Текст книги "Секретний фарватер"
Автор книги: Леонид Платов
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 31 страниц)
Лист, не доставлений на адресу
1
У своєму звідомленнї Селіванов високо оцінив допомогу, яку подала йому вдова Шубіна під час розшуків Вінети. Наказом командувача капітанові Мезенцевій було оголошено подяку.
– І все-таки випадок, – зітхнув командир порту, сидячи в Селіванова. – Якби вона не почула тоді: “Кладовище кораблів…”
– Несправедливо. І ви, і я, без сумніву, не раз чули ті ж слова. Але ми не вслухалися в них. І не зрозуміли. А вона зрозуміла. Чому? Душа була настроєна на цю хвилю. Всі сили душі були напружені, і ось…
– Вона не припускала думки, що Шубін міг помилитися.
– Так, і це, звичайно.
Грибов, якого Ришков зразу ж сповістив про знахідку, привітав Вікторію по телефону.
Це була найважливіша і найцінніша для неї похвала. І все ж Вікторія була невдоволена.
Нитку, яку впустив Шубін під час штурму, тепер знайшли і підняли. Але що далі? Куди тягнеться, куди веде ця нитка?
Завбачливий Цвішен устиг викрутитись, як завжди, і втекти завчасно, не чекаючи штурму Піллау.
Що ж у такому разі означала його радіограма, текст якої повідомив Нейл? Виходить, на Балтиці була ще одна стоянка, окрім “Кладовища кораблів” у Піллау?
Одверто кажучи, Вікторія сподівалася більшого і від самого “кладовища”. Знахідки були, загалом, жалюгідні. Запасні частини для підводного човна? Купа розірваних гральних карт? Даруйте, цього малувато.
Вікторія сподівалася, що у Вінеті знайдуть якісь документи, котрі проллють світло на діяльність “Летючого Голландця”. В її уяві поставало щось на зразок тієї ж радіограми або принаймні уривків донесення, перехопленого Шубіним. Адже міг забути Цвішен у Вінеті щось надто важливе? Міг чи ні?
– Ні! – рішуче відрубав Селіванов, коли Вікторія поділилася з ним своїми прикрощами. – Зовсім виключено, Вікторіє Павлівно. Як я розумію Цвішена, він не з тих, яким доводиться звертатись до бюро загублених речей. Що ви, далебі! Такий пройдисвіт, дуже спритний диверсант!
– Лоуренс теж був дуже спритний! – сердито сказала Вікторія. – І, між іншим, забув, кажуть, у поїзді валізку зі своїм рукописом. Потім заново відновлював її з пам’яті.
– А ви, бачу, відчули смак пошуків! – Селіванов схвально всміхнувся. – Так, це затягує. Азартна річ.
Та до чого тут азарт?
Не те що Селіванову, а навіть Грибову не зважилася б розповісти Вікторія про те химерне відчуття, яке оволоділо нею, коли вона натрапила на Вінету. Вінета була, гай-гай, порожня. Отже, треба шукати знову й знову, до тла перевернути весь Балтійськ, щоб знайти… Що? Цього Вікторія не знала.
Усе більше її полоняло відчуття, що в Балтійську, окрім Вінети, є ще щось дуже важливе, тісно зв’язане з “Летючим Голландцем”.
Пояснити це відчуття було нелегко.
Та ось приклад, який, може, підійде – хоч би трохи. Уявіть, що ви зайшли до темної кімнати й зупинились на її порозі чи навіть пройшли на середину. Не чути нічого, навколо пітьма. І все ж таки ви впевнені, що тут іще хтось є. Швидко натискуєте вмикач. Так і є! В кутках сидять люди і мовчки дивляться на вас…
Вікторія відчувала таке ж нетерпляче і водночас боязке очікування. Вона переступила поріг кімнати, навіть пройшла на середину, але скрізь було тихо, як досі. А вмикач на стіні все не могла знайти, хоч як старалася.
Містика? Анітрохи. Просто сигнал до краю напружених, загострено чутливих нервів.
2
Осінь непомітно змінилася на зиму, теплу, без снігу, але з вітрами.
Поряд з будинком Вікторії височів маяк, знизу білий, зверху червоний. Він спалахував через короткі проміжки часу, і тоді було видно грані його потужної лінзи, що відкидала світло далеко в море.
Коли по небу швидко линули хмари, маяк, здавалось, хитався. Коли ж біля вхідних бонів починали скаржитися на туман сирени, над маяком витягувалися довгі тіні, як крила вітряка.
