Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 31 страниц)

Частина четверта

Розділ перший
Один із цвяхів

1

Кампанія 1944 року закінчилась для Шубіна на підступах до Павілості за півтораста миль від Кенігсберга. Загін торпедних катерів було відведено у Ленінград, на зимовий перестій. Ох, і слово ж похмуре: перестій!..

Вимушена бездіяльність погано впливала на Шубіна. Він ставав неврівноваженим, дратівливим, навіть вередливим – наче дитина, яку відірвали од гри і поставили в куток.

До всього, вони ще розминулися з Нейлом!

Коли Шубін нарешті згадав про англійського моряка, його вже не було в Рігулді. Виявилося, що найвиснаженішу групу колишніх військовополонених – і Нейла серед них – спішно евакуювали в тил.

Куди? Адреса, адреса! Яке місто, госпіталь? Цього евакуатори не знали.

Але що ж сталося на річці Арамаці, Аматаці, Акатарі, – словом, на одній із трьохсот приток Амазонки?

Що це за світна доріжка, про яку згадував Нейл? За яких обставин зустрівся він з “Летючим Голландцем”? Який вантаж охороняв підводний човен?

Мовчанка.

Занепокоєно і співчутливо поглядала Вікторія на незвичайно похмурого Шубіна. Вона сказала одного разу:

– Немов читав книжку і тебе перебили на найцікавішому місці, правда? Покликали у невідкладній справі. Згодом повернувся, а книжку хтось забрав…

Зате “Ауфвідерзеен” був тут, як уродився!

Коли розум цілком зайнятий роботою, стороннім думкам не протиснутися в нього. Вхід усіляким дурницям найсуворіше заборонено! Та досить припинити роботу, як одразу ж з усіх щілин полізе така нечисть, що хоч вовком вий!

На холостому ходу жорна думок перетирають самі себе. Тепер вони під акомпанемент “Ауфвідерзеен” без упину перемелювали одне й те саме: важкі спогади про перебування Шубіна на борту “Летючого Голландця”.

Він знову думав про гайковий ключ. Чи правильно зробив, що не пустив його в хід, коли був на борту “Летючого Голландця”?

Звичайно, не в його, Шубіна, характері така жертовна загибель. Він вважав би за краще якось схитрувати і потопити підводного човна, а самому випливти, щоб потішатися тріумфом.

До того ж один знайомий підводник пояснив Шубіну, що у нього все одно нічого не вийшло б. У кожному відсіку неодмінно є вартовий.

– А потім? Тобі не вдалося б задраїти обидві перебірки. Та й тебе почули б згори, з поверхні моря, тільки в тому випадку, коли б перебували безпосередньо над підводним човном.

Це ніби знімало з Шубіна провину. Та жадобу помсти було не вгамовано.

Вікторія виявляла невсипущу турботливість і старалася якнайрідше лишати його самого. Вони часто бували на людях, ходили в театр, у гості.

– Старайся не згадувати! – радила вона. – Це ж як у казці: озирнись, і злі страховища, ціла зграя страховищ, кинуться на тебе ззаду і розшматують!

2

Новий рік Шубіни збиралися зустріти у Будинку офіцера.

Розклавши на дивані парадну тужурку, Шубін заклопотано прикріплював до неї ордени і медалі.

За спиною дражливо шелестів шовк. Це Вікторія, вигинаючись ящіркою перед трюмо, натягувала вузьке довге плаття. Жінки-військовослужбовці уже з’являлися на вечірках у цивільному одязі.

Потім вона, погойдуючись, пройшлася по кімнаті.

– Яка розкіш, ти не можеш собі уявити! Черевички на високих каблуках!

– Незручно ж!

– Все одно розкіш! Я так давно не танцювала! Любий, застебни мені “блискавку” на платті!

Але з цією “блискавкою” завжди виникали затримки, хоч не можна сказати, щоб досадні. Доводилося поправляти зачіску, пудрити розчервоніле обличчя…

– Ми спізнимося, любий! – прошепотіла Вікторія, не озираючись. Дзвінок біля вхідних дверей почули не одразу.

– Два довгих, один короткий! Позивні Шубіних! Борю, до нас!

У вузький коридор, а потім у кімнату насилу протиснулося щось громіздке, волохате. Коли глянули зблизька, виявилося, що це довга куртка хутром назовні. Людина всередині куртки була незнайома Шубіним.

Тільки тоді, коли вона усміхнулася і чорні брови, що зрослися на переніссі, кумедно піднялися, Шубін впізнав її. Джек Нейл, судновий механік, показав свою усмішку замість візитної картки!

