Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 31 страниц)

Розділ четвертий
Магічне коло

1

Провівши гостей, професор завісив шторами вікна, вимкнув горішнє світло і ввімкнув настільну лампу.

Він немовби окреслив магічне коло. Усе, що поза ним, відсунулося в глибину кімнати, лягло по кутках шарами темряви. У середині кола залишилися тільки професор та його праця.

На столі перед ним лежала купа акуратно нарізаних четвертинок картону, поки що не заповнених. У роботі Грибов любив систему, а тому почав аналіз біографії новітнього Летючого Голландця з того, що завів на нього картотеку.

Години за півтори було дбайливо рознесено по окремих картках усе, що стало відомо з сьогоднішньої розмови з Донченком, а також нотатки, зроблені зі слів курсанта Ластикова, і виписки з газет. Почерк у Грибова був дрібний, бісерний, так званий штурманський. На кожній картці вміщується сила-силенна фактів, дат, прізвищ.

Одна з карток мала заголовок: “Поправки до лоції”, Друга – “Англійський нікель”, третя – “Тавро СКФ” тощо.

Нарешті, усе, що відомо досі про “Летючого Голландця”, гарненько, в певному порядку, вляглося на письмовому столі.

Дозволивши собі трохи відпочити, професор відкинувся в кріслі.

Темрява лежить по кутках, наче порох, прибитий дощем. Стіни голі, Грибов знає про це. Там тільки анероїд і карта світу. Але тепер, коли кімната, крім столу, потонула в темряві, неважко уявити, що на стінах, як і раніше, – улюблена колекція, раритети, привезені з кругосвітнього плавання.

Дружина дуже дбайливо обмітала їх віничком з м’якого пір’я. А доньці, коли та була ще маленькою, забороняли переступати поріг татового кабінету, бо одною разу вона потяглася до маленького, привітно усміхненого ідола і впала з стільця. А могла ж, не доведи господи, скинути на себе і малайський крис!

Грибов міцно потер лоба. Знову спогади! Таж він окреслив магічне коло і замкнув себе в середині цього кола!

Якусь мить, намагаючись зосередитись, він пильно дивиться на картки. Майнула нова думка. Професор поміняв картки місцями. Звичайно, “Англійському нікелю” слід лежати поруч з “Тавром СКФ”. Це – правильне поєднання.

Довгі нервові пальці знову й знову пересувають четвертинки картону на столі. Збоку це, очевидно, нагадує пасьянс.

2

Та поки що “пасьянс” не сходиться. У ньому зяють пустоти.

Надто мало ще карток на столі у професора. А головне – взагалі неясний зв’язок між ними.

Фрамуга вікна опущена. Чути, як поквапливо тарабанять дощові краплі по карнизу, як шелестять шини на мокрому асфальті і простуджено бурмочуть орудівські репродуктори.

Розхлюпуючи воду вздовж рейок, з деренчанням і дзвяканням повертаються в депо трамваї. Пасма світла раз у раз пробиваються крізь нещільно зсунуті штори, швидко пробігають по стіні.

Так і картини минулого напливають одна за одною, освітлюють на мить кабінет і зникають у кутках.

Професор нерухомо сидить за письмовим столом. Замислився над словами Олафсона: “Той моряк уціліє, хто розгадає характер старого”.

Олафсону, на жаль, не вдалося “розгадати характер старого”. І Шубін теж не зумів цього зробити.

Тепер взявся розгадувати Грибов, хоча в цей тихий вечірній час перед ним був не сам новітній Летючий Голландець, а тільки його фото в пожовклій старій газеті.

Чи не допоможе випробуваний спосіб “підстановки ікса”, заміна в “рівнянні” невідомого відомим?

Бувало, знайомлячись з людиною, Грибов зненацька відчував поштовх несподіваної симпатії чи антипатії – з першого ж погляду. І відчуття це рідко обманювало. Спочатку воно здавалося незрозумілим. Тільки через деякий час Грибов виявляв зовнішню схожість між новими своїми знайомими і людьми, яких знав раніше. Внутрішня схожість, як правило, збігалася із зовнішньою.

І Цвішен болісно нагадував когось, з ким Грибов уже зустрічався. Коли? Двадцять років тому? Десять років тому? Учора?

Безсумнівне одне: асоціації були неприємні!

У думці Грибов перебрав цілу низку своїх колишніх однокашників по морському корпусу. Там повно було остзейських барончиків, далеко не найкращих представників роду людського. З одним із них у Грибова мало не дійшло до дуелі.

