Текст книги "Секретний фарватер"
Автор книги: Леонид Платов
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 31 страниц)
Усе це Шубін схопив в одну мить – чіпким поглядом моряка.
– Ще п’ять хвилин, більше не можу, – ні до кого не звертаючись, сказав командир. – Росіяни мають звичку робити розвідувальні польоти вранці.
Сказав – і ніби накликав!
Не вухами – усім трепетним серцем своїм почув Шубін рівне рокотіння, що струмувало згори. Над морем з’явився літак.
Він розвернувся, рушив прямо на підводний човен.
Помітив! Атакує!
Командир, ховаючи хронометр у кишеню шкіряних штанів, ступив до люка:
– Спішно зануритися! Усі вниз!
Матроси юрмою кинулися за ним. На спішне занурення дається сорок секунд!
“Ось він, мій порятунок!” – подумав Шубін.
Він удав, що загаявся. Хтось щосили відштовхнув його. Хтось наступив йому на ногу. Біля люка утворилася тиснява. Люди безладно звалювалися вниз, каменем падали в рятівні надра човна, з’їжджали по трапу на плечах один одного.
– Униз! Униз! – крикнули над вухом, наче глухому.
Шубін відштовхнув лікаря.
Уже, сповзаючи в люк, той схопив удаваного Пірволяйнена за холошу і потягнув за собою. Але, падаючи навзнак, Шубін встиг ударити його ногою по руці.
– Пірволяйнен!!
У отворі майнуло спотворене гримасою рудобороде обличчя. Командир обома руками вчепився в маховик кремальєри.
І це було останнє, що бачив Шубін на борту “Летючого Голландця”,
Важкий люк з брязкотом зачинився. Повернувся маховик, намертво задраюючи його зсередини. Усе!
Шубін відчув, як поміст зникає з-під ніг. Маленькі хвилі пробігли по палубі, вода закрила її. Вона стрімко наближалася. Вежа бойової рубки провалювалася вниз, вниз і…
Шубін з силою відштовхнувся ногами і вигріб. Він був уже в воді. Довга тінь опускалася під ним дедалі нижче. Шубін ще раз судорожно вдарив ногами. Ним опанував страх, що його затягне в глибину.
Силует дуже повільно розтанув унизу.
І ось Шубін знову сам – наче й не був ніколи на борту “Летючого Голландця”…
Розділ шостийЗолотий вихор
1
Небо на горизонті поволі світліло. Отже, схід там!
Відповідно – північ у тій стороні, південь – у цій! Інстинкт самозбереження штовхав Шубіна на південь, далі від ворожих шхер.
Тільки б не сплив підводний човен!
Шубін поквапливо стягнув з себе взуття і комбінезон. Потім, відчувши волю рухів, зробив кілька швидких помахів і перевернувся на спину.
Над ним кружляв літак. Він то опускався до самої води, то стрімголов шугав угору.
Коли крила на крутому віражі усією площиною поверталися до світла, на них видно було червоні зірочки.
Зробивши кілька кругів, літак зник, але невдовзі повернувся. Рокотіння тепер стало дужчим і ніби роздвоїлося.
Шубін пошукав другий літак. Ні, шум моторів ішов з моря. Йому уявилося навіть, що він узнає цей шум. Невже “морські мисливці”? Але цього не могло бути. Це було б надто добре!
Здається, він плакав, коли товариші обережно піднімали його на борт, і Левко Ремез тремтячими руками підносив до його рота флягу.
Усе пояснювалося дуже просто.
Льотчик розвідувального літака, сполохавши підводний човен, помітив людину, що плавала в воді. Природно було припустити, що ця людина – з підводного човна, який щойно занурився. Льотчик поспішив навести на неї “морських мисливців” Ремеза, котрий був поблизу.
Так було врятовано Шубіна.
У Ленінград його привезли у важкому стані. Думали навіть – не довезуть. По дорозі його стало нудити, лихоманити. Потім він почав марити.
