Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 31 страниц)

Частина третя

Розділ перший
Шубін атакує

1

Він жадібно, на повні груди, вдихнув повітря.

– О! Першокласне! Пругке, ледь солонувате і прохолодне, яким йому й належить бути!

Вітер, що зірвався від руху катера, легенько впирається в чоло, немовби піддражнюючи, запрошуючи погратися з собою. Палуба під ногами вібрує, здиблюється і падає, коли катер б’ється об хвилю.

А хвиля тут далеко крутіша, ніж у тісняві шхер! Ще б пак! За Талліном відкриваються ворота в Середню Балтику, вихід із затоки в море. Відкрите море!

Ого! “Побенкетуєм на просторі!..”

У думці Шубін бачить увесь військово-морський театр. Примовкла Фінляндія тихо пропливає по правому борту. Вона перестала бути ворожою, вийшла з війни. Ліворуч простяглося лісисте естонське узбережжя. Там ще стріляють фашисти.

А на південний захід від Талліна материковий берег збігає під прямим кутом на південь. Далі лежить Моонзундський архіпелаг – острови Хіума, Саарема, Муху, які замикають вхід у Ризьку затоку. Ще далі, за Вентспілсом і Клайпедою, відгороджена од моря косою Фріш-Неррунг, височить фортеця Піллау – аванпорт Кенігсберга.

Одна банка, Аполлон, – на норді, друга – на зюйді Посередині – банка Підла біля мису Рістна.

Десь у цьому районі – не в шхерах, а на просторах Середньої чи Південної Балтики – Шубін поквитається з “Летючим Голландцем”!

Тепер він командував уже не ланкою, а загоном. На його колишній катер було призначено командиром молодого лейтенанта Павлова, який щойно закінчив училище. І Шубін під час походів навчив його управляти катером.

Павлов з цікавістю поглядав на гвардії капітан-лейтенанта (Шубіну восени надали це звання), намагаючись в виразу обличчя вгадати, про що той думає.

Насупився? Зціпив зуби? Ну, значить, згадав про свого “Летючого Голландця”!

Запальній уяві Шубіна малювалося, як уночі, майже впритул він підходить до “Летючого Голландця”. Той сплив, щоб зарядити акумулятори. Отут-то й треба його застукати! За шумом своїх дизелів німці не почують моторів катерів Шубіна. І тоді Шубін скаже нарешті своє вагоме слово: “Залп!” Всадить торпеду в борт німецького підводного човна! Та так, знаєш, по-російськи всадить, від щирого серця, щоб на віки вічні прикувати страхіття до морського дна!

Але зустріч (“неминуча зустріч”, як уперто повторював Шубін) могла відбутися і вдень. На цей випадок припасе глибинні бомби. Тепер на катери беруть бомби, з півдюжини невеликих чорних барилець, обережно розміщуючи їх у стелажах за рубкою.

Як не торпедою, то бомбою! Треба ж чимось дійняти цих незговірливих “покійників”!

Та поки що не зустрічається Шубіну “Летючий Голландець”…

Глибинні бомби несподівано для всіх було використано дуже дивовижно і незвичайно – проти надводного корабля!

Загін, супроводжуваний літаками, що прикривали його, і наводили на ціль, вирушив на денні пошуки.

Ревіння моторів Шубіна немовби вторувало рокотінню, що линуло з неба. Нерви вібрували в унісон з цим подвійним рокотом грізною увертюрою бою.

Попереду пусто. Брудно-сіра запона хмар звисає до самої води.

Та ось згори нагукали Шубіна. У навушниках пролунав схвильований голос льотчика: “Транспорт, Борю! Транспорт! Ліворуч, курсовий сорок! Здоровенний, тисячі на три![21]21
  Тонн.


[Закрыть]”

Один літак повернувся, зробив коло над загоном торпедних катерів, помахав крилами і знову полетів уперед.

Катери пішли за ним.

Через кілька хвилин на горизонті з’явилися силуети кораблів. Як миші, виповзали вони з-під важких складок хмари, що звисала до самої води.

Справді: транспорт! І конвой, дуже сильний. Раз, два… Чотири сторожовики і тральщик!

Та, як відомо, перемога не визначається арифметичним співвідношенням сил. Є ще й висока алгебра бою!

