Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 31 страниц)

– Із царини історіографії, – спроквола сказав він, – ми, таким чином, повернулися до сьогоденних турбот. Нейл пише: балтійською Вінетою зацікавилися наші допитливі колишні союзники. Виходить, зустрічні пошуки, Миколо Дмитровичу?

– Виходить, так.

– Злі люди живучі… Ви маєте рацію. Ті, хто колись “фрахтував” “Летючого Голландця”, лишилися. І вони стали ще злішими, хитрішими, агресивнішими.

– Набагато агресивнішими, Юхиме Петровичу! Саме тому так важливо розв’язати загадку “Летючого Голландця” і сповістити про це весь світ. Правда сильніша за бомби! Вірю в це, хоч ось уже сорок років, як я кадровий військовий.

Ришков задумливо дивився на Грибова.

– Ви радили вдові Шубіна перевестися до Балтійська. Може, корисно залучити її до розшуків? Я дам команду.

– Краще, щоб усе вийшло без команди.

– Ну, як хочете. “Вікторія” по-латині означає “перемога”. Я жартую, звичайно.

Ришков встав. Підвівся з крісла і Грибов.

– Дуже приємно знову працювати з вами, дорогий Миколо Дмитровичу! Вважайте себе нашим постійним консультантом по “Летючому Голландцю”. Мені не треба нагадувати вам, що доручення це секретне. Будемо час від часу звертатися до вас за порадою.

– Єсть, товаришу адмірале! – сказав Грибов, як належить за статутом.

5

Чи корисно “залучити” Вікторію Павлівну до розшуків “Летючого Голландця”? Для чого і для кого корисно? Для розшуків чи для Вікторії Павлівни?

Грибов думав про це, повертаючись із Москви.

Під час своїх відвідин удови Шубіна він старався розмовляти з нею якнайделікатніше, хоча й суворо. Він навіть не назвав її жодного разу вдовою. Усе так наболіло в цій сердешній жіночій душі, що будь-який необережний дотик міг завдати нового страждання.

Звичайно, Грибов хотів, щоб Вікторія взялася шукати Вінету в Балтійську. Це відвернуло б її від тяжких спогадів.

Але він аж ніяк не наполягав, не підганяв і не підштовхував. Квапливість була тут шкідлива.

І як людина трохи старомодна, він вважав, що до важливої думки чи наміру жінок треба підводити обережно, створюючи враження, що ця поволі навіяна думка прийшла сама собою, без підказування.

Недарма Мопассан писав: “Вона була жінка, тобто дитина”. А Вікторія Павлівна була до того ж хвора дитина.

Підключитися, щоб переключитися… Саме так розумів Грибов становище. Та чи буде реальна користь від участі Вікторії в розшуках? В цьому він, признатися, не був упевнений.

Розділ третій
Вікторія в Балтійську

1

По приїзді на нове місце служби Вікторію огорнула звична і люба їй атмосфера військово-морської діловитості. Все було просто, ясно, налагоджено. Люди рухалися немовби по чітко розкреслених прямих лініях. Це заспокоювало.

Балтійськ – місто флотське. Якірець – не тільки на стрічках безкозирок, що їх носять більшість його мешканців, але й на щиті при в’їзді по шосе. Вулиці звуться: Чорноморська, Синопська, Севастопольська, Порт-Артурська, Кронштадтська, Кіркенеська, Флотська, Якірна, Катерна, Артилерійська, Солдатська, Є також Морський бульвар та Гвардійський проспект.

Вікторії дали кімнату в будинку на пірсі, недалеко від метеостанції, де вона працювала.

Кораблі швартувалися за двадцять кроків від дому. Кожні півгодини на них видзвонювали “склянки”. Перед заходом сонця линули водою мелодійні переливи сурм – на спускання стяга. Під вікном умощувалися матроси, неголосно басила гармонійка, і на високих нотах лунав жіночий сміх.

Місто поволі оживало. На місці руїн, поруч червоних будинків похмурої німецької архітектури, зводилися білі споруди радянської забудови.

А на узбіччях тротуарів, де недавно іржавіла покинута спохвату німецька техніка, зарябіли квіти: гвоздики, братки і японський ромен бляклих тонів, наче оповитий ніжним серпанком.