Ремез, з тривогою озираючись на друга, мчав що було моці.
Він зробив усе, що було в його силах, навіть більше того – “поборовся з неможливим”: упросив командира бази послати його третій, останній раз на пошуки, уже разом з розвідувальним літаком. І ось – знайшов друга, врятував! Невже не довезе?
Але він довіз. Тепер діло за медициною!
У госпіталі, проте, з сумнівом похитували головами. Запалення легенів і, мабуть, струс мозку. У всякому разі, нерви Шубіна зазнали непомірного навантаження.
Про перебування на борту підводного човна дізналися від нього в найзагальніших рисах. Дивом дивувалися, як міг він витримати і не виказав себе ні словом, ні жестом, хоча був уже хворий.
Тепер настала реакція.
Фантастичні образи низкою пропливали в мозку. Вони мчали стрімко, наче хмари над спіненим морем. “Вітер вісім балів або й десять”,– заклопотано прикидав Шубін. Хмари були зловісного кольору, багряно-коричневі чи фіолетові, і промені сонця падали з них, наче пучок стріл.
На морі коїлось щось дивовижне. Чайки сварилися між собою високими голосами, ганяючи футбольний м’яч по хвилях. А втім, який же це м’яч! Це – голова Пірволяйнена, з дрібними вищиреними кличками! Вона перетворювалася в одутле обличчя Гейнца. І ось уже Шубін сидить за столом кают-компанії, і риб’ячі писки витріщуються на нього з усіх боків.
“Для льотчика ви непогано розумієтесь на бурунах”, – багатозначно посміхаючись, казав Франц, і ті, хто сидів за столом, підіймали над головами склянки – чи то щоб почаркуватися з Шубіним, чи то щоб ударити його.
Нечутно проходила мимо Вікторія, і все зникало. Залишився тільки слабкий повів її духів.
Шубін впадав у забуття. Завжди поява стрункої жіночої постаті знаменувала в його кошмарах настання короткочасного відпочинку.
Однак Вікторія проходила, не дивлячись на нього. Він бачив її тільки в профіль. Милі пухнасті брови були насуплені, а палець вона тримала біля губів, немовби хотіла попередити, застерегти.
Інакше, між іншим, і не могло бути. Вони перебували серед ворогів і повинні були удавати, що не знають одне одного.
А час від часу крізь неугавний гомін розмови в кают-компанії пробивався її схвильований голос. Він був дуже тихий, цей голос, долинав немовби через густий туман чи дуже щільну воду… Але якось круглих немигаючих очей поблизу не було. Вікторія затрималась біля Шубіна. Обличчя в неї було таке стривожене і ласкаве, що все в душі Шубіна стрепенулося. І раптом він помітив, що вона плаче.
– Чого ви плачете? – спитав він. – Усе буде гаразд. Хіба ви не знаєте, що мене прозвали Щасливцем?
Він хотів заспокоїти її і простягнув руку, щоб погладити по щоці, і від цього руху проснувся. Але обличчя Вікторії, як і раніше, було перед ним. Сльози так і бриніли на її довгих віях.
– Чого ви плачете? – повторював він.
– Бо я рада, – відповіла вона не дуже логічно.
Але він зрозумів.
– Я був хворий і одужую?
– Ви були дуже хворі. А тепер вам треба мовчати і набиратися сил.
– Але чому ви тут?
– Мені дозволили вас провідувати. Ви в госпіталі, в Ленінграді. Усе, мовчи!
Вона затулила пальцем його рот. Звичайно, заради цього варто помовчати. Шубін щасливо зітхнув. А втім, зітхання можна було вважати поцілунком, найлегшим, найніжнішим у світі…
2
– Мені треба негайно побалакати з капітаном другого рангу Ришковим, – сказав Шубін того ж вечора.
Виявилося, що Ришкова в Ленінграді немає, дістав підвищення, поїхав на ТОФ.[19]19
ТОФ – Тихоокеанський флот.
