Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 31 страниц)

Шубін одержав флотську газету ввечері, стоячи біля свого піднятого для ремонту катера. Світло потужних електричних ламп падало згори. Механік і боцман рачкували під кілем, віддаючи розпорядження матросам. Обличчя у всіх були заклопотані, напружені.

– Про нас пишуть! – з удаваною недбалістю Шубін подав газету механікові. – Трохи наплутали, як завжди, та, загалом, вважаю, суть схоплено.

А поки моряки, стовпившись, читали нарис, він відступив на крок од катера і деякий час мовчки дивився на нього.

На пробоїни накладали різноколірні латки. На темному фоні вони скидалися на нашивки за поранення. Щоправда, слідів торішніх пробоїн уже не видно, бо катери заново фарбують щовесни.

Але і з заплющеними очима, провівши рукою по шершавій обшивці, Шубін міг розповісти, де й коли було “поранено” його катер.

Тут, у похідному елінгу, застав Шубіна посильний із штабу.

Розділ четвертий
Берег обманний

1

До ночі випогодилось. Багряний місяць ліниво викочувався із-за сосон.

Місяць – це кепсько. У шхерах буде важче. А виклик до адмірала без сумніву пов’язаний із шхерами.

Шубін задивився на небо і спіткнувся. Під ноги йому підкотилося щось кругле, ображено хрюкнуло, зашелестіло в кущах. їжак! На Лавенсарі сила-силенна їжаків.

Шубін звично пірнув під сітку, розтягнуту на кілках. З силою штовхнув товсті двері і, опинившись у бліндажі, побачив колишню свою пасажирку.

Уперше по-справжньому він побачив її – без плащ-накидки і насунутого на лоб капюшона. Немовби упав до її ніг той безглуздий плямистий, з щільними, затверділими складками, балахон, і вона постала на весь зріст перед здивованим Шубіним! Статурна, висока. З гордо поставленою головою. У хвацько пригнаній чорній шинелі, туго підперезаній ременем. У ледь набакиреному береті, з-під якого вибивалися тугі завитки темного волосся.

Довкола неї товпились льотчики. Вона сміялася.

“Звичайно, оточена, – подумав невдоволено Шубін. – Така дівчина завжди оточена”.

Він козирнув і пішов до столу ад’ютанта.

– Чого викликали?

– Із шхерами щось знову. Десант відмінили, ти ж знаєш.

Шубін не втерпів і озирнувся. Мезенцева задумливо дивилася на нього. У руці білів номер флотської газети. Ага! Прочитала, виходить, про сімдесят три пробоїни.

Льотчиків покликали до адмірала, Шубін підійшов до Мезенцевої.

– Доброго здоров’я, товаришу старший технік-лейтенант, – бадьоро сказав він. – Дозвольте поздоровити з щасливим поверненням.

– І вас дозвольте – з потопленим транспортом!

– Це товариша мого треба поздоровляти. Він потопив.

– Не скромничайте. Без вас би не потопив. Ось – пишуть у газеті!

Вони сіли поруч.

– Трохи наплутали згарячу, – сказав Шубін. – Гляньте-но: “Струмені води цебеніли з пробоїн на всі боки, немов фонтани статуї Самсона в Петергофі”. Не струмені. Один струмінь. І не на всі боки, а вгору. І ще: “Чим стрімкіше мчав героїчний катер, тим вище задирався його ніс, в якому зяяли діри від куль, і тим менше їх заливало водою”. Хитрість моя була не в цьому. І назад я йшов не на редані.

– Нічого не вдієш. Довкола вас твориться легенда.

– Ну що ж, – охоче погодився Шубін, – твориться то твориться!.. А ви ще більше молодець. Я б, знаєте, не зміг, як ви. Одинцем! Спішеним! Без торпед і кулемета!

– Якби треба було, змогли б! Людина не підозрює і сотої частки закладених у ній можливостей… Навіть такий бравий моряк, як ви. – Мезенцева поглянула на нього скоса, з лукавим викликом.

