Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 31 страниц)

Та порушник був дуже ковзкий – напевне, змастився перед запливом. Він вив’юнився, блискавично сплив догори, знову кинувся на Олександра. Гострий біль, різонув плече.

Уже непритомніючи, Олександр відчув, що порушника відтягують від нього, і інстинктивно, з усієї своєї підупадаючої сили, опирався цьому…

4

Застогнавши, він підвівся.

Лежати було незручно, твердо. Отже, він був уже не в воді, а на землі. Справді, ось і небо! Під соснами стояли і ходили прикордонники.

– Живий? – стурбовано спитав Олександр, маючи на увазі порушника. – Живий він?

– Живий, живий! – заспокоїв начальник морського поста, сідаючи поряд навпочіпки. – Справно ти працюєш, лейтенанте. Майже і не ушкодив його.

– Зате дуже цупко вчепилися, – докинув Бугров. – Ми з Кузьомою ледве вирвали його від вас. З клаптями віддирали.

Олександр подивився на матроса. Той був у плавках, з ластами на ногах і мокрий весь з голови до п’ят. Отже, підмога все-таки наспіла за сигналам ракетою…

– Загаялися трохи, – додав матрос винувато. – Не зразу відшукали цей підводний вхід у скелі.

Олександр перевів погляд на своє наспіх перев’язане плече – рука непорушна, як цурпалок. Друга затиснула шмат якоїсь прогумованої тканини. “З клаптями віддирали…”

Він розтулив кулак, упустив клапоть на траву, стомлено відкинувся на спину.

Над вухом пролунав схвильований, дуже знайомий голос:

“Поранений! Обіпріться на мене, поранений! У нашій сандружині я…”

Коли він знову розплющив очі, був уже ранок. Люду на острові прибуло. Дзенькали кирки й лопати. Прикордонники, жваво перемовляючись, перевертали й пересували каміння, ніби розставляли меблі, готуючись до входин.

– Опритомнів, – сказали поруч з Олександром.

– Та й час би вже…

Олександр звів очі. Згори на нього дивився комдив.

– Здравія бажаю! – радісно вигукнув Олександр, силкуючись встати.

Але фельдшер, що сидів на землі, стримав його.

– Як поспішаєш! – докірливо сказав комдив. – Нема куди квапитися тобі. Справу свою зробив. І зробив на совість.

– А де… – Олександр пошукав навколо очима.

– Ось він! Ніяк не вгамується.

Осторонь кілька прикордонників, навалившись, стримували щось під сіттю – а воно викручувалося і билося в корчах на землі.

Олександр заспокоєно звів подих.

– А нащо вони каміння вивертають? – спитав він за хвилину.

– Шукають аварійний люк.

– Не знайдуть, – упевнено сказав Олександр. – А як знайдуть, то не відчинять. Мальтієць попередив: плита відчиняється зсередини. Я пірну, товаришу комдив? Мені підсоблять допливти.

– Ще чого! Поранений – пірнути! Проінструктуй своїх аквалангістів!

Олександр розтлумачив Вугрову й Кузьомі, як шукати пристрій, що піднімає люк.

– Мальтієць сказав, що це позаду ремонтної майстерні. Бачили її? Тільки не сплутайте! Посередині механізм для висадження Вінети.

– Де частину стіни зсунуто?

– Еге ж. Порушник збирався увімкнути пристрій, я перешкодив.

Кузьома й Бугров довго поралися всередині острова. Хвилин за п’ятнадцять вони зринули й вибралися на берег.

– Ну як? – спитав комдив.

– Чотири трупи знайшли на дні.

– Ого! І справді склеп. А пристрій до люка?

– Там облицювання щільне, товаришу комдив. Плита до плити.

– Значить, не знайшли ту, що треба. Мальтієць говорив: третя знизу, в другому ряді. Відсувається легко.

Знов марудне чекання. Олександр сердито зиркнув на свою нерухому руку.

Аж ось зашамотіло недалечко гілля, хоч ранок був тихий. Розляглися радісно-схвильовані голоси прикордонників.

Погойдуючи кроною, почала повертатися одна з сосон і разом з нею – гранітна плита, її підніжжя. Під гранітною, оброслою мохом плитою відкрилася друга – залізна. Зачорніла розтулина, вималювалися сходинки кручених сходів, що вели стрімко вниз.

– Молодці Бугров і Кузьома! – сказав комдив. – Що ж! Скористаємося з люб’язних запросин.

