мене очі? – сказав Карамазов.– Я жтобі говорю: котлети й пюре з сметаною.

– А я тобі говорю,– промовила Ганна,– що ти, Дімі, сьогодні в поганому настрої і починаєш негарно жартувати зі мною.

– А я от що говорю,– сказав Вовчик, кидаючи на ліжко свою рушницю,– що ви й сьогодні – я бачу – полаєтесь...

Це чортзна-що – не новий побут, а якась карикатура на нього.

Карамазов вимушено всміхнувся йпростягнув свою руку лінгвістові.

– Дякую, друже ₇за правду-матку і прошу пробачення,– сказав він.– Дякуй і ти, моя мила Ганнусю... Хіба тобі не приємно вислухувати це від безпартійної сволочі?

– Ти, будь ласка, не лайся,– пробурмотів товариш Вовчик.

– Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення і заявляю: я пожартував.

– Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобі таке зле обличчя?

– Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотів і пюре з сметаною.

Ганна зірвалась з свого місця і підійшла до столу.

– Дімі! – сказала вона з розпукою,– Ну, навіщо це? Навіщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

– Ах, Боже мій, яка трагедія! – поглузував Дмитрій.

Тоді товариш Вовчик підбіг до свого приятеля й замахав

руками.

– Слухай, друже...– ледве вимовив він від хвилювання,– Я... я думаю, що ти не комуніст, а деспот! І я... таки донесу на тебе в... контрольну комісію.

Карамазов зареготав. Він так неприємно зареготав, що лінгвіст навіть розгубився і подивився навкруги себе здивованими очима.

– Ти думаєш на мене доносити в контрольну комісію? – спитав Дмитрій.– Прекрасно! Тільки будь, друже, справедливою людиною і зразу донось на мільйон комуністів. Донось нарешті на всі сто п’ятдесят мільйонів будівників соціалізму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарешті, в небесну канцелярію і донось на саму контрольну комісію.

– Дімі,– сказала Ганна,– ти себе не поважаєш і не поважаєш ту партію, до якої належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартійний.

– Ти гадаєш, що такі питання треба ставити на ком’-ячейці?

– Саме це я й хочу сказати, Дімі. Тільки це.

Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокійний тон

дружини вплинув на нього, чи щось інше.

– Я ще раз прошу у вас пробачення,– сказав він.– Я й справді трохи погарячився.

– Значить, ти визнаєш, що Ганна має раці*(; стримувати тебе?

Дмитрій нічого не відповів. Він несподівано застиг в одній позі серед кімнати й так стояв кілька хвилин. Ганні навіть

прийшла мисль, що він захворів. Вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.

– Дімі, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дімі?

– Нічого особливого, Ганнусю,– спокійно й серйозно промовив Карамазов.– Я думаю зараз про наше фарисейство і думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлети? Чому ми нарешті не соромимось проїдати тут народні гроші... саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться... Чому ми нарешті боїмось виносити гірку правду на люди (хоч її люди й без нас знають) і ховаємо по своїх ком’ячейках?

– Ну, це вже сльоза й ця карамелька зовсім не до діла,– сказав лінгвіст.– У всякому разі вони не можуть тебе характеризувати.

– І я думаю,– кинула Ганна,– що ти сьогодні йдеш проти самого себе. Хіба це не ти так відстоюєш гасло: «сильному дорогу»?

Дмитрій хотів щось відповісти, але в цей момент у кімнату зайшла Одарка й зупинилась на порозі.

– Я слухаю! – сказала вона.– Ви мене кликали?

– Що ви слухаєте? – надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрій.– Невже ви не вмієте говорити людською мовою.

Служка мовчки подивилась на свого хазяїна. Її кам’яні очі застигли в якійсь одній крапці, і вся вона була якась штучно дерев’яна, як статуя спеціального призначення. Навіть Ганна відчула це і, зірвавшись зі свого місця, поспішила випровадити Одарку за двері.

– Я на неї спокійно не можу дивитись,– промовив Карамазов, коли Одарчині підошви зашелестіли в сінях.– Вона мене своєю мовчазністю так іноді тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволію і кинусь кудись бігти скаженим бігом.

