Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 31 страниц)

Розділ шостий
На становищі “Нічичирк”

1

Відпочивши з годину, юнга повернувся на свій пост, щоб не спускати з ока небезпечну східну протоку.

Ранок видався похмурий. Над водою лежав туман.

Навколо була така тиша, що здавалося, Шурко бачить усе уві сні.

Він розрізнив тичку, за якою ховався цієї ночі. Вона стирчала в тумані похило, мов одинока стріла.

Через кілька хвилин юнга подивився в тому ж напрямі. Видно було вже дві стріли, друга – відбиток першої.

Згодом прорізались очерети, і посеред протоки зачорнів надводний камінь.

Поруч щось булькнуло. Що це? Весло? Риба?

Пауза. Тихо, як і раніше.

Сонце з’явилось із запізненням. Було червоне, як семафор, – теж попереджало про небезпеку!

Пейзаж ніби розсувався. За попелясто-сірими брилами, що повільно відвалювалися, Шурко вже розрізняй протилежний берег.

Пелена туману, а разом з ним і таємниці сповзали з ворожих шхер. Позолотилися верхівки сосон і ялин на протилежному боці. У душних сутінках проступали задерті до неба стволи гармат.

Шурко квапливо закрутив гвинтову нарізку бінокля.

О! Не зенітки, а колоди, поставлені майже сторч, фальшива батарея, щоб відвести очі! Призначення – заводити в оману радянських льотчиків, відволікати увагу від справжньої батареї, розташованої далі.

Клапті пейзажу розрізані, як мозаїка. Уночі прожектор виривав їх із мороку кожен окремо. Удень вони з’єдналися в одну суцільну картину.

Чи одну? Юнга примружився. В очах двоїлося. Миси, острівці, перешийки, наче в дзеркалі, відбивалися в протоках. Але дзеркало було шершаве. По воді йшли брижі. Дув ранковий вітрець.

Юнга повів біноклем. Ніби розсував ним віти далеких дерев, ворушив глицю, папороть, кущі малини і шипшини, настирливо проникав у глибину лісу – по той бік протоки.

Ось валун. Замшілий. Сіро-зелений. Начебто нічим не відрізняється од інших валунів. Але чому з нього піднімається дим, струмочок диму? Не з-за нього, саме з нього!

Дивний валун. Раптом прочинилися дверцята. Із валуна, зігнувшись, вийшов солдат з котелком у руці. Ну, ясно! Це дот, замаскований під валун!

Якісь чаклунські перетворення в шхерах.

Несподівано над обривистим берегом, за шість—сім кабельтових, піднялися чотири рефлектори. Вони втягувалися, як голови гадюк, і знову висувалися з-за гребеня.

Не одразу второпав Шурко, що це прожекторна установка, яка так надокучала йому вночі. Зараз її перевіряли. Рефлектори, очевидно, ходили по рейках.

Раптом пролунало знайоме метушливе торохтіння. Над шхерами, що тільки-но проснулися, кружляв літак. Наш! Радянський!

Умить втягнулися, сховались голови рефлекторів. Дверці дота-валуна прочинилися, з щілини висунувся кулак, погрозив літаку. Дверці зачинились. Кілька солдатів, що спускалися до води з рушниками через плече, упали наче підкошені і лежали нерухомо. Усе живе в шхерах заціпеніло, завмерло.

Немовби зупинилася кінострічка!

Дуже хотілося підвестись на весь зріст, закричати, зірвати з голови безкозирку, почати нею семафорити. Гей, льотчику, перегнися через борт, придивись! Унизу прикидаються, брехня! Зенітки не справжні – фальшиві. Валун не валун, дот! Бомби ж їх, друже, коси з кулемета, коси!

Але підводитись і махати безкозиркою не можна. Треба зачаїтися в кущах, нічим не виказуючи себе.

Покружлявши, літак ліг на зворотний курс.

Чи він шукав катера, що не повернувся на базу? Чи це був звичайний розвідувальний обліт?

– Ех, дурень ти, дурень! – з досадою сказав Шурко.

Гудіння стихло, віддаляючись. І стрічка знову закрутилася, усе навколо заворушилось. Розмахуючи рушниками, солдати побігли до води. На порозі удаваного валуна усілася людина, заходилася неквапливо розкурювати люлечку.