5

Олександр також попросився в грот.

– Не можна. Ти поранений, – заперечив комдив.

– Просто зморений, виснажився.

– А плече?

– Не болить, – збрехав Олександр.

Кузьома і Бугров підхопили свого лейтенанта попідруч. Підводячись, той занепокоєно огледівся. А де ж порушник?

Ага, ось він – нерухомо сидить під сіттю, обхопивши руками коліна. (“Ех, не напоумило їх зв’язати!”) Голову схилив па руки, обличчя сховав. Ривчун перехопив і правильно зрозумів Олександрів погляд.

– Не турбуйся. Не втече!

У вузький лаз опустили кілька ліхтарів. Грот освітився. Потім один за одним по східцях зійшли командир дивізіону, начальник морського поста і матроси, підтримуючи Олександра.

Вода, що недавно ходила ходором, уже в тихомирилася, але сліди від бризок тьмяно мерехтіли на стінах. Височина склепіння сягала п’ятнадцяти метрів, розлогу акваторії ставало на те, щоб до грота міг зайти великий підводний човен, виплисти на поверхню ї, розвернувшись, стати біля пірса.

Грот був природний – глибока пазуха в надрах острова.

Як могла виникнути така велетенська криївка?

Без сумніву, не обійшлося без участі льодовиків. Колись вони проповзли тут. Перший льодовий вал проорав борозну, вирив глибоку ущелину. її заповнила вода, утворивши бухту.

Потім, по сотнях чи тисячах літ, другий вал приволік із собою здоровенне гранітне поле. Воно словзло в море. Проте його край не досягнув дна, а завис над ним велетенським козирком. І бухта стала підводною.

Недарма дерева, що росли при березі, всі трохи схилилися на один бік, до води. Поле, власне кажучи, було зсувом.

Люди лише доповнили, вдосконалили те, що створили два льодових вали.

Коли і як довідалися про те, що острів “двоповерховий”? Важко сказати. Та, певно, цю його особливість намірилися використати під час спорудження оборонної лінії.

Її, відомо, задумали як неприступний бар’єр. Укріплення простяглися материковим суходолом. Спорудили їх також і на островах шхерної ділянки. Будівничими були уславлені європейські фортифікатори.

Імовірно, що вони схитрували, зуміли втаїти надра острова від тодішніх його господарів.

Справді, грот не позначено в жоднім плані фортифікаційних будов.

А проте він існував. І про нього знало тільки дуже обмежене коло людей.

Коли почалася друга світова війна, надра острова сповнилися химерним, німотним, напівфантастичним життям. У гроті осів “Летючий Голландець”.

Тут підводний човен мав усе потрібне для ремонту механізмів, поповнення припасів та відпочинку команди.

Прикордонники виявили електричну проводку – грот освітлювався електрикою.

Щоб було зручно підходити, вмикали темної пори ліхтарики, прилаштовані на вішках. Вони показували шлях до підводного входу в грот. Колись Шубін назвав це “світною стежкою на воді”.

Наближаючись до острова, “Летючий Голландець” подавав якийсь сигнал, “півняче слово”, за яким обслуга Вінети вмикала “світну доріжку”, а також провідний кабель, прокладений на дні.

Орієнтуючись за вішками, човен входив у зону дії кабеля, занурювався і, посуваючися пильно вздовж нього, повільно втягувався в пащу величезного грота. Там виринав і пришвартовувався біля пірса.

Напевне, у Вінеті були й інші засоби, що забезпечували вхід і вихід підводного човна. Досі, однак, пощастило знайти лише кабель.

Виявилося, що стрімкі сходини розташовані всередині шахтного стовбура. Ними опускали громіздкі вантажі. На відміну од аварійного лючка стовбур відчинявся за допомогою механізмів, що приводилися в дію електромоторами.

Навіть після дуже поверхового огляду було ясно, що Вінета в шхерах не пара Вінеті в Піллау. Це фундаментальна, спеціально обладнана стоянка, розрахована на тривале в ній перебування.

Було “заплановано” і кінець Вінети.

У гроті знайшли чимало вибухівки, рівномірно розподіленої під пірсом, поміж його палями. Досить було ввімкнути пристрій для вибуху, щоб Вінета—три перестала існувати. Склепіння завалилося б і поховало таємницю під уламками.

Чому ж Вінету не висаджено в повітря? Забути про неї не могли. Виходить, приховували про всяк випадок – сподіваючись нової війни?

