Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 31 страниц)

Частина третя

Розділ перший
На порозі Вінети

1

Цього пізнього липневого вечора в Ленінграді йде дощ.

Прямокутники вікон, оранжеві, червоні, білі, один за одним щезають, розчинившись у густій запоні дощу. Потім ураз гаснуть ліхтарі на вулицях.

Ніч. Дощ.

Зовсім небагато освітлених вікон лишилося в Ленінграді.

Ось одне з них – на Мойці, поблизу Ісаакія.

На підвіконні сидить засмучена дівчина, накинувши на плечі пухову хустку. Вона не підводить погляду од дахів, що розпливаються в жовтувато-сірій туманній мжичці.

“Талану, – сказав він їй, – побажайте мені талану!”

Це був не жарт, ні. Він так серйозно подивився на неї. Темні очі його заглянули їй прямо в душу.

Таж він – військовий моряк! Війни, дякувати богові, немає, але, можливо, його корабель десь у морі на небезпечних випробуваннях?

“Побажайте мені талану…” Він зронив ці слова мимохідь і загубився в натовпі. А вона п’ятий день місця собі не знаходить від неспокою.

“Талану…” Знав би він, як вона зичить йому щастя! Усім серцем! Усім єством своїм!..

Так ось, виходить, що таке кохання! Тривожитися, не знаходити собі місця, не спати ночами, жагуче хотіти для когось щастя, бо ж воно і твоє щастя, – оце кохання?

Книжки, щоправда, обіцяли їй інше. Але ж не завжди треба вірити книжкам.

П’ять довгих-довгих днів… Та почалося це набагато раніше. Не п’ять днів – майже, рік тому.

Тоді, повернувшись із театру, вона довго не могла заснути.

У вікні виднівся Ісаакій. Крилата баня його була матово-білою під місячним сяйвом. За стіною чувся мачушин і батьків хропіт – звичайний дует на флейті і тромбоні.

Почало світати, а дівчина все ще сиділа на своєму тапчані, запнувши коліна ковдрою, чудуючись з того, що сталося.

Моряк з упертим чолом і серйозними темно-карими очима мовби й досі був тут, поруч неї, наче вони й не розлучалися. їй було дивно, навіть моторошно і все ж любо.

Хоча їй здалося, що вона йому не припала до вподоби.

Та й чи могло бути інакше?

Дівчина була впевнена в тому, що вона негарна, заледве не потворна. І дзеркало холодно підтверджувало це, як тільки вона побіжно зазирала в нього. Вона не любила дзеркал.

Але їй не варт було видивлятися в дзеркало, щоб довідатися, може вона сподобатися чи ні. Вона не знала, що володіє чимось набагато важливішим і принаднішим, ніж краса. І відбивалося це не в свічадах, а в її очах.

Вони були такі блискаві, великі, променисті, що хотілося без кінця дивитися й дивитися в них.

Вже й не помічалося, що рот завеликий, а носик замалий, і м’яке пухнасте волосся ніяк не хоче завиватися. Не важив і колір очей. До того ж він мінявся від настрою – бував сірий або світло-зелений, а то й майже синій. Мав значення лише вираз ясного розуму, правдивості й незмарнованої юної душевної сили.

А саме цього ніколи не відіб’є дурненьке дзеркало.

І все-таки в неї, як вона вважала, було багате на любовні переживання життя.

Зовсім недавно ще, так само як і інші школярки та студентки, вона підбігала до рампи і, щосили плескаючи в долоні, викликала на біс улюбленого тенора – недоладним, зривистим, “дівчачим” голосом. До цього, прочитавши “Овода”, шалено ненавиділа Джемму і ревнувала до неї бідного, скривдженого Артура.

А ще раніше – тоді їй було років дванадцять – вона допомогла одному хлопчикові, який дав бій щурам на Двірцевій площі. З ним її зблизило те, що вони обоє не зносили щурів.

Звичайно, горбате страховисько з голим звивистим хвостом не дуже добрий привід для знайомства. Але так уже сталося.

Хлопчик був поранений, руки забинтовані, і вона хотіла йому допомогти.

Незабаром йому стало зовсім погано. Він сидів на сходинках якогось будинку і кашляв, задихаючись. Він дивився на неї страдницькими очима, а вона нічого не могла вдіяти. Навіть своєї санітарної сумкп з ліками не мала при собі.