[Закрыть]
– Тоді когось із розвідувального відділу флоту. Моє повідомлення дуже важливе й секретне…
Головний лікар сказав, що не дозволить хворому ризикувати своїм здоров’ям, і повернувся до Шубіна спиною. Шубін наполягав. Головний лікар нагримав на нього.
– Навіть ціною здоров’я, товаришу генерал медицинської служби! – кволо, але твердо промовив Шубін.
Довелося поступитись.
Розвідник прийшов. Шубін попрохав його сісти поруч з ліжком і нагнутися нижче, щоб не чути було сусідам по палаті.
Багато чого він уже забув, але основне із розмови в кают-компанії пам’ятав, немовби це гвіздком вбили в його мозок.
Розвідник ледве встигав записувати.
Повідомлення про “Летючого Голландця” зайняло близько півгодини. Під кінець Шубін почав робити паузи, шепіт його ставав напруженим, і до ліжка із заклопотаним обличчям підійшла медсестра, тримаючи напоготові шприц голкою вгору.
Нарешті, пробурмотівши: “У мене все!” – хворий стомлено заплющив очі.
Розвідника провели в кабінет до головного лікаря.
– Ого! – сказав головний лікар, побачивши блокнот. – Увесь списали?
– Майже весь.
Головний лікар здвигнув плечима.
– А що, товаришу генерал, – обережно спитав розвідник, – є сумніви?
– Бачте… – почав головний лікар. – Але прошу сісти…
Подовгу перебуваючи біля ліжка хворого і прислухаючись до його невиразного бурмотіння, головний лікар склав про події свою думку.
За його словами, Шубін галюцинував у морі. Він марив наяву. І це було, кінець кінцем, закономірно. Він зазнав великого нервового потрясіння, протягом довгих годин боровся зі смертю. Йому ввижалися обличчя підводників, вчувалися їхні скрипучі, як у чайок, голоси. А сам він – непритомний – гойдався на хвилях у своєму трофейному гумовому жилеті.
– Жилета на ньому не було, коли підійшли “морські мисливці”.
– Я припускаю, що він скинув жилет під кінець. Адже він був майже в нестямі. Кажуть, навіть плакав, коли його піднімали на борт.
Розвідник відзначив це в своєму блокноті.
– Не забувайте, – вів далі головний лікар, – що мій пацієнт мало не напередодні зустрів у шхерах загадковий підводний човен. Марячи, хворий згадував про це. Зустріч, безсумнівно, справила на нього дуже велике враження. Потім його збили на літаку, і він боровся за життя в бурхливому морі. Обидві події якось згрупувалися разом, дивовижно переплилися в хворобливій уяві і…
– Гадаєте, він і досі марить?
– Не зовсім так. Вважає своє давнішнє марення дійсністю. Він певен: те, що тільки приверзлося йому, трапилося насправді. Медицина знає аналогічні випадки.
Розвідник встав.
– Єсть, товаришу генерал! Я доповім начальникові про вашу точку зору…
Шубін, проте, не дізнався про цю розмову. Він був у важкому забутті. Зустріч з розвідником не минула для нього даром.
Знову обступили ліжко спотворені риб’ячі писки. Готліб підморгував із-за кофейника, Франц вищиряв свої щучі зуби. А біля верхнього одвірка розгойдувався дуже довгий, сумний Рудольф, котрого відспівували як мертвого в якомусь містечку на Дунаї.
І весь час вчувалася Шубіну монотонна, докучливо-протяжна мелодія на губній гармошці: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”
Іноді мелодію настирливо перебивали голоси чайок. Схоже було на скрип дверей. Шубін жалібно просив:
– Зачиніть двері! Та зачиніть же двері!
Його не могли зрозуміти. Двері були зачинені.
Він стомлено відкидався на подушки. Чому не змажуть завіси на цих клятих скрипучих дверях?..
