Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 31 страниц)

Книга друга
Міезенцева і Ластиков

Частина перша

Розділ перший
Орден Удів

1

Часом у чергуванні подій виникає стрибок.

Десь загинула людина – за таємничих обставин, далеко від своїх близьких, – і остання скиба її життя, дуже важлива, пропала для них, провалилася в морок.

Так сталося з Вікторією. Прощальний поцілунок, обійми на вокзалі, і все. Майже зразу – їй здалося, що зразу, – вона узнала: Шубіна нема.

Щось провадили їй про піщану косу, про німця-смертника, прикутого ланцюгом до кулемета, – вона не розуміла нічого. При чому тут коса, ланцюг, кулемет? Для неї Шубін умер того дня, коли вони прощалися на пероні Балтійського вокзалу. Більше вона вже не бачила його– він умер. Тільки присмак гіркоти і відчуття болю лишились на губах, – так міцно вони поцілувалися на прощання.

У дитинстві Вікторія пережила кримський землетрус. Вона приїхала до Алупки з батьком напередодні пізно ввечері. Повітря було навдивовижу густе, майже липке. Масою розплавленого асфальту налягло воно на узбережжя. І ритм прибою був химерний – з якимись провалами, наче пульс хворого. Щось насувалося – чи то з моря, чи то з гір…

Це відчуття катастрофи повторилося по багатьох роках… Так, катастрофи! Бо тільки з нею можна порівняти звичайний факт: десь померла людина!..

Увечері Вікторія, повернувшись додому зі служби, підійшла в шинелі й береті до радіоприймача, ввімкнула його. Лише після цього вона стала роздягатися.

Тієї весни кожен, вечір був святковий – рівно о дванадцятій передавали накази Верховного Головнокомандувача. Потім гриміли салюти, і небо розквітало фейєрверком.

Ледве зводячи дух – дуже поспішала, боялася запізнитись, – Вікторія почула знайомий голос радіокоментатора.

Вона зупинилася з рушником у руках, та шпурнула його на стілець, розібравши перші слова. Йшлося про чергову перемогу військ Третього Білоруського фронту й Червонопрапорного Балтійського флоту.

Голос лупав, як сурма горніста над бранним полем:

– “…командування вирішило перерізати косу. Із затоки було висаджено десант у складі батальйону морських піхотинців, з моря – стрілецький полк на гвардійських торпедних катерах”.

Вікторія стояла, напружено випроставшись, притуливши руки до грудей.

Гвардійські торпедні катери!

– “Після запеклих вуличних боїв, – гримів далі голос, – війська Третього фронту оволоділи містом і фортецею Піллау, останнім оплотом гітлерівців на Земландському півострові. Ударом сухопутних частин, при підтримці кораблів і підрозділів Червонопрапорного Балтійського флоту, знищено тридцятип’ятитисячне угруповання противника та цілком очищено півострів. Десантники і військові моряки ціною значних втрат в особовому складі забезпечили успіх цієї операції, вписавши золотими літерами свої імена…”

Вікторія опустилася на стілець. Серце її так калатало, що вона мимоволі приклала обидві руки до грудей.

“Значні втрати!” Вона була військова людина, уміла читати зведення. Уся коса, напевне, залита кров’ю наших солдатів і моряків.

Борис?.. Ні, не може бути!

Однак уночі побоювання перетворилося на певність. Вікторія вставала з ліжка, ходила туди й сюди по кімнаті, гріючи в руках осколок снаряда, подарований Шубіним. “Коли стане боязко, подивись – і мине”, – сказав він. Проте йому щастило на морі. А цей бій відбувався на суші, на якійсь піщаній косі.

І коли по кількох днях на порозі кімнати з’явився тремтячий од хвилювання Шура Ластиков, а з-за його спини виглянув незнайомий капітан-лейтенант із блідим, засмученим обличчям, Вікторія не спитала нічого. Лише звелась і схопилася за горло.

Потім вона почула неприємний, скреготливий, що б’є по нервах, крик. Голос був незнайомий. Та це кричала вона сама.

2

Навколо, хоч як дивно, не змінилося нічого.

Люди щодня поспішали на роботу, а з роботи – додому. Будівлі стояли на своїх місцях. Як і раніш, світило неяскраве ленінградське сонце. Інколи йшов дощ. Було трошечки легше, коли дощ.

