Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 31 страниц)

Розділ сьомий
Засідка на острові Зміїний

1

Командир корабля похмуро зустрів Олександра після його повернення, із застави, де було схоплено порушника, що прикинувся утопленим.

– Не щастить мені з вами, лейтенанте!

Олександр здивувався. В чому його провина?

– Та ні! Штурман ви добрий. Але комдив тільки те й робить, що забирає вас у мене. Ось тепер ідеї є до Ленінграда на додаткове тренування перед змаганнями. Уже наказ друкують.

– На тренування – зараз? То це ж безглуздо! Уся дільниця кордону напружена через нахабну спробу її – порушити, а він, лейтенант, штурман корабля, прохолоджуватиметься, хлюпатиметься в басейні під світлом рефлектора, як на кінозйомці!

– Прошу дозволу ввійти!

З-за дверей долинуло: “Так!” Комдив розмовляв по телефону, певне, з округом. Не відводячи трубки од вуха, він махнув рукою на крісло: запросив сісти.

– Ясно, товаришу генерал, – повторив комдив. – Зрозумів вас. Так, він уже тут. Зараз відправлю до вас, товаришу генерал!

Подивившись на Олександра, що сидів перед ним, випроставшись, з холодно-відчуженим виглядом, він усміхнувся, навіть, здалося, підбадьорливо моргнув. Комдив моргнув? Ні, цього не могло бути.

– Ніколи пояснювати, лейтенанте. Беріть мій катер і щодуху – на поїзд до Ленінграда!..

Так Олександр і зробив.

З управління від генерала він вийшов пружною ходою, в чудовому настрої. І якби хтось стежив за ним, то, мабуть, зрозумів би: це радощі особливі, войовничі, від яких блищать очі, але щільно стискається рот!

Дуже б хотілося хоч на півгодини забігти до Грибова, та робити цього було не можна. Та й до поїзда лишалися лічені хвилини.

Іншим разом Олександр неодмінно дійшов би до вокзалу пішки, – тут-бо і йти нічого. Ще раз помилувався б панорамою Неви і красунею “Авророю”, поставленою навічно біля Нахімовського училища. Та зараз не до цього. Він на ходу вскочив у трамвай і одразу ж почав пробиватися до виходу:

– Виходите біля вокзалу? Вибачте!.. А ви виходите?..

Дівчина, що стояла біля виходу, покірно відступила вбік. Раптом зовсім близько Олександр побачив здивовано й радісно розширені сяючі очі.

– Ви?

– О! Це ви?

Вагон зупинився. Ззаду гукнули:

– Товаришу моряк! Не виходите, то дайте людям вийти!

Відчуваючи, як його нетерпляче штовхають в спину, Олександр несподівано нахилився до своєї колишньої сусідки по театру і, майже торкаючись губами її вуха, швиденько прошепотів:

– Побажайте мені талану!

Очі її стали зовсім круглі.

Він зіскочив з підніжки, пройшов кілька кроків і озирнувся:

Дівчина повільно хитала головою, показуючи, що нічого не розуміє. Потім невпевненим рухом піднесла руку до щоки і ледь помітно поворушила пальцями – усе-таки побажала йому талану!

В поїзді Олександр не переставав дивуватися сам собі.

Що це на нього напало? Ні з того ні з сього попросив майже незнайому дівчину: “Побажайте мені талану!”

Адже ж ніколи не був марновірний чи надто чутливий. Очі, чи що, були в неї в цю мить такі розплющені, відверто радісні? Його ніби штовхнуло під руку.

2

Наступного дня групу лейтенанта Ластикова в складі його самого і двох плавців, відібраних серед матросів дивізіону, було перекинуто на маяк, що стояв поруч одного з островів у затоці.

Олександр пояснив матросам завдання.

– Справа, виходить, з туманом, – глибокодумно промовив матрос Кузьома.