Вікторія знала, що Шубін любив маяки. Може, він любив їх через те, що починав служити в Кроншлоті, – там перед війною стояли торпедні катери. А ліхтар на Кроншлотському маяку дуже затишний, у формі барильця, різнобарвний, мов ялинкова прикраса.
Погода в Балтійську мінлива. Тут часто гуляють шторми. Здається, вітри всієї Південної Балтики злітаються до цього міста на свій гемонський шабаш. Вони катаються на дахах, верещать, як розлючені коти, гуркотять, бряжчать, перевертом мчать вулицями, зривають з дерев останнє листя.
І раптом – майже в одну мить – все вщухає! Місяць просувається між хмарами, освітлюючи готично-гострий силует міста й простору гавань з військовими кораблями.
Море, яке видно Вікторії з вікна, цілком дисципліноване – затиснуте хвилеломом та пірсами.
Лиш далеке відлуння штормів долинає сюди. У сонячний день вода за хвилеломом темніша, ніж біля пірса. Та сонце якось не пасує до цих місць. Навпаки, мчать сизі, сині, сірі хмари. Забарвлення військових кораблів, що гойдаються на воді, гармоніює з ними.
Мабуть, похмурі пірати Цвішена до свого уявного затоплення, не криючись, відвідували Піллау. Суботню ніч вони пиячили в ресторані “Цум гольдене Анкер”[39]39
“До Золотого якоря” (нім.).
[Закрыть] – на тому місці нині споруджують готель, – а в неділю вирушали до кірки замолювати гріхи. На лавах сиділи, збившись докупи, спідлоба поглядаючи на всі боки.
Невже ж після них не лишилося в Балтійську ніяких слідів? Нехай Цвішен був завбачливий та обережний, як диявол. Ну, а інші члени команди: офіцери, матроси?..
Вікторія задивилася на море. Вдалині щось сліпуче блиснуло. Ага! Чайка зловила промінь сонця на крило.
Таким було і її, Вікторії, куце жіноче щастя. Блиснуло проти сонця крилом, та й тільки!
Як мало вона побула із Шубіним! Все скінчилося для неї занадто швидко. Не встигла отямитися від першим п’янких поцілунків, аж усе скінчилося.
У думці вона сердито зупинила себе. Грибов послам її до Балтійська не для того, щоб вона без кінця-краю голосила над собою. Він вірив у неї. Він сказав: “Хто ж краще за вас розумів Шубіна? Велике взаємне кохання – це, безумовно, і взаєморозуміння”.
Таж воно так і було!
Якось Шубін зауважив:
“Є ще небораки на світі! Живуть разом, пліч-о-пліч, і багато років живуть, а душі їхні перебувають на протилежних краях сонячної системи”.
А Вікторія розповіла йому про свою приятельку, яка з удаваною безтурботністю казала:
“Як ми живемо з чоловіком? Та так і живемо. Співіснуємо!”
У Вікторії з Шубіним було інакше. їй іноді здавалося, що вони вгадують думки одне одного.
А ось тепер нічого не виходило в неї з “відгадкою”..
Її дратувало й мучило те, що вона й досі тупцюється посеред “темної кімнати”. Напевне знає, що тут хтось є, але ніяк не може намацати вмикач на стіні.
3
Буваючи в Будинку Флоту, Вікторія, проходячи через фойє, неодмінно сповільнювала ходу біля стендів. Шубін заохочувально й загадково всміхався їй зі стіни. В кашкеті, насунутому на праве око, він мав такий вигляд, наче, спитай його, відразу ж охоче скаже, де шукати “деталь”, якої бракує для розгадки.
Дивлячись на Вікторію, – як завжди, прямо й весело, – Шубін наче аж хотів допомогти їй, підказати. Але вона не могла зрозуміти виразу його обличчя.
Чомусь вабили вітрини, що стояли під фотокарткою Шубіна. І водночас щось ніби відштовхувало од них.
Напевне, річ була в листі, який “пригнічував”.
Моряк писав дружині, побоюючись за своє життя. Але він нестямно ревнував її, і ревнощі були сильніші за страх смерті. Він писав: “Я вимучений ревнощами. Я бачу тебе в сні. Ти стоїш і дивишся на мене холодно, байдуже. Я, жахаючись, прокидаюся і довго не можу заснути. Але ж ми не чужі з тобою. Я твій чоловік, і я живий!”