Побачивши посаджені квіти, навіть дуже недовірлива чи обмежена людина могла втямити, що радянські моряки поселилися тут твердо, “назовсім”.

В Балтійську у Вікторії, як виявилося, багато давніх знайомих.

Одним із перших зустрів її Селіванов, розвідник бази, який колись виряджав Вікторію в шхери.

– А я тут у тому ж амплуа, що й на Лавенсарі, – оповістив він перебільшено бадьорим тоном, яким тепер усі розмовляли з Вікторією. Потім, затримавши в довгому потиску її руку, пообіцяв: – Ще зустрінемося, поговоримо! Спершу зміцнійте в нас, гарненько морським вітерцем обвійтеся!

Дивак! Наче вона прибула сюди на курорт…

Другого дня по приїзді Вікторія рушила на околицю Балтійська, де розміщався гвардійський дивізіон (через силечу жаб це місце жартома прозвали Квакенбургом).

Вікторія боялася ніякових розпитів, незграбних співчувань. Та побоювання були даремні. Моряки поставилися до неї з делікатною привітністю. Дехто знав її ще з Кронштадта й Ленінграда, але тоді вона була інакша, весела. Вони соромилися при ній свого гучного голосу, своєї рішучої, твердої ходи. Недавно і Шубін був такий. А тепер говорили про нього притишено і називали його: “Небіжчик Шубін”. Це виглядало безглуздо й недоладно. Адже він завжди був невгамовний!

Князєва, на жаль, не було – уже років зо два, як його перевели, підвищивши, на Північ. Тепер дивізіоном командував Фомін, також із “когорти славетних”.

Він шанобливо провів удову Шубіна до могили чоловіка.

Це була скромна могила, вкрита сосновим віттям і букетами польових квітів. Вона височіла за шлагбаумом, при в’їзді в розташування частини. І мертвий Шубін не розлучався з товаришами.

Вікторію зворушило те, що квіти на могилі були свіжі. Хтось клав їх з дня в день. Певно, діти з сусідньої школи.

Фомін виявив делікатність до кінця – вигадав якусь невідкладну справу, перепросив Вікторію і залишив її біля могили саму. Коли він повернувся, Вікторія вже опанувала собою.

– Ще прохання до вас, товаришу гвардії капітан третього рангу, – сказала вона. – Я б хотіла повторити останній Борисів шлях з моменту його висадки. Чи не зможете ви з’їздити зі мною на цю косу?

– Єсть. Хоч би завтра. Зручно для вас?

– Так.

Коса Фріш-Неррунг була дуже вузька. Праворуч і ліворуч крізь стовбури сосон світліла вода. Ліс на дюнах був негустий. Вітри, що дули з моря, добряче його обскубли. На найвищих деревах лишилися від крон самі тільки вершечки. Через це сосни стали схожими на пальми. І понахилялися в один лише бік – від моря до затоки.

По правий бік од Вікторії був Балтійськ, за спиною, в глибині затоки, – Калінінград, просто перед нею – заходило сонце. Плюскле, як цибулина, воно нерухомо лежало на темно-синій воді.

А хмари пливли над ним, мінилися барвами, розгортаючи ширше й ширше свої пишні барвисті крила.

Вітер, що дув зранку, стих. Та голі стовбури з обтіпаними мітелками вгорі стояли нахилені, немовби буря, натиск відшумілого шторму навічно поклали на них свій відбиток.

Туга за померлим огорнула Вікторію з такою силою, що вона вхопилася за дерево, щоб не впасти.

Фомін відвів очі і сквапно заговорив – перше-ліпше, що спало на думку:

– Зі мною один професор почав листуватися. Капітан першого рангу Грибов. Може, чули про нього? Зацікавився повідомленням, яке ми перехопили в морі напередодні штурму Піллау. Там було слово незрозуміле – “кладовище”. Ми вже з Князевим і так і сяк метикували Поклали: умовна позначка, до справжнього кладовища відношення не має. Щось на зразок, знаєте, отих “Тюльпанів”, “Фіалок”, “Конвалій”… – Він боязко спробував пожартувати: – Пам’ятаєте, як “вирощували” їх біля своїх рацій зв’язківці під час війни?.. А позавчора мене про кладовище розвідник бази розпитував.

– Селіванов?

– Так. Далося їм усім у тямки оце кладовище!

– А Борис знав, де кладовище у Піллау?