Отже, все було, як і колись. Тільки, забачивши обличчя Вікторії, люди, що були у веселому настрої, поспішно гасили усмішку, як гасять цигарку в присутності хворого.

Лице високої худої жінки, яка йшла, дивлячись лише вперед, було непорушне й дуже біле, ніби заклякло на крижаному вітрі. Скорбота гордлива! Вона немов відокремлює людину, підносить її над іншими.

І разом з тим горда Вікторія стала тонкосльозою.

Якось, повертаючись зі служби додому, вона сіла па лавочці в сквері напроти Російського музею. Вечір був лагідний, але з-за дахів піднімалася хмара.

Діти, окаті, худенькі, ганяли навколо, зчиняючи галас і вереск. Загуркотів грім, перший, травневий. Хлопчик років п’яти, впустивши м’яч, кинувся до своєї матері, що сиділа на лавочці, і уткнувся їй у коліна.

– Наліт, мамо? Наліт?

– Що ти, рибонько! Це грім.

Малюк полохливо з-під материнської руки поглянув на небо:

– А чий це грім, мамо? Наш чи німецький?

Ті, хто сиділи на лавочках, здивовано підвели очі на жінку в морському кітелі з погонами капітана. Вона схопилася і, похиливши голову, швидко пішла, майже побігла в напрямі Садової.

Так жаль – до сліз – стало цього малюка, який ще не знав, що таке грім, та вже знав, що таке наліт!

І себе було жаль. Болісно нило, розривалося на шматки серце: сина б їй, сина! Щоб супився, як Шубін, і усміхався, як він, і, простягаючи їй осколок, казав: “Коли стане боязно за мене, подивись, – і мине!”

Ось уже пролунали й салюти Дев’ятого травня. Вікторія ходила по святково прикрашених вулицях і раділа разом з усіма. Та присмак гіркоти лишався на губах. Тепер він, цей присмак, завжди був з нею, хоч би до чого доторкалися губи.

І вона безпомилково вгадувала своїх товаришок у горі, за прикметами, майже невловимими. Одна низько схилила голову, даючи дорогу чоловікові й жінці, які рука в руку прямували тротуаром, натикаючись на перехожих, засліплені своїм щастям. Інша притулила хусточку до очей. Чому? Ага! Побачила малюка, що підстрибував на руках у батька, засмаглого, усміхненого!

То був немовби таємний орден удів – на зразок масонського. Досить було жінкам обмінятися поглядом у святково-гомінкому натовпі, щоби без слів зрозуміти одна одну…

Снотворним Вікторія запаморочувала себе на ніч, але тим тяжчим було пробудження. Завивна туга поймала ранками. Все ставало страхітливо виразним і чітким, як при світлі німецьких “люстр”, що повільно опускаються.

Хотілося сховатись з головою під ковдру, щоб продовжити трохи мить забуття.

Потім снотворні перестали допомагати. Вікторія почала просинатися ночами. Це було жахливо. У сні бачила Шубіна, розмовляла з ним, і ось прокидалася сама – в тихій темній кімнаті.

Подушка, здавалося, ще берегла слід від його голови. Губи пересохли і щемлять, прагнучи його губів. Плечі й руки знудьгувалися за його твердими пестливими пальцями.

Та його немає. Ліворуч – стіна, праворуч – порожнеча. Безнадійно цокає годинник-браслет у головах…

3

Так, час у її внутрішньому світикові зупинився. Він зупинився на сімнадцятій двадцять – стільки показував круглий вокзальний годинник, коли Вікторія проводжала Шубіна.

А у великому світі, що оточував Вікторію, час квапливо біг уперед і вперед. Минув 1945 рік, за ним і 46-й. Восени 47-го року повернувся з евакуації Грибов і прочитав вступну лекцію з кораблеводіння, після якої в нього побував курсант Ластиков.

Почалися шукання розгадки “Летючого Голландця”. Та вони, як і все інше в світі, проходили повз Вікторію.

На ім’я Шубіна тим часом і досі прибували листи.

Вікторія, не читаючи, роздратовано шпурляла їх до вази на етажерці. Писали однокашники Шубіна, які служили на Північному, Чорноморському, Тихоокеанському флотах і ще не знали про його загибель. Але як їм не соромно не знати про це? За що вони так мучать її, Вікторію?

