Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 31 страниц)

А дальні підступи до зачарованого замка охороняє риба пірайя. Вона нечувано зажерлива і складається лише з величезної пащі та хвоста.

Багато натуралістів могли б позаздрити нам. Ми спостерігали пірайю в дії.

Колісний пароплав на наших очах ударився об купу каміння і почав тонути. Пасажири і команда опинились у воді. Негайно, ніби під водою дали сигнал, до місця аварії кинулись пірайї.

Після повернення я покажу тобі кілька фотографічних знімків. (Дітям їх дивитися не варто). Знімки унікальні. Гумбольдт, гадаю, багато дав би за них.

Знімки зробив командир. Він наказав винести на палубу розніжку, всівся і почав, спокійно фотографувати те. що відбувалось у воді біля його ніг.

Лоттхен! Це було жахливо! Це скидалося на давку біля дверей м’ясного магазину!

І я позаздрив самовладанню нашого командира. Він не знає жалощів до переможених, як герой стародавніх саг. Я не можу так. Ти ж мене знаєш. Я краще відвернуся…

Ніч у заростях пригадалася недавно – під час аудієнції.

Він стояв випроставшись біля столу в звичайній своїй позі. Я бачив його вперше так близько. Він мигцем глянув на командира, потім втупив у мене допитливий погляд. Очі були нерухомі, випуклі, тому складалося враження, що у нього немає повік (це непомітно па портретах).

Я заходився розкладати на столі карту. Вона здалась мені важкою, ніби була зроблена із свинцю, а не з паперу.

Потім я відійшов до столу, чекаючи запитань. Дивно, що ноги теж стали важкими.

Проте, доповідаючи, він ні разу не звернувся до мене, лише зрідка поглядав.

Я й далі відчував скутість у всьому тілі. Коли він дивився на мене, в мою душу заповзав страх. (Кажуть, що у свій час він брав уроки гіпнозу).

Не виключено, що мій стан пояснювався просто втомою після походу. А може, у кабінеті було дуже жарко.

Кабінет був оздоблений тільки чорним і жовтим.

Зверху світила люстра, кругла, як місяць. Безугавно тріскотів вентилятор на столі. Полотнища прапорів, звисаючи зі стін, погойдувалися від протягу, як зарості. Зрідка через нещільно причинене вікно долинали протяжні крики: “Ахтунг!” То перемовлялися вартові зовнішньої охорони. Це було схоже на крик сови…

І тоді мені спала на думку дивна асоціація.

На щастя, невдовзі він відпустив нас, кивнувши головою, не зводячи з мене своїх нерухомих, без новій очей.

Я розумію: асоціація нерозумна, страшна. Проте мені нема з ким поділитися, крім тебе. І від цих асоціацій голова обертом іде.

Я подумав: невже він здійснить з нами передбачений далекий похід? Мені здаватиметься, що в наш човен через верхній люк…[45]45
  Останні рядки старанно закреслені, майже залиті чорнилом. Лише, розглядаючи папір на світло, можна розібрати одне слово, що збереглося, – “вповз”.


[Закрыть]

Лоттхен! Ми у Вінеті—два. Чекаємо наказу про відплиття у далекий похід. З газет ти знаєш про наступ в Арденах. Він пов’язаний з нашим очікуванням. Усе, що відбувається нині на фронтах, пов’язано з ним. Потрібно будь-якою ціною відтягти час!

Під Новий рік на борт доставлено вантаж особливо важливий. Але я не повинен писати про це! І хочу сказати тобі про інше. Зараз іду до командира. Проситиму його, щоб відпустив мене додому, в Кенігсберг. На дужо короткий час. На день, на кілька годин.

Мені вистачить навіть двох годин! Відстань – п’ятдесят кілометрів, шосе чудове. Туди й назад – година, нехай півтори години, беручи до уваги ніч (звичайно, я поїду вночі) і контрольно-пропускні пункти на шосе.

