Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 31 страниц)

Розділ другий
Холод Балтики

1

А з Шубіним трапилося ось що.

Опинившись у воді, він насамперед звільнився від парашута.

На щастя, у кишені був складаний ножик. Шубін вийняв його. Рухи були автоматичні, майже підсвідомі, як у сомнамбули. Усе було підкорено розумному інстинкту самозбереження.

Геть лямки парашута! Геть важкий пістолет, що тягне на дно!

Від цього тягаря він позбувся легко. Але з одягом і взуттям довелося поморочитись. Ніяк не розстібалися кляті гачки на кітелі, потім, як на зло, заплуталася нога в холоші. Нарешті Шубін залишився в самій білизні. Вона була трофейна, шовкова, – шовк не сковує рухів.

Він ліг на спину, щоб відсапнути. Море розгойдувалося під ним, наче гойдалка.

Пливти не було сенсу. Він не знав, куди пливти. Орієнтуватися по сонцю не можна, небо облягли хмари. Встати б, щоб роздивитись, так ноги короткуваті, треба б трохи довші. До дна щонайменше півсотні метрів.

Але пустота не лякала. Шубін був чудовий плавець. Спершу він навіть не відчув холоду.

– Місця людні, – бубонів він, заспокоюючи себе. – Підберуть. Не можуть не підібрати. Треба тільки чекати і дочекатися.

Це було найрозумніше в його становищі. Зберігати самовладання, не витрачати даремно сил.

– Сескар майже поруч, – продовжував він прикидати, розгойдуючись на пологій хвилі. – Пости ССІЗ, звичайно, запеленгували повітряний бій. На пошуки уже поспішають катери, вилетіла авіація…

(Він не знав, не міг знати – і це було щастям для нього, – що “ЛА-5” і ворожий літак, маневруючи у повітрі, далеко ухилилися від курсу і Шубіна шукають зовсім в іншому місці).

Зненацька щось легенько штовхнуло в плече. Він швидко перевернувся на живіт. Хвиля гойднула, підняла його, і він побачив людину в яскраво-червоному смугастому жилеті. Людина плавала навстоячки, піднявши плечі і задерши голову. Шлема на ній не було. Видно було тільки стрижену круту потилицю.

Шубін зробив кілька рвучких помахів, щоб зайти з іншого боку. Він сподівався побачити юнака, який, обернувшись, підбадьорливо усміхнувся йому кілька хвилин тому. Ні! Поруч погойдувався мертвий ворожий льотчик У нього було просте обличчя, світлоброве, дуже вилицювате. Лоб навскоси перетинала рана. Вираз обличчя був здивований і хворобливо-жалюгідний, як майже у всіх мерців.

Мерця тримав на воді гумовий надувний жилет з подовжніми камерами.

Якщо куля проб’є одну з таких камер, інші і далі виконуватимуть своє призначення. Жабо-пелеринка підпирає підборіддя, тримає його високо над водою, щоб поранений чи непритомний не похлинувся. Та цьому льотчикові жабо було вже ні до чого.

Шубін відплив од нього і “ліг у дрейф”. Широко розкидавши руки, почав дивитися на небо. Небо, небо! Занадто багато неба. Ще більше, либонь, ніж моря…

Він примусив себе думати про хороше, про Вікторію. Восени, коли закінчиться навігація, вони підуть гуляти по Ленінграду. Як це буде? Ось він, спитавши дозволу, обережно бере її під руку, й вони йдуть. Куди? “Ходімо до Неви!” – запропонує вона. “О ні, – скаже він. – Надто багато води. Сьогодні щось не хочеться дивитись на воду!..”

Ху, яка нісенітниця лізе в голову! Це, мабуть, тому, що вона дуже болить, прямо розколюється на шматки!

Хтось, ніби граючись, пустотливо підштовхнув його плечем. А! Знову цей у червоному жилеті! І чого йому треба? Такий простір, місця вистачає.