На ніч стан його погіршився. Два санітари насилу втримували хворого на ліжку. Він метався, вигукував слова команди. І в маренні мчав, мчав кудись…
Під ранок він затих, тільки важко, уривчасто дихав… Головний лікар, який просидів цілу ніч біля його ліжка, сердито супився. Потрібні заходи вжито. Залишається чекати перелому в ході хвороби чи…
Вікторію не пустили до Шубіна. Вона ходила туди й сюди по вестибюлю, стараючись не цокати каблуками, прислухаючись до моторошної тиші за дверима.
Там Шубін мовчки боровся за життя і розум.
Довкола нього плавали немигаючі круглі очі, а над головою струміли зелені брижі. Дивний світ водоростей, риб і медуз, звиваючись, перебираючи своїми стеблами, щупальцями, плавниками владно тягнув його до себе, на дно. Затягував нижче й нижче…
Але не втримав, не зміг утримати.
Підсвідомо Шубін, напевне, відчував, що ще не все зробив, не виконав до кінця свого військового обов’язку. Зусиллям волі він вирвався із слизьких щупальців марення і виплив на поверхню…
3
Генерал медицинської служби задоволено усміхався і приймав данину захоплення і подиву від своїх співробітників.
Так, становище було надзвичайно важке, але медицині, як бачите, вдалося впоратись із хворобою!
Шубін одужував. Він мав кумедний вигляд у новій для нього якості – хворого. Виявилося, що цей бравий моряк, звитяжець і забіяка, панічно боїться лікарів. Особливо боявся він головного лікаря, від якого залежало виписати хворого з госпіталю чи затримати на довгий термін.
Боязко, знизу вгору, дивився на нього Шубін, коли той у супроводі поважного почту у білих халатах, суплячись і сановито відсапуючись, робив щоденний обхід.
Біля ліжка Шубіна сіре від утоми обличчя головного лікаря прояснювалось. Шубін – його улюбленець. І не за подвиги на морі, а за свою поведінку в госпіталі.
Він зразково показовий хворий. Немає нікого, хто б так справно міряв температуру, так покірливо їв гнітючо рідку кашу. Кажуть, одного разу Шубін мало не заплакав, як маленький, через те, що у встановлений час йому забули дати ліки.
Вікторія розуміла, що у цьому також виявляється дивовижна зібраність Шубіна. Одна мета перед ним: якнайшвидше одужати!
“Не проґавити б наступу! – з тривогою говорив він Вікторії. І після паузи: – Адже “Летючий Голландець” ще цілий!”
Спершу від нього приховували, що війська Ленінградського фронту при підтримці кораблів і частин Червонопрапорного Балтійського флоту вже перейшли в переможний наступ.
Та, звичайно, довго приховувати це було неможливо
Дізнавшись про наступ, Шубін промовчав, але став виконувати медицинські приписи ще старанніше. Ладен був міряти температуру не двічі, а навіть п’ять—шість разів на день, тільки б умилостивити головного лікаря!
Одначе самостійно прогулятися йому дозволили не скоро, тільки на початку вересня.
До цієї прогулянки він готувався, як до аудієнції у командувача флоту. Близько години, мабуть, начищав ґудзики на парадній тужурці, потім, заклопотано висолопивши кінчик язика, дбайливо прасував штани. Поголившись, довго обприскувався одеколоном.
Сусід-артилерист, стежачи за цими приготуваннями, з заздрістю спитав:
– Передбачається бій на близькій дистанції, га, старлейте?[20]20
Старший лейтенант.
[Закрыть]
На інших ліжках доброзичливо засміялися. Під “боєм на ближній дистанції” малося на увазі побачення з дівчиною і, можливо, поцілунки, при яких щетина на щоках не заохочується. Жарт належав самому Шубіну. Та несподівано Шубін розсердився. Власний жарт, переадресований Вікторії, здавався мало не святотатством.