Ні! Спільне між Цвішеном і тим остзейцем тільки те, що обидва вони німці.

Грибов і далі неквапливо перебирав у пам’яті своїх недругів. Можливо, сутичка з попередником Цвішена (якщо була сутичка) сталася в якомусь порту під час плавання “по дузі великого кола”?

Грибов зазирнув в один порт, у другий, у третій.

І раптом, як на картинах Рембрандта, із золотисто-коричневих сутінків почала проступати світла пляма обличчя. Поступово воно ставало виразнішим, чіткішим…

“Погляньте-но! Ну й пика! – здивовано сказали поруч. – Невже ви купите його, Миколо Дмитровичу?”

І вся картина постала перед Грибовим в найдрібніших деталях, освітлена нестерпно яскравим, сліпучим сонцем.

…Базар у Сінгапурі.

Кілька російських військово-морських офіцерів стовпились навколо торговця дерев’яними ідолами. Сидячи навпочіпки, він жваво жестикулює, вихваляючи свій товар. Розмовляє каліченою англійською мовою, і Грибів насилу схоплює зміст.

Ось ця потвора, здається, бог війни у малайців чи даяків. Обличчя в неї кутасте, витесане абияк і разом з тим дуже виразисте, має дивовижну силу первісної експресії.

– Так би мовити, місцевий Марс, – пояснює Грибов тим офіцерам, які не розуміють по-англійськи.

– Ох і цяця! Морозом проймає!

– Наш, європейський, либонь, імпозантніший, – зауважує хтось.

– А ви впевнені, Миколо Дмитровичу, що цей добродій завідує в Малайї саме війною? Як на мене, то скоріше зрадництвом і шахрайством. Зверніть увагу: яка посмішечка! А шию як скривив!

Загалом, “місцевий Марс” не сподобався. Офіцери купили на пам’ять інших, вродливіших божків. Грибову дістався низенький, широко усміхнений товстун, – здається, “по департаменту вин і розваг”.

Та ще довго згадував молодий офіцер дерев’яне кутасте, грубо розфарбоване обличчя, на якому відбилися злобна радість і незрозуміла підступна погроза…

Так ось кого нагадав йому Цвішен! Що й казати: зустрічалися!

І, як звичайно, одна риса зовнішньої схожості одразу ж дала ключ до розуміння характеру. Як і бог війни, Цвішен сам не вбивав. Він лише нацьковував озброєних людей одне на одного і допомагав їм убивати одне одного. Він був безпристрасний каталізатор убивств.

“Де спливе “Летючий Голландець”, там війна дістає новий поштовх”. Очевидно, слова ці не були похвальбою.

Грибов подумав про те, що в природі є люди, подібні до електричного ската. Та, на відміну од ската, вони вбивають на відстані – не доторкуючись. Убивають тому, що живуть. Це їхнє фатальне призначення – вбивати…

3

Відсунувши набік картотеку, Грибов пильно, до болю в очах, почав вдивлятися в зле і дивне обличчя, складене немовби з самих кутів.

Якби погляд міг пропікати, номер “Дейче Цейтунг” з фотографією Цвішена давно б уже затлівся, почорнів і перетворився б у купку попелу на столі.

Так, рахунки у Грибова з ним давні!

Вихований за старими правилами, професор ніколи і нікому не розповідав про це. Про нещастя звичайно мовчали в його колі. Просто не заведено було перекладати своє горе на інших людей.

Та й про що говорити, коли в даному випадку все зводилося до однієї фрази: “Прийшов додому і не знайшов домівки…”

Восени 1941 року Грибов відмовився евакуюватись з училищем.

– Ленінград – моє рідне місто, – похмуро сказав він. – Як же мені залишати його в біді?

Певна річ, йому могли наказати, і, як військовослужбовець, він повинен був підкоритись. Та флотом командував у той час його колишній учень, який допоміг своєму професорові.

Грибова залишили в Ленінграді.

Він зробив фатальну помилку, не примусивши евакуюватися сім’ю. “Ленінград – наше рідне місто”, – повторювали його слова дружина й донька. Вони стояли перед ним обнявшись, дуже схожі одна на одну, і похитували головами, світло-русою і сивою, лукаво-лагідно усміхаючись йому. А він же ніколи не міг устояти перед їхньою усмішкою.