Ворожий льотчик тримався перебільшено прямо, навіть мертвий плавав виструнчившись. Вираз його обличчя змінився. Погроза? Ні, посмішка. Мускули на обличчі розслабились, рот ощирився. Із нього стирчали два клички, довші, ніж інші зуби. Гримаса була зловтішна. Вона ніби промовляла: “Ага!” Шубін не хотів роздумувати над тим, що означає це “ага”. Він одплив од мерця, ліг на спину. Та через кілька хвилин той знову опинився поруч з ним. Мана якась! Вир тут, чи що, кругова течія?..

І хоча б не було цього жабо! Надто задирає підборіддя мерцеві. Той немовби регоче, просто захлинається, відкидаючись на хвилі в нападі беззвучного сміху.

Шубін примружився, по-дитячому сподіваючись, що мрець зникне. Але ні! Розплющивши очі, побачив, що той погойдується недалечко, і киває йому, і підморгує, і кличе кудись. Куди?..

Їм двом тісно в морі. Мрець мусить посторонитись!

Шубін спробував стягти з нього жилет. Та льотчик вислизав із рук або удавав, що хоче відплисти. Хвилювання стало дужчим. Хвилі то опускали, то підіймали обох плавців – мертвого і живого. Збоку могло здатися, що двоє матросів, які загуляли, обнявшись, упали за борт і в воді дотанцьовують джигу.

В останню мить Шубін згадав про документи. Геть із голови випало! Ще трохи і послав би льотчика з усіма його документами до морського царя. А цього не можна! Морському цареві нема діла до фашистських документів, зате вони напевне зацікавлять розвідвідділ флоту. А оскільки Шубін повинен з’явитися у розвідвідділ флоту…

Щось переплуталось у нього в голові. Та, згадавши про документи, він уже не забував про них.

Очевидно, дався взнаки чітко відпрацьований військовий рефлекс. Навіть у цьому незвичайному і важкому становищі, змучений, перемерзлий, з потьмареною свідомістю, Шубін чинив так, як завжди вчили його чинити.

Неслухняними, закляклими пальцями він витяг військове посвідчення льотчика і переклав у кишеньку жилета. Потім заходився розстібати ґудзики на жилеті, щоб витрусити з нього мертвяка. Особливо довго не вдавалося розстебнути останнього ґудзика. Нарешті Шубін упорався з ним.

Коли труп каменем пішов до дна, Шубін полегшено зітхнув.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж він згадав про жилет, який плавав поруч. Що ж, черепашку розкрито. Стулки її порожні. Він підплив до жилета і нап’яв його на себе. Усе-таки зайвий шанс!

Тепер принаймні можна не боятися корчів. Раніше він забороняв собі думати про них.

Кепсько тільки, що трофейний жилет не гріє. А холод уже почав проймати до кісток.

Було б тепліше, якби жилет був капковий. Жовта клочкувата капка схожа па вату і гріє, як вата. Щоправда, за дві чи три години вона намокає, стає важчою і тягне на дно. Та Шубін не збирався бовтатись у воді дві чи три години. Про це не могло бути й мови. Його повинні знайти і підібрати з хвилини на хвилину. Червону пляму жилета видно здалека.

Щоб відвернути свою увагу, він почав думати про далекі тропічні країни, де росте капка. Це ж така трава?

А може, чагарник? Ото, мабуть, тепло в тих місцях!..

На думку про теплі країни зробилося ще холодніше.

Холод звідусюди йшов до Шубіна, з усіх кінців Балтики, від усієї вихолодженої за зиму водної громади моря. Він обхоплював, зчавлював, стискував.

Щоб зігрітися, Шубін поплив навпомашки. Але дивно: чим енергійніше рухався, тим холодніше ставало. Він проробив дослід: схрестив руки на грудях, підібрав коліна до підборіддя. Ніби стало тепліше. Чи не нагрівається навколишній шар води теплом його тіла? Не треба підгрібати до себе нові холодні шари.

“Катери підійдуть! Катери незабаром підійдуть!” – повторював він у думці, наче зубрив урок.

Він ні на секунду не припускав, що його не підберуть. Розумів: найстрашніше – це злякатися, піддатися страху. Хто втратив самовладання, той усе втратив!