Поранені, припавши до вікон, з задоволенням спостерігали, як він урочисто виходив.
– Згорів наш старлейт! – оголосив артилерист, зіскакуючи з підвіконня. – Якщо вже через неї такий принциповий, жартів не розуміє, значить, усе, горить в огні!..
Горить, горить…
Коли Шубін і Вікторія заглибилися в парк на Кіровських островах, тихе полум’я осені обступило їх. Усе було жовте і червоне довкола. Листя шаруділо під ногами, повільно падало з дерев, кружляючи пливло по воді під містками, що круто вигиналися.
– От і осінь! – зітхнув Шубін. – І фашисти мажуть п’яти салом у Фінській затоці. А я й досі на бережку…
Без його участі здійснено зухвалі десанти в шхерах. Молодецьки взято острів Тютерс. Визволено Виборг. Ціле літо минуло, і яке літо!
– Може, посидимо, відпочинемо? – запропонувала Вікторія. – Головлікар сказав, щоб ви не стомлювались. Мабуть, відвикли ходити?
Ось як воно обернулося для Шубіна! Ти – про війну, про десанти, а тобі: “Не відвикли ходити?”
Тільки тепер, ведучи Вікторію під руку, він побачив, що вона трошки вища за нього на зріст. Звичайно Шубін уникав залицятися до дівчат, які на зріст були вищі за нього. Це якось принижувало його чоловічу гідність. Та зараз йому було все одно.
А втім, у присутності Вікторії безумовно виключалася можливість будь-якої незручності, безглуздого жарту, безтактності. У неї була обеззброююча спокійна, упевнена манера триматися. Мужчина з особливою гордістю пропускає поперед себе таку жінку до зали театру, помічаючи поштиві, захоплені, заздрісні погляди.
Проте Вікторія – Шубін знав це – може з почуттям власної гідності пройти попереду мужчини не тільки в театр, але й у ворожі, непривітні шхери. А крім того, уміє терпляче, годинами, сидіти біля ліжка хворого, не спускаючи з нього співчутливих, тривожних очей.
– Не стомилися? – турботливо спитала Вікторія. – Ви уперше вийшли. Головлікар каже…
– Стомився? З вами? Та що ви! Я відчуваю при вас такий приплив сил! – І, усміхнувшись, додав: – Грудна клітка вдвоє більше забирає кисню.
Шарудячи листям, вони неквапливо пройшли мимо зенітної батареї, встановленої між деревами парку. Там товпилися молоденькі зенітниці у коротеньких спідницях, з-під яких видно було стрункі ноги в чобітках і туго натягнутих панчохах. Дівчата з явним співчуттям дивилися на романтичну пару. Безсумнівно, пара була романтична.
Та Шубін не відчував у відповідь симпатії до зенітниць. Драїли б краще свої гармати, ніж стовбичити тут і витріщати дурні баньки!
У той тихий сонячний день Кіровські острови мали ще барвистіший вигляд, ніж звичайно. Особливо яскраве було листя горобини – червоне, пурпурове, червінькове, воно чітко різьбилося на жовтому тлі.
– Гляньте, – шепнула Вікторія, – навіть павутинка золота…
Вона була зовсім не схожа на ту зухвалу недоторку, яку бачив колись Шубін. Говорила якісь милі жіночі дурниці, іноді перепитувала чи несподівано затиналася посеред фрази.
– Кіровські острови, – стиха мовив Шубін. – А вам не здається, що це безлюдні острови? І ми тільки удвох тут…
– Не рахуючи майже всієї зенітної артилерії Ленінграда. – Вона усміхнулася – цього разу не куточком рота.
Та потім вони забрели в таку глухомань, де не було ні зенітниць, ні перехожих. Дерева і кущі підступили до самої доріжки – нерухома громада багряно-жовтого листя, тиха пожежа осені.
Вікторія і Шубін стояли на горбатому містку, спершись на перила і слідкуючи за різноколірним листям, що неквапливо пропливало внизу. І раптом одночасно підвели очі і подивилися одне на одного.