– Треба гадати, знав. Князєв розповідав: командир перед штурмом пильно вивчав карту Піллау.

– Однак, перепливши канал і опинившись у місті, подався зовсім в інший бік?

– Ви вгадали. В діаметрально протилежний бік.

По дорозі назад Вікторія не промовила жодного слова. Фомін також мовчав, розуміючи, що вона вся в полоні спогадів.

Він не здогадувався, що Вікторія силкується впорядкувати, організувати ці спомини. Всі сили душі зосередила вона на тому, щоб якнайвиразніше уявити картину штурму й тодішній Борисів стан, – пробувала немовби вжитися в цей стан.

Вивчаючи карту міста, Борис не сподівався, що візьме участь у вуличних боях. Він гадав потрапити до Піллау вже після його падіння, як це було, скажімо, в Рігулді. Та ось раптовий поворот у подіях, одна з химер війни, і Борис зі своїми моряками – на косі, перед самісінькими дверима Піллау, а отже, і гаданої таємної стоянки “Летючого Голландця”.

Що відчув він, переправившись до міста через канал? Безперечно, бажання негайно самому проникнути до цієї стоянки. І якщо Цвішен ще там, не дати йому втекти.

Але яким був перебіг Борисових думок? Якими міркуваннями він керувався, якщо одразу ж не вагаючись повернув праворуч, до гавані, а не ліворуч, до кладовища?

І чи далеко був від мети, коли черга смертника, прикутого ланцюгом до кулемета…

Зійшовши з порома, Фомін повів Вікторію вздовж набережної, потім вузькими завулками і, нарешті, зупинився під аркою великого будинку.

– Тут, – сказав він.

Вікторія боязко заглянула через його плече.

У дворі, як і колись, містилося поштове відділення. В інших під’їздах були квартири. На мотузках сушилася білизна, дітвора, зчиняючи галас і вереск, бавилася “в класи”. Звикши до кочового гарнізонного життя, вони в будь-якому місті почували себе як вдома.

– Все подвір’я було встелене листами, – розповідав Фомін. – Ходили по листах, немов по осінньому листю. Дещо відібрали потім і передали на виставку до Будинку Флоту. Адже розвідникам листи були вже ні до чого, війна скінчилася. А гвардії капітан-лейтенанта, – додав він тою самою спокійно-оповідною інтонацією, – поранило ось там, біля цегляної стіни. Хочете, зайдемо в двір?

– Ні.

– Шпиталь, – нерішуче сказав Фомін, – розташовувався трохи далі, за три квартали.

Та витримки вже забракло. І пощо Вікторії госпіталь? Шубіна туди несли на ношах. Він був непритомний. Це вже був не Шубін.

Ні, не так він хотів би вмерти. Не на шпитальнім ліжку, серед “банок і склянок”. Він волів би загинути в морі, за штурвалом. Пролинути за своїм “табуном”, трьома тисячами “коней” з білими розмаяними гривами, і стрімголов, на повній швидкості, перетнути ту межу, що відокремлює мертвих від нас, живих…

2

Вікторію зворушила увага, приділена Шубіну упорядниками виставки “Штурм Піллау”.

Виставку було влаштовано в Будинку Флоту. Одну із стін фойє обвішали картами, схемами і портретами учасників штурму. А в центрі, зі збільшеного фото, обтягнутого крепом, дивився на відвідувачів Шубін.

Він усміхався, хвацько зсунувши кашкета трохи набік. Вираз його обличчя не пасував до жалобної рамки. Та, мабуть, не знайшлося іншої, більш підхожої фотографії.

Навколо неї групувалися фотографії меншого розміру. На них соромливо мружилися гвардії лейтенант Павлов, гвардії старшина першої статті Дронін, гвардії старшина другої статті Степаков та інші. Вікторія пізнавала їх з точного і стислого опису, зробленого свого часу Борисом.

– А це що? – Вікторія нагнулася над вітриною.

Увагу її привернули нотатки, писані на картках поштового паперу дуже чітким, акуратним, без притиску почерком. Вона не зразу збагнула, що писали кілька чоловік, а не один, – просто каліграфія добре поставлена в німецьких школах і почерк уніфіковано.

– Листи на фронт? – Вона повернулася до начальника Будинку Флоту, що її супроводжував.