Від здивування і радості Шубін не знаходив слів. Але гість знайшов їх, і це були російські слова.

– Дякую! – несподівано сказав він. – Доброго здоров’я, товаришу! – Подумавши, додав: – Будь ласка…

Він замовк і усміхнувся ще ширше. Поки що це було все, чого він навчився у Росії.

З’ясувалося, що деякий час Нейл служив у Заполяр’ї, а тепер їде в Москву, у військову місію, по нове призначення.

Худе обличчя його було гладенько виголене. Разом з клоччями піни і сивої бороди він скинув, здавалося, років двадцять. Підборіддя видалося різкіше. Рот, виявляється, був вузький, рішучий. Зате помітнішими стали зморшки.

– Але ви зібралися в гості, – сказав Нейл, переступаючи біля порога з ноги на ногу. – Сьогодні всі зустрічають Новий рік.

– Ви зустрінете його з нами! Ми запрошуємо вас у Будинок офіцера… Але ви собі не уявляєте, який я радий вам!

– Не більше, ніж я, – ввічливо сказав гість. – Що ж, до години ночі я у вашому розпорядженні. О пів на другу відходить мій поїзд.

– А зараз двадцять дві! Коли ж ми встигнемо побалакати? Ви ж не доказали ще про цю ріку, притоку Амазонки.

Шубін благально поглянув на Нейла, потім на Вікторію.

Вона не могла бачити його благаючим.

– Ми залишимося дома, тільки й того! – сказала вона, приховуючи смуток за усмішкою. – Я зімпровізую вечерю. Містер Нейл пробачить нам за скромне частування.

Шубін радісно оголосив, що в нього є НЗ.[28]28
  НЗ – недоторканний запас.


[Закрыть] У відповідь Нейл, усміхаючись, витяг з кишені плескату флягу:

– Думав, почаркуюся сам із собою у поїзді, якщо не застану вас у Ленінграді. Адресу дали північноморські катерники, але, як то кажуть, без гарантії. Бренді, правда, слабкуватий.

Він зізнався, що з усіх напоїв на світі віддає перевагу російській горілці.

– Така ж міцна, як і ваші морози, і ваша дружба, – з притиском сказав він.

Затамувавши зітхання, Вікторія поміняла парадні туфлі на розтоптані домашні, підв’язала фартуха і заходилася поратись.

А чоловіки, усміхаючись, сіли один проти одного. Відбувався той традиційний обряд, який звичайно передує бесіді двох друзів, що зустрілися після довгої розлуки: взаємне поплескування по плечу, підштовхування в бік, радісні вигуки і безглуздий сміх.

3

– Я не можу зрозуміти ваше обличчя, – сказав Шубін. задумливо вдивляючись у Нейла. – Скільки вам років?

– Сорок шість.

– Коли ви усміхаєтесь, вам можна дати менше. Але у концтаборі я думав, що ви ровесник Олафсона.

– Це не тільки концтабір. Це ще й Шеффілд. Нейл задумливо розгладив долонею скатертину.

– Вас цікавить Аракара, притока Амазонки. Але ж я йшов до неї здалеку, із Шеффілда. Відправна точка в моїй біографії – Шеффілд.

Нічого не взнавши про нього, ви не зрозумієте, чому я, зброяр і потомок зброярів, став моряком, бродягою, і в тисяча дев’ятсот сорок другому році, у розпалі війни, опинився в нейтральній Бразілії.

Отже – Шеффілд. Він розташований у графстві Йоркшир, яке славиться не тільки своїми свинями, але і своєю сталлю. У минулому віці там оселилися Армстронги і Віккерси. Слідом за ними прийшли і ми, Нейли. Так, ми прийшли за ними, але наші сім’ї, як то кажуть, не мирили між собою… – Він похмуро усміхнувся: – Адже “Нейл” по-англійськи означає “цвях”. А як цвяхи можуть ставитися до молотка чи руки, яка тримає цей молоток?

Чоловіки в нашій сім’ї вмирали, не доживши до сорока років. Я один, як бачите, перевалив через цей рубіж. Обдурив своїх хазяїв, бо вчасно втік од них.

Ви скажете, що мої батько й дід, кваліфіковані робітники, одержували велике жалування і премії за спішність замовлення? Так! Коли батько, надівши у неділю котелок і святковий сюртук, під руку з матір’ю йшов до церкви, жебраки казали йому: “Сер!”.