Мені треба лише кілька хвилин побути вдома.

Побачити тебе і дітей, обійняти вас і сказати, що я живий!

Адже можна знехтувати навіть иайсуворішою забороною, якщо війну вже програно. Тим більше нині, коли ми готуємося в далекий похід. Невідомо, чи скоро повернемося до Німеччини. Можливо, мине ще не один рік… І ніхто мене не пізнає. Я обв’яжу обличчя бинтами. На контрольно-пропускних пунктах подумають, що мене поранено в обличчя. Не здиратимуть же бинти з пораненою офіцера! А для сусідів ти вигадаєш якусь історію. Скажеш, наприклад, що тебе провідав друг твого небіжчика чоловіка.

Вирішено! Іду до командира. Як би я хотів не відсилати цього листа!

Невдача! Командир відмовив навідріз.

Становище, за його словами, загострилося. Ми чекаємо умовного сигналу тільки до двадцять четвертого квітня. Потім, коли буде важко прорватися через Бельти і Каттегат, підем у східну частину Балтики. Вінета—три надійніша, ніж Вінета—два. Треба пірнути під гранітне склепіння, відлежатися, виждати… Це, як і раніше, не смерть, Лоттхен! Що б ти не почула про долю нашого підводного човна, пам’ятай, знай, вір: я живий!

Цей лист, сподіваюсь, переконає тебе.

Я знайшов нарешті спосіб відправити його.

Ківш, в якому ми стоїмо, пильно охороняють. Біля шлагбаума завжди стовбичить вартовий. Звичайно, солдатам невтямки, кого вони охороняють.

Декілька днів я непомітно стежив за вартовими, доки не обрав одного. Обличчя його здалося мені найбільш підхожим.

Учора вночі ми порозумілися. Він досить дурний, щоб повірити нісенітниці, яку я вигадав. І, незважаючи на це, він загнув скажену ціну. Коротше кажучи, сьогодні мій золотий годинник і тисяча марок перейдуть у кишеню його куртки разом із цим листом.

А тим часом йому треба лише вкинути лист у поштову скриньку.

Я вирішив послати лист поштою. Можливо, листи вже не перлюструються. У тилу, певно, панує хаос, метушня.

Ризикую. Але що ж робити? Довідався по радіо, що росіяни підходять до Кенігсберга. Ще кілька днів, і ми з тобою будемо відрізані одне від одного.

Крім того, передбачається далекий похід… Якщо становище не поліпшиться, ми підемо в далекий похід. І тоді…

Але до цього ти повинна довідатись, що я живий!

Сподіваюся, через два—три дні ти вже одержиш цього листа.

Прочитавши і перечитавши – для пам’яті,– негайно спали його!

І нікому ні слова, ні півслова про нього, якщо ти дорожиш моїм і своїм життям!..”

Частина друга

Розділ перший
Прокладка курсу

1

Професор, як завжди, зсунув фіранки на вікнах. Ще Пліній сказав: “Думка жвавіша і яскравіша в темряві й тиші”.

Нарешті ж бо настав той момент, коли в роботі все почало ладитися. З’явилася легкість у пальцях, думка загострилася, слова лягали на папір простіше і вільніше. І аргументи, які ще недавно кволо сповзали на папір, тепер самі з усіх боків збігалися під перо.

Сталося це після того, як лягла на стіл копія листа, знайденого в Балтійську (Ришков негайно передав її Грибову для ознайомлення й консультації).

Звичайно, саме серед руїн Піллау й Кенігсберга можна було зрозуміти, чий це лист.

Венцель, разом з іншими фашистами, був винен в руйнуванні Піллау й Кенігсберга. Можливо, навіть невиразно здогадувався про це, уявляючи свою Лінденаллее в диму і полум’ї, але відганяв од себе страшну думку.

Так, діяв як у гарячці.