– З острахом, одначе, живуть, – задоволено підсумував юнга. – На становищі “нічичирк”!..

Він згадав про міста з фанери, про які розповідав гвардії старший лейтенант. То були міста-двійники. їх будували на деякій відстані від справжніх міст, навіть влаштовували пожежі в них – теж “зумисне”, щоб завести в оману ворога.

Так, усе тут було не тим, чим здавалося, чим хотіло здаватися. Усе хитрувало, прикидалося.

Але ж і радянські моряки попали під вплив шхерних чарів і ніби розчинилися в червоно-сіро-зеленій строкатості.

Тільки тут юнга згадав про майбутній “екзамен”.

, Сонце вже високо піднялося над горизонтом, але в шхерах було, як і раніше, тихо. Не стріляють. Отже, “екзамен” здано! Замаскований катер не помічено.

І Шурко засміявся від задоволення й гордості, а втім, неголосно, стиха. Адже й він був на становищі “нічичирк”.

2

День у шхерах почався. Мимо юнги пройшов буксир, тягнучи за собою вервечку барж. На буксирі – кулемет, солдати щуляться від ранкової прохолоди.

Потім прослизнули вздовж протоки дві швидкохідні десантні баржі – бедебешки, як називає їх гвардії старший лейтенант.

Сонце перемістилося на небі. Треба міняти позицію. Ненароком сонячний промінь відіб’ється від скелець бінокля, і зайчик блисне в лісі. Адже протилежний берег також окатий!

З нової позиції тичку що краще видно. Ага! Комір піднято, їй холодно. Отже, вона нордова![14]14
  Норд – північ. Зюйд – південь. Вест – захід. Ост – схід.


[Закрыть]

Довгими зимовими вечорами гвардії старший лейтенант навчав юнгу морської премудрості.

Він розкладав на столі різноколірні картинки: “Дивись, віхи! Нордова – ось вона! – червона, голик па ній у вигляді конуса, основою вгору. Наче комір піднятий і ніс почервонів. Дуже холодно – нордова ж! А ось зюйдова: чорна, конус основою вниз. Жарко цій вісі, відкинула комір, загоріла, аж чорна!”

Вестову і остову лейтенант учив розрізняти по-іншому:

“Голик вестовий – два конуси, з’єднані вершинами. Поділи по вертикалі пополам, права частина здасться тобі буквою “В”. І це буде вест. А голик остовий – два конуси, з’єднані основою. Має вигляд ромба чи букви “О” – ост. Так, до речі, розпізнавай і місяць, старий він чи молодий. Коли ріжки стирчать праворуч, це схоже на букву “С”. Значить – старий. Коли ліворуч, то проведи лінію по вертикалі, вийде у тебе “Р” – ранній, молодий”.

І вхідні вогні запам’ятав Шурко завдяки шубінським смішним примовкам. Три вогні: зелений, білий, зелений – дозволяють вхід у гавань. Початкові букви “ЗБЗ”, інакшу, як казав Шубінн: “Заходь, браток, заходь!” Вогні червоний, білий, червоний – заборонні. Початкові літери складають “ЧБЧ” тобто: “Чеши, браток, чеши!..”

О! Чого тільки не вигадає гвардії старший лейтенант!..

Усміхаючись, юнга повільно віднімав бінокль до горизонту. Перше правило сигнальника: роздивляйся шлях корабля і те. що його оточує. Неодмінно від води, від корабля. А тепер для Шурка кораблем був цей довірений його пильності островок у шхерах.

Трохи праворуч нордової віхи сріблилися дрібні брижі. Під водою вгадувалося каміння. Віха попереджала: “Залиш мене на північ!” Так і обходять її кораблі.

Парусно-моторна шхуна пройшла мимо Шурка.

Щоб не забути, він відклав на землі четверту гілку за кількістю кораблів, що пропливали.

Картина була, загалом, мирна. Вітер ущух. Протока стала дзеркально гладенька, як сільський став. Купка низьких дерев стовпилась біля самої води, наче худоба на водопої.

А над лісом висіли сонні і дуже товсті, немовби підбиті ватою, хмари.