І потім вони чудово трималися, жодного разу не пошкодували, що лишились. Він міг пишатися ними.

Той зимовий день Грибов провів не в штабі морської оборони, а на фронті. Від штабу до фронту було не більше семи миль по прямій. Туди можна було добратися трамваєм, якби взимку ходили трамваї.

На дільниці, куди він прибув, становище склалося напружене. Кілька разів доводилося стрибати в щілину, двічі підніматися з людьми в контратаку. На очах у Грибова вбили комісара. Проте до вечора обстановка поліпшала.

Повернувшись у штаб, Грибов доповів про виконання завдання і дістав дозвіл побути до ранку дома.

Гуцикаючись на вибоїнах у грузовику, він нетерпляче заздалегідь смакував заслужений відпочинок у колі рідних.

Ось він зійде сходами, тихо відімкне двері своїм ключем. “Тато прийшов!” – пролунає голос дочки з глибини квартири. Дружина заметушиться, готуючи чай.

Яке щастя неквапливо, маленькими ковтками пити з великого кухля гарячий окріп, що аж обпікає! Тепло проникає всередину не тільки через горло, а й через долоні, що тримають кухоль.

Так, сьогодні він досхочу поп’є життєдайного блокадного чайку!

“А Іринка?” – спитає він у дружини.

“Я вже пила чай, тату”, – відповість донька.

Вона сидить на дивані, як завжди вечорами, відкинувши голову на спинку, заплющивши очі. Можна подумати, що дрімає, але пальці ледь помітно здригаються на колінах, прикритих ватяною курткою.

“Ти що, Іринко?”

“Граю в думці, тату?”

Цікаво, що вона грає? Мабуть, свого улюбленого Скрябіна.

Бідолашні пальчики, поколоті голкою, затверділі від грубої роботи в госпіталі!

А нещодавно ж мати нізащо не дозволяла їй допомагати по господарству, прожогом кидалася робити все сама.

“Іринка повинна берегти свої руки! – з гордістю казала вона знайомим. – Іринка у нас піаністка!..”

Відчуваючи блаженну млость, він дивитиметься на ці пальці, що нечутно бігають по куртці. Коли донька, зітхнувши, візьме останній акорд, Грибов, можливо, повеселить її, розповівши анекдот, який користується в сім’ї незмінним успіхом.

Був час, багато років тому, коли Грибова зустрічали дома довгим-довгим вигуком жаху: “У-у-у!” – як гудіння сирени. І разом з тим у гудінні чулось щось лукаве.

Тупаючи куцими ноженятами, до передпокою вбігала трирічна Іринка:

“О! Я думала, це дід прийшов, а це мій тато!”

Слово “дід” вимовлялося жахно-погрозливо, протяжно, а слово “тато” – радісно-захоплено, навіть верескливо.

Це вона грала сама з собою в якусь гру, лякала себе “дідом” і була щаслива, що все так добре закінчилось. Вона любила, щоб усе закінчувалося добре.

Усміхаючись у думках цьому спогаду, Грибов звелів зупинити машину за два квартали від свого будинку.

– Я зійду тут, – сказав він шоферові. – Далі не проїдете. Багато кучугур.

Він пройшов ці два квартали, звернув за ріг – і не побачив свого будинку!

Навскоси від аптеки мав стояти його будинок, але будинку на місці не було.

Фугасний снаряд упав у самісіньку його середину!

З усіх мешканців цього старого ленінградського будинку врятувалася тільки сімдесятирічна бабуся, та й ю лише тому, що разом з онукою, яка завітала в гості, пішла до ополонки по воду.

Тепер бабуся, згорбившись, сиділа на саночках, на яких стояло двоє повних відер, і безперервно хитала головою.

Грибов розгубився. Він виявив легкодухість, не гідну мужчини і офіцера. Бігав туди й сюди навколо купи щебеню, про щось розпитував, благально хапав за руки заклопотаних, похмурих людей, які гасили пожежу.

Над щебенем курився червонуватий димок. Пахло вапном, згарищем, пороховими газами, дуже їдкими. Від цього смороду хотілося чхати й кашляти.

– Кажуть же вам: пряме попадання! – переконливо пояснював хтось, підтримуючи Грибова за лікоть. – Ви ж військовий, офіцер! Самі повинні зрозуміти!

Та Грибов не розумів нічого.

Якась жінка, заглянувши йому в обличчя, відсахнулася, крикнула:

– Та що ж ви дивитесь, люди? Одведіть старого!