Зосліпу завдавав і завдавав удари, не усвідомлюючи, що кожен з цих ударів рикошетом падає на його близьких.

З монотонною, маніакальною впертістю він повторював свій приспів: “Я живий!” Неначе не тільки дружину – себе самого намагався переконати в цьому.

Але Грибов зумів відкинути все зайве, тобто особисте.

Лист штурмана він прочитав як штурман.

Немовби процідив крізь фільтр знайдені в Балтійську аркушики, віджав з них ревниві докори й сентиментальні нарікання. На письмовому столі лишились дати й факти.

І знову, вже втретє, змінився “візерунок мозаїки”, який складається з карточок на столі.

Венцель підтвердив припущення Грибова про те, що таємна діяльність “Летючого Голландця” була дуже різноманітна. “Корабель мертвих”, без сумніву, брав участь у “торгівлі з-під поли”, конвоюючи англійський нікель. Та це було лише одним з розділів його діяльності.

Він, без сумніву, займався не тільки економічною диверсією, а також і військовою, політичною, ідеологічною. Як морський бог Протей, раз у раз змінював він свій вигляд. Тому-то так важко було спочатку зрозуміти, розгадати його.

І справді: спробуй-но розгадай! То Цвішен готується висадити в Ірландії організаторів повстання. То супроводжує транспорт із нікелем. То бере на борт якогось “пана радника”, котрому доручено “підлити масла в огонь цим фіннам”, щоб утримати їх від капітуляції.

Та в усіх випадках він ув’язувався тільки у велику гру. На дрібнички не розмінювався…

Факти й дати з листа Грибов сумлінно зіставляє з іншими відомостями, що має в своєму розпорядженні. А потім висновки “сумуються”, на невеликій, формату атласа, географічній карті, яка завжди під рукою.

Невдовзі весь світовий океан було розмальовано червоними зигзагами, короткими й довгими. Це слід “Летючого Голландця”. Іноді він зникає, щоб знову з’явитися за сотню, а то й тисячу миль. Так, ледь помітний зміїний слід, що оперезав усю земну кулю…

З рік чи з півроку тому, сидячи у Грибова, Шура Ластиков захоплено сказав:

– І як це вам вдалося, товаришу капітан першого рангу? Можна сказати, пройшли заднім ходом по цих подіях.

Грибов усміхнувся, дбайливо розправив загнутий ріжечок карти.

– Так. Моя остання в житті прокладка, причому вже не свого, а чужого курсу. Інакше – біографія “Летючого Голландця”, покладена на карту. – Він додав, немовби вибачаючись: – Адже ви знаєте: ми, моряки, звикаємо мислити картографічно. Я не економіст, не військовий історик. Я моряк, штурман. І розв’язання задачі у мене суто штурманське…

Взявши за основу вказівки, побіжно кинуті штурманом “Летючого Голландця”, він постарався відновити прокладку курсу. Ламана тонка лінія наче проступала між рядками. Так, при відповідній обробці, проступає тайнопис, нанесений на папір лимонним соком або розчином пірамідону. Насамперед Грибов проклав на карті відтинок шляху між Ірландією й Німеччиною. Поруч поставив дату “1940, липень”.

Він зумів установити, що ірландський екстреміст, якого перекидали в Дублін, справді існував. Прізвище його було Райан. Але на підході до мети він помер від сердечного припадку, що стало приводом до ворожнечі між Венцелем і Гейнцем.

Лінія прокладки пробігла і від Кіркенеса до Гамбурга (дата – “1940, грудень”). Зговір англійських торговців і німецьких промисловців підтверджено в ряді мемуарів.

Вивчення документів, переданих в розпорядження Грибова, допомогло також уточнити призначення конвою з п’яти німецьких підводних човнів, що 1942 року перетнули Тихий океан. (“Пам’ятаю жахливу самотність, – писав Венцель до дружини. – Отже, Атлантичний, а не Тихий океан. У Тихому з нами було ще п’ять підводних човнів”).

