Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 31 страниц)

Розділ четвертий
Смерть на світанні

1

Шубін висадив десант у Рігулді на світанку.

Берег було кепсько видно. Потім він освітився спалахами пострілів, і торпедні катери змогли підійти до причалів.

Морська піхота хлинула на них, перехлюпнувши через борт.

Шубін наказав не зупиняти моторів. За їх ревом не чути було, як загуркотів дощаний настил від гупотіння багатьох ніг, як, обганяючи один одного, заторохтіли кулемети і розкотами пішло по берегу грізне російське: “Ура-а!”

Та Шубін не прислухався до того, що відбувалося на березі. Як тільки останній піхотинець опинився на причалі, торпедні катери, розвернувшись, швидко відскочили од берега.

Таке одне з правил морського десанту. Висадив – відскочив! Виконавши завдання, кораблі повинні негайно ж відходити, інакше їх рознесе на шматки ворожа артилерія.

– Хай тепер піхота воює, – казав Шубін, стрімголов відпливаючи од причалів у море. – А в мене пауза! Я свої тридцять два такти не граю!

Жартівливий вислів цей, як і багато інших висловлювань Шубіна, часто з посмішкою повторювали на флоті. Відомо, що пов’язаний він з тими давніми часами, коли Шубін-курсант брав участь в училищному оркестрі. Він грав на контрабасі, а втім, більше мовчав, ніж грав, вступаючи, за його словами, тільки в найвідповідальніші моменти!..

Проте був випадок – на початку війни, коли Шубіну довелося зіграти “свої тридцять два такти”.

Він висаджував розвідників у районі Нарви. Було це пізньої осені, шалені хвилі не давали можливості підійти впритул до берега.

Що робити? Розвідникам треба було пройти багато кілометрів болотами у ворожому тилу. Сушитись, певна річ, ніде. А обігріватися – хіба що вогнем противника!

“Порох тримати сухим!” – Кромвель, чи що, сказав це своїм солдатам, які збиралися форсувати ріку?

Чи й не диво: ріка! Примусити б цього Кромвеля висаджувати десант на узмор’ї у шторм!

Порох порохом, та не можна ж забувати про взуття й одежу. їх теж треба зберегти сухими!

Довелося доповнити Кромвеля. Шубін не став виголошувати афоризми з оглядкою на істориків. Він просто дав команду, та й годі! Наказав своїм матросам стрибнути за борт і взяти розвідників “на копаки”.

На щастя, фашисти понадіялися на штормове море і люту хвилю, – загалом, проґавили наш десант, – і валка “вантажників”, ступаючи по пояс у воді, потяглася до темного берега…

У Рігулді не було потреби в таких рішучих діях.

Через деякий час Шубін повернувся до причалів, щоб евакуювати поранених. До полудня опір фашистів на березі було остаточно зламано. Берег став нашим.

З кількома матросами Шубін пішов поглянути на концтабір, розташований поблизу Рігулди. Про нього чув давно, ще на Лавенсарі.

Вітер на ранок змінився і дув з берега. Звідкись з коричневих заростей несло жовтий, задушливий дим. Він завихорювався довкола прибережних сосон і повільно сповзав до білої смуги прибою.

Моряки, по кісточки в диму, пройшли лісок і, вийшовши на узлісся, побачили табір для військовополонених.

Три ряди колючого дроту було порвано, скручено в клубки. На стінах невисоких бараків біліли каліграфічно виконані написи, а під ними валялися купи чорного одягу – трупи завжди мають вигляд куп одягу. Поруч з есесівцями, вищиривши пащі, лежали мертві вівчарки.

Дивно, що в центрі табору, між бараками, височіли штабелі, наче на складі дров.

Придивившись, Шубін зрозумів, що це не дрова, а мертві люди, яких приготували спалити.

Трупи лежали не покотом, а рівними рядами: дрова, поперек дров трупи, знову дрова і так кілька шарів.

З-під полін стирчали безкровні руки із скарлюченими пальцями і ноги, прямі, як жердини, в зсунутих шкарпетках.

З навітряного боку трупи обгоріли. На краю майданчика штабелів уже не було. Замість них темніли купи попелу, над якими спалахували вогники.

Так он звідки цей нудотно-задушливий запах!

Шубін мельки поглянув на матросів, які супроводжували його. У Дроніна тремтіла щелепа. Степаков грізно ворушив жовнами, а Шурко, витягнувши худу шию, здивовано витріщав очі.