Одна з них мала незвичайний вигляд. Була бузкового кольору і висіла дуже низько. Придивившись, Шурко розглядів на ній дерева! Трохи далі видно було шмат скелі, що навис над протокою. Це мис, і на ньому височить маяк.

Літаючий острів з маяком! Юнга подумав, що марить, і протер очі.

А, рефракція! Це рефракція! Про неї теж говорив гвардії старший лейтенант. У повітрі, насиченому водяною парою, зображення переломлюється, як у лінзах перископа. Зараз завдяки рефракції юнга ніби заглядав через горизонт. Ось він, секретний маяк воєнного часу, світло якого бачила дівчина-метеоролог!

Міражі, брижі, сонячні зайчики… Сонне оціпеніння оволоділо юнгою. Райдужні кола, наче плями мазути, повільно попливли по воді.

“Хилить на сон, еге?” – пробасив Шурко голосом гвардії старшого лейтенанта. “Очерет дуже шелестить, товаришу гвардії старший лейтенант”,– тоненьким голосом поскаржився він. “А ти вслухайся, про що шелестить! Ну? Слу-хай! Слу-хай! Он воно, брат, що! Не заколисують, а попереджають: не спи, мовляв, Шурко, розтули очі і вуха!”

Шурко стріпнувся, наче пес, що виліз із води.

Через деякий час за його спиною тричі пролунав умовний свист. Шурко радісно свиснув у відповідь. До нього підповзли гвардії старший лейтенант і радист Чачко.

3

– Чи ти ба! – здивувався Шубін, вислухавши рапорт юнги. – Виходить, на жвавому місці ми! А я й не знав!

Він жадібно припав до бінокля.

Професор Грибов учив Шубіна не дуже довіряти віхам, які в першу-ліпшу мить може віддрейфувати чи знести штормом. Головне – це створні знаки. Віхи тільки доповнюють їх. Але де ж вони, ці створні знаки?

У шхерах кораблі ходять без перебільшення з оглядкою, від одного берегового створу до другого.

Створними знаками можуть бути білі щити у вигляді трапеції чи ромба, плями, намальовані білою фарбою на каменях, вежі маяків, дзвіниці, високі дерева чи скелі вигадливих обрисів.

По шхерах, звивистих протоках, кораблі плавають зигзагом, раз у раз міняючи напрям, дуже обережно і неквапливо розвертаючись. У полі зору стернового мають зблизитися два створні знаки, зазначені в лоції для цього відрізку шляху. Коли один створний знак затулить другий, стерновий знатиме, що поворот закінчено. Тепер кораблю не загрожує небезпека сісти на мілину чи вискочити на каміння. Коли знову повертають, користуються другою парою створних знаків, і так далі.

Буксир на очах у Шубіна обійшов каміння, позначене віхою. З’явилося дивне відчуття, ніби він, Шубін, і є один із створних знаків. Лейтенант озирнувся.

Виявилося, що моряки лежать біля підніжжя високого каменя, який стирчить із густих заростей папороті. На ньому біліє пляма.

Через поспіх, а може, щоб особливо не привертати уваги, тут не поставили дерев’яний ґратчастий щит – просто намалювали пляму на камені. Такі плями називаються “зайчиками”, тому що вони біленькі і їх заховано в лісі. Такий же спрощений створний знак виднівся трохи нижче, біля самого урізу води.

Рух на шхерному “перехресті” був жвавий. Тут перетиналися два шхерні фарватери – подовжній і поперечний. У лоції це називається вузлом фарватерів. Недарма фашисти так оберігали його. Минулої ночі вздовж і впоперек вишмагали променями, неначе обмахувалися, хрестячись. Від цього мигтіння голова йшла обертом.

А де ж таємнича світна доріжка? Очевидно, далі на північ, за тим лісистим пасмом.

Шубін пригадував: он там повинен бути Рябиновий мис, ліворуч – острів Довгий Камінь. Звідси, з-під створного знака, шхери як на долоні! Мезенцева зуміла побачити немало цікавого, та він, Шубін, побачить ще більше. Повезе з собою не одну “позначку” на карті.

Позначку? Начебто малувато.