– Ні. З фронту додому. Пошта не встигла розіслати адресатам. Для розвідки листи ці вже втратили інтерес – по кількох днях Німеччина капітулювала, – а ми дещо відібрали. Яскраво характеризують моральний рівень гітлерівців на останньому етапі війни. Ось лист, прошу поглянути. Експоновано лише дві сторінки, весь лист задовгий. Якийсь моряк, родом з Кенігсберга, пише своїй дружині…

Вікторія прочитала:

“Мені б хоч хвильку побувати в нашому тінявому Кенігсберзі…”

– На той час його Кенігсберг обернувся на купу попелу й щебеню під бомбами англо-американської авіації. Моряк, видно, пробув надто довго в морі, одірвався від реальної дійсності. В Калінінграді за вказаною адресою нікого не лишилося.

На конверті, що лежав під склом, була адреса: “Фрау Шарлотті Ранке, Лінденаллее, 17”.

“Я живий, Лоттхен! – так починався лист. – Тебе це здивує. Та вір мені, я живий!”

Звичайно він називав дружину “Лоттхен” або ще ніжніше, інтимними найменнями, зрозумілими лише їм двом. Але інколи звертався суворо: “Моя дружина”. “Пам’ятай, ти моя дружина, і я живий!”

Вікторія перевела погляд на іншу сторінку. Ось розповідь про якусь екзотичну ріку. Чимало поколував моряк по білому світі! Втім, описи були аж надто гладенькі та докладні, ніби вихоплені з підручника географії. І вони йшли зразу ж за пристрасними докорами. Це справляло тяжке враження. Ніби людина раптово похоплювалася, зціпивши зуби, і з кам’яним обличчям промовляла: “Як я вже згадував, місцева тропічна флора вражала своєю різноманітністю. Там і сям мигтіли в лісі моріжки, облямовані…”

І знов Вікторія пропустила кілька рядків.

“Не продавай нашого будинку, – заклинав моряк, – ні в якому разі не продавай! Пам’ятай, я живий, і я повернусь!”

Вона випросталася над вітриною.

– Бр-р! Який неприємний лист.

– Досить характерний, чи не так? Усе навколо гине, а він клопочеться своїм будинком. Я взяв ці сторінка навмання.

– Лист пригноблює. Не хочеться далі читати. Наче ти присутній при родинній сцені.

І знову, немов шукаючи підтримки, Вікторія глянула на фотографію усміхненого Шубіна…

3

Грибов був би задоволений, якби побачив наслідки прописаного ним “лікування” Балтійськом.

Вікторія, як і раніше, думала про Бориса безупинно, однак думала вже по-інакшому. У думці вдивлялася в його обличчя. Жадібно. Допитливо. До болю в очах. Одначе – без сліз. Риси обличчя не розпливалися.

Щоб заспокоїти сумління, Вікторія побувала на цвинтарі.

Нічого особливого там не було. Папороть і кущі ко-золиста. Вони, либонь, дуже розрослися за останній час. Стежки вкрилися густою травою. Дерева мовби поприсувалися щільніше. Це був уже ліс, але в ньому то там, то сям біліли й чорніли перехняблені надгробники.

Вікторія зупинилася поблизу мармурового пам’ятника, що важко завалився набік. По ньому зміїлася розколина. Тьмяно ряхтів над нею якірець, а нижче виднівся напис: “Спочиває в бозі віце-адмірал такий-то, народився в 1815 р., помер в 1902”.

Машинально Вікторія вирахувала вік померлого Вісімдесят сім! Дебелий, одначе, був покійний адмірал і, певно, на відміну од своїх матросів, віддав богові душу не в морі, а дома, на власному ложі під балдахіном.

Коли це враз вона зрозуміла, що стоїть на тім самім місці, де колись стояв механік “Летючого Голландця”!

Вікторії привидівся колекціонер кладовищенських квитанцій, як його описував Шубін: одутлі щоки, безглузда, відсутня посмішка. Саме тут, біля могили вісімдесятисемилітнього адмірала, зродилася маніакальна погаданка: той моряк не потоне в морі, хто закупить багато кладовищенських ділянок!

Вікторії стало моторошно. Вона озирнулася.

На кладовищі, крім неї, не було нікого. Світило сонце. В кущах голосно теркотіли пташки. З узмор’я долинав стугін прибою.