На німецьких кораблях помітили торпедні катери і почали міняти похідний ордер.[22]22
  Похідний ордер – стрій кораблів під час походу.


[Закрыть] Водночас заблищали смолоскипи пострілів. Вода навколо катерів немовби закипіла.

Шубін цієї миті сам став за штурвал, показуючи молодому командирові, як виходити в атаку.

Але він продовжував в той же час керувати боєм. За його наказом літаки атакували кораблі охорони, щоб примусити їх розступитися і відкрити катерам дорогу до транспорта.

Зненацька з-за хмар вигулькнули німецькі літаки. Конвой теж мав “шапку”, тобто повітряне прикриття. Над головами моряків зав’язався запеклий бій.

– Фоміну поставити димову завісу! – скомандував Шубін у ларингофон.

Один з катерів хвацько вискочив уперед, тягнучи за собою по хвилях дим. Мить – і атакуючі торпедні катери закутались у грозову хмару! Метаючи блискавки, хмара ця мчала по воді.

А згори моряків підбадьорювали льотчики. У навушниках лунали їхні збуджені голоси:

– Лівіше бери! Давай, Борю, натискуй!.. Борю, Борю, Борю!..

Вибравши момент, коли транспорт повернувся до нього бортом, Шубін прицілився. Найголовніше – прицілитись! Торпеда – розумниця, усе інше зробить сама.

– Залп!

Вислизнувши з жолоба, торпеда пірнула у воду за кормою. Шубін круто одвернув, а торпеда, залишаючи за собою пінявий слід, помчала до транспорта на заданій глибині.

Вибух! Влучила в носові відсіки! Ніс транспорта різко осів у воду.

Але це не кінець. Таке громадище однією торпедою не взяти. Транспорт ще добре тримається на воді. Кораблі охорони зімкнулися навколо нього і посилили загороджувальний вогонь.

– Фомін горить, товаришу гвардії капітан-лейтенант! – крикнув Павлов.

Катер Фоміна безпомічно погойдувався на хвилях. Він горів! Німці зосередили на ньому майже весь вогонь, поспішаючи добити.

Князєв, виконуючи наказ Шубіна, на повному ходу мчав на виручку товаришеві, але був ще далеко від нього.

Тоді Шубін застопорив хід.

Павлов з жахом подивився на нього. Як! Забратися мало не в середину ворожого конвою – і раптом стопорити хід. Навіщо? А Шубін спокійно сперся ліктями на стерно, потім підкреслено холоднокровно поклацав нігтем по коробці з цигарками і не поспішаючи закурив.

Це було майже так само дивовижно, як зупинка в бою.

Торпедні катери ходять на авіаційному бензині, що легко спалахує. Тому на них суворо-пресуворо заборонено курити. А гвардії капітан-лейтенант закурив! Сам гвардії капітан-лейтенант закурив! Виходить, змушений. був закурити!

І треба було тільки поглянути довкола, щоб зрозуміти: так воно і є! Катер у розпалі бою перетворився в нерухому мішень!

З люка визирнули здивовані Дронін і Степаков. Боцман з глибокодумним виглядом розгладив пишні вуса.

Тільки Шурко не відчував страху. Поруч зі своїм командиром ніколи, ні за яких обставин, не відчував страху. Застопорили хід? Ну то й що з того? Значить, командир знову хитрує.

Довкола підіймалися сплески, дедалі більше сплесків. Вирішивши, що катер Павлова теж підбито, фашисти перенесли частину вогню на нову мішень.

Павло пробубонів:

– Ризиковано граєте, товаришу командир!

І осікся.

– А хто не ризикує, не виграє! Доводиться, брат, ризиковано грати… – Не обертаючись, Шубін простягнув Павлову цигарки: – Закури, допомагає!

Відстань між нерухомим катером Фоміна і катером Князева зменшилася. Шубін не зводив з них погляду.

Так, він ризикував! Але не збирався ризикувати жодної зайвої секунди. Хіба йому життя набридло, чи що?

Ось Князєв підійшов до палаючого катера. Матроси товпляться на борту з відпорними крюками. Когось переносять на руках. Отже, у Фоміна є поранені. Давай, друже Князєв, не барися, давай! Уже припікає довкола, німецькі снаряди лягають ближче й ближче.

