Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 31 страниц)

Розділ шостий
Почерк Цвішена

1

На початку літа передбачалося приступити до пошуків Вінети, але прикордонники випередили.

Олександра викликали до комдива.

З того, як спокійно той тримається, підкреслено не кваплячись закурює, Олександр розуміє, що справа невідкладна, важлива і, напевне, пов’язана з Вінетою.

Так і є.

– Нове доручення для вас!

Багатозначна пауза. Але, наслідуючи комдива, Олександр уже навчився за будь-яких умов зберігати спокій. Комдив прихильно киває:

– Так, по-вашому особливому департаменту. Не аквалангісти. Поки що не аквалангісти. Якийсь чорний макінтош.

– Знову біля Мурисова?

– Ні. Поряд. Ривчун повідомляє, що на тому березі помітили підозріле “ворушіння”. Прибув якийсь чорний макінтош. Із сусіднього готелю для туристів. Ви ж любите ловити рибу? – несподівано запитав комдив.

Олександр здивований:

– Рибу? Я б цього не сказав.

– Чому?

– Та якось не хвилює, товаришу комдив.

– Тобто як – не хвилює?! – Комдив підвищив голос. – Вас це не може не хвилювати! Ви ж запеклий рибалка! Запевняю вас! Ось і вирушайте собі ловити рибу до Ривчуна. Завтра, до речі, неділя. Не будемо передчасно здіймати галас. Можливо, усе це даремно. Зрозуміли?

– Так точно. Зрозумів, товаришу комдив…

Взагалі жити на Карельському перешийку і не захоплюватись рибною ловлею – це над людські сили.

Ще весною в Ленінграді Ривчун настирливо запрошував Олександра до себе.

– Лящі у нас – отакі! – спокутував він. – І щуки є. Метрів два! Не віриш? Ну, нехай буде півтора. А окуньки, ті, брат, самі в човен стрибають. їй-богу, не брешу! Побувай у нас – пересвідчишся! Краще приїжджай увечері, перед вихідним. Перехилимо з тобою чарочку, заночуємо, а о другій годині ранку, хочеш не хочеш, розбуджу. І позорюємо.

Так у них все й пішло: за розкладом.

Олександр, чекаючи вечері, трохи погуляв на самоті біля будинку, посидів на березі затоки, неуважливо кидаючи у воду камінчики.

– Ну як? Нагуляв апетит? – Ривчун уже метушився навколо столу, накритого до вечері.

Приятелі, відповідно до програми, перехилили по чарочці, повечеряли і сіли на ґанку побалакати.

Пройшов короткий дощик. Небо – липневе, дуже яскраве, жовто-зелене. Хмарки розтяглися по ньому оранжевими й червоними пасами. Сонце сіло, проте ще тепло.

У літній їдальні, яка була збита з дощок і стояла край берега на палях (жартівлива назва її “Наш поплавок”), бадьоро бряжчать ложки. Апетит у прикордонників богатирський, але сьогодні всі “невдоволені”.

Їдять, кривляться, примовляють: “Погано пече сусідка. Поганий хліб у сусідки, кислий!”

Учора пекар захворів і його відправили до госпіталю. Хліб доводиться поки що брати у “сусідки”, тобто на сусідній заставі.

Наряди вже пішли охороняти державний кордон. Прикордонники, що лишилися, розбрелись по подвір’ю. Кілька чоловік примостилися з книжками на високому камені. Поки, видно, кімната не вабить.

На другому краю двору – колективна стрижка: всією заставою стрижуть Вовку, трирічного сина замполіта. В руки дається він тільки старшині, а той був у відпустці, тільки-но приїхав. За цей час маля заросло, як дикобраз. Воно сидить на колінах у старшини, що клацає ножицями, і, нагнувши голову, реве басом. А навколо товпляться його дорослі приятелі й хором умовляють:

– Ну, Вовику! Не плач, Вовику!.. Давай, Вовику!

Одним вухом Олександр слухає вечірні мирні звуки застави, яка готується спати. Поступово гамір стихає. Барви тьмяніють, від затоки поволі котиться туман… Мовчанку порушує Ривчун.

– А в нас подія, – каже він, щоб розважити гостя. – Три дні тому двоє людей утопилися. Не наші, з того берега, але ж то теж люди – шкода.

Дружина Ривчуна подає голос із будинку.