А навесні 1948 року надійшов лист від Нейла – чомусь із Західної Німеччини. Він також нерозпечатаний потрапив до вази й ліг поверх купи інших листів, що вкривалися порохом на етажерці…

Вікторія нахмурилася, коли Шурко Ластиков боязко сповістив про бажання Грибова відвідати її.

Таж цей знає, що Шубіна нема! Втішати хоче? Не потребує вона втішань!

Та потім вона одумалася. Шубін завжди з любов’ю та шанобою говорив про свого професора. Відмовити йому в зустрічі було б незручно.

Згнітивши серце, Вікторія погодилася.

Професор був на вигляд сухорлявий і відлюдькуватий і дуже прямо тримався. При ньому не випадало плакати – Шурко попередив, що він не зносить сліз.

До того ж і поводився він так, що не давав приводу до сліз. Він не розпитував про Бориса, не заглядав співчутливо в очі. Привітавшись, коротко перепросив за клопіт. Курсант Ластиков сказав, що у Вікторії Павлівни є листи від друзів Шубіна, можливо, пов’язані з “Летючим Голландцем”, а оскільки він, Грибов, займається “Летючим Голландцем”…

Проглядаючи лист Нейла, він здивовано звів брови, потім незадоволено похитав головою.

Лише наприкінці візиту професор приділив увагу господині.

– Вам переслали з Піллау речі Шубіна?

– Деякі.

– Чи не було серед них блокнотів, планів, карт?

– Ні. Ось його речі. – Вікторія показала на стіну, де висіла порожня поруділа кобура на довгому ремені, а поруч цокав годинник-браслет. – Годинник іде. Заводжу щодня. Кажуть псується, якщо не заводити.

Голос її затремтів.

Грибов глянув на Вікторію і додав м’якше:

– Може здатися дивним, що я не висловлюю співчуття. Це принцип. По-моєму, співчуття розслаблює.

– Хіба?

– Запевняю вас, – сказав Грибов ще м’якше. – На лихові я розуміюся.

Вікторія схилила голову – від Ластикова знала, що Грибов під час блокади втратив родину.

– Говоритиму лише про справу. Це, – професор підняв листа, – належало передати мені без зволікання. І вже принаймні розпечатати.

Слова його пролунали докором.

– На вашому місці, – сказав він, – я б обов’язково поцікавився, що пише Нейл. Адже вказана зворотна адреса: Західна Німеччина, місто, вулиця. Ви ж знаєте, що Нейл поділяв ненависть Шубіна до “Летючого Голландця”. Тож належало зразу розпечатати, прочитати й передати мені. Це було б набагато краще, ніж піддавати себе нікчемним самокатуванням.

– Нікчемним? – Вікторія випросталася.

Шура Ластиков, що був під час розмови, підвівся і занепокоєно глянув на шаховку, де стояли ліки.

Та Грибов провадив далі так само спокійно:

– Цей Нейл, за його словами, в складі однієї з комісій, що шукають у Західній Німеччині таємні німецькі архіви. Ви знаєте, що там полюють за архівами. Так от, комісії Нейла пощастило натрапити нещодавно на дуже важливий документ. Це шифрована радіограма з борту “Летючого Голландця”, мабуть, остання.

Шурко не втримався від радісного вигуку. Вікторія промовчала, похмуро кутаючись у вовняну хустку.

– Текст радіограми… – Професор заглянув у лист: – Текст її такий: “FH” доповідає: Бельти закриті, відстоююсь Вінеті, разі неможливості прорватися покладу підводчовен грунт Вінеті, роззосередивши команду, намагатимуся вийти суходолом”. “FH” – це, зрозуміло, ініціали “Летючого Голландця” (“дер флігенде Холлендер”). “Вінета” – умовна назва таємної стоянки.

– Де ж ця стоянка?

– А згадайте гінця, перехопленого напередодні штурму Піллау. Розповідав вам товариш Ластиков про гінця?

Шурко знову підвівся:

– Я розповідав, товаришу капітане першого рангу.

– На клаптикові паперу, який пощастило вирвати в німця, згадувалося Піллау. Зіставте це з радіограмою. Є всі підстави припускати, що таємна стоянка – в Піллау.

Вікторія промовчала.

– Я гадав, що це буде для вас цікаво, – сказав Грибов з докором.

Вона не всміхнулася, тільки куточок її рота нервово сіпнувся.

Грибов кивнув.

– Розумію вас.

Вікторія недовірливо примружилася.