Катер Фоміна оповився димом – гинув. Князєв поквапливо відскочив.

І одразу ж Шубін дав якнайповніший вперед!

Катер стрімголов вискочив з-під обстрілу і зробив широку циркуляцію. Німці так, напевне, і не зрозуміли нічого.

За ті хвилини, що Шубін, рятуючи товариша, відволікав вогонь на себе, транспорт встиг розвернутися. Тепер, окутуючись димом і зариваючись носом у воду, – “свинею”, як кажуть моряки, – він тікав до берега, під захист своїх батарей. Охорона його відстала, захопившись обстрілом катера, що горів, і того, що нібито був підбитий.

Катер Павлова ринувся в просвіт, що утворився.

– Залп!

Транспорт незграбно заніс корму. Друга торпеда ковзнула вздовж його борту.

Тікає! Втече!

Шубін озирнувся на порожні жолоби. Торпед немає! У стелажах тільки глибинні бомби. Нічим добивати транспорт, нічим!

Він перехопив погляд юнги. Подавшись уперед, підвівши обличчя, юнга віддано дивився на свого командира. “Ну ж, ну! – здавалося благав цей погляд. – Придумай що-небудь! Ти ж можеш придумати! Ти все можеш!”

І цей погляд, обожнюючий і нетерплячий, підхльоснув Шубіна. Той повернув до кінця ручку машинного телеграфу.

Катер рвонувся до транспорта.

Як! Без торпед?

Німці, товплячись на кормі, напевне, роти пороззявляли від подиву.

Росіянин хоче таранити їх – такий куцак таке громадище? Блефує? Хоче залякати.

Та Шубін не збирався лякати.

Це була та сама “ризикована гра”. Німці, замішавшись, губилися в здогадках: які “козирі” приберіг він, щоб кинути в останню мить?

Шубін наздогнав транспорт і, користуючись величезною перевагою в швидкості, почав легко обходити його.

За катером Павлова послушно рушили інші катери, повторюючи маневр командира загону. Проте Шубін наказав їм залишатися на відстані.

Як тільки хоч одна запалювальна куля влучить у бензобак, торпедний катер спалахне, як смолоскип. Але Шубін не думав про це. Бачив перед собою лише високий, з брудними патьоками борт, що стрімко проносився, на ньому круглі здивовані очі ілюмінаторів. На палубі метушилися люди. Низько пригинаючись, вони перебігали вздовж борту.

Фаддєїчев зганяв їх з палуби, завзято поливаючи з кулемета, наче з шланга.

Катер обігнав транспорт, перетнув йому дорогу і проскочив по носі на відстані якихось двадцяти – двадцяти п’яти метрів від форштевня.

Тепер пора!

– Бомби за борт!

Боцман і юнга кинулися до бомб. Чорні барильця один за одним полетіли у вируючу воду. їх скидали поспіхом, як попало, іноді скидали ногами.

Де вже на такій близькій відстані розвертатися транспорту, тим більше підбитому! Він і далі йшов по інерції, повільно наповзаючи на скинуті бомби. Ті почали вибухати у воді під його кілем.

Юнга засміявся від задоволення.

Так он які “козирі” несподівано викинув його командир!

Проте пошкодження, завдані бомбами транспорту, не могли бути смертельні, – Шубін знав це. Зараз у трюмі латають шви, що розійшлися, поквапливо заливають їх цементом. Корабель утримається на плаву.

Та Шубін і не розраховував потопити транспорт малими глибинними бомбами. Він хотів тільки перешкодити йому втекти під захист берегових батарей, повинен був хоч би там що затримати його – і домігся цього!

Затримка для підбитого транспорта виявилася фатальною.

– Горбачі,[23]23
  Так жартома прозвали штурмовиків через їхній характерний, немовби горбатий, фюзеляж.


[Закрыть] добивайте! – сказав Шубін у ларингофон.

І літаки шугонули зверху на корабель.

