Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 31 страниц)

Розділ другий
Тема великого міста

1

Коли Олександр вийшов від Грибова, то майже нічого не бачив, не помічав довкола. Зигзагоподібна лінія прокладки пливла в сутінках перед його очима.

Наче червона гадючка, звивалась вона на тлі будинків і дерев, горбилась, як гусінь, зсувалася й розсувалася, як складаний метр…

Олександр спустився Невським до будинку Адміралтейства, покружляв у сквері, де прогулювались няньки, везучи поперед себе колясочки з дітьми і багатозначно поглядаючи на матросів, що стояли купками в затінку дерев.

Хоч як поринув він у свої думки, все ж із неприхованим задоволенням піднімав руку до козирка, відповідаючи на привітання.

Час був порівняно ранній. Треба було вирішити, як закінчити цей вечір, останній у Ленінграді.

Товариші, звичайно, ще догулюють на квартирі одного з випускників. Чудові, браві, веселі хлопці. Але до них зараз не хотілося. Вони обступили б Олександра, почали б допитуватись, чому він такий неуважний, і настирливо вимагати, щоб він негайно випив “штрафну”.

І потім там, мабуть, сидить ця Жанна!

Вчора Олександр не мав через неї ні хвилини спокою. Вона майже безперервно реготала, відкидаючись назад усім тілом, і говорила: “Гарний – жах!”

– Шурик! Шурик! – кричала вона через усю кімнату (його ніколи і ніхто не називав “Шурином!”). – Я при іду до вас у Виборг! Не бійтеся мене! Я не кусаюсь! – і захлиналася сміхом, наче і справді сказала щось дуже дотепне.

А він і не боявся. Просто думав у цю мить про слова Грибова: “Решта тепер залежить від вас. Від вашої цілеспрямованості, наполегливості, терпіння! Не підведете?”

Можливо, іншим часом вона й сподобалася б йому, ця так звана Жанна? Хоча навряд.

Він із задоволенням зайшов би до Вікторії Павлівни – покрасуватися погонами і кортиком. Вона, звичайно, Почастувала б його домашнім печивом і цукерками. Досі ніяк не могла звикнути, що Олександр уже дорослий чоловік.

“Їжте, печиво, Шуро! – примовляла б вона. – Від нього краще ростуть!”

А куди ще рости? І так вже сто вісімдесят два сантиметри!

Та Вікторії Павлівни, на жаль, не було в Ленінграді.

Поминувши Ісаакіївський майдан, Олександр без мети повільно побрів уздовж Мойки. Він опам’ятався лише біля театру імені Кірова. Сьогодні ставили “Мідного вершника”.

Що ж, це до речі – Олександр любив думати під музику.

У касі квитків не було. Довелося купити на руках.

– Тільки, вибачайте, місце – нікудишнє, – чесно попередив чоловік, поступившись квитком.

Капельдинер навшпиньках провів офіцера в ложу – увертюра вже почалася. Був вільний один стілець у задньому ряду. Олександр обережно сів на нього.

Коли підняли завісу, виявилося, що місце справді “нікудишнє”. Олександрові було видно тільки частину софіту у вузькому проміжку між стіною і кучериками жінки, що влаштувалась перед ним. Про те, що відбувається на сцені, він і його сусідка, невисока худенька дівчина, могли тільки здогадуватися з реакції глядачів, що сиділи у двох рядах попереду.

Олександр опустив голову. Щось у музиці “Мідного вершника” будило спогади про війну.

То була своєрідна мелодія, яка час від часу повторювалася, наче вперто проривалась крізь перешкоди.

Олександрові захотілося поглянути на сцену, де старанно тупали балерини. Він встав, постояв, дивлячись поверх голів, потім сів на бар’єр, що відокремлював одну ложу від іншої. Звідси видно добре, наче піднявся на салінг грот-щогли!..

Так, йому-то добре, а як дівчині, його сусідці? Якщо Олександр не бачив нічого, то вона й поготів.

Бідолаха! Вона вигиналася, крутилася, підводилася, витягала шию, попробувала пересісти на звільнений стілець Олександра, повернулася назад. Ще б пак! Плечиста жінка і її кучерики затуляли собою все видноколо!