Якось дивно, поштовхами, боліла голова. Часом свідомість на якусь мить виключалася. Тоді Шубіну привиджувались квіти. Конусоподібні пурпурові мантії розгойдувалися на пологих хвилях. Він намагався дотягнутись до них і від цього руху опритомнював. А іноді уявлялося, що він висить серед зірок у пустоті космічного простору.

Холод, холод! Лютий холод!

Розглядівшись, Шубін здивувався несподіваній зміні. Морем бігли баранці, поквапливі вісники шторму.

Щойно хвилі були пологі. Тепер на них з’явилися білі гребінці. Біляки гуляли по морю.

– Хвилювання – три бали, – визначив він уголос. – Море димить!

Невдовзі верхівки хвиль почали загинатися і зриватися бризками. По шкалі Бофорта це означало, що хвилювання доходить уже до чотирьох балів.

Хвиля накрила Шубіна з головою. Він виринув, люто відпльовуючись. Дихати ставало важче. Насувався шторм.

“Еге! – подумав Шубін. – Шторму мені не витримати…” І одразу ж: “Але шторму не буде!”

У думці він ніби нагримав на себе.

Море тим часом ставало дедалі грізнішим, хвилі частіше накривали Шубіна з головою. Три бали, чотири бали! Він хотів забути про поділки цієї клятої шкали.

Його почало нудити. Остаточно вкачало! Ніколи не вірив у те, що плавців укачує в морі, і от…

Шубін задихався, відпльовувався, пробував пристосуватися до розмахів моря, які ставали частішими.

Щось пролетіло над ним. Літак? Пікірує літак? Він інстинктивно втягнув голову в плечі, але в цю мить був на гребені хвилі і гумовий жилет завадив йому пірнути.

Не літак! А тільки чайка! Півгоризонту закрили її зігнуті, наче шаблі, крила, ніжно-рожеві, але з чорними кінцями, немовби їх умочили в грязюку. Вона шугонула і стрімко опустилася, немовби хотіла сісти Шубіну на тім’я.

О! Та тут їх багато, цих чайок!

Вони кружляли над Шубіним, торкаючись його крилами, з розгону припадали до самої води, шугали в повітрі. Крізь свист вітру він розрізняв їхні скрипучі голоси. Птахи завзято сварилися, наче ділили його між собою.

Ділили? Моряки з Ладоги розповідали Шубіну про те, що сталося з одним нашим льотчиком, якого збили в бою над озером. Капковий жилет не дав йому потонути, і через дві—три години його підібрали. Він був живий, але сліпий. Чайки виклювали йому очі.

Шубін висунувся до пояса з води і закричав що було гили. Він міг тільки кричати, руки його заклякли так, що майже не рухались.

Раптом щось велетенське, у білих дугах піни, насунулося на нього, якась гора. Лінкор чи плавучий кран – так здалося йому…

2

Він закашлявся і опритомнів. Рідина, що обпікала, лилася йому в рот. Склеписта стеля була над ним.

Шубін напівлежав на підлозі. Хтось притримував його за плечі. Коли він підвів очі на людей, що стояли довкола нього, їхній вигляд здивував його. У багатьох із них були бороди, а обличчя мало неприродний, майже мертвотний білий колір. Люди вражено дивилися на нього, і він відкинувся на спину.

Одразу ж цей рух було прокоментовано.

– Закачало, нічого не розуміє, – сказав хтось по-німецьки. – Дай йому ще ковток!

Німці? Виходить, він у полоні?

Але – не поспішати! Розглядітись, виждати, зрозуміти!

Шубін заплющив очі, щоб виграти час.

– Ослаб після морського купання, – промовив той самий голос з упевненими, чіткими інтонаціями. – Якби не помітили в перископ чайок над ним…

Перископ? Він на підводному човні?

І раптом Шубін почув незрозуміле.

– Але ж це не росіянин! Це фінн!

– Не може бути!

– Ось його військове посвідчення!

– Яка невдача! На дідька нам фінн?

– Він опритомнів, пане капітан-лейтенант, – сказав хтось над вухом Шубіна, очевидно німець, який підтримував його під пахви.

Шубін розплющив очі.