Прикордонники постояли недовго над тим, що Бугров і Кузьома виволокли з дна Вінети. Видовисько було не з приємних. Смерть взагалі виглядає непривабливо, а надто нагла, ґвалтовна смерть. Від чотирьох трупів, що лежали в ряд на пірсі, лишилися тільки кістяки та шмаття одягу, мабуть, комбінезонів.

– Хто-небудь з команди “Летючого Голландця”?

– Навряд. Швидше обслуга Вінети. Певно, механіки, монтери.

– Хто ж їх так? Цвішен?

Комдив досадливо знизав плечима. Він присів навпочіпки і заглянув під причал, де між палями колихалася чорнильно-чорна вода. Подив на його обличчі заступило розчарування.

– Чотири мертвяки і порожній пірс, – пробурмотів він крізь зуби. – І більше ніяких слідів “Летючого Голландця”.

– А футляр? – похопився Олександр. – Футляр ще не знайшли?

6

Футляр видобули з-під паль пірса, куди підводні плавці заштовхали його під час поєдинку, “піддаючи”, як м’яч, ногами.

Комдив повільно відгвинтив кришку. Всередині було щось схоже на туго скручену пружину.

– Обережніше, товаришу комдив! Ще бабахне!

– Ні! Не міна! – втрутився Олександр. – Порушник відкривав, я бачив.

– Однаково виходьте з цим на світло! Тут темнувато.

Прямовисним лазом всі поспішно вибралися нагору. Олександр сподівався побачити у футлярі сувій, лист – знайшли ж у Балтійську лист, – або записку, рапорт, подібний до перехопленого свого часу Шубіним.

Та дійсність перевищила всі сподіванки. Це була магнітофонна плівка, незвичайна, дуже тонка і тверда, як дріт.

– Ого! Та тут метрів двадцять набереться, не менше! – здивовано вигукнув комдив, обережно розпростуючи плівку.

Порушник, сидячи під стіною, звів голову. В нього було невиразне обличчя, химерно загострене вперед. Вік непевний – від тридцяти до п’ятдесяти, брови й волосся зовсім білі.

– За кожен метр мені дали б п’ятсот доларів! – хрипко сказав він по-німецькому. – Двадцять метрів – десять тисяч доларів. І це ще дешево, як я тепер розумію. Можна було, повернувшись, заправити вдвічі дорожче, і вони б заплатили мені.

Ті з прикордонників, хто знали німецьку мову, з подивом переглянулися. Збожеволів він, чи що? Белькоче про повернення, про долари…

Порушник, не зводячи погляду, дивився на протилежний берег, оповитий ранковим рожевим серпанком. Шкіра на його обличчі раптом напнулася, як на бубні, щось заклекотіло в горлі.

– Уявляю, як його зараз судомить, цього недоторку! – несподівано виразно сказав він. – Йому не подарують стількох провалів, я знаю. З нього злуплять три шкіри за ці провали. А він так боїться, коли до нього доторкаються!

– Хто?

– О! Один маця, кабінетний діяч.

Порушник якось дерев’яно, напружено зареготав. Дуже лихі люди не вміють сміятися.

І потім уже до самого Ленінграда він не розтулив губів…

Зате куди промовистішим був запис на плівці, видобутий з футляра.

Це, власне кажучи, було донесення, причому надсекретне. Грибов, ознайомившись з ним, схарактеризував його так: “Донос із могили”.

Розділ третій
Донос із могили
(“Фюрера на борт не брати!”)

Шамотня, шипіння, ніби змії клубочаться, повільно виповзаючи з кубла. Потім шепіт, ледве чутний вельми натужний:

“Штурмбанфюрере! Сьогодні, двадцять шостого квітня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, надсилаю вам позачергове донесення, яке насмілююся вважати найвидатнішим своїм службовим успіхом. Мені пощастило спонукати до відвертості самого командира! Нарешті я добився його довіри.

Я, на жаль, не зумів пронести в його каюту портативний магнітофон, яким ви наділили мене тиждень тому. Вістовий, як на те, весь час крутився біля мене.

Але я поспішаю зразу ж відновити розмову в пам’яті – в усій її послідовності і якнайдокладніше.

Лежу на койці в своїй каюті-загородці – я в ній сам, натягнув ковдру на голову, тримаю магнітофон біля уст, як ви радили.