Потім вони довго ходили набережною. Вона пробувала вести його під руку, та він не хотів. Ленінград був напівпорожній і дуже тихий. Він наче прислухався до їхніх кроків, а хлопчик розповідав про свого щойно загиблого названого батька.

Але більше вони не зустрілися.

І вона не пам’ятала його обличчя. Весь час він одвертався, мабуть, соромився, що виказав свої почуття дівчиськові.

Однак це мало і переваги. Згодом вона могла уявити його таким, яким хотіла. Інколи наділяла його коротким рівним носом і суворими сталевими очима. Інколи міняла прямого носа на орлиного, а сталеві очі – на усміхнені, блакитні.

Але ці захоплення юності, звичайно, не можна порівнювати з почуттям до лейтенанта, якого зустріла в театрі, а через рік у трамваї. Тоді, виходячи, він попросив її побажати йому талану. Був такий стримано-дужий, такий тактовний!

Вона була впевнена, що вгадує за його мужнім виглядом дуже ніжну, поетичну душу. Можливо, ніхто цього не вгадує – тільки вона одна. Мабуть, він любить вірші, а з композиторів йому мають подобатися Гріг і Чайковський.

І ось тепер йому загрожувала небезпека…

Дівчина притулилася чолом до скла. їй привиділося, що перед нею не вулиця, а величезний акваріум. Гілля дерев – водорості, машини – риби, розгорнені парасольки нечисленних перехожих – це медузи, що швидко плинуть повз вікна.

2

У великім, на всю стіну вікні, що виходить на Неву з Ливарної, світло також не гасне всю ніч.

Генерал походжає кабінетом туди й сюди. Телефон на його столі німує. Це погано. Нерви настроєні на різкий телефонний дзвоник, що ось-ось має пролунати.

Добродії в чорних макінтошах змушують на себе чекати. Може, передумали? Хоча навряд. Не такі це добродії!

Москва дозволила ждати не більше тижня. Якщо гості не завітають, доведеться самим пробиратися в цю Вінету. На жаль, мальтієць так і не зміг до пуття розтлумачити, як обладнано тамтешній “Сезам”.

“У Вінеті повно камуфлетів, – сказав він. – Випадково ваша людина натисне не ту підойму і звалить собі на голову гранітну плиту. А хто відповідатиме? Я”.

Втім, він ладен іти провідником. “Іти”… Його довелося б волоком тягнути під водою.

Прикро, що трохи ушкодили, коли затримували. Та з другого боку: не до танців же його запрошували!

Генерал невдоволено косо позирає на телефон. Потім, сівши до столу, гортає папери в теці.

Пастку поставлено, принаду приготовлено. Але яка це принада?

У Західній Німеччині й досі розшукують архівні скарби. Можливо, і в шхерах заховано якийсь надзвичайно цінний архів?

Однак чому саме тепер активізували розшуки цього секретного архіву? Чому порушники намагаються мало не гужем іти через кордон, і навіть улітку, в несприятливу для них пору, коли ночі дуже короткі?

На це неважко відповісти. Досить поглянути на календар.

20 травня 1952 року, тобто місяць тому, підписано так звану загальну угоду про союз між США, Англією, Францією та Західною Німеччиною.

Англійці, американці й французи, підписавши цю угоду, вголос сказали “Б”. Що ж до “А”, то його вони сказали напівголосно чотири роки тому, провокаційно ввівши 1948 року західнонімецьку марку в Західному Берліні. Сподівалися, що це порушить грошовий обіг у Східній Німеччині і підірве її економічну відбудову. Надії ці не справдилися. Одначе рейхсмарка справді провела демаркаційну лінію поміж Сходом і Заходом, що й стало початком фактичного поділу Німеччини.

Тепер, 1952 року, навколо боннської угоди розгорнулася запекла політична боротьба. Кожен документ, що свідчить, наскільки небезпечна неофашистська Західна Німеччина, аж надто важить у цій боротьбі.

По війні Вінета—три опинилася на радянській території. Ось чому виникла спішна потреба забрати з Вінети секретний архів або, в крайньому разі, знищити його.

З датою – 1952 рік – пов’язано безліч найрізноманітніших здогадів.

Восени в США вибирають президента. Один із кандидатів – генерал Ейзенхауер. Чи немає в таємному архіві Цвішена документів, що компрометують генерала?