Другий матрос, Бугров, узявся запально міркувати яро найновіших аквалангістів, які нібито вже пересуваються за допомогою моторчика й гвинта.

– Слухай! Не забивай ти мені баки, – попросив Кузьома. – Товариш лейтенант пояснив: наш піде без моторчика. Як він пролізе з моторчиком під скелею?

– Правильно, – підтвердив Олександр. – Нащо попові гармонія, як у нього є дзвони й кадило? Але, врахуйте, усякі несподіванки можливі. Бо що це за люди? Як кажуть: один пишуть, два пам’ятаємо.

– Хитрують?

– Ще й як хитрують!

Встановили нічну вахту. Вдень острів, як і раніше, був безлюдний, тільки його ретельно роздивлялися в бінокль, а ввечері туди привозили Олександра.

Два помічники недалеко чергували в шлюпці, готові за сигналом ракети поспішити на допомогу.

Перша й друга ночі на острові минули спокійно. Не хлюпнули, розходячись, хвилі, що набігали на берег. Не скрипнула галька під вкрадливими кроками. І не відбився на тлі неба силует, горбатий, хижий.

Лиш без угаву шуміли сосни над головою і шелестів прибій унизу. А вдалині мигтів маяк. Два довгих проблиски, три коротких – добре напучення для друзів, щоб підбадьорити вночі. І – суворе попередження ворогам!

Невидима на воді лінія кордону розрубує затоку за якихось шість кабельтових від маяка. Вночі вмикають світло, починає працювати прожекторна установка. Біла мітла, ледь розпушена на кінці, чисто підмітає затоку, ходить рівномірно туди-сюди, туди-сюди. Нічого непоміченого й недозволеного не повинно лишатися на водній поверхні, ніякого непотрібу, жодної “смітинки”.

Праворуч – застава Ривчуна. Ліворуч корабель перекриває кордон. Разом з морським прикордонним постом усе зв’язано в один тугий вузол.

Нині вузол зв’язала ще тугіше – група лейтенанта Ластикова.

На світанку шлюпка підійшла до острова і зняла з нього Олександра.

До півдня він проспав, потім перегорнув пошарпану книгу “Острів скарбів” і тільки ввечері вибрався на повітря. Вдень це було якнайсуворіше заборонено. За маяком з протилежного берега напевно спостерігають цікаві добродії в макінтошах, що приїхали з готелю для туристів. Поява зайвих – поза звичним числом – людей могла насторожити, викликати побоювання.

Позіхаючи і потягаючись, Олександр усівся на лавці поруч з начальником поста.

Населення маяка відпочиває переважно тут, під єдиним своїм деревом. Якимось чудом вистояло воно на кам’янистому мисі, котрий обвівали з усіх боків вітри. Це сосна, але приземкувата, коренаста, схожа швидше на саксаул. На ній інколи виростають плоди, теж незвичайні: труси і тільники, які команда розвішує на гілках після прання.

– Зауваження за це дістав, – поскаржився Олександрові начальник поста. – Недавно приїжджав комдив, дуже гнівався. “Не цінуєте, каже, свою флору! Сушите, каже, на ній білизну! Ліньки вам мотузочок протягнути”. Але ж із мотузочків здуває!

– Прищіпки якісь є, – ліниво сказав Олександр.

– Звідки нам про прищіпки знати? – зітхнув його співбесідник. – Засоби зв’язку, будову автомата, кулемета – це ми проходили. А прищіпки – ні. Ось приїде дружина, повчить.

Обличчя його проясніло.

Начальник поста був такого віку, як і Олександр, бронзово-засмаглий, дуже гарний. Весною, побувавши у відпустці, він одружився і тепер часто, до діла й не до діла, повторював слово “дружина”. Це слово було ще новим, ним видно хотілося покрасуватись, похизуватися.

В перший же день, пройнявшись до Олександра симпатією, начальник розповів йому історію свого кохання.

Це було його перше кохання.

– І – останнє! – з гідністю підкреслив він.

