Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 31 страниц)

– Ви ніби якісь неживі, – сказав він нарешті роздратовано. – Чи не втямили, повторити?

– Гейнц жадає оплесків, – сказав я.

– Можу навіть пояснити. До речі, ви знаєте, чому німецький лейтенант, вислухавши анекдот, сміється тричі, а генерал тільки раз?

О господи! Ще історія, запліснявіла, як морський сухар!

Мовчанка. Гейнц швидко ковзає очима по наших обличчях: чи не клюне хто на гачок? У кожному розказаному ним анекдоті – гачок!

– От уже цей Гейнц! – видавив із себе Рудольф. – Колись прищикнуть йому язичка розпеченими щипцями!

– Розкажи цей анекдот командирові, – порадив Готліб. – Він зрозуміє. Ще не адмірал.

– А заразом, – підхопив я, – з’ясуй, як він ставиться до полонення армії на Волзі.

Гейнц тільки злобливо скоса подивився на мене и більше вже не пустив і пари з уст.

Але я знову про Гейнца…

Наш командир, можливо, почуває себе скривдженим по службі.

1 річ не тільки в адміральському званні. Людині, якщо вона творить щось незвичайне, потрібне загальне визнання, захоплення натовпу, схвальні статті в газетах. Один некролог, навіть дуже довгий, не може замінити цього.

Командирові не вистачає слави. (Як мені тебе!)

Найзначніше з того, що він зробив у житті, – а він не молодий, не забувай про це! – не може набути розголосу. На його подвигах стоїть гриф: “Суворо секретно”.

З травня 1942 року найкращий підводний ас Німеччини – в тіні. І невідомо, коли з неї вийде. Та й чи вийде взагалі? Адже навіть дубове листя до свого рицарською хреста він одержав “посмертно”. Про це йшлося в некролозі.

При командирові не можна згадувати прославлених німецьких підводників. Його просто згинає в дугу, коли він чує прізвища Прієна і Гугенбергера.

Уже з цього ти можеш зробити висновок, що ми живі, Мертві не заздрять живим, І вони не ревнують.

А втім, хто його знає…

Та, в усякому разі, мертвих не мучить холод, спека, задуха й сморід.

А ми відсапуємо тільки вночі, коли підводний човен випливає для зарядки акумуляторів. Потім знову, і надовго, віко домовини захлопується, тужливо брязкаючи.

Задушно. Тісно.

До випарувань людського тіла, до парів кислоти акумуляторів, до специфічного запаху робочої апаратури, а також мастил домішується ще запах вуглекислоти. Нагромаджуються небезпечні покидьки дихання.

Протягом тижнів, Лоттхен, ми п’ємо застояну теплу воду, і то в обмеженій кількості. її доводиться економити в поході. Їмо одноманітну консервовану їжу. І довго-довго не миємось, як печерні люди.

Поглянула б ти на нас, які ми брудні! Ти, така чистуха! Щосуботи примушуєш мити з милом тротуар перед будинком і сама ладна хлюпатись у ванні, як мала дівчинка, збиваючи піну!

Я любив дивитися, як ти хлюпаєшся у ванні.

У думці я вдихаю аромат твого волосся. Ти раніше любила духи “Юхтен”. Вони пахнуть прохолодою, як липи в липні. Хто дарує тобі “Юхтен”? Чи він привозить тобі трофейні “Коті”?

Але я знову про те ж. Він! Я навіть не знаю, хто це – він! Якийсь молодчик з вусиками, що відпочивав після фронту в Кенігсберзі? Чи це наш кривоногий сусід, збоку схожий на крука?

А може, його все-таки нема? Ти вірна мені, як і колись, Лоттхен? Будь мені вірна! Пам’ятай: я твій чоло вік, і я живий!

Але чому ти, власне, повинна бути мені вірна? Мене вже третій рік немає. І навіть за офіційними довідками я мертвий.

Якось ти сказала, посміхаючись: “Ніколи тебе не ошукаю. Не можна буде сказати правди – краще змовчу”.

Ти кинула ці слова мимохідь, та я підняв їх, зберіг і ношу на грудях ще й досі. Вони пропалюють мої груди наскрізь! “Змовчу!..” І ось ти мовчиш. Ти мовчиш уже третій рік, і я божеволію від цього мовчання.

А у сні мене мучить твій голос.

Нас усіх мучать ласкаві жіночі голоси.