– Звичайно, коли Вінету й знайдуть, це не поверне вам Шубіна, – промовив Грибов. – Але врахуйте: “Летючий Голландець”, імовірно, цілий і досі. Розшукавши і знешкодивши його, ми відвернемо загибель тисяч, сотень тисяч людей. Подумайте про інших жінок, котрі, як і ви, тужитимуть і мучитимуться в розквіті літ.

Грибов виждав хвилину чи дві, сподіваючись, що Вікторія скаже що-небудь. Та вона мовчала. Але вираз байдужості в її очах щез. Тепер ці прекрасні хмурні очі були широко розплющені й не відривалися од Грибова.

– Американці, – сказав Грибов, – виявляється, знали про існування “Летючого Голландця”. Тому радіограма викликала сенсацію. Особливо вразила комісію звістка про те, що таємна стоянка – в Піллау…

– Я переб’ю вас. Удруге ви згадуєте: в Піллау. Була в Піллау, хочете сказати?

– Хочу сказати те, що кажу: була в Піллау і лишилася там.

– Одначе Піллау ось уже три роки, як перейменовано в Балтійськ. У його гавані стоять наші кораблі. І Вінету не знайдено?

– Треба гадати, дуже майстерно схована. І Шубін знав про це.

– Невже?

– Він пробивався саме до Вінети під час вуличних боїв. Мені це тепер цілком ясно.

Шурко нетерпляче посунувся вперед:

– Дозвольте, товаришу капітане першого рангу? На клаптеві паперу було ще слово “кладовище”.

– Так. Мені це спочатку здавалося умовним найменуванням.

– А хіба слово “кладовище” можна розуміти буквально?

– Мабуть, ні, – обережно сказав Грибов.

– Напевне ні. Є ж умовне найменування: “Вінета”. А що це, на вашу думку?

– Поки що не знаю. Знайдемо – довідаємося. – Він несподівано спитав: – Ви так і не побували в Балтійську на могилі Шубіна?

Очі Вікторії затьмарилися.

– Боюся, – спроквола сказала вона. – Боюся побачити його могилу.

Вона мерзлякувато зіщулила плечі.

– Сам Шубін. завжди йшов назустріч небезпеці, – заперечив Грибов. – І потім, повірте, неможливо довго прожити зажмурившись.

– А навіщо взагалі жити?

– Не говоріть так! Якби Шубін почув, йому стало б соромно за вас. Дозвольте сказати відверто, що я думаю?

– Будь ласка.

– По-моєму, ви загіпнотизували себе своїм горем… Ні, вислухайте до кінця! Я, зрозуміло, не лікар, усього лише немолода людина, яка багато пережила. Але я б вас лікував Балтійськом.

– Як це – Балтійськом?

– Звичайно, Вінету й затоплений у ній підводний човен шукатимуть без вас, і можна не сумніватися, що знайдуть. Але невже ви хочете лишитися осторонь пошуків? Знайти Вінету – ваш обов’язок перед Шубіним.

– Обов’язок? Чому?

– Ще Цезар сказав: “Недороблене – незроблене”. В Піллау Шубін, сказати б, загубив ниточку. її треба знайти й підняти.

– Саме мені?

– Кому ж іще, як не вам? При дуже великому взаємному коханні – пробачте, що згадую про це, – само собою мислиться й повно взаєморозуміння. А воно має значення в цьому випадку. На багато що в Балтійську, колишньому Піллау, треба поглянути немовби очима Шубіна.

– Його очима?..

– Так, це важливо. А хто ж зможе зробити це краще за вас?

Вікторія, спершись підборіддям на руку, задумливо дивилася на Грибова.

– Прохання про переведення до Балтійська можуть не задовольнити, – сказала вона нарешті.

– Я напишу вашому начальству. Хто це? А! Мій колишній курсант. Більшість теперішніх адміралів – мої колишні курсанти. Не забувайте, я все-таки людина зі зв’язками!

Він усміхнувся. І від цього суворе, смутне, посічене зморшками обличчя його стало таким добрим, що Вікторії страшенно захотілося поплакати у Грибова на грудях.

Та плакати було вже пізно – гості прощалися, стоячи біля порога…

Незабаром, скориставшись “зв’язками” Грибова, Вікторія виїхала на нове місце служби – в Балтійськ. І хто знає, може, саме це врятувало їй глузд.

Розділ другий
Правда сильніша за бомби

1

Увечері, наприкінці знаменного дня, коли Грибов побував у Вікторії і прочитав про Вінету, він довше проти звичайного засидівся за своїм письмовим столом.

