Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 31 страниц)

Розділ четвертий
Вечеря з вовкулаками

1

У далечінь збігала перспектива тьмяно освітленого вузького і довгого проходу між каютами-вигородками.

Новий приголомшливий удар, схожий на удар велетенського ковадла! Блимнувши востаннє, плафони погасли.

Шубін стояв у кромішній тьмі, притримуючись, наче сліпий за стіну. Вона була вогка. Потім з-під пальців холодними струмками потекла вода. Це означало, що бомби вибухають дуже близько. Під час гідравлічного удару слабшають сальники забортних отворів, і вода просочується всередину човна.

Потім у темряві засвітилися вогні переносних ліхтариків. Це матроси оглядали овій відсік.

Нудота підкочувалась до горла. Палуба вислизала з-під ніг. Підводний човен швидко втрачав глибину.

І цієї миті світло знову заблимало у плафонах, повільно розгоряючись.

За спиною сказали:

– По-моєму, вам краще сісти.

Це був лікар.

За бойовим розписом медпункт на військових кораблях розміщувався у кают-компанії. На столі було розкладено хірургічні інструменти, біліли бинти, вата.

Шубін сів на диван. Голова гула, як барабан. І навіть вилаятись по-російськи – розважити душу – не можна було!

– Звичайно, до таких бомбардувань ви не звикли, – сказав лікар. – Ширяєте у повітрі, а не повзаєте по дну. Та не хвилюйтеся… Наш командир вискочить з будь-якої халепи. Це найхитріший з підводних асів, справжній Рейнеке-лис! Крутне хвостом – і нема його!

Удари ковадла ставали глухішими, слабкішими.

Через деякий час вибухи припинилися. Але “найхитріший з підводних асів” продовжував рухатись.

Нарешті зашарудів морський гравій. Підводний човен вимкнув електромотори, проповз на кілі кілька метрів і ліг.

– Прикинувся мертвим, – пробубонів лікар. – Тепер запасіться терпінням. Будемо відлежуватись на грунті…

Лікар щось іще казав. Навіть, здається, сміявся. Шубін слухав неуважно.

Його опанувала страхітлива втома. Захотілося простягнути ноги, розслабити м’язи, заплющити очі.

Цього не можна було робити! Ворог був поруч, підступний, небезпечний. Треба було зважувати кожне слово, кожен жест.

Потім пролунала команда по відсіках:

– Відбій бойової тривоги!

І через деякий час до кают-компанії один за одним почали входити офіцери.

Першим до столу з’явився колекціонер кладовищенських квитанцій. Він підморгнув Шубіну і почав розмотувати строкатий шарф. Підборіддя в нього, виявилося, потрійне, обвисле. Створювалося враження, що обличчя відтягується цим підборіддям донизу, опливає, як догораюча свічка.

За механіком причапав, волочачи ноги, дуже високий, худий чолов’яга. Кадик у нього стирчав. Чолов’яга мав трагічні чорні брови.

– Наш штурман! – пошепки сказав лікар на вухо Шубіну.

Біля столу, з якого було прибрано медикаменти, метушився вістовий, розставляючи тарілки.

Командира не було. Очевидно, він перебував у центральному посту.

Останнім прийшов немолодий офіцер. Шубін уже бачив його. Він узявся за спинку стільця, схилив голову, що повторили всі інші, хвилину стояв мовчки. Очевидно, це була молитва. Потім пробурмотів: “Прошу до столу”, і всі почали сідати.

З цих ознак неважко було здогадатися, що немолодий офіцер – господар кают-компанії, старший помічник командира.

Він недбало показав підборіддям на Шубіна:

– Наш новий пасажир, лейтенант Пірволяйнен!

Шубін мало не впустив тарілки, яку передав йому вістовий.

Отже, прізвище його – Пірволяйнен! Звичайно, Пірволяйнеи! Тепер він не забуде: Пірволяйнен, Пірволяйнен!..

– Між іншим, – вів далі старший помічник, – з якого ви міста?

– Котка, – навмання сказав Шубін.

– У вахтовому журналі вас запишуть без згадування прізвища, як “пасажира із Котки”. Правда ж, Курте?

Сусід Шубіна праворуч кивнув головою.

Шубін здивувався. Курт! Таке панібратство не заведено на флоті.

Угадавши його думку, лікар, що сидів ліворуч від Шубіна, обернувся до гостя.