Мабуть, тільки полярник, що довго прожив на зимівлі, зміг би це зрозуміти. Звичайні люди й гадки не мають, яка жахлива чарівна сила – жіночий голос!

Два з половиною роки ми відірвані од землі. Короткочасні стоянки на базах до уваги не беруться. Вінети засекречені, їх обслуговують нечисленні команди – виключно із чоловіків. (Начальство оберігає нас. Воно вважає, що жінки менш надійні, бо балакучіші).

За ці два з половиною роки вухо звикло тільки до грубих, низьких, хрипких чоловічих голосів. І раптом у засіках лунає жіночий голос! Ніжний, високий – любе щебетання. Або млосний, грудний – голубине воркотання! Це Курт увімкнув трансляцію.

На стоянках іноді слухаємо радіо, щоб не зовсім відстати од вас, живих. Це дозволено. І поки передають останні вісті або чергову статтю Геббельса, ми спокійно сидимо біля столу кают-компанії або лежимо на своїх койках. Та варто підійти до мікрофона співачці або жінці-дикторові, як усе змінюється. Ніби порив пекельного вітру пролинув уздовж відсіків. Сохне в роті. Волосся ворушиться на маківці. Душно, душно!

Цього не можна стерпіти! З кают-вигородок линуть хриплі, надірвані, грубі чоловічі голоси:

– Вимкни, вимкни, йолопе! Бога ради, вимкни!

Вкрадливий і ніжний жіночий голос вражає наш підводний човен дужче, ніж глибинні бомби!

Курт висмикує штепсель…

Але ж снів не вимкнеш, Лоттхен!

Навіть кам’яна втома не допомагає. Думки й уві сні крутяться далі. Мозок іскриться.

Що б я не робив удень, уночі неодмінно повертаюся до свого жахного сну.

Іноді сни бувають яскравіші й реальніші від життя, особливо такого одноманітного, як наше…

Та, може, тобі вдасться ошукати мене? Зроби це! Ошукай мене, Лоттхен, коли Ми будемо знову разом! Щодня, без упину, багато разів, повторюй: я вірна тобі, я завжди була тобі вірна!

І я, мабуть, повірю.

“Чим неймовірніша брехня, тим частіше треба її повторювати, щоб змусити в неї повірити”. Так сказав рейхсміністр Геббельс. На цих справах він розуміється…

Мені хоч би мить побути в нашому зеленому Кенігсберзі! Зробив би один глибокий жадібний вдих – і знову до свого пекла!

Але сімсотріччя Кенігсберга неодмінно відсвяткуємо разом! До славного ювілею лишилось небагато. В 1955 році мені буде тільки сорок п’ять літ. Хіба це вік для чоловіка?

Я не палю, не п’ю. До того ж у мене чудова спадковість.

В день сімсотріччя ми всією родиною побуваємо в розарії, а потім на озері.

Стяги Третього рейху – на будівлях, смугасті полотнища звисають до землі! Над містом гримлять марші!

Отто й Ельза підуть попереду, статечно взявшись за руки, а ми, як годиться батькам, услід за ними…

Коли я уявляю це, у мене менше болить голова.

Монотонно цокає годинник. Він поставлений за берлінським часом. Скрізь, на всіх просторах Німецької імперії, в самому рейху і в окупованих областях, а також на кораблях німецького флоту, стрілки показують берлінський час.

І я підраховую, – просто так, аби забутися, – скільки ще хвилин лишається до сімсотлітнього ювілею Кенігсберга…

Розділ шостий
Каюта-люкс
(Продовження листа)

Я вже писав про ірландського екстреміста, через якого я підбурив проти себе Гейнца. Та були й інші пасажири.

Для них пізніше обладнали каюту в кормовому відсіці, забравши звідти торпедні апарати. Звісно, там нема особливого комфорту. Та й не може його бути. В підводному човні занадто тісно. І все ж таки ця каюта – не наші двоярусні домовини і навіть не салон командира.

Ми називаємо її поміж собою “каюта-люкс”…

Довгою низкою, один за одним, сповзають наші пасажири у підводний човен. Спочатку бачимо тільки ноги, які повільно спускаються по вертикальному трапу. Потім – й обличчя. Ноги різні. Обличчя – однакові майже в усіх. Без особливих прикмет. Зосереджені, похмурі. Не обличчя – залізні маски!

Тільки один пасажир скидався, мабуть, на людину.