Батьки мали котедж і невеликий рахунок у банку. Але це була крихта порівняно з тим, що заробляли на виробництві зброї Армстронги і Віккерси. Вони були головні вбивці. Звичайно, і ми, Нейли, допомагали їм убивати.

Мій батько помер на роботі, біля свого верстата.

Замовлення було невідкладне: броньові плити для танків. Тоді, у тисяча дев’ятсот шістнадцятому році, танки були новинкою. Нова секретна зброя того часу. І вона відіграла свою роль наприкінці війни.

Батько повалився ницьма на верстат. Я не встиг підхопити його. “Перепрацювався”, – сказали лікарі. Епітафія із одного-єдиного слова!

Що ж, Віккерс не поспішаючи розкрив свою велику бухгалтерську книгу, списав батька, потім приплюсував до основної суми вартість вироблених того дня броньових плит. Але я не хотів, щоб мене списували чи приплюсовували! – Нейл стукнув по столу ножем. – Пробачте!.. Один із цвяхів збунтувався! Це був я. Бунт цвяхів – дивина на заводах Віккерса. Та мені було плювати на все.

“Треба досхочу надихатися перед смертю”, – вирішив я. І пішов у море. Спочатку плавав за кочегара, потім закінчив училище і став судновим механіком. Це було не просто в ті роки.

Вам, молодим, важко уявити гавані післявоєнного часу. Криза! Криза! Натовпи безробітних докерів на пірсах. Багато жінок з чорними пов’язками на рукавах. Кораблі, поставлені на мертві якорі. І – кладовища кораблів! На одній банці в Північному морі, у районі, де відбувалася славнозвісна Ютландська битва, я нарахував понад три десятки щогл, що стирчали з води. Неначе ліс, затоплений у повінь… Історики сперечаються про те, хто переміг у Ютландській битві: німці чи англійці. Я вважаю: переміг “Летючий Голландець”!

– Хіба він уже був тоді? – здивувався Шубін.

– Ну, не він, його попередники! Невже ви не зрозуміли, що морями гасає ціла низка “Летючих Голландців”? Так, безшумно і швидко, як вовча зграя!..

Один час я думав так само, як і ви. Я полегшено зітхнув, дізнавшись про смерть компаньйона Віккерсів, сера Безіла Захарова.

Та через кілька років стало відомо, що Гітлер нагородив орденом Генрі Форда. “Еге-ге!” – сказав я, і у мене в голові прояснилось.

“Не буду воювати! – без угаву повторював я. – Нізащо не буду! Не хочу працювати на віккерсів і захарових!”

Але сталося так, що я не витримав зароку.

4

У тисяча дев’ятсот сорок другому році я служив на одному бразільському річковому пароплаві, який плавав по Амазонці, розвозячи вантаж і пасажирів по пристанях.

Жартома ми прозвали його “землечерпалкою”. Він був дуже старий, колісний. Чудо техніки дев’ятнадцятого віку! Увесь скрипів на ходу, ніби скаржився на своїх ледачих господарів. Ці скупердяги, бачте, жаліли грошей на ремонт. Однак силонька в його машинах ще була! І наостанку він довів це…

Ми вирушили в рейс при зловісних прикметах.

У Південній Америці, щоб ви знали, повно фольксдойче, тобто переселенців німецького походження. Більшість із них були організовані в спілки і не втрачали зв’язку з фатерландом. Вважалося, що вони потенціальна опора Гітлера.

Випадки торпедування бразільських кораблів почастішали. Німецькі підводні човни запросто заходили в гирло Амазонки.

Бразілія поки що дотримувалася нейтралітету, але ж німці не дуже рахувалися з нейтралітетом.

Уперто подейкували про фашистський переворот, який готувався. У Ріо розповідали, що води біля бразільських берегів, без перебільшення, кишать підводними човнами “невідомої національності”. А фольксдойче щоночі передають у море світлові сигнали, щоб полегшити висадку десанта.

В одному жіночому монастирі, де абатисою була німкеня, знайшли рацію. Черниці переховували її у притворі церкви і відстукували свої шифровки під урочисті звуки “Те деум”.[29]29
  “Тебе, бога, славимо” (лат.).


[Закрыть]

А втім, трохи заспокоювало те, що “Камоенс” робив рейси тільки в середньому плесі Амазонки, та й то головним чином по її притоках, які з’єднуються одна з одною. “У таку далечінь, – думав я, – не забратися німецьким підводним човнам! Та й навіщо їм туди забиратися!”