Картотека (про неї поки що знають лише він та Ластиков) дуже збільшилася за зиму.

Майже щовечора засвічується лампа під зеленим абажуром. Немовби опускається дзвін із світла, і Грибов зі своєю роботою опиняється під ним, – точніше, всередині нього.

Так, окреслено магічне коло! Усе, що поза колом, занурене в темряву. Та тим яскравіший відблиск життя на столі: усі ці списані дрібним штурманським почерком чотирикутники картону, газетні й журнальні витинки, обведені червоним олівцем, а також позначки на географічній карті.

Професор любить повторювати Декартів вираз: “Лад звільняє думку”. І на столі в нього зразковий лад.

Тут немає книжок, з яких би стирчали риззя закладок, хоч за зиму Грибов прочитав силу-силенну мемуарної, воєнної та воєнно-політичної літератури. Немає і листів, хоча восени ще почав листуватися і досі підтримує зв’язок з Князевим, Фоміним та іншими товаришами Шубіна по службі. Їхні повідомлення значно доповнили і уточнили розповідь колишнього юнги.

На письмовому столі професора лише його картотека. Факти ретельно відібрані, “спресовані” й рознесені за окремими картками. їх можна враз охопити поглядом.

І це відображене життя безперестанно у русі, картки то зближуються, то роз’єднуються, а від цього відповідно змінюються сенс та взаємозв’язок дат і фактів.

Схоже на мозаїку. Дбайливо і терпляче складає Грибов факти й дати, як різнокольорові шматочки.

Від рясноти подій, цифр, імен мерехтить в очах.

Та ось поступово, не дуже швидко, став проступати зигзаг – якийсь химерний, поки що не зовсім розбірливий візерунок. В “мозаїці” склалося”: “Вува”, “Вундер-ваффе” – інакше, чарівна зброя, що за її допомогою гітлерівці сподівалися виграти війну.

Це розв’язання загадки виглядає неначе правдоподібно. Принаймні Шубіним до кінця володіла думка про те, що підводна діяльність Цвішена та його команди “мерців” пов’язана з випробуванням нової потаємної зброї.

Одначе в перебігові подальшої роботи Грибов узяв під сумнів правильність такого розв’язання.

Він змусив себе облишити слово “Вува”, яке Шубін почув у шхерах. Адже той міг і недочути.

Поміркувавши над цим, професор відсунув набік картку з написом “Вува”. Посередині письмового стола опинилися дві інші картки під назвами: “Англійський нікель” та “Тавро СКФ”.

Три літери “СКФ” завертілися перед очима, як вогняні кола реклами.

Нейтралітет – нині поняття застаріле. Бізнес не знає меж! Однорейсовий моряк має рацію. Як відмовитися від вигідної оборудки, коли чимало воєнних матеріалів продаються нині на вагу золота, як колись у Магелланові часи заморське коріння?

Воєнно-стратегічну сировину, яку в роки війни завозили в Німеччину з “нейтральних” країн і навіть країн протилежного воєнного блоку, змах за змахом швиргали в печі війни.

Але відблиски, які падали з печей, що їх раз по раз відчиняли, по-новому освітлювали і таємну діяльність “Летючого Голландця”.

Тепер картки на письмовому столі професора лягли в іншій розкладці. Вони згрупувалися навколо “Нікелю” і “Тавра”.

Цю нову “розкладку” можна позначити словами: “Підводний зв’язковий”. Чи не був Цвішен таким зв’язковим? Чи не сприяв він “торгівлі з-під поли”, налагоджуючи таємні комерційні угоди між капіталістами воюючих країн?

Карток загалом не так і багато, однак здається, що письмовий стіл прогинається під їхньою вагою, – надто ж бо вагомі факти.

І чим більше нагромаджувалося цих фактів, чим глибше осягав Грибов потаємний зв’язок між ними, тим краще розумів, що новіша легенда про Летючого Голландця не втратила своєї злободенності й по закінченню другої світової війни.

Тут потрібен був, певно, не так історіограф, як досвідчений контррозвідник, а може, пішла б на користь і їхня тісна взаємодія.

Настав, нарешті, час “пустити справу по інстанції”. Лист із Західної Німеччини підхльоснув Грибова. Не можна зволікати жодного дня!