Якась обтяжлива таємниця крилася між рядками, – вона ніби обворожувала.
Іноді Вікторії здавалося, що вона вже читала або чула про цього ревнивого моряка. Де? Коли? Як не напружувала думку, не могла пригадати. Після смерті Шубіна вона стала такою нестямною…
Вона ковзала очима по вітринах і поспішала далі.
4
Якось улітку випало Вікторії побувати в службових справах у Калінінграді.
З самого ранку парило – перед грозою. Люди ходили зігнувшись, ледве тягнучи ноги, наче брели по дну океану.
Повертаючись на вокзал, Вікторія сіла спочити в скверику перед клумбою квітів.
Оглядатися не хотілось. За спиною – вона знала це – руїни. Такий вигляд мав у 1949 році центр колишнього Кенігсберга: руїни, розкішні зарості бузку й бур’яну, майже джунглі, а в скверах – яскраві квіти, дбайливо посаджені новими мешканцями.
Кенігсберг було зруйновано під час жорстоких англо-американських бомбардувань у серпні й вересні 1944 року. Пілоти гамселили з повітря переважно житлові квартали. Центр перетворився на суцільне згарище.
Відновити цю частину міста було вже неможливо. Калінінград стали відбудовувати на околицях колишнього Кенігсберга.
Чи не диво, що в бабинці однієї зруйнованої церкви збереглася гробниця Канта у вигляді призми, гострою гранню вгору? В цьому був глузливий і зловісний сенс, гримаса смерті: мертвий уцілів, тоді як десятки тисяч живих мешканців Кенігсберга загинули й поховані під руїнами.
Так, руїни, руїни!.. Зітхнувши, Вікторія одірвалася від споглядання безтурботно-мирних квітів і підвелася.
Вона пройшла декілька кроків, обережно ступаючи по щебеню, і зненацька побачила під ногами дощечку з написом: “Lindenallee, № 17”.
Таж, здається, так звалася вулиця, де жила жінка, якій було адресовано лист ревнивця? І номер будинку ніби той же?
Вікторія поглянула на всі боки. Нічого не лишилося від Лінденаллее. Тільки гори щебеню були тут, сумовиті кістяки будинків, почорнілі від диму, та піраміди з бетонних плит і переплутаного дроту каркаса, напівзаховані в заростях бур’янів. Лип, від яких, очевидно, виникла назва вулиці, теж не було. Над бур’яном та щебенем і досі висів специфічний, невимовно журботний запах руйнування.
Вікторії розповідали, що деякі мешканці, чудом врятувавшись під час бомбардувань, ховалися потім у печерах серед руїн, зарившись у землю, мов кроти.
Сідаючи в поїзд, Вікторія все ще була під враженням руїн Кенігсберга. Зовсім зникла Лінденаллее якось гармоніювала при цьому з хмарою, що повільно сходила над містом. Вона була темно-синя, з фіолетовими плямами і, наближаючись, все більше й більше набрякала темрявою. Ось-ось мав бути дощ.
Поїзд рушив. За стукотінням коліс Вікторія не почула грому. Хмара над обрієм розкололася надвоє. Небо прокреслив прудкий зигзаг. По цьому линув дощ.
Нарешті!
Притулившись чолом до скла, по якому періщили дощові цівки, Вікторія вдивлялася в пітьму. Невидимі молоти гатили по хмарі, як по ковадлу, шалено викрешуючи з неї зливи іскор.
Тутешні місця – грозові місця.
Корінні мешканці – слов’янське плем’я пруссів. Як у всіх слов’ян, на їхньому небі панував громовержець Перкус (Перун). Слід гадати, що грози й тоді бували часто.
Та ще частіше над тутешніми положистими горбами кидали громи й блискавки не боги, а люди.
Кенігсберг, перетворений в згарище, тільки повторив долю литовського поселення Твангете, спаленого рицарями-тевтонами. Перші будинки Кенігсберга були збудовані на попелі, серед руїн.
І чи не кожного століття з того часу небо знову й знову стрясають нечувані грози.
У п’ятнадцятому столітті – це битва під Грюнвальдом, у вісімнадцятому – біля Гросс-Егерсдорфе, в двадцятому – біля Танненберге і, нарешті, найжорстокіша і найкривавіша з усіх – під Кенігсбергом – Піллау.