Зовсім по-іншому трималася зараз: невимушено і весело, охоче показуючи в усмішці рівні, дуже красиві зуби (рот був теж красивий, твердих, чітких обрисів).

Розмовляти, одначе, доводилося з паузами, часто перепитуючи одне одного. У приймальні було тісно, гамірно. Мимо снували офіцери, раз по раз окликаючи і вітаючи Шубіна чи Мезенцеву.

– Ні, думаю, не зміг би, – відказав Шубін. – Я знаю себе. Ось вирвався вчора на оперативний простір, розважив душу. А то на цих шхерних фарватерах – як акробат на дроті. Самі бачили.

Вона засміялася.

Розмова повернулася до тих же сімдесяти трьох пробоїн.

– В ризикованому становищі, – сказав Шубін, – дуже небезпечно усумнитися в своїх силах. Ну, з чим би це порівняти?.. Хоча б із сходженням на круту гору. Не можна оглядатися, дивитися під ноги – треба тільки вгору і вгору!..

Він перевів подих – чомусь дуже хвилювався.

– Є військовий термін, – вів далі він, – нарощувати успіх, привчати себе до думки, що невдачі не буде, не може бути!

Мезенцева підказала:

– Створювати інерцію удачі?

– Як ви розумієте все! – вдячно сказав він. – Це дивовижно! З півслова. Саме – інерцію!.. Я, наприклад, намагаюся згадати перед боєм про щось дуже хороше. Не тільки про бої, які щасливо закінчилися, але й про найрізноманітніші свої удачі. Про ті особисті удачі, якими я найбільше дорожу. Такі згадки – наче талісман… – Він запитально поглянув на неї: – Може, смішно кажу?

– Ні, чому ж? Дуже правильно, по-моєму. Успіх породжує успіх. Створюється піднесений настрій, при якому все легше вдається, ніж звичайно.

Шубін не зводив з неї очей.

– Ви розумна, – прошепотів він. – Ви дуже розумна. Я навіть не чекав.

Мезенцева знову засміялася, трохи нервово. У розмові про удачу дедалі настирливіше пробивалася інша тема, якийсь новий, небезпечний підтекст.

– Нас покличуть зараз до адмірала. – Вона поривалася встати.

Але Шубін притримав її:

– Хочете, скажу, про що, вірніше, про кого я думав у вчорашньому бою?

Інтонації його голосу примусили Мезенцеву внутрішньо зібратися, ніби для самозахисту.

– Хочете? – наполегливо повторював він, ще ближче підсовуючись до неї.

Мимо пройшли два офіцери. Один з них стиха сказав другому:

– Бач, Шубін атакує!

– О, Боря не промаже, будь певен!

Вони засміялися.

Шубін не почув цього, а якби й почув, очевидно, не зрозумів би – так був захоплений тим, що бриніло зараз у ньому самому. Та Мезенцева, на жаль, почула.

– Я думав про вас, – стиха промовив він. – Ні, не відсовуйтесь. Я просто думав, яка ви. І ще про те, що ми зустрінемось. Ми не могли не зустрітися, розумієте? Інакше, який же з мене щасливець? Таке прізвисько мені дали. – Щасливець!..

Він усміхнувся щиро, по-хлоп’ячому, трохи ніяково.

Та Мезенцева не дивилася на нього і не побачила усмішки. Вона зрозуміла, що це освідчення – і де? На КП! У неї паленіють щоки.

Вродливій дівчині, яка перебуває серед молодих чоловіків, що легко закохуються, треба завжди бути насторожі. Будь-якої миті, може, треба буде давати делікатну чи навіть неделікатну відсіч. І ніхто ще не ставив Мезенцеву в таке безглузде становище. Виходить, усі бачать, що Шубін “атакус”? І як там далі? “Боря не промаже, будь певен!..” Це пролунало нестерпно пошло.

Вона встала.