Біля цієї купи щебеню, що диміла, Грибов ураз постарів…

Кажуть, боягуз помирає тисячу разів. Але десятки, сотні тисяч разів люди воскрешають в уяві картину смерті своїх близьких.

Майже безперестанку і до страшного реально чув Грибов брязкіт і виття цього німецького снаряда і відчував нестерпний біль, який зненацька пройняв Іру і Тату…

Через кілька днів, зовсім хворого, його вивезли на літаку спочатку в Москву, потім на південь, куди було евакуйовано училище.

4

Горе примусило Грибова внутрішньо зібратися. Проте зовні він тримався, як і раніше, прямо, підкреслено прямо. Це, до речі, оберігало від співчуття.

Однак, будучи безумовно хороброю людиною, він не соромився признатися собі, що боїться повернутися в Ленінград.

Там на кожному кроці підстерігали спогади, маленькі, буденні, але від цього ще страшніші. їхні ледь чутні, печальні голоси могли звести з розуму.

Легше, здається, було б вдертися йому на палаючому брандері в середину ворожої ескадри, ніж знову пройти сквериком, де він гуляв щонеділі з маленькою Іринкою. А такі ж спогади, пов’язані з дружиною чи дочкою, виникали в Ленінграді на кожному кроці, за кожним рогом.

Та потім він подумав:

“Ленінград допоможе мені в горі! Ленінград – місто не тільки чітких архітектурних ліній, але й тверезих думок, місто великої душевної дисципліни”.

І Ленінград не підвів. А невдовзі прийшла і звістка від Шубіна – посмертна.

Шубін, можна сказати, посадив свого професора за письмовий стіл, під магічний конус світла. Не підбадьорював, не втішав – примушував працювати, А це було основне.

Гоноровитий і наполегливий, він, як завжди, вимагав до себе виняткової уваги!..

І дві мовчазні скорбні тіні тихо ступили назад, за спинку крісла. Вони не зникли зовсім, ні,– тільки відійшли назад. Але й це був відпочинок для змучених нервів.

Миля за милею відводив Шубін свого професора від болючих спогадів: спочатку в шхери, потім усередину німецького підводного човна, а вирвавшись із нього, швидко повів слідом за собою до мису Рістна і коси Фріш-Неррунг.

На цьому вузькому шляху – дуже вузькому, особливо в шхерах, – Шубін зустрівся з підступною бестією Цвішеном і, звичайно, одразу ж кинувся в бій. Він ніколи не барився на війні, цілком і повністю “керував щастям”, що, за Суворовим, незмінно приносить перемогу.

Недарма ж військова удача Шубіна стала майже притчею. На флоті так і казали: “Щастить, як Шубіну”, “Щасливий, як Шубін…”

Книга перша
Шубін

Частина перша

Розділ перший
Суперечка про щастя

1

Замолоду Шубін прагнув потрапити у винищувальну авіацію, але комсомол послав його на флот. Тут він вибрав торпедні катери, найшвидкохідніші із того, що є на флоті, – молодецьку кінноту моря.

– Люблю, коли швидко! – признавався він, показуючи в усмішці великі, дуже білі зуби. – Пустиш навзаводи своїх коней, а їх у мене три тисячі,[4]4
  Потужність мотора виміряється в кінських силах. У кожному моторі 1500 кс.


[Закрыть] цілий табун з білими гривами, що розвіваються на вітрі, – любота! Життя відчуваєш!

Він навіть мружився від задоволення. Та одразу ж його рухливе обличчя міняло вираз:

– Звичайно, це не прогулянка з дівчатами в Петергоф! Коли три бали, то поливає тебе, наче в шторм. Стоїш у комбінезоні, весь мокрий, від голови до п’ят, одне око прищулиш, долонею затулишся, так і командуєш. Бо моя сила в чому? У чіткому маневрі, у шаленій швидкості!.. Броня?.. А в мене немає броні. Мій катер куля пробиває наскрізь!

Помовчавши, він пустотливо підморгував:

– Але попробуй влучи в мене!..

Як усі моряки, Шубін за звичкою ототожнював себе із своїм кораблем: “Моя броня”, “Я заніс корму”, “Я вийшов на редан”.

Він навіть зовні чимось скидався на торпедний катер – невеликий, верткий, стрімкий.