Олександр був підкреслено чемний з жінками, як личить морякові й офіцеру. Він ввічливо нахилився до дівчини:

– Вибачте, як ваше ім’я?

– Люда, – повагавшись, здивовано промовила дівчина.

– Так ось, Людо, чому б вам не сісти на бар’єр, як я?

– Вважаєте, нічого? Можна?

– Цілком, – солідно підтвердив він.

Вона сперлася руками на бар’єр, легко підстрибнула і сіла поруч із ним.

– Ну як? – дбайливо запитав він через хвилину.

– О! Цілком, – повторила вона його вислів, невпевнено засміявшись.

Та через кілька хвилин Олександра і Люду зсадили з їхнього сідала на вимогу якогось причепи. І вони знову поринули в свій “колодязь”, на дно якого долинали тільки звуки оркестру.

Знову залунала урочиста мелодія-акорд, і холод поповз по спині.

– Невже він не був тут? – пробурмотів Олександр.

– Хто? – неголосно запитали поруч.

– Композитор… Вибачте, я думав уголос. Так яскраво постала в уяві блокада, а потім наша перемога… Коли в оркестрі звучить ось це!

– Та це ж тема великого міста! – здивовано сказала дівчина. – Вона проходить через увесь балет.

На них зацитькали.

Тема великого міста, он воно, значить, що! А він і не знав.

Тепер зрозуміло, чому спогади його пішли таким річищем…

2

Йому ввижалося місто, оповите пітьмою, схоже обрисами будівель на гірський ландшафт, безладне нагромадження скель.

Туди і сюди розгойдувались по небу промені прожекторів – велетенський світляний маятник. Здавалось, підбадьорливе цокання метронома іде від цих променів, вони і є метроном, котрий вмикається в час повітряного нальоту або артилерійського обстрілу і вперто нагадує людям: місто живе, місто стоїть, місто вистоїть!

Фронт зовсім близько – за дванадцять кілометрів від Двірцевої площі. Вже готується зайняти посаду німець, фашист, генерал-майор Квут, призначений “комендантом Петербурга”. Ретельний дурень, він приготував навіть дорожні листи для в’їзду до міста легкових і вантажних автомобілів.

Надаремно старався! Горді ленінградці не зазнали-на собі дій фашистського “кнута”.

Зате зверху, з бомбами, увірвався в обложене місто посланець фашизму – голод! Це було у вересні 1941 року.

– Ой леле! Біда ж яка, біда! – крикнула мати, пробігаючи коридором. – Склади з продовольством горять!

Усе довкола освітлене оранжевим миготливим світлом.

Зенітки відігнали фашистських бомбардувальників, але непоправне сталося. Патьоки масла текли по брукові. Борошно і попіл, літаючи в повітрі, осідали на скорботні обличчя людей, які стояли біля пожарища.

Вогонь згасав. Дехто, зігнувшись, уже порпався в чорно-сірій землі.

– Спробуй! Солодка! – Шурків друг Генка простягнув йому в жмені трохи землі.

Вона й справді була солодка. Гаряча й солодка земля наполовину з цукровим піском!

Це був перший великий повітряний наліт на місто. Незабаром склянку землі зі згарища продавали в Ленінграді втридорога.

І все ж велике місто стояло і вистояло!..

Якби Олександр довідався, що сусідка його думає, загалом, про те саме, що й він, то сказав би: “Думки йдуть паралельним курсом”, – і дуже здивувався б.

Тільки Люда думала не про солодку землю зі згарища, а про блокадний хліб.

О, ці заповітні сто двадцять п’ять грамів, денна норма, про яку починали мріяти уже напередодні! Борошна в маленькій чорній скибочці було менше, ніж тирси, та й саме борошно, власне, було пилом, який нашкрібали з підлоги на дворах млинів. Але ленінградці з повагою і ласкаво називали свій блокадний хліб хлібцем.

Чорна скибочка відпливає вбік. Перед Людою захитався натовп. На Сінній б’ють торговку-спекулянтку. Люди, до краю виснажені, хитаються, розмахують кулаками, але удари слабкі. Після кожного удару доводиться зупинятися і переводити дух. А обличчя у всіх набряклі, нерухомі, з жовтими й червоними плямами.