– І такого шкода! – округло, по-володимирськи, говорить вона. – Обоє зовсім молоді. Хутірські. Її знайшли, а його й досі шукають…

2

На протилежному березі затоки живуть хуторяни. Люди чудові. Не дуже веселі, зате статечні, роботящі. Є бідніші серед них, є багатші. Тих, кажуть, навмисне розтикали тут після сорокового року.

По хуторах кочують бродячі батраки – зовсім дивина для радянських людей. Приходять, шукаючи роботу, здалека, з другого кінця країни, і все майно їхнє вміщається у невеликій скриньці та в кишенях просторої вовняної куртки.

Перед очима прикордонників проходять усі сільськогосподарські роботи: орання, косовиця, знову орання. Землі для прогодівлі малувато. Але ж є вода. Вдосвіта і під вечір, заклопотано стукаючи моторами, виходять у затоку рибальські човни.

У святкові дні на тому боці влаштовують гуляння або змагання на човнах із вітрилами. Сусіди люблять спорі. На лісистій горі бовваніє п’ятиповерховий будинок. Це готель для лижників і туристів. Сюди приїжджають не тільки із сусіднього містечка, але навіть із столиці. Повернувшись на заставу, старший наряду докладно доповідає про все, що довелося бачити. Пам’ять у прикордонників чіпка, добре тренована:

– Лікар на той хутір більше не приїжджав. Але хлопчик ще ходить з перев’язаною рукою. До хазяїна найнялися двоє нових наймитів. Знову приїздив чоловік у чорному клейончастому плащі. Невідомо, з міста чи з готелю. Машина в нього – мікролітражна, темно-коричнева. Стежив за нашим берегом у бінокль, ховаючись на сіннику. По обіді знову стежив – уже крізь вікно. Господар йому щось пояснював. А ввечері дід, батько господині, вудив рибу на човні.

Слід доповідати про все, що заслуговує на увагу, в тому числі й дрібниці. Хто його знає, можливо, тільки здається дрібницею, а придивишся та зіставиш з іншими дрібницями, і, дивись, вийде щось важливе!

Взагалі картина відкривається одноманітна. Подій майже не буває.

Однак недавно, в неділю, сталася подія, причому дуже сумна. Вранці, як і завжди, хуторяни попрямували у кірку. Дзвонар закликав їх витонченим передзвоном.

– Бач, видзвонює! – схвалив один прикордонник. – Частенько вибиває сьогодні! – Він сказав це тоном знавця, хоч до прибуття на кордон і не чув дзвону.

А після богослужіння почалося сільське свято. Отут, під час катання на човнах, і сталося нещастя. Воно скоїлося за невеличким мисом – прикордонники не бачили подробиць. Спочатку за деревами біліло вітрило. Потім дивляться – немає вітрила, зникло! Ну, значить, спустили його спортсмени. І раптом човни юрмою помчали до мису. Туди ж берегом побігли люди, деякі з баграми. Прикордонники зрозуміли: човен перекинувся!

Підтвердилося це наступного дня. З того боку повідомили через прикордонного комісара, що потонуло двоє, дівчина і хлопець. Просили взяти участь у пошуках.

Застава одразу ж відгукнулася. Кілька прикордонників пройшли вздовж нашого берега, оглядаючи зарослі очерету і бухточки, куди могло занести трупи течією Однак нічого не знайшли.

Звичайні повідомлення навіяли великий сум:

– Сьогодні матір водили під руки по берегу. Чи його, чи її мати. Дуже голосила.

– Знову водолазів привозили з міста. Всі шукають.

– Рідні дуже побиваються.

На третій день пошуків когось принесло до берега. Прикордонний наряд бачив, як рибалка кинув вудочки і побіг, незграбно розмахуючи руками. Зібрався натовп. Довго стояв біля води, потім рушив по домівках. Когось несли, тісно збившись. Простирадло, ні, поділ білої святкової сукні тягнувся по землі. То була утоплена.

– Як Офелія, – тремтячим голосом додав прикордонник.

За що дістав зауваження:

– Ви свої поетичні порівняння – до стінгазети! Офелію, товаришу Кикін, у рапорт не треба…

Супутника дівчини так і не знайшли…

– Куди ж він подівся? – Олександр здивований і стурбований, але взнаки не подає.

– Могло в море винести. Чи під корч затягло. Тут, знаеш, корчів у нас багато. Часто рвуть лески. Заклинило між корчами, він і гойдається собі під водою. До майбутньої весни прогойдається. А весною виштовхне його на поверхню, коли лід рушить. Повинен спливти.