А втім, уподобання його, можливо, пояснювалися ще й тим, що командир торпедного катера сам стоїть біля стерна.

Молодецькі морські коники з білими, розпущеними по вітру гривами, і водночас щось середнє між кораблем і літаком! Недарма і швидкість у “Г-5”,[5]5
  “Г-5” – тип радянських торпедних катерів, які діяли на Балтиці під час Великої Вітчизняної війни. Швидкість кораблів виміряється у вузлах. Вузол – одна миля на годину.


[Закрыть] дай боже, понад п’ятдесят вузлів! Хоч би й для справжнього літака!

Коли такий забіяка на повному ходу ріже зустрічну хвилю, обабіч його бортів здиблюються дві грізні білі стіни – клекотлива піна і бризки!

Рухається катер ніби гігантськими стрибками. Тому мотористи працюють у шоломах з амортизаторами, як і танкісти. А радист сидить у своєму закапелку, трохи нижче бойової рубки, скоцюрбившись, весь обкладений надутими повітрям лантухами, що пом’якшують поштовхи. Ого! Ще як кидає, підкидає, гуцикає на водяних вибоїнах!

І вже напевне справжній табун з трьох тисяч голів, проносячись степом, не оглушає так, як два мотори “Г-5”. У моторному відсіку доводиться розмовляти більше мімікою і жестами. Потрібна викрутка – показують пальцями, треба “горлохват” – гайковий ключ – показують собі на горло. А нагорі не розмовляють, а кричать, хоча командир, механік і боцман стоять поруч.

У катерників і слава гучна. Найвідоміший серед них Шубін.

Уперше заговорили про нього в 1941 році, коли він узяв на абордаж невеликий німецький танкер.

Шубін наздогнав його і став борт до борту. Нехтуючи ворожим вогнем, на палубу танкера скочили матроси і закидали її підривними патронами. Зробивши це, стрибнули назад у катер. Той швидко відійшов – і вчасно: за кормою загриміли вибухи, танкер умить спалахнув і перетворився на вогнище, що палало посеред моря.

Шубіна питали:

– Чого ж на абордаж? Ти б його торпедою!

– Ще б чого! Тоннажність усього двісті п’ятдесят—триста тонн.

– Виходить, торпеди пошкодував?

– Звичайно.

Після цього про Шубіна стали говорити:

“У сорочці народився. Щасливець! Удатний! З самою долею, можна сказати, на “ти”,

Шубін тільки загадково мружився.

Лише одного разу, коли почали занадто вже допікати розмовами про щастя, він сказав з досадою:

– Щасливий? Чом би не так! Щасливий на більярді з кікса в дві лузи кладе, а я своє щастя горбом здобуваю!

На нього накинулись:

– Ти що! Як можна заперечувати щастя на війні? Наполеон так і сказав про Мака: “Крім усього, він нещасливий”.

– Зате Суворов казав: “Раз щастя, другий раз щастя, боронь боже, потрібне ж і уміння”.

– Але той же Суворов казав: “Лови мить, керуй щастям”.

– Неправильно! “Керуй щастям, бо мить вирішує перемогу…”

– По-твоєму, уміння дорівнює удачі?

– Уміння плюс характер! Розумієте: справжній військовий характер!

– Із чого ж складається такий характер? Ти як гадаєш?

– Я гадаю… – Шубін енергійно рубонув повітря долонею. – Наступальний дух, наполегливість передусім! Так?.. Бийся! Хоч би там що, борись за перемогу!.. Друге… Звичка вирішувати блискавично. Мозок працює в такт з моторами. Натискаєш на всі свої дві тисячі обертів і відповідно міркуй, не бабляйсь!.. Пам’ятаєте, був у нас один неповороткий, списали його на тихохідні кораблі?

– Атож! З топляками не поладнав…

(Неповороткий офіцер ще до війни “не поладнав” з напівзатонулнми колодами, яких немало у Фінській затоці. При зустрічі запізнювався з рішенням на якісь частки секунди, не встигав швидко одвернути і доповзав до бази із зламаними гвинтами).

– Військовий моряк, – вів далі Шубін, – як відомо, насамперед – моряк! Інакше він поганий військовий… На суходолі, звичайно, простіше. На суходолі як? Скомандував своїм артилеристам: “За селом на два пальці ліворуч – ціль! Бий!”

– Утрируєщ, Борю!

– Дарма! Але думка ясна? А на морі встигай повертатися. Небезпеки з усіх румбів пруть. З води на тебе лізуть, з-під води, з повітря!