– Відвернись, синку! – сказав Шубін, лагідно беручи його за плечі. – Недобре тобі на це дивитися!

За спиною хтось вибивав чечітку.

Що це? Який божевільний витанцьовує чечітку на пожарищі, серед мертвих?

А! Це уцілілі в’язні концтабору!.. Проходячи мимо, вони стукають дерев’яними підошвами своїх черевиків. Так! Схоже на чечітку, тільки уповільнену, монотонну.

Люди ніяк не можуть звикнути до думки, що вони уникли страти і вільні. Невміло, нерішуче усміхаються, підходять до російських солдатів, обнімають, намагаються якось висловити свою подяку. Високі схвильовані голоси їхні – як щебетання птахів, випущених на волю…

2

І раптом в незрозумілому багатомовному гомоні пролунало знайоме слово “сайлор”.[25]25
  Моряк (англ.).


[Закрыть]

Пробираючись крізь натовп, до моряків протовпився якийсь чоловік. У нього було сіре, ніби запорошене обличчя, попелясто-сіра стрижена голова і чорні брови, що зрослися на переніссі.

– Ай іс мор’як! – вигукнув він, плутаючи англійські і російські слова. – Ю енд ай – сайлор, кемрад, тоувариш![26]26
  Я моряк! Ти і я – моряки, товариші! (Англ.).


[Закрыть]

Він поквапливо розкрив, вірніше, роздер на грудях куртку. Під нею майнуло щось смугасте. А, лахміття тільника!

– Ю енд ай, – пробурмотів він і, похилившись, обхопив Дроніна і Степакова за плечі. З його горла вирвалося ридання.

– Ну, ну, папашо! – заспокійливо сказав Степаков, притримуючи старого за кістляву спину.

Доронін обернувся до Шубіна.

– Душу свою перед нами відкрив, товаришу гвардії капітан-лейтенант! – зворушено пояснив він. – Каже: свій, мовляв, я, також флотський!

Старий заговорив. Він дуже хотів, щоб його зрозуміли, робив багато жестів, наче глухонімий. Моряки заохочувально кивали. Дронін навіть ворушив губами, немовби вторуючи йому. Та далі цього не пішло.

– Бо скоромовкою говорить! – засмучено кліпаючи очима, Дронін відступив на крок.

Та одне слово вдалося зрозуміти. Це було прізвище. Десь Шубін уже чув його. Олафсон, Олафсон…

– Це ви – Олафсон?

– Ноу, ноу! – Старий заперечливо захитав головою. Він показав на жовтий дим, який, збиваючись у кільця, стелився над землею, і повторив: “Олафсон”. Що це має означати?

Дронін знову заметушився, та Шубін відсторонив його:

– Стоп! Не вийшло в тебе на пальцях. Школу глухонімих відкрив! Попробуємо з другого кінця. Шпрехен зі дойч, камерад геноссе?

– О, ієс! Ія! Натюрліх!

Він швидко заговорив по-німецьки, іноді збиваючись знову на англійську, з поспіху вставляючи ще якісь слова, чи то іспанські, чи то португальські. Та Шубін, загалом, “добрав способу”, поступово почав схоплювати суть.

Старого звали Нейл, Джек Нейл. Він був англієць, судовий механік.

– Каже, що масові розстріли почалися учора ввечері, – мовив Шубін. – Гітлерівці не встигли чи не захотіли евакуювати табір. Людей вишикували в чергу. У кожного було під пахвою два поліна. їх ретельно вкладали поперек трупів. Потім укладальники самі лягали ниць на принесені з собою дрова і чекали кулі в потилицю. Так виростали ці штабелі! Бр-р! Навіть слухати моторошно. – Шубін перевів подих. – Ось він ще про що каже: поранені стогнали, корчились на полінах, а факельники вже обливали їх бензином, щоб краще горіли! До Нейла черга не дійшла. Виручив наш десант. Та Олафсона, каже він, убили ще раніше, на земляних роботах. Це був лоцман, його друг. Вірніше, друг усього табору…

Нейл зупинився біля одного з бараків.

Кілька колишніх військовополонених розбирали стіну, яка вже взялася вогнем. Рухи їхні були кволі, уповільнені, як у тяжкому сні.