– Нас тут дуже мало, – люб’язно пояснив він, – а тому ми звемо один одного на ймення. Та хіба не все одно? Хай залишимося у вашій пам’яті тільки під своїми скромними іменами.

Шубін пробубонів, що йому цього цілком досить. За всіх умов він збереже почуття щирої вдячності до підводників – адже вони витягли його з води.

– Правильніше сказати: виловили, – мовив старший помічник, розливаючи суп у тарілки.

– Вас зачепили опорним крюком за сорочку, – пояснив Шубіну Курт. – А потім накинули петлю під пахи. Одного разу в Атлантиці ми витягали так акулу.

– Еге ж, ви мали кумедний вигляд на крюку. – Лікар скорчив гримасу. – Прибули до нас, можна сказати, запросто, не так, як інші, без будь-якої помпи.

Старший помічник постукав ополоником по мисці з супом. Це можна було зрозуміти як застереження лікареві, але також і як запрошення їсти. Протягом кількох хвилин усі за столом мовчки трапезували.

2

Потім розмова відновилася. Офіцери підводного човна називали один одного тільки на ймення: Курт, Франц, Готліб, Венцель, Гейнц. Можливо, це була конспірація?

Схилившись над тарілкою, Шубін придивлявся до своїх співтрапезників.

Щось незвичне, риб’яче було в їхній зовнішності. Чи то осклянілі очі з порожніми зіницями, чи то хворобливо білий колір шкіри – певно, давалося взнаки довге перебування під водою.

Шубін скоса глянув на руки підводників. Тільки й бракувало, щоб із рукавів висовувалися лускаті плавники чи ласти.

“Люди-риби, – з огидою подумав він. – Кляті вовкулаки!..”

Франц, старший помічник, без сумніву був родичем щук. Таке враження, що в роті у нього надто багато зубів. Очі злі, нерухомі.

В’ялий механік Готліб, що сидів поруч, своїми одвислими щоками, які мало не лежали на плечах, скидався на сома.

А витрішкуватий, непосидючий, рухомий лікар, якого всі запросто називають Гейнц, був схожий на метушливого, маленького рачка.

Шубін покрутив головою, проганяючи ману.

Риб’ячі писки зникли, та обличчя у підводників, як і раніше, були асиметричні, немовби відображені в кривому дзеркалі. З цим, очевидно, нічого вже не можна було вдіяти. Шубін зітхнув.

Зітхання було витлумачено неправильно.

– Так, ваше повернення зволікається, – сказав лікар. – Зрозуміло, ви пориваєтесь швидше на берег, до своїх…

Коли б він знав, як Шубін “поривається” на ворожий берег, до цих представників авіаційної частини, які викриють його з першого ж погляду!

– У перископ я бачив ваш повітряний бій, – звернувся Курт до Шубіна. – Та ми не змогли підійти ближче. Налетіла російська авіація.

– О! – підхопив лікар. – Хто б міг подумати, що ви ще живі!.. І раптом, коли ми поверталися, Венцель, наш штурман, побачив у тому ж квадраті зграю чайок. Вони билися над чимось…

– Червона пляма на воді, – лаконічно пояснив Венцель.

– Недарма ці надувні жилети червоного кольору. Швидше впадають в око!

– Але ми гадали, що ви росіянин, – зауважив Курт, насипаючи собі ще супу.

Шубін низько схилився над тарілкою, боячись чимось виказати своє хвилювання. Ось уже втретє він чує про це!

– Вас тому й витягли, що вважали росіянином. Ми б розпитали його про дещо. А коли б уже не було потреби… – Курт зробив рух кистю руки, ніби відмахуючись.

– Так, росіянин недовго б затримався у нас, – добродушно підтвердив опасистий Готліб.

– Вам подвійно поталанило, Пірволяйнен! – Франц вишкірив щучі зуби. – Якби ми не прийшли на допомогу, ви попали б у полон до росіян.

– Уже вдруге вони приходять у цей квадрат. Шукають свого льотчика.

– Якого збив не хто інший, як ви, Пірволяйнен! – багатозначно додав лікар. – Вам так не минулося б це там, нагорі!

Усі засміялися, але якось невесело.

Вони взагалі були невеселі, мабуть, дуже витіпані і озлоблені, і через те, звичайно, особливо небезпечні.

– Я гадав, що це той самий конвой, – обережно сказав Шубін.

– Ні, конвою дали можливість утекти. Це “морські мисливці”.

“Морські мисливці”? Он як!

На мить Шубін уявив своїх товаришів – там, нагорі.