Німецькі матроси по-жаб’ячи кинулися за борт. Потім транспорт почав неквапливо кренитися і ліг на бік, показавши свою підводну частину, схожу на роздуте черево глушеної риби…

2

Саме тоді на обличчі Павлова з’явився той вираз, що потім, як свідчили товариші, майже не сходив з нього. Немовби Шубін страшенно здивував молодшого лейтенанта, і той так уже й не міг остаточно оговтатись від подиву.

Та Шубін сердито відмахувався від похвал і поздоровлень. Не те! Усе це не те!

Він ферзя хоче збити з дошки, а йому підсовують пішака за пішаком. Шукає зустрічі з старшим, з “Летючим Голландцем”, а з-за горизонту раз у раз виповзають різні “пшяви”, звичайні сторожовики, тральщики, транс-портики.

Вуглувата тінь підводного човна пропливла по сірому полотнищі неба. Тральщик, чи сторожовик, чи транспорт тонув, тінь одразу ж зникала. Тінь була невловима.

Товариші приставали до Шубіна з докорами і словами втіхи:

– Та й дався ж тобі цей “Летючий”! Ну чого ти так переживаєш? Забудь про нього! Воюй!

Шубін знизував плечима.

“Ех, молодь наївна!” – думав він поблажливо, хоча багато товаришів по бригаді були його однолітки. Іноді він здавався собі таким старим! Недарма ж побував на кораблі мертвих!

А з молодих, ну що з них вимагати? Звичайно, вони були віддані радянські патріоти і воювали добре: майже щодня бачили ворога в обличчя. Лихо в тому, що бачили його на відстані не ближче кабельтова, та й то під час торпедної атаки, тобто мельки. А він, Шубін, надивився зблизька на цих вовкулак і наслухався від них усякої всячини. День, проведений на борту “Летючого Голландця”, треба було зарахувати мало не за рік.

Чи міг він забути про це? А втім, і не хотів, не мав права забути.

Адже він єдиний моряк на Балтиці, який побував на борту “Летючого Голландця”!

Однак у цьому Шубін помилявся. Єдиний радянський моряк? Так, справді. Але аж ніяк не єдиний моряк на Балтиці!

Він не знав, не міг знати, що по той бік фронту, недалеко від Талліна, є ще два моряки – норвежець і англієць, – що так само, як і він, бачили “Летючого Голландця”.

За трьома рядами колючого дроту, серед сірих невисоких бараків вони ніби улещують один одного.

Недовірливо заводять розмову. Полохливо обривають її. Знову, після довгих болісних вагань, починають дуже обережно, промацуючи, розпитувати.

Схоже на зустріч у темряві. Хто зустрінеться – друг чи ворог? Якщо ворог “Летючого Голландця”, значить – ДРУг!

Розділ другий
“Не можна, не хочу, не скажу!”

1

…Місце було дивовижно пласке. Чи воно тільки здавалося таким? Були ж і дюни, сліпуче білі під сонцем. Та сосни на них росли врозтіч, невисокі, обшарпані вітром. Далі було болото, що диміло туманом, мох і чагарник, коричневі зарості на багато миль.

А поміж морем і заростями розкинувся табір для військовополонених. Сірі бараки, обгороджені трьома рядами колючого дроту, припали до землі. Саме вони, треба гадати, визначали характер пейзажу. Горе, туга, страх лягли на мох і зарості, як лягає сіра придорожня пилюка.

Так принаймні здалося Нейлу, коли його привезли сюди. Він подивився спідлоба і опустив голову. Більше не хотілося дивитись…

У блоці йому показали вільну койку. Він сів на неї, продовжуючи думати про своє.

Минуло з півгодини, за спиною пролунали кволі голоси, мляве човгання і стук дерев’яних підошов. В’язні повернулися з роботи.

Дуже худі і бліді, рухаючись майже безшумно, вони обступили новака:

– Ти хто, камраде?

– Англієць.

– У тебе тут знайдуться земляки. Танкіст? Льотчик?

– Моряк.

– Є й моряки. Олафсон, гей! Новий теж моряк!

Кістлявий, згорблений старий, що сидів на сусідній койці, поглянув на Нейла. Його звислі вуса роздалися – він усміхнувся. Одначе не промовив жодного слова. Мабуть, дуже стомився, бо сидів, зігнувшись, спершись на койку обома руками і важко, зі свистом дихаючи. Було йому на вигляд років сімдесят, не менше.