– Я пересвідчилась, товаришу старший лейтенант, – гордовито сказала вона. – У вас дійсно військовий характер. Ви ніде і ніколи не марнуєте часу.

Двері кабінету розчинилися, і начальник штабу, стоячи на порозі, назвав кілька офіцерів, у тому числі Шубіна і Мезенцеву. На мить дівчина затрималась. Жінки, навіть найкращі з них, шпигонувши, не пропустять нагоди повернути ножа чи шпильку в рані. Зробила це й Мезенцева.

– На початку нашої о з вами вимушеного знайомства, – промовила вона, стоячи боком, – я подумала, що ви розв’язний Дон-Жуан, з тих, хто жодної спідниці не мине. Потім я змінила цю думку. Та, мабуть, правду кажуть, що перше враження – найправильніше!

І, не оглянувшись, вона попростувала в кабінет, а Шубін залишився непорушно сидіти на лавці.

– Шубін! – сердито гукнув начальник штабу. – Тебе окремо запрошувати?

2

Біля стола адмірала сиділи представники штабу флоту, командир бригади торпедних катерів, льотчик і Мезенцева. Слідом за начальником штабу ввійшов Шубін.

– Прибув згідно з вашим наказом, товаришу адмірал!

– Сідай, сідай!.. Отже, командувач флоту відмінив десант. Втрати були б надто великі, успіх сумнівний. Ми повинні запропонувати інший варіант. Прошу, товариш Мезенцева.

Щоки дівчини стали вже звичайного кольору. Трималася вона дуже прямо, глухуватий голос був спокійний і рівний, як завжди.

– Моє повідомлення буде коротке, – сказала вона, підходячи до карти шхер. – Протока в цьому місці захищена од вітрів. Сила хвилі невелика, хоча за двадцять метрів від води намито бар. Дільницю берега, де передбачалося висадити десант, обплутано трьома рядами дротяних загороджень. У сопках я налічила дві зенітні батареї, одну берегову, дві прожекторні установки і сім дотів. Можливо, дотів більше. їх добре замасковано.

– Сім дотів, берегова і дві зенітні! Ого! – Представник штабу вражено покрутив головою. – І це в глибині шхер, на такій маленькій дільниці?

– Саме так. Насиченість вогнем, як я спостерегла, зростає в міру наближення до епіцентра таємниці.

Вона так і сказала: епіцентр таємниці! Шубін звів на неї очі, але промовчав.

– Підтверджується, що там таємниця? – комбриг обернувся до адмірала. – І таємниця важлива, якщо її так бережуть. Як же без десанту?

– Ну, ломитися в двері за сімома замками!.. Якби була хоч маленька шпарина.

Командир бази глянув на Шубіна. Той встав.

– Дозвольте? “Язика” б нам, товаришу адмірал! Виманити фашиста із шхер, захопити “язика”. А я б задиракою від нас пішов.

– Як це – задиракою?

– Ну, ходили колись стіна на стіну, билися для розваги на льоду. А хлопчаки, які спритніші, вискакували наперед, щоб роздрочити бійців. Я потихеньку – в шхери, виказав би себе і, наробивши шелесту, назад! За мною наздогінці “шюцкори”, а тут ви із сторожовиками і “морськими мисливцями”. Ждали б у засідці біля узліску шхер. І одразу – хап його, фашиста!

Він швидко стулив долоні.

Адмірал засміявся – Шубін був його улюбленцем.

– Фантазер ти!.. А чого ж про світну доріжку не спитав? Мезенцева не бачила її. Зате дещо значно цікавіше бачила. Ану, Мезенцева!

І знову глухуватий голос:

– Першої ночі я побачила вогонь на березі. (Помах олівцем).

– За лоцією там немає маяків, – сказав начальник штабу.

– Лоція довоєнна. – Адмірал обернувся до льотчика, який був ніби чимось невдоволенні і ще не сказав ні слова: – Яка думка шановної авіації?

Льотчик встав і доповів, що цілий ранок кружляв над вказаним районом, але не помітив нічого, навіть віддалік схожого на маяки, батареї і доти.

