Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 31 страниц)

Розділ п’ятий
На виклик “Ауфвідерзеен…”

1

Вийшовши до кордонів Східної Пруссії, Радянська Армія наткнулася на так званий вал “Велика Німеччина”, що тягнувся в глибину до шістдесяти кілометрів. Тільки на лінії зовнішнього оборонного обводу, що оточував Кенігсберг, стояло дев’ятсот дотів. Окремі форти носили назви уславлених прусських полководців: Врангеля, Гнейзенау.

Щойно в невеличкому містечку, недалеко від Кенігсберга, з чавунним гуркотом упала на землю статуя Гінденбурга. її висадили в повітря німецькі мінери. По п’ятах за відступаючими німецько-фашистськими військами йшла Радянська Армія, і вони боялися відплати. В тимчасово окупованих російських містах пам’ятники Леніну розстрілювалися прямою наводкою із гармат. Фашисти міряли на свій аршин: гадали, що росіяни також воюють із статуями.

Фельдмаршал Гінденбург лежав, потрощений своїми ж солдатами. Але ще стояли, перетворившись на форти, Гнейзенау і Врангель. Вони дивилися на схід. Це було щось подібне до тих аку-аку, камінних статуй, які охороняють острів Пасхи, спрямувавши свої сліпі очі вдалину. Магією спогадів, словами-фетишами, своїми мертвими полководцями намагалися німці одгородитися від небезпеки, що невідворотно, як океан, насувалася зі сходу.

Туман, туман… Земля, розмокла від розталих снігів… Голі, тремтливі ліси…

Дорогами йдуть на Кенігсберг радянські війська. Бредуть у грязюці піхотинці, повзуть, брязкаючи гусеницями, танки, гуркоче артилерія.

А моряки прямують морем уздовж берега, щоб і собі взяти участь у битві за Східну Пруссію.

Протягом кількох днів радянські війська прорвали зовнішній, довготривалий пояс оборони, оволоділи містами Тнстербург, Тільзіт, Гумбінен, Прейссіш-Ейлау і підійшли до околиць Кенігсберга.

У штабі фронту стояв фанерний макет міста, дуже великий, тридцять шість метрів у діаметрі. Командири частин багато разів розігрували тут майбутній штурм.

Він був п’ятикутний – тобто починався одразу з усіх боків. Узгодженість під час такого штурму особливо важлива.

Наприкінці четвертого дня запеклих вуличних боїв генерал від інфантерії Ляш підписав у підземному бліндажі акт про капітуляцію. Із ста п’ятдесяти тисяч чоловік німецького гарнізону залишилися живими тільки дев’яносто дві тисячі.

Бій за Східну Пруссію наближався до кінця. Поляки наполегливо натискали з берегів Вісли. Дехто з фашистів уже втік на півострів Хелл і звідти через Борнхольм – у Швецію.

Але аванпорт Кенігсберга – його морські ворота – були ще на замку. Фортеця Піллау трималася.

Це була першокласна, неодноразово модернізована фортеця. У підручниках історії з гордістю згадувалося про те, що свого часу її не зміг узяти Наполеон.

Після падіння Кенігсберга в Піллау і далі безперервно надходили підкріплення з Данціга (Гданська) по вузькій косі Фріш-Неррунг, що перегороджувала затоку.

Нею ж евакуювали техніку і поранених.

Для того, щоб узяти Піллау, треба було перехопити косу кліщами. Зробити це наказали морякам.

2

Із суходолу фортецю повинен був водночас штурмувати армійський корпус.

Для погодження дій Шубін побував у його штабі.

Попутно він не забув поцікавитись наслідками розшифровки донесення, яке було передано армійцям.

Так, спеціалісти зуміли розкусити цей горішок! Він, проте, був не з твердих. Для складнішої зашифровки, очевидно, не було підхожих умов.

На першому клаптику паперу прочитали:

“…Пірволяйнен, льотчик із міста Котка… не було моїм недоглядом… командир сам… спішному зануренні, як я уже доповідав”.

З цього можна було зробити висновок, що хтось, крім командира, регулярно інформував своє начальство про все, що відбувалося на підводному човні. В якомусь зв’язку згадувався і випадок з фінським льотчиком.

Однак це стосувалося минулого.

Про сучасне і майбутнє говорилося на другому клаптику, який був ще більше пожмаканий і надірваний по краях, ніж перший.