Побачивши такий сон, дитина прокидається з криком і довго не може потім заснути. Але ж це і був страшний сон її дитинства – блокада!

А Людин сусід теж у думці продовжує мандри. Він бачить себе в темному провалі вулиці. Повільно йде, і довга тінь його повзе по заметах перед ним. Заграва хитається над Петроградською стороною, потім перекидається в район гавані.

Лютий мороз скував місто, вода замерзає на льоту.

Щойно Шурка поховав матір. Сам одвіз її на санчатах, дбайливо сповивши, як колись вона сповивала його.

Він не плаче. Лише внутрішній дрож з ранку почав бити його і не минає. Та ще якийсь туман застилає очі.

Це страшна крижана весна 1942 року, коли слідом за чоловіками почали помирати й жінки. Вони довше трималися.

Шурчина мати трималася до останнього.

Тиждень тому прийшов лист від бабусі з Рязані. Кілька шматочків сушеної цибулі було прикріплено вгорі на аркушику. “Прошу не відмовити у проханні, – стояло в листі, – пропустити цю цибулю у незабутнє місто Ленінград для мого онучати Шурочки 13 літ”.

Мати, мабуть, і шматочка цієї цибулі не покуштувала!

І ось він прийде додому, а вдома його зустріне мовчання! З глибини довгої темної кімнати, з канапи, не почується слабкий голос:

“Шурочко, ти? А я вже непокоїтися почала за тебе. На вулицях же стріляють…”

Раптом щось дивне сталося з ним. Він ніби провалився під воду. Тільки праворуч розпливалася жовта пляма. То був відблиск пожежі.

Осліп?

Шурко злякано закричав. Вулиця не обізвалась.

Він стояв у чорнильному мороці, охоплений страхом і нерішучістю, широко розкинувши руки. Над ним неголосно стукотів метроном.

Він знову покликав на допомогу.

Хтось відгукнувся. Запахло тютюном, димом, чоловічим потом.

Це були матроси, які жили в казармах на каналі Грибоєдова і поверталися додому – після того, як загасили пожежу.

Рука, пропахла димом, взяла хлопчика за обличчя, повернула до світла.

– Заграву я бачу, – пробурмотів Шурко. – А більше не бачу нічого.

Мовчанка.

– Куряча сліпота це! З голоду, – сказав розсудливий голос. Потім поцікавився: – Чи далеко живеш?

Шурко назвав свою адресу.

– Вдома у тебе хто?

– Сам я. Матір сьогодні поховав.

– А батько?

– Ще влітку під Нарвою…

Знову мовчанка.

– Погодувати б! – сказав другий, жалісливий голос.

– І погодуємо! Лейтенант свій, не сваритиметься!.. Лейтенант – це був Шубін. А матроси – Фаддєїчев,

Чачко і Дронін. Страшний сон Шурка Ластикова закінчився щасливо…

І Люді теж ввижається ніч. Чорно-чорно навколо. Тьмяно відсвічує лід Неви.

Довелося дотемна затриматися в госпіталі у старшого брата.

Госпіталі за Фінляндським вокзалом, Люда живе на Ливарному.

Ступивши на лід річки, вона оглянулась. До Неви, похитуючись з боку на бік, спускався чоловік у довгому пальті. Люді здалося, що вона вже бачила його біля госпіталю. Отже, ще звідти йде за нею?

Вона злякалась. Ніч! На Неві, крім них двох, нікого!

Вона пришвидшила ходу. Човгання за спиною стало голосніше. Чоловік теж прискорив ходу. Вона побігла.

– Ей! – сипло гукнули позаду. – Карточки! Кинь їх, чуєш!

Але як вона могла віддати картонки? Навіть ціною життя не могла їх віддати. Карточки – це й було життя.

Люда скинула валянки і, тримаючи їх у руці, побігла в самих панчохах. Вона не відчувала холоду, хоча мороз був лютий.

За спиною чулося, переривчасте дихання і квапливий, дуже страшний скрегіт чобіт по льоду.