– Вагатися, прикидати ніколи?

– Атож! Отут і стає в пригоді інтуїція. А вона, я вважаю, похідне від знань, досвіду і відваги. Щоб перекипіло, сплавилося всередині – тоді інтуїція!

– Ну, все! – Навколо засміялися. – Боря нам усе розписав. Формула військово-морського щастя ясна!

Хтось спохопився:

– Це ти зараз кажеш. А що раніше казав? Я, мовляв, удатний! Я, мовляв, щасливець!

– Та не я це казав. Ви казали!

– А ти погоджувався.

– І не погоджувався.

– Ну, помовчував. Сказати б, мовчазно погоджувався. Виходить, темнив, туману напускав?

Мовчанка.

– Не те, щоб туману… – ухильно мовив Шубін. – Просто думав: вірите, ну й вірте, біс із вами… Тобто, звичайно, якщо казати правду…

– Так, так, тільки правду!

– Мені ці розмови були дуже до речі. Добре, коли яро командира слава йде: удатний, щасливець! Матроси за таким сміливіше в бій ідуть.

– А!..

– Авжеж! Це дуже важливо. Чим більше матрос вірить у перемогу, тим вона ближче. А потім…

Він поглянув на своїх товаришів знизу вгору і раптом перестав стримуватись, широко усміхнувся з чарівливим, одному йому властивим виразом добродушного лукавства:

– Що ж, братці, ніде правди діти! Якщо всі кажуть “удатний”, “щасливець”, то й сам мимоволі… А коли віриш у себе, легше долаєш перепони. Наче на гребені високої хвилі несе!..

2

Та досить було нагадати йому про шхери, як він супився, замовкав або ж, навпаки, починав довго нарікати на своє безпосереднє начальство.

Ще б пак! Він хоче торпедувати ворожі кораблі, перетинаючи їм шлях до Ленінграда, а його, як на те, мало не щоночі посилають у ці шхери. Рветься на оперативний простір, у відкрите море, а замість цього повинен, тривожно озираючись на всі боки, петляти звивистими, вузькими протоками на малих обертах моторів, щоб не запеленгували по буруну.

Він досадливо знизував плечима:

“Розумієш, люблю розмах, рух, а там повернутися ніде. Наче в тісній кімнаті краков’як танцювати. Ступив праворуч – ліктем у буфет попав, ліворуч – за шафу зачепився…”

Порівняння було вдале. У шхерах дуже тісно.

А під час війни стало ще тісніше – від мін. Балтійська вода в той час була круто замішана на мінах.

Міни, міни! Куди не поткнись, скрізь ці міни. Погойдуються на мінрепах, як поганки на тонких ніжках, лежать, причаївшись, серед донних водоростей і каміння чи носяться по волі хвиль, набичившись, погрожуючи своїми коротенькими ріжками.

Міни в шхерах ставили росіяни, фінни, німці. Немало їх залишилося і після попередніх війн: 1914–1918 і 1939–1940 років.

До речі, війна на морі починається звичайно з мінних постановок. У ніч на 22 червня 1941 року німецькі міни було скинуто з літаків біля Лібави, Талліна і в горловині Фінської затоки.

Німці хотіли блокувати Червонопрапорний Балтійський флот.

Це не вдалося. Улітку 1942 року радянські підводні човни прорвалися в Середню Балтику і потопили багато ворожих кораблів. Тоді німецьке командування перегородило Фінську затоку щільними мінними загородженнями, а між Наргеном і Порккала-Удд поставило два ряди протичовнових сіток. Фашистські кораблі почали плавати таємними проходами, найчастіше вздовж північного берега, подовжніми шхерними фарватерами, ховаючись за численними острівцями і перешийками.

Проте мінна війна тривала. Радянські торпедні катери зуміли дошкулити ворогові і в цій затишній місцині. Ночами вони пробиралися в шхери і ставили там міни на фарватерах.

Взагалі для мінних постановок є спеціальні кораблі. Але торпедні катери – верткі, коротенькі, з малою осадкою – прослизали там, де не вдавалося більшим кораблям. А головне, завдяки великій швидкості встигали звечора побувати у шхерах і до світанку повернутися на Лавенсарі,[6]6
  Нині називається острів Могутній.


[Закрыть] де містилася льотна маневрова база.