Човни перевозили з Японії дуже важливу військово-стратегічну сировину, а саме – кобальт. Він був конче потрібен для німецько-фашистських військ на Східному фронті. Але Японія ще не воювала з Радянським Союзом. Щоб уникнути розголосу, доводилося додержувати особливої обережності.

А Цвішен був фахівець з таких “безшумних” операцій. Тому-то він і перебував у складі конвою. Та, мабуть, відстав од нього десь на півдорозі до Німеччини, – Венцель виключив Атлантику з цього переходу.

Атлантику “Летючий” перетинав з іншою метою, і, слід гадати, неодноразово. Простір між Європою й Південною Америкою можна майже суцільно заштрихувати лінією прокладки.

Як сказано в листі: “Наш підводний човен виконує призначення шприца, в якому міститься підбадьорливо для цих фольксдойче. А втім, у шприці буває й отрута”.

2

Проте Грибов не сумнівався в тому, що “Летючий” діяв біля берегів Північної, а також Центральної Америки.

В одному документі сказано натяком про якусь диверсію, що готувалася в районі Панамського каналу, мабуть висадження шлюзів. Хто мав здійснити вибух і чому не здійснив, так і зосталося досі не з’ясованим.

Однак Грибову не віриться, що Цвішен з своєю командою мерців міг лишитися осторонь такої значної військово-морської диверсії.

Втім, тут професор вступає вже в межі неперевіреного. А в таких випадках він робить прокладку обережним пунктиром. Це має означати немовби запитально-невпевнену інтонацію.

Так, наприклад, пунктиром з’єднано на карті береги Північної Франції і Північної Америки. Поруч дата – “1944 рік”. Грибову неясно ще, чи брав Цвішен участь у диверсії Еріха Гімбеля.

Цей інженер, кадровий есесівець, мав проникнути в надра “Манхетенпроекту”, тобто в таємницю виготовлення атомної бомби, а якщо вдасться, то й перешкодити її випробуванням.

Він перетнув з цією метою Атлантичний океан – на підводному човні! – і нишком, уночі, висадився на східному узбережжі США. Однак його майже одразу виказав супутник, американський офіцер, завербований німецькою розвідкою в одному з таборів для військовополонених.

Гімбель, проте, відбувся дешево. Смертну кару йому замінили довічним ув’язненням. Більше того. Нещодавно його було помилувано і випущено на волю. У Західній Німеччині навіть поспішили випустити про нього і на його честь фільм “Шпигун для Німеччини”.

Щось було в цій історії заплутане, якась недомовка. Грибов вважав за цілком можливе, що Гімбеля перед звільненням “вичавили, як лимон”, інакше кажучи, примусили в обмін на свободу розкрити якусь важливу таємницю. Можливо, таємницю “Летючого Голландця”, якщо до США його приставив “Летючий Голландець”?

Індійський і Тихий океани теж перетинає пунктирна нитка. З’єднуючи Індію й Японію, вона пов’язана, можливо, з людиною на ім’я Субха Чандра Бос.

Відомо, що між Німеччиною і Японією не було домовленості про те, кому дістанеться Індія після розгрому Англії. Більшість індійців мали антияпонські настрої. Користуючись цим, гітлерівці почали під шумок формувати так званий індійський легіон, – із солдатів, захоплених у полон в Північній Африці. Японці, природно, стурбувалися.

Щоб заспокоїти їх, до Токіо було відряджено – на підводному човні! – одного із можливих керівників легіону Субху Чандра Боса.

Чи не на борту “корабля мерців” здійснив він цю подорож?..

І чи не були, як він, пасажирами “Летючого Голландця” ті численні німецькі шпигуни, яких регулярно закидали – на підводних човнах! – в Індонезію, хоч її вже окупували союзники Німеччини, японці?..