На війні люди відвикають сприймати пейзаж як такий. Пейзаж набирає суто службового, військового характеру. Пагорки перетворюються у висоти, скелі – у прикриття, луки – у посадочні майданчики. А для моряка те, що він бачить на суходолі, то тільки орієнтири, за якими перевіряють і уточнюють місце корабля. (“Зачепився за он ту скелю, беру пеленг на цю дзвіницю”).

І знову бінокль Шубіна завмер біля віхи. Міліціонерів на перехресті нема. Світлофори-маяки працюють тільки в темну пору доби. Удень доводиться покладатися на створи і віхи…

Так, це було б цікаво! Грибов назвав би це “поправкою до лоції”.

Але ні, не вдасться! Сонце невсипущим сторожем стоїть над шхерами. Та й ризиковано привертати увагу до протоки, поки катер ще не на ходу.

Шурко вражено дивився на свого командира. Той щось шепотів, мружився, супився. Мабуть, вигадує нову каверзу!

Одначе й до Шубіна поступово почало доходити, що шхери красиві. Ці місця він уперше бачив удень, хоча його і вважали “спеціалістом по шхерах”.

Он воно що! Шхери, виявляється, різноколірні! Граніт – червоний чи сірий, але під сірим проступають червоні плями. На плитах – бузковий верес, яскраво-зелена папороть, темно-зелені, здалеку майже сині ялини, жовтувата торішня трава.

Гранітна основа шхер вислана мохом, бурим чи зеленуватим. Чіткий силует ялин і сосон прокреслюється над кущами ожини і малини та поміж листяних дерев – дубом, осикою, кленом, березою. Деякі дерева лежать покотом, – очевидно, після бомбардування. А в зелень хвої вплітається гарний червоний візерунок горобини.

Головною деталлю пейзажу була, одначе, вода. Вона підкреслювала дивовижну різноманітність шхер. Обрамляла картину і водночас ніби дрібнила її.

Місцями берег круто обривався або збігав до води великими кам’яними плитами, схожими на східці.

Були тут острови, зарослі лісом, конусовидні, як клумби, на довершення подібності обкладені камінцями по колу. А були майже безлісі, на диво обточені велетенськими льодовиковими котками. Такі обточені скелі називають “баранячими лобами”.

Де-не-де підіймалися з тріщин молоді берізки, ніби тоненькі зелені вогники, – немов у надрах шхер бурхало полум’я і вперто пробивалося на поверхню.

Життя неймовірно чіпке! Шубін згадав сосну, що схилилася над його катером, схованим у затінку берега. Шар землі, нанесений на граніт, був дуже тонкий, пальців у два. Коріння розгалузилось і обплело скелю, наче щупальцями.

Так і він, Шубін, у гарячковому зусиллі утриматися в шхерах щільно, усім тілом припав до скелі…

Він стримав зітхання. Хіба така, з дозволу сказати, позиція пасує військовому морякові? Йому личить стояти біля стерна, знаючи, що за спиною в нього дві надійні торпеди. Вискочити б на граничній швидкості з-за мису, садонути по цих баржах і буксирах! Ото б шелесту наробив! У такій тісняві! Ого!

Та він без торпед. Він беззбройний!

І знову Шубін скоса глянув на створний знак.

Інший командир на його місці, можливо, поводився б інакше. Сидів би й не рипався, чекаючи настання ночі. Та Шубіну не сиділося.

Він поклав бінокль на траву, відповз до заднього створного знака. Камінь потріскався. Зигзаг тріщин здавався незрозумілим написом.

Шурко, роззявивши рота, дивився на гвардії старшого лейтенанта. Той, обігнувши камінь, уперся в нього плечем. Камінь начебто подався, мабуть, неглибоко сидів у землі. Гвардії старшому лейтенантові це чомусь сподобалося. Він усміхнувся. Посмішка була шубінська, тобто по-хлопчачи пустотлива і хитра.

– Здавай вахту, – наказав Шубін юнзі. – Ходімо додому! Вірніше, поповземо.

І тут юнга похизувався жартом – флотським, у дусі свого командира.

– Ворожі шхери з двома створними знаками і однією віхою здав, – сказав він.

А Чачко, усміхнувшись відповів:

– Шхери зі створами і віхою прийняв! Жартувати в хвилини небезпеки і у важкому становищі було традицією в гвардійському дивізіоні торпедних катерів.