Згори Лавенсарі обрисами скидається на букву “н”. Це немовби два витягнуті по меридіану острівці, які з’єднані перешийком і утворюють глибокі, добре захищені од вітру бухти.

Лавенсарі розташований приблизно за п’ятдесят миль на захід від Кронштадта.

У роки блокади це був форпост Червонопрапорного Балтійського флоту.

Більше того, самий крайній, найбільш висунутий на захід пункт усього велетенського, увігнутого всередину радянсько-німецького фронту!

Пізніше фронт перемістився, але в 1944 році база торпедних катерів ще залишалася на Лавенсарі. Звідси вони продовжували свої наскоки на шхерний район.

Особливо допекли Шубіну мінні постановки минулої осені (жартома називав їх своєю “осінньою посівною кампанією”). За серпень і вересень 1943 року він побував у шхерах тридцять шість разів!

Іноді ланку його катерів супроводжував літак, який мав скромне призначення – торохтіти! Шум авіаційного мотора, заглушаючи рокотання катерних моторів, вводив в оману ворога. Насторожені “вуха” шумопеленгаторів, схожі на велетенські грамофонні труби, одверталися від моря і націлювалися в небо. Зенітки зчиняли метушливу тріскотню. А тим часом торпедні катери потихеньку прослизали в глибину шхер.

Міни належало ставити в суворо зазначеному місці, звичайно на вузлі фарватерів, тобто там, де шляхи перетинаються, де рух пароплавів найжвавіший. Робилося це, майте на увазі, коли наставала темрява, до того ж – без детальних карт!

Ось чому шубінські постановки шанобливо називали в штабі “ювелірною роботою”.

Та Шубін не бачив, як злітають у повітря на його мінах ворожі кораблі. Адже вони ходили в шхерах удень, а він бував там уночі. Про те чи інше потоплення дізнавався вже через деякий час – із штабних зведень.

Через це перемоги здавалися абстрактними, невідчутними, загалом несправжніми.

То чого ж він мав любити шхери?..

3

Команда шубінського катера поділяла неприязнь свого командира до шхер.

Перед мінними постановками радист Чачко починав нервово позіхати, моторист Степаков протяжно, зі стогоном, зітхав, а боцман Фаддєїчев, пишновусий коротун, ще молодий, років двадцяти п’яти, та вже причепливо строгий, починав з доброго дива прискіпуватись до матросів.

Та найгостріше за всіх переживав юнга Шурко Ластиков.

Скрививши невдоволено рот, він казав кумедним ламким голосом:

– Знову шхери ці, шхери! Нитку в голку просилю-вати, та ще в темряві. Бр-р!

– Мавпуєш? – боцман застережливо піднімав палець. – Ось я т-тобі!

Але юнга не мавпував. Він був закоханий у свого командира і мимоволі наслідував його у всьому – в інтонаціях, у ході, у зневажливому ставленні до шхер. 1 дуже любив цитувати його, а втім, не називаючи автора.

З цим пов’язана була особливість шубінської ланки: тут майже не лаялись.

Колись Шубін вважався віртуозом щодо спеціальної військово-морської “колоратури”. Та якось, проходячи пірсом, він почув хлопчачий голос: “Торпедні катери саме те, що мені треба! Ех, і люблю ж я шалену швидкість!” Потім – химерна лайка. І матроський регіт, схожий на залп.

Шубін поминув гурт матросів, які посхоплювалися з місць, коли він підійшов (серед них був і Шурко), неуважно відповів на привітання. Де він чув знайомі слова: “Катери саме те, що мені треба”, “Люблю шалену швидкість!” Стривай-но! Це ж його слова!

Спершу він відчув ніби батьківську гордість. Немовби хтось з поштивою заздрістю сказав йому: “А як схожий на вас син!”

Та, подумавши, збентежився. Адже хлопчина і “колоратуру” запозичив у нього! А це було вже ні до чого!

Треба було вибирати: або юнзі і далі лаятись, або Шубіну перестати. Довелося перестати…

Шурко Ластиков вважався вихованцем усього дивізіону торпедних катерів, але прижився у Шубіна, – можливо, тому, що підібрали його саме шубінські матроси.

Так, його буквально підібрали – на вулиці, як хворе, голодне цуценя. Була весна 1942 року, найстрашніша з блокадних весен. Кілька матросів брели по заваленій кучугурами вулиці Чернишевського. Раптом у мерехтливому світлі прожекторів вони побачили попереду маленьку постать, хрест-навхрест перев’язану жіночою вовняною хусткою. Це був хлопчик років тринадцяти. Він стояв серед вулиці зовсім нерухомо, розчепіривши руки. На нього зненацька напала куряча сліпота.