Та й то доки лежав у нестямі на підлозі. А тільки-но розплющив очі, як обличчя заціпеніло, як у мертвяка.

Я відзначив його у вахтовому журналі як “пасажира з Котки”. Ми, бачиш, записуємо своїх пасажирів, не згадуючи прізвища – лише за назвою міста: “Пасажир із Дубліна”, “Пасажир із Осло”, “Пасажир із Філадельфії”. Між іншим, це був, можна сказати, без квитка. Його виловили гаком у Фінській затоці під час моєї вахти.

Випадкового пасажира не помістили в каюті-люкс, – вона секретна. Він спав на ліжку Курта, а вечеряв з нами в кают-компанії.

Мене вабило до нього. Від нього віяло дивовижним душевним здоров’ям. У цій плавучій божевільні тільки він та я були нормальні. Але ми не встигли порозмовляти.

Була в нього ще й інша, неофіційна назва: “Людина тринадцятого числа”. Так його охрестили в кубрику.

Матроси були певні, що він принесе нам нещастя. Адже його виловили тринадцятого числа.

Хіба не дивно? На борту “Летючого Голландця” бояться привидів!

На нашому підводному човні – металевому острівці, набитому до краю технікою, переповненому механізмами, не вистачає тільки чаклуна, який виконував би ритуальні танці серед кренометрів і такометрів!

Матросів налякало те, що “пасажир із Котки” з’явився в супроводі почту чайок. За матроським повір’ям, чайки – душі загиблих моряків.

Проте “небезпечний” вплив “людини тринадцятого числа” тривав недовго.

Пробувши в нас кілька годин, він пішов назад у море. Загаявся, коли човен спішно занурювався. Тут ловити гав не можна. Ми пішли в глибочінь, а він лишився. Або потонув, або попав у полон до росіян.

Але така смерть не гірша й не краща за всяку іншу. Принаймні зекономив баластину, яку прив’язують до ніг, щоб труп відразу пішов під воду. Звичайно він тоне навстоячки, ніби наостанку витягується перед тими, хто лишається, у струнку…

Я пригадав похорон у морі. Ні, це була не страта, звичайний похорон. Умер матрос, наш із тобою земляк.

Стривай-но, де ж це було? У Тихому океані? Ні, перетинали Тихий океан у складі великого конвою. Йшло п’ять чи шість підводних човнів. А мені в час похорону запам’яталася самотність. Гнітюча. Страхітлива. Вузьке тіло підводного човна похитується на хвилях. А довкола океан, безкрая безодня вод. Значить, Атлантика. Це було в Атлантиці.

Так, без сумніву, не море – океан. Надто довгі були хвилі, що котилися мимо. І небо було надто велике, світле. Бо воно відбивало океан.

Того разу, по-моєму, ми перекидали тюки, набиті пропагандистською літературою.

Доводиться час від часу впорскувати під шкіру цим фольксдойче сильно діюче, тонізуюче. Наш підчовен виконує роль такого шприца для ін’єкції.

В цьому разі, наскільки я пам’ятаю, то були підбадьорливі ліки. Та іноді в шприці буває й отрута…

Коли я зійшов на місток, мої очі засліпило косе проміння. Сонце хилилося на обрій. Це був єдиний орієнтир у водяній пустелі.

Я поквапився пустити в хід секстан, щоб уточнити наше місце. А вахтовий матрос став до візиря[42]42
  Візир – великий бінокль на підставці.


[Закрыть] й заходився його повертати. На будь-якому боці виднокола могла виникнути небезпека., Другому матросові було наказано стежити за повітрям.

А внизу, на палубі, відбувався похорон. Він не забрав багато часу.

Пастора у нас замінює командир. Він виступив наперед з молитовником у руках і прочитав над мерцем молитву.

Потім загуркотіла баластина по борту, тягнучи за собою тіло, замотузоване в койку, схоже на мумію.

Команда: “Пілотки надіти!” – і всьому кінець. Поховання тривало не більше п’яти хвилин, якраз стільки, скільки треба, щоб зорієнтуватися за сонцем.

Не можна було занадто ризикувати, довго перебуваючи на поверхні!

Можливо, навально спускаючись, ми обігнали нашого сердешного земляка, який, витягнувшись, як на перекличці, поринав глибше й глибше до місця свого останнього спочинку…

Люди по-різному йдуть з нашого підводного човна.