Тому він прискорив свій від’їзд у давно передбачуване відрядження в справах училища. А прибувши до Москви, прямо з вокзалу пішов до контр-адмірала Ришкова, колишнього свого учня.

2

– Я офіційно до вас, Юхиме Петровичу, – сказав Грибов, сідаючи в крісло, після того як вони привіталися. – Дозвольте доповісти?

І він стисло розповів про зустрічі Шубіна з “Летючим Голландцем”.

Ришков здивувався:

– Даруйте! Я ж чув про “Голландця”! Ще навесні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Сам прилітав на Лавенсарі, щоб розпитати Шубіна. Але чому припинили роботу? Ви кажете, Шубін навіть побував на борту цього “Голландця”?

– Тому й припинили. Парадоксально, але факт. Медичний висновок був несприятливий для Шубіна. А ви вже перебували в той час на Тихоокеанському флоті.

– Навесні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року йшлося про Вуву, тобто про нову секретну зброю. Про нікель та шарикопідшипники я нічого не чув.

– Та й Вува. Не виключено, що була і Вува. Поряд з усім іншим.

– У шхерах згадувалася Вува, – настійно повторив Ришков. – Тобто ракети-снаряди. Відомо, що німці випробовували їх на Балтиці наприкінці війни,

– Он як! У шхерах?

– Ні. На півдні Балтики.

– До?

– В Пейнемюнде на острові Узедом.

– І це відбулося тисяча дев’ятсот сорок четвертого року?

– Так.

– Навесні?

– Восени. Відомості в нас, Миколо Дмитровичу, дуже докладні. Випробовуванням керував досить відомий Вернер фон Браун, “батько Вундерваффе”, як величали його німці. Проект називався “Урзель”[36]36
  Урзель – Урсула, жіноче ім’я.


[Закрыть] на честь якоїсь жінки. Ракети-снаряди мали назву А-9. Пускати їх передбачалося з підводного човна.

– Ах, усе-таки з підводного човна?

– Так. У момент залпу човен мав перебувати в підводному положенні, тобто стріляти з-під води. Дальність дії запланували в п’ять тисяч кілометрів. Однак з випробуваннями А-9 нічого не вийшло.

Грибов хмуро усміхнувся:

– Що й з’ясувалося з усього подальшого. Ну, а що, по-вашому, могло перешкодити німцям?

– Цього я не знаю. Гадаю, швидше за все, технічні неполадки. Словом, як то кажуть, “фокус не вдався”.

– Шубін припускав, що секретну зброю збиралися випробовувати під Ленінградом. Але ваші відомості цілком прояснюють картину. Навіщо випробовувати зброю під носом у ворога, якщо у Південній Балтиці, на великій відстані од лінії фронту, це зручніше в усіх відношеннях. Узедом лежить на відлюдді.

– Недалеко від теперішнього Свіноуйсьце?

– Так, колишній Свінемюнде. На ті часі глибокий тил. Я радий, Юхиме Петровичу, що ви підтверджуєте мій здогад: навесні сорок четвертого року “Летючий Голландець” не збирався в шхерах випробовувати нову секретну зброю. Він був зайнятий чимось іншим.

– Але це ж випливає з повідомлень самого Шубіна, – підхопив Ришков. – На палубі “Летючого Голландця” не було відповідних пристроїв. Шубін, як ви казали, бачив тільки здвоєний кулемет.

3

Грибов промовчав.

– Для нас зараз важливе не те, що він бачив, а те, чого не бачив, – промовив професор.

Ришков нерозуміюче дивився на нього.

– Я маю на увазі пасажирів “Летючого Голландця”. Рекомендуючи Шубіна офіцерам, старший помічник сказав: “Наш новий пасажир”. Отже, були й інші пасажири – до Шубіна чи одночасно з ним? Іноді, Юхиме Петровичу, вони здаються мені небезпечнішими за ракети-снаряди чи атомну бомбу.

– Ну що ви! Та чи й були вони? Вас вразило слово “новий”. Але ж Шубін міг недочути чи переплутати. Пасажирський підводний човен! Щось не віриться! Транспортний – ще так-сяк! Припустімо, що він транспортний. Все одно заходимо в сліпий кут, у кормовий відсік. Біля люка перебірки стовбичив вартовий? Подумати тільки: на підводному човні – вартовий! Але що могли переховувати за його спиною? Ви відкидаєте секретну апаратуру, скажімо, модель Вуви, яку випробовували на підводному човні. (Грибов зробив заперечливий жест). Перепрошую. Миколо Дмитровичу, я докінчу свою думку. Але, якщо це не апаратура, тоді, безсумнівно, вантаж. І я навіть скажу вам, який вантаж. Сировина для виготовлення атомної бомби! “Летючий Голландець” займався тим, що доставляв у Німеччину цю сировину з віддалених місць!