Луна титанічних битв і досі гуркоче над пагорками, а в небі спалахують зірниці, як відблиски далекої канонади…
Вікторія неї відходила од вікна. Не було чути ні гуркоту грому, ні шелестіння дощу. Гроза була безгучна. Тільки чітко постукували колеса. І під цей стукіт, через рівні проміжки часу, над обрієм виростали кострубаті стовбури блискавок. Одну мить було видно облиті яскравим світлом пагорки, гаї, гостроверхі черепичні дахи, і все знову зникало в безпросвітній темряві.
Через щілини у вікнах протікала вода, чорна калюжа хлюпалася на підлозі – в такт похитуванням вагона. Вікторія підібгала під себе ноги. Вона любила грозу. Але сьогодні щось заважало втішатися грозою. Що це було? А-а, лист моряка і руїни зниклої Лінденаллее! Якісь майже безформні здогади роїлися в голові, виникали далекі сумні зіставлення. А у вухах настирливо лунало монотонне: “Я живий, Лоттхен. Я живий!”
Фраза ця була не благальна, ні! Лунала скоріше як погроза чи заклинання. Моряк наче гіпнотизував на відстані свою дружину. Слова з болісним зусиллям виривалися з його горла. Він ніби волав до дружини з-під могильної плити або з дна океану крізь багатометрову товщу води.
І раптом – новий сліпучий спалах! Хмара, що не відставала від поїзда на всьому шляху, піднялася й скрутилася знизу, немов обгорілий сувій.
Вікторія зрозуміла! Вона ніби вихопила з полум’я дорогоцінний нерозгаданий згорток.
Ні, вже розгаданий! Лист, що лежав під склом у Будинку Флоту Д так невідчепно катував її, написав Венцель, штурман “Летючого Голландця”!
5
Уранці лист у присутності кількох офіцерів дістали з вітрини.
Це було щось схоже на щоденник, досить детальний, але без дати, побіжні, уривчасті записи. Очевидно, робили їх час від часу, в міру того, як щось спадало на думку або траплялася нагода лишитися на самоті.
І подумати ж тільки, що всі ці роки лист із “Летючого Голландця” пролежав у фойє Будинку Флоту під фотографією Шубіна!
А до того він довго валявся серед інших не відісланих адресатам листів у дворі поштового відділення. І Шубін ходив по цьому паперовому килиму. Досить було тільки нагнутися, щоб підібрати надзвичайно важливий документ, значно важливіший, ніж перехоплене ним донесення. З перших же рядків Шубін, певна річ, зрозумів би, хто автор листа.
Але він під ноги не дивився. Він був захоплений пошуками Вінети, так само, як Вікторія минулого року. Так, їхню увагу було відвернено. Саме через це лист пролежав так довго під склом вітрини.
Сторінки листа були пом’яті, брудні, – очевидно, затоптані чобітьми. На двох чи трьох листках розпливлися бурі плями. Кров? Може, навіть кров Шубіна?
Вікторія відігнала цю думку й почала читати. Ось згадка про булькатого Гейнца, далі про Готліба, Курта, Рудольфа….
Розділ п’ятий“Ix лебе, Лоттхен!”
“Я живий, Лоттхен. Ти здивуєшся, дізнавшись про це. Але я живий. Придивись краще; це мій почерк. Адже ти пам’ятаєш мій почерк. Вір мені, це я. І я живий.
Я ризикую життям, коли пишу тобі. Я змушений писати, раз по раз ховаючи листки, повсякчас озираючись. Мене розстріляють, довідавшись, що я пишу тобі. Навіть не висідатимуть задля цього на берег. Виринуть уночі і розстріляють у відкритому морі, якщо, звісно, сприятиме погода.
Церемоніал відомий. Приреченого виводять на палубу під конвоєм двох матросів, третій несе баластину, щоб прив’язати її до ніг. Керує розстрілом вахтовий офіцер, колишній товариш по кают-компанії, який напередодні передавав приреченому сіль за столом або програвав йому в шахи.
Я бачу це так ясно, мовби це вже сталося. І я боюся. Але ще більше я боюся, що ти мене забудеш.
Лист дуже довгий. Я пишу його протягом усіх цих нескінченних років.
Писати на нашому підводному човні найсуворіше заборонено. Та мені вдалося обминути заборону.
Бачиш, я користуюсь особливим довір’ям командира (одного разу він сказав, що я і Курт – його лейб-гвардія на підводному човні). Як штурман, я знаю всі таємні підходи до Вінетів, прокладаю курс.