– А глибини? – спитав Шубін, який напружено слухав свого гостя.,

– Глибини давали таку можливість, особливо одразу після сезону дощів. Тоді вода піднімалася на сорок—п’ятдесят футів вище свого рівня. Потім, протягом кількох місяців, вона повільно спадає.

Басейн Амазонки, як ви, мабуть, знаєте, – найбільше в світі болото, більш чи менш грузьке. Зв’язок з людьми, що живуть у маленьких селищах по берегах рік, здійснюється тільки з допомогою пароплавів.

За рейс ми обходили Тракоа, Тукондейру і Рере, три найглухіші притоки Амазонки.

На плантації привозили пошту, консерви, рис, цукор і сухе борошно, точніше – потертий на порошок корінь однієї рослини, забув її назву. Бразільці сиплять цей порошок у юшку, посипають ним м’ясо і навіть добавляють у вино. А з плантації забирали коричневі кулі каучуку, його згуслий сік, і, крім того, звичайно, банани, какао, ананаси.

По палубі доводилося пробиратись боком. Адже на “Камоенсі” були, і пасажири: робітники – добувачі каучуку, їхні дружини і діти.

Люди лежали на палубі покотом, підклавши під голови клунки із збіжжям. Це був перший “поверх”. Потім ішов другий і третій – гамаки, розвішані один над одним. І, нарешті, був іще дах, який підпирали стовпи. Туди забиралися любителі свіжого повітря і розташовувалися серед в’язок бананів і кліток з курами, качками та поросятами.

Нагорі, однак, було небезпечно. Іноді пароплав, обходячи мілину, або плавник[30]30
  Плавник – підмиті у повінь стовбури дерев.


[Закрыть] круто брав до берега. Віти дерев, що звисали над водою, могли, наче мітлою, змести пасажирів, що заґавилися.

А у воді на них чекала пірайя. Чули про таку рибку? Ні! О! Це страшніше за алігаторів. Невелика, не довша за оселедця, але надзвичайно люта і ненажерлива. На власні очі бачив, як зграя цих риб накинулась на весло, опущене у воду, і вирвала з нього цілий шматок. Мені розповідали, що у деяких індіянських племен – тільки не у Вогненних Мурах, це точно знаю, – заведено опускати мерців у річку, щоб пірайя обгризла їх до кісток. Це займає всього кілька хвилин. Потім скелет фарбують і вивішують біля входу в хатину.

Недаремно згадую про цих пірайя. До них ще дійде черга!

Ну, значить, наш “ноїв ковчег”, безтурботно шльопаючи лопатями, посувався собі по річці Рере, щоб у зазначений час звернути в гирло Тракоа. Подій ніяких! Населення ковчега їло, пило, співало, плакало, сварилося, хрюкало, кудкудакало.

Тиша на пароплаві наставала тільки вночі. Але тоді над водною гладінню починали лунати голоси боліт і тропічного лісу.

Уночі, напередодні зустрічі з “Летючим Голландцем”, мені будо, одначе, пе до цих примарних голосів – я стояв на вахті у машинному відділенні. Раптом мене викликають на місток, і голос у капітана, чую, злющий-презлющий.

Чого б це він, думаю.

Ну, витер руки паклею, вибрався нагору.

Корабель погойдується серед річки, утримуючись на місці ходами. Обабіч – чорні стіни лісу. Плесо попереду виблискує, наче риб’яча луска. Ніч безмісячна, але зоряна, сповнена того дивного чаклунського мерехтіння іскор. які пролітають у повітрі.

Виявляється, другий помічник, що стояв вахту, помилково звернув не в те гирло.

І зробив це, зауважте, давно – майже одразу після заходу сонця.

Хлопець був молодий, самовпевнений. Пройшов, мабуть, миль двадцять п’ять угору по річці, гадаючи, що це і є Тракоа. Спохватився тільки тоді, коли стерновий сказав йому:

“Щось довго не видно пристані на правому березі”.

(Там заведено, коли чекають пароплав, запалювати смолоскипи і розмахувати ними серед заростів, щоб полегшити підхід до пристані).

Пристань мала бути на вісімнадцятій милі від гирла. Тоді, подолавши своє хлоп’яче самолюбство, другий помічник наказав розбудити капітана.

А втім, у басейні Амазонки заблудитися не дивно. Усі ці річки і річечки вночі схожі одна на одну, як темні провулки, в які звертаєш з головної освітленої вулиці.

Та, коли капітан пробурмотів: “Аракара”, мені, признатися, стало моторошно.