Ришков підвівся з-за столу й пройшовся по кабінету.

– Я, звичайно, міркую вголос. Чому “Летючий” двічі причалював біля берегів Норвегії? Там був завод важкої води, чи не так? А рейс Цвішена Амазонкою? Я пригадую, що в Південній Америці знайдено поклади уранової руди. Де знайдено? Може, поблизу цієї річечки… як її…

– Аракара, – сказав Грибов.

– Так, Аракари. Припустіть, що бразільці не знали про це. Але знали фольксдойче, німецькі колоністи. Нишком від бразільців вони почали видобувати руду і на підводних човнах переправляти до Німеччини. Ось вам гіпотеза. Звісно, робоча! У цю схему влягає все, в тому числі зовнішній вигляд і поведінка команди “Летючого Голландця”. Вони цілком пояснимі. Більше того: і вигляд цей, і поведінка – доказ! Уявіть: підводний човен протягом кількох років, в умовах найсуворішої секретності, майже не відстоюючись при березі, перевозить радіоактивну сировину! Який мізок, яке здоров’я витримають це? Поступово, рік за роком, матроси й офіцери “Летючого Голландця” перетворюються на хворих, напівбожевільних людей. Вся річ у вантажі! Він руйнує, здоров’я, вкорочує вік, потроху зводить з розуму.

Ришков перестав ходити і круто повернувся до Грибова.

– Ну, як?

Грибов сидів непорушно, в роздумі.

– Від “Летючого Голландця” всього можна чекати, – зауважив він, зітхнувши.

Він подумав про те, що біля перебірки кормового відсіку Шубіна зупинив оклик: “Ферботен!”.[37]37
  Заборонено! (Нім.).


[Закрыть] Та на це ж “ферботен” постійно наштовхувався і сам Грибов під час своїх уявних мандрувань відсіками “Летючого Голландця”.

– Ви маєте рацію, фіксуючи увагу на кормовому відсікові, – сказав він Ришкову. – Це – як заборонена кімната в казковому замкові. За її дверима сховано щось страшне, дивоглядно жахне – розгадка багатьох таємниць.

Ришков задоволено кивнув.

– Я думав про сировину для атомної бомби, – провадив далі Грибов. – Але для доставки її з “різних віддалених місць”, як ви сказали, потрібна ціла флотилія “Летючих Голландців”. А втім… – Він знизав плечима. – Мені інколи спадає на думку, що діяльність “Летючого Голландця” могла бути дуже різнобічна. До речі, у тих н;е шхерах, де згадувалася горезвісна Вува, Цвішен узяв на борт людину, яку іменували паном радником.

А по кількох місцях Шубін бачив “Летючого Голландця” поблизу транспорта, завантаженого шведськими шарикопідшипниками… Однак це могло бути й збігом, – додав Грибов з властивою йому пристрастю до точності.

– Але ж нікель – не збіг? Олафсон свідчить, що в норвезьких шхерах “Летючий” конвоював транспорт з англійським нікелем!

Грибов стримав усмішку. Йому подобалося завзяття його колишнього учня.

Контр-адмірал був людина з живою уявою, що легко запалювалася. Якби в кабінеті був присутній хтось третій, він міг би подумати, що це Ришков, гніваючись і обурюючись, переконує свого важкодума професора в тому, що “Летючий Голландець” насправді існує.

– Можливо, не лише нікель, – неквапливо відповів Грибов. – Але що вже нікель – безперечно. В післявоєнній мемуарній літературі я знайшов підтвердження цьому. Англійські торговці справді продали німцям залежалий на складах нікель. Посередниками були норвезькі судовласники. Зрозуміло, про сам факт сказано дуже глухо, однією фразою. Ми з вами маємо куди докладніший і мальовничіший опис самовидця.

– А шарикопідшипники з тавром “СКФ”?

– Мені пощастило з’ясувати, що на цих шарикопідшипниках літало дві третини літаків Гітлера. Із Швеції, крім того, вивозили кожного року стільки залізної руди, що це покривало третину всієї потреби Німеччини.