Цвішен, судячи з усього, був спритна бестія. Він міг приберегти на чорний день якісь вельми важливі і небезпечні викривальні документи.

У всякім разі, “Летючий Голландець”, без сумніву, опинився в самому центрі таємних політичних та воєнно-стратегічних інтриг того часу. Можливо, декотрі з цих інтриг ще не скінчилися і ниточки від них протяглися і в наші дні?..

Генерал нетерпляче дивиться на телефони, потім у вікно. Бруднувата каламуть гойдається поміж брандмауерами. Крізь шибки слабо долинає деренчання ринв.

“І це липень! – міркує генерал. – Ну й літо! Не повітря, а квашня якась. Навпіл з водою. Ніби сидиш десь на дні моря й визираєш з-за водоростей…”

3

Для Грибова це також була виснажлива, безсонна ніч.

Він досить обізнаний з перебігом подій, хоч усі керівні підойми зосереджені тепер у руках прикордонників.

Професор здогадується про те, що лейтенант Ласти-коїв чатує ворога в шхерах. Може, саме в цю мить порушник виринув і поєдинок уже почався?

Грибов підсів до столу. Це єдиний спосіб, давній і випробуваний, утамувати хвилювання.

Та сьогодні не хочеться длубатися в цифірі.

Опріч логіки цифр, у перебігу подій є ще і неухильна логіка розвитку характерів. Хоч як підступайся до війни, навіть з нудним арифмометром у руках, справа, зрештою, зводиться до людей, тільки до людей.

Із шухляди письмового стола Грибов виймає пожовтілу, надірвану по краях і на згинах газету. Це “Дойче Цейтунг” від 2 липня 1940 року, число, в якому вміщено фотознімок Цвішена, коли йому вручають лицарський Залізний хрест.

Пильно вдивляється Грибов в обличчя свого ворога, намагаючись до кінця зрозуміти цю людину.

Цвішен сфотографований у профіль. Шкода. В обрисах профілю відбиті характер, воля… Визначити, чи розумна людина, легше, коли обличчя повернене в анфас.

Але й так видно, що Цвішен хитрий, як дідько.

Чоло в нього ледь спадисте, із залисинами. Ніс довгий, рівний, здається, навіть трохи роздвоєний на кінці.

Зарозумілості на обличчі щойно нагородженого лицаря Залізного хреста немає. Ніби він навіть чогось невдоволений. Усмішка Гітлера, в усякому разі, гречніша, майже солодка.

Професор вертить під лампою газету, пробуючи з різних ракурсів поглянути на командира “Летючого Голландця”.

Еге ж! Дуже дивне обличчя! Ніби окреслене одним гострим, швидким, без відриву руки, розчерком. Хочеться домалювати його в уяві.

Зусиллям волі Грибов нарешті повернув це обличчя в анфас, змусив Цвішена підвести важкі зморшкуваті повіки. Погляд з-під них, без сумніву, владний і водночас трохи скісний, ухильний.

Командир “Летючого Голландця” і на знімку не дивиться в обличчя своєму фюрерові.

Цвішен і Гітлер стоять один навпроти одного, трохи схилившись в напівпоклоні. Потиск рук! Обидва позують перед фотографом. Але Гітлер позує більше. Він позує з насолодою. Цвішен явно робить це вимушено.

У кожному характері, видно, є своє “але”. Це не обов’язково святенність, прикид, лицемірство. “Але” може бути зовсім манісіньким, непомітним. Проте воно здатне стати потворним і великим, як тінь, відкинута на стіну, коли джерело світла поставити на підлогу, біля ніг.

Яке ж “але” в характері командира “Летючого Голландця”?

І що це означає – Вінета?

Професор зводить очі на карту світу.

Завжди заспокоює його вигляд всесвітнього океану, гама синіх холоднуватих відтінків – на великих глибинах дуже синьо, на мілинах та вздовж берегів блакитнувато-сіро.

Грибов з гідністю може сказати про себе так, як говорив славетний військовий штурман, небіжчик контр-адмірал Дмитрієв: “Життя згадується, коли дивишся на карту світу”.

Був час, коли чуйний співбесідник відчував щось прикре в цій фразі, схоплював смутні нотки, старанно приховувані. Згадується! Життя проминуло і згадується…

Але тепер не так.