Новим своїм товаришам Нейл відповідав коротко, неохоче. Так, моряк. Судовий механік. Зараз привезений з Фінляндії. (Подейкують, що вона виходить із війни). Попав у полон на Баренцовому. Але довелося побувати й на інших морях. Одне слово, поносило по світу.

Він замовк.

– Еге! – сказав хтось. – Не дуже балакучий!

– Англієць! – пояснив інший. – Усі англійці мовчуни.

– Але ж він ще й моряк! Я думав, кожен моряк любить розповісти про себе. Гадав, усі, як наш Олафсон.

Старий на сусідній койці знову усміхнувся до Нейла.

До війни в будь-якому норвезькому, шведському і фінському порту знали Оле Олафсона. Він був уславлений лоцман. За записами у своїй книжці міг без запинки провести корабель уздовж узбережжя Скандінавії – шхерами і фіордами.

А в концентраційному таборі Олафсон уславився як оповідач. Без перебільшення можна сказати про нього, що він урятував глузд багатьох людей. Недарма один із військовополонених, колишній історик літератури, дав йому прізвисько: табірна Шехерезада.

Коли Олафсон починав розповідати, люди забували про те, що вони в неволі, що сьогодні баланда з буряка рідша, ніж учора, а Гуго, наглядач, як і раніше стріляє без промаху. На якусь мить вони забували про все.

Наприкінці довгого, безжально регламентованого дня, випадав час, коли в’язні діставали нарешті передишку – можливість розпоряджатися, якщо не собою, то хоча б своїми незанумерованими думками.

І чим важчий, чим божевільніший був прожитий день, тим частіше згадували Олафсона. З усіх кутків барака починали лунати голоси, тихі чи гучні, прохальні чи вимогливі:

– Ну-бо, Оле!.. Історію, Оле!.. Розкажи одну із своїх історій, Оле!

Ті, хто спізнився, поквапливо вкладалися. Гамір стихав.

Це була година Олафсона.

Він розповідав неквапливо, часто робив паузи, щоб прокашлятись чи перевести подих. Тихо ставало в барані, наче в церкві. Тільки за стіною погавкували собаки та хрипко перегукувалися вартові, що сиділи біля кулеметів на сторожових вишках.

Напевне хтось із блокового начальства, скоцюрбившись, мерз під дверима. І даремно! Морські історії Олафсона були про такі давні-давні часи! Дими ще не бруднили тоді неба над горизонтом…

2

Розповідь Олафсон вів незмінно від першої особи.

Це виглядало так, ніби він сам був учасником подій, про які розповідав, або принаймні їх очевидцем. Хронологією старий моряк величаво нехтував.

Один дійшлий слухач, із тих, хто й на сонці вишукує плями, усумнився в його особистому знайомстві з піратом де Сото.

– Не сходиться, ніяк не сходиться, Оле, пробач! Ти не молодий, звичайно, але де Сото, я читав, повісили ще в першій половині XIX століття.

– Я познайомився з ним біля підніжжя його шибениці, – незворушно відповів Олафсон.

Але тут мешканці барака дружно накинулися на причепу і примусили його замовкнути.

Через обставини свого життя Нейл був недовірливий. Крім того, він був начитаний. Він знав, наприклад, що знамениті гонки чайних кліперів відбувалися в п’ятдесяті і шістдесяті роки минулого століття, тобто років за двадцять до народження Олафсона.

Та, слухаючи його, Нейл забував про дати. Неквапливо лилася докладна розповідь, кожна деталь грала, іскрилася, наче морські брижі на сонці. І навіть смерть у розповідях Олафсона була не страшна і швидка – мов порив раптового вітру!

Який контраст до того сумовито-сірого, пропахлого димом, що чекало тут, у концтаборі! Недарма наглядачі повторювали в’язням: “Звідси єдиний вихід – через димар!”

Перша морська історія, яку Нейл почув від Олафсона, була про чайні кліпери.