Навколо співрозмовників було дуже тихо, ніби в шхерах після заходу сонця. Перестав дути вітер. Тільники висіли на деревах зовсім нерухомо і не потребували ніяких прищіпок.

– До нас недавно приїжджав письменник, – сказав начальник поста. – Хоче про нас роман писати, про наше героїчне, а також буденне життя. Ну, не знаю. Іншим, може, буде цікаво читати. Ні, от коли б він про кохання написав! Ми йому кажемо: мало ви, письменники, пишете про це. А треба б великий роман чи навіть кілька романів про справжнє, віддане кохання. Найвідданіше! Як ти гадаєш?

Олександр промовчав.

– Сіли ми навколо гостя під нашим деревом і критикуємо його, але, звичайно, ввічливо. Колись, кажемо, письменники більше писали про кохання. Чому? Хіба стали менше кохати? А коли нові і пишуть, вибачте, якось в’яло і все більше про зраду або нещасливе кохання. А нам треба про щасливе!

– Трапляється і про щасливе.

– Теж неправильно описано, я вважаю. Поцілувались на останній сторінці, розписались, і книжка закінчилась. Мені не цікаво так.

– А як же тобі цікаво?

– Мені і моїй дружині, – поважно додав він, – цікаво прочитати далі – про подружнє життя. Як воно будується, який є позитивний досвід. Я б хотів прочитати про людей, які покохали одне одного замолоду – як я і моя дружина. Люблять, розумієш, дуже сильно і багато років. Ніякої фальші між ними, жодного слова неправди. Пройшли через усякі випробування, хвороби, довгу розлуку і прожили щасливо до самої смерті. Оце був би роман!

Він захоплено подивився на Олександра.

– Письменник не образився на тебе?

– Здається, ні. “Буду старатися, каже. Найголовніше, що я підмітив на кордоні, – це те, що ви щасливі. А щастя – непереможна сила!” Потім засміявся. “Я, каже, якби зумів, усіх вас так описав, що найкращі дівчата країни тільки б за прикордонників виходили заміж”. – “А що, і правильно, – зауважив мій прожекторист. – Обману не буде, товаришу письменник. Прикордонник – людина надійна!”

Олександр схвально кивнув.

– Зачекай-но, – сказав начальник, певно відважившись. – Що я тобі покажу зараз!

Він збігав у дім і приніс фотографію дружини.

– Ось яка вона в мене, – гордовито сказав він. – Подобається тобі?

З оздобленої черепашками рамки виглянуло наївне личко з круглими, здивованими очима. Коси було укладено на голові віночком. Чимось скидалася на ту дівчину, яка любила “перечитувати” Ленінград, “перегортаючи його гранітні сторінки”. Але в тієї очі, звичайно, були виразніші, яскравіші.

– Гарна, – ввічливо сказав Олександр, повертаючи фотознімок.

– Так? Знімок, врахуй, поганий. А насправді вона куди краща. Красуня вона в мене. – Він спожватився. – Що ж це я про себе та про себе! Про нас із дружиною. А ти як вирішуєш це питання?

Олександр знизав плечима. Виходило негарно. На відвертість належало відповідати відвертістю. Але він зовсім не вмів говорити на такі теми.

Потім знову згадав про дівчину в театрі. А про неї б розповів, коли б покохав? Ні, напевне. Це образило б її. А хіба він дозволив би собі її ображати?

У деяких дівчат, напевно, можна закохатись, коли вони слухають музику. В сусідки був тоді такий гарний вираз обличчя, зосереджено-ніжний, майже молитовний.

Він тільки одвернувся на мить, а вона вже була тут як тут, поряд із ним, ніби малесенький ельф спурхнув у ложу з люстри, що висіла над залом. А з оркестру в цей час звучав акорд, протяжно-томливий, величний.

“Це ж тема великого міста! – здивувалась вона. – А ви не знали?..”