Наш човен – на грунті. Чекаємо ночі, щоб промкнутися в шхери і заховатися у Вінеті—три.

Маю ще близько години…

Штумбанфюрере! Йдеться про життя фюрера! Капітан другого рангу Гергардт фон Цвішен готує зраду.

Він не прийде на виклик, переданий з канцелярії фюрера, за умовним сигналом: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен!”

У попередньому донесенні, посланому через гінця з Піллау, я висловив свої підозри щодо цього. Тепер вони ствердилися.

Ось як це сталося.

Невдовзі після того, як човен ліг на грунт, командир викликав мене і запропонував повечеряти з ним.

– Заманулося, знаєте, побазікати, – недбало пояснив він. – Поговорити по щирості.

– Зі мною?

– Це вас дивує? Таж ви лікар. А лікарі, як сповідники, неодмінно повинні хоронити таємниці своїх пацієнтів. Правда ж? Ви добре зберігаєте довірені вам таємниці?

Він подивився на мене, за звичаєм схиливши голову набік.

– О, як могила, пане капітан другого рангу!

– Ви маєте рацію. Таємницю найліпше ховає могила. Але прошу до столу!

Ми посідали один навпроти одного.

– Уявіть, що ми в купе поїзда, випадкові подорожани. За дві—три години один з нас зійде на проміжній станції. Припустімо, першим зійдете ви. Нова зустріч виключена. Тому дозволю собі бути цілком відвертим. Отже, за відвертість!

Я не поспішав з навідними питаннями, хоча всередині в мене все кипіло й тіпалося від нетерплячки. Попереду було ще доволі часу – дві—три години до виплиття!

Командир сам стрімголов кинувся навстріч небезпеці. Він був незвичайно балакучий того вечора – немов прагнув надолужити довголітню мовчанку.

Він сказав:

– Іноді – майже непоборно – надить розповідати про себе.

– Еге ж?

– Бачте, я відомий занадто вузькому колові людей. Військові історики напишуть про Прієна й Гугенбергера. Про мене не напишуть ніколи. Про таких, як я, не пишуть. “Найсуворіша державна таємниця”,– такий девіз на моєму щиті!

– А славетний Лоуренс?

– О! Цей сам зчиняв галас навколо себе. Метке перо, згоден! У всьому іншому – позер і дилетант. Справжній розвідник має жити і померти невідомим. Та я не нарікаю.

Він розгорнув серветку.

– Газетярі протуркотіли вуха про Прієна й Гугенбер гера. А що вчинили Прієн та Гугенбергер? Потопили кілька кораблів? Ф-фа! Я зробив незмірно більше. Я без упину підганяв війну! Не давав вогню загасати ні на мить! Ті ж Прієн і Гугенбергер давно вже сиділи б на березі і одержували половину пенсії, якби не я. І все-таки це дрібниця порівняно з тим… Однак я забігаю вперед. Мені, пане лікар, нема чого заздрити якимось там Прієнам. Я навіть не заздрив Канарісу, хоч він – адмірал, а я – тільки капітан другого рангу. Краще бути живим капітаном другого рангу, ніж мертвим адміралом.

– Як – мертвим?

– Тиждень тому адмірала повісили в залізному ошийникові, – спокійно сказав командир, накладаючи собі на тарілку салату з крабів.

– Залізному?!

– Щоб довше мучився. Агонія, кажуть, тривала півгодини. Так віддячив йому фюрер за службу.

Я до болю зчепив пальці під столом, щоб не виказати свого хвилювання.

– Але тут, – провадив далі командир, – я згоден з фюрером. Канаріс був дволика каналія. Знаєте, як його прозвали в Кілі, у кадетському училищі? Кікер.[52]52
  Кікер – той, хто підглядає (нім.).


[Закрыть] В одномі слові – життєпис небіжчика адмірала! Але він не лише підглядав, він ще й дивився зизом. Висловлююся фігурально. Тільки-но фюрер перехопив його погляди, скоса кинуті в бік англо-американців, як Кікерові довелося замінити просторий накрохмалений комірець вужчим, залізним.

– Він був вашим другом, – обережно сказав я.

– Навпаки. Чому, по-вашому, я був призначений командиром “Летючого Голландця”?

– Ми вважали, що Канаріс допомагав вам. Адже ви навчалися з ним в одному училищі.

– Канаріс не зносив мене! І фюрер чудово знав про це. Але він любив, щоб його підлеглі ворогували поміж собою. Авжеж, улюблене балансування, завжди і в усьому. Я був призначений на зло Канарісу.