– Ви скажете, що мені не пощастило в той рейс, – так почав Олафсон. – Мене взяли не на “Аріель”, а на “Фермопіли”. Юнгою, юнгою, – поквапливо додав він, скоса позираючи на койку, де німував причепа. – А першим прибув “Аріель”. Від Вампоа ми йшли майже врівень з ним. Ну й понатирали ж мозолі, пораючись біля вітрил! Та за мисом Доброї Надії він узяв крутіше до вітру і вирвався вперед…

То був час, коли Англія завозила у Китай опіум, а з Китаю возила чай.

Чаєторговці були зацікавлені в швидкісній доставці першокласного китайського чаю. Для цього будували спеціальні, легкі, навдивовижу швидкі кораблі. їхній корпус був ледве помітний під багатоярусним вітрильним спорядженням. Це й були так звані чайні кліпери.

Обганяючи один одного, вони мчали від Вампоа на півдні Китаю до причалів східного Лондона.

Чаєторговці не без вигоди підігрівали азарт гонок. Командам обіцяли великі премії. На шляху безупинно працював телеграф. Билися об заклад. Люди тремтячими руками розкривали ранкові газети. Хто попереду з фаворитів? “Тайпінг”? “Фермопіли”? “Аріель”? “Вогняний хрест”? “Летюче вістря”?

Гонки чайних кліперів були немов апофеоз парусного флоту…

– І все-таки найшвидкохіднішими були “Фермопіли”, – сказав Олафсон після паузи. – Чого ж тоді “Аріель” обскакав нас? Я відповім. Тільки тому, що капітан був розумник, знав різні морехідні хитрощі. Коли б нам такого капітана! Ого!.. Знайте! – захоплено вів далі моряк, – що при найслабшому вітрі, коли можна пройти вздовж палуби з запаленою свічкою, “Фермопіли” ішли сім вузлів! Так, друзі, сім вузлів! А в рівний бакштаг, під усіма вітрилами, кліпер легко долав тринадцять вузлів, стерно прямо, і хлопчик міг стояти за штурвалом!

Голос Олафсона уривався від хвилювання. Та потім оповідач починав безперестанно прокашлюватися і сякатися, бо доходив до загибелі “Фермопіл”.

Уславленому кліперу минуло сорок років. Ремонт його потребував надто великих витрат, судновласники не пішли на це.

У сонячний, безвітряний день на березі Атлантичного океану зібралася сила-силенна простого люду: матроси, лоцмани, рибалки, вантажники. Олафсон був серед них. Він, як розповідав, приїхав з другого кінця Європи, тільки-но дізнався про розправу, яка мала відбутися з “Фермопілами”.

Але, всупереч сподіванню, церемоніалу було додержано, цього не можна заперечувати. Буксири вивели з гавані корабель, уквітчаний по реях прапорами і з вітрилами, взятими на гітови.

Його проводжали мовчки. Потім оркестр на набережній заграв траурний марш Шопена. Під звуки цього маршу “Фермопіли” було потоплено на зовнішньому рейді.

Коли гуркіт вибуху докотився до набережної і уславлений кліпер почав повільно кренитися, усі зняли картузи і капелюхи. Багато хто з моряків плакав, не соромлячись своїх сліз…

Нейл з подивом відзначив, що ось уже півгодини – поки тривала розповідь – він не думав про себе і свої страждання.

У цьому й полягала цілюща дія історій Олафсона! Слухачі його, змучені втомою, страхом і голодом, забували про себе на коротку мить – о, на жаль, тільки на дуже коротку!

Натягнувши на голову ковдру, Нейл намагався уявити гонки чайних кліперів.

Кораблі помчали мимо один за одним – наче валка хмар, що низько летіла над горизонтом. Від швидкого мигтіння вітрил над сліпучою морською гладінню очі почали злипатися…

3

Та Олафсон розповідав не тільки про морських роботяг. Як він твердив, крім “добрих кораблів”, були також і “лихі”. До таких належали невільницькі і піратські кораблі.

Колишній лоцман знав усі таємниці Кіда, Моргана, де Сото.

Останнього вважали жартівником серед піратів. Недаремно його проворна бригантина мала назву “Black Joke”, тобто “Чорний жарт”.

Гумор де Сото був особливий. Команди купецьких кораблів корчилися від страху, побачивши на горизонті щогли з характерним нахилом, потім вузький чорний корпус і, нарешті, вищирений в диявольській посмішці череп над двома схрещеними кістками – піратський чорний прапор “Веселий Роджер”.