– Фотографував, як я наказав?

– З трьох заходів.

Вони розклали на столі віялом десятка півтора фотографій. Ті складалися гармошкою, бо були наклеєні на картон, а потім ще на марлю, яка скріплювала їх на згинах.

Хвилину чи дві усі розглядали дані аерофотозйомки.

– Тож-бо й воно! – прокоментував начальник штабу. – У таких суперечках льотчик – найвищий суддя.

– Найвищий, то найвищий, – сказав адмірал, – тільки іноді поспішно робить висновки. Кине погляд звисока, поверховий погляд. А Мезенцева була внизу, зовсім поруч. Що ж, привиділися їй ці доти, маяки? – Він витяг із ящика лупу. – Загадкова картинка: де заєць? А він десь біля ніг мисливця. Ну! – Адмірал з роздратуванням, яке несподівано прорвалося, відсунув фотографії. – Яка думка головного спеціаліста по шхерах?

3

Шубін навіть не образився на слово “спеціаліст” – так пильно вивчав знімки. Стояв біля столу, трохи згорбившись, піднявши плечі, хижо звузивши очі. Він скидався зараз на кібчика чи сокола, який розглядів унизу здобич і готовий каменем упасти па неї.

– “Фон дер Гольц”, – процідив він крізь зуби.

– О! Впевнений?

– Не впевнений, але гадаю.

– Що ж, цілком можливо! – Адмірал жваво окинув поглядом офіцерів. Комбриг стенув плечима. – Ні, я б не здивувався. Усе збігається. Навіть фарватер обгородили ліхтариками, а на березі поставили маячок чи маніпуляторний знак воєнного часу. Інакше кажучи, засекречена гавань у шхерах. Там і ховають свого “генерала”.

– Щодня туди літаю, – ображено сказав льотчик, шукаючи підтримки. – Отаке громадище! Броненосець берегової оборони!

– Шхери, брат, – сказав Шубін співчутливо.

А Мезенцева, схилившись над знімками, пробурмотіла:

– Берег Обманний.

– Як? Як? – адмірал засміявся. – Це дуже точно. Саме так – Обманний!

Шубін рішуче осмикнув кітель.

– Товаришу адмірал! Прошу дозволу в шхери.

– Сам просишся?

– Цікаво ж, товаришу адмірал.

– А встигнеш?

– Ну, товаришу адмірал! Маючи свої п’ятдесят вузлів у кишені…

– Мені доповіли: твій катер несправний.

– До ранку відремонтуємо.

– Ну, гаразд. Готуйся в шхери!

Після наради офіцери юрмою вийшли з бліндажа. Мезенцева сказала льотчикові, який підтримав її під лікоть, допомагаючи зійти сходами:

– На місці адмірала я б не пускала його в шхери. Не можна ж голкою в одне місце по сто разів. Там зараз бозна-що, десанта ждуть. По-моєму, молодецтво. І до чого воно?

Пропускаючи вперед Мезенцеву, Шубін охоче пояснив:

– А я спогади на старість призбирую, товаришу старший технік-лейтенант! Буду, як то кажуть, ізюм із булки виколупувати. Не все ж про своє вульгарне, пошле і яке там іще донжуанство згадувати… Моє поважання!

Він козирнув і повернув в інший бік.

Ось коли – з запізненням – знову опанував себе, став колишнім Шубіним, що за будь-яких найважчих обставин умів зберігати самовладання і флотський шик!

Розділ п’ятий
Гра в квача

1

Шубін “спіткнувся” в шхерах, трохи не дійшовши до острова, де висаджував Мезенцеву. Так, застерігала правильно.

Він швидко застопорив хід, кинув механікові: “У фашистів вуха нашорошені!” – й одразу ж вдарили зенітки.

Туди-сюди заметалися промені прожекторів, обмітаючи з неба зоряний пилок. Шукають літак? Коли б довше шукали!

Зненацька ніби світний шлагбаум перегородив дорогу.