Мало того, наш командир честолюбний. Він не від того, щоб видати опісля війни свої мемуари, на зразок “Семи стовпів мудрості”. Та Лоуренс поєднував у одній особі розвідника й літератора. Наш командир зовсім не має літературного хисту. Тому він попросив мене допомагати йому.
У вільний час я веду записи, які він ховає потім до сейфа. Роблю це зовсім відкрито, на очах у інших офіцерів, а тим часом уривками пишу й до тебе. Звичайно, при найменшій небезпеці доводиться швидко підкладати лист під чернетку мемуарів. Сподіваюся випадку чи якоїсь оказії.
За всяку ціну і якнайшвидше ти повинна дізнатися, що я живий!
Мене постійно підганяє оцей Гейнц. З усіх моїх товаришів я найбільше боюсь і ненавиджу Гейнца. Ти напевно пам’ятаєш його. Я познайомив вас у ресторані в Піллау. Він булькатий, лисий і весь час жартує.
Лоттхен! Жарти його схожі на розпечені голки, які під час допиту заганяють під нігті! День у день він робить мені допит, ловить, розставляє пастки.
Він вичікує, коли я зірвусь. І я можу зірватись. Скажу що-небудь таке, про що не можна ні говорити, ні думати, коли урветься терпець через його причіпки, підлі натяки щодо тебе!
Втім, зрідка він дає мені перепочити і береться підловлювати інших.
Учора, граючи в шахи з Рудольфом, він почав стиха наспівувати:
Ес гейт аллес форюбер,
Ес гейт аллес форбай.[40]40
Все минає, все проходить мимо (нім.).
[Закрыть]
– Приємний наспів! – недбало мовив Рудольф. – Звідки це?
– Ви не знаєте?
– Ні.
– О! Невже?
– Я не музикальний. Ваш хід, лікарю!.. Програвши партію, Гейнц пішов дуже невдоволенні.
А ми з Рудольфом мовчки перезирнулися. Ми, звісно, знали нещодавно придумане продовження цієї пісеньки. Воно крамольне:
…А втім, можливо, це не Гейнц. Мені здається непевним Курт, улюбленець командира. Не викликає довіри також Готліб, механік. Можливо, він тільки удає з себе дурника. Та, власне кажучи, і Рудольф, мій сусід по каюті…
Усі тут підозрюють один одного і стежать один за одним. І попри все, ризикуючи життям, пишу тобі, щоб сказати: я живий!..
Тепер, Лоттхен, відкрию таємницю. Наша загибель обманна! Ми лиш удаємо мертвих.
Подібно до мертвих, ми перебуваємо в мороці, у світі привидів, де ходять скрадаючись і говорять стиха. Однак жоден мрець не одержує платні, а ми одержуємо – навіть потрійну! А це незаперечний доказ того, що я живий, правда ж?
Бій у Варангер-фіорді, про який було написано в поховальному повідомленні, закінчився внічию. Командир обдурив ворога і втік.
Та, повернувшись на базу, ми дістали “призначення на той світ”, як дотепно висловився Курт. Навесні 1942 року ми ще були здатні до жартів.
Та знай: це лише маскування під мертвих! Наш командир живий. І я живий. Пам’ятай: ти моя дружина, і я живий!
Ні в якому разі не продавай дім на Лінденаллее і не виходь заміж. При живому чоловікові не можна виходити заміж, пам’ятай це!
Лікар просто піддрочує мене, щоб я пробовкався. Нічого, я теж почну прислухатися до його слів, до всіх його обмовок, жартів, анекдотів. І побачимо, кого з нас першим поведуть на ніс човна по вузькуватій слизькій палубі. Але іноді я вірю йому. І найчастіше – у сні. Коли людина спить, душа її беззахисна. Я нічого не можу з собою вдіяти, Лоттхен, як не прагну.
Я бачу сон, один і той же, занадто жахливий. Я бачу, що йду по Лінденаллее. Сусіди, які стоять за огорожею, відвертаються од мене і не відповідають на мої вітання. Я підходжу до нашого дому, відчиняю хвіртку й зачиняю її за собою. Роблю це дуже повільно. Я боюся того, що станеться. Я знаю, що станеться.
Підводжу очі: на терасі стоїть наш Отто в оксамитовій курточці й коротких штанцях. Він бачить мене, та не рушає з місця. “Чого ж ти? – кажу я. – Адже це я, твій тато”. Я насилу зводжу подих від хвилювання. Серце шалено б’ється в грудях.