Ось що пощастило розібрати на ньому:

“…Піллау, чекаючи… кладовищі… взяти на борт пасажира… умовному сигналу “Ауфвідерзеен”…”

Перекидаючи містки між словами, не важко було відновити фразу повністю. Вона, очевидно, мала такий вигляд:

“(Нині перебуваємо в) Піллау, чекаючи (чогось!) на кладовищі, (готуючись чи готові) взяти на борт пасажира (за) умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.

Шубін був приголомшений. Літери стрибали і переверталися у нього перед очима, ніби він ще стояв у рубці свого катера, що підскакував на хвилях.

Спочатку над усе вразили слова: “За умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.

Так, виходить, цей набридливий мотив, уперше почутий у шхерах, був умовним сигналом!

А Шубін вважав, що мотив причепився до нього через випадковий збіг!

Нічого подібного! “Ауфвідерзеен” зв’язаний з “Летючим Голландцем”, має пряме і безпосереднє відношення до тих ще не розгаданих таємниць, яких повно-повнісінько на клятому човні!

Шубін уважно перечитав текст.

Отже, “Летючий” – у Піллау! Принаймні був там у момент відправки донесення. Сподіватимемося, що не втік.

Але навіщо йому забиратися на кладовище! Як це розуміти – “кладовище”?

Шубін, роздратувавшись, зламав цигарку.

Однак головне було не в цьому. Головне було в словах: “Взяти на борт пасажира”.

Хто цей пасажир?

Шубін, звичайно, одразу аж затрусився:

– От би мене в Піллау з корабельним десантом! Я б пошурував там! Відкрив би підводного човна, як консервну банку, виколупав би звідти цього пасажира!

– А ви не хвилюйтеся, капітан-лейтенанте! – сказали йому. – Відкриють вашу “консервну банку” без вас. Усе буде нормально. Робіть свої справи. Спокійно висаджуйте десант, топіть кораблі!

Взагалі Шубіна покропили у штабі холодною водичкою. А він, зрозуміло, засичав, наче праска.

Бач, як? “Не хвилюйтеся!” “Спокійно топіть, висаджуйте!”

Шубін, дуже невдоволений, поїхав.

У машині він не переставав кипіти.

Князєв і Павлов, які сиділи на задньому сидінні, багатозначно перезиралися. Вони добре знали свого командира, розуміли його і любили з усіма його слабостями.

Річ у тому, що Шубін дуже ревно ставиться до слави свого загону, свого дивізіону, своєї бригади. До цього додалося тепер і якесь споконвічне бойове суперництво між флотом і армією.

Шубіну здавалося образливим, що “Летючого Голландця” захопить хтось інший, а не він, Шубін. Ще добре, якби захопили моряки, а то, ні сіло ні впало, чомусь армійці,– а втім, цілком шановані товариші.

3

У центрі Кенігсберга спустив скат, Князєв і Павлов залишилися допомагати шоферові, а Шубін вирішив пройтися, щоб розім’ятися і заспокоїтись.

Навколо було принишкле місто-попелище.

“Як гукнеш, так і відгукнеться”, – подумав Шубін, згадавши про Ленінград. – Гукнулося на одному кінці Балтики, відгукнулося на другому”.

Сюди б спеціальними ешелонами отих фабрикантів зброї, воєнних монополістів, усю люту, жадібну зграю! Узяти б їх за барки, трусонути, ткнути носом у ці купи щебеню, в скручену клубком залізну арматуру, в те, що залишилося від знаменитого колись Кенігсберга! Дивіться! Усвідомте! Відчуйте! Це ви перетворили його у попелище, бо така невідворотна сила віддачі, на війні!

Дивно було бачити тут бузок. Ніде і ніколи не зустрічав Шубін так багато бузку, причому такого гарного. Повний, незвично пишний, він настирливо пробивався скрізь поміж руїн. У його заростях починали невпевнено тьохкати солов’ї, ніби пробуючи голос і здивовано прислухаючись до тиші, яка панувала навколо.

Шубіну спало на думку, що штурман “Летючого Голландця” родом з Кенігсберга. У кают-компанії під час обіду він спитав уявного Пірволяйнена, чи не був той у Кенігсбергу. І уявний Пірволяйнен ледве стримався тоді, щоб пустотливо не бовкнути: не бував, мовляв, але сподіваюся побувати!