Шубін мигнув три крапки – “слово”[12]12
  “Слово” – тобто буква “с” – означає: “Стон!”.


[Закрыть] – Князеву, що йшов у кільватері. Той також застопорив хід.

“Шлагбаум” гойднувся, але не піднявся, а димним сувоєм покотився по воді.

Помітять чи не помітять?

Горизонтальний смолоскип блиснув на березі, ніби грізний вказівний перст. Помітили! Поруч лопнув вибух. Катер трусонуло.

– Попадання в моторний відсік, – спокійно сказав механік.

Із свого закапелка висунувся радист:

– Попадання в рацію, акумулятори сідають!

Слідом за цим фашисти ввімкнули “горішнє світло”.

Над шхерами повисли ракети, що їх по-простому називали “люстрами”. Вони опускалися спочатку повільно, потім швидше й швидше, іскрами розсипалися біля чорної води, наче головешки на вітрі. На зміну їм неквапливо підіймалися інші (“люстри” ставляться в кілька ярусів, для того, щоб мішень весь час була на світлому фоні).

Світло – дуже різке, сліпуче, безрадісне. Як в операційній. Виходить, поклали на стіл і збираються тельбушити? Ні, дзуськи!

Дві димові шашки полетіли за корму. Давній, випробуваний спосіб! Та Шубін не зміг проворно, як колись, “відскочити”. Ледь-ледь “відповз” убік. Сховавшись у тіні мису, він дивився, як смалять з берега по чорних віхтях, що повільно розповзалися. Дурні!

Наблизився Князєв:

– Подати кінець?

Мовчанка дуже коротка. Думай якнайшвидше!

Без Князева не докульгати до узліску. Та, взявши буксир, він занапастить і себе, і товариша. Маневреність втрачена, швидкості нема. По дорозі назад наздожене авіація і запросто розстріляє обох.

Отже?.. Назад дорогу відрізано. Виходить, прориватися далі, ховатися в глибині шхер!

– Васю, іди! Підремонтуюсь – завтра теж піду.

– Не покину вас!

– Наказую, як командир ланки! Допоможеш мені: відвернеш вогонь на себе.

Князєв зрозумів. Долинуло, ледь чутне: “Єсть, відверну!..” І ІПубін зірвав з голови шлем з уже непотрібними ларінгами. Акумулятори остаточно сіли. Він “оглух” і “онімів”.

Відстрілюючись, катер Князева рвонувся до виходу із шхер.

– Ще б пак! – заздрісно пробубонів Шубін. – Зберігаючи свої п’ятдесят вузлів у кишені…

Власні його “вузлики”, гай-гай, скінчились, розв’язалися. Увесь вогонь фашисти перенесли на Князева. Бій даленів.

Припавши до бінокля, юнга проводив поглядом катер. Зигзагоподібний шлях його легко було простежити по сплесках від снарядів. Сплески, як білі привиди, вставали поміж скель і дерев. Вервечка привидів гналася за зухвалим зайдою, тяглася за ним, навідліг шмагала пучками різноколірних лозин. То були зелено-червоно-фіолетові струмені трасуючих куль.

– Не наздогнали!

Шурко Ластиков тріумфуюче обернувся до командира, але той не відповів. Що було сили намагався втримати підбитий катер на плаву. З гарячковою поспішністю, ковзаючись і спотикаючись, матроси затикали отвори від куль і осколків снарядів. У хід було пущено все, що тільки можна: чопи, розпірки, пакля, брезент. Та вода вже перехлюпувала через палубу, погрозливо збільшувався диферент.

Залишився останній, крайній засіб:

– Торпеди – за борт!

Боцман благально притиснув до грудей руки, в яких тримав віхті паклі:

– Хоч одну залиште!

– Обидві – за борт! У ворожих шхерах скидати торпеди? Позбуватися головної своєї зброї?..

– Готуйсь! Залп!

Різкий поштовх. Торпеди каменем пішли на дно.