– Ви мене дивуєте, пане капітан другого рангу!

– А мені подобається вас дивувати. Остобісіло ходити постійно застебнутим на всі ґудзики. Треба ж коли-небудь себе вволити, розстебнути хоч два-три.

Та, по-моєму, командир розстебнувся зовсім. Він зачекав, поки вістовий змінить тарілки.

– Більше не потрібен. Можеш іти.

Коли двері зачинилися, командир сказав:

– Гітлера називають геніальним стратегом. Тепер цей стратег зарився, як кріт, у землю під Берліном. Зате він своєрідний геній в іншій галузі: в компіляції та плагіатах, а також в облуді. Кому судити про це, як не нам з вами? Ви зі мною згодні?

Командир говорив далі – я вже не чув нічого. На хвилину чи дві я втратив здатність не тільки запам’ятовувати, але й розуміти. Фюрера в моїй присутності назвали Гітлером!

Однак зусиллям волі я опанував собою. Якщо командир, подумав я, каже так про фюрера, то, значить, попереду дуже важливі викриття. І прикликав на підмогу всю свою, професійну витримку. Бачить бог, вона стала мені в пригоді, бо трохи пізніше командир насмілився іменувати нашого фюрера просто Адольфом!

– …історична закономірність подій або те, що сам він називав приреченням, – почув я. – Ні, я не звинувачую його. Він зробив усе що міг.

– Зорі незмінно сприяли фюрерові, – пробурмотів я.

– Зорі? Я не вірю в зорі. Я вірю в дивіденди. В цьому розумінні я фаталіст.

– Дехто гудить фюрера за те, що він розпочав війну на два фронти, – сказав я. (З усього наведеного, сподіваюся, ясно, штурмбанфюрере, що тільки в службових намірах я зважуюся обговорювати геніальні накреслення нашого фюрера).

– А що йому ще лишалося? Ми – в центрі Європи, затиснені в лещата між Заходом і Сходом. Звідси ця постійна двоїста гра, те, що я зву балансуванням на дроті з важками у руці. Війна на два фронти для Німеччини неминуча.

– Але Бісмарк казав…

– О! Бісмарк був такий самий майстер темнити, як ї Гітлер. Німці завжди билися на два фронти, починаючи з Великого Фріца,[53]53
  Фрідріх II.


[Закрыть] навіть раніше. Спитайте про це у вашого друга Венцеля, – він готувався стати професором у Кенігсберзі.

Традиційна, історично закономірна, зумовлена географією облуда, пане лікар! І найбільше зосереджена вона на нашому підводному човні. Кожен відсік його вщерть наповнений облудою.

– Особливо кормовий? – докинув я, занурюючи, так би мовити, зонд глибше.

– Маєте на увазі каюту-люкс та її шановних пасажирів? Без сумніву. Тож пом’янемо наших пасажирів!

Мигцем зиркнувши на годинника, командир налив у келихи:

– Однак ви зовсім не п’єте, пане лікар. Ви слухаєте, затамувавши подих. Слухаєте так напружено, що навіть, по-моєму, ворушите губами! Плюньте на все. Пийте, їжте, життя коротке!

Він сьорбнув вина.

– Ні, Гітлер не міг інакше. Потягу до колоній не вибавити, пане лікар, він у крові. Цим я хочу сказати, що економіка імперії, життєві інтереси концернів та великих банків забарвлені ще й особистими почуттями наших націстських верховодів. (Він так і сказав: верховодів!)

– Хто ж ці… верховоди? Я знаю тільки пана рейхсмаршала.

– Правильно. Герінг – син офіцера колоніальних військ у Південно-Західній Африці. Потім іде Гесс. Народився у Південній Америці, жив у Єгипті. Батько – німецький комерсант. Втратив увесь свій статок у час першої світової війни. Мало вам? То, коли хочете, я назву ще десяток прізвищ. Ріхард Дарре – родом з Аргентіни. Герберт Баке – народився на Кавказі…

– Доволі. Я переконався.

– А Ернст Боле, зрештою! Керівник закордонного відділу нашої партії! Ви знаєте його біографію? Вона потішна. Дитинство минуло в Кейптауні. Мати – англійка. Батько – німець, причому старої бісмарківської закваски. За кожне слово, сказане вдома по-англійськи, дітям давали прочухана. Правовірні національні ідеї втовкмачувалися майбутньому керівникові закордонного відділу партії, так би мовити, як набої з казенної частини!