За давнім повір’ям, чорт сповіщає про своє наближення запахом сірки. Про участь Цвішена в тій або іншій секретній операції Грибов догадувався з її особливо витонченої підступності.

Колись він пробував лаконічно визначити смисл тієї або іншої “розкладки”. Спочатку це була “Вува”, “Вундерваффе”, тобто секретна зброя, потім – “зв’язковий військових монополістів”. Нині Грибову здавалося найточнішим, найвичерпнішим таке визначення: “Хід морським конем”.

Так, кожну операцію, в якій брав участь “Летючий Голландець”, можна назвати: “Хід морським конем”.

3

Вечорами кабінет професора нагадує штурманську рубку.

Вона – святиня корабля. Тут завжди світло і тихо. Ілюмінатори щільно задраєні. Десь далеко завиває вітер, перекочується луна канонади. Штурман, схилившись над столом, не думає ні про що, крім прокладки. Тільки лампа здригається від хилитання, освітлюючи карту і розкладені на ній транспортир, годинник, циркуль, бездоганно застругані тверді олівці…

Все це воскресає в пам’яті, коли старий штурман схиляється, прокладаючи курс “Летючого Голландця”.

На карті нитки-павутинки де-не-де зав’язуються у вузлики. Поряд з таким вузликом чорніє літера “В” і порядковий номер. Це – Вінети. Поки що відомо всього лише три. Ось вони: Вінета-два – в Піллау, тепер її вже нема, Вінета—три – у східній частині Балтики, мабуть у шхерах, і Вінета—п’ять – у тропічних джунглях Амазонки.

“Вінети безумовно не однотипні, – доповів Ришкову Грибов під час чергових відвідин. – Німецько-фашистське командування відступило в цьому разі від свого звичаю геть усе уніфікувати. Характер маскування визначався-місцевими умовами. Звичайно, в тропічних заростях можна і треба ховати Вінету інакше, ніж у військовій гавані чи, скажімо, в скелястих коридорах шхер”.

Про Вінету—п’ять негайно було повідомлено у відповідні інстанції Бразілії. Але Вінета—три, “рудимент війни” (так колись назвав Грибов Вінету в Піллау), – поблизу, буквально під боком. І “Летючий Голландець”, як писав Венцель, мав би “відлежатися, виждати” саме у Вінеті—три.

Пильні розшуки не дали поки що нічого. Вказівки, які містилися у листі Венцеля, загальні, суперечливі: “Підемо у східну частину Балтики… Вінета—три ще надійніша, ніж Вінета—два… Треба пірнути під гранітне склепіння…”

Це і є найважливіша вказівка: “Гранітне склепіння”. Отже, Вінета в шхерах захована десь під землею?

Професор шукає аналогії.

Він знає, що наприкінці війни частина Німеччини сховалася під землю. Туди “провалилися” деякі військові заводи, аеродроми, штаби, склади. Під Кенігсбергом, наприклад, був другий, “підвальний”, Кенігсберг, який частково затопили перед капітуляцією.

Щось подібне спостерігалося і в шхерах.

Шубін колись жартував, що “граніт на Карельському перешийку з’їдений саперами, як пень – деревоточцями”.

Згадався в зв’язку з цим випадок в Аландах.

Про нього розповідав Грибову один його учень, котрий був членом Союзної Контрольної комісії, що провадила в 1946 році демілітаризацію Аландських островів.

Робота наближалася до кінця. Споруджені укріплення було висаджено в повітря або підготовлено до висадження. Несподівано в кімнату, де засідала комісія, ввійшов старий рибалка. Він не привітався, навіть не назвав свого прізвища, поклав на стіл якийсь папір і так само мовчки пішов геть.

Учасники комісії з подивом побачили, що на залишеному папері позначено частину схеми укріплень. Роздивившись її, вони пересвідчилися в тому, що приховано великий склад зброї.