Ні селищ, ні плантацій на річці Аракарі немає. По берегах її живе плем’я Вогненних Мурах. Віднедавна їх почали підозрювати у каннібалізмі.

Аракару ще по-справжньому не досліджено. Та що там Аракара! Навіть таку, довжиною в триста миль, річку, як Бранку, загалом уже обжиту, досі не нанесено на карту!

“Ні дідька не видно, – сказав капітан, опускаючи бінокль. – Зате чути дуже добре. І цей шум мені не подобається. Прислухайтесь!”

Ніч у тих місцях не назвеш тихою!

Повітря дрижма дрижить від квакання мільйонів жаб. Іноді долинає здалеку болісне хропіння, ніби хтось помирає від ядухи. Це алігатор подає з мілини свій голос.

Але над кваканням і хрипінням алігатора панує страхітливе ревіння. Сто левів, зачинених у клітки, не змогли б так ревти. Та що там леви! Я завжди малював у своїй уяві ящера, який прокинувся від тисячолітнього сну і оповіщає про це світ, вилазячи з свого лігвища.

Та це всього-на-всього лише мавпа-ревун. Просто розминає собі легені перед сном, забравшись на своє “горище”, тобто на саму верхівку дерева.

“Ну! – поквапив мене капітан. – Чуєте?”

Так! Щось незвичайне домішувалося до цього хору. На болоті, у лісі ніби відбивали такт.

Мені пригадався Шеффілд. Так працює паровий молот. Але, звичайно, це порівняння було ні до чого.

“Індіянський барабан”, – пробурмотів капітан.

“Скоріше, тупіт багатьох ніг”, —заперечив помічник.

“Танець духів!” – пошепки сказав стерновий.

Ми перезирнулися.

Я, звичайно, знав про цей священний танок. Ходили чутки, що його виконують раз на рік, у безмісячні ночі, на спеціально розчищених галявинах. При цьому приносять людські жертви. Розповідали про те, що Вогненні Мурахи ховають у неприступних заростях свого ідола, очевидно, щось на зразок мексіканського Віцліпуцлі, бога війни. І культ його, древній, кривавий, зберігається в найсуворішій таємниці.

Я розстебнув останній ґудзик на сорочці.

Ну й духота!

У машинному відділенні – сто два градуси по Фаренгейту, але нагорі ненабагато краще. Нерухоме повітря наповнене запахами гниття, мулу застояними випарами болота.

Під цією листяною запоною відчуваєш себе так, ніби тебе посадили всередину оранжереї. Не вистачає повітря, сорочка прилипає до тіла, серце тривожно калатає. І вийти не можна! Замкнений!

Прислухаючись до гуркоту барабанів – якщо це були барабани, – наш стерновий завагався. “Камоенс” став лагом до течії, потім ударився бортом об піщаний перекат. Від сильного поштовху пасажири прокинулись.

Одразу ж з усіх закутків “Камоенса” залунали протяжні, розпачливі нарікання:

“Де ми? Чого стоїмо? Ми тонемо?”

Капітан сердито обернувся до помічника:

“Примусь їх замовкнути!”

Той збіг по трапу.

Та, очевидно, він бовкнув про танець духів, бо нарікання стали ще голоснішими. Страх, як головешка на вітрі, перекидався по палубі з кінця в кінець, розгоряючись ще дужче.

І раптом шум затих. Тільки плакали діти, а матері пошепки заспокоювали їх.

Ми побачили світну доріжку на воді!

Розділ другий
Кулеметники і риба пірайя

1

– Як – світну доріжку? – Вікторія здивовано глянула на Шубіна. – Це ти бачив світну!..

– Я бачив у шхерах, Нейл – на річці. І яка вона на вигляд, камраде?

– Вона мала дивний вигляд, – відповів Нейл. – Немовби гірлянду святкових ліхтариків було підвішено на вітах, потім вона провисла під своєю вагою і опустилася на воду.

– Правильно.

– Та це не були святкові ліхтарики! – поквапливо пояснював Нейл. – Це були світні віхи. Ними обвіховано фарватер.

– І він тягнувся вздовж річки?

– Ні, перетинав її.

– Ну, ясно. – Шубін в задумі кивнув головою. – Віхи відгороджували підходи до затоки чи протоки. Уявляю, які там густі очерети! Хто ж пройшов по огородженому віхами фарватеру?

– Ніхто.

– Не може бути!

– Ми принаймні не помітили нікого. Мабуть, ліхтарики засвітили для перевірки. За хвилину чи дві вони погасли.