– Ну, наговорилися? – докірливо питає дружина Ривчуна. – За розмовами зірницю б не проспати!..

Стемніло. Гавкають собаки. В квартирі замполіта – вона напроти – засвітилось у вікні. Штори не завішано.

Видно, як господар сідає до столу, присуває зошити та підручники. На засмаглому обличчі його – лагідний, майже дитячий вираз, трохи навіть сумний.

Одне за одним темніють вікна.

Тривожна група спить в одязі й чоботях, щоб не баритися з одяганням, коли пролунає телефонний виклик з кордону.

Ось і день минув. Що принесе ніч? З цією думкою засинають на заставі…

3

Мрець, якого так довго шукали, виплив саме в цю ніч.

Він виплив метрів за сто від нашого берега, напроти бухточки, затіненої крислатими деревами, де очерет густіший, ніж в інших місцях.

Помітили утопленика не відразу – він дуже довго погойдувався посередині плеса, ніби вагався.

Ніч – місячна, але небо геть заслане хмарами. Світло якесь розсіяне, мінливе, тьмяно-журливе.

Прикордонний наряд повільно проходить берегом, ховаючись за кущами.

Щоб прогнати почуття туги, наймолодший прикордонник починає стиха розмову:

– Тут старший лейтенант недавно рибу вудив. На спінінг. Однак не пішла. Всі нерви з нього витягла. Вигравала, вигравала, так і зникла.

– Тихше ти! – зупиняє старший. – Поглядай!

На плесі виграє велика риба; може, та сама, що “всі нерви витягла”. Блискотить плавець. Лунає характерний плескіт хвостом по воді. Знову тьмяно блиснув плавець. Що це? Невже не плавець – рука?!

Прикордонники не змовляючись разом присіли. Із-за кущів, не зводячи погляду, стежать за дивовижною рибою.

Усе-таки, мабуть, не риба. Швидше пеньок з короткими коренями. Підмило його весною під час льодоплаву і ось тепер носить, як неприкаяну душу.

Погойдуючись з боку на бік, пеньок неквапливо перетнув затоку.

Біля пасма підводного каміння, окресленого брижами, треба б цьому пенькові зупинитися. Течія завихрюється тут. Над камінням постійно кружляють тріски, гілки, пасма водоростей. Але він не затримався – пливе далі.

Напружений шепіт у кущах:

– Людина?!

– Замовкни ти!

“Пеньок” усе наближається до нашого берега.

Зараз підпливе, випростається, “перекинеться” в людину. Потім людина згорбиться, “перекинеться” в звіра і рачки, взута у ведмежі чи собачі кігті, щосили побіжить до лісу.

“По-старому, однак, працюють”, – хоче сказати молодший прикордонник, але йому перехоплює подих.

Ні! Це не людина, що перекинулася в пеньок. Це мрець! Він пливе на спині, відкинувши голову. В затіненому місячному світлі, що пробивається немовби крізь штори, обличчя видно неясно. Але проступає нежива білість, жахаюче, зловісне окостеніння вилиць, носа, підборіддя.

Мрець пливе горілиць, трохи погойдуючись, як на катафалку. Чоло йому перетинає вузька темна смужка, чи то рана, що запеклася, чи водорость.

Прикордонники чекають, анітелень, ніби приросли до землі.

Тривожно бурмочучи, хвиля підносить мерця все ближче.

Зарипів пісок. Хвиля пронесла труп ще трохи. Ноги лишились у воді, тулуб уже на березі. Мрець лежить так близько, що можна дотягтись до нього стволом автомата.

Тримаючи палець, як і раніше, на спусковому гачку, молодший прикордонник вдивляється у відкинуте назад обличчя. Воно страшне. Біле і непорушне. Одне око витекло, друге відсвічує, ніби крапля роси.

Прикордонники ждуть. Неабияке терпіння треба виховати в собі прикордонникам!

Минає ще хвилин п’ять… Молодший, мабуть, повірив би мертвотній нерухомості і вийшов би із-за кущів. Ллє старший досвідченіший. Що це блиснуло тоді над водою? Рука?

Утопленик поворухнувся.

Ні! Його гойднула хвиля. Вона повільно перевертає труп на бік, кладе на живіт. Однак хвиля ж зовсім маленька!..

Прикордонники ждуть.

Дуже моторошно спостерігати, як оживає мрець.