Бідолашний Генріх пішов погано. Він не хотів іти. Але мені не можна згадувати про Генріха….

Я почав писати про пасажирів.

Деяким ще до смерті доводилося полежати в домовині. Маю на оці наші торпедні апарати. Декого доводилося проводити так – до нашого уявного затоплення.

Вони залазили в апарат по черзі. Потім Рудольф, наш мінер, наглухо зачиняв задню кришку. Обмінювалися умовним стукотом. Короткий удар по корпусу апарата: “Як самопочуття?” Удар у відповідь: “Гаразд”. Два удари: “Відчув себе погано”. Кожен повідомляв тільки про себе.

Люди лежали в цілковитій темряві, головою торкаючись п’ят сусіда. Потім Рудольф наповнював торпедний апарат водою і, зрівнявши тиск усередині апарата із за-бортовим тиском, відчиняв передню кришку. Люди по черзі вибиралися назовні й випливали – дуже обережно, не забуваючи про кесонову хворобу.

Так було тоді, коли командир не ризикував виплисти на поверхню. Але зате ми наближалися до берега майже впритул.

Зрозуміло, для того, щоб піти з човна таким чином, потрібні міцні нерви. Але після нашого потоплення у Варангер-фіорді (не забувай: воно уявне!) все змінилося, у тім числі й склад пасажирів.

Дико подумати про те, щоб наших теперішніх пасажирів заштовхували в торпедний апарат. У переважній більшості це немолоді, солідні люди, без будь-якої спортивної підготовки. Навіть каюта-люкс здається їм не досить зручною. Вахтовий офіцер бере під козирок, коли їх усаджують у надувний човен, щоб одвезти на берег. Очі при цьому рекомендують опускати. Наші пасажири не люблять, коли їм дивляться прямо в очі.

Іноді зустріч відбувається не біля берега, а у відкритому морі. Пасажир пересідає на корабель чи, навпаки, з корабля на наш човен. Найчастіше це буває вночі.

Пам’ятаю одну таку зустріч серед океану.

Ми прибули в точку рандеву, коли корабля з пасажирами ще не було. Він запізнювався.

Наш підводний човен виплив і, погойдуючись на хвилях, ходив короткими курсами й малими ходами. Я був вахтовий офіцер.

Ти не можеш собі уявити, що це таке – ніч серед океану!

Куди не глянь – вода, вода. А над нею в порожнечі висить самітний місяць. Нема нічого в світі самітнішого, як місяць над океаном…

Але й на молодику страшно посеред океану. Слабке, миготливе світло розхлюпано довкола. Хвилі безупинно котяться назустріч, несквапно оббігаючи земну кулю. Це картина первісного хаосу. Таким, очевидно, був світ, коли бог відділив світло од тьми.

Щось химерне спало мені на думку. Я подумав: як моторошно, мабуть, було богові! Чи не зі страху самітності він і створив нас, людей? Ми – тільки породження величезного космічного страху. Через те й життя наше з самого дитинства й до старості сповнене страхіттями, всілякими страхіттями.

Я зловив себе на тому, що бубоню:

– Бідолашний бог! Бідолаха!..

Я поясню тобі, Лоттхен, чому саме певен, що повернуся до тебе.

Наш командир – найкращий підводний ас Німеччини.

Він дуже обережний. Коли на воду спадають сутінки, командир незмінно посувається на глибині, безпечній щодо таранного удару. Вечірнє освітлення зрадливе. В перископ може здатися, що ще (або вже) темно. Човен випливе нагору, а його буде видно.

Командир виводить нас із таких небезпечних ситуацій, у яких скрутив би собі в’язи будь-який інший, менш умілий і досвідчений підводник.

Нещодавно “морські мисливці” ганяли нашого човна під водою протягом кількох годин. Сальники дали течу. Від гідравлічного удару на лівому гребному гвинті лишилося тільки дві лопаті, і швидкість зменшилася. Глибинні бомби сипалися за кормою, як яблука з дерева в бурю.

Я подумав, що Готлібу не допоможуть і його чотирнадцять кладовищенських квитанцій.

І все ж командир вивів човен. Пірнув під звуконепроникний шар і втік.

Він знає, як свої п’ять пальців гідрологію Балтійського, Північного, Норвезького та інших морів (гідрологія, звісно, міняється залежно від пори року).