І від того, що сяяло сонце, робилося ще жахніше.

Насилу продираючись крізь запуст, Вікторія вибігла до моря.

Так що ж означало слово “кладовище”?

Шубін зрозумів це. Але вона не могла збагнути.

Того вечора Вікторія повернулася додому така стомлена, що навіть не мала сил роздягтися. Лише скинула туфлі і повалилася на ліжко.

Вона лежала, витягнувшись, заплющивши очі, і пошепки повторювала:

– Допоможи ж! Допоможи! Мені важко, я не можу збагнути! Взагалі жахливо важко. Нестерпно. Ну, хоч приснися мені, любий!..

4

Наступного дня Вікторія пішла до Селіванова. “Дядько він розумний, – мовила до себе, – і знає мене не перший рік. Він не відмовиться од моєї допомоги. Інший па його місці міг би сказати: “Ви метеоролог? Ото і справовуйтесь собі з вітрами та мойвою”. Селіванов так не скаже”.

– Ну що? – спитала вона з порога, дбайливо причинивши за собою двері. – Нового нічого?

Не здивувавшись питанню, Селіванов заперечно похитав головою. Але вигляд у нього при цьому був бадьорий.

– Враження таке, – говорила Вікторія, вмощуючись на запропонований їй стілець, – ніби ви чекаєте на мене з якоюсь доброю вісткою.

– Вгадали. Я знав, що ви прийдете до мене. Ще тоді знав, як ви були в дорозі до Балтійська.

– Так ось, товаришу каштан другого рангу, я хочу брати участь у розшуках Вінети.

– Цілком природно з вашого боку. Вже побували на місцевому кладовищі?

Вікторія зніяковіло кивнула головою.

– Не бентежтеся. На цей найпростіший здогад треба перехворіти, як на кір. Свого часу наші армійські товариші теж шукали причал між кладовищем і морем.

– Невже?

– Їм, бачте, ввижалася бухта, можливо, штучна і дуже старанно замаскована. А в глибині, під прикриттям кладовищенських дерев, щось на зразок елінга. На деяких фашистських військово-морських базах, наприклад у Сен-Лорені, були такі елінги. Уявляєте: залізобетонне укриття, зверху насипаний шар піску чотири метри завгрубшки, а під ним – підводні човни. Кажуть, спокійнісінько відстоювалися, їх навіть ремонтували під час найзапекліших бомбувань.

– Кладовище у Піллау порожнє.

– Так.

– Недарма Шубін прямував не до кладовища, а до гавані.

– До чого тут гавань? Ви що ж, гадаєте, у гавані розташовувалася ця “В”? Ніколи.

– Вона могла бути дуже маленька.

– Безперечно і була маленька, сказати б, одномісна. Адже “ЛГ” не зносив ніякого сусідства. Думаєте, поліз би в гавань, де повнісінько інших військових кораблів? Що ви! На цьому “ЛГ”, по-моєму, і рипу воза боялися.

Навіть у розмові віч-на-віч Селіванов за вкоріненою професійною звичкою волів називати “Летючого Голландця” та “Вінету” не повністю, а ініціалами.

– І все ж таки Шубін ішов до гавані! – вперто повторила Вікторія.

– Помилка, Вікторіє Павлівно, запевняю вас! Він, кажуть, навіть узяв під свою команду солдатів, що лишилися без офіцера. Чи ж до “В” йому було? Уявляєте, штурм, вуличні бої? А Борис був запальний вояка, загонистий. Мені та Бориса не знати! Дякувати богові, друзяками були!

Вікторія насурмилася. їй закортіло сказати: “І все-таки я знаю його краще, ніж ви!” Але вона тільки зауважила стримано:

– Ви майже не зустрічалися з ним після Лавенсарі. Він дуже змінився, побувавши на борту “Летючого Голландця”. Та облишмо це. Якщо виключити гавань і кладовище, то де ж тоді, по-вашому, була Вінета?

Селіванов витримав паузу.

– Мені наказано залучити вас до розшуків, якщо ви хочете, – сказав він з деякою урочистістю.

Тільки після цього невеличкого вступу він перейшов до суті справи. Вона, на його думку, полягала в двох назвах: “Геббельсдорф” та “Альтфрідхоф”.