Повільно-повільно піднімав голову. Сперся на лікті. Завмер у позі сфінкса.

Це поза чекання й готовності. Найменший підозрілий шелест на березі – і облудний мрець підхопиться, майне вугрем. Два—три сильних змахи, і він опиниться в безпеці на середині плеса…

4

Але навколо тихо.

“Тече ритмічна тиша”, – це, здається, із Кіплінга?

Так, зрештою, і має бути. “Маскування під мертвого”. Добре придумано! У шефа, треба віддати належне, світла голова. Правда, він причепливий, зарозумілий, з підлеглими поводиться гірше, ніж поводився б із батраками, зате витівник, хитрий, спритний – справжнісінький тобі диявол!

Вичікуючи, людина лежить до половини у воді, ніби підвішена в місячному світлі.

Монотонно поскрипує сосна: рип-рип… рип-рип…

Спочатку план був інший, громіздкий. Але, на щастя, допомогла ця загибель під час катання на човнах.

Шеф і його “наймити” спостерігали катастрофу з сінника.

Човен перекинувся в ту мить, коли спортсмен, що сидів на рулі, лягав на інший галс. Вітрило, що впало, одразу накрило обох – і хлопця, і дівчину.

Натовп сипонув на місце загибелі. Шеф міцно вилаявся.

– Зчинять гармидер! – пояснив він. – Почнуть пошуки, похоронне виття, плач, те та се. Не менше п’ять—шість днів затримки.

Він мав рацію. Пошуки утоплеників затяглися. Із міста наїхало багато народу: чиновники, поліцаї, рідні, байдикуваті роззяви. На березі завжди товпились люди.

Шефові уривався терпець.

– Ну що за дурні ці утопленики! – казав він. – Де їм надало потонути? Перед самим російським постом для спостереження, і якраз тепер, коли ми тут!

“Наймит” старший погоджувався з начальством. Чекання завжди вимотує нерви.

Другий “наймит” зарозуміло мовчав, палив і спльовував убік.

Це дратувало його напарника.

Познайомились вони уже тут і з першого ж погляду безпідставно зненавиділи один одного.

Безпідставно? Мабуть, ні. Сума винагороди дуже велика, а шеф поки що тільки приглядається до своїх помічників. Хто з них піде на завдання, а хто лишиться в резерві? “Наймити” вбачають один в одному конкурента.

Другий “наймит” – німець. Обличчя в нього вузьке, зле, загострене, як сокира. А очі темні, без блиску, ніби наскрізь з’їдені іржею. Років йому не більше тридцяти, але волосся на голові і брови зовсім білі. Рання сивина, чи що, а може, він альбінос?

Перший “наймит” трохи старший. На питання про національну приналежність відповідає неохоче. Всяке бувало… Іншим разом – особливо з похмілля – довго, з зусиллям пригадує, хто ж він сьогодні: грек, турок, араб?

Проте десь на дні пам’яті зберігається розпливчато-тьмяне видіння: острів Мальта, нетрі Ла-Валлети. Там він народився. Але це було дуже давно, близько сорока років тому. Строкатим калейдоскопом закрутилося життя. І сорокалітній вік – майже межа в його професії.

Швидше б вирвати цю винагороду! Одійти геть, придбати бар, доживати вік спокійно. Але завдання, напевне, перехопить альбінос. Він молодший.

І тут, як усюди, безробітні відштовхують один одного ліктями. Молоді, зрозуміло, встигають раніше від літніх.

Злі, як осінні мухи, бродять по хутору “наймити”, виконуючи про людське око дріб’язкову роботу. Так і чекай, спалахне суперечка між ними. Шеф запобігає їй коротким “брек”.[48]48
  Так розводять на ринзі боксерів, що зчепилися.


[Закрыть]

На третій день він з біноклем забирається на сінник. Там є вузенький отвір під дахом, на зразок амбразури. Крізь нього годинами роздивляється на протилежний, російський берег. І шкірить зуби при цьому. Ого! Маленьких дітей лякати б такою посмішкою!

Уранці він повідомляє “наймитам” свій план.

Альбінос вийняв трубку з рота:

– Придумано добре. А хто піде?

– Він.

– Чому не я?

Шеф нахмурився.

– Я вирішую!

Потім усе ж таки зволив пояснити:

– Він уже ходив на зв’язок із цим Цвішеном, бував на борту його човна. У Басрі, в сорок першому, – так, здається?