Над ним, широко розчепіривши ноги, стояла людина в пілотці і пильно дивилася на нього. Вона тримала щось у руці.

Шубін швидше вгадав, ніж побачив: розмокле військове посвідчення льотчика, яке було сховане в кишеньці жилета!

– Ваше прізвище Пірволяйнен? – неждано спитав німець. Мовчанка. Шубін збирається з думками.

– Пірволяйнен Аксель? – Німець заглянув у посвідчення і нетерпляче пригнувся, впершись руками в коліна. – Ну, відповідайте ж нарешті! – Квапив він. – Ви лейтенант Аксель Пірволяйнен?

Пірволяйнен? Мертвий льотчик був фінн? Шубін перевів подих, наче перед стрибком у воду. Потім, наважившись, тихо сказав:

– Так. Я Пірволяйнен…

– Жаль, – сердито пробурмотіла людина в пілотці.

3

Шубіна підвели, посадили на табуретку. Поруч опинився банькатий чолов’яга, який відрекомендувався лікарем. Шубін поскаржився на головний біль і нудоту.

– Це звичайна річ. – Лікар багатозначно закивав головою. – Не здивуюся, якщо у вас легкий струс мозку.

Удаваному Пірволяйнену дали переодягтися. Комбінезон затріщав на його плечах і грудях. Пірволяйнен! Фінн! Дуже добре. Цим можна пояснити помилки в німецькій вимові. Тільки б не знайшлося нікого, хто знає фінську мову!

Ну, а обличчя? Офіцер у пілотці тримав посвідчення перед самим своїм носом і все-таки спитав: “Ви Пірволяйнен?” Осліп, чи що? Є ж фото у військовому посвідченні! А схожості між льотчиком і Шубіним ніякої. Адже він на все життя запам’ятав це мертве обличчя, яке шкірило зуби над пишним гофрованим коміром!

– Котра година? – спитав він.

Хтось люб’язно відповів.

Шубін спробував зробити підрахунок. Виходило, що він пробув у воді трохи більше двох годин.

Не може бути! Боровся з мертвяком, хвилями, потім чайками! На це напевне пішло не менше доби! А втім…

– Командир запрошує до себе, – сказав лікар і пропустив Шубіна вперед.

Палуба розмірено здригалася під ногами. Отже, човен був на ходу.

З-за дверей пролунало коротке:

– Да!

Лікар лишився за дверима, а Шубін, зібравши всю свою мужність, переступив поріг.

Каюта була дуже маленька, як усі приміщення на підводному човні, де дорогий кожен метр простору. На стінці каюти розмірено цокав годинник, висів портрет Гітлера, ще щось – Шубін не встиг розглядіти.

– Лейтенант Пірволяйнен?

По спині в Шубіна пробіг мороз. Десь він уже чув цей голос: неприємно тонкий і буркотливо-повільний.

На обертовому кріслі повернулася присадкувата, майже квадратна людина. Темно-червоне волосся її різко контрастувало з обличчям, білим, як папір. Руді не часто бувають блідими. Цей був блідий.

Борода коротка, рідка. Вусів немає. Дуже вузькі губи, щілина замість рота. Але нижня частина обличчя напівзакрита бородою, була важка, чуттєва.

Вік? Років п’ятдесят, очевидно. П’ятдесят – і тільки командир підводного човна? Це незвичайно. Треба б уже бути адміралом.

Шубін спохопився і виструнчився. Але не зміг примусити себе клацнути каблуками перед фашистом. Це було над його сили.

Командир підводного човна мовчав, не зводячи з Шубіна погляду.

Дивний це був погляд – вивчаючий, оцінюючий і водночас неуважний. Очі були дуже близько посаджені до перенісся. Здавалося до того ж що одне сиділо трохи вище за друге. Причиною цього було, очевидно, те, що внаслідок каліцтва чи звички командир тримав голову набік – з якоюсь недовірливою, лукавою гримасою на лиці.

Перевіряючи себе, він зазирнув у посвідчення, що лежало на столі.

– Правильно – Пірволяйнен!.. Ви розмовляєте по-німецьки?