Нерви акустиків, що прикипіли до приладів, напружені до краю. Це дуже важко – ось так чекати: як кіт, що підстерігає мишу, весь перетворився у слух, підібравшись, приготувавшись до стрибка.

Але жодного підозрілого звуку не чути з дна.

Надра моря сповнені різноманітних чітких або невиразних шумів. Ось швидке дзижчання, подібне до того, яке видає хрущ, – це гвинти сусіднього катера. Ось різке потріскування – це емісія, несправні посилювачі акустичного приладу, треба міняти одну з ламп.

Звуки, звичні для слуху акустика, то зникають, то виділяються на постійному фоні, одноманітному, схожому на гудіння великої тропічної черепашки. Але не чути ні приглушеної розмови, ні обережних кроків, ні довгожданого своєрідного, немов гадючий свист, звуку, який супроводжує підводний човен, коли той пливе під водою.

“Нам би тільки вчепитися за звук!” – каже капітан-лейтенант Ремез. Загоном катерів, напевне, командує Левко Ремез. Такий огрядний, червонощокий, заклопотаний! Вони близькі приятелі з Шубіним. Мабуть, саме він і веде катери на базу, незважаючи на безнадійність пошуків.

Не відриваючи бінокля од очей, Ремез вдивляється в далечінь. За його спиною стиха перемовляються сигнальники. А в небі яскраво світить сонце. І морем сюди-туди гуляє синьоока красуня хвиля.

Гарно!..

Шубін зонову зітхнув.

– Командир неодмінно привезе вас до місця призначення, – заспокійливо сказав лікар. – Він найкращий підводник Німеччини.

– О, так! – підтримав Курт. – Уміє з’являтися і зникати, як привид!

За столом пожвавішали. Усі заходилися наввипередки вихваляти свого командира.

Готліб втупив у Шубіна важкий, каламутний погляд:

– При бажанні може перетворитися в надводний корабель. Скажімо, транспорт. Але, звичайно, затонулий, – поквапливо додав він.

Франц сердито постукав ножем по блюду, на якому лежала варена риба. До нього з усіх боків простяглися руки з тарілками.

Лікар полив свою рибу соусом й урочисто оглянув присутніх.

– У середні віки, – сказав він, – ніхто не усумнився б у тому, що наш командир зачарований чи продав чорту душу.

– Я й зараз так думаю, – пробурмотів Курт, але так тихо, що почув тільки Шубін.

Нерви Шубіна були напружені, зір, слух загострені, як ніколи. Тільки скроні час від часу стискувало кліщами. Одна думка давно мучила, спокушала.

Шубіна кортіло наробити шелесту!

Небезпека, мов грозова хмара, зависла над підводним човном.

Тут розмовляли стиха, раз у раз поглядаючи на стелю, вістовий ходив довкола столу мало не навшпиньках, балансуючи тарілками, як канатоходець у цирку.

Шубін обмацав гайковий ключ, що його сховав на всякий випадок за пазуху комбінезона, за пояс.

Це корисний предмет в такому становищі. Ним можна не тільки вбити, ним можна сповістити про себе!

Та для цього треба залишитись у відсіку самому. Потім безшумно схопитись і задраїти перебірки.

І тоді виконати свій останній, сольний номер!

Треба гамселити і гамселити ключем по корпусу, сповіщаючи Левка Ремеза про те, що внизу, на грунті, підводний човен!

Глибини в затоці невеликі. Чіткий металевий звук піде хвилею до гідроакустиків, які напружено вислухують море. І одразу ж у відповідь згори посипляться бомби, глибинні бомби, одна серія бомб за другою!

Шубін викличе вогонь на себе!..

Та він одразу ж схаменувся. “Летючий Голландець” загине, і він з ним, хай так! Але ж з підводним човном загине і його таємниця. А таємниця, можливо, важливіша за сам підводний човен…

3

Чим уважніше прислухався Шубін до розмови в кают-компанії, тим більше пересвідчувався в тому, що так воно і є: таємниця важливіша за підводний човен!

То була вже дивна розмова, побудована на недомовках. Щось нез’ясовно-небезпечне крилося в початих і незакінчених фразах, навіть у паузах.

Недомовки, натяки перепурхували над столом від підводника до підводника, наче зловісні чорні метелики. І Шубін марно намагався на льоту схопити хоч один з них.

Від неймовірного напруження дедалі дужче боліла голова.