– І це було близько від вас?

– За півкабельтова, не більше.

– А гуркіт барабанів? Припинився?

– Не припинявся ні на хвилину.

– Так, незрозуміло.

– А чим незрозуміліше, тим небезпечніше! Я так і сказав капітанові. “Піду до машин, – мовив я. – Не подобається мені це. Моя порада: розвертатися і якнайшвидше тікати!” – “Згоден з вами, – каже капітан. – Але ж тут розвернутися не так просто. Я пошлю помічника проміряти глибини. Чи не підете за компанію з ним?”

Забув сказати, що наш старший помічник лежав у своїй каюті з приступом малярії, руки не міг виткнути з-під ковдри. Ну, а на другого, самі бачите, надія була погана.

“Розумію, – кажу я. – Гаразд! Піду за компанію!”

Спустив ялик. Помічник сів на корму. Я взявся за весла. Почали занурювати у воду футшток.

Перекати були в кількох місцях, але ближче до правого берега. Тримаючись лівого берега, майже біля самих очеретів, любісінько можна було пройти.

Я почав був розвертати ялик, збираючись повернутися на корабель. Аж бачу: очерети розступаються, звідти висувається щось чорне, довге!

Другий помічник озирнувся і мало не випустив футшток.

Алігатор? Е, ні! Річ трохи страшніша за алігатора. Індіянський човен!

Він повільно линув по воді просто на нас.

Порожній? Начебто так.

Але індіяни, чував я, іноді вдавалися до хитрощів: лягали на дно човна, підпливали на відстань польоту списа і тільки тоді підводилися на весь зріст.

Помічник вийняв пістолета. Я наліг на весла.

З містка, певно, помітили, що ми женемо скільки сили. Пароплав почав розвертатися.

Я не зводив очей з очеретів. Щохвилини чекав, що звідти вискочать на плесо інші човни, ціла флотилія човнів.

Та очерети були нерухомі.

І човен, що виплив із заростей, не переслідував нас. Течія підхопила його і понесла, поставивши навскоси до хвилі.

“Хитрує індіянин, хитрує! – бубонів помічник. – Ховається за бортом!”

Та я почав табанити. Потім швидко розвернувся, погнався за човном і, зачепивши його веслом за борт, підтягнув до ялика.

Помічник мав рацію! На дні човна нерухомо лежав чоловік!

Я замахнувся на нього веслом. Помічник боязко тицьнув його в спину дулом пістолета.

“Мертвий?”

“Дихає. Але непритомний. Уся спина в крові”.

Ми відбуксували човен до “Камоенса”.

Поранений, як виявилося, індіянин. На ньому були тільки полотняні штани. Коли ми перенесли його в каюту і поклали на койку, то побачили, що спина в нього, як у тигра, в смугах, але кривавих!

Йому дали вина. Він опритомнів і забурмотів щось ламаною португальською мовою.

Але тут капітан наказав мені йти вниз.

2

“От що красені! – сказав я своїм кочегарам. – Хочете, щоб вас принесли в жертву? Я – ні! Ви теж ні! Тоді тримати пар на марці! Вичавимо все, що можна, з нашої землечерпалки!”

І ми вичавили з неї все, що можна.

Тієї ночі біля топок не лінувалися. Від диявольської пари очі лізли на лоба! Але згори, з містка, раз у раз просили прискорити оберти.

“Ну ще, Нейл, ще! – бурмотів капітан. – Ну хоч трошечки!”

Як наші котли не вибухнули, не збагну.

Ранком я піднявся на місток.

Вологе тіло обдало вітерцем – від руху корабля.

“Камоенс” показав не бачену в його віці прудкість. Тільки іскри летіли з труб, що нестримно дрижали. Він мчав униз не оглядаючись, метушливо махаючи лопатями, наче жінка ліктями, коли біжить.

Капітан похмуро згорбився поруч стернового.

“Як наш смугастий бідолаха?” – спитав я, закурюючи.

“Помер”.

“Невже? Жаль!”

Капітан поглянув на мене спідлоба:

“Коли б самим себе не пожаліти! Даремно ми взяли його на борт”.

“Чому?”

“За ним була погоня. Він сам сказав про це. А тепер женуться за нами”.

“Хто женеться?”

“Його господарі”.

“Не розумію. Індіянам нас не догнати”.

“При чому тут індіяни?”

“Але ж він утік з-під ножа! Хіба не так? По-моєму, його збиралися принести в жертву богові війни”.