Спогади знадобилися. Наче транспортир, накладає їх Грибов на карту, відновлюючи шлях “Летючого Голландця” по морях та океанах.

Одного тільки не пригадає й досі: де, в якім порту, під якими широтами чув він про дивну назву “Вінета?”

Думка поквапом оббігла земну кулю. Венеція, Венета, Венесуела… Не те, ні!

Довго зовсім нерухомо сидить Грибов перед картою світу.

Асоціації народжуються і зникають. Чим вільніше, без силування, постають, тим вони яскравіші, несподіваніші.

Так пригадують забуте слово. Не варто напружувати пам’ять, квапитися, хвилюватися. Треба немовби відвернутися, вдати, що це не має для вас значення. А підсвідомий асоціативний механізм тим часом робитиме свою справу – і раптом подасть нагору забуте слово!

Ну звичайно ж: Гейне, його “Північне море”!

Поет говорить там про казкове середньовічне місто, що опустилося з усіма мешканцями на дно моря. Ясної години, за переказами, рибалки навіть чують з води приглушений гук дзвонів.

Вінету в шхерах, напевне, споруджено одною з перших, і вона – під водою.

А втім, це зовсім не відкриття для Грибова, особливо після недавніх пригод на кордоні. Уточнено сенс умовної назви, тільки й усього!

Річ у тім, чи дістався Цвішен до свого підводного пристановища в шхерах.

Як щур, кидався він на Балтиці в квітні 1945 року. Всі шпарини позатулювано клоччям і товченим склом. ІІіллау в полум’ї. Данціг втрачено. Нільський канал у Бельти замкнено. Певно, була можливість інтернуватися в Швеції. Але це означало б викрити себе.

Єдиний шлях – на схід, у район шхер, де радянські війська.

Припустімо, “Летючий” дістався до Вінети. Чи вибрався він з неї?

Ця ділянка шхер уже була радянська. Шастати тут, навіть уночі, навіть під водою, з кожним днем ставало важче, небезпечніше.

І навряд чи збирався Цвішен довго вилежуватися в своїм лігві.

Він був людина наважлива. Пасивно ждати загибелі? Пі, це не в його характері!

Він повідомляв у своїй, мабуть, останній радіограмі, що ладен потопити підводний човен. Із шхер вибирався б уже суходолом.

Що ж він вчинив, у такому разі, з секретними документами?

Найважливіші, мабуть, прихопив би з собою. Але їх, певно, була забагато. Спалити? Шкода. Та й часу для нього, треба думати, не було.

Отже, документи лишилися в потопленому “Летючому Голландці”?..

Одначе Цвішен у квітні 1945 року міг і не пробитися в шхери.

На шляху були мінні загороди, радянські “морські мисливці”, сторожові й торпедні катери. Цвішен міг потонути.

А Балтійське море хоч і не глибоке, однак просторе. Знайти в нім підводний човен, не знаючи координатів його затоплення, видасться практично неможливим.

Та коли човен потонув, то всі документи, що були в ньому, розчинилися в Балтійському морі.

Грибов щодо цього не мав сумнівів.

На початку першої світової війни, тоді ще лейтенант, він брав участь у забезпеченні таємних водолазних робіт острова Осмуссар.

Недалеко від цього острова наскочив на каміння німецький крейсер “Магдебург”. Виконуючи інструкцію, командир його викинув за борт корабельні документи, щоб ті не попали до рук ворога. Документи зберігалися в свинцевих шабатурках і одразу ж пішли на дно.

Але російські водолази підняли їх. Це відіграло величезну роль у війні. На поверхню було витягнено документи таємного зв’язку німецького військово-морського флоту. Російське командування чесно поділилося знахідкою із союзниками. Німці й далі на всіх морях користувалися своїми шифрами, не підозрюючи, що вони зрозумілі супротивникові.

Після війни німці довідалися про це і вжили інші застережні заходи.

Відтепер секретні відомості наносили на карти і вписували в документи особливим чорнилом, що легко змивалося. Сейфи, де зберігали документацію, мали відтулини в стінках. Якщо корабель потопав, вода проходила через ці отвори в сейф і вмить змивала таємницю.

Щось подібне могло статися і з “Летючим Голландцем”…

А в Нейла виникла “гіпотеза понтонів”.