Офіцери вирушили до вказаного місця. Це був невеликий, майже безлюдний острів, а їх в Аландському архіпелазі понад шість тисяч. Глибоко в розколині скелі заховано було ящики з автоматами, карабінами, розібраними кулеметами. Хтось намагався сховати жаринки війни, готуючись роздмухати їх у майбутньому.

Можливо і “Летючий Голландець” теж заховався в шхерах і чекає нового трубного кличу, щоб вибратися з-під попелу?..

Грибов підвівся з-за столу і, підійшовши до вікна, відхилив фрамугу.

Майже відразу ввірвався до кімнати бій годинника.

То були куранти на каланчі пожежної команди колишньої Адміралтейської частини, годинник широкого дихання і неквапливої, старомодної розсудливості.

Грибов звик до нього. Він був педантичний і нагадував про себе щоп’ятнадцять хвилин. Спочатку неголосно відлічував: раз, два, три, потім поважним, низьким голосом говорив: бам-м!

Його бій схожий був на передзвін дзвонів, віддалений, приглушений, що долинав мовби з-під води… Чому саме з-під води?

Повернувшись до письмового столу, Грибов задумався над цим порівнянням, що несподівано спало йому на думку. Воно пов’язане з Вінетою? Звичайно. Тепер усі думки пов’язані з Вінетою.

Цікаво, чому саме “Вінета”? Що спонукало Деніца, Канаріса чи Гіммлера вибрати слово “Вінета” для умовного найменування стоянок “Летючого Голландця”?

Неначе асоціюється з якимось давнім морським переказом. Так, середні віки, глухе бамкання дзвонів…

Іноді Грибову здавалося, що він уже чув або ж читав колись про Вінету. Але спогади були надто невиразні, розпливчасті.

Біля своєї настільної лампи, в кімнаті з щільно завішеними вікнами, він може легко уявити, що ще триває та, перша ніч над картотекою. Щойно він провів курсанта Ластикова і славетного підводника Донченка, сів до столу, присунув до себе одну з карточок і, трохи повагавшись, вписав у неї: “Світна доріжка в шхерах”.

Ні! Не чотири години, а чотири роки минуло від тієї ночі. Великий письмовий стіл суціль устелений карточками, на яких – дати, факти, прізвища. А на маленькій карті в мережі меридіанів і паралелей, як піймані риби, б’ються Вінети…

Остання ніч над картою минула непомітно. За вікном уже світло. Крізь щілини між фіранками протискується промінь. Чіпляючись за палітурки, він видряпується по книжкових полицях, переміщується по стіні до столу і, ковзнувши по карті через весь світовий океан, впирається в розкритий настільний календар.

Там запис – для пам’яті:

“Передача карти з прокладкою курсу. Тов. Ластиков. Випуск офіцерів в училищі”.

4

Зранку в училищі незвичайно піднесений настрій.

Заклопотано, підтюпцем пробігають по трапах чергові, притискаючи палаші до стегон. Командири рот, виголені до блиску, в повній парадній формі, при орденах і медалях, віддають і дістають останні розпорядження. Стоячи поряд з натирачами підлоги, які виконують свій гарячковий танок, офіцер раз у раз виймає годинник і нетерпляче пристукує ногою.

Усі втомлені, знервовані. Та це передсвяткова знервованість.

Заступник начальника по стройовій частині роздратовано відтягує тісний накрохмалений комірець. Він раптом спохвачується: чи ж привезли резинки для погонів, кортиків і дипломів? Його заспокоюють: привезли, привезли!

Навіть вартовий, завмерши біля прапора, як видно з його обличчя, безперечно, схвильований, хоч за статутом йому належить реагувати на те, що відбувається, тільки одним рухом: віддати честь по-ефрейторськи, тобто одвести руку з рушницею вбік.

Про інших курсантів і говорити нічого. В цей день байдужих чи спокійних нема. Різниця лише у відтінках емоцій.