От і побував!

Тихий голос поруч:

– Ессен![32]32
  Їсти! (Нім.).


[Закрыть]

Мовчанка.

Знову боязке:

– Ессен…

Шубін опустив очі. Поруч стояв хопчик років шести у штанях на підтяжках. Обома руками він тримав маленьку порожню каструльку. Такі хлоп’ята з каструльками, судками, мисочками, завжди товпилися біля похідних кухонь у німецьких містах, які ми взяли.

Шубін присів навпочіпки перед малюком:

– Ві хайст ду, буббі?[33]33
  Як тебе звати, малюк? (Нім.).


[Закрыть]

– Отто…

Когось туманно нагадував цей малюк. Кого?.. Худеньке серйозне обличчя, здивовано підняті темні брови… Ні, не пощастило пригадати!

“Ессен”…

Сила віддачі на війні сліпа, як і будь-яка сила віддачі. Гармата, що стріляла по Ленінграду, відкотившись, ударила не Гітлера і не Круппа, а цього пуцьверинка, бідолашного Отто з Кенігсберга!

Шубін вернувся до машини. Ривком він витяг звідти узяті в дорогу консерви, чорний хліб, пакети з концентратами.

Хлопчикові уявився, мабуть, добрий Санта Клаус з його різдвяним мішком. Тільки мішок цей був кольору хакі, солдатський.

Шофер, моргаючи білястими віями, здивовано поглядав на Шубіна.

– Ти чого?

– Сказано ж, товаришу гвардії капітан-лейтенант: убий німця!

– Дурень ти! Про озброєного німця сказано, з автоматом на шиї, який осідлав танк, тим більше на нашій території! А з цього німця ще, може, будуть люди!.. Як гадаєш, Отто? Будуть з тебе люди?

Подарунки не вміщалися в каструльці, падали з рук. Шубін озирнувся. У пилюці лежала пробита німецька каска. Він підняв її, перевернув.

– От і каструлька знайшлася!

І на серйозному личку нарешті з’явилася усмішка, слабке відображення чарівливої усмішки Шубіна.

Шубін пішов разом з Отто, щоб у нього по дорозі не відняли їжу. Із підвалів, розколин, дверей і вікон, наче шпаки із шпаківень, висувалися мовчазні німці і дивилися на цей похід. Попереду простував німецький хлопчик, притискаючи до себе перевернуту каску, вщерть наповнену продуктами, слідом ішов російський моряк.

Будинок Отто був печерою в буквальному розумінні цього слова. Над низьким входом нависали якісь рейки і бетонні плити, з яких стирчала арматура.

З печери виглянула стара жінка – чи вона тільки здавалася старою? її виснажене обличчя було припорошене пилюкою.

Шубін кивнув малюкові і швидко попрямував до машини, злякавшись, що йому почнуть дякувати.

Потім вілліс, вихляючи поміж руїн, швидко проїхав через Кенігсберг і зник у хмарі пилюки…

Яким же ти будеш, буббі, коли виростеш? Двадцять тобі сповниться, мабуть, у 1959 чи 1960 році. Чи забудеш ти цього російського військового моряка, який подарував тобі повну каску продуктів серед руїн Кенігсберга?

Невже забудеш?..

4

У місто Пальмніккен, де стояли гвардійські катери, Шубін повернувся надвечір.

Усі помітили, що він не те, щоб невеселий, – командирові перед боєм не можна бути невеселим, – а якийсь начебто задумливий.

Він сів на бухту троса, закурив, задивився на світле, майже біле море, що плюскотіло біля його ніг.

Звичні домашні звуки лунали за спиною.

Боцман дзижчав недалеко, як дбайливий джміль: жу-жу-жу, жу-жу-жу! Кого це він там жучить? Ага, юнгу!

Потім юнга вистрибом пробіг мимо, наспівуючи сигнал, який виконують на горні перед вечерею:

Бери ложку, бери бак,

І біжи аж на півбак!

Отже, команда сідає вечеряти.

У Шурка в дитинстві було мало дитячого. Блокада, потім перебування в дивізіоні серед дорослих наклали на нього свій відбиток. (А втім, Шубін з гордістю казав про свого вихованця: “Змужнів, не очерствівши!”). Та тим зворушливішими були хлоп’ячі пустощі і смішні витівки, що іноді проривалися в нього.