“Якби я був на місці господарів Цвішена, – писав він Грибову, – то наказав би йому сховати таємний архів у морі, поблизу якої-небудь банки. По-моєму, це надійніше за шхери. Уявіть собі, вночі човен спливає у визначеній точці, десь посеред моря. Потім за борт спускають на понтонах скрині з архівом. Понтонів, установлених на певній глибині, не буде видно. Скрині, прикріплені до них мідними тросами, спокійно ляжуть на дно. Еге ж, щось на зразок мінної банки. “Міни” приберігають до слушного часу. В потрібну мить вони ще вибухнуть.

Координати цієї точки згодом легко встановити за різко вираженими глибинами.

Отже, Балтійське море обертається на величезний сейф чи комору. Щоправда, комора ця почасти вогкувата, але скрині, треба гадати, водонепроникні”.

Звичайно, не можна відкидати і такий варіант розв’язки. Вінета в шхерах, як і Вінета в Піллау, всього лиш омана, шкаралупа без зернятка.

І Сашко Ластиков, дорогий Грибову, як син, як онук, ризикує своїм життям, щоб пересвідчитися: чи порожній горіх?

Адже порушники також можуть не знати про це.

Мучений неспокоєм, Грибов підходить до вікна.

Ніч. Дощ.

У таку ж негоду він 1937 року проводив лінкор “Марат” з Ленінграда до Лондона для участі в святкуванні з нагоди коронації Георга VI.

Балтійське море пройшли в суцільному тумані. Рухатися доводилося сповільненим ходом, за лотом, безперестанку промацуючи глибини. За Борнхольмом наджидав танкер. У тумані лінкор поповнив пальне і повернув за обчисленням у вузьку ділянку Фемарнбельту.

Сіра запона посувалася перед форштевнем, гнана вітром. “Марат” ішов наче в кільватер мороку.

Лише поблизу місця призначення розгодинилося. Радянські військові моряки побачили нарешті білу брилу на виднокрузі – острів Уайт, що захищає підступи до Спітхейдського рейду.

Сказати по щирості, навіть у тих складних навігаційних обставинах штурман “Марата” не хвилювався так:;а своє прокладання курсу, як хвилюється тепер…

Розділ другий
Зустрічний розшук

1

Приблизно миль за шістдесят—сімдесят на захід від Ленінграда дощу немає. Зоряне склепіння звільна повертається над головою.

Олександр присуває ракетницю, дивиться на годин-ник-браслет, вводить погляд на небо.

Невже і ця ніч мине даремно? Чекання стає майже нестерпним.

Він змінює положення. Гранітні плити холодять. Ніби там, у глибині, – склеп з мерцями.

Так воно, певно, і є. Олександр не поділяє побоювань Грибова і Нейла. Звичайно, “Летючий” – у Вінеті, причому напханий секретними документами і мерцями.

Не зовсім приємно буде пробиратися відсіками повз кістяки. Але ж гвардії капітан-лейтенантові було ще бридкіше. Живі Гейнц і Готліб, мабуть, куди огидніші за мертвих. І все ж він стерпів.

З усмішкою Олександр пригадує розмову комдива з Ривчуном про острів.

“Певно, рибу ловив там не раз”, – жартома дорікнув комдив.

“І не ловив я, товаришу комдив! А якби ловив… Звісно, одразу зміркував би. Вітру немає, а поплавця тягне під берег…”

“Чому ж не ловив рибу?”

“Острів проглядають з того берега. Не годиться!”

Особливо важливо було спостерігати острів під час шторму. Мабуть, на поверхні при березі надималися пухирці. Шторм заганяв воду всередину, а повітря під острівцем стискувалося й не пускало.

Але ніхто з прикордонників цього не знав.

Олександр сам тільки вчора помітив, що веслярам важче біля берега. Якийсь незримий Мальстрем у мініатюрі! Але тепер уже все зрозуміло.

Дивно, що рибальські сіті ще ні разу не затягло під острів.

2

Зорі – вгорі, їхнє відображення – унизу… Весь світ навкруги – зорі, самі лише зорі. Ніби кружляєш посеред них, підважений у міжпланетнім обширі.