Я, тремтячи, підтримав його непоштивий сміх, проте майже безгучно, штурмбанфюрере!

– Батькові Боле підсобляли товариші його сина по школі. Ернст був єдиний німецький хлопчик серед англійців та голландців. І це в час першої світової війни! Коли він оповідав про своїх маленьких мучителів, у бідолахи починалася ядуха і багровіло обличчя. Ось на чому, пане лікар, на хльорі й штурханах виріс видатний націонал-соціаліст Ернст Боле! А втім… – Він задумливо підпер голову кулаком: – Втім, ми, німці, взагалі надто довго пам’ятаємо штурхани. Візьмімо хоча б Францію.

Проте він не став говорити про Францію.

– Росія перешкодила нам відібрати свої колонії. Коли б не вона, ми б уже причесали цих чорненьких на рівний проділ! Усі континенти: Африка, Азія, Америка, Європа, ринки збуту й сировини, дешеві робочі руки, – все це ховалося за широкою російською спиною!

– Чи не слід було почати з колоній?

Командир дивився на мене крізь скло келиха примружившись.

– А ви цікаві, пане лікар, вельми цікаві, – ласкаво промовив він, несподівано повернувши на інше, що було властиво йому. – Зрештою, так і годиться за вашим фахом, – додав. – Маю на увазі, звичайно, медицину… Якщо говорити про мене, а я, мабуть, цікавлю вас найбільше, то знайте: можу позаздрити в Третьому рейху тільки одній людині.

– Кому ж саме?

– Гладкому Германові.

– Панові рейхсмаршалові?

– Так. І не тому, що він рейхсмаршал, а я всього тільки капітан другого рангу, але тому, що він ще і “Рейхсверке Герман Герінг АГ”. Мало не двісті заводів, шістсот тисяч робітників. А з чого почав? З кортиків. Років вісім тому він випросив у Гітлера монопольне право виготовляти почесні есесівські кортики. В той час я тягнув лямку в Іспанії. Топив комуністів. Я не додумався до кортиків.

Нам, пане лікар, задурювали голову брехнею. Нас запевняли, що ми, есесівці, – еліта нації, нова шляхта, аристократія заслуг. Нісенітниця! Вгору, в світ справжніх володарів Третього рейху, зумів протовпитися тільки Гладкий Герман. Щоразу, пристібаючи до пояса почесний есесівський кортик, я згадую Гладкого Германа. Щоправда, декому з нас Гітлер дарував маєтки. Я не дістав маєтки. Ви, по-моєму, теж.

Еге ж, про Гладкого Германа варто було замислитися. Кажуть, гроші дають владу. Це правда! Проте і влада дає гроші, якщо з кебетою її використовувати. Вона забезпечує все, чого домагаються люди: гроші, силу-силенну грошей, вілли, яхти, чини й ордени, славу, загальне схиляння, кохання жінок – для тих, хто потребує цього кохання. Та найголовніше, пане лікар: влада дає душевний спокій. Вона позбавляє болісних сумнівів щодо себе і внутрішньо переінакшує людину!

Хвилину чи дві він мовчав, відсапуючись.

– Та мій час ще не минув, – додав незрозуміло.

– Авжеж, – промовив я, підливаючи масла в огонь. – З вашим визначним хистом… З вашим досвідом… І досі всього тільки командир підводного човна… Хоча це не звичайний підводний човен! Гадаю, єдиний отакий!

– Курт називає його підводним лайнером. Так! Я здавна пов’язував свої надії з нашими пасажирами. Придивіться до них уважніше, пане лікар.

– Але їх уже немає.

– Ну, то хоча погляньте на них ззаду. Майже всі вони були чужоземці, завважте! Чи принаймні вдавали з себе чужинців. За проїзд ці добродії, звісно, не платили. Зате кожен з них полишав на борту човна щось далеко цінніше за гроші – шматочок таємниці… Ні, так не можна, лікарю. Хоч пригубте келих! Ви повинні випити за наших пасажирів, поки я розповідаю про них. За помин чи за здоров’я, не має значення. Вони були такі розмаїті. Соціальне становище – від офіціанта до короля або Великого Муфтія. Колір шкіри – дуже строкатий. Пам’ятаєте трьох вельми ввічливих “жовтеньких” – це були наші “жовтенькі”, – якими Рудольф “вистрілив” у море поблизу Венесуели?