“Він утік не від індіянів, а від білих”.

“Яких білих?”

“Він гадає, що це німці”.

“А! Фодьксдойче?”

“Не фольксдойче. Я так і не зрозумів до кінця. Він втратив багато крові, приходив до тями на короткий час. Бурмотів про білих, які не хочуть, щоб бачили їхні обличчя, і тому ходять у накомарниках. Правда, у заростях, як ви знаєте, сила-силенна москітів і піщаних мух. Але між собою ці люди розмовляли по-німецьки”.

“А він розумів по-німецьки?”

“Трохи. Колись працював у фольксдойче. Але він не сказав своїм новим господарям, що розуміє німецьку. Ким, по-вашому, він працював у них?”

“Носильником? Добувачем каучуку?”

“Він був при машині, яка забиває палі! За його словами, люди в накомарниках будують серед боліт капище своєму богові”.

“Капище?”

“Ну, так, мабуть, це виглядає в його дикунському розумінні, – роздратовано кинув капітан. Він говорив коротко, уривчасто, раз у раз озираючись. – Дідько їх знає, що вони будують! Робітників, казав він, дуже багато. Ііь діяни. Платять їм добре. Але вони не повертаються додому”.

“Як?!”

“Їх убивають, – пробурмотів капітан, вдивляючись у лісовий коридор, що звужувався за кормою. – Розстрілюють”.

“Розстрілюють своїх робітників?”

“Так сказав цей індіянин. Він сам бачив. Удвох із товаришем рубав чагарник на дрова, заглибився в ліс. Раптом чує постріл! Другий індіянин хотів утекти, але наш умовив його підкрастися ближче. У заростях була засада! Люди в накомарниках підстерігали робітників, які, відпрацювавши свій строк за контрактом, поверталися додому, їх повбивали всіх до одного!”

“У це важко повірити”, – здивовано сказав я.

“Навіщо індіянинові було брехати? Він з товаришем так злякався, що вирішив тікати, не заходячи в табір. Але по їх сліду пустили собак, догнали, покарали. Другий індіянин помер під канчуками. Нашому – вдалося обдурити сторожів. Ну, а ви турботливо підібрали його і приволокли на пароплав!” Капітан сердито прокашлявся, наче подавився лайкою.

“На такому великому будівництві, – в роздумі сказав я, – є, очевидно, і мотоботи”.

“А! Хіба я не сказав вам? Ці в накомарниках мають дещо краще за мотоботи. Індіянин казав: “Довгий, дуже великий човен, який може поринати і…”

“Підводний човен?!”

“Вони називали його… Та ви ж знаєте німецьку! Як по-німецьки “Летючий Голландець?”

“Дер флігенде Холлендер”.

“Саме так! Друге слово індіянин не міг зрозуміти. Він не знав, хто такі голландці. Але перше слово запам’ятав добре: “Літаючий, летючий”. “Але це не літак, – бурмотів поранений, літаки, за його словами, бачив у Манаосі. – Це довгий човен, який…” І так далі.

“Летючий Голландець”, зрозуміло, прізвисько, – сказав я. – Навіщо німцям база підводних човнів так далеко від гирла Амазонки?”

“А це ви у Деніца[31]31
  Деніц – командувач підводного флоту фашистської Німеччини.


[Закрыть] спитайте! – гнівно кинув капітан, знову оглядаючись. – Мене зараз цікавить одне: чи вистачить дров до Рере?”

“Повинно вистачити”.

У тих місцях пароплави в міру потреби поповнюються не вугіллям, а пальмовими дровами. Але ж ми не поповнювалися дровами на черговій пристані – другий помічник, як ви пам’ятаєте, переплутав гирла річок.

Я спитав капітана, чи думає він, що за нами послали навздогінці підводного човна.

“Не знаю. Не думаю нічого. Відчуваю погоню спиною”.

“Але індіянин, утікач, помер!”

“Люди в накомарниках не знають про це, і ми стали для них небезпечними. Побували поблизу якоїсь важливої таємниці. А хіба заткнеш рота всім оцим?” – Він з презирством показав униз.

Там розгорялися і гасли і знову розгорялися вогники люльок. У Бразілії люльки курять навіть жінки. На палубі і далі галасливо обговорювали нічні події.

“Рере, Рере! – стурбовано бурмотів капітан. – Боюся, не дотягнемо до Рере!”

Але ми дотягнули до Рере.

3

Ніч розвіялася раптово, як дим.