На берег вели сходи. Східці обледеніли, стали слизькими – удень по них носили воду з ополонки. Двічі чи тричі Люда зривалась і, голосно плачучи, сповзала на животі.

Але переслідувач її, мабуть, дуже захляв з голоду. Він так і не зміг видряпатися по сходах, звалився біля їх підніжжя і вже не встав, можливо, помер.

А Люда, вибравшись нагору, теж упала знесилена. Тут лише відчула, що ноги – як лід. Але взути валянки вона не змогла, так у неї наморочилась голова.

Певно, замерзла б, якби не допомогли перехожі.

Завжди думає Люда про те, як зовсім мало було тоді злих людей. Добрими тримався Ленінград! А злі були як подув сирого вітру, що разом з пороховими газами приносило із заходу. Можна сказати, вони лише примарились Ленінградові, пронеслись як привиди по його темних вулицях і розтанули в тумані над Невою.

А велике місто – його люди й стіни – стояло і вистояло!..

Люда здригнулась, почувши гучні оплески. Усі в ложі дивилися на сцену, де розкланювалися балерини. Тільки моряк, її сусід, не аплодував.

Вони здивовано подивились одне на одного, ніби прокидаючись…

– Так і не побачили танців? Сумно.

– А ви?

– Я – то нічого. Мені просто подобається музика.

– І мені.

Вони вийшли з ложі і влились у “факельцуг”, як називав Олександр повільне ходіння пар по колу.

Він побіжно глянув на свою супутницю, особливо не придивляючись до її зовнішності. Так, худенька, невелика на зріст, здається, негарна. Але він і не збирався залицятися.

– Ви почали говорити про тему міста, – нагадав він.

Так, дівчина розбиралась у цьому! Виявляється, вчилася в університеті, готувалася стати мистецтвознавцем!

Від теми великого міста перейшли до самого міста. Люда до самозабуття любила Ленінград.

– Можу читати й перечитувати його без кінця – як улюблену книгу! – сказала вона з натхненням. – Перегортаючи його гранітні сторінки…

Вона взагалі говорила з натхненням, трохи наївним, але милим. Олександр помітив, що зустрічні люди у фойє повертаються і дивляться їм услід: такі блискучі були очі його супутниці.

– Позаздриш вашим знанням, – сказав він щиро.

Річ була, однак, не лише в знаннях.

– Ми стільки пережили разом з Ленінградом, – сказала вона.

– Так? Я теж.

Але про блокаду поговорити не пощастило. Пролунав дзвоник, який кликав до зали.

Олександр, як і раніше, не дивився на сцену. Лише коли запрацювали кольорові прожектори, створюючи ілюзію хвиль, він підвівся, щоб оцінити те, що відбувалося, із своєї професійної, флотської точки зору. Гм! Ну й хвилі!

Можливо, якби балет тривав ще з півгодини, Люда й Олександр, у думках покружлявши окремо по місту, зустрілися б, нарешті, на Двірцевій площі. І тоді в антракті вони б упізнали одне одного. Але цього не сталося.

Олександр виявив чемність до кінця. Коли спектакль закінчився, він запропонував узяти таксі, щоб одвезти Люду додому. Але щось у його голосі змусило дівчину відмовитися. Здалося, що йому не дуже хочеться проводжати її.

– Я живу недалеко, – сказала вона, щоб ввічливо пояснити відмову. І все ж ніби чекала чогось – можливо, делікатно висловленого прохання про нову зустріч.

– Тоді побажаю всього найкращого, – суворо сказав Олександр. – Було дуже цікаво. Дякую, що розповіли про тему великого міста.

Кінчиками пальців він торкнувся козирка кашкета, повернувся і пішов.

А Люда, перебігаючи Поцілунків міст – про нього жартують, що це єдиний міст у Ленінграді, який не розводять, – сварила себе немилосердно, з усією пристрастю до перебільшень, властивій юності. Безсоромна! Гидка! Якою була її поведінка в театрі? Адже вона просто вішалась на шию цьому морякові! Ледь не умовляла його провести її, благала, якщо не словами, то поглядом!

Що він міг про неї подумати?..

А він нічого про неї не думав.

Їй стало б іще прикріше, якби вона довідалася, що моряк одразу ж забув про випадкову сусідку, тільки-но розпрощався з нею.