– Ой! Заговорив я тебе! – з каяттям сказав начальник поста. – Ось ти й сумний став. Ходімо заправимося. Штормових качок будемо доїдати.

Позаминулої ночі був шторм, а в негоду птахи летять на світло маяка, як нічні метелики на вогонь, і розбиваються об вежу. Вранці кок підібрав кілька і тепер балував команду.

– Ходімо! – Олександр встав. – Через годину мені на вахту.

3

Ніякого руху на протилежному березі – ні вогника, ні іскорки. Двоє в кущах нерухомі. Вони розмовляють пошепки.

Точніше – це монолог. Говорить один – уривчасто, ніби відкушує кінці фраз. Другий лиш кидає репліки і уважно слухає. Він здивований. В його звичайно мовчазного помічника приступ відвертості!

– О! Ви назвали мене генералом диверсій. Ви мені лестите. Цвішен – ось кого можна назвати генералом диверсій. Я всього-на-всього старший фенріх, кандидат на офіцерський чин. Мій вік, бачите, було призвано вже наприкінці війни. Мені було вісімнадцять років. Я побажав віддати життя за фюрера і подав документи про відмінне закінчення школи плавання. Колишній чемпіон Європи Фріц Ягдт вважав, що я можу стати плавцем світового класу.

Командування задовольнило моє прохання. Після перевірки мене призначили у з’єднання адмірала Гельмута Гейє. Наша частина була на особливому становищі. Особовий склад випробовував секретну військово-морську зброю.

На очах у мене випробовували “Зеехунди”, двомісні підводні човни, а також катери-торпеди. Команда націлювала катер на ворожий корабель, потім викидалася за борт.

Гра зі смертю? Так. Але деяким щастило повернутись, особливо коли їх страхував другий катер, який перебував поблизу.

Через півтора місяця, у відповідності із моїм побажанням, я попав до загону бойових плавців. Ми тренувалися вдень і вночі. Італійці, як ви знаєте, випередили нас щодо цього, і треба було надолужити прогаяне.

Я, учень Ягдта, як і завжди, був у числі других. Одного разу, під час відвідин, сам Лев – так ми називали адмірала Деніца – звернув на мене увагу. Я дістав поза чергою звання старшого фенріха, кандидата на офіцерський чин.

На жаль, війна швидко наближалася до кінця. Сили наших сухопутних військ слабішали. Флот було загнано у гавань. Саме тому диверсія – уже як засіб оборони, а не нападу – виступила на передній план.

Так, цілком правильно. Це сказав Кеннінгхем:[50]50
  Кеннінгхем – англійський адмірал.


[Закрыть] “У небезпечному становищі єдиний вихід – атакувати!” Ось ми й атакували.

Звичайно, нам не пощастило добитися таких наслідків, як, скажімо, італійцям у тисяча дев’ятсот сорок першому році. Пам’ятаєте: на керованих торпедах вони проникли на александрійський рейд і атакували два лінкори – “Куін Елізабет” і “Велієнт”?

Начальство повторювало: протриматися за всяку ціну! Зволікати час! Ні, це не був страх перед агонією, хоча й кажуть, що той, хто помирає, всіляко намагається відтягнути останню, неминучу хвилину. Ми ще сподівались. Нам пояснювали, що в підземній Німеччині за нашою спиною виковують зброю перемоги.

Правильно! Геббельс називав її чарівним мечем Нібелунгіїв. Йшлося про атомну бомбу.

Але з бомбою ми, німці, запізнилися. Кажуть, всього лиш на півроку.

Я, однак, ще встиг одержати свій залізний хрест. Це було майже під кінець. У час вашої висадки в Північній Франції. Мене послали знищити міст через один із каналів на Шельді. А втім, ви знаєте про це не гірше за мене. Ви ж читали мій послужний список. Там розписано куди краще, ніж було насправді.