– Так.

Альбінос несподівано зареготав:

– Ви маєте рацію, як завжди. Старий краще за мене зіграє роль небіжчика.

Мальтієць образився:

– Я ненабагато від тебе старший, зубоскале! А втім, з твоєю похмурою, заціпенілою пикою не треба і маски, щоб…

– Брек, брек! Вам ще згодиться злість. Звичайно, ви зіграєте краще. Це ж не перша ваша роль, правда?

І тут він також має рацію.

Нині мальтієць на російському березі. Очі його широко розплющені. Вуха наповнені таємничим шумом ночі.

А в закапелках мозку пропливають тіні.

Вони кривляться, сіпаються, ніби танцюють танок. Це – босий, у підкачаних штанях фотограф на пляжі в Констанці. Це – сонний портьє другорозрядного готелю. Це – дервіш[49]49
  Дервіш – мандрівний мусульманський чернець.


[Закрыть] із підземної тюрми у Басрі.

Особливо йому вдався дервіш. Як продумано характер! Як ретельно відточено кожну деталь!

Цього дервіша запідозрювали в тому, що він – переодягнутий європеєць, і кинули в тюрму.

Переступивши її поріг, він запитав, з якого боку схід, тому що вікон у камері не було, і зажадав килимок для відправи намаза. Тюремники грубо висміяли його. Але хтось заради цікавості шпурнув йому брудну циновку.

В’язень не вдовольнився цим і попросив глек з водою, щоб робити ритуальні омовіння. Води йому не дали.

Тоді він заходився проклинати своїх катів.

Горлянка у нього була велика, і він репетував так, як можуть репетувати тільки осли та дервіші.

Смерть людей, – кричав він, – визначена в книзі долей, і він не боїться смерті! Хай буде на те воля аллаха, єдиного, премудрого, вічносущого! Але, перешкоджаючи робити продиктовані кораном обряди, його позбавляють райського блаженства, що обіцяно кожному правовірному. О мерзенні кати, сини гріха, смердючі скажені собаки!

Покричавши кілька годин, він стих. Заглянули в щілину замка. В’язень був заклопотаний тим, що відколупував глину од стіни і старанно розтирав між долонями. Його запитали, навіщо він це робить. Він сказав, що при обряді “тейємун”, продиктованому пророком, дозволено замість води користуватися піском, коли час намаза настиг подорожнього в пустелі.

Дервіш уперто боровся за свій рай. Він неухильно робив ритуальні омовіння розтертою глиною і голосно молився, стоячи на циновці обличчям на схід.

Під дверима його камери юрмилися цікаві. Сам начальник тюрми не раз спускався сюди і сідав на стілець біля дверей, щоб послухати, як молиться в’язень: чи не переплутає слова молитви?

Наприкінці третього тижня стало ясно, що дервіш – справжній. Перед ним, вибачившись, розчинили ворота, і він гордо пішов геть, несучи під пахвою подаровану циновку і без угаву гучним голосом проклинаючи своїх кривдників – синів гріха.

Так, зіграно було без заминки!..

Він вжився в свою роль навіть більше, ніж Вамбері, знаменитий англійський шпигун.

Відомо, що коли Вамбері повертався із своєї “подорожі” у Середню Азію, куди їздив нібито як турецький дервіш, його мало не викрили в Герате. Під час параду перед палацом афганського еміра він стояв поруч з оркестром і машинально відбивав ногою такт, що не заведено робити на Сході. Промах помітив сам емір, проте це не мало неприємних для шпигуна наслідків.

У “репертуарі” мальтійця роль упертого дервіша, мабуть, найкраща. Але тоді він був молодший на одинадцять років. Йому було приблизно стільки ж, скільки альбіносу тепер.

Ну що ж! Лишається зіграти свою останню роль – утопленика. І – зі “сцени”! Кудись подалі, в глушину! Змішувати коктейлі біля прилавка бара, ні про що не думати, нікого не боятися, стати нарешті самим собою. Можна ж на старість дозволити собі розкіш – стати самим собою?..

5

“Утопленик” випростався на весь зріст, огледівся. Бухта йому подобається. Глибока, затінена. Облюбована ще раніше, під час довгого огляду місцевості з вузької амбразури на сіннику.

Прикордонники слухають самовдоволений смішок. Це найстрашніше. Обличчя “мерця” нерухоме, без будь-якого виразу.