– Тобі, Дімі, треба лікуватись,– сказала Ганна.– Ти хворий, Дімі!

– Лікуватись? Це не те! Не те, моя люба! – зітхнув Карамазов.– Справа от у чому: іноді біжиш – і зупиняєшся. Зупинився і стоїш. Навкруги так прекрасно – озеро, небо, димок синьої далини, а «в і н» стоїть і вилупив на тебе баньки... Я говорю, Ганнусько, про наше чорне піаніно... про те, що в Харкові. Це не піаніно, а якась жахлива примара. Заплющиш очі й лежиш. І от раптом щось штовхне тебе, і ти подивишся. І бачиш, як з піаніно лізе на тебе якась волохата істота. Підлізе і сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нічого немає, Тоді волохата істота лізе до мене на кровать. Саме тоді, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти ніколи не встигаєш запалити, бо волохата істота страшенно метка й хутко ховається в піаніно, а ти, Ганну сько, спросоння страшенно мамулувата.

– ї ти серйозно ві^иш, що ця істота живе в піаніно? – спитав товариш Вовчик.

– їй-богу, не знаю! – якось жалібно всміхаючись, сказав Карамазов.– Як комуніст, я їй не вірю, а як мешканець такої-то кімнати в місті Харкові, я не можу не вірити, бо майже кожного дня мені приходиться вночі тривожити дружину.

– Тобі й справді лікуватись треба,– сказав товариш Вовчик.

– І ти про ліки? Чудаки ви страшенні! їй-богу, чудаки! – Карамазов подивився на свого приятеля і несподівано зареготав.– Ой, які ж ви чудаки! Невже ти не помітив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.

– Ну тебе к чорту! – спалахнув лінгвіст і хутко вийшов з кімнати.

Цілий день, а потім цілу ніч Дмитрію не давав покою образ дівчини в рожевому платті й з голубою парасолькою, дівчини, що так скоро назвала його «милим», що так цікаво говорила про старофранцузьке життя («ти знаєш поета Війона?»), що відчула в наших нічних базарних завулках безсмертного Флобера, що нарешті в час його душевної кризи явилась до нього такою цікавою співбесідницею.

Заснув він, коли вже зовсім розвиднилось. Сон його був неспокійний і прокинувся він за якісь дві години. Сонце вже високо стояло в чистому небі й важким огнем палило його голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сиділа на канапі й держала в руках якогось листа. Дмитрій зробив гримасу незадоволення: це була записка від тьоті Клави. Ганна зиркнула на чоловіка і спитала його спокійним голосом:

– Відкіля цей лист, Дімі?

– Прочитай уважніш, і ти, мабуть, сама догадаєшся,– сказав він, повертаючись до стіни.

– Це від тих же дам?

– Мені здається, що тобі нема ніякого діла до моїх листів,– грубо кинув Карамазов.– Хто тебе просив лазити в мій паперовник?

Ганна здивовано подивилась на чоловіка.

– Я зовсім випадково натрапила на цю записку,– сказала вона.– Мені потрібні були гроші на цукор... і, значить, нічого хвилюватись. Хіба ти раніш не дозволяв мені розпоряджатись своїм майном без спеціальних на це інструкцій. Чи, може, ти тепер щось маєш ховати від мене? Так тобі треба сказати.

Дмитрій зиркнув на дружину. Вона так щиро говорила, їй були такі сумні очі, що в нім раптом прокинулось почуття огиди до себе.

– Ти мене пробач, Ганнусю,– сказав він.– Я й справді різко висловився... Але виною цьому настрій: я сьогодні спав дуже погано.

Карамазов обняв Ганну і став ласкати її. Він нарешті підтвердив її припущення. Записку, звичайно, від «тих дам». Але що ж тут такого? Тьотя Клава (він майже несвідомо заговорив саме про цю даму, не згадуючи Аглаї) така собі міщаночка, і він це прекрасно розуміє. Чи, може, вона думає, що він все-таки закохається в неї? Тоді це зовсім несерйозно.

Ганні хутко забилось серце, і вона зупинила свій тривожний погляд на чоловікові.

– І ти це правду говориш? – спитала вона.

– Що з тобою, Ганнусько? – сказав Карамазов.– Яку це правду ти маєш на увазі?