Вийшовши на Сінну площу,[46]46
  Нині площа Миру.


[Закрыть] він побачив, як жовтувата хмара піднімається над дахами будинків. На тлі її різко виділялись антени радіоприймачів. В уяві Олександра вони скидалися на зенітні гармати і кулемети, спрямовані в небо у чеканні ворожого нальоту.

Ніби продовжувалась його уявна подорож, розпочата в театрі.

Але ось хмара розпалася на хмаринки, з-за них прозирнув місяць, і перед Олександром виникло прекрасне мирне місто, яке відпочивало від денних турбот і праці.

З завтрашнього дня спокій його охоронятиме він, лейтенант Ластикові

Він повернув назад, опинився на каналі Грибоєдова і пішов уздовж нього.

Небо очистилося від купчастих хмар. По ньому бігли легкі брижі пірчастих.

Так і любий серцю Ленінград, як оті високі пірчасті хмари, пролинув тієї ночі повз юнака – висвітлений, вибілений місяцем, з усіма своїми палацами, арками і майже невагомими мостами, що швидко летіли над темною водою…

Розділ третій
“ЛІсовик там бродить…”

1

Те літо на кордоні було напружене, і саме на ділянці, яка безпосередньо прикриває Ленінград.

Враження таке, ніби хтось довгорукий нишпорить, нервово перебирає пальцями вздовж лінії нашого державного кордону, намацуючи слабе місце, де б можна було прорватися.

Спочатку гнучка рука ця простяглася з моря…

Наша авіарозвідка виявила яхту невідомої національності на підступах до радянських територіальних вод. Льотчик радирував про це в дивізіон морської прикордонної охорони. Одразу ж прикордонний корабель дістав наказ, рушив назустріч яхті і затримав її уже в наших водах.

Йшла вона з Стокгольма в Котку. Чому ж раптом опинилася так далеко від курсу? Власник яхти прикинувся, ніби заблукав. Він охав, стогнав і зажурено розводив руками: “Проклятий вест[47]47
  Вест – західний вітер.


[Закрыть] заніс”.

Командир прикордонного корабля співчутливо зітхнув, ховаючи посмішку.

Обстежувальна група, висаджена на яхту, не виявила в кубрику і трюмі нічого підозрілого. Однак яхту, як годиться, було приставлено на базу.

Там її власника допитали більш ретельно. Він, здається, посилався на “проклятий вест”? Але це, на радість обох сторін, можна перевірити.

Через кожні чотири години в дивізіоні одержують так звані кільцівки, тобто картки синоптичної обстановки на морі. З’ясувалося, що власник яхти даремно намовляв на погоду, – в той день вітри вестових румбів і не збиралися дути в цій частині Балтики…

Минуло тижнів півтора. Уночі в наших водах було затримано друге іноземне судно, цього разу сейнер.

Командирові обстежувальної групи не сподобалась палуба, точніше, невелика ділянка її. Недавно пройшов дощ, усе було мокре навколо, а ця ділянка чомусь залишилася суха!

– Тут у них шлюпка стояла, – доповів командир обстежувальної групи. – Напевно, побачили нас і спустили за борт. Треба гадати, з веслярем.

Через чверть години за допомогою радіолокатора шлюпку виявили.

На ній похмуро зігнувся чоловік у плащі, кинувши весла і натягнувши настовбурчений каптур на голову. А коли прикордонники завели трос, як скакалку, і протягли під кілем шлюпки, виявилося, що там два гаки. Але на них нічого нема.

– Устиг відв’язати в останній момент, – сказав боцман-прикордонник, скоса позираючи на весляра. – Видно, спритний, пройдисвіт, пробу ніде ставити.

Що ж висіло на цих гаках? Мабуть, щось важке. Воно каменем пішло під воду. Міна?

– Пірси, чи що, зібралися висадити? – спитав один офіцер, сидячи за столом у кают-компанії. Корабель ішов на базу, конвоюючи затриманий сейнер. – Якщо міна, значить, щось висаджувати.

– Може, міна, а може й ні, – розважливо сказав другий офіцер. – Підвісили на гаках якусь валізку. А в ній, уявіть, контрабанда, або рація, або одяг, щоб переодягнутися!