Сумнівів немає. Голос той самий – “шхерний”! Отже, він, Шубін, на борту “Летючого Голландця”?! Шубін насилу видавив із себе:

– Так, пане командир.

Зміст наступних слів був незрозумілий.

– Ну, що ж, – сказав підводник. – Я гадав, що ви росіянин. Коли б я знав, що ви тільки фінн… Та не викидати ж знову за борт… Я висаджу вас за дві милі від Хаміни. Ваше командування сповістили по радіо. Вас чекатимуть на березі.

Та увага Шубіна була зосереджена на напіврозмоклому військовому посвідченні. Підводник неуважно крутив його короткими пальцями, потім поставив ребром на стіл.

– У район Хаміни прийдемо через шість годин. Цим я змушений обмежити свою допомогу…

Шубін промимрив, що йому незручно завдавати клопоту панові командиру підводного човна. Звичайно, у того є свої власні завдання, які…

Німець застережливо підняв руку.

– Не сушіть над моїми завданнями голову! Ризикуєте позбутися її! – Він усміхнувся Шубіну, вірніше, удав, що усміхнувся. Просто показав ясна й одразу ж сховав їх, не вважаючи за потрібне надто прикидатися. – Після повернення в частину, – різко сказав він, – ваш обов’язок забути про все, що ви бачили тут! Забути навіть, що ви були на борту моєї субмарини!

Він встав із-за столу.

Тільки тепер Шубін по-справжньому роздивився його очі. Вони були дуже світлі, майже білі, з маленькими зіницями, що надавало їм виразу постійної і насилу стримуваної люті.

– Забути, забути! – з притиском повторював німець. – І ви забудете, як тільки покинете нас. Забудьте все, наче нічого й не було ніколи!

Шубін мовчав. Підводник знову з дивною гримасою на лиці схилив голову набік, немовби придивляючись до свого співбесідника. Спалах незрозумілого гніву минув так само несподівано, як і виник.

Після паузи німець сказав спокійно:

– Скажіть своєму командирові, що вас підібрав німецький тральщик.

Підводник недбало кинув Шубіну розкрите військове посвідчення фінського льотчика.

Шубін зціпив зуби, щоб не крикнути.

Прізвище, ім’я і звання вписані в посвідчення дуже стійкою тушшю. Вони вціліли. Та на місці фотографії залишилася сіра пляма. Посвідчення надто довго пробуло в солоній морській воді, яка розмила, роз’їла фотознімок. Видно було тільки контур голови і плеча. Високий голос промовив:

– А втім, документ одержите пізніше. Вахтовий командир запише його в журнал. Усе! Лікар вас проведе.

Шубін випростався. Відчуття було таке, ніби хвиля накрила його з головою, проволокла по дну і несподівано знову викинула на поверхню.

Та він дозволив собі перевести подих тільки за порогом командирської каюти.

4

Його очікував банькатий лікар.

– Ну, як самопочуття? – він допитливо заглянув Шубіну в обличчя. – Білі як крейда. Так! Задишка. Пульс? О так! Прискорений! Треба підкріпитися, потім лягти спати. До висадки на берег ще багато часу!..

Вони пройшли по відсіках, супроводжувані понурими поглядами матросів. Яка, одначе, похмура, немовби чимось пригнічена команда на цьому підводному човні!..

Поки Шубін, обпікаючись, пив гарячу каву в кают-компанії, лікар сидів поруч ї розважав його розмовою про можливості захворіти на плеврит чи пневмонію. Не виключено, між іншим, що тим і другим разом.

Лікар був зовсім лисий, хоча порівняно молодий. На повному, гладенько виголеному обличчі хворобливо поблискували темні булькаті очі.

Кают-компанія була душе тісна. Прикріплена до магістралей, що проходили вздовж борту, висіла невелика картина, на якій було зображено корабель у морі. Час від часу Шубін недовірливо зводив на неї очі. Вона була дивна, як усе на цьому підводному човні.