– Олафсон жив у цьому бараці, – сказав Нейл. – Його і моя койки стояли поруч. Позаминулої ночі, уже хворий, знаючи, що йому не уникнути розправи, він розповів мені про “Летючого Голландця”…

Шубін здригнувся. Як! Може, він не те почув? Так, звичайно, не те почув. Думає постійно про свого “Летючого”, от він і ввижається йому скрізь.

– Голландець? – обережно перепитав Шубін. – Ви, здається, сказали… Летючий Голландець?

– Я! Дер флігенде Холлендер! – Для певності Нейл повторив по-англійськи: – Флаінг Дачмен!

Однак Шубін ще не вірив, боявся вірити. Він люто смикнув себе. Не буває, не може бути таких збігів! Мова, звичайно, йде про легендарного капітана. Про того упертюха, який посварився із стихіями біля мису Горн.

– Такий особливий німецький підводний човен-рейдер, – вів далі Нейл, зосереджено дивлячись на швидкі вогники, що перебігали по стіні. – Його прізвисько – “Летючий Голландець”. Він чинить дуже негарні справи. Розпалює війну! До того ж робить це потай, за спиною країн, що воюють…

Тут Шубін уперше в житті відчув, що ноги не тримають його.

– Давайте сядемо, га? – попрохав він. – Скажіть ще раз, але повільніше! Німецький рейдер розпалює війну і в наші дні, чи так я зрозумів?

Нейл кивнув.

Вони сіли недалеко від барака, з навітряного боку майданчика, щоб не наносило задушливого диму.

Степаков вийняв подарований в 1942 році кисет з написом: “Зробивши геройський подвиг, сядь, товаришу, закури!” Дронін заходився поквапливо скручувати товстенну “козячу ніжку” для Нейла.

– І мені скрути! – попрохав Шубін. Він не хотів, щоб матроси бачили, як тремтять руки у їхнього командира.

Нарешті зроблено перші затяжки. Нейл блаженно зітхнув.

– Курити добре! Я давно не курив… Отже, німецький підводний човен-рейдер…

Він розповідав, дивлячись прямо, тримаючи свою “козячу ніжку” невміло, обома руками, боячись розсипати тютюн. Жовтий дим і далі повільно сповзав від бараків до моря. Стіна навпроти впала, і всередині стало видно койки, на яких валялося зібгане сіре манаття…

3

З напруженою увагою моряки слухали про перевезення англійського нікелю в Гамбург.

– О! – вів далі Нейл. – Якби ви знали, як хотів Олафсон сам розповісти вам про це! Він чекав вас, як конаючий уночі чекає настання світанку. А ніч тривала й тривала… Наші сусіди спали неспокійно, стогнали, переверталися з боку на бік. їхнє сонне хропіння розгойдувало барак, як мертві брижі корабель. Олафсон замовк. Тоді почав розповідати я. У мене теж було про що розповісти. Про зоряну ніч під тропіками, про рокотання індіянських барабанів. І про світну доріжку на ріці.

Бачте, те, що сталося біля берегів Норвегії в тисяча дев’ятсот сороковому році, мало своє продовження в тисяча дев’ятсот сорок другому на ріці Аракаре. Це одна з численних приток Амазонки в середній її течії.

Хоч як крути, обидві наші історії тісно перепліталися! Або інакше кажучи: були точнісінько пригнані одна до одної, як гайка до болта.

Ми пробалакали з Олафсоном годин до трьох.

“А тепер спи! – сказав я. – Завтра в тебе дуже важкий день. Ти хоч би там що повинен обдурити кульгавого Гуго!..”

Та Олафсон не обдурив його.

Поки колона чвалала до місця роботи, ми взяли Олафсона всередину і підтримували під лікті, майже тягли за собою.

Вітер доніс до нас гуркіт грому. Вітер дув із сходу. Грому у вересні не буває. Це гармати росіян, свята канонада!

Олафсон слухав її, стоячи біля своєї тачки, повернувшись обличчям на схід, наче молився. А може й справді молився?

Засюрчали свистки, розганяючи нас по місцях.

Грім трохи підбадьорив Олафсона. Він тримався годину чи півтори. І я весь час старався бути поруч. Адже ми були зв’язані спільною таємницею, як каторжники одним ланцюгом.

Гай-гай! Олафсона вистачило ненадовго.

Я розвантажував тачку біля окопа, коли за спиною вибухнула лайка. Гуго був майстер лаятись. Я з жахом озирнувся. Так, Олафсон! Він лежав біля своєї тачки метрів за десять від мене.

“Нога підвернулася, обершарфюрер”, – промимрив він і спробував встати.