Колись я пояснював тобі, що є перепади щільності води, крізь які не проникають звукові хвилі. А під водою нас переслідують за звуком. Пірнувши під такий, немовби панцирний, купол, ми можемо маневрувати там або ж спокійно відлежуватись на грунті. Туди не досягають навіть “дзвінки диявола”, як ми називаємо Асдик.[43]43
  Асдик – система, що виявляє підводні човни.


[Закрыть]

Крім того, командир щоразу звіряється з картою корабельних аварій.

Це, власне, карта світового океану, але вона рясніє особливими позначками. Досить поглянути на неї, щоб зразу ж зорієнтуватися на велетенському морському кладовищі.

Наше місце – ось воно! Зовсім недалеко від нас, на такій-от глибині, лежить “Шаленість” – лінійний тридечний корабель британського флоту, що його затопили французи в такому-от році. Трохи далі, на таких-от координатах, – знаменитий “Титанік”, який наскочив на айсберг щойно перед першою світовою війною. А ось прогулянкова яхта “Іграшка”, водомісткістю стільки-от тонн. Вибір, як бачиш, великий.

Ми вже не раз грали в піжмурки з ворогом на морському кладовищі. Гейнц жартома називає це опоганенням могил.

Командир підводить переслідувачів до затонулого корабля, випускає трохи солярки – для принади, а потім, круто повернувшись, відходить перемінними галсами. Він не вдає мертвого, – ні. Але замість себе підставляє під удар мерця!

На поверхню піднімаються уламки. Солярка і уламки!

Чому б не дати переслідувачам трохи задоволення? Наступного дня в переможних реляціях з’явиться повідомлення про новий затоплений німецький човен. А наш підводний човен, цілий-цілісінький, виринає з води на другому кінці моря. Гра в піжмурки триває…

Щойно я відпоював водою Рудольфа, мого сусіда по каюті.

Бідоласі привиділося, буцімто він у церкві на заупокійній месі.

– Невже ти не чуєш, Венцель? – мимрив він, ухопивши мене за руку і весь тіпаючись. – Ну от же – орган! Служка задзвонив у дзвіночок! Співають дівчата, хор! Боже мій, я чую, як ридає моя мати!

Я підтримував його тремтячу голову, побоюючись, щоб він часом не відкусив краєчок склянки.

Цього разу припадок минув швидко. Я навіть не викликав Гейнца. Все одно він не сказав би нічого нового. Слухова галюцинація! З нашим Рудольфом це буває.

Рудольф відкинувся на подушки, сорочка на грудях була мокра – половину води він вилив на себе.

– Заспокойся! – сказав я. – Ти моряк, візьми себе в руки!

– Я спокійний, – пробурмотів він. – Я спокійний, ти ж бачиш. Я спокійний, як сільське кладовище…

Ці дні він занадто багато дивився на траурне повідомлення, яке висить над його ліжком. І от наслідок! Я винен, бо недогледів.

Де й коли він роздобув цю регенсбурзьку газетку? (Регенсбург – його рідне місто). На наші бази майже не привозять провінціальних газет. І уяви собі: це був саме той номер, де на останній сторінці мати Рудольфа сповіщає про заупокійну месу по синові, лейтенанту флоту, який загинув смертю героя у Варангер-фіорді, і таке інше!

Рудольф вирізав з газети це оповіщення, дбайливо його обкантував і повісив над своєю койкою.

Спочатку це виглядало як жарт, хоч і похмурий, правда, але все ж жарт. Рудольф щораз повторював: “Я повно прожив своє життя, навіть прочитав траурне повідомлення про самого себе”.

А потім почалися оті слухові галюцинації…

Я один з небагатьох на нашому підводному човні, які досі ще зберігають ясну голову.

Професор Гільдебрандт завжди хвалив мою голову. Він вважав, що я вмію переконувати. Ганив лише за пристрасть до метафор і деяку сумбурність викладу. І все ж він збирався залишити мене при кафедрі.

Я б читав лекції в Кенігсбергському університеті, в тих аудиторіях, де вчився сам. З часом ти б стала панею професоровою. І тоді не треба було б ризикувати життям, щоб переконати тебе в тому, що я живий.

Але – затуманіла ясна голова!

Річ у тім, що Кенігсберг не тільки місто великого Канта. Це разом з тим і колишній центр комтурства Тевтонського ордена, а згодом опора Другого і Третього рейху на Сході.