– Шукай тепер цей одяг на дні морському! – Командир корабля задумливо повертів підстаканник. – Два порушення підряд, причому на одній ділянці… Схоже, намацують лазівку в якомусь певному місці. А може, я помиляюсь. Просто збіг. Буває і так.

2

Але навряд чи був збіг. Наприкінці літа гнучка рука, що простяглася здалеку до нашого кордону, спробувала проникнути в район шхер із суші…

Сухопутний кордон багато хто уявляє собі за плакатами: молодецький хлопець, випроставшись, з рушницею в руці стоїть біля смугастого стовпа. Але це вартовий, не прикордонник. Поганий той прикордонник, який красувався б у такій позі. Кордон – це край невидимок. Стовпи, правда, є, але не в стовпах справа.

Ніч. Птахи сплять. Пахне папороттю, грибною вогкістю, розігрітою за день хвоєю. Прошаруділа в ялівці миша.

Лосиха з лосеням вийшла з лісу, подивилася на людину, яка розплаталась у траві. Лосеня, ледь висунувшись з-за тулуба матері, теж поглянуло здивовано і несхвально. Постояли і неквапливо потрюхали далі.

Поволі світліє. Тіні виразніші. Стовбури сосон стали вищі, стрункіші. По них ніби стікають білі патьоки. Це за лісом сходить місяць.

Двоє зайченят, що гралися на галявині, зупинилися. Вушка настовбурчили. Піднялися на задні лапки, прислухались. Так, тріск чи шарудіння, настільки тихе, що навіть вуху прикордонника не вловити його. І дві пухнасті грудочки покотились у різні боки.

Мешканці прикордонних заростей охоплені неспокоєм.

Здивована свиснув птах, спурхнувши з куща. Зацокала ляклива білка в гілках і замовкла.

Місяць піднімається все вище. Тепер це вже не той величезний червоний диск, який таємниче виглядав з-за сосон. Чим вище піднімається, тим стає менший, блідіший.

Що це? Двоїться в очах? По темно-синьому небу пливуть поряд два місяці. Другий пливе швидше, ніж перший. Описав дугу, пірнув у хащу. І одночасно щось пронеслось між деревами, як величезний нетопир.

Минають нудні хвилини. Над зазубринами лісу знову випливає двійник місяця.

Це надувна куля, досить велика для того, щоб підняти людину, правда, не дуже високо, метрів на три над землею. Важливо тільки подолати загородження.

Тримаючись за лямки, зловісний стрибун проноситься над огорожею, над небезпечною контрольно-слідовою смугою, над просікою. Він зіщулився, ноги його притиснені до грудей. Такою малюють бабу-ягу, що летить над лісом на помелі.

М’яке приземлення в заростях папороті. Полегшене зітхання. Зійшло! А міг же зачепитися за огорожу чи наткнутися на дерево. Слід збито.

Порушник випростався. І одразу ж знову присів. За спиною промайнула тінь. Обережно оглянувся. Та це ж його тінь! Досить підвестися, як вона лягає впоперек просіки. Він волів би цієї ночі не мати тіні.

Вентиль відкручено. Газ виходить з кулі з приглушеним свистом, ніби сполохалося ціле гніздо гадюк. Порушник одчеплює від пояса коробку з хімікаліями для надування кулі, разом з оболонкою ховає під кореневищем. Знадобиться, коли повертатиметься.

Тепер звіритися з картою. Ось його місце. До затоки лишилось не більше п’яти кілометрів. Це найнебезпечніша ділянка шляху.

Швидше б опинитися біля затоки і зануритися під воду!

У пронизаному тривожним світлом лісі чується приглушений шурхіт, тріск гілок, переривчасте дихання. Порушникові здається, що в грудях у нього гуркоче барабан. Мокрий одяг прилипає, і від нього піднімається пара. Балони пригинають до землі, часто доводиться відпочивати.

Він іде, нахилившись, ступаючи по-звіриному, з носка.

Між лапатими гілками виблискує озерце. Трохи ближче матово відсвічує вікно. На пагорку – дощаний будиночок.