Отож-бо! В диверсії вирішують тренування, чітко відпрацьовані рефлекси, звичка. Сотні разів ми висаджували міст, так би мовити, уявно. А потім після півночі моя група спустилася під воду й потягла міну по каналу – майже на плечах. Мороки було з нею – до сьомого поту.

Я наказав мінятись через кожні п’ятнадцять хвилин. Двоє пливли, тягнучи за собою міну, третій посувався по дну, штовхаючи її ззаду. Четвертий відпочивав. Сили, розумієте, треба було берегти. Протягом усього шляху ми жодного разу не піднялися на поверхню. Як не поспішали, але тільки під кінець ночі притаскали міну до мосту. Важливо було не сплутати мости, як сталося з нашими попередниками. Довелося піднятись на поверхню, щоб зорієнтуватись. Я і фельдфебель Дітріх випірнули без найменшого сплеску – нас цього спеціально вчили. Потім ми по стропилах піднялися нагору.

Це буїв “наш” міст, який ми мали висадити. Виявилося, що доведеться зняти вартових. Це. знаєте, роблять дуже просто, ось так… Ну-ну, не буду! Хотів наочно показати. Важливо, розумієте, зразу добратись до горла! Можливо, вам коли-небудь знадобиться.

А втім, що це я? Ви ж тільки посилаєте на завдання. Все своє життя проводите в кабінеті або в легковій машині, зважуєте, обмірковуєте, потім проводите таких, як я.

Втім, я б із вами не помінявся. Мені було б нудно. Небезпека робить життя різноманітнішим…

Знявши вартових, ми з Дітріхом прикріпили міну до підніжжя центрального бика. Я перевірив годинник і пустив у хід механізм. Рівно опівдні, час “пік”, коли на мосту найінтенсивніше пересуваються вантажні машини і танки, міна повинна була спрацювати.

Вона й спрацювала. Не знаю, на скільки днів ми затримали просування ваших частин і яку роль відіграло це на останньому етапі війни. По-моєму, було б важливіше затримати росіян на Сході. І на цьому, нарешті, зійшлися, але вже в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році.

Моя група почула вибух, ховаючись у прибережному очереті. Отже, справу скінчено. Але ми думали тільки про те, як би повернутися додому. Найважче в таких випадках повернутися. Довго розповідати про це. Однак і Дітріх, і Міхель, і Рільке залишилися в каналі.

Я врятувався тільки завдяки своїй витримці і гемонському бажанню жити. Дві доби мені довелося просидіти на дні вигрібної ями, словом – солдатського нужника. Про це немає нічого в реляції. Таке, як правило, не вставляють у реляції. Про них не згадують і в послужному списку.

Яма, на щастя, була на березі. Вона щільно прилягала до каналу. Коли сапери, шукаючи нас, почали кидати у воду гранати, я приловчився і проліз у вузьку трубу. Дітріх забарився. Мабуть, труп його виплив, як випливає глушена риба. Ваші солдати задовольнилися цим трупом. Міхель і Рільке загинули раніше.

Дві доби – на дні вигрібної ями! Скорчившись, як недоносок у банці, тримаючи лице над смердючою квашею! Зрозуміло, я не міг взяти в рот загубник! Треба було берегти повітря на дорогу назад… Кулаки стискаються, коли згадую про це!

Адже я був романтичний юнак. Я любив Шіллера. Я мріяв умерти за фюрера і Третій рейх.

Здавалось, усієї води в Шельді, навіть у всьому Ла-Манші не вистачить, щоб змити з тіла той бруд, оті нечистоти, що падали зверху. Нікому і ніколи ще не розповідав про яму. Вам – першому. Просто до слова прийшлось. Вечір дуже тихий – і мені тепер іти на завдання. Хоч я не боюсь. Я вже давно перестав боятися.

І все-таки, знаєте, в ямі було краще, ніж у каналі. Час від часу моя схованка здригалася від поштовхів. Ваші солдати й далі баламутили воду своїми навісними гранатами. Дідько їх знає, для чого. Для профілактики, чи що?