Утекти від де Сото не вдавалося нікому. Надто велика була його перевага в швидкості.

Вигадливо “жартував” де Сото з пасажирами і матросами захопленого корабля, – навіть неприємно згадувати про це. Потім бідолах заганяли в трюм, забивали гвіздками кришки люків і швидко пробивали отвори в борту. Одна мить – і всьому наставав кінець! Лише піняві хвилі перекочувалися там, де був корабель.

“Мертві не базікають!” – повчально повторював де Сото.

Не базікають, це так. Зате іноді залишають після себе небезпечну писанину. Щоденники і листи, наприклад.

А де Сото полюбляв розважатися, читаючи на дозвіллі, у вільний від роботи час. Читацькі смаки його були примхливі. Перед усіма книгами на світі він віддавав перевагу щоденникам і листам своїх жертв.

Один із таких щоденників де Сото навіть прихопив з собою, коли “Чорний жарт” у лютий шторм розбився на скелях біля Кадікса і команді довелося висадитись на берег.

Вирішено було розійтися в різні боки, щоб не викликати підозри, а через місяць зібратися в Гібралтарі – захопити якесь нове судно.

Де Сото прибув у Гібралтар раніше за інших піратів і оселився в готелі. Його вважали за багатого туриста. Тим часом, прогулюючись у порту, він придивлявся до кораблів, що стояли там, причепливо оцінюючи їхні морехідні якості. Новий “Чорний жарт” не повинен був ні в чому поступатися перед старим.

Одного разу, коли не було пожильця, прийшли прибрати його номер. З-під подушки випав клейончатий зошит. Пожилець, за звичаєм, читав перед сном. А що він читав?

Покоївка була не тільки цікава, але й письменна. З перших же рядків їй стало зрозуміло, що записи в зошиті вів капітан такий-то, який недавно зник, що схвилювало його друзів та викликало багато розмов. Припускали, що судно його потопив невловимий безжальний де Сото.

Любителя щоденників було схоплено. Невдовзі його судили, а потім повісили на очах у всього Гібралтара.

– Після страти тільки й розмов було, що про цей щоденник, – закінчив Олафсон. – Казали, що де Сото носив свою смерть завжди при собі, а на ніч до того ж ще й ховав під подушку… Отаке-то, друзі! Якщо у когось із вас з’явиться небезпечна таємниця, зберігайте її тільки в пам’яті, та й то запроторте в якийсь найдальший і найтемніший куток!..

4

Вислухавши цю історію, Нейл замислився – не про де Сото, а про Олафсона. Чи є в оповідача таємниця, яку треба запроторити в якийсь найдальший і найпотаємніший куток пам’яті?

Начебто так! І, очевидно, це була саме та таємниця, яка ось уже два роки мертвим тягарем лежить на душі у Нейла!

Жодного разу, навіть мимохідь, не згадав Олафсон Летючого Голландця. Чому?

Старий лоцман обминав цю легенду, як обминають небезпечну мілину чи оголене підводне каміння.

Нейл розпитав старожилів блока, давніх слухачів Олафсона.

Так, той розповідав про чайні кліпери, скарби, морських зміїв, піратів, але про Летючого Голландця він не розповідав ніколи.

Хіба ж не диво? Адже це одна з найпоширеніших морських історій!

Надзвичайно обережно Нейл підступив з розпитами до Олафсона.

– Летючий Голландець? – старий кинув гострий погляд з-під острішкуватих брів. – Так, є й така історія. Колись я знав її. Дуже давно. Тепер забув.

Чи можна було повірити в таку наївну брехню?

Нейл зробив ще кілька спроб. Олафсон відбувався пустими відмовками, роблено позіхав чи повертався спиною.

Та це ще більше розпалювало Нейла.

Лоцман боїться розповісти стару морську історію, щоб не прохопитися словом?

За спиною легендарного Летючого Голландця бачить того, іншого?

Якось увечері Нейл і Олафсон раніше за інших повернулися в барак.

Нейл вклався на своїй койці. Олафсон, крекчучи, почав скидати черевики.

Саме час для відвертої розмови!