Усе! Тільки кола на воді. Юнга заскреготів зубами від злості. Якби вийшов на плесо горезвісний “Фон дер Гольц” зі своєю відомою усьому флоту “шпаківнею” на грот-щоглі, до нього ні з чим уже підступитись.

Зате катер став легший! Як-не-як, дві торпеди важили понад три тонни. Командир мас рацію. Краще залишитися на плаву без торпед, ніж потонути разом з торпедами…

Шубін стурбовано озирнувся.

Неподалік острівець, на який висаджували Мезенцеву. Безіменний. Безлюдний. Принаймні був без людний.

Підбитий катер “прошкутильгав” ще кілька десятків метрів і приткнувся біля крутого берега.

У думці Шубін спробував уявити собі обриси острова на карті. Здається, зігнутий у вигляді півмісяця. Од материка відділений неширокою протокою. Береги круті – судячи з глибин.

– Ну що ж! Ризикнемо!

– Боцмане! Швартуватись!

Тільки-но моряки ошвартувалися біля острова, як мимо на великій швидкості пройшли три “шюцкори”.

Довелося поавралити, упираючись руками і спиною в скелю, притримуючи катер. “Шюцкори” підняли велику хвилю. На ній могло вдарити об каміння чи порвати швартови.

Через дві чи три хвилини “шюцкори” повернулися. Вони застопорили хід і чомусь довго стояли на місці.

Боцман пригнувся до кулемета. Шубін завмер біля нього, застережливо піднявши руку. Два матроси, які вичерпували воду з моторного відсіку, застигли, наче статуї, з відрами в руках.

Шурко примружився. Зараз ввімкнуть прожектор, ткнуть променем! Поруч позіхнув радист Чачко.

До моряків долинули вражені сердиті голоси. На “шюцкорах” дивувалися. Куди поділися ці росіяни?

Звичайно, безглуздо шукати їх у глибині шхерних лабіринтів. Підбитий катер, очевидно, усе-таки зумів проскочити непоміченим до виходу із шхер.

Заревіли мотори, і “шюцкори” зникли так само несподівано, як і з’явилися.

– Хух! Пронесло!

– Живемо, товаришу командир! – сказав боцман усміхаючись.

Та Шубіну поки що ніколи було радіти.

– На берег! – наказав він. – Траву, очерет тягніть! Гілки рубай, ламай! Та обережніше, без шуму. І не курити мені! Чуєш, Фаддєїчев?

– Маскуватися будемо?

– Так. Замаскуємо катер до ранку, ось тоді й кажи: живемо, мовляв!

Він зупинив юнгу, що пробігав мимо:

– А ти острів обстеж! Уздовж і впоперек увесь обнишпор. По-пластунськи, зрозумів? Перевір, чи немає кого. Повернешся, доповіси.

Він скинув з себе ремінь з пістолетом і власноручно підперезав ним юнгу.

Матроси швидко підсадили хлопця. Шурко помацав у розколині скелі, вчепився за віхоть трави, що стирчав, видряпався по прямовисному берегу.

– Обережніше, гей! – стиха напучував боцман.

– А ви не переживайте за мене, – відповів з берега завзятий голос. – Я ж маленький. У маленьких важко влучити.

– От біс, чортеня! – схвально сказали на катері.

2

Пістолет гвардії старшого лейтенанта підбадьорливо поплескував по стегну.

Юнга опинився в лісі, тьмяно освітленому “люстрами”, що гасли. Тихо пружинив мох. Удалині перекочувалась луна від пострілів! Ого! Гвардії лейтенанта Князева проводжають до порога з усіма почестями, з фейєрверком і музикою.

Гвардії старший лейтенант відпливе завтра не так – трохи скромніше. Шурко зрозумів з півнатяку. Важливо пересидіти біля острова. Старанно замаскуватися, причаїтися. Нишком-тишком за день полагодити пошкодження. І наступної ночі, закутавшись, наче в плащ, в імлу і туман, вислизнути із шхер.