Шубін підкликав юнгу, вдивився в його обличчя, зітхнув:

– Ох і худий же ти в нас! Витягнувся за цей рік! Не треба б тобі йти на операцію.

– Чому?

– Небезпечно!

Шурко був приголомшений. Небезпечно? Але ж на те й війна, щоб було небезпечно. І він не перший рік воює! Командир ще ніколи не заводив таких розмов. А що як і справді не візьме? Юнга примхливо відкопилив губи. Коли ж і покапризувати, як не перед операцією?

– Ну, гаразд, гаразд! Підеш на операцію!

Аби втішити юнгу, Шубін показав йому карту побережжя, на якій коса Фріш-Неррунг мала вигляд ніжки гриба-поганки.

– А ми чик по цій ніжці! Переріжемо, і шапка відпаде!

– Переріжемо, відпаде, – повторив юнга, побожно знизу вгору давлячись на Шубіна.

І завжди щось вигадає командир!

Не гаючись, Шурко пішов розповідати приятелям про “гриба-поганку”, видаючи, як звичайно, командирський жарт за свій. Він не встиг ще навтішатися загальним схваленням, як боцман нагукав його і звелів лягати спать.

– Як! Так рано – спати?

Та це було розпорядження гвардії капітан-лейтенанта, а в таких випадках перечити не випадало. Уночі чекає важка робота, треба якнайкраще відпочити.

Сам Шубін решту вечора просидів над планом Піллау, який вдалося роздобути в штабі.

Князєв зацікавлено прислухався до його бурмотіння.

– Кладовище? – міркував уголос Шубін. – Що це за кладовище?.. Похоронна романтика, хай би їй чорт!.. Корабель мертвих… Стоянка на кладовищі…

Він довго вовтузився з картою, щось виміряючи на ній. Нарешті задоволено потягнувся – так, що аж кістки хруснули!

– Ну, зрозумів? – спитав Князєв.

– Однак є один здогад. Поки що не казатиму. Візьмемо Піллау, перевіримо!

Та настрій у нього явно поліпшав.

Шубін пішов спати на катер, у моторний відсік. Любив спати на моторі, підклавши під себе капковий жилет. Гарно! Як на печі в російській хаті! Знизу, від мотора, йде приємне тепло і легкий, заколисуючий запах бензину. Авіаційний бензин пахне дуже затишно!

Шубін умить заснув, тільки-но вкрився регланом. Безсоння – це для нервових і недокрівних! Військовий моряк повинен уміти спать де завгодно, коли завгодно і навіть скільки завгодно – про запас!

Сон був недовгий, але приємний. Бензин, чи що, навіває такі сни?

Довкола були густі зарості, і листя, падаючи, кружляло – зовсім поволі і безшумно. В парку не було нікого. Тільки він і Вікторія.

Вони стояли одне проти одного, стиха сміючись, тримаючись за руки. Між ними з’явилося і дедалі міцніло гостре і пекуче відчуття близькості…

Зненацька із-за вогняної куртини вийшов Фаддєїчев. Виструнчившись, він приклав руку до картуза:

“Дозвольте доповісти, товаришу гвардії капітан-лейтенант…”

Розплющивши очі, Шубін збентежено поглянув на боцмана, що стояв перед ним, наче той міг підглядіти його сон.

– Наказали розбудити! Час – двадцять дві тридцять?

Шубін хлюпнув собі в обличчя холодної води, енергійно втерся рушником і сонної знемоги наче й не бувало. Тільки залишилася смішна досада на боцмана: чому не дав додивитися такий гарний сон?

– Князєв! Підйом! Починаємо посадку десанту!

Розділ шостий
Штурм Піллау

1

Загін Шубіна йшов у перших лавах атакуючих.

На морі стояв штиль, і це було добре, бо десантники, розміщені в жолобах для торпед, сиділи обнявшись, щоб займати менше місця і не вивалитися на крутому розвороті.

Кожен катер брав близько сорока чоловік і скидався тепер на московський трамвай в години пік.

Місячна доріжка виводила прямо на косу.

За хороший орієнтир правила також хмара. Вона була багряна і висіла над горизонтом на південному заході. Штурм Піллау з суходолу почався.