У випускників, котрі доношують на лівому рукаві чотири золотих ріжки гострим кінцем донизу, – це гордість наполовину з радістю, старанно приховувані. У решти курсантів, які носять поки що один ріжок, два або три, до радощів домішується нетерплячка й трішечки заздрощів.

Вище військово-морське училище імені Фрунзе проводжає своїх випускників, нових офіцерів флоту!..

Церемонія ця відбувається в колишньому Актовому залі, нині залі Революції.

Ось долинають важкі, ритмічні кроки. Відчиняються білі різьблені двері, до залу синьо-чорним компактним прямокутником заходять курсанти.

Уздовж лівої стіни шикуються випускники, причому відмінники на правому фланзі, біля протилежної стіни– решта курсантів, тримаючи рушниці до ноги. Не здригне, не ворухнеться рівний, як під шнурочок, ряд бездоганно випрасуваних фланелівок, хоча серця під ними, мабуть, стукотять щосили.

Олександр Ластиков – на правому фланзі випускників.

Не повертаючи голови, нічим не порушуючи ладу шеренги, він пробігає поглядом по групі викладачів училища. Серед них – у повній парадній формі Грибов.

До залу урочисто вносять стяг училища.

Він пропливає вздовж шеренги курсантів. Майорять горді стрічки орденів Леніна й Ушакова. Зосереджено-суворі, не дивлячись по боках, крокують велетень прапороносець і два асистенти йому до пари, – в бригаду прапороносців відбирають найвищих на зріст відмінників. Широкі випуклі груди перетинає блакитна стрічка з золотою окантівкою, на плечі – оголений палаш.

Зачитують наказ міністра про присвоєння випускникам військових звань. Лейтенант… Лейтенант… Лейтенант…

Уперше випускники чують свої прізвища в поєднанні з офіцерським званням. Вони морщать носи, намагаючись бути байдужими. Але радісна хлопчача усмішка мимоволі грає на губах. Команда:

– Офіцерам-випускникам погони, кортики, дипломи вручити!

Привітання, традиційна відповідь: “Служу Радянському Союзу!”, туш. І тут додержано церемоніалу: кожному відмінникові туш виконують окремо.

Знову команда:

– Офіцерам-випускникам форму одягу – курсантську на офіцерську замінити! Офіцери-випускники, напра-во! По факультетах – кроком руш!

В класах на столах розкладено тужурки з поперечними золотими смужками на рукаві. Офіцери натягують білі рукавички, поводять плечима, заклопотано косять на них оком – звикають до погонів. А ті настовбурчуються крильцями: ще не слухняні, не прим’яті шинелею. На золотій сухозлотиці суворий чорний просвіт і дві маленькі срібні зірочки. Провідні зірочки! Куди, в які моря, до яких подвигів задля слави Вітчизни поведуть вони?..

Поки що приводять знову до залу. Гамір схвалення, захоплення серед гостей. Дуже зворушливі ці юні офіцери. Зовсім ще новенькі, незграбні, вони соромляться власної пишноти.

Лунає Гімн Радянського Союзу. Адмірал виголошує привітальну промову. Під лунким склепінням прокочується:

– Рівняйсь! Парад, струнко! До урочистого маршу, за взводами, на двох лінійних дистанцію, перший взвод – прямо, решта – напра-во! На пле-че! Направо рівняйсь! Кроко-ом – руш!

Услід за прапором училища проходять молоді офіцери. Зал спорожнів.

Наказ про призначення на флоти зачитують уже в ротах:

– Лейтенант Авілов – на Тихоокеанський… Лейтенант Бубликов – на Чорноморський…

Відмінники, за традицією, можуть обрати собі море. Товариші Олександра наперед знають “його” море. Де й продовжувати службу старому балтійцю, як не на Балтиці?

Але заключні слова наказу викликають загальний подив:

“…відрядити в розпорядження командувача прикордонних військ Ленінградського військового округу”.