Зухвалий задум, але саме такі й вдаються гвардії старшому лейтенантові.

Якби тільки на острові не було фашистів!

Шурко постояв у нерішучості, тримаючи одну ногу на вису.

Він дуже боявся гадюк, значно більше, ніж фашистів.

Тепер весна, гадюки оживають після зимової сплячки. Він виразно уявляв собі, як опускає ногу на мох, і раптом під п’ятою щось починав ворушитись. Кругле. Слизьке. Б-рр!

Потім йому згадалося, як командир пояснював про страх:

“Якщо боїшся, іди не вагаючись назустріч небезпеці! Страх страшніший за все. Це як із собакою: тікатимеш – розірве!”

А Щурко спитав здивовано:

“А звідки ви знаєте про страх, товаришу гвардії старший лейтенант?”

“Та знаю”, – загадково посміхнувся Шурків командир

Юнга зробив над собою зусилля і пірнув у ліс, як у холодну воду.

Щось чорніло поміж стовбурів у тьмяно освітленому просторі. Громіздке. Безформне.

Валун? Дот?

Шурко вийняв пістолет із кобури. Відчуваючи вагу його рукоятки, як потиск вірного друга, він підійшов до брили, що темніла. Ні, не дот і не валун. Сарай!

Осмілівши, обмацав рукою стіну. Жалюгідний сарайчик, збитий із фанери!

Юнга підповз до дверей, прислухався. Усередині тихо. Він штовхнув двері і ступив через поріг.

У сараї пусто. Біля стін тільки лотки для збирання ягід – з висунутим захватом, на зразок маленьких граблів. Улітку в шхерах стільки суниць, брусниць, чорниць, клюкви, що безглуздо було б збирати по ягідці.

В кутку стоять великі конусоподібні корзини. У таких перевозять на човні скошену траву.

Ну, ясно: острів безлюдний!

Вийшовши з сарая, Шурко здивувався. Чому стало темно?

А! Фашисти “вирубали” горішнє світло.

Це, звичайно, добре. Але під “люстрами” було легше орієнтуватися.

Довкола, либонь, навіть не темно, а сіро. Дерева, чагарники, валуни невиразно вгадуються за тремтливою сірою пеленою.

Тільки тепер Шурка помітив, що йде дощ.

З лапатих гілок, під якими доводилося пролазити, стікали за комір холодні струмочки. Конусоподібні ялини і громаддя скель обступили юнгу. Протискуючись поміж них, він боляче забив коліно, зачепившись за щось холошею, розірвав її. Не до речі подумалось:

“Влетить мені від боцмана”.

То був “їжак”, клята колючка з дроту. Повно-повнісінько в шхерах таких дротяних “їжаків”, значно більше, ніж їхніх живих товаришів.

Фашисти, боячись десанту, всюди розкидають “їжаків” і протягують поміж дерев колючий дріт.

Шурко зупинився перепочити.

Тихо. Поруч плюскотить море. З вологим шурхотом падають на мох дощові краплі. Коли-не-коли якийсь особливо старанний або надто нервовий кулеметник простукує для перестраховки коротку чергу. А втім, робить це знічев’я і знову ніби починає куняти.

Невдовзі юнга перетнув острів у вузькій його частині. Людей немає. Підбадьорений, він рушив – як і раніше, поповзом – понад берегом.

Раптом перелякано відсмикнув руку! У сухій траві гадючився дріт. Не колючий дріт. Провід!

Цю ділянку берега заміновано!

Юнга сахнувся від провода. Гранітні плити були гладенькі, слизькі. Він спіткнувся і шубовснув у воду.

3

Коли юнга виринув метрів за десять—п’ятнадцять від берега, вода була вже не темна, а оранжева. Це світилося небо над нею.

Неспокійний промінь полоснув по острову, метушливо занишпорив між дерев. Потім неквапливо поповз до Шурка.

У вуха набиралася вода. І він не чув, чи цокотять кулемети, бачив тільки цей смертоносний промінь, що невідворотно наближався.