– Вони скидалися на офіціантів.

– Але що вони мали робити у Венесуелі?

– Не знаю.

– Пробратися в розташований там японський диверсійний центр і паралізувати його.

– Навіщо?

– Готувалося висадити шлюзи на Панамському каналі. Японці, якщо б напали на США, хотіли відрізати американський Атлантичний флот від Тихого океану. Але нам, німцям, руйнувати канал було ні до чого.

– Надто зросла б могутність японців?

– Не лише це. Що б ми робили, якби Гітлер затвердив південний план вторгнення до США? Порядок вторгнення, до вашого відома, був такий. Висадка наших ударних есесівських частин у Бразілії. Створення стотисячної армії бразільців, аргентінців тощо, – на міцній основі з фольксдойче (багато що вже було підготовлено). Потім тріумфальний марш на північ під стягом свастики. А далі? Канал перепиняв шлях. Разом із шлюзами було б висаджено і мости.

– Навести переправи!

– Але ж це набагато б уповільнило наш наступ. Фюрер гадав упоратися з США протягом двох тижнів. Ось чому я припровадив цих “жовтеньких” у Венесуелу.

– І вони виконали завдання?

– Ви ж бачите. Канал уцілів.

– І все-таки я б не зміг присилувати себе їсти з “жовтими” за одним столом.

– За званням кожен з них був старший за вас. Ну, гаразд! А візьміть білого пасажира – майора Відкуна. Яка виправка! Був усього лиш норвежець, але, коли дивитися здалеку, особливо в спину, можна було подумати, що це справжній німець, офіцер прусської школи.

– Еге ж, майор тримався з гідністю.

– Кажуть, коли його тягли страчувати, він розгубив цю гідність. Ну та грець з ним! Чи краще, мир прахові його! У той рейс він був понурий. Можливо, його непокоїло передчуття. А вас ніколи не бентежать передчуття?.. Хоча що це я? Чого б це їм бентежити вас? Так отож про пасажирів. Майор був, звісно, не найкращий з них. Хто був він, зрештою? Глава маленької окраїнної держави, до того ж припроваджений туди на борту “Летючого Голландця”! Нашим пасажиром, лікарю, могла бути персона значніша, миропомазана персона! – Він багатозначно помахав вказівним пальцем. – Авжеж, справжній, високоякісний, офіційно миропомазаний король! Угадайте: хто?

Я задумався.

– У наш час вибір королів невеликий, – сказав я.

– Колишній король. За нерівний шлюб розжалуваний у герцоги.

– А! Я знаю! Дружина – американка, тричі розлучена?

– Правильно. Едуард Восьмий! Йому поставили умову: дружина чи трон. Він обрав дружину. Та потім, треба гадати, стало шкода трону. І дружина, мабуть, поїдом їла день і ніч. Вона мільйонерша. А якій американській мільйонерші не кортить, хоча б недовго, побути королевою? Я мав прихопити цю парочку в Кадіксі.

– Хто ж завадив їх прихопити?

– Росія. Усе та ж Росія. Коли б не Росія, американська мільйонерша коронувала б у Вестмінстерському абатстві.

– Англійців це, либонь, здивувало б.

– Їх здивувало б не тільки це. Одного похмурого ранку прокинулися б у новому, прекрасно обладнаному для них рейхскомісаріаті. А втім, титул Едуардові залишили б. Але план зірвався через Росію.

– Через Росію? Як?

– Дюнкерк. Англійці оспівують Дюнкерк як зразок своєї організованості. Звичайно, їхній флот попрацював на совість. Але вони не винесли б ніг, якби не було росіян.

– Даруйте, у сороковому році ми ще не воювали з росіянами!

– І все-таки саме вони допомогли англійцям у Дюнкерку. Росія існувала, ось що важливо! Штандартенфюрер Зікс докладно розповідав мені про це. А він обізнана людина. В кишені в нього було призначення на посаду коменданта Лондона. Ви пам’ятаєте, що під Дюнкерком англійський експедиційний корпус зіпхнули у воду? Шлях на Англію було відкрито. І раптом рух танкових колон до Ла-Маншу зупинився! Чому? Зікс у розпачі. Фюрер начебто сказав при ньому: “Я в становищі стрільця, що має в рушниці тільки один патрон”. І, звичайно, патрон треба було приберегти для Росії.

Я вдав, що вельми здивований.