Прикордонних? Чому?

Олександр з Грибовим багатозначно переглядаються Тільки вони двоє розуміють, в чому річ. Це – таємниця, про яку не належить знати нікому, крім дуже обмеженого кола людей.

5

Офіційна частина закінчена. Молодих офіцерів оточують їхні гості – родичі й знайомі. Олександр підходить до Грибова.

Коротке, міцне рукостискання.

– Коли їдете на нове місце служби?

– Післязавтра, Миколо Дмитровичу.

– Дуже добре. Я схвалюю ваш намір не йти нині у відпустку. Відгуляєте її узимку.

– Звичайно, Миколо Дмитровичу. Хочеться поплавати, поки навігація. А потім, я ж читаю газети…

Грибов, кивнувши головою, показує, що зрозумів, яке відношення мають газети до цього наміру.

Він замислено дивиться на лейтенанта Ластикова.

Зовнішньої схожості з Шубіним ніякої. Та її й не може бути. Олександр – не рідний син, годованець.

І все ж відчувається глибока внутрішня спорідненість між ними.

Жести й розмова Ластикова трохи уповільнені. З першого погляду він може здатися навіть флегматичним. Та це спокій спортсмена, який береже сили для вирішального кидка чи удару.

Ластиков небагатослівний. А колись же, коли був юнгою, міг годинами патякати, розважаючи матросів. Відбулося щось подібне до того, що відбувається з тоненьким дискантом, який, змужнівши, перетворюється на могутній баритон чи бас.

А час, час як летить! Чи давно під дверима дзвонив обстрижений під машинку курсант-першокурсник, старанно ховаючи за військово-морським етикетом свою соромливість: “Дозвольте зайти!”, “Дозвольте відрекомендуватися!”

Але потім, сівши в кріслі навпроти господаря, він оволодів собою. Характерно, що відразу ж оволодів собою, як тільки назвав “Летючого Голландця”, тобто перейшов до справи, до мети своїх відвідин.

Пригадує, сидів, зчепивши пальці рук між колінами, трохи подавшись уперед, схиливши лобату голову. Доповідав – саме не розповідав, а доповідав – стисло, економно, намагаючись дотримуватися тільки фактів.

Тепер лейтенант Ластиков, виструнчившись, стоїть перед Грибовим.

Волосся у нього біляве, майже лляне, не обстрижене під машинку, а зачесане на проділ. Риси дуже засмаглого обличчя ствердли, визначились.

І все ж давній любий серцю Грибова, незграбний першокурсник інколи проглядає в ньому. Особливо, коли задумається про що-небудь – як ось тепер – і так глибоко задумається, схиливши голову і втупившись у співбесідника своїми темно-карими, широко поставленими, наче трохи здивованими очима.

– Я, Миколо Дмитровичу, став дужо ясно розуміти, як це важливо: “Летючий Голландець”! Адже ми по самому краю ходимо, хіба не правда? Інші, можливо, тільки почитають газети і слухають радіо одним вухом, а для мене кожне слово наче молотком по голові. Заплющу, знаєте, очі, а “Летючий” спливає, як тоді, в шхерах, сірий, в сірому тумані, довгі стебла водоростей на ньому.

Молодий офіцер примусив себе всміхнутися, але очі були невеселі, злі.

– Ну що ж! – бадьоро сказав Грибов. – Я зробив свою частку роботи. Решта залежить уже від вас. Від вашої цілеспрямованості, наполегливості, терпіння. Я так і доповів адміралові Ришкову… Сподіваюсь, не підведете? Жартую, зрозуміло. Ви як проводите сьогоднішній вечір? За традицією, з товаришами?

– Так точно. Прощально-відчалювальна зустріч.

– Тоді, значить, завтрашній вечір у мене?

– Дякую, Миколо Дмитровичу.

– Дякуватимете потім. Я закінчив прокладання курсу. Завтра вручу карту вам…