Такої ночі особливо самітно на чатах. Та Олександр не відчуває себе самотнім. Його товариші, безшелесно занурюючи у воду весла, удержують шлюпку поблизу острова. З берега материка пильнують за островом сухо-дільники. А мористіше, майже в самому гирлі затоки, ходить туди й сюди прикордонний корабель. Командир його припав до бінокля. Обслуга стоїть біля автоматів. Команда напоготові: чекає на “групу відвертання й прикриття”.

Наприкінці допиту мальтієць розговорився. Він не приховав нічого. За планом “шефа” чергова “заблукана” яхта мала перетнути державний кордон у гирлі затоки, щоб відвернути увагу прикордонників від того, що діятиметься в його глибині.

Відкриється шлях для порушника, що попрямує вплав до острова, умовно названого “Зміїним”. Так принаймні вважав “шеф”. Він і гадки не має про те, що мальтієць не скористався капсулою з отрутою і став балакучим. А то б цей план, певна річ, замінили якимось іншим.

Олександр поглянув на небо. Зорі наче зблякли Світає?

Зненацька прямо перед Олександром звівся на виднокраї вузький прямовисний промінь. Це подали сигнал з прикордонного корабля. “Заблукану” яхту затримано, і товариші Олександра, удаючи заклопотаних, “шурують” в її каютах та трюмі.

Та це лише формальність, гра. І прикордонники, і затримані розуміють, що головні події розгорнуться не тут.

Стовп світла, поколихавшись, упав. Зараз же трохи ліворуч здійнявся другий. Сигнал з корабля відрепетовано[51]51
  Відрепетовано – повторено.


[Закрыть] ретельним начальником морського поста. Певно, побоюється, що Олександр не посмітив першого променя.

Отже, почалося! Жди бойового плавця з хвилини на хвилину!

І другий промінь упав, мов підрубаний. Потім він метушливо засновигав гирлом затоки. Це демонстративна метушливість. З того берега мають бачити, що морський пост зосередив увагу тільки на яхті.

Цієї ночі всі запопадливо підіграють незнаному самовпевненому добродієві в чорному макінтоші. Це гра л дурника. Ним, без сумніву, буде зарозумілий добродій – про це вже Олександр подбає!

Чорні стовпи, що постали на місці прямовисних променів – їхній слід на сітківці очей, – поступово світліючи, зникають.

Вітер пробіг по верхів’ях. Сосни схвильовано зашуміли. Потім начеб хтось цитькнув на них чи кинув жменю піску – враз стихли.

Усією своєю істотою Олександр відчув, що на острові є ще хтось!

Не поворухнувшись, він повів очима навколо.

На скелі, що обривається в море, темніє силует. Щойно його тут не було. Він зовсім нерухомий, ніби споконвіку на острові, як і величезні кругляки, що лежать побіля нього.

Олександр здивувався, що не почув ні шурхоту, ні сплеску.

У тьмяному світлі зірок блиснули бризки, що сповзали по матово-слизьких, спадистих, надто широких плечах. Голова на них видається потворно маленькою.

Перед Олександром жаба-велетень. Замість обличчя висунулася розчепірена од вуха до вуха паща – особлива маска невідомої конструкції. На спині стирчить горб – балони.

Олександр міг би кинутися на ворога із свого сховища. Але він повинен був невідступно іти за порушником суходолом і під водою. Лише після того, як ворог знайде те, що шукає, треба негайно роззброїти і захопити його – “по можливості, живого”.

Олександр, одначе, не тільки ретельний виконавець, він і самолюбний. Він одразу ж викинув з голови слова “по можливості” і замінив їх словом “будь-що”.

Химерний камінь пересунувся на кілька метрів до лісу – майже непомітно для ока.

Опинившись під заслоною дерев, порушник підвівся і попрямував уздовж берега. Олександр тріпнув головою. Що це? Він зненацька оглух? Потім згадав: на Зміїний піде диверсант світового класу, що вже бував у бувальцях.

Людина-жаба рухається зовсім нечутно, не спотикаючись об каміння, не зачіпаючи гілок, не чалапаючи ластами по гранітних плитах.

Схоже на німе кіно!

Ковзаючи над землею, мов привид, він звернув під прямим кутом, подався назад, знову повернув.

У його рухах немає поквапу чи непевності. Це планомірний пошук. Додержується якихось незрозумілих прикмет, – може, лічить кроки?