І от почали бити барабани, заревіли труби, і од вітру, який вони здійняли, порозлітались мої акуратні конспекти з філософії.

Мабуть, у житті кожної людини (а також, гадаю, і народу) є рокована поворотна дата. Припущено помилку – непоправну, і все котиться по похилій площині казна-куди!

Для мене такою датою був 1934 рік. Фюрер проголосив могутність Німеччини на морі, і я, розпрощавшись з Гільдебрандтом, пішов до училища підводного плавання.

А коли вся Німеччина переступила роковану дату?..

У першій світовій війні – я пам’ятаю цифри – загинуло два мільйони німців, стільки ж, скільки населення у всій Данії. Нині, напевно, загинуло втричі більше, тобто населення Швеції.

Лоттхен, зрозумій! Мені набагато важче, ніж іншим – Рудольфу, Готлібу, Францу, Курту! Я більше думаю, ніж вони. Це – кадрові офіцери флоту Великої Німецької імперії, їх навчали тільки одного – вбивати. А я вмію не тільки ще. Все ж таки я закінчив університет…

Інколи я шкодую, що закінчив його…

Чи може виникнути миролюбна Німеччина – ось головне питання!

Чи немає фатальної невідворотності, історичної приреченості і обумовленості всього, що сталося? Сім’я військових катастроф – чи не закладено воно в самих глибинах німецького духу?

Я хотів би поговорити тепер із професором Гільдебрандтом.

Гадаю, що на питання про миролюбну Німеччину він би відповів ствердно. А й справді: чому б Німеччині не бути миролюбною? Адже ж є в нашому національному характері, побіч войовничості, і славнозвісна акуратність, і точність, і працьовитість, і, нарешті, мрійливість! Хто ще вміє так мріяти, як ми, німці? Фауст не тільки занапастив бідну Гретхен. Він узявся творчо працювати на благо людей. Він будував греблі, відвойовував землю у моря.

Інколи мене опановує ілюзія. Це не слухова галюцинація, як у Рудольфа. Просто я даю волю уяві, тій самій, за яку мене ганив професор Гільдебрандт…

Бачу й відчуваю себе в просторому світлому кабінеті. Вікно – до підлоги – розчинено навстіж. Удалині, за деревами, видніється церква, в бабинці якої поховано великого Канта.

Я не капітан-лейтенант Ранке, я доктор філософії Ранке.

Проте я бачу одночасно і цього бідолашного капітан-лейтенанта. Він згорбився над столиком біля своєї койки. Ось він полохливо озирнувся, прикрив картою маленький списаний аркушик. Ілюмінаторів у каюті немає. Лампочка горить упівнапруги.

Але ж це цілком чужа для мене людина! Вона викликає в мене страх і огиду.

Минає кілька хвилин, і видіння високого кабінету щезає. В каюті тісно, душно. Я – знову я, і втомлено випростовуюсь над оцим безконечним листом до тебе.

“Дві душі – гай-гай! – в душі моїй!” Яку мав рацію наш великий Гете, сказавши це!

Але якщо миролюбна Німеччина можлива, то це кінець для мене, для таких, як я! Нема й не може бути нам місця в миролюбній Німеччині! Ми надто багато грішили.

Ти скажеш, що, залишись я на кафедрі, мене все одно б мобілізували і відправили на фронт. Так. Але тут с різниця. Обер-лейтенант чи капітан піхоти, звичайний офіцер вермахту, – це зовсім не те, що штурман нашого підводного човна. Річ у нашому підводному човні…

Учора Курт перехопив по радіо повідомлення англійської станції. Нібито кілька фау, випущених на Лондон, збилися з курсу.

Вони покружляли в повітрі і, повернувшись, вибухнули у Франції, недалеко від командного пункту фельдмаршала Рундштедта. Фюрер у цей час проводив там нараду.

Англійці в нестямі від радощів. Ще б пак! Німецькі фау повертаються і б’ють по своїх! Але ж вони якраз і не б’ють по своїх! Адже бажана для англійців зустріч фау з фюрером не відбулася. Бог простягнув свою всемогутню десницю над фронтом і відвів снаряди фау од ставки Рундштедта. Фюрера було врятовано!

Хіба не видно в цьому прикмети? Фюреру – навіть у разі крайніх невдач на фронті – визначено величну роль у майбутньому. Бог за фюрера!