– Це таке невелике село в глибині затоки, на самісінькому березі, – пояснив Селіванов. – Розташоване приблизно на півдорозі між Калінінградом та Балтійськом. Називалася Геббельсдорфом за гітлерівців, на честь їхнього головного клишоногого брехача. А колишня назва – Альтфрідхоф. По-німецькому “Фрідхоф” – “кладовище”, так же? “Альтфрідхоф” – “Старе Кладовище” або ж “Старий Цвинтар”, коли хочете.

– Невже?.. Втім, назва пасує.

– Отож-бо воно й є! Останні дні я тим і клопотався, що розшукував це “кладовище”. “Вінети не може бути в Піллау, вона на його околицях”, – така була з самого початку моя погаданка. На одній старій, догітлерівській карті я знайшов те, що шукав.

– Стоянку чи село?

– Поки що село. Бачте, поруч з Альтфрідхофом розташований невеличкий судноремонтний завод. Гітлерівці, відступаючи, висадили його в повітря. Брухту там прірва. Треба гадати, і уламки “Летючого Голландця” десь лежать. Я мінерів туди послав. Шурують. Був, певно, секретний док. Та доберемося й до нього.

Селіванов сказав, що завтра знову вирушає в Альтфрідхоф.

Створено комісію за участю представників штабу флоту. Ще б пак! Хай цю стоянку покинуто, навіть зруйновано. Все одно віднаходження її – подія надзвичайна!

– Мені лишається тільки привітати вас, товаришу капітан другого рангу.

– Зарано вітати. Знаєте прислів’я: “Не кажи гоп…” Ми ось що зробимо. У мене в машині є вільне місце. Я заїду по вас завтра.

– Єсть. Дякую.

5

Вікторія поволі йшла містом, похиливши голову.

Село Альтфрідхоф – Старе Кладовище… Поруч – судноремонтний завод… Секретний док у його надрах…

Здогад Селіванова здавався досить правдоподібним. І все ж Вікторії важко було подолати якесь внутрішнє упередження. Борис пробивався до гавані, поза всяким сумнівом!

Краще за Селіванова уявляв, як засекречено підводний човен Цвішена. Хай навіть змінили його силует, припустімо, спорудили прибудову до бойової рубки, встановили фальшиву гармату на палубі. Але й зробивши все це, Цвішен, майстер камуфляжу, не зважився б поставити свій “корабель мерців” бік у бік з іншими, звичайними кораблями.

Борис знав про це і все-таки йшов до гавані. Чому він ішов до гавані?

Як би придалася зараз карта Піллау з його позначками, якщо він робив позначки!..

Ну що ж, здогад щодо Альтфрідхофа буде перевірено завтра!

“У мене в машині є вільне місце…” Цим, виходить, і обмежиться участь Вікторії в розшуках?..

Вона, повторюючи шлях Шубіна під час вуличних боїв, минула здиблений жовтий танк із рваною раною в борту. На стволі було виведено: “Шакал”. Цей танк уцілів у Лівійській пустелі, щоб обернутися в Прибалтиці на брухт.

Невже і від “Летючого Голландця” лишилася тільки безформна купа заліза?

За рогом несподівано одразу відкрився розлогий пустир. Уздовж вулиці, що вела до нього, стирчали почорнілі стволи. Крони, як ножем, зрізало артилерійським вогнем.

Велика червона будівля бовваніла посеред пустки. На її банеподібному дахові стримів шпиль із золотим півником.

У вільний час матроси ганяли на белебні м’яча. Тут були колись будинки, потім на руйновищі – доти.

Вікторії розповідали, що з одного дота незабаром після штурму вилізла кішка. Мабуть, вона одуріла від бомбувань та артилерійських обстрілів. У руки не давалась, тільки кружляла довкола людей, нявкаючи і витріщаючи жовті біснуваті очі. її хотіли пристрелити, щоб не нагонила нудьги, та зжалилися, почали приручати.

Минуло два—три дні, і кішка вибралася з-під звалища, ведучи за собою двох кошенят. Голодна процесія низкою пройшла по трапу і далі прямо на камбуз, справедливо вивівши, що війні край. Кішку командир наказав звати Маскоттою, а кошенят матроси кликали по-своєму: Братик і Сестриця.

На кожнім кроці видно було тут сліди недавнього штурму, що струсонув місто, немов нищівний землетрус.