А потім з’являєшся ти. Ти теж стоїш, не рухаючись з місця, і дивишся на мене – холодно, байдуже, відчужено. Ти дивишся на мене так, ніби я винен перед тобою й Отто. Але ж я не винен! Мене примусили піти на цей підводний човен. Я не хотів цього. Ти ж знаєш: я хотів лишитися в Копенгагені…
Що може бути страшніше від такого сну?
Тільки пробудження!
Напевне, людина, прокинувшись у домовині, відчуває отакі муки.
Розплющивши очі, я бачу себе все в тій же тісній, як труна, каюті-вигородці, а наді мною темне склепіння. Це підводок підводного човна. Тікати з човна нікуди….
Нещастя мої почалися з квітневого відрядження до Копенгагена. Пам’ятаєш його?
Надто добре виконав завдання! А ми з тобою так раділи з моїх успіхів!
Підводному флоту знадобились ці кляті військово-морські бази, щоб завдавати удари Англії. Адмірал Деніц зробив заявку на Данію й Норвегію і дістав їх.
Англійці розмальовують події так, ніби наших солдатів було сховано в трюмах німецьких торговельних суден, що прибули до Копенгагена напередодні вторгнення. Ти знаєш, що це брехня. Я розповідав тобі. Напередодні в Данію прибули – звичайним пасажирським літаком – усього двоє: я – за уповноваженням військовоморських сил та майор, командир батальйону, який мав захопити міські укріплення.
Майор, удаючи туриста, зайнявся копенгагенською цитаделлю, де розміщені штаб, телефонна станція, караульні пости. А я попрямував у порт.
Біля пірса стояло надто багато суден. Та я з’ясував, що два великих транспорти хутко відпливуть. Таким чином, звільниться місце для наших десантних кораблів. Усе було гаразд. У шифрованій телеграмі я міг навіть вказати номери причалів.
Увечері мною зацікавився поліцай. Я пояснив йому, що заблудив. Товстий йолоп послужливо провів мене до зупинки автобуса. А коли він пішов, я повернувся на пристань, щоб закінчити свою роботу.
Подивилася б ти, як пройшло вторгнення! На маневрах не могло бути краще (до речі, операцію так і називали: “Везерські маневри”). Наші солдати діяли в цитаделі, ніби стояли там гарнізоном кілька років. І на пристані панував не гірший порядок. Якийсь матрос-датчанин, що позіхав біля причалу, навіть прийняв швартови з нашого десантного корабля. Спросоння дурень порахував нас за своїх. Хоча ні, я сплутав, це трапилося пізніше, в Норвегії. Датчани поводилися, як кролі: наївні, товсті, самовдоволені. Вторгнення в Данію дуже скидалося на полювання на кролів.
Коли б то вся війна була така! Однак вона була не така…
– Ви відзначились у Данії й Норвегії, – мовив командир, коли я відрекомендовувався йому з нагоди призначення на підводний човен. – Додайте до своїх позитивних якостей ще вміння мовчати. Така вже відтепер ваша професія: діяти й мовчати.
Я зрозумів, що означає “діяти й мовчати”, дуже скоро – під час операції “Букет червоних квітів”. У Піллау й вдома я не розповідав тобі про неї, але тепер це вже не таємниця. Треба було, бач, виставити букет у вікні нашого посольства в Дубліні – як сигнал до повстання й державного перевороту. Та лише після того, як ми висадимо в Ірландії організаторів повстання!
Це не вдалося, бо один із них умер од серцевого приступу в Ірландському морі, вже зовсім недалеко від похилих зелених берегів.
Довелося повернутись ні з чим, коли не рахувати мерця.
І тоді я припустився помилки, підбуривши проти себе лікаря.
Розумієш, у поході він дуже дратував мене: безладно метушився біля конаючого, якого підтримували товариші, давав йому нюхати нашатир, невміло тицяв голкою в руку. Я терпіти не можу безголових. І за вечерею сказав, що “пасажир з Дубліна” вижив би, будь на борту лікар, а не фельдшер (але ж так воно і є: Гейнц – військовий фельдшер, ми лише з ввічливості звемо його лікарем).
Гейнц позеленів од люті, але все-таки засміявся.
– У “пасажира з Дубліна”, – відказав він, – замість серця була стара стоптана калоша. З таким серцем не варт було навіть танцювати “гроссфатер”, не те що братися до диверсії.