– Головлікар… – почала була вона.
Та поза госпіталем, на вільному повітрі, Шубін не боявся лікарів.
Довга мовчанка.
– …не дозволив вам цілуватися, – машинально закінчила вона. Насилу перевела подих, не підіймаючи обважнілих повік. їй довелося вхопитися за вилоги тужурки, щоб не впасти. Шубін устояв.
– Додому час. Сиро, – невиразно пробурмотіла вона.
– Ні, ще трохи! Будь ласка. Ну, хвилинку! – упрошував, наче хлопчик, якого посилають спати.
– Гаразд. Хвилиночку.
І знову вони кружляють по своїх “безлюдних” Кіровських островах, шарудять листям, ненадовго сідають на лавці, встають, ідуть, неначе щось підганяє їх…
Під кінець Шубін і Вікторія мало не заблудилися в парку. Шубін не міг пригадати, на якому повороті вони звернули з центральної алеї.
– Збився з дороги, – пошепки сказала Вікторія. – Гай-гай! Уславлений мореходець! – І, беручи під руку, ніжно-ніжно: – Це золотий вихор закрутив нас. Так би й ніс, ніс… Ціле життя…
У госпіталь Шубін повернувся, коли його сусіди вже спали. Тільки артилерист, який лежав поруч, не спав, але удавав, що спить. Краєм ока стежачи за Шубіним, що роздягався, він причепливо відзначав його незграбні, невпевнені рухи. Шубін наткнувся на тумбочку, перекинув стілець, сказав сам до себе: “Тс-с!”, та, сівши на ліжко, одразу ж упустив черевик і тихо засміявся. Усі симптоми були в наявності.
Сусіда не витримав і висунув голову з-під ковдри.
– Ану, дихни! – зажадав він. – Ех, ти! Адже генерал медицинської служби не дозволив тобі пити.
Шубін збентежено озирнувся.
– У тебе думки ідуть протичовновим зигзагом, – пробурмотів він і мерщій укрився з головою.
Ні з ким, навіть з найкращим другом, не зміг би він говорити про те, що сталося. Це було тільки його, належало тільки йому. І їй, звичайно. їм обом.
4
Вони одружилися, тільки-но Шубіна виписали із госпіталю. Уранці його виписали, а вдень вони одружилися.
Весілля влаштували дуже скромне. На торжестві були тільки Ремез, Вася Князєв, Селіванов, дві подружки Вікторії і, звичайно, Шурко Ластиков.
– По-справжньому відгуляємо після перемоги над Німеччиною! – пообіцяв Шубін.
На одужування йому дали два тижні. Молодята провели цей час у кімнатці Вікторії Павлівни.
Золотий вихор продовжував крутити їх. У якомусь напівзабутті блукали вони по осінньому, тихому, багряно-золотому Ленінграду.
Він підводився з руїн, струшуючи з себе пилюку і попіл. Ще ворушилися, сіпаючись стиками на вітрі, фанерні стіни, що прикривали пустирі, ще зеленіло картоплиння в центрі міста, та війна вже далеко відсунулася від його застав. І барви неповторного ленінградського заходу сонця стали, здавалося, ще чистішими на промитому грозовими дощами небі.
А вечорами Вікторія і Шубін любили сидіти біля вікна, що виходило на Марсове поле. Тепер тут були городи, а над грядками височіли стволи зенітних гармат – характерний міський пейзаж того часу.
Мовчанка обривалася запитанням:
– Пам’ятаєш?..
– А ти пам’ятаєш?..
Вони переживали звичайну для закоханих пору спогадів, цікавих тільки їм двом.
– Пам’ятаєш, як ти обняв мене, а потім мало не впав у воду? – запитувала Вікторія.
– У воду? – перепитував він. – Ні, не пам’ятаю. – І усміхався. – Зовсім вигубилося з пам’яті.