Та при цьому дивився не на Гуго, а на мене. Він дивився, широко відкривши очі. Погляд був довгий, він наказував. Я зрозумів цей погляд:

“Не підходь! Живи! Дочекайся! Ти обіцяв!”

Мене випередили. Хтось підбіг до Олафсона, почав його підводити.

“Відійди!” – сказав кульгавий Гуго.

Чоловік випростався. Я ледве впізнав його, таке спотворене було обличчя. То був наш сусід по блоку. Ми звали його причепою. Він постійно сварився з усіма, а особливо чіплявся до Олафсона, вишукуючи всілякі недоладності в його історіях.

Тепер від злоби причепу лихоманило, наче на протягу.

Тримаючи Олафсона під пахви, він обернувся до Гуго:

“Ти, клятий циклопе, ти…”

Черга з автомата! Він упав на Олафсона.

Так вони й лягли поруч, обнявшись, наче ніколи не сварилися за життя…

Довга мовчанка. Нейл невідривно дивився на море. Воно було притихле, сіре, штильове. Над водою, повільно осідаючи, стелився дим.

Шубін зрозумів, якою була могила в старого лоцмана. Так, вона простора, ця могила! “І вітри, що дмуть з усіх румбів, розвіяли його прах над морем…”

Під кінець Нейл, очевидно, дуже стомився. Він дедалі частіше затинався, робив передишки. Мова його ставала недоладна.

– Він не доказав про світну доріжку, – нагадав Шурко, нетерпляче переводячи погляд з Нейла на свого командира.

– Так, так! – спохопився Шубін. – Найголовніше! Адже й він бачив цю світну доріжку!

Він обернувся до Нейла, але той з вибачливою посмішкою похитав головою. Ні, більше не міг. Знесилився! Він ніколи стільки не розповідав. І потім день був дуже важкий. Люди стомлюються не тільки від горя, але й від радощів. Можливо, увечері, після того, як трохи відпочине… Йому треба відпочити. Російські моряки знайдуть його в одному з уцілілих бараків.

– Та що ви! – сказав Шубін, згадавши про флотську гостинність. – Увечері ласкаво запрошуємо на катери! Почастуємо вас вечерею. Тоді й докажете про “Летючого Голландця”. Наша стоянка он там, біля причалів! Спитаєте Шубіна. Це я.

Дронін і Степаков насипали тютюну в кишені смугастої куртки.

– То не підведете? – спитав Шубін. – Глядіть же. Ми чекатимемо вас. У нас знайдеться, що розповісти один одному, – багатозначно додав він.

Розділ п’ятий
Камені Рістна

1

Проте морякам не довелося приголомшити гостей уславленою флотською гостинністю. Вечеря не відбулася.

Під вечір Шубіна викликали до начальства, яке перебазувалося в Рігулді услід за катерами.

– Доведеться попрацювати цієї ночі, – сказав контр-адмірал, підводячи Шубіна до карти і скоса поглядаючи на його незвично похмуре обличчя. – Хотів був дати твоїм людям перепочити, та не вийде. Куй залізо, поки гаряче. Так?

– Так, – неуважно погодився Шубін, схиляючись над картою; у думках він був ще в заснулому бараці, де Олафсон під хропіння товаришів розповідав Нейлу про “Летючого Голландця”. – А що ж кувати? Залізо де?

– Ось воно! Далекувато, правда.

У районі Вентспілса, трохи далі від Курляндського берега, Шубін побачив ієрогліф, яким позначають на картах притоплений корабель.

– Врахуй: притоплений, а не потоплений! Для нас це важливо.

– А що за корабель?

– Німецький транспорт. Ішов на Саарема чи Хіума. Був перехоплений нашими бомбардувальниками. Там мілководдя, він і сів на грунт. Сьогодні льотчик літав, перевіряв. Людей наче немає.

– Довго не протримається. Біля Курляндського берега велика хвиля.

– А довго й не треба. Два—три дні пробудуть розвідники, і досить з нас.

– Розвідники?

– Ну, коректувальники. Назви, як хочеш.

Шубін з інтересом, що зненацька загострився, подивився на карту.

Між Рігулді і районом Вентспілса – Моозундський архіпелаг, острови Хіума, Муху, Саарема, які замикають вхід до Ризької затоки. Фашистське командування продовжувало підкидати сюди боєзапас і підкріплення – морем, уздовж берега.