– Ні, пане лікар, ви безнадійні. Навіть наприкінці… наприкінці війни, хотів я сказати, ви не навчитеся мислити глобальними категоріями. Врахуйте: поразка Англії і розвал її імперії були б на руку США, а також Японії. За нашою спиною вони підібрали б уламки. А нам після Англії довелося б ще морочитися з Росією. Інша річ, якби спершу було завойовано Росію. До речі, через рік бідолаху Зікса призначили комендантом Москви. Певно, хотіли компенсувати за Лондон. Але і з Москвою не вийшло. Весела репутація, правда ж? Двічі не відбувся комендант!

Командир посміхнувся.

– Та й нам не пофортунило. Ми позбулися товариства екс-короля. Він порозважав би нас. Кажуть: у діда вдався. Такий самий гульвіса і балясник.

– Нас доволі звеселяв американець – гравець у покер. Той, кого ми возили в шхери. Його наказано було звати паном радником.

– Ви лихопомні. Радник обігравав вас у покер?

– Не тільки мене. Був якийсь двожильний. Удень без перепочинку грав у карти, ночами радився з цими заклопотаними фіннами. Що їх так непокоїло?

– Пане лікар, від вас у мене більше немає секретів. Радникові не вдалося обіграти фіннів! Вони радилися щодо так званого доларового натиску.

– Натиску?

– Ну, ви ж пам’ятаєте весняну ситуацію тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Англійці та американці готували вторгнення в Північну Францію. Звичайно, їм хотілося якнайдовше не пускати до Європи росіян, притримати їх біля Карельського валу, поки самі вони перелізатимуть через Атлантичний. Система важків, розумієте? Атлантичний та Карельський вали – на різних кінцях важеля. Піднявся один кінець, опустився другий.

– Але при чому тут долари?

– Е-е, це давня історія. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року американські військові фірми постачали фіннам зброю. В кредит. Сума боргу, кінець кінцем, досягла близько десяти мільйонів доларів. Янкі не квапили з виплатою. Але через п’ять років, напередодні вторгнення в Північну Францію, ми припровадили в шхери цього веселуна – гравця в покер. Янкі ж не воювали з Фінляндією. Вони не могли настрахати її бомбами. Зате могли подати до виплати векселі. Що й було зроблено на наших очах і з нашою допомогою.

– Гравець у покер зажадав од фіннів: або воюйте, або платіть?

– Щось на зразок цього. Здиристий, бачте, кредиторі

– Я збагнув. Нам це було на руку: зберегти Фінляндію проти Росії. Проте фінни все-таки вийшли з війни – незважаючи на зусилля гравця в покер. До деякої міри я радий цьому. Він надто часто блефував. І взагалі дратував. Був галасливий, безцеремонний, самовдоволений. Типовий ділок янкі. Чи не дуже типовий? Я непевно мовчав.

– Він міг блефувати не тільки в покер, – сказав командир. – Уявіть на мить, що це був німець, який лише вдавав американця.

– Навіщо йому треба було грати американця?

– Навіщо?.. Але Ріббентроп прилетів у Хельсінкі вмовляти Маннергейма приблизно тоді ж, коли наш пасажир уламував у шхерах незговірливих фінансистів. Випадковий збіг? Не знаю. Занадто схоже на улюблені лещата. Фіннів затисли з двох боків: німецький дипломат у Хельсінкі, удаваний американський кредитор у шхерах. І це цілком відповідало б тактиці “Летючого Голландця”. Облуда, доведена до засліпливого лиску. Втім, я нічого не стверджую, пане лікар, просто міркую вголос. Можливий і перший варіант: Ріббентроп закликає до бойової співдружності, а янкі байдуже б’ють по капшукові.

Він знову скоса зиркнув на годинник:

– Мені так приємно, що я можу бути відвертим з вами! Адже ми випадкові подорожани, правда ж? А поїзд наближається до станції, на якій ви, на жаль, зійдете.

(Мені здалося, що він лукаво підморгнув. Чи то так падало світло на його обличчя? Він завжди тримає голову трохи набік. На секунду, штурмбанфюрере, мені здалося, що командир грає в якусь незрозумілу для мене гру. З його обличчя немовби зсунулася маска. Він сміявся, жартував, настирливо частував, а очі, як завжди, були холодні, насторожені, неприязні. Проте я не мав часу на роздуми! Треба було слухати і слухати, не пропускаючи нічого!)