Десантники повинні були перерізати косу Фріш-Неррунг з обох боків.

Від Кенігсберга просувався батальйон морської піхоти, посаджений на бронекатери. З моря на торпедних катерах і катерних тральщиках наступав стрілецький полк.

Катери йшли ніби в подвійному оточенні.

Три групи прикриття висунулися на захід, північ і південь, щоб убезпечити кораблі десанту від можливого нападу. Крім того, були ще кораблі охорони, малі канонерські човни, які невідступно супроводжували торпедні катери.

Підійшовши до берега, Павлов застопорив хід.

Ліс на косі стояв, увесь пронизаний місячним світлом. Поміж дерев спалахували горизонтальні смолоскипи.

Катер, рухаючись по інерції, ткнувся носом у піщану відмілину.

– Десант! На висадку!

Солдати поквапливо перейшли на ніс і почали стрибати у воду. Тут було неглибоко.

Якийсь час катер стояв на місці. Це було зовсім недовго, дві чи три хвилини. Павлов майже одразу ж дав повний назад. Але німецькі артилеристи “ущучили” його. Поруч нестерпно різко тарахнуло.

Павлов ліктем відштовхнув Шубіна і важко осів до його ніг. Шубін спробував підняти його. Але тіло було важке, без життя.

Боцман доповів, що вбиті Дронін і Степаков. Снарядом розтрощило правий мотор, пошкодило рульове управління. У моторному відсіку виникла пожежа.

Усі вцілілі моряки на чолі з Шубіним кинулися гасити її.

Тим часом інші торпедні катери, підходячи до берега, збили велику хвилю. Вона підняла некерований катер Павлова і, розвернувши його лагом, викинула на відмілину.

Шубін вискочив із моторного відсіку, озирнувся:

– Юнго! Семафор катерам: підійти до мене, стягти з мілини!

Першим до Шубіна підплив катер Князева. Незважаючи на сильний обстріл, він підходив дуже повільно – давав хід, потім стопорив машину, щоб не сісти самому на мілину. Через кілька хвилин до нього так само обережно приєдналися ще два катери.

Їм удалося завести швартови, але катер Павлова так присмоктало до піску, що прядив’яні кінці рвалися один за одним.

Сплески від снарядів підіймалися уже поруч з рятувальними катерами. Матроси Князева поквапливо латали пробоїну в таранному відсіку.

Шубін зрозумів, що, вовтузячись з буксировкою, ризикує іншими катерами з свого загону.

Тоді, згнітивши серце, він вирішив залишити катер, що загибав, і висадитися з рештою команди на ворожий берег. У становищі, що склалося, це було менш небезпечно, ніж баритися тут, на очах у берегових артилеристів.

Шубін наказав рятувальним катерам відходити. Потім обернувся до своїх матросів:

– Автомати, гранати розібрати! На берег – за мною!

Шурко стрибнув у воду плазом, пірнув з головою, але хтось одразу ж підхопив його і поволік за собою до берега.

Одфиркуючись, він підвів мокре обличчя. З одного боку його підтримував Шубін, з другого – боцман.

Вибравшись на берег, Шубін озирнувся. Біля нього зовсім мало чорних бушлатів. Живі тільки боцман, радист і юнга. Павлова нема, Дроніна нема, Степакова нема.

Та в бою треба думати тільки про живих! Ще буде час пом’янути мертвих, якщо буде…

2

Піщані дюни, порослі сосняком, були вздовж і впоперек змережані траншеями. Скупчившись у вузькому лісистому коридорі, затиснуті з боків затокою і морем, люди билися з небаченою запеклістю, часто врукопашну.

Бій на косі розчленувався на окремі запеклі сутички.

Безперервно лунала швидка тріскотнява, ніби хтось проривався крізь ліс напролом, ламаючи кущі і сучки. Від гострого запаху порохових газів дерло в горлі.

І весь час над лісом на бриючому кружляли наші літаки.

Ширина коси Фріш-Неррунг не перевищує кількох десятків метрів. На жаль, не вдалося додержати цілковитої точності під час висадки на косу обох десантних груп. Стрілецький полк і морські піхотинці були роз’єднані, опинилися на відстані трьох—чотирьох кілометрів одні від одних. Простір цей майже весь заповнили німці.