В живій уяві Шубіна постала дуже довга мускуляста рука, що простяглася від Кенігсберга. Ударити по ній кілька разів – одразу б ослабла її мертва, вірніше, передсмертна хватка, розтиснулися б пальці, задубілі на архіпелазі!

Так, притоплений корабель дуже до речі.

Збоку від яскравих штабних ламп падає на карту круг світла. Шубін бачить лише те, що в ому крузі: біла пляма мілководдя на північ від Вентспілса та умовний значок, схожий на схематичний малюнок потопаючого корабля. Усе інше в тіні.

Туди, у тінь, відсунулися й думки про Олафсона. Шубін був дисциплінований, умів повністю переключатися на вирішення нового важливого завдання, тимчасово відкидаючи те, що не стосувалося справи.

Спитавши дозволу, він у задумі покрокував циркулем по карті.

– Відстань бентежить? – спитав адмірал. – Та ні, ніщо мене не бентежить.

А втім, на правах улюбленця флоту Шубін не забув трохи пококетувати, поскаржитись на труднощі своєї військово-морської професії.

– У авіації, звісно, казкове життя, – пробурмотів він. – Один стрибок – і там! Навпрошки, через Ризьку затоку! А мені теліжитись в обхід, он який гак робити!

Адмірал, який знав дивацтва Шубіна, усміхнувся:

– Отже, авіацію радиш?

– Та що ви, товаришу адмірал! Льотчики напсують. Вони ж у вас до зручностей звикли. їм велетенську акваторію подавай! Поки підгрібатимуть до транспорта, ще свою гідру розіб’ють. А я бортик до бортика, бо? псування державного майна! Зрівняли: катер чи гідролітак!

– Ти побільше пального прихопи. Мішки Бутакова є в тебе?

– Авжеж, є!

– Двома катерами підеш?

– Та вже, дозвольте, тільки двома. Шуму менше. Прощаючись, адмірал затримав у своїй руці руку Шубіна:

– Ось ти й повеселішав. А то наче похмурий був, коли прийшов. Чи мені здалося?

Шубін урочисто продекламував:

Та божий глас у тишині

До слуха лиш його торкнеться,

Душа поета стрепенеться,

Немов орел в височині.[27]27
  Переклад М.Терещенка.


[Закрыть]

– Це чий же глас – божий? Мій, чи що?

– Саме так, товаришу адмірал!

– Ну, іди вже… коли стрепенувся!

Шубін ще раз мельки глянув на карту. Сніп світла падав на неї, наче проміння місяця, що виглянув із-за хмар.

І на небі мав бути місяць цієї ночі. Як тільки Шубіну йти на операцію, місяць тут як уродився!

Сказано ж: супутник землі! Але ж ні, треба ще й до військових моряків у супутники набиватись!..

2

Та, вийшовши з штабу, Шубін полегшено зітхнув.

Хмари! На все небо! Оце-то повезло.

Поквапливо збираючись, Шубін згадав про Нейла і послав попередити його про те, що вечерю переносять на завтра.

Завтра! Чи встигнуть повернутися до завтра катери? Уперше Шубін відпливав так далеко від бази. А коли шторм прихопить у дорозі? Куди подітися, де перестояти?

Та поки що ніколи про це думати! Прихопить – тоді й помізкуємо!

Шубін узяв із собою запас пального в кількох гумових мішках. Ішов, як завжди, на своєму старому катері, яким командував Павлов. Розвідників було двоє. їх – і рацію – вмостили поміж жолобами для торпед. Для глибинних бомб місця не вистачило. Але Князєв, який незмінно супроводжував командира загону, мав у себе па борту і пальне, і бомби.

Вийшовши у море, Шубін “намацував” його спершу ногами – як пішохід стежку в темряві.

Ага! Вибралися нарешті з затоки! Хвиля стала довша, розмахи її різкіші.

Коли очі призвичаїлись до темряви, моряки побачили, що нічне море світліше за небо. І межа між ними розрізнилася попереду, хоча й не дуже чітко. Прямуючи до південно-західної частини горизонту, торпедні катери немовби провалювались у велетенську щілину чи заглиблювалися в печеру.

Та остраху Шубін не відчував. Він був нерозривно зв’язаний з громадою флоту, що навально наступала, п його сторожовими кораблями, есмінцями, крейсерами, лінкорами, з його стрімкою морською авіацією і самовіддано хороброю морською піхотою. Балтика за спиною Шубіна грізно здиблювалась, готова до стрибка.