Він ступає кілька кроків, розводячи гілки руками, немов ще пливе. Кущі змикаються за ним, як вода. Тепер його не можна побачити з того берега, хоч бухту й видно в бінокль. Та ось щось холодне, тверде впирається між лопатками. Поруч лунає тихий, але зрозумілий голос:

– Руки вгору! Не повертатись!

Інтонація переконлива, її не можна не зрозуміти, якщо навіть не вивчав російську мову в спеціальній школі.

Проте мальтієць не боягуз, до того ж щасливо виходив ще з небезпечніших обставин.

Він покірно піднімає руки. Одночасно, пригнувшись, ніби пірнає вниз головою. Кулі зі свистом пролітають над ним.

Лежачи на землі, він стріляє кілька разів.

У такій тісноті промахнутись неможливо.

Стогін болю!

Щосили відштовхнувшись ногами, мальтієць хоче підкотитись до води. Але рухи скуті, балони пригинають, а зверху навалились, прийомом самбо викручують руку, в якій затиснуто пістолет.

Удар прикладом по голові! Мальтієць втрачає свідомість.

Старший наряду, намагаючись не стогнати, – його поранено, – викликає на допомогу товаришів із застави.

Тим часом його товариш кладе порушника долілиць, щоб зручніше було тримати.

– Обережніше, Кикін! – просить старший наряду, скрегочучи зубами від болю. – Не пошкодь його там! Пикою, пикою не дуже в землю, задихнеться ще!

Прибувають із застави прикордонники на чолі з офіцером і обдивляються місцевість. Біля прибережних кущів немає нічого. Вода затоки – як гладенький місячний камінь.

Протилежний берег темний, тихий.

Порушник отямився, його конвоюють на заставу. Позаду несуть пораненого прикордонника. Всі, щільно з’юрмившись, перебираються по валунах, перескакують через струмки, пірнають у зарості ожини та шипшини.

Рука у мальтійця, здається, зламана, голова гуде, як казан, але, за звичкою, він напружено вслухається в репліки, якими обмінюються його конвоїри. Добре знав російську мову. Однак ніяк не може зрозуміти, чому один із прикордонників, звертаючись до нього, повторює ім’я “Офелія”. Вимовляє його навіть з якоюсь жорстокістю:

– Ну, давай, давай! Йди вже… Офелія!

А втім, у порушника лишалось мало часу для здогадів. Застава розташована недалеко від бухти. Риплять східці. Його обдає теплим домашнім запахом. Найміцніший запах чобіт і масла для протирання зброї. Останній крок – і він у кабінеті начальника застави.

Удаваний утопленик – з плеча його ще звисають водорості – похмуро мовчить. Заздалегідь вирішив не відповідати на запитання. В кабінет входять російські офіцери, але він опустив голову, робить вигляд, що не дивиться по боках.

На нього теж не дивляться. Загальну увагу привертає маска, кинута на стіл. Вона зроблена по-мистецьки, “під мерця”.

– От же гади! – дивується Кикін, притримуючи біля комірця розірвану гімнастьорку. – Що роблять, га? Під чуже горе маскуються.

А втім, тепер обличчя порушника не червоніше від знятої з нього маски. Блідість навіть переходить в зе-ленуватість. Щелепа у нього довга, нижня губа випнута, як у щуки.

З-під напівспущених повік він стежить за тим, що відбувається навколо.

Молодий моряк – чому на заставі моряк? – оглядає балон, ласти, довго крутить у руках маску.

– Прикинувся мертвим! – неголосно, із злістю каже він похмурому присадкуватому офіцерові. – Але ж це почерк Цвішена!

Порушник не підводить голови, але його проймає дрож…

Комендант дільниці, що прибув на заставу за телефонним викликом, сидить біля столу, з підкресленою зневагою перекинувши ногу за ногу, і позирає на блідого немолодого чоловіка без маски.

– Нічого не каже, товаришу майор, – з прикрістю доповідає Ривчун. – Прикинувся німим.

– Заговорить! – упевнено зауважує майор, погойдуючи ногою. – Це ще він не просох, не оговтався. А переодягнуть його в усе сухе та посадять проти слідчого, одразу всю удаваність – як рукою! Він же, видно, не дурень. Йдеться про його життя. Заговорить – житиме. А коли вже не заговорить…

Він дуже проникливий, цей майор, досвідчений прикордонник! Порушник скинув на нього оком, знову опустив голову.

Заговорить!..