Точнісінько такий, на яскраво-зеленій, під колір трави, підставці, йому було подаровано на день народження – колись давно. Так само відсвічувало слюдяне віконце, так само натикано було поряд маленьких ялинок. Хлопчикові Вадику не хотілося розлучатися з ним навіть уночі. Подарунок поставили на стіл біля ліжка, і щасливий “домовласник”, скрутившись калачиком, довго дивився на нього, поки не заснув. А крізь сон дзюрчав над ним тихий голос: “Спи, Вадику! Спи, маленький!..”

То була його нянька. Які казки вона вміла розповідати!

В уяві поставала Русь: ліси дрімучі, каміння горюче, ріки біжучі. Плакала біля струмка Оленка. Йшов визволяти її добрий молодець у богатирському шишаку. А над лісом, видихаючи дим, літали Змій-Горинич, бородаті карли і скарлючена однозуба баба-яга.

Так, так! Дивовижні, чарівні казки!..

Тепер хлопчисько Вадик, ставши дорослим, сам опинився в такому казковому лісі, і навіть будиночок з слюдяним віконцем був той самий.

Але тепер дім не належав йому. У порушника не було дому. Ніби злий чорний вихор кинув його з дитячого ліжечка прямо на тротуари європейських міст.

Проволочило по якихось кав’ярнях, номерах дешевих готелів, напівтемних смердючих задвірках. І ось, описавши траєкторію над континентом, він опустився в зарості папороті, в чужому казковому лісі.

І все з його появою невловимо змінилося.

Цокнув затвор? Хтось стоїть у кущах? Порушник вдивляється в тремтливі сутінки лісу. Вчулося, слава богу.

Однак відчуття небезпеки рідко обманює людину.

Порушника помічено!

І вже старший наряду поквапливо доповідає по “сигналці” начальникові застави. Говорить стиха, стоячи на колінах у кущах і часто озираючись…

3

Заставу піднято за бойовою тривогою!

Група, брязкаючи, розібрала автомати, стривожена збігла з ґанку і прогупала чобітьми по добре утрамбованій землі подвір’я. Головне – перекрити порушникові шляхи до відступу!

З сусіднього колгоспу поспішає підмога.

Дружину сприяння очолює Параска Гуляєва. На зріст вона невелика, але голос у неї гучний, а характер неспокійний, недовірливий.

Дружинники прикривають рубіж, щоб не допустити порушника до затоки.

Тривога, немов низова пожежа, роздмухувана вітром, охоплює ліс. Якісь силуети промчали поряд – чи то злякані лосі, чи то рисі.

Кожним нервом своїм відчуває порушник: обходять, доганяють! Тільки б йому добігти до затоки. Маску на обличчя, ласти на ноги – і гульк під воду, як ящірка! Шукай вітра в полі!

Але ні, не добігти.

Крізь серце голкою пройшов переривчастий, нестерпно високий звук, Гавкіт! То гавкають собаки, пущені по сліду.

Порушник біжить, пригнувшись, ніби падаючи за кожним кроком.

Позад нього Русь, край дивовижних няньчиних казок. А попереду європейські тротуари, дешевий номер, напівтемні смердючі задвірки. Нехай! Аби жити, жити!

Він прихилився до дерева, повів автоматом. Собака, що вискочив на галявину, передсмертно заскавучавши, покотився вбік. Ага!

Порушник знову кинувся тікати, оглядаючись, стріляючи з-під руки.

Праворуч, у заростях, блиснула вода. Ось він, порятунок!

Лісове озеро! Не дуже велике і, мабуть, неглибоке. Нічого! Якось поміститься в ньому!

На бігу він витягнув маску. Сховатися у воді! Перечекати погоню! Його не знайдуть, якщо вода покриє з головою.

Але він не встиг взяти в рот загубник і надіти маску. У спину щосили вдарило, наче каменем, кинутим з розмаху. Він упав.

Над вухом почулося гарчання. Другий собака, наздогнавши його, зубами й кігтями рвав гумовий шланг від балонів.

Порушник випрямився, струсив його, дав коротку чергу.

Потім, бурмочучи прокляття, пошпурив у воду непотрібний акваланг. До біса все, до біса!