“Найспокійніше почувалися мерці на кладовищі, – оповідав Вікторії один старий німець. – Я й сам охоче прихистився б у домовині й накрився гранітною плитою”.

Зверху Вікторію покликав скрипучий, пронизливий голос. Вона звела голову. В дахові червоного будинку зяяла діра від снаряда, але золотий півник гойдався на своєму сідалі, обзиваючись рипом на кожен подув вітру.

Флюгер, певно, не змовкав ніколи – в Балтійську майже не буває безвітря. Тепер він теж крутився, мов очманілий, трускотів, скреготав, ляскав. Годі було щось зрозуміти.

Вікторія пішла далі вздовж каналу. Потойбіч витяглася шерега рожевих будинків, які випадково помилував “землетрус”. Червоні дахи мирно відкидалися в світлій гладіні. Пейзаж був задумливий, зовсім голландський.

Задивившись на нього, Вікторія спіткнулась об якийсь кабель. Одразу ж їй гукнули, на цей раз знизу:

– Обережніше, дівчино!

На дні каналу лежав притоплений буксир. Над водою стирчали тільки труба і мідний свисток, що вилискував У променях призахідного сонця. Поруч погойдувався бот з водолазним спорядженням. Три матроси, закінчивши роботу, опоряджували його.

Побачивши Вікторію, вони, як за командою, випросталися і підвели догори широкі усміхнені обличчя – одверто замилувалися нею.

– Не поламали б свої стрункі ніжки, товаришу старший лейтенант! – медовим голосом докинув один із матросів, меткіший. (Пізнав у Вікторії по кітелю офіцера, але, не бачачи знизу погонів, титулував наздогад). – А такі ж ніжки, я вважаю, навіть у нас на ЧБФ[38]38
  ЧБФ – Червонопрапорний Балтійський Флот.


[Закрыть] – рідкість. Правильно?

– Правильно! – підтримали його друзі.

– Он туди, за шлагбаум, взагалі не ходіть, – розважно і турботливо пояснював матрос, очевидячки стараючись продовжити приємність. – Засмічено все. І ківш там теж у мотлосі. Ми називаємо його: кладовище кораблів!

Вікторія пройшла за інерцією кілька кроків, усміхаючись нелукавому компліментові, майже колективному. І враз зупинилася. Кладовище кораблів? Матрос сказав про кладовище кораблів? Водолази здивовано перезирнулися в своєму боті. Чому старший лейтенант із стрункими ніжками раптом повернулася і хутко пробігла повз них у зворотному напрямі?

6

Вислухавши Вікторію, Селіванов, слід віддати йому належне, не став вагатися чи упиратись. Він одразу ж зателефонував командирові порту.

– Ківш номер сім, точно! – відповів той. – Ви ж були там зі мною. Так, звалище кораблів. Ще не розчищене, бо далеко. Зараз я заїду за вами. Треба поквапитися, щоб дістатись завидна.

Незабаром Вікторія, Селіванов, командир порту і ще кілька офіцерів опинилися біля далекого, покиненого ковша. Вузькоколійка, що вела до нього, заросла травою. Шлагбаум було зав’язано іржавим дротом.

Ківш номер сім видавався сумовитим, як ліс пізньої осені.

Щогли стирчали стрімко чи скісно і скидалися на дерева без гілок. Оману довершувала рибальська сіть, напнута над щоглами. Вона була схожа на осінній серпанок або легеньку сірувату імлу, що заплуталася поміж стовбурами дерев.

Під сіттю, слухняно чекаючи своєї долі, тулилися один до одного близько десятка кораблів: дві баржі, річковий пасажирський пароплавчик, три буксири, кілька щитів-цілей. До берега привалився облавком невеличкий танкер з розпанаханою кормою.

Німці стягували сюди всі ці кораблі, готуючись згодом відправити їх на злом. Однак не встигли. Завадив наступ радянських військ.

А в нових господарів гавані ще руки не дійшли до цього віддаленого ковша. І без того справ ущерть було в Балтійську. Занехаяність ковша впадала в очі. Сіть, напнута між щоглами, порвалася в багатьох місцях і подекуди провисла до самої води.

Потурбовані чайки, сварливо галасуючи, ширяли над нею.