– Промовисті цифри!

– Куди вже більше! Ось ви, Юхиме Петровичу, говорили про уранову руду. Але ж не тільки вона небезпечна в руках воєнних монополістів. Світ, фігурально висловлюючись, обертається навколо металевої осі.

– Люди гинуть за метал, – підказав Ришков.

– І гинуть, завважте, не тільки заради важких жовтих дрібок. Цілу армію свою поклали німці па Україні, намагаючись утримати в руках нікопольський марганець. У мене с такий запис: “Вартість воєнних матеріалів”… Сподіваюся, що в найближчий приїзд до Ленінграда ви побуваєте в мене і ознайомитеся з моєю картотекою. Не все в ній пов’язано безпосередньо з “Летючим Голландцем”, зате відтворює загальну картину і дає поживу для здогадів.

– Дякую. Буду в Ленінграді, обов’язково скористаюся з запрошення.

– Що ж до слів “новий пасажир”, то я припускаю: Шубін міг недочути або переплутати. Під час перебування на борту “Летючого Голландця” він був до того ж хворий. На це теж треба робити поправку. Однак хоч би яким обхідним шляхом ішли ми до розгадки “Летючого Голландця”, опинимося зрештою незмінно перед зачиненими дверима в кормовий відсік. Розгадка там!

– Висадити б ці двері! – пробурмотів Ришков.

– Можливо, доведеться зробити й це, – напевно сказав Грибов. – Але одійдімо на деякий час від зачинених дверей!.. Загалом, Юхиме Петровичу, я не прихильник кросвордів, тим більше технічних. В історії “Летючого Голландця” мене насамперед цікавлять люди. А вони були в усіх відсіках. Якщо нам з вами не дістатися в заказаний кормовий відсік, то добре побувати хоча б у каюті штурмана чи командира “Летючого Голландця”.

– “Хоча б”! – Ришков засміявся. – І побалакати з ними відверто?

– І побалакати відверто. Бачте, для мене й досі переконливо звучить одна фраза з “Війни і миру”: “Не порох вирішить справу, а ті, хто його придумали”. От і хочеться добратися до найголовніших придумців. Через Цвішена! Адже він, поза сумнівом, був безпосередньо ї протягом багатьох років зв’язаний з воєнними монополістами. І врахуйте: “Летючого Голландця” ще не знайдено!

4

Ришков зненацька перестав бігати по кабінету і зупинився перед Грибовим.

– Що ви хочете цим сказати?

Він сів на бильце крісла, не зводячи з Грибова насторожено-допитливого погляду. Потім ураз широко всміхнувся:

– Ну, кажіть же, не мучте, Миколо Дмитровичу! Я ж бо знаю все. Ви не можете без того, щоб не приберегти щось під кінець. Приберегли, признайтеся? І напевне найцікавіше і найважливіше. Ану, витягайте це “щось”, кладіть на стіл!

– Віддаю належне вашій проникливості, – сказав Грибов. – У нагороду маєте! Ви, здається, читаєте не лише по-німецькому, але й по-англійському?

– Само собою! Інакше який би я був контррозвідник?

Грибов вийняв з кишені лист Нейла, дбайливо розгладив на згинах і подав Ришкову.

В міру того як той вчитувався в листа, усмішка повільно сходила з його обличчя.

– Вінета? Он як! – пробурмотів він крізь зуби. – І в районі Балтійська?

– Покинута стара стоянка, як я розумію, – пояснив Грибов. – Але, очевидно, добре замаскована стоянка. Щось ніби рудимента війни.

– І ви вважаєте, що на грунті в цій Вінеті лежить “Летючий”? Та ще з усією командою, чого доброго! Облудні мерці нарешті обернулися на справжніх мерців? На чолі зі своїм командиром?

– Ну, це навряд. Злі люди звичайно живучі. А Цвішен, видно, дуже злий.

– О! Гадаєте, що він живий? І діє досі?!

Грибов зробив непевний жест.

– Стільки разів “потопав” і знову випливав.

– Я просію Балтійське через густе сито! – запекло сказав Ришков і енергійно змахнув рукою, показуючи, як зробить це. – Будьте певні, Миколо Дмитровичу: роздобудемо – з-під води цього Цвішена – живого чи мертвого!

– Я волів би мертвого, – пожартував Грибов.

Та обличчя Ришкова було серйозне.