Я зібрався був знову в своє “пекло”, але забарився на трапі. Не міг утриматись, щоб не озирнутися довкола.

Ніч здає вахту дню! Це завжди красиве і величне видовище – під будь-якими широтами. Але на екваторі воно особливо красиве.

Тут “зміна вахти” відбувається без попередження. Не буває ні сутінків, ні світанку.

Раптом довгі брижі швидко пробігли по верхівках пальм, потім із-за них бризнули промені. Немовби воїни, тисячі воїнів, заховавшись у заростях, разом висмикнули із піхов свої мечі!

Аракара освітилася. Вода була блідо-рожева, а береги яскраво-зелені. Попереду стало видно сліпуче плесо Рере. Воно було навіть ніби трохи випукле посередині. Від нас його відділяв вузький мис, порослий папороттю.

З подивом я побачив, що мис видовжується!

Він змінював свої обриси на очах, ставав нижчим і нижчим.

І раптом я зрозумів: це ніс підводного човна, тупо обрубаний, наче сокира, висувається із-за миса!

Ще кілька секунд – і він увесь як на долоні: сірий у плямах камуфляжу, наче гадюка, довжелезний, без будь-яких розпізнавальних цифр чи літер.

Від нього ми були на відстані півкабельтова. Як він міг обігнати нас? Мабуть, був якийсь коротший шлях, підводний човен пройшов до гирла Аракари невідомими нам протоками.

Я навіть не встиг злякатися. Мене вразила висока бойова рубка і те, що на палубі не було гармати. Але там стояли кулемети, і обслуга вишикувалася біля них.

Підводний човен завмер посеред плеса, загороджуючи нам дорогу.

З палуби долинув різноголосий протяжний зойк.

Щось крикнув за моєю спиною капітан. Другий помічник поквапливо пролопотів босоніж по трапу. Я побачив, як кілька матросів опускають по талях шлюпку. На них почав натискати натовп пасажирів, які репетували, верещали, голосили.

О! Це дуже страшно – паніка! Особливо на кораблі.

Шлюпка поповзла, стала навскіс, зачерпнула воду кормою. За борт полетіли рятівні пояси, підвісні койки, ящики.

Ніби правець прикував мене до трапа. Я вкляк на місці й дивився, хоч знав: маю бути біля машин!

Але що міг зробити наш бідолаха “Камоенс”, беззбройний, безпорадний, затиснутий у вузькому просторі берегами ріки? Незграбно повертаючись, він востаннє сумовито проскрипів своїми ревматичними бімсами, шпангоутами і стрінгерами.

Однак нас не удостоїли торпеди.

Коротка черга!

Я озирнувся. Капітан лежав скоцюрбившись, схиливши голову на плече. Рука звисала з містка. Біля ніг капітана лежав стерновий.

Нас розстрілювали з кулеметів!

Течія одразу ж підхопила “Камоенс”, яким перестали керувати, і понесла його на перекат.

Я стріпнув з себе це запаморочення. Притьмом кинувся на місток до штурвала. Але не добіг, не встиг добігти!

Різкий поштовх, скрипіння, гуркіт!

Навколо мене гойдалися люди, уламки, ящики. Я був уже у воді!

Очевидно, “Камоенс” дістав велику пробоїну чи кілька пробоїн. Він швидко завалювався на бік. По перекошеній палубі у воду скочувалися люди.

Повз мене пропливло кілька корзин, зв’язаних докупи. На них вилізли два чи три чоловіки. Я приєднався до них.

Нас розвернуло і понесло прямо до підводного човна. Шлюпка, переповнена людьми, обігнала наші корзини. Весла опускалися ривками.

Матері піднімали дітей і показували їх кулеметникам, що стояли на палубі.

І ось по шлюпці вперіщила черга, гребці і пасажири шарахнули до корми. Шлюпка перекинулася.

І тут з’явилися пірайї!

Вода навколо людей, що борсалися, завирувала, запінилася. Піна була кривава!..

Кулеметники вирішили перепочити. Вони спокійно стояли, спершись на свої кулемети. А пірайї докінчували за них роботу!

Бачити це було нестерпно! Просто нестерпно! – Нейл ударив себе кулаком по лобі: – Як це виб’єш звідси? Як?! – І, задихнувшись, тихо додав: – Хіба що кулею…

Він з силою потер чоло, обернувся до Вікторії:

– Пробачте! Взагалі я не дозволяю собі розпускаться. Але почав розповідати по порядку, і це так виразно пригадалося! Ще раз прошу пробачити!..