Пізніше Вікторія зрозуміла, що Шубін майже не жартує, коли каже: “Вигубилося з пам’яті”. Він дивовижно умів забувати погане, що заважало йому жити, іти вперед.
– Я – як мій катер, – пояснював він. – На повному ходу проскакую над невдачами, наче над мінами. І – живий! А є люди – наче тихохідні баржі з низькою осадкою. Ледь накренились, черкнули кілем дно – і всьому кінець. Сидять на мілині!
Він навіть не поцікавився, чому так круто змінилося її ставлення до нього.
Та Вікторія сама не змогла б пояснити, чому Шубін примусив її покохати себе. Саме примусив!
– Зі мною і треба було так, – зізналася вона. – Я була дивна. Дівчата дражнили мене Сплячою красунею. А мені просто нелегко довелося в дитинстві через тата.
Він був дуже вродливий, як вона розповідала, і мав успіх у жінок. Вікторії сповнилося чотирнадцять років, коли батько пішов від її матері і завів нову сім’ю. Але він був добрий і безхарактерний і якось не зумів до кінця порвати із своєю першою сім’єю. Дивно, що симпатії дочки були на його боці.
Дружини, інтригуючи і скандалячи, поперемінно забирали його до себе. Так вій і хитався між ними, наче маятник, поки не помер.
З ним стався припадок на вулиці, неподалік від квартири першої дружини. Його принесли додому, викликали швидку допомогу.
Опритомнівши, він пошукав очима дочку. Вона намочувала гірчичник, щоб покласти йому на серце.
Батько винувато усміхнувся їй, потім побачив обох своїх жінок. Перелякані, заплакані, вони сиділи на диванчику, тримаючись за руки.
“О! – тихо мовив він. – Ви разом і не сваритесь?.. Виходить, усьому кінець, я помираю”.
І це були його останні слова…
Шубін дуже виразно уявив перелякану, довгоногу дівчинку біля ліжка вмираючого батька. Він рвучко пригорнув Вікторію до себе.
– Адже ти не такий, ні? – Вона ніжно провела кінчиками пальців по різких вертикальних зморшках біля його рота. – О! Ти з однолюбів, я знаю! Тобі не потрібна інша жінка, крім мене. – І блискавичний, зовсім жіночий перехід! Вигнувшись і лукаво заглядаючи знизу в обличчя: – Але море все-таки любиш більше за мене? Море на першому місці?.. Ну-ну, не супся, я жартую…
Звичайно, вона жартувала.
Як тільки вона заплющувала очі, осіннє листя знову летіло й летіло, а із золотої хмари насувалася на неї, повільно наближаючись, пряма, вуглувата, у синьому постать…
5
Але щастя Вікторії було неповне. Воно було нетривке. Немовби неквапливо і невідворотно підіймалася позаду хмара, темна, грізна, відкидаючи тінь далеко поперед себе. Ще сяяло сонце на небі, та вже потягло холодком, тривожно зашуміло листя, завихорилися маленькі смерчі пилюки на бруківці…
Два вихори запекло боролися між собою: один золотий, другий темно-синій, зловісний – не вихор, небезпечний вир.
Болісна неуважність дедалі частіше оволодівала Шубі-ним. Він відповідав невлад, неждано обривав нитку розмови, стріпував головою: “Ой, пробач, задумався про інше”.
Уночі Вікторія прокидалася і, спираючись на лікоть, вдивлялася в його обличчя. Він спав неспокійно. Що йому снилося?
Іноді бурмотів щось крізь стиснуті зуби – з лотками гніву і погрози!
Дружинам моряків судилося все життя тривожитись за своїх чоловіків. А Вікторії здавалося, що Шубіна дожидає в морі “Летючий Голландець”.
Під її поглядом він прокинувся, розплющив очі:
– Ти чого?