Однак розслаблюватися не можна. Треба пильнувати, помічати, запам’ятовувати. Соромно було б повернутися до своїх з порожніми руками!

“А я обов’язково повернуся до своїх! – зі злістю, з люттю повторював Шубін у думці. – Виживу! Вистою! Виберуся нагору!”

Та для цього треба бути насторожі, стежити за тим, щоб справжні думки і почуття не прорвалися назовні!

Він також дуже боявся допуститися помилки у якійсь побутовій дрібниці.

Знайомий розвідник розповідав йому, що в німців інакше, ніж у нас, лічать на пальцях. Німці не загинають їх, а, навпаки, відгинають, і починають не з мізинця, а з великого пальця. І сваряться пальцем не так, як ми, – похитують ним не від себе, а перед собою.

Дрібниця? Звичайно. Але саме на такій дрібниці легко спіткнутися.

Потім Шубін пригадав, що удає з себе не німця, а фінна. Це, звичайно, полегшувало його становище.

Як з’ясувалося, ніхто з підводників не знав по-фінськи.

– Ще ні разу не був у Фінляндії. Я маю на увазі: усередині Фінляндії, – промовив Курт, обернувшись до Шубіна. – Кажуть, ваші дівчата вродливі. Довгоногі, біляві?

– Схожі на норвежок, – зауважив Готліб.

– Але їх ти також не бачив, хоча й бував у Норвегії, – з якоюсь зловтіхою докинув слівце лікар.

– Ви щасливець, Пірволяйнен, – вів далі Курт, не звертаючи уваги на лікаря. – Тепер вам дадуть відпустку. Якщо ви захочете, то зможете з’їздити в Німеччину. Ви бували в Німеччині?

– Він бував у нас в Гамбурзі, – оголосив Готліб. – Він знає пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”.

Шубін зіщулився. Розмова набирала небезпечного напрямку.

Риб’ячі писки очікувально повернулися до нього. Курт заохочувально усміхався. Губи в нього були дуже червоні, наче вимазані кров’ю.

– Це гарна пісенька, – підтвердив лікар. – Її співає Марлен Дітріх. Вам подобається Марлен Дітріх?

Шубін не встиг відповісти. Його закидали запитаннями.

Які новинки бачив він у гамбурзькому кіно? Що носять жінки цього року: коротке чи довге? Кажуть, чорні ажурні панчохи знову стали модними? У якому готелі він зупинявся і пив пиво у бірхолі?

Навіть мовчазний Венцель спитав, чи не був він у Кенігсберзі.

Шубін хотів був зухвало відповісти: “Ще не був. Наприкінці війни сподіваюсь побувати”, але Франц сказав:

– Не набридайте нашому гостеві! Він може подумати, що ви цілу вічність не були в Німеччині.

– О, Пірволяйнен! – Курт капризно відкопилив червоні губи. – Ми сподівалися, що ви поділитеся з нами новинами. Але ви якийсь небалакучий, апатичний.

– Усі фінни стали апатичними, – вирік Готліб. – Їх треба б розворушити! Не заперечуєте?

Він підбадьорливо підморгнув і зареготав, від чого щоки його огидно затрусилися.

Курт квапливо допив каву і встав.

– Прошу дозволу вийти з-за столу! Командир наказав змінити Рудольфа.

Франц мовчки кивнув головою.

Пересвідчившись, що з гостя не вичавити більше нічого, його перестали втягувати в розмову.

Шубін в’яло сьорбав каву. Щось коїлося з головою. Часом голоси німців долинали немовби з іншої кімнати. Він не розумів, про що вони говорять. Потім свідомість знову прояснювалась. Думка працювала чітко, тільки в скронях оглушливо калатав пульс.

Він помітив, що праворуч біля нього опинився новий співтрапезник. Це, певно, був Рудольф, який змінився з вахти.

Новий провал у свідомості. Раптом до Шубіна дійшло, що за столом сваряться. Винуватцем сварки був лікар. Шубіна це не здивувало.

Настрій у кают-компанії без упину стрибками змінювався. Сміх чергувався з вигуками роздратування, дивна збудженість – з сонливістю. Іноді той чи інший співтрапезник раптом замовкав і поринав у свої думки.

Незмінно жвавий був тільки лікар. Та це було неприємне пожвавлення. Лікар весь час пускав у розмову шпильки. Основною мішенню для насмішок він чомусь обрав мовчазного Венцеля.

– Я забороняю тобі називати її Лоттхен! – зненацька крикнув Венцель.