6

Але, коли його привезли до Ленінграда, він ще опинався деякий час – за інерцією.

Потім, подібно до дії пружини годинникового механізму, інерція вичерпалась. Він зітхнув, провів по обличчю важкою, з набухлими венами рукою.

– Буду говорити!

І його ніби прорвало! Стенографістка не встигала записувати, тільки те й робила, що міняла гострі заточені олівці.

Навіщо йому, справді, опинатись, мучити себе? Бара вже не буде, це ясно. Обіцяну винагороду втрачено. Честь? Обов’язок? Це для нього давно пустопорожні слова. Батьківщина? Але в нього немає і не було батьківщини.

І він втомився прикидатись. Останню роль зіграно, більше йому не грати. Можна дати собі волю, послабити натягнуті нерви. Все кінчено. І в цьому є якась полегкість.

Проте чим довше говорить порушник, кваплячись, пояснюючи, уточнюючи, тим стурбованішим стає обличчя полковника, що провадить допит…

Через кілька годин він прибув з рапортом до генерала.

– Ага! – задоволено каже генерал. – Ви мали рацію. Це пов’язано з торішнім порушенням.

– Але сам він клянеться-божиться, що нічого не знає про ту першу спробу порушення.

– Крутить, як ви гадаєте?

– А навіщо йому крутити? Він дуже охочий до слова. Справа ж минула. Він нічого не приховав від нас щодо майбутнього, щодо свого напарника, якого поки що притримують в резерві на тому березі. Ви знаєте, в мене промайнула догадка: чи не маємо ми цього разу справу з двома розвідками?

– Які змагаються між собою, не знаючи одна одну?

– Так.

– Цікаво!

– Другий порушник намагається зменшити свою провину. Прошу глянути, сторінка п’ята протоколу допиту: “Моє завдання особливе. Я не повинен був убивати ваших людей або висаджувати мости, електростанції і заводи. Мене послали викрасти дуже важливу міжнародну таємницю”.

– Он як! Навіть міжнародну! Але суті таємниці, як він каже, не знає. Бреше?

– Навряд. Простий виконавець. Так би мовити, рука, а не голова. “Потім я мав увімкнути годинниковий механізм, – сказав він. – До іншого не було діла. Адже я хотів лишитися живим, повернутися додому. А мене вчили, що в таємниці, які вбивають”.

– Резонно. Він дбав про своє здоров’я. Як, до речі, самопочуття пораненого прикордонника?

– Помер по дорозі до загону, товаришу генерал. Не встигли довезти до госпіталю.

Генерал, намагаючись приховати хвилювання, низько нахилився над столом і без потреби пересунув важкий письмовий прилад. Мовчанка.

– Розповідайте далі, – вимовив він, нарешті, своїм звичним рівним голосом. – Що ще повідомив цей удаваний мрець, який так дбає про своє здоров’я?

– Він каже, що ладен сам показати нам вхід у Вінету. На жаль, порушника трохи ушкодили, затримуючи – зламали йому руку. А там, як він каже, потрібно пропливти метрів десять під скелею.

– Але він накидав на папері план?

– Так. Острів позначено умовною назвою “Зміїний”.

– Ну що ж! Основне – це план. Адже лейтенант Ластиков аквалангіст?

– Так точно. Але в мене є варіант операції.

Полковник коротко доповідає свій варіант. Кілька хвилин генерал у роздумі тарабанить пальцями по столу.

– Ризиковано, ви не думаєте? Ми ставимо Ластикова під удар.

– Я міркував над цим. Його страхуватимуть запасні аквалангісти і Ривчун. Зате ефект подвійний.

– Маю сумнів у тому, щоб цей так званий шеф зважився на нову спробу. З протилежного берега було чути шум, видно спалахи пострілів. Логічний висновок: порушника схоплено, можливо, він зізнався.

– А ми вдамося до хитрощів, товаришу генерал. Уявіть собі: до цього шефа – не уточнюю, якими шляхами, певно, обхідними – доходить вістка: порушник, коли його затримали, проковтнув отруту. До – речі, в нього була капсула з отрутою.

– Так. Далі!

– Тоді вплав прямує до острова другий порушник. Але Ластиков напоготові і…

– Згоден! – Генерал вдарив долонею по листках протоколу допиту. – Хоп, майлі!

У молоді роки він служив у Середній Азії і, за старою звичкою, любив іноді вживати місцевих висловів.