Вибігаючи на відлогий піщаний берег, Шубін не втерпів і оглянувся. Катер Павлова майже лежав на борту і горів. Оранжева пляма розпливлася поруч – відблиск полум’я на воді.

Жаль стиснув серце. Не думав Шубін, що так доведеться розлучатися з катером. Мав надію довоювати на ньому до кінця. Але не довелося.

А скільки ж разів виручали вони один одного з біди! І в шхерах. І біля каміння Рістна. І в незліченних морських боях…

Він рвучко обернувся спиною до моря, щоб не бачити агонії свого катера.

Біля моряків товпились піхотинці:

– Ого, і полундра[34]34
  Жартівливе прізвисько моряків. “Полундра” означає: “Бережись, небезпека!”.


[Закрыть] з нами! Давай, давай, полундра!

Повітря дзвеніло від куль, ніби над вухом весь час обривали тонку, туго натягнуту струну.

Бач, як обернулося! Воюючи з першого дня війни, Шубін тільки під кінець її почув дзинькання, яке раніше завжди заглушало ревіння моторів.

Німецько-фашистські війська, що відступали від Піллау, змішалися з підкріпленнями, які підходили з Данціга.

Усе це скупчилося в одному місці, приблизно посередині коси. Утворилося якесь місиво. Волаючі люди, танки, скрипливі повозки, що грузли в піску, коні, які дико іржали.

У цьому мигтінні тіней і вогнів, серед примарного лісу, затиснутого з обох боків морем, часто важко було розібратися, де свої, де чужі.

Та Шубін уперто проривався вздовж коси до Піллау.

Світало. Уже виразно видно було будинки на протилежному боці.

Десантники вибігли до причалу. Німці встигли відігнати всі пороми. Та це не зупинило солдатів. Відстань між косою і містом не перевищувала ста метрів Солдати почали похапцем збивати плоти або зв’язували по дві, по три порожні каністри і, забравшись на них, пливли до Піллау, сяк-так відгрібаючись дошками. Деякі, закинувши за плечі чоботи і автомати, кидалися вплав – такий був шалений наступальний порив!

Шурко впав на щось подібне до плоту поруч з Чачком.

– А де командир?

– Ось він!

Наче морського конька, Шубін осідлав кілька зв’язаних докупи каністр і, скоцюрбившись, щосили веслував. Де він роздобув весло?

Тритони на фонтані, Сіндбад-мореплавець верхи на дельфіні, тридцять три богатирі, що виходять на берег, – усе змішалося у голові юнги…

Шубін випередив його і Чачка. Вода довкола гойдалася, збурена силою-силенною людей, що пливли до набережної.

Набережна ближчала. Ніби зле собача, туди й сюди стрибав на ній маленький жовтий танк. Ствол його гармати дрібно тремтів, викидаючи спалахи – один за одним.

Зненацька танк неначе вдарили палицею по спині. Він закружляв на місці і завмер.

Шубін перший вискочив на берег. У черевиках жвях-тіла вода. Навіть не обтрусившись, він побіг уздовж набережної. Потім обернувся, махнув рукою своїм матросам, звернув за ріг у якийсь провулок.

У чужому місті він орієнтувався вільно, немовби вже не раз бував у ньому. Недарма так старанно вивчав план Піллау напередодні штурму!

3

Під ногами хрустіло скло. Усі шибки було повибивано. Вітрини магазинів зяяли чорними проваллями.

Повітря перетворилося в одну суцільну струну, що безперестану бриніла.

Із-за червоно-білої вежі маяка татакали кулемети.

Обходячи їх, Шубін кинувся у якийсь двір. Матроси і піхотинці побігли слідом за ним.

Вони опинилися всередині кам’яного колодязя. Біля самої стіни лежав перекинутий велосипед. Колеса його ще крутилися.

Увесь двір був різноколірний. Його встеляли листи, в конвертах і без конвертів, зім’яті, подерті, затоптані чобітьми. Очевидно, у цьому будинку містилося поштове відділення.

Але тут були й квартири. Звідкись долинав плач. Дитячий голос казав благально:

– Штіль, муттерхен! Зі зінд хір![35]35
  Тихше, мамочко! Вони тут! (Нім.).


[Закрыть]

Шурко підповз до одного під’їзду, зазирнув усередину Клітка сходів! Під сходами, укрившись якимись рогожками, сиділи навпочіпки кілька цивільних. Із купи визирнула дівчинка і одразу ж пірнула під свої рогожки.