Між соснами від затоки вже миготять швидкі тіні.

Він звернув під прямим кутом, побіг без речей. До затоки не пробитися. Завдання зірвано! Швидше назад, поки не пізно. Єдиний шанс на порятунок – там, за смугастими стовпами!

– Втечу, – пробурмотів порушник, побачивши стовпи вдалині, і одразу ж упав ниць. Ланцюжок маленьких вихорів знявся з-під ніг, пробіг у траві. Попереджувальний вогонь! То тривожна група залягла в кущах, загороджуючи порушникові шлях до відступу.

Він кілька разів намагався встати. Але черга з автоматів знову й знову наполегливо вкладала додолу.

– Кидай зброю!

Він метнувся вбік. Спіткнувся, упав. Скочив, знову впав. Ще проповз кілька кроків, уже не бачачи нічого, дряпаючи нігтями дерн, риючи його лобом. Зникнути б, заритися в землю!

Не встиг подумати, що вже іншим доведеться це зробити…

Начальник застави підійшов, подивився, журливо крякнув:

– Ех, як же ти його так, Іщенко! Живим треба було. Який ти завжди необережний!

– Та я ж його обережно, товаришу капітан! – з прикрістю каже Іщенко. – Я його по ногах бив. А він якось-то вивернувся у мене з-під мушки.

Провідник бере за нашийники розлючених собак. Шерсть на них настовбурчена, зуби вишкірені.

Фельдшер клопочеться біля двох прикордонників, яких поранив порушник. Стріляв він добре, навіть на бігу, цього у нього не відняти!

– Прочесати ліс! – наказує начальник застави. – По транспорт послали?

– Так точно, товаришу капітан!

Мерця перевертають на спину. Навколо нього з’юрмилися прикордонники і комсомольці дружини сприяння. На них дивиться обличчя, скривлене злісною гримасою, сіре від пилюки.

– Знає його хто-небудь?

– Ніхто не знає. Чужий у наших місцях чоловік.

Прикордонні люди, з’юрмившись, дивляться на мертвого – чужого чоловіка. Національність його так само важко визначити, як і вік. На ньому поношений чорний светр. Штани заправлені в чоботи.

І лежить цей чужий чоловік у прикордонному лісі, чекаючи свого похоронного воза. Мухи вже кружляють над ним.

4

А тим часом іде планомірне й ретельне прочісування лісу.

У лісі вже світло, хоча сонце ще не піднялося.

Прикордонники перетрусили все опале торішнє листя, зазирнули під кожен кущ, не минули жодного дупла. І старання їхнє було винагороджено. Вони надибали оболонку надувної кулі і лямки до неї.

Це и відвело спочатку од невеликого лісового озера. Вирішили, що шукати більше нічого.

Куля-скакун була на ті часи новинкою в техніці переходу кордону. З Москви прибула спеціальна комісія. Потім, на велике задоволення застави, вивчення новинки закінчилось, і кулю з усіма церемоніями було відправлено до Музею прикордонних військ.

Лише через деякий час, під час повторних, ще більш ретельних пошуків, прикордонники зупинилися і замислились біля лісового озера, на березі якого тупцявся порушник, відбиваючись од собак. Якого дідька його понесло сюди?

Згадали, що під чає першого огляду лісу найкращий собака застави – Кармен ніяк не хотів одійти від озера і несамовито гавкав на нього.

Глибина була тут невелика – трохи більше метра.

По дну озера пройшлись баграми і виловили маску й ласти, а на п’ятому чи шостому заході витягли й балони акваланга, які закотились під корч.

Навіщо вони здалися порушникові? Невже для того лише, щоб відлежатися в озері, пережидаючи погоню?

Якщо порушник хотів пробратися в Ленінград, то балони, звичайно, були ні до чого. Може, він мав намір пройти по дну занедбаного каналу під водою і висадити шлюзи? Це було єдине більш-менш правдоподібне пояснення. Але відразу ж виникало незрозуміле питання: який сенс у цій диверсії? Адже канал давним-давно не використовують за призначенням.

У такому стані була справа, коли лейтенант Ластиков прибув у дивізіон, на місце своєї служби.