Ось він підніс руку до очей, звірився з годинником чи компасом, у задумі постояв над урвиськом. Хвилину чи дві горбатий силует чітко відбивається на тлі зоряного неба, потім щезає так само раптово, як і з’явився.

Олександр схопився з місця.

Миттю натягнув маску, запхнув до рота загубник, двома стрибками опинився на гранітній плиті, де щойно стояв порушник. На бігу стрельнув з ракетниці вгору. І, навіть не побачивши дугастого зеленого розчерку на небі, кинувся сторч з кручі навздогін ворогові…

3

Плинний морок огорнув Олександра.

Під ногами він відчув дно, спружинив, випростався і розглядівся.

У темряві масною плямою проступало світло. Порушник засвітив ліхтар.

Олександр пригадав, як гвардії капітан-лейтенант в одному своєму “повчанні” ділив мужність на фази.

“Перша фаза, – казав він, – найважча. Друга – буде трохи легша. Поклав, скажімо, пробитися до ворожої гавані. Пробився! А потім уже підхопить, понесе – тільки встигай реагувати на ситуацію”.

Як завжди, гвардії капітан-лейтенант мав рацію. Опинившись під водою, Олександр відчув себе певніше. Першу фазу перейдено. Тепер лишається тільки реагувати на ситуації.

Ось масна пляма заколивалася, почала неквапом посуватися вздовж берега. Видно, порушник усе ще шукає.

Олександр поплив услід – дуже обережно, щоб не наштовхнутися на підводний камінь, не наскочити з розгону на обривистий берег. Одначе гранітна основа острова немовби розсунулася перед ним.

Пірнули під скелю!

Відвівши руку набік, Олександр торкнувся ковзької, порослої мохом стіни. “Проминаємося всередину острова!”

Світла плямка стрімко піднялася вгору. Олександр кинувся за нею і виплив на поверхню.

Конусовидний промінь, як комета, пробіг по гранітному скледінню, ребристих вгнутих стінах, грифельно-чорній спокійній воді.

Це грот, але він обшитий зсередини залізним кріпленням чи перекриттям. У глибині видніється щось схоже на причал.

Олександр устиг побачити це мигцем. Порушник знову пірнув. Негайно зробив те ж саме і Олександр, так наче незримий трос зв’язував нерозривно обох плавців.

Майже водночас вони спустилися на дно. Сніп світла заборсався, відштовхуючись од порослих мохом стін, вихоплюючи з імли нагромадження плит і довгасті жмутки водоростей, що ледь гойдалися.

Хоч би промінь зненацька не різонув! Олександр протиснувся в щілину між двома підводними каменями, притулився до них, злився з ними.

Порушник, здається, стурбований. Промінь ліхтаря описував криві, квапливо оббігав дно, повертався, ковзав по палях. Грот був порожній.

Нагло ліхтар скочив догори. Олександр також виринув.

Бойовий плавець уже видерся на пірс і сидів там.

Він весь сірий, ніби виліплений з глини. Навіть волосся на голові здається сірим. Обхопив руками підняті коліна, спер на них підборіддя. Певно, звик так відпочивати, сидячи зовсім нерухомо, ніби закам’янівши. А може, обмірковує? Те, що грот порожній, очевидно, здивувало і занепокоїло його.

Олександр скористався з короткого перепочинку. Трохи висунувши обличчя з води, жадібно роздивляється на грот.

Ліхтар, поставлений на пірс, кидає сніп світла догори і трохи набік. Промінь зламаний на вигині склепіння.

Грот навряд чи штучний. Видається надто велетенським. А втім, чого тільки не понаспоруджували люди під час війни!

Пірс, звичайно, збудовано: на його дальньому краю чорніє щось кубоподібне, немов склад чи ремонтна майстерня.

Прірву грошей, певне, вгатили в усе це!

Однак печать занедбання лежить на всіх спорудах. Залізні конструкції повгиналися. Від кам’яного помосту відвалилося дві чи три плити.

Але де ж підводний човен?

Олександр сподівався, що той погойдуватиметься, пришвартований до причалу, або лежатиме поряд на дні. Та підводного човна в печері немає.

Людина-жаба підхопилася, поривчасто пройшлася вздовж причалу. Їй довелося зігнутися, щоб забратися до приміщення складу чи майстерні. Вона пробула там недовго і, вийшовши, щосили хряпнула дверима. Отже, і там нема того, що шукає! Потім вона стала обмацувати стіни, присвічуючи собі ліхтарем. Теж нічого!