Пароплав з парусами, наповненими вітром, навскісно йшов на Шубіна – з лівого кутка картини в правий. У кільватері його, приблизно на відстані шести-семи кабельтових, плив другий корабель. Він ішов, дуже накреняючись, чіпляючись за воду ноками рей. Сонце заходило на задньому плані. Проміння його, як довгі пальці, висовувалося з-за хмар і неспокійно нишпорило по морю, залишаючи на хвилях багряні сліди.

Звичайно, Шубін не вважав себе знавцем живопису. А проте було ясно: художник щось наплутав.

Шубін хотів спитати про це лікаря, та роздумав. Надто боліла голова, щоб розмовляти про картину.

– Де б мені покласти вас? – у роздумі сказав лікар. Він зупинив молодика, що проходив через кают-компанію: – Де нам покласти пасажира? У кормовій каюті?

– Чи ти сповна розуму, Гейнц? Поклади лейтенанта на Куртовій койці. Зараз його вахта.

– А й справді. Я забув.

Тільки випроставшись на весь зріст на верхній койці, Шубін відчув, як він стомився.

Через шість годин удаваного Пірволяйнена зустрінуть на березі, обман буде розкрито. Ну й хай! Розстріляють відразу чи почнуть гноїти в катівні для військовополонених – Шубін зараз не хоче думати про це. З’ясується ще бозна-коли – через шість годин! А поки що спати, спати!

– Заздрю вам, – сказав лікар, стоячи в дверях. – Третій рік сплю тільки із снотворним.

Заздрить? Знав би він, кому заздрить…

Уже засинаючи, Шубін несподівано тіпонувся, наче від поштовху. Чи не розмовляє він уві сні? Як тільки він промимрить кілька слів по-російськи…

Ні, здасться, він тільки хропе. А хропіння – це не страшно. Хропіння – не ознака національної приналежності.

Койка ледь здригалася від роботи моторів. Очевидно, підводний човен ішов на зменшених обертах. Це заколисувало.

Чомусь згадалося, як він ще в училищі починав вивчати німецьку мову.

В Іспанії спалахнула громадянська війна. Шубін, який учився тоді на третьому курсі, запалився їхати добровольцем.

Було відомо, що на боці Франко воюють гітлерівські військові моряки. Отже, знання німецької мови знадобилося б, могло принаймні мати значення при відборі кандидатів.

З властивою йому рішучістю Шубін вжив своїх заходів. Він почав додатково вивчати німецьку на кафедрі іноземних мов.

На щастя, він мав, як виявилося, природні здібності до мов. Пам’ять була ясна, чіпка. А головне, попереду була конкретна мета. Він наполегливо вивчав мови, щоб потім краще воювати.

Певна річ, довелося підкоритися дуже суворому, достоту спартанському режиму. Звільнення “на берег” Шубін зовсім відмінив для себе. Відмовився навіть од такої улюбленої розваги, як гра в шахи. Увесь вільний час він віддавав тільки вивченню мови.

Навіть сни бачив тепер “із німецької”. Довгі фрази марширували на училищному плаці, здвоювали ряди, перешиковувалися по команді. Але дієслово, наче той барабанщик, незмінно залишалося на лівому фланзі.

Товариші дивувалися, як Борис не падає з ніг при такому навантаженні. Шубін тільки усміхався. Він був спортсменом. Його чудово натренований організм витримував напруження, яке давно звалило б з ніг звичайну людину.

А в неділю він ставав на лижі і йшов в Олександрійський парк. Пробігшись морозцем кілометрів двадцять, добряче провентилювавши мозок, знову поквапно розкривав підручник, бурмочучи свої “датів, аккузатів”.

В Іспанію Шубіна все-таки не послали, що його страшенно обурило. Одначе німецькою він оволодів.

“Думати по-їхньому тільки не навчився, – жартував він. – Німецькі фрази довгі, а я думаю швидко…”

Шубін так і заснув, усміхаючись цьому страшенно далекому, затишному спогадові.

Через півгодини лікар зайшов провідати пацієнта і, стоячи біля койки, подивувався міцності його нервів. Бач, який, цей Пірволяйнен! Збитий у бою, тонув, чудом врятувався і ось лежить, закинувши за голову мускулисті руки, рівно дихає та ще й усміхається у сні…