А попереду флоту, як завжди, посувалися два маленьких загублених серед ночі катери Шубіна!

Він не почув пострілів за оглушливим ревінням своїх моторів. Тільки побачив різноколірний, дуже красивий струмінь, який дугоподібно спадав з неба. Так ніби боженька з дурного розуму заходився поливати море з поливальниці!

Але то був не боженька, а ворожий літак!

Уночі піна світиться. А катер люто пінить воду на ходу. Світиться бурун за кормою. Світяться “вуса”, що тягнуться за форштевнем. Кажуть, згори це має такий вигляд, немовби по морю летить маленький спис, що світиться.

Шубін наказав Павлову застопорити хід. Те саме зробив Князєв. Світний слід на воді зник.

У тиші, що запала, стало виразно чути дзижчання велетенського свердла. З кожним витком воно ближче й ближче вгвинчувалося в пітьму.

Катери рвонулися, трохи проскочили вперед, зупинилися.

Літак, як і раніше, кружляв десь дуже близько.

– Збий-но гада у мене з хвоста! – наказав Шубін Князеву. – Зчини шум, освітися – і поведи за собою! Зустрінемося за двадцять миль на схід від Рістна.

Князєв відповів: “Єсть!” – розторопно ввімкнув світло в рубці і вимкнув глушителі. Потім на повній швидкості, весь у пінявому ореолі, зробив циркуляцію і помчав у відкрите море. Дуга трасуючих куль почала швидко зміщуватися слідом за ним.

Небезпечна гра, та інакше не можна! На катері Павлова – розвідники, їх треба зберегти за всяку ціну, доставити живими і неушкодженими на притоплений транспорт!

Тривогу про Князева, якого довелося поставити під удар, ІПубін відсунув кудись у найдальший куточок душі. І без цього клопоту по самі вуха!

Павлов доповів, що пошкоджено гірокомпас. Лопнула трубка вакууму, – очевидно, коли різко зменшили швидкість. Тепер катер ішов тільки по магнітному компасу.

Потім у гру – на боці ворога – вступив місяць. Прорвавши важку пелену хмар, він просунув між ними своє кругле усміхнене обличчя.

– Чекаємо не дочекаємося вас! – сердито пробубонів Шубін. – Уже й скучати почали! – І кинув Павлову: – Бери різко праворуч!

Тепер було безпечніше пливти під берегом, ховаючись у його тіні.

Зліва Шубін угадував спадисті дюни, обрідні сосни. При місячному світлі – не пейзаж, схема пейзажу, як на дитячих невмілих малюнках. І все тільки олівцем: чорним по білому. А штрихи прямі, вуглуваті, дуже різкі.

Не хотілося б опинитися на цьому колючому ворожому березі!

Потім з лівого борту знову заблищала водна гладінь.

Ірбенська протока!

Поминувши її, Шубін нетерпляче припав до бінокля.

Через певний час проступили попереду щогли, а за ними і цілий силует притопленого корабля – в незвичайному ракурсі, ніби обрубаний.

Підпливши ближче, моряки побачили, що корабель дав великий крен. Над водою похило стирчали щогли, ніс і палубні надбудови. Усе інше пішло під воду. Хвилі з шипінням перекочувалися через корму.

3

– Кінці і кранці – на лівий борт!

Шубін подав команду стиха. Нерви були напружені до краю. Чекав: зараз по них вдарить постріл чи просто їх нагукають.

Але чорна брила, що нависла над катером, була мовчазна.

Першими на транспорт вилізли розвідники, за ними – Шубін, Шурко і Фаддєїчев, тримаючи автомати напоготові.

Крен корабля був градусів двадцять п’ять. Палубою рухались обережно, наче косогором, раз по раз хапаючись за леєри.

Пройшовши кілька кроків, один розвідник підняв руку Усі зупинилися, пригнувшись.

– Наче донка працює?

Шубін прислухався:

– Днище об каміння човгає!

Так, сумнівів немає! Корабель покинули люди.

Другий розвідник озирнувся на в’яло звисле полотнище прапора, перекреслене свастикою.

– Може б, зняти це ганчір’я, га?

– Е, ні! – обізвався Шубін. – Тут нічого не можна міняти. Транспорт добре видно з берега. І кораблі ходять мимо. Чим тобі прапор завадив? Фашисти самі на собі поставили хрест.

Шубін порадив розвідникам отаборитися в трюмі, у тій його частині, яка не була затоплена.