– До того ж у човні було надто задушливо, – зауважив Курт, улюбленець командира.
– Курт має рацію, – підхопив лікар. – Коли б можна було спливти і пустити крізь люк свіжого повітря… Але ж ви знаєте, що ми не могли спливти. Над нами було багато англійських кораблів. Втім, – люб’язно додав він, повернувшись до мене, – коли ви відчуєте себе погано, я обіцяю потроїти свої зусилля.
І бачила б ти, як він вищирився! Рудольф каже, що наш лікар скидає усмішку тільки на ніч, а вранці, почистивши зуби, знову надіває її.
Він лютий, хитрий і нерозумний! Найнебезпечніше поєднання. Пам’ятаєш східне прислів’я: “Важкий камінь, важкий і пісок, та найважча – злоба дурня”?
Та годі про Гейнца.
Зате наш командир розумник і всебічно освічена людина.
Поруч з морехідними довідниками на його книжковій полиці стоять Шпенглер, Ніцше, Гете, Моммзен. У Вінету—два на його замовлення регулярно доставляють економічні журнали – разом із пальним та харчами.
Уперше прийшовши до нього й чекаючи, поки він прогляне документи, я задивився на книжкову полицю. Він перехопив мій погляд:
– Ви, здається, закінчили університет до того, як вступили у військово-морське училище? Де саме? Ага! Про це сказано у ваших документах. Кенігсберг.
– Готувався стати доктором філософії, пане капітан другого рангу, – доповів я.
Проте розмова на цьому урвалася.
Наш командир навдивовижу небалакучий.
За всі ці роки, що я служу з ним, він – при мені – лише двічі вступив у спільну розмову в кают-компанії. І то несподівано. Його немовби прорвало. Видно, тема зачепила за живе. Людині таки дуже важко залишатися наодинці зі своїми думками, тим паче, коли вони невеселі.
Кажуть, він наймовчазніший офіцер німецького підводного флоту. Дуже можливо. Особливі умови нашої діяльності, звичайно, наклали на нього свій відбиток. Людина замкнена, бо тримає дещо під замком.
Втім, у вас, жінок, це, мабуть, інакше. Ви стаєте ще балакучішими, коли маєте секрет. Ретельно ховаєте його за своєю безтурботно-милою, що паморочить голову, балаканиною.
Та я хотів не про це. Я хотів змалювати тобі нашого командира.
Ти гадаєш, його обличчя завжди нерухоме? Навпаки! Мімікою він ніби доповнює скупо відмірювані слова. І це справляє полохаюче враження. Чого варте хоч би звичайне його кривляння: голова схилена до плеча, одне око примружене, друге спрямоване на тебе з незрозумілою, багатозначною посмішкою. Він наче прицілюється…
Повторюю: командир тільки двічі відкрився переді мною поза нашими службовими з ним стосунками.
Уперше це було так. Ми доставили чергового пасажира в точку рандеву й поверталися “порожнем”. Командир обідав у кают-компанії, що не так часто буває.
Як і завжди, він сидів мовчки. Ми вже так звикли до цього, що розмова за столом – зрозуміло, неголосна і стримана з поваги до командира – не вщухала.
Мова чомусь зайшла про майбутнє. Що робитимемо після війни, коли Третій рейх зітре на порох своїх ворогів і запанує над світом?
Франц, старший помічник, сказав, що безробіття нам принаймні не загрожує, війн вистачить на наш вік. Рудольф щось промурмотів про втому. Гейнц зіщулився. Великі рожеві його вуха настовбурчились ще більше.
Помітивши це, я процитував Гегеля: “Війна оберігає народи від гниття”.
Рудольф роззявив рота, щоб відповісти. Та раптом у кают-компанії пролунав різкий, тонкий голос. Всі здивовано підвели голови. Командир заговорив!
– Ви маєте рацію, Венцель, – промовив він. – Точніше, її має Гегель. Без війн не можна. Людина не може без війн. У цьому – суть її споконвічної життєвої боротьби.
– Але ж із ким воювати, коли світ буде підкорено?
Командир похмуро всміхнувся:
– У людей куца пам’ять. Час від часу доведеться нагадувати то одному, то другому континенту, що господарі світу – німці!
Він замовк і більш не брав участі в розмові.
А вдруге розбалакався – так само раптово, – коли підводний човен лежав на грунті, вичікуючи настання темряви, щоб випливти на поверхню. Ми сиділи за вечерею. Розмова точилася про довголіття.