– Чи не думаєш ти, – повільно спитав Нейл, – що в світі привидів можуть блукати також підводні човни?

Довга мовчанка. Олафсон, як і раніше, сидить напівобернувшись до Нейла, тримаючи черевики в руках.

– Мені розповідали дещо про це в Бразілії два роки тому, – вів далі Нейл, дивлячись на двері. – Та людина божилася, що бачила човен-привид на відстані півкабельтова. Він виходив з прибережних заростей. Та ось що дивно: на ньому говорили по-німецьки!

Важкий черевик зі стуком упав на підлогу.

Он як!

Олафсон нагнувся над черевиком. Щось він дуже довго вовтузиться з ним, старанно засовуючи під ліжко, – мабуть, хоче зволікти час.

І це йому вдалося. Загрюкали двері, зачовгали-за-стукали підошви, у барак ввійшли інші в’язні.

Ні! Більше не можна чекати! Нейл керується не пустою цікавістю. Він шукає однодумця, товариша по боротьбі.

Що ж! Поведемо розмову інакше – поверх голів інших мешканців барака!

Коли в блоці повкладалися, Нейл рішуче повернувся до свого сусіди:

– А тепер історію, Оле! Найстрашнішу з твоїх історій! Я замовляю про Летючого Голландця! Мені казали, що ти й досі ще не розповідав про нього.

Койка сердито заскрипіла і засовалась під старим лоцманом.

– Сам і розкажи, – пробурчав він. – Ти молодший. Пам’ять у тебе краща.

Нейл не поспішав.

– Я б, мабуть, розказав, – спроквола мовив він, – та боюся, що історія Летючого Голландця у моїй розповіді матиме надто сучасний вигляд.

Ясніше висловитись не можна! Олафсон, здавалося, завагався. Та недовір’я все-таки взяло гору.

Він почав розповідати не про Летючого Голландця, а зовсім про інше – про тих англійських і французьких піратів, яким у нагороду за їхні заслуги дали адміральське звання, а також титули баронета чи маркіза. Це було цікаво. Блок, як звичайно, притих.

Нейл вилаявся в думках. Лоцман, простодушний хитрун, зумів покласти розмову круто на інший глас…

5

Сигнал відбою! Барак поринув у сон.

Сплячі скидаються на покійників, що лежать покотом. Роти розкриті, очні впадини здаються такими ж чорними, як і роти. Лампочка під стелею горить тьмяно.

Заснув і Олафсон.

Тільки Нейл не спить. Закинувши за голову руки, дивиться в низьку фанерну стелю – і не бачить її.

Що дало сьогоднішнє випробування? Олафсон не сказав нічого і водночас сказав дуже багато. Це вперте небажання торкатися небезпечної теми, ці незграбні викрути, – по суті, однаково, що признання!

І все-таки Олафсон повинен сам сказати: “Так, кемраде! Я бачив “Летючого Голландця”!” А може, спочатку Нейлу сказати про це?

Нейл заплющив очі. І одразу ж блиснуло вдалині плесо Аракари. Під зорями воно вилискувало, як мокрий асфальт. Знову Нейл побачив чорну стіну лісу і почув ритмічні незрозумілі звуки, – чи то був індіянський барабан, чи тупіт багатьох ніг, що танцювали?

Під цей приглушений розмірений гул Нейл почав засинати. І раптом поруч виразно сказали:

– Флаінг Дачмен![24]24
  Летючий Голландець! (Англ.).


[Закрыть]

Потім забурмотіли:

– Не можна, не хочу, не скажу!

Хвилина чи дві тиші. Щось нерозбірливе, нібито:

– Нікель… Тавро… Нікель…

І знову:

– Ні! Не хочу! Не можу!

Це бурмотів у сні Олафсон.

Нейл поквапливо розбудив його. Уже почали підводитися розкуйовджені голови сусідів. Не можна привертати увагу блока до того, що знали тільки Нейл і Олафсон.

Старий лоцман трохи підвівся на лікті:

– Я що-небудь казав, Джек?

– Ні, – мовив Нейл трохи почекавши. – Ти тільки дуже стогнав і скреготав зубами уві сні.

Олафсон недовірливо пробурчав щось і, вкладаючись, натягнув ковдру на голову…