– Найбільш надійно! Удень спостерігатимете в ілюмінатор, уночі гулятимете по палубі. Вогкувато, звичайно! Але ж не до тещі на вареники приїхали.

Розвідники з допомогою Шурка заходилися натягувати по палубі антену. А боцман почав оглядати трюм. У нього, старого фронтовика, був особливий нюх на харчі.

Через кілька хвилин він урочисто приніс і поставив перед Шубіним розкритий ящик з консервами:

– Компот, товаришу гвардії капітан-лейтенант!

– Он як! – Шубін присвітив ліхтариком. – А тут же їх сила-силенна цих ящиків. Товариші розвідники! Вареників у вас, правда, не буде, зате компотом забезпечені, сидіть у трюмі хоч до кінця війни!

– Може й інші консерви є? – зробив припущення боцман.

– Тобі ціле меню подавай. Як у ресторані. Гей, прошу швидше, товариші новосельці! Адже лічильник клацає на таксі. Мені до ранку треба повз острови проскочити. Інакше всім нам буде компот!

І раптом з палуби пролунав протяжний крик.

Літак?

Шубін кулею вискочив нагору. Та небезпека з’явилася не з повітря. Павлов показав у напрямі моря.

Удалині Шубін побачив щось темне, дуже довге.

Підводний човен?

Наяву повторювався його кошмар! З томливою послідовністю підіймалася з води бойова рубка, потім виплив вузький праскоподібний корпус. Вода розступилася без піни, без сплесків.

Вітер ущух. Довкола штильове море. На світлій смузі лежав самотній підводний човен.

Чи є на його палубі гармата? Ні! Тільки спарені кулемети, два коротких стволи, піднято під кутом! Тепер, коли підводний човен трохи розвернувся, це дуже добре видно.

І бойова рубка незвичайно висока! Довга пряма тінь від неї падає на воду. На одному-єдиному підводному човні Шубін бачив отаку рубку.

Усі прикмети як є!

Немовби матеріалізуючись на очах, ущільнюючи підняту в повітря вологу і тремтливе місячне світло, перед Шубіним з’явився “Летючий Голландець” – увесь із зайчиків і тіней!..

Миттєвий військовий рефлекс – атакувати! Кинутись на ворога і закидати глибинними бомбами!

– Заводь мотори!

Шубін сторч головою скотився на палубу катера. За ним, гуркаючи автоматами, Фаддєїчев і Шурко. Палуба задрижала під ногами. Павлов був напоготові, мотористи швидко завели один мотор. Другий завівся на ходу.

Транспорт немовби стрибнув назад, до берега. Якусь мить видно було маленькі постаті розвідників біля щогли. Потім на крутому розвороті притоплений корабель закрило буруном, що здибився за кормою.

Та поки катер стояв, приткнувшись до борту транспорта, він зливався з ним. Як тільки відскочив, одразу перестав бути невидимкою.

На підводному човні помітили атакуючий торпедний катер. Рубка почала зменшуватись. Як і завжди, не приймаючи бою, “Летючий Голландець” почав занурюватись.

Глибинками б його! Але глибинних бомб нема. Вони в Князева. А Князєв далеко – якщо вцілів!

– Готуйсь! Залп!

Шубін випустив торпеду в підводний човен, що поринав.

Море продовжувало напливати з норду суцільною масою, незворушно вилискуючи при місячному сяйві. Воно навіть не взялося брижами…

Тільки тут згадав Шубін, що торпеди було “приготовано на великого звіра”, тобто на транспорт, – поставлено на глибину ходу три метри.

Ех! Поквапився! Треба було збільшити глибину не менше ніж на шість метрів. Адже клятий підводний човен уже сховався під водою.

4

Катер ліг на курс до бази.

Павлов дивився тільки вперед, часто звіряючись з компасом.

Шубін передав командування катером Павлову і мовчки стояв поруч, піднявши комір.

Пригадалось, Готліб, а може, Рудольф, заявив у кают-компанії, що “Летючий” уміє, коли це треба, перетворюватися на транспорт. “Але, зрозуміло, затонулий”, – було застережено.

Як це розуміти?

У даному випадку скоріше вже транспорт перетворився па підводний човен.

Але чого йому нишпорити навколо транспорта? Охороняв консерви з компотом? Навряд. У нього були важливіші доручення, судячи з розповіді Нейла.