А якщо вже і бог відсахнеться од нього, то іще ж є “Летючий Голландець”. Ми станемо долею фюрера!

Але тсс! Мовчанка, сіленціум![44]44
  Мовчання! (Лат.).


[Закрыть]

Може, доля тому й оберігає мене, що з якогось часу життя моє і моїх товаришів нерозлучно зв’язане з життям фюрера?

Я вже навів декілька випадків, які повинні тебе переконати в тому, що я живий. Наведу ще один випадок. Він стався на суші, а не на морі, що дуже важливо.

Ми піднялися по річці, переборюючи бар. Прийшли сюди під час повені, коли вода стоїть на 10–12 футів над корінням дерев.

Це небачено величезна ріка, вся в густих, майже непрохідних заростях, де живуть дракони і де потай будують зачаровані замки.

Ми рухалися тільки ночами – в позиційному положенні. Це значить, що систерни заповнені, продута лиш середня група. Над водою підноситься рубка, трохи видно й поверхню палуби.

З берега може здатися, що це пливе сторч дерево, майже без гілок, але з могутнім корінням,

Однак дерево пливло проти течії!

За розрахунком часу, пора було повертати. Я вже став непокоїтися. Зненацька командир, що стояв поруч зі мною, сказав:

– Ось вона, блискуча доріжка на воді!

І справа, в заростях, ми побачили миготливу гірлянду. То були не болотяні вогні, а ліхтарики на вішках. їх запалили спеціально для нас, щоб вказати шлях до Вінети—п’ять.

Командир звелів продути всі систерни, ї підводний човен, випливши, заглибився в зарості очерету. За ними відкрилася вузенька протока.

Ми були тут перші. Командир вирішив перебути ніч у заростях.

Протока була наче прохолодний коридор. Над головою спліталося гілля дерев, це нагадало мені нашу тиху, тіняву Лінденаллее.

Уранці нас огорнула зеленувата напівімла, яку косо перекреслювало проміння сонця. Командир вислав на бак гострозорих, боячись наштовхнутися на сучки й коріння повалених дерев.

По боках протоки височів очерет – в два зрости людини. За ним темнів тропічний ліс. Ніч ніби прилягла задрімати біля коріння дерев.

Нарешті я з полегшенням побачив, що тінявий коридор розширюється. Попереду світлою плямою зеленіла розчищена від дерев галявина. Посередині стояла споруда на високих палях.

Ні, з вигляду воно не скидалося на замки, які Ельза бачила на кольорових малюнках. Але, по суті, це й був зачарований замок, призначений для невидимок і привидів.

Ми пришвартувалися біля причалу. Там кипіла робота.

Хіба міг передбачати великий Гумбольдт, що через півтора століття по його слідах пройдуть сапери фюрера?

На галяві корчували пеньки, забивали палі, а над головою з лементом ширяли сюди й туди яскраво-зелені жовтоголові папуги.

Ми опинилися ніби всередині вольєри…

Але там були не тільки папуги. Дужче від їх пронизливого лементу дошкуляло нам базікання мавп. О! Безконечне, скрекотливе, з верещанням та істеричним голосінням. Якась божевільня на вітах!

Готліб признався мені, що іншим разом йому кортить вхопитись за держаки здвоєного кулемета й дати довгу чергу вгору. Відразу б ущухли!

І хіба можна звинувачувати мене за те, що в цьому дикому галасі, й задусі, й спеці я іноді втрачав контроль над думками? Я думав про тебе, Лоттхен, все найжахливіше, ганебне.

Та годі, годі про це!

Як я вже згадував, місцева тропічна флора вражала своєю розмаїтістю. Де-не-де промайнуть у лісі привітні лужки, обрамлені папороттю. Привітність їх, проте, зрадлива. Це трясовина, драгва, яку треба обережно обходити.

Ти скажеш, що зелень заспокоює, У Кенігсберзі вона справді заспокоює. Недарма наш Кенігсберг вважають найзеленішим містом у Європі після Парижа. Але тамтешня зелень була занадто яскрава. Вона не заспокоювала, а дратувала. І листя здавалося вкрите лаком.

Орхідеї траплялися на кожному кроці – найрізноманітнішого забарвлення й різкого запаху. Одні пахли, як фіалки, інші – як червиве гниле м’ясо!