– Нічого… – Вона несподівано схлипнула. – Побачила твої очі і дряпонуло по серцю…
Є люди з потаємним горем, схованим на дні душі. Навіть у хвилини веселощів зненацька пробігає тінь по їхньому обличчю, неначе хмара над водною гладінню. Так була і з Шубіним. Час від часу, заглушуючи сміх і веселі голоси друзів, починав бриніти у вухах лейтмотив “Летючого Голландця”: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”
Вікторія уже знала, коли “Ауфвідерзеен” починає лунати особливо голосно. Шубін ставав тоді галасливим, балакучим, просив гітару, починав танцювати – нізащо не хотів піддаватися цьому “Ауфвідерзеену”…
І от останній вечір дома перед поверненням на флот.
Вікторія і Шубін сидять біля відчиненого вікна. Не пішли ні в кіно, ні в гості. Останні години хочеться побути без сторонніх.
Раптом Шубін сказав:
– Знаєш, думаю іноді: вони всі божевільні там!
Хто “вони” і де “там”, не треба пояснювати.
– Правда?
– І тим небезпечніше залишати їх на волі.
Сутінки поволеньки заповнюють кімнату, переливаючись через підвіконня…
– Це дуже мучить мене. По-моєму, я не виконав свого обов’язку.
– Ти, як завжди, надто вимогливий до себе.
– Надто? Ні, просто вимогливий. Я, напевне, повинен був викликати вогонь на себе. Але забарився, проґавив момент.
– Ти був уже хворий.
– Можливо…
Мовчанка. Майже пошепки:
– І потім я дуже хотів до тебе, нагору…
Знову довга мовчанка.
– Але ти зрозумів, для чого цей “Летючий Голландець”?
– Ні. Пробув там надто мало. Треба б довше.
– Тебе все одно зсадили б на берег.
– Хоча ні, я не витримав би довше. Задихався. Відчував: сам божеволію.
– Не кажи так, не треба!
Звук поцілунку.
– Спочатку Ришков підказав мені: Вува, ді Вундерваффе. Я подумав: так, Вува! Та літо вже минуло – і нічого! Секретної зброї не застосували проти Ленінграда… Це, звичайно, дуже добре. І я радий. Але ж “Летючий Голландець”, як і раніше, цілий, і його не розгадано!
– Секретну зброю, “Фау”, застосували проти Англії. У червні. Тобто невдовзі після твоєї зустрічі з “Летючим Голландцем”. Можливо, що саме цю зброю збиралися випробувати під Ленінградом.
– Але ж я не бачив ніяких пристосувань на палубі. Бачив тільки антену, два спарених кулемети, більше нічого! І торпед, певен, на “Летючому” менше, ніж має бути на звичайному підводному човні. У кормовому відсіку не торпедні апарати! Що це за каюта в кормовому відсіку? Чому біля дверей стояв матрос з автоматом? Чи не там ця Вува?
– Не хвилюйся так! Тобі не можна хвилюватись!
– Ну що це ти справді: я ж завтра буду в морі. І не хвилюватися, по-моєму, значить взагалі не жити!.. Я не можу зрозуміти “Летючого Голландця”. І це мене мучить, бісить! Навіть найпростішого не можу зрозуміти! Чому прізвисько таке: “Летючий Голландець”?
– Ти розповідав про цього Рудольфа, живого мертвяка. На легендарному кораблі, по-моєму, теж були мертвяки. Уся команда складалася з мертвяків. Але я слухала оперу Вагнера дуже давно, у дитинстві.
– Так, я теж пам’ятаю щось про мертвяків. Корабель-привид, корабель мертвих…
Сутінки до стелі заповнили кімнату.
Шубін встав і ступив крок до вимикача.
– Зустрітися б іще раз з цим “Летючим Голландцем”! Наздогнати його! Атакувати!..
І, скреготнувши зубами, він з такою люттю стиснув кулак, немовби вже добирався до нутра цього незрозумілого підводного човна і вительбушив його, як рибу, вивернув усього навиворіт!