Лише на третю ніч я зміг попливти…

Ні, ви не маєте рації. Колись я був гидливий, дуже гидливий. Не ображайтесь, але мені було б цікаво глянути на вас у ямі!..

Але після цього щось скінчилось у моєму житті.

Так! Не можу забути про яму!

Іноді я навіть вагаюсь: чи варто так чіплятися за життя. Чи не краще було б лишитися в каналі разом із Дітріхом, Міхелем і Рільке?

Ви маєте рацію: я став похмурий, жорстокий. А головне, занадто злий, щоб боятися.

Коли ваші через місяць виловили мене в Ла-Манші, я не боявся. Якщо атрофується душа, разом з нею, певно, атрофується й страх. Ви, звичайно, не знаєте. Звідки вам знати? Той, хто просидів дві доби у вигрібній ямі, інакше дивиться на все: не тільки на життя, але й на смерть.

Ваш полковник у таборі зрозумів це. Він був розумний чоловік. Холодний, безсердечний, але розумний. Поговоривши зі мною, відділив мене од решти військовополонених, потім домігся, щоб мене звільнили. “Дресировка дуже добра, – сказав він. – Шкода залишати, не використавши…”

Мені? Так, мені однаково. Я іду туди, куди мене посилають.

Ви, по-моєму, куди більше хвилюєтесь. Не хвилюйтеся. Операція пройде добре. Порівняно з Шельдою, або захопленням форту в Гаврі, або потопленням плавучого госпіталю це дрібниці для мене, дитяча гра в піжмурки.

Я виникаю й зникаю безшумно. Про це сказано в моєму послужному списку.

А якщо хто-небудь спробує стати мені на дорозі, я зроблю лише один швидкий, добре відпрацьований рух. Не відсувайтесь! Я пам’ятаю, ви не любите дотиків.

Механізм буде ввімкнено, годинники почнуть цокати. Я заведу на п’яту годину ранку, годиться? Для декого це буде неприємне пробудження.

Не турбуйтесь, я встигну повернутись. Ми помилуємося звідси чарівним видовищем. Вогонь і дим! І небезпечної таємниці немає більше.

Наостанку оцініть мою делікатність. Я ж так і не запитав, що це за таємниця.

Хоч про її важливість свідчить сума винагороди. Сума велика – отже, таємниця дуже важлива.

А зрештою: нічого не сталося б, якби я й знав.

Умію вмить забувати. Це входить до моїх професійних обов’язків.

Погляньте лишень на годинник: не пора?..

Шепіт стих. Тільки шумлять щоглові сосни, дрижить, ніби від холоду, листя осик і важко, глухо б’є хвиля об берег…

4

Вечір був тихий, і захід гарний, не червоний, проте на ніч розшумілися дерева, і хвилі стали зліше бити об берег.

Шлюпка потай підійшла до острова.

Щоразу в Олександра виникала одна і та ж настирлива асоціація. Сосни, здавалось, стурбовані чимось тим, що відбувається біля берега. Ніби швидко збігають по схилу і прислухаються, перегнувшись до води. Таке враження виникло, очевидно, тому, що всі дерева схилилися в один бік.

А можливо, неприємне почуття з’явилось від іншого. Постійно нахилені сосни нагадували фатальну косу Фріш-Неррунг біля міста Піллау.

Острів був, між іншим, непривітний сам по собі. Незважаючи на силу-силенну ягід і чудову рибну ловлю, бувати на ньому уникали.

У густій темряві Олександр побачив, як по скелях в’юниться брудно-сірий струмочок. Це дві гадюки лежали біля самої води, насторожено піднявши пласкі голови.

Один весляр замахнувся на них веслом, щоб змусити забратися з дороги. Вони засичали, випросталися і не поспішаючи прошаруділи між деревами.

– Вартові змії! – сказав Олександр і примусив себе усміхнутися. – Охороняють Вінету, як сторожові собаки:

Шлюпка, зашурхотівши, ткнулася в розколину між скелями. Береги були круті, обривисті.