– Але ж я сказав: фрау Лотте! І потім я не сказав нічого образливого. Навпаки. Визнав, що Лоттхен, фрау Лотте, пробач… дуже вродлива, а будинок на Лінденаллее чудовий. Я роблю висновок з фотографії, яка висить над твоєю койкою.

– Діти, не сваріться! – добродушно зауважив Готліб.

– Я просто висловив співчуття Венцелю. Я радий, що в мене немає вродливої вдови, то б пак, жінки, ще раз прошу пробачити. Будинок з садом, вважайте, чудовий посаг! Мені раптом уявилося, як після перемоги Венцель повертається до себе на Лінденаллее і бачить там якогось ледацюгу, котрий усю війну розкошував у тилу. І цей ледацюга, уявіть собі…

– Замовкни! – Венцель зі стуком відсунув од себе тарілку.

– Ну, ну! – застережливо сказав Франц. – Можете сваритися, панове, якщо це допомагає вашому травленню, але сваріться тихо. Росіяни над нами.

Гейнц замовк, не перестаючи криво усміхатися.

– Такий наш Гейнц, – пояснив Шубіну Готліб. – Якщо він не іронізуватиме за столом, шлунок його перестане виділяти сік.

Щоб не бачити спотворених облич своїх співтрапезників, Шубін звів погляд на картину, яка так здивувала його спочатку.

Було в ній щось фальшиве, неправдоподібне, що різало око моряка.

Один корабель утікав від другого, рухаючись по діагоналі із лівого верхнього кутка картини в її правий, нижній куток. На морі бурхав шторм. Хмари висіли низько над горизонтом.

Намальовано добряче, що й казати, особливо гарні ці лілові хмари, які хвостами торкаються гребенів хвиль.

Що ж поганого в картині? Пологі вали, які грізно перекочуються? Шубін недавно гойдався на таких валах, чудом уникнувши загибелі.

Ні, справа в іншому.

Камені! За межами картини, нижче правого її кутка, стирчать камені. Шубін угадав їх по пінявих завихореннях і тому особливому, зеленуватому кольорі води, який буває біля берега.

Без сумніву, трохи праворуч і нижче рами – камені!

– Пірволяйнен!

Він озирнувся. За столом мовчали і дивилися на нього. Полундра! Небезпека!

– Подобається картина? – Франц показав свої щучі зуби,

– Загалом начебто все на місці, – подумавши, сказав Шубін. – Але є недоробки.

– Які?

– Кораблі я б прибрав.

– Чому?

– Ну як же! На повних парусах – прямісінько на камені! Паруси швидше прибрати, взяти руля праворуч!

– Де ж ви бачите камені?

Шубін трохи встав і тицьнув пальцем у перебірку, трохи нижче рами. Потім небагатослівно розповів про колір води і піняві завихорення.

– Не має значення, – заспокійливо промовив Гейнц. – Перший корабель – привид. Каміння не страшне йому.

– Значить, другому звертати. Чи другий корабель теж привид?

– Ні! Просто скутий таємничою силою, не може зійти з погибельного фарватеру.

Шубін недовірливо стенув плечима.

– Для льотчика ви непогано розбираєтесь у бурунах, – сказав Франц, примружившись.

Знову: полундра!

Шубін зціпив кулаки під столом. І навіщо він бовкнув про ці камені?

Ану, скажи! І якнайшвидше! Він не розгубився.

– До війни я плавав на торгових кораблях, – пояснив, намагаючись говорити якнайспокійніше і якнайповільніше. – Адже в нас, у Фінляндії, кожен третій чи четвертий – моряк.

Ложечки знову мирно задзвеніли в склянках. Розмова за столом відновилася.

Начебто викрутився, зійшло!

Та він не міг довше залишатися в кают-компанії. Несила було прикидатися, люб’язно усміхаючись, передавати цим вовкулакам галети і цукор, ловити таємний зміст у натяках, посмішках, паузах, постійно бути насторожі.

У нього є вихід, і він скористається цим! Шубін обернувся до Гейнца:

– Дуже болить голова! Просто розколюється на шматки.

Гейнц глибокодумно кивнув:

– Правильно. Вона й повинна у вас боліти… Рудольфе, будь ласка, проведи лейтенанта в каюту. Вам зараз краще лягти, Пірволяйнен!

– Так, з вашого дозволу я хотів би лягти.