Шурко насупився, обережно зачинив двері. Хіба це правильно: ним, Шурком, лякати маленьких дітей?

Юнга оглянувся. Його командир нерухомо стояв біля стіни, нагнувши голову і дивлячись в одну цятку. Про що він думає? Очевидно, згадує план Піллау?

Та й місто штурмує, керуючись якоюсь одному йому зрозумілою штурманською прокладкою. Судячи з усього, проривається не просто до гавані – до певного місця в цій гавані!

У потилицю Шуркові гаряче дихали солдати. Вони поступово скупчувалися у дворі і, шарудячи листами, переповзали під стінами. На середину двору залітали випадкові кулі.

Мокрі гімнастьорки парували. З-за дахів уже піднялося сонце.

Старший сержант, командир взводу, раз у раз поглядав на Шубіна, чекаючи його наказів. Дарма що той не піхотинець, а моряк. Авторитет і чарівливість вольового офіцера дадуть себе знати в будь-яких важких умовах і об’єднають навколо себе солдатів.

Шубін визирнув з-під арки воріт, щось прикинув, порівняв. Потім обернувся і ступив кілька кроків від воріт усередину двору. Він усміхався.

І раптом, немовби скаженим вітром, здуло в нього з голови картуза. Перекидаючись, він одлетів у куток двору.

Та Шубін і далі стояв. Зазирнувши знизу, Шурко з жахом побачив, що очі його командира заплющені. Він стояв і хитався. Потім упав.

Йому не дали торкнутися землі, підхопили на руки.

Боцман тремтячими руками намагався подати командирові першу допомогу. З усіх боків простягали бинти з індивідуальних пакетів.

Кілька солдатів, гупаючи чобітьми, кинулися по сходах на горище. Із вікна з брязкотом і дзвоном вилетів кулемет. Разом з ним упав і кулеметник. Це був німець-смертник, залишений на горищі для зустрічі десанту і прикований ланцюгом до кулемета.

Та Шурко не дивився на нього. Юнга не зводив очей зі свого командира. Калюжа крові повільно розпливалася під ним, захоплюючи дедалі більше різноколірних конвертів.

До Шубіна протиснувся Чачко з автоматом на шиї. Його фланелівка була подерта на клапті, з-під неї було видно тільник. Побачивши розплатане на землі нерухоме тіло, він відсахнувся, потім несамовито закричав, немовби кликав здалеку:

– Товаришу гвардії капітан-лейтенант!

– Тихше, ти! – суворо сказав старший сержант, підтримуючи голову Шубіна. – Помирає гвардії капітан-лейтенант.

Хвилину Чачко остовпіло стояв над Шубіним. Багряне, лисніюче від поту обличчя його спотворила гримаса. Та він не заридав, не заплакав, тільки протяжно вилаявся, зірвав із шиї автомат і кинувся з двору назад, у саму гущу вуличного бою…

З’явилися санітари.

Перекинувши через плече автомат, Шурко біг поруч носилок. Санітари трапились безголові. Шарахали від кожної кулеметної черги, смикали носилки. Фаддєїчев, що біг з другого боку, кляв їх високим, з риданням голосом.

Під час поштовхів голова Шубіна дивно, мертво підскакувала, юнга весь час намагався покласти її якнайзручніше.

Тільки б донести до госпіталю! Тільки б живого донести!

4

Шурко стояв у коридорі особняка, де швидко, по-похідному, розвернули польовий госпіталь, і дивився у вікно на канал і віти, що звисали над ним. У зеленуватій воді відбивалася багатокутна, із червоної цегли будівля фортеці.

За щільно причиненими білими дверима був гвардії капітан-лейтенант. Щойно йому зробили переливання крові – перед операцією.

Князєв, з забинтованою головою, прийшов у госпіталь. У коридорі йому пощастило спіймати якогось лікаря і побалакати з ним. Шурко не чув розмови, але бачив, як відкопилилась нижня губа лікаря і ще більше осунулося худе, сіре від пилюки обличчя Князева. Кепські справи!