А недалеко від нашої стоянки росло якесь божевільне дерево. У нього були тоненькі викривлені стовбури, а на них – грона химерних жовтих квітів. Вони закручувалися, як кучері, і звисали майже до самої землі. Слабкі стовбури гнулися під їхнім тягарем. Я намагався не дивитися на чудернацьке дерево, коли йшов повз нього. Мені здавалося, що це фотознімок чийогось бідного хворого мозку, зроблений при спалахові магнію.

Та я хотів розповісти тобі про зустріч із драконом.

Одного разу вночі з дозволу командира я пішов полювати. Десь за півкабельтова від причалу був водопій. Я засів там, щоб підстерегти якусь тварину.

Ніч була місячна. Я погойдувався в човні, якого позичив у будівельників, палив і думав про тебе й про дітей.

Раптом мене полонила туга. Це не була туга за тобою чи за домівкою, я вже звик до неї, якщо до туги можна звикнути.

Це було щось інше, в тисячу разів нестерпніше!

Страх зайшов у мене повільно, як тупе тьмяне лезо. Потім лезо витягли і з силою всадили знову.

Мною заволоділа паніка.

Тікати звідси, тікати!

Але весло випало з рук. Я не міг рушити з місця. Мозок був напівпаралізований.

У лісі протяжно кричала сова. Індіяни називають її “матір’ю місяця”. Коріння дерев переплелося в товсті тугі вузли. Так звиваються гадюки весною. Віття, обплутане ліанами і орхідеями, купалось у воді. Я, ніби зачарований, дивився на чорну воду, боячись оглянутися.

Що це зі мною? Болотяна лихоманка починається інакше. Та й Гейнц загодовує нас хіною – для профілактики. Страх було неможливо пояснити. Я хотів попливти звідси – і не міг!

Соромно признатися, проте я почав кричати. Так, наче злякана дитина, зачинена в темній кімнаті!

Вахтові на нашому підводному човні почули мене. Невдовзі на шлюпці підпливли Курт, Гейнц і ще хтось.

Я пояснив їм, що не можу рушити з місця. Гейнц, як завжди, кинув якийсь жарт.

Але індіянин, що сидів біля руля, мовчав. Він напружено вдивлявся в темряву за моєю спиною. Потім зробив застережливий жест і нібито видихнув зі свистом:

– Сукуруху!

По-індіянськи – це удав!

Мої товариші схопилися за пістолети; Я оглянувся. За десять-п’ятнадцять метрів від човника, на обмілині, засипаній сухим листям, здіймалася конусоподібна маса. Над нею ледве помітно гойдалася маленька голова.

Удав не рухався. Проте при яскравому місячному світлі видно було, як витягується і скорочується довге тіло, коли змій дихає.

Нерухомі очі втупились у мене.

Не можу описати тобі цих очей! Вони світилися в темряві. Однак найстрашніше не в цьому. У них було стільки злеті, нищівної, холодної, мстивої! Так, мстивої! На мене дивився стародавній володар світу, король рептилій, скинутий зі свого трону людиною і витіснений на болота, під коріння дерев!

(Мені довелося ще раз бачити отакі очі, але вже не в заростях тропічної річки. Про це – опісля).

“Схаменись, Венцель! – сказав я собі. – Це лише великий черв’як. Адже твоя рушниця з тобою!”

Проте рушниця важила ледве не тонну. Я насилу підняв її, не цілячись випустив у змія весь заряд. Поруч пролунали постріли з пістолета.

Лезо, яке стирчало між лопаток, зникло! Я випростався…

Потім індіяни виміряли довжину вбитого удава. Вона становила майже п’ятдесят футів!

На будівництві було багато розмов про цей випадок. Індіяни вважали, що змій був ситий, і тільки це врятувало мене.

Дурні! Будь-якими засобами провидіння оберігає тих, кому судилося виконати високу історичну місію!

Проте, гордий з цього, я, чесно признатись, не хотів би повернутися до будівлі на палях.

Тутешні місця – суцільний гадючник. У спеку ми ходили у високих гумових чоботях, похнюпивши голови, боячись наступити на щось вертляве.

А у воді, крім алігаторів, нас підстерігали голчаті скати. Вони нападають на тих, хто купається, і катують їх своїми довгими хвостами. Голки дуже ламкі і залишаються в рані.

Тому, коли нам хотілось освіжитися, слуги поливали нас із відер, процідивши воду.

Так, голчаті скати, змії, алігатори – певно, охорона надійніша, ніж батальйон найдобірніших есесівців!