– Мене давно дивувала ця сіть, – зауважив командир порту. – Пам’ятаєте, в шхерах німці ховалися під рибальськими сітями від авіації? Понапинають на березі, буцімто для просушки, і ставлять під них свої катери чи підводні човни. “Але ж тут що ховати? – думав я. – Який пілот поласився б на такий мотлох?”

– У цьому й полягав розрахунок.

Так! Ніяких особливих споруд! Нічого, що могло притягти увагу згори чи з берега! Сіть була навіть не камуфльована, а звичайнісінька – рибальська.

Кораблі стояли в ковші дуже щільно, впритул. Але посередині, між річковим пароплавом та однією з барж, залишено було неширокий прохід.

– Ось тут він, певно, і стояв, цей “Голландець!” – вигукнула Вікторія.

Проте обличчя Селіванова ще зберігало недовіркуватий і затайливий вигляд.

– Може, він на дні?.. – припустив один з офіцерів.

– Ну, що ви? Ківш надто мілкий. На його дні не сховаєш підводний човен-рейдер.

Намостили дощок і офіцери низкою перейшли на палубу пароплава.

Звідси добре було видно плити причалу. В магістралях, прокладених поміж ними, тяглися одвилки – через пароплав до порожнин між кораблями. Це були паливний і водяний трубопроводи.

Командир порту за сполучними ріжками визначив, Що трубопроводи призначалися для постачання підводного човна.

Окремі запасні частини до нього, також і елементи акумуляторної батареї, знайшли в сусідній напівзатопленій баржі. Та головною базою, як видно, був пароплав.

В облавку були пробиті двері. З їхнього порога звисав трап. Двері вели в просторе приміщення, де команда човна могла спочивати після тісняви своїх відсіків. У кутку стояв розхряпаний рояль. За ним дійшлий Селіванов знайшов навіть кілька пошматованих гральних карт.

На пароплаві, як на всякій базі, було обладнано пральню і душ. Однак, судячи з усього, підводний човен відстоювався тут недовго. Це було щось на зразок конспіративної квартири, де дозволяється перебути тільки одну ніч, щоб не навести на слід.

Але яким чином щастило “Голландцю” непоміченим проходити в ківш і полишати його?

Це діялося, зрозуміло, вночі. Вікторія уявила, як за сигналом з моря німецьке командування вмить затемняло гавань, оголошуючи повітряну тривогу. Наближаються ворожі бомбардувальники!

Насправді ж біля бонів – “Летючий Голландець”.

Звичайно, Цвішен, увіходячи до гавані, дає позивні. Інакше могли б подумати, що це ворожий човен, і любісінько розстріляти. Але це чужі, умовні позивні. Він ніби оповіщає про себе одним із своїх псевдонімів. До того ж і псевдонім цей знають всього дві-три особи в Піллау.

Втім, увагу всіх у гавані відвернено на інше.

Де ж ворожі бомбардувальники? Вогні вимкнено, біноклі на кораблях і на березі звернено догори, а тим часом довгаста тінь прослизає повз бони, мимо розташованих на рейді і коло пірсів кораблів, завертає в глиб гавані, до ковша номер сім. Потім обережно втягується у вузький прохід між напівзатопленою баржею та річковим пароплавом.

Усе! Дійшла! Причаїлася!

Відбій повітряній тривозі!

Уранці занедбаний ківш, звалище кораблів, має звичайний вигляд. Вітерець легенько погойдує рибальську сіть. І навіть чайки, як і раніше, невтомно шугають попід нею.

Балансуючи на вузькій дощечці, перекиненій з пароплава на причал, командир порту оглядівся:

– Тісно все ж таки було йому.

– Нічого, – відповів хтось із офіцерів. – Тісно, зате тепло. Розвертатися, зрозуміло, доводилося на пупі.

– Але мене ось що дивує, – докинув інший офіцер. – Для одного-однісінького підводного човна устаткували таку стоянку!

– Навпаки! Це і є найнезаперечнішиії деказ! – запально промовив Селіванов. (Його недавнього скептицизму наче й не було). – Саме для одного і єдиного такого! Чи можна ще сумніватися в тому, що човен цей був особливо секретний і виконував доручення надзвичайної державної ваги?

Він швидко повернувся і глянув Вікторії в очі:

– Визнаю при свідках: ви маєте рацію! Точніше, Борис мав рацію. “В” містилася в гавані, а не в околицях Піллау. Я помилявся.