Пристати можна було тільки тут, і це добре, бо полегшує спостереження.

Олександр умостився напроти розколини, поклав поруч ракетницю, маску, підводний ліхтар, пістолет. Ще в шлюпці він узув ласти і з допомогою моряків приладнав до спини балони. Потім відпустив веслярів.

Тепер – чекати! Запастись терпінням і чекати! В цьому вся тактика. Не спати, не дрімати! Ловити кожен шурхіт, скрип, сплеск! Перетворитися в кота, що завмер біля щілини!

Це схоже на першу нічну вахту Олександра в шхерах. Не вчорашню і не позавчорашню. Давно.

Тоді гвардії капітан-лейтенант послав юнгу в розвідку. Вночі було дуже страшно. А на світанку стало ще страшніше. Об берег несподівано вдарила хвиля, і зовсім поруч, метрів за тридцять, почав повільно спливати “Летючий Голландець”. Спочатку показався горб бойової рубки, слідом – усе вузьке сталеве тіло.

І тепер небезпека підніметься поруч острова із води…

Проте Олександр швидко подолав страх.

Для цього він завжди застосовував випробуваний засіб – згадував війну, фронтових друзів, команду славнозвісного торпедного катера.

Йому здалося, що вони стоять за його спиною в шаруватій імлі між соснами: пишновусий боцман Фаддєїчев, веселий радист Чачко, флегматичний моторист Степаков та інші.

На мить Олександр знову відчув себе хлопчаком, юнгою, вихованцем гвардійського дивізіону торпедних катерів, якого за “окатість” прозвали “гострозорим усієї Балтики”, а згодом “підвищили в чині” й стали називати “штурманеням”.

Потім Олександр подумав про зміїв, як колись, у ту, давню свою вахту.

Що не робив, не міг подолати в собі цей страх перед зміями, відразу до них. Навіть спеціально тренувався, коли був курсантом: приходив до зоопарку і довго стояв перед тераріумом. За товстим склом погойдувались кобри, в кутку ворушився бруднувато-сірий пітон. Олександр дивився їм в очі, відчуваючи, що волосся ворушиться у нього під кашкетом. Ні, страх і відраза не минали.

Він трохи заспокоївся, довідавшись, що Бєлінський так боявся зміїв, що не зміг спати в номері готелю, де на стіні “пущено” було змієподібний бордюр. Проте Бєлінський був критик, а не прикордонник. Йому не треба було служити в шхерах, де повнісінько змій.

Однак нині Олександр нібито менше боявся їх, – у всякому разі, значно менше, ніж у зоопарку перед тераріумом. Очевидно, це було тому, що він чекав на “найголовнішого гада”. Слизька земноводна істота, можливо, вже пливла до острова через затоку.

Олександр подумав про те, що ось він, нарешті, на порозі Вінети. А за ним, затамувавши подих, заглядаючи через плече, скупчилися всі, хто бажає йому щастя, люди, готові допомогти в майбутньому поєдинку: Кузьома, Бугров, Ривчун, начальник поста, комдив, а також генерал і професор Грибов у Ленінграді. Там, певно, вже гаснуть вогні. Місто поринає в сон.

Дуже цікаво спостерігати з вулиці, як засинають багатоповерхові будинки. Фіранки на вікнах різнобарвні. Ось зник червоний прямокутник. Навскіс від нього, на другому поверсі, разом погасли два зелених. Через кілька хвилин більшість вікон канула в темряву. Будинок поринув у сон, як у темну воду.

Хто його мешканці? Як провели вони цей вечір? З якими думками, з яким настроєм пішли спати?

Мабуть, цілий роман можна написати про будь-який великий ленінградський будинок. Кожне вікно – це окремий розділ. Кожен поверх – частина. І час однаковий для всіх: сьогоднішній пізній липневий вечір…