Десь він чув такий вираз: піти у хворобу. Здається, це стосується підозріливих людей? Але зараз він поспішав піти у хворобу, рятуючи себе, рятуючи глузд. Забивався в хворобу, наче змучений погонею поранений звір, що заповзав у свою берлогу.

Розділ п’ятий
Особливі прикмети

1

З почуттям невимовної полегкості він залишив кают-компанію.

Супроводжуваний довгим Рудольфом, Шубін незграбно вибрався з-за столу і, переступаючи комінгс, спіткнувся.

Проте зробив внутрішнє зусилля і примусив себе не обернутися. Він старався триматися якнайпряміше, хоча наче виносив на своїй спині тягар поглядів, який пригинав його до землі.

Ці погляди ввижалися йому скрізь.

Мішаючи відсіки, де були матроси “Летючого Голландця”, Шубін ніби проходив крізь стрій поглядів: підозріливих, похмурих, ворожих. І, хоч як це дивно, – полохливих!

Полохливих? Чому?

В одному відсіку з нижньої койки підвівся похмурий бородань і щось сказав Рудольфові. Той зупинився. Шубін повільно йшов далі.

Він не прислухався до голосів за спиною: схвильованого – матроса і заспокійливого – Рудольфа. Не до них було.

Нестерпно тісно! Низькі склепіння давлять, пригнічують. Душа задихається в цьому стиснутому з боків, згори і знизу просторі.

Шубіна охопила гостра туга за Вікторією.

Серед цих мовчазних, холодно поблискуючих механізмів, у цьому стовпищі чужих і небезпечних людей раптом так виразно уявилася вона, у сірому домашньому платтячку, сидить на дивані і дивиться на нього знизу вгору – запитально і сердито.

У вологому повітрі склепу ледь повіяло її духами.

Шубін, не дивлячись, намацав ручку дверей, натиснув на неї, штовхнув. Двері не відчинялися.

Звідкись збоку виткнувся матрос з автоматом у руках.

– Ферботен![18]18
  Заборонено! (Нім.).


[Закрыть] – буркнув він.

– Не туди, Пірволяйнен! – занепокоєно сказав Венцель, наздоганяючи Шубіна, і притримав його за лікоть. – Там кормова каюта!

“Кормова, кормова! – машинально повторював у думці Шубін. – Але ж у кормовому відсіку немає кают. Там тільки торпеди! І чому вартовий?”

Він ступив ще два кроки кудись убік і, опинившись у каюті-вигородці, ницьма повалився на койку. Як він стомився! Швидше б залишитися самому, не чути цих надокучливих німецьких голосів. Та довгов’язий Рудольф не йшов.

– На жаль, нашого командира не було на вечері в кают-компанії, – сказав він.

Шубін пробубонів щось про субординацію. На кораблі командир звичайно зберігає певну дистанцію між собою і своїми офіцерами.

– Ні. Справа не тільки в цьому. Ми називаємо командира Підводним Мольтке. Він мовчазний, як і Мольтке. А як сподобалися вам офіцери? – спитав Рудольф без будь-якого переходу. – Готліб, наприклад? Він показував свої квитанції? О так! – Рудольф покрутив пальцем біля лоба. – Він з дивацтвами в нас. І не тільки він. Тут, як то кажуть, усі трохи того… Крім мене, звичайно! Уявляєте, як нормальній людині серед них? Знаєте, про кого щойно говорив мій унтер-офіцер? Про вас.

– Невже?

– Так. Сьогодні п’ятниця. Вас виловили в п’ятницю.

– Суботи я не діждався б, – кволо пожартував Шубін.

– А Вернер розсипав за вечерею сіль. Збіг двох таких прикмет… Команда вважає: ви принесете нам нещастя. – Він якось силувано засміявся. – Вам, як фінну, слід розбиратися в прикметах. Кажуть, у середні віки ваші бабусі уміли приманювати вітер, зав’язуючи і розв’язуючи вузлики.

Шубін перевернувся на спину і підіткнув ковдру. Рудольф не йшов. Потираючи підборіддя, він нерішуче тупцяв біля порога.

– Ви католик? – зненацька спитав він.

– Католик? Ні.

– Звичайно, фінни – лютерани. І все-таки… – Він наважився нарешті: – Ви справляєте враження урівноваженої і розсудливої людини. Я хотів би порадитися з вами. Слухайте: як, по-вашому, чи не гріх служити заупокійну месу по живому?

Шубін здивовано поглянув на нього.

– Ви говорите про себе?

– Припустімо.