Пам’ятаю, Готліба не було з нами. Він був, певно, в моторному відсіку. Я похвалився своїми батьком, дідом, прадідом. Ніхто з них не дозволив собі вмерти раніше сімдесяти.
Гейнц почав вихваляти цілющу дію китайських трав. Потім засперечалися про те, яка професія найвигідніша в розумінні довголіття. Я стояв за пастухів, Курт і Гейнц – за пасічників.
І раптом у кают-компанії пролунав голос командира:
– Найдовше живуть голови військових концернів! Чому? Не знаю. – Він помовчав. – Я помітив, що фабриканти зброї живуть тим довше, чим більше людей умерло з їхньою допомогою. Зробив навіть кілька виписок – заради цікавості. Ось! Візьмімо хоча б Армстронга. Засновник фірми, винахідник нарізної гармати. Він жив дев’яносто років! Смерть, певно, обачлива. Потурає своїм постійним постачальникам. Дуже вправно відкупався од смерті і Безіл Захаров, компаньйон його сина… Прожив… стривайте-но!.. Вісімдесят з гаком. Так, справді! Хайрам Максим, винахідник кулемета, жив сімдесят шість. Альфред Крупп – сімдесять п’ять. Август Тіссен – вісімдесят два. І синок його Фріц не схибив. Подав фінансову підтримку нашому фюрерові й дотягнув до сімдесяти шести. А ви кажете про пастухів та пасічників!
Він підвівся, заховав до кишені записну книжку.
– Треба вміти робити висновки з прочитаного! Наш Готліб збирає кладовищенські квитанції. Навіщо? Щоб довше прожити. Дурниця! Квитанції не допоможуть, не зможуть допомогти. Пакунок акцій – воєнних акцій! – куди надійніше! Роздобудьте такий пакунок, вчепіться в нього зубами і не випускайте навіть уночі! Смерть поблажлива до фабрикантів зброї.
Люди, як мені здається, починають цікавитися довголіттям, майже проживши життя. Так і наш командир. На вигляд йому не менш п’ятдесяти, хоч він приховує це і навіть фарбує волосся. Про це обмовився Курт.
П’ятдесят літ – і тільки командир підводного човна!
Звання командира теж не відповідає його вікові й військово-морському досвіду. Він всього-на-всього капітан другого рангу. В цьому званні був у 1942 році, так і лишився в ньому.
Бачиш, він просто не встиг дістати підвищення, бо був “потоплений”. Ми лишилися в тих же військових чинах, у яких нас застало потоплення.
Ось чому найкращий підводний ас Німеччини досі лиш капітан другого рангу, хоч давно вже мав бути адміралом.
За інших обставин він енергійно просувався б угору по сходинках чинів і посад. Йому протегує сам адмірал Канаріс…
(Довелося трохи зачекати, прикрити лист картою. Повз мене пройшов Курт, безтурботно насвистуючи й похитуючись, мов на танцях. Він, безсумнівно, шептун!)
Пишу далі. Так, Канаріс… Командир вчився разом з ним у кадетському училищі в Кілі, а ти знаєш, як однокашники допомагають один одному на флоті і в армії.
Та річ не тільки в Канарісі. Мені розповідали, що ще в двадцяті роки нашому командирові, тоді маловідомому лейтенантові у відставці, пощастило зробити важливу послугу фюреру. Це сталося на мітингу. На фюрера було вчинено замах, та наш командир прикрив його грудьми. Куля, призначена для фюрера, зачепила шию командира й пошкодила якийсь мускул чи нерв. Так він став калікою. Як бачиш, почесно. Ось чому командирові довірили командувати таким підводним човном, як папі. Він користується правом особисто доповідати фюреру!
Але чому, будучи другом Канаріса, навіть більше, користуючись правом особисто доповідати фюреру, командир терпить Гейнца?
Вважають, що Гейнц стежить за нами з наказу командира. А я гадаю: чи не приставлено його наглядати за самим командиром?
Ось приклад. Ми прибули до Вінети—два і стали па ремонт. Цього дня база була в траурі, як і вся Німеччина, – тоді саме на Волзі полонили нашу звитяжну Шосту армію.
Увечері в кают-компанії зійшлися Рудольф, я, Готліб, Гейнц і ще хтось. Вдаючи, що хоче розвеселити й підбадьорити товариство, Гейнц, за своїм звичаєм, розставляв нам пастки. Ми мовчали.