Юнга з усієї сили гребнув, наткнувся на якусь тичку, що похило стирчала з води. А! Віха!

Тримаючись за тичку, він пірнув. Промінь неквапливо пройшов над ним, на мить освітив воду і концентричні кола на ній. Це повторювалося кілька разів.

Ховаючись за голиком,[13]13
  Голик – маківка тички.


[Закрыть] юнга не зводив погляду з променя. Як тільки промінь наближався, він поквапливо пірнав.

Два промені схрестилися над головою: от-от упадуть. Але, поколивавшись якусь мить, побігли далі.

У воді Шурко підбадьорився. Схоже було на гру в квача, а в квача він свого часу грав краще за всіх у дворі.

Ось промінь, як підрубане дерево, впав недалечко на воду. Тільки сплеску не чути. Тепер ковзає по зритій хвилями, поверхні, підкрадаючись до Шурка. Зараз “заквачить”! Увага! Нирок!

Промінь метнувся далі, до материкового берега.

До найменших деталей видно берізки, що приліпилися до брили граніту, їхнє криве, переплетене коріння, узорчасте листя папороті біля підніжжя. Промінь старанно обмацує, вилизує кожен уступ, кожну ямку.

Важко дихаючи, раз по раз озираючись, Шурко виповз по гранітних плитах на берег.

Деякий час він нерухомо лежав у траві, розкидавши руки, розглядаючи сполосоване промінням вороже небо. Тільки тепер відчув, що його морозить. Мокрий бушлат, фланелівка, штани неприємно прилипали до тіла.

Гадюки! Він і думати забув про гадюк! Не до них!

Небо над шхерами почало темніти. Спочатку впав один промінь і не піднявся. За ним поник і другий.

Юнга слухав, як перегукуються кулемети. Задуднів один, здалеку йому відповів другий, третій. Схоже на гавкання собак у глухому закутку.

Паузи довші, гавкання лінивіше. Нарешті, знову стало тихо, темно…

Місяця в небі немас. Немає й зірок. А дощ мрячить і мрячить. Багатозначно перешіптуються краплі, розсовуючи густу глицю.

Розвідку можна вважати закінченою: острів безлюдний. Південний берег заміновано. По той бік східної протоки розташовані батареї і прожекторна установка.

Так юнга і доповів після повернення.

– О, та ти мокрий! У воду впав?

– Майже обсох. Доки повз через ліс.

Юнгу дуже здивували зміни, які сталися під час його відсутності. Тепер катер був уже не катером, а чимсь схожим на плавучу альтанку.

– Здорово замаскувалися!

– А без цього не можна, – неуважно сказав Шубін. – Ми ж хитруємо, нам жити хочеться…

Аврал закінчувався. З трюму витягли брезент і мішковину. Ними задрапірували рубку. З берега притягли ламані, нарубані віття, нарізали очерету і трави. Довгі жмутки її звисали із борту.

Боцманові не доводилося підганяти матросів. Їх підганяло небо, що невблаганно прояснювалось.

До ранку треба було розчинитися в шхерах.

Слухаючи доповідь юнги, Шубін схвально кивав головою, та, очевидно, думав про маскування, бо машинально поправив гілку, що звисала з рубки.

– Молодець! – сказав він. – Відпочинь, обсушись, підживися. Знову підеш. З ворожого берега очей не зводити. Уранці буде наш екзамен.

– Який екзамен, товаришу гвардії старший лейтенант?

– А ось який. Почнуть гамселити по нас із гармат і кулеметів – виходить, зрізалися ми, маскування ні к чорту… – І він занепокоєно оглянувся на крутий гранітний берег, до якого пристав його катер.

Якого кольору тут граніт? Сірий – добре: брезент і мішковина підходять. Але якщо червоний, тоді кепсько: на червоному тлі буде виділятися сіро-зелена пляма – замаскований катер.

І голосна “оцінка” екзаменаторів не забариться.