– Ну, – сказав Шубін, думаючи, що над ним жартують, – по-моєму, ви не досить мертві для того, щоб вас відспівувати.

Та співбесідник його не усміхнувся.

– Якщо, звичайно, вас вважають загиблим, – невпевнено сказав Шубін, – чи таким, що пропав безвісти…

– Хай так.

– Вашої вини, здається мені, тут немає.

– А моїх близьких? Мати дуже релігійна, я в неї єдиний син. Я певен, вона замовляє меси щонеділі, не кажучи вже про річницю.

– Річницю чого?

– Моєї смерті. Бачте, мучить те, що мати грішить через мене. Але й мені неприємно. Хіба б вам було приємно, якби вас відспівували у церкві як мертвого?

– Їй-богу, мені важко відповісти, – промимрив Шубін.

– Так, так, – неуважно мовив Рудольф. – Звичайно, вам важко відповісти…

Довга мовчанка. Рудольф нагнувся до вуха Шубіна:

– Іноді навіть чую благовіст. Дуже голосний! Дзвони розгойдуються прямо над моєю головою, віддзвонюючи по мені. У нас дуже висока дзвіниця, а церква стоїть над самим Дунаєм… Мені ввижається моє рідне місто і мати в чорному, яка виходить з церкви. Вона ховає зібгану хусточку в редикюль і йде вулицями, а знайомі поштиво скидають перед нею капелюхи. Ось фрау така-то, мати загиблого героя, нашого земляка!

Він засміявся крізь зуби.

Шубін дивився на нього, не знаючи, що сказати.

Раптом Рудольф почав робитися довшим і довшим. Він загойдався біля верхнього одвірка, як синювата морська водорость.

До Шубіна долинуло:

– Та ви зовсім спите. Я заговорив вас. І ви ж не католик. Нічим не можете допомогти мені.

Шубін залишився сам.

2

Він забув про гайковий ключ, про те, що треба “наробити шелесту”, щоб викликати вогонь на себе. Надто стомився, страшенно стомився.

Лежачи на спині, він дивився в стелю.

Ні, марна річ розгадати логіку цих людей!

У бою, щоб зрозуміти тактику противника, Шубін у думках ставив себе на його місце. Це була порада професора Грибова і, треба віддати йому належне, чудова порада.

Якось, ще на початку війни, трапилося Шубіну відбитися від “мессершмітта”.

Той несподівано вигулькнув з хмар і йшов круто вниз, прямо на торпедний катер. Шубін не зводив з літака очей, тримаючи руку на штурвалі.

“Мессершмітт” немовби завмер на мить. Шубін зрозумів: льотчик піймав катер у перехрестя прицілу. Зараз уперіщить з кулемета!

З властивою йому швидкою реакцією Шубін повернув праворуч. Чому праворуч? У цьому й полягав увесь розрахунок. Льотчик змушений буде йти за катером ліворуч, а це значно важче, ніж праворуч, якщо льотчик по лівша, що рідко буває. Треба повертати лівою рукою.

“Мессершмітт” промахнувся і з ревінням пролетів за кілька десятків метрів від катера.

Розгадавши маневр льотчика, Шубін щасливо втік від нього.

Тепер, однак, усе складається інакше. І Готліб, і Рудольф, і Гейнц роблять, можна сказати, “навпаки” – ніж у випадку з літаком вчинив би лівша.

У цьому їхня перевага над Шубіним.

А втім, якби це була не розмова, не гра недомовок, а відкритий бій, він би, мабуть, ще потягався з ними!

Шубін почав згадувати свої недавні бої. Уявив собі, як він стрімголов мчить морем: навскісно падає і здиблюється горизонт попереду, і пружний вітер б’є в обличчя, а білий бурун, клекочучи, піднімається за кормою.

Через кілька хвилин стало легше дихати. Навіть голова начебто перестала боліти.

Деякий час він не думав ні про що, просто відпочивав од цієї зрадницької зигзагоподібної розмови.

Потім щось змінилося навколо.

Ага! Підводний човен рушив дуже обережно! На коротку мить німці вмикали мотори, потім стопорили їх і прислухалися. Усе було тихо. І знову, як і раніше, обережно починали рухатися.

Шубін подумав, що так тікає від переслідувачів звір – скрадаючись, короткими стрибками, припадаючи після кожного стрибка до землі.

Скоріше б розв’язка, хоч який-небудь берег, навіть ворожий!