Місяць котився навздогінці за катером, прориваючись крізь хмари. Темнішало, світлішало, знову темнішало. Так поїзд, наближаючись до Севастополя, швидко проскакує один тунель за одним…

Раптом – різкий поштовх! Урізалися в гору?

Павлов не встиг узяти на себе ручки машинного телеграфу. Пролунав огидний скрегіт – днище катера повзло по каменю.

Потім скрегіт перейшов у завивання і свист – звуки “Ауфвідерзеена”, що зловісно підстрибували. Падлючий мотив! Наздогнав таки нарешті!

Шубін машинально провів рукою по лобі. Долоня стала мокрою, липкою. Розбив лоба об щиток!

Поруч стогнав Павлов. Напевно, вдарився грудьми в стерно. Шубін допоміг йому встати. Потім зазирнув у люк.

– Живі?

– Забилися трохи! А що це було?

– Сидимо на камінні!

– Клинки, чопи, паклю, товаришу командир?

– Давайте!

Та пробоїн було надто багато. Вода заливала таранний і моторний відсіки.

Чому ж катер ще тримається!

Виявилося, він тримається не на воді, а на камінні.

Шубін перегнувся через борт. Фонтанчики піни били в обличчя. Усе-таки вдалося розглядіти, що катер немовби провис між двома каменями, при цьому накренившись. І знову мотив “Ауфвідерзеена” надокучливо забринів у голові. Шубін побачив картину, що навскоси висіла в кают-компанії “Летючого Голландця”, Немовби якимсь чародійством перенісся в середину рамки. “Летючий Голландець” поманив за собою, завихрив, закружляв і вивів… Але куди ж він вивів? На картині каміння немає. Видно тільки зеленувату воду і завихорену піну. Каміння – за рамкою, нижче правого її кута…

– Пластир заводити? – тремтячий голос Дроніна.

Інтонація тривоги в голосі моториста струсонула і протверезила Шубіна. Він переборов хвилинну слабкість. Від нього чекають рішення! Доля катера і команди залежить від його рішення! І він знову відчув себе розсудливим, зібраним, спокійним, як і належало командирові перед лицем небезпеки.

– Усе зайве – за борт!

З катера треба повикидати все, щоб легше було знімати з каменів.

У воду важко шубовснула торпеда. Туди ж кинули й кулемет, зірваний з турелі.

Боцман тільки кректав і охав, розлучаючись з добром катера.

– Хоч ящики залиште, товаришу командир!

– Які ящики?

– Та парочку з транспорта прихопив. Компот.

– За борт!

Павлов насилу звів подих, відкашлявся.

– Куди ж ми попали? – розгублено пробурмотів він. – Я ж ішов за компасом. Берег мав бути за п’ять миль.

– Оце цілком слушне запитання, – сказав Шубін, підкреслено спокійно, навіть спроквола. – Давай-но, голубе, визначимося на місці!

Він ввімкнув лампочку під козирком рубки і освітив карту.

Але в карті не було потреби. Моряк уміє мислити картографічно, подібно до математика, який легко оперує в думці багатозначними числами. Думкою Шубін промчав уздовж Моозундського архіпелагу, перевіряючи на шляху всі небезпеки. Банки, мілини, камені, що виступають з води.

Мотори було заглушено. У тиші, що настала, вухо почало розрізняти плюскіт води. Він вирізнявся на якомусь розміреному рокітливому гулі. Приплив? Схоже, але не приплив.

Східну частину неба, очевидно не дуже далеко, прокреслило кілька ракет. Набите око Шубіна встигло розглядіти праворуч дві башти, на невеликій відстані одна від одної. Маяки! Ліхтарі на них, певна річ, погашено. У військовий час маяки працюють тільки за вказівкою.

Шубін пізнав їх і присвиснув. Тільки в одному місці на узбережжі маяки стоять так близько один від одного.

– Ось куди ми попали! – Він сердито тицьнув пальцем у карту. – Дивись, куди привіз!

– Рістна?! – Павлов гарячково зашелестів картою. – Не може бути! Адже це розходження з курсом на двадцять три градуси.

Шубін промовчав. Він напружено вдивлявся в темний, мовчазний берег.

Може, не може… Та це був факт. Торпедний катер з незрозумілих причин відхилився од правильного курсу і ткнувся з розгону в прибережне каміння мису Рістна, крайньої західної точки острова Хіума.

На Хіума – сильний німецький гарнізон. Це ще більше ускладнювало становище.