З’ясувалося, що кілька годин тому він поховав матір. Батько загинув уже давно, під Нарвою.

– А вдома є хто-небудь?

– Нема.

Дві могутні матроські руки підхопили з обох боків Шурка, і його понесло вулицею, наче попутним вітром. Не встиг опам’ятатися, як опинився в казармі на каналі Грибоєдова. Там розмістилися команди торпедних катерів.

Пізніше у дивізіоні з гордістю казали: “Наш юнга й одного дня сиротою не був!” І справді: після смерті матері минуло всього кілька годин, а він уже був у моряків.

Хлопець швидко відігрівся серед них, відгодувався, оговтався. Ніхто не надокучав йому словами втіхи, не згадував матір чи батька. Усі моряки були його батьками, турботливими і вимогливими.

Не минуло й місяця, як його “всиновили”, а боцман уже голосно лаяв вихованця, “натискаючи на біографію”:

– Ти чого з юнгою із ОВРу[7]7
  ОВР – охорона водного району.


[Закрыть] побився? Я, чи що, наказував тобі битись? Ти хто? Безпритульний? Ні! Мамин мазунчик? Теж ні. Ти вихованець дивізіону торпедних катерів! Служби Червонопрапорного Балтійського флоту! Значить – із гарної морської сім’ї!

Щоправда, на Шуркових погончиках замість двох букв “БФ” – Балтійський флот – світліла лише одна буква “Ю” – юнга. Погончики були вузенькі – якраз по плечах. Матроси жартували, що з пари погонів старшого лейтенанта Шубіна легко можна викроїти погони для десяти юнг.

Найчастіше його називали помічником моториста, іноді сигнальником, хоч такої посади на катерах немає. Сам Шурко з гідністю говорив про себе: “Я при боцмані”.

По суті, із юнгою із ОВРу він побився через те, що той кепкував з нього і сказав, ніби він служить за компот. Оце вже ні! Усі знали в дивізіоні, чого і навіщо він служить.

Звичайно, присягу на флоті давали лише ті, кому сповнилось вісімнадцять років. Шуркові у 1942 році було всього тринадцять. Та в ту пору у Ленінграді мужніли рано. І він, не ремствуючи і не хизуючись, нарівні з дорослими виконував важку, чоловічу, дуже морочливу роботу – воював…

Що ж до курячої сліпоти, то вона минула дуже швидко – коли покращало харчування. Більше того! Шурко уславився своєю “окатістю” і навіть заслужив жартівливе, а все-таки похвальне прізвисько: “Гострозорий усієї Балтики” і заслужив його саме в нелюбимих шхерах.

4

Ставлячи міни в розташуванні ворога, Шубін водночас виконував розвідувальні завдання.

Уже на відході, звільнившись од мін, він дозволяв собі трохи “побешкетувати”.

Помітить на березі спалах: засвітиться – потухне, засвітиться – потухне. Це рихтують прожектор. Отже, там прожектор?.. Дуже добре!

Шубін збільшував швидкість. За кормою з’являвся бурун – катер виказував себе. Одразу ж берег оживав. Металися довгі, простягнуті до Шубіна руки прожекторів. Цокотіли кулемети, бухали гармати.

Ого! Островок, виявляється, з вогником!

Боцман теж відкривав вогонь з крупнокаліберного кулемета, стріляючи по прожекторах. Треба ще дужче “роздражнити” ворога, щоб виявити якнайбільше вогневих точок на березі.

Вибравшись на плесо, Шубін скидав за борт димові шашки і проворно відскакував на кілька десятків метрів.

Поки берегові артилеристи з тупою старанністю садили по диму, що розповзався над водою, він, стоячи осторонь, наносив на карту розташування батарей, підраховував по спалахах вогневі точки, визначав скорострільність і калібри гармат.

Шубін з порожніми руками на базу не повертався ніколи.

– Там міни вивантажуємо, – недбало казав він, ще крутіше набакирюючи картуза. – Звідти сякі-такі помі-точки привозимо. Чого ж ходити порожняком? Невигідно. Як то кажуть, бензин собі дорожче…

Та найважливішу “поміточку” Шубін прихопив на початку навігації – в середині травня 1944 року.