Згоден на все, тільки б закінчилися ці тортури у плаваючому склепі, напакованому мертвяками!

Що буде, те й буде! Він не може залишатися тут! Таємна війна не для нього, ні! День ще витримав би якось, більше б не зміг.

Він дивувався з витримки наших розвідників, які, виконуючи секретні завдання, довгі місяці, навіть роки, перебувають серед ворогів.

Ним оволоділа незборима втома. І, переставши чинити опір, він поринув у сон, як камінь на дно…

3

Крізь товщу сну долинає голос, який наполегливо повторює:

– Пірволяйнен! Пірволяйнен!

Він насилу розплющив очі. Як це – Пірволяйнен! А! Це він – Пірволяйнен!

Біля койки стояв Гейнц:

– Човен сплив! Вставайте!

Взуваючись, Шубін відчув, що ззовні, крізь відчинений люк, надходить свіже повітря.

Він минув центральний пост і піднявся в бойову рубку. Зачекав, поки каблуки Гейнца, який йшов попереду віддаляться од нього, потім, схопившись за поручні вертикального трапа, одним махом підняв своє тіло, що знудьгувалося за рухами, на місток.

Колишньої апатії наче й не було. Шубін дихав і не міг надихатись. Повітря! Простір! Солоний морський вітер!

Небо було блякло-сіре.

Саме починало світати! До сходу сонця ще далеко.

Підводний човен, утримуючись на місці ходами, погойдувався на неквапливих пологих хвилях.

Шубін з подивом озирнувся.

Він сподівався побачити кілька острівців і пасмо оголеного каміння, яке, за лоцією, прикриває підходи до Хаміни. Командир же казав учора, що привезе його в шхери, у район Хаміни.

Та це були не шхери!

Хоч як напружував Шубін зір, хоч як вдивлявся в горизонт, не міг розгледіти нічого схожого на смужку берега.

Море! Тільки море, куди не поглянь. Пустельне. Спокійне. У передранковій перлово-сірій імлі…

Виходить, підводний човен не підплив до узліску шхер?

У загорожі бойової рубки, крім Шубіна й Гейнца, було ще четверо матросів і сам командир. Але не помітно ніяких приготувань до спуску шлюпки на воду. Троє матросів, сидячи навпочіпки, жадібно курять. Четвертий – оглядає навколо небо у візир. Так само час від часу дивиться в бінокль і командир, виявляючи занепокоєння.

– Нічого не розумію! Де шхери? – Шубін схилився до Гейнца.

– О! Шхер вам ще довго чекати!

Лікар пояснив, що це вимушене сплиття. Вилилася кислота з акумуляторних батарей, – очевидно, під час втечі на глибину, коли човен бомбували. Почав виділятися водень. Концентрація його в повітрі стала небезпечною, і командир вирішив спливти, щоб провентилювати відсіки.

Переслідувачів він начебто “скинув з хвоста”. Одначе починало світати. Це було небезпечно. І все-таки він ризикнув.

Закінчивши перекур, матроси швидко югнули в люк, па зміну їм вилізли інші.

– Так, небезпечна концентрація, – вів далі лікар, припалюючи від недокурка нову цигарку. – І тоді я згадав про свого пацієнта. Ви стогнали вві сні. Довелося доповісти про це командирові, щоб дозволив прогулянку. У мене, бачте, є професійне самолюбство. Я хочу привезти вас на берег живим.

Шубін неуважно подякував і одвернувся.

Він крадькома оглядав підводний човен, щоб на всякий випадок запам’ятати його зовнішній вигляд, його особливі прикмети.

Зверху човен здавався дуже вузьким – наче лезо кинджала, яким розпорюють море. Це був, безсумнівно, рейдер, човен, призначений для океанського плавання, тоннажністю не менше двох тисяч тонн. Носова частина була різко звужена, порівняно з рештою корпусу, що, треба гадати, полегшувало керування човном у підводному положенні. Попереду стирчали пилки для розрізування протичовнових сіток. Поміст був дерев’яний, можливо, передбачалося перебування в тропічних широтах.

Та найважливіші були три прикмети.

По-перше, не було артилерійського озброєння – стирчали тільки два спарених крупнокаліберних кулемети. По-друге, незвичайно висока була похильна штильова антена. А найдивовижнішою на палубі “Летючого Голландця” здалася Шубіну бойова рубка. Вона зовсім вертикально височіла над палубою, немовби пряма труба чи, краще сказати, вежа, сягаючи, на око, п’яти чи шести метрів.