Нарешті людина-жаба присіла навкарачки і прудко застрибала вздовж причалу, часто схиляючись, мало не принюхуючись до тріщин у настилі.

Раптом із шпарини чи заглибини в помості вона вийняла футляр! Здалеку Олександрові здалося, що то дитя чий пенал.

Поставивши ліхтар на причал, порушник відкрутив накришку пенала. Рухи його рвучкі, але точні.

У руках щось забіліло. Хвилину чи дві німець у нерішучості тримав це “щось”. Потім квапливо заштовхнув назад до футляра, загвинтив накришку і поклав біля ніг. Повернувся до стіни, відсунув у ній плиту. Всередині блиснув якийсь механізм.

Порушник підніс руку, щоб його ввімкнути.

І лише тоді Олександр, стріпнувши з себе заціпеніння, кинувся на ворога.

Ляснули постріли, оглушливо роздягаючись під склепінням. Олександр вибив пістолета з рук ворога. Обидва аквалангісти впали.

Якийсь час вони змагалися, незграбно вовтузячись, мов черепахи. Важкі балони пригинали до цементних плит, сковували рухи.

З сопінням вовтузячись на причалі, супротивники підкотилися до самого його краю, мимохідь зіпхнули футляр і впали в воду слідом за ним.

Кілька хвилин – чи секунд? – вони борсалися під пірсом, раз у раз стукаючись об нього. Так тісно сплелися руками й ногами, що, здавалося, ніяка сила не зможе роз’єднати їх.

Немає пов’язі, міцнішої за ненависть!

Під водою бойові плавці відчули себе певніше, спритніше. Це була їхня стихія.

Тактика змінилася під водою. Тепер обидва прагнули позбавити супротивника переваг бойового плавця. Для цього треба було висмикнути загубник з рота.

Порушникові майже вдалося зробити це. Він затис Олександрові шию рукою, зігнутою в лікті, другою хапливо мамрав по його обличчю. Олександр почав захлинатися. А ворог усе дужче й дужче стискав горло.

В самбо це зветься – гриф горла. Рука, зігнута в лікті, надавлює на сонну артерію. Кілька секунд – і смерть!

У гімнастичному залі самбіст, отак схоплений, майже одразу починав тарабанити пальцями по партнеровій руці: визнавав себе переможеним і просив відпустити.

Ну, а він, Олександр, не попросить. Умре, а не попросить!

Але в тому ж гімнастичному залі дбайливий Ривчун навчив захищатися проти смертельного грифа.

М’язи пригадали! Вони подіяли рефлекторно.

П’ятою Олександр щосили вдарив ворога по коліну. Від пронизливого болю той послабив хватку. Прикордонник миттю звільнився і вирнув.

Він глибоко втягнув повітря, дрижачими руками поправив загубник, розглядівся.

Ворог зник. Невже поплив з грота?

Ні, не так натренована ця людина, щоб ухилитися від бою. Перед Олександром знову майнула довгаста тінь.

У цім шалі, в цій мовчазній люті було щось незвичайне, жахаюче. Здавалося, б’ється не людина, а величезна оскаженіла риба. М’язисте, намащене тіло виверталося, випорскувало. Ласти шалено пінили воду.

У риби тільки один зуб, зате дуже гострий – стилет. Олександр перехопив праву руку з стилетом і, як лещатами, затиснув у кисті.

Але ліва супротивникова рука вільна. Розчепірені пальці нетерпляче обмацують обличчя, плечі. Треба притискати підборіддя до грудей, щоб не дати цим шукаючим, слизьким пальцям дістатися до горла.

Ні, Олександр не хотів застосовувати зброю, хоч на боці в нього був пневматичний пістолет. Хоч би там що – захопити ворога живим!

Проте де ж Кузьома, Бугров? Чому не прийшли на допомогу за сигналом ракети?

Зчепившись, бойові плавці то спливали, то занурювалися. Від причалу вони перемістилися до центра грота, торкнулися дна, вирнули, знову опинилися біля причалу.

Була мить, коли Олександр уже долав. Він обхопив супротивника ногами і, шарпаючись усім тілом, гамселив того потилицею об палю. Так добивають метрових щук, зловлених на спінінг.