– Не опритомнює, велика втрата крові, – сказав Князєв, підійшовши до юнги. – Шість чи сім кульових поранень! Інший би помер уже давно…

Шуркова уява малювала поранений минулого року торпедний катер, з якого цебеніла на всі боки вода. Гвардії капітан-лейтенант зумів утримати катер на плаву, врятував від потоплення. Хто врятує гвардії капітан-лейтенанта?

Князєв пішов і забрав із собою боцмана, але юнзі дозволили залишитися. Та й як було не дозволити йому залишитись?

Шурко зайняв позицію у коридорі біля вікна, напроти палати Шубіна. І стояв там, проводжаючи боязким поглядом лікарів, що проходили мимо. Нові групи поранених прибували і прибували.

Жалісливі нянечки нагодували юнгу кашею. Похапцем попоївши, він знову став, наче вартовий, біля дверей. Звичайно, це було супроти правил, але ні в кого не вистачало снаги прогнати його, – таке скорботне було це бліде, худе, ще по-дитячому несформоване обличчя.

Десь за стіною цокав годинник. Він, очевидно, був великий, старовинний, і бій у нього був красивий, лункий. Тепер він старанно відмірював хвилини життя гвардії капітан-лейтенанта, і Шурко ненавидів його за це.

Шість чи сім поранень! Хіба можна вижити після семи поранень?

Хоча гвардії капітан-лейтенант завжди виходив з такого скрутного становища.

Якось у присутності Шурка він сказав Павлову:

“Звичайно, я розумію, що рано чи пізно помру, і все-таки, знаєш, не дуже вірю в це!”

А тепер гвардії капітан-лейтенант лежить непритомний, воля його паралізована – корабель дрейфує за течією до фатальної гавані.

Коли б тільки він опритомнів! Мозок і воля візьмуть командування над знекровленим, продірявленим тілом і, можливо, утримають його на плаву.

О, якби він опритомнів хоч на дві чи три хвилини! Шурко став би навколішки біля ліжка і шепнув на вухо – так, щоб ніхто не чув:

“Не вмирайте, товаришу гвардії капітан-лейтенант! Вам не можна вмирати! Ну скажіть собі: “Шубін, живи! Шубін, живи!” – і будете жити!..”

Укритого білосніжним простирадлом гвардії капітан-лейтенанта повезли повз Шурка на операцію, потім через годину з операції.

Юнга так і не побачив його, хоча й ставав навшпиньки. Гвардії капітан-лейтенанта затуляли лікарі. Вони йшли поруч візка і, здалося Шуркові, важко дихали, наче зморені коні після тяжкого пробігу.

У коридорі засвітилися лампочки, санітарки почали розносити вечерю. Буденне життя госпіталю текло своїм звичайним річищем, а двері палати, як і раніше, були зачинені перед юнгою. Командир його ніяк не здавався– не йшов на дно, але й не спливав.

За вікном стемніло.

Тільки коли почалася ніч, заповітні двері розчинилися, лікарі вийшли з палати. До Шурка долинуло:

– І так довго тримався. Був безнадійний.

Від цього “був” у Шурка похололо всередині.

– Так, залізний організм!

– А по-моєму, надто стомився. Він так стомився од війни…

Перемовляючись, лікарі пройшли по коридору. Шурко, немов закам’янівши, і далі стояв на своєму посту біля дверей.

Цокання годинника наповнювало вуха, наче булькання води. Годинник за стіною немовби зірвався з прив’язі, цокав оглушливо і швидко. Із палати вийшла сестра.

– А ти все чекаєш? – сказала вона лагідним голосом і зітхнула. – Нема чого тобі, любий, чекати! Іди додому! Іди, дитинко!

Вона зробила рух, збираючись погладити юнгу по голові.

Та він ухилився від її жалісливої ласки, ривком скинув з себе лікарняний халат і, натягнувши безкозирку, стрімголов кинувся до виходу з госпіталю.

Він біг довгим коридором, потім сходами, схиливши голову, голосно плачучи. Не пам’ятав уже про те, що він військовий моряк, а морякові не личить плакати. Він ніколи й не плакав раніше, не вмів. І ось… Гвардії капітан-лейтенант, Шурчин командир, найщасливіша людина на Балтиці, – був! Його немає більше, немає!

А за цією дикою, що розривала душу, думкою, невідступно бігла інша: що ж тепер буде з Мезенцевою? Як він, Шурко, зуміє сповістити, розповісти про смерть свого командира його вдові?