4

“Дома” все було гаразд. Катер трохи погойдувало під балдахіном із трави і гілок. Ремонт його йшов повним ходом, але боцман був незадоволений. Як звичайно, він шпетив флегматичного Степакова: “Не ростеш, не підвищуєш кваліфікації! Як то кажуть, сім років на флоті і все на клівершкоті”. Степаков тільки ображено шморгав носом.

А втім, флотського порядку дотримувались і в ворожих шхерах – рівно о дванадцятій сіли обідати сухарями й консервами.

Шурко Ластиков, шануючи “адміральську годину”, вклався на кормі під вітами і миттю заснув, як це вміють робити тільки діти, набігавшись за день, і моряки після вахти. Шубін зупинився біля юнги, вдивляючись у його обличчя. Було воно худе, вилицювате. Коли юнга розплющував очі, то здавався старшим за свої роки. Але зараз виглядів малечею, сопів зовсім по-дитячому і чогось усміхався вві сні.

Як же складеться твоє життя, синку, років так через шість-сім? Ким ти будеш? Де служитимеш? І чи згадаєш про свого командира?..

Матроси неголосно розмовляли на кормі. (Після обіду належало відпочивати. Це і є так звана “адміральська юдина”). Розмова була дуже мирна, так ніби катер стояв біля пірса на Лавенсарі.

Лоцман розважливо доводив, що дівчині не личить бути однакового зросту з мужчиною.

– Моя – невисоченька, – казав він, зворушливо усміхаючись. – І черевички носить, розумієте, тридцять третій номер. Сказитися можна! Я вже знаю, до війни разом ходили вибирати, мені якраз по цю кісточку. – І розчепіривши величезну долоню, він показав місце на кисті руки.

– Які там черевички! – зітхнув моторист Дронін. – У чоботях, либонь, вона ходить. Нині вся Росія в чоботях…

Тільки Степаков не брав участі в розмові. Він сидів, спустивши ноги за борт, і нерухомо дивився у воду, наче загіпнотизований.

Відчувши, що за спиною стоїть командир, моторист озирнувся.

– Щука, товаришу командир, – сказав він, жалібно усміхаючись. – Дуже вже нахабно поводиться! Ходить і ходить перед очима. Розуміє, тварюка, що її не дістати!..

Щось поблискувало і булькало майже біля самого борту. Риби тут була сила-силенна. А Степаков – завзятий рибалка. Та ловити рибу не можна. Небезпечно! Ворожі шхери навколо…

Надвечір моряки поставили щиток управління і закінчили монтувати обладнання. Залишилося тільки відремонтувати реверсивну муфту правого мотора.

Шубін безперестану квапив людей.

– І так поспішаємо, товаришу гвардії старший лейтенант, – невдоволено сказав Дронін. – У милі всі! Язики на плечах!

– До ночі треба закінчити! Уночі відпливемо.

– Невже ще добу сидіти? – пробубонів увесь мокрий від поту, наче він щойно скупався, Степаков. – Та я краще вплав утечу від цих щук!

Сонце заходило навдивовижу повільно. Західна частина горизонту була сполосована тривожними навскісними хмарами багряного кольору, які віщували зміну погоди.

На довершення всього якийсь меланхолік на протилежному боці взявся перед сном за губну гармошку. Вітер дув з того боку, і над тихою вечірньою водою повзли уривки тужливої, тягучої мелодії. Знав її музикант нетвердо, раз у раз обривав, знову починав. Так і тупцяв па місці, старанно повторюючи початкові такти.

Незабаром він просто остобісів Шубіну та його команді.

– І човпе й човпе! – люто сказав Дронін, випростуючись. – Сто разів, либонь, повторив, ніяк завчити не може!

Уже який байдужий був до музики боцман, але й той не витримав, пробурчав:

– Полоснути б по ньому разок із кулемета! Е-ех!

Настала та коротка пора доби, яка передує присмерку, коли сонця немає, але небо ще береже його відблиски. Від багряної хмари упала на воду тінь. Червонувате тремтливе світло заповнило шхери. Усе набрало якогось дивного, тривожного вигляду.

Шубін виліз із таранного відсіку, витер руки паклею, кинув боцманові:

– Закінчуйте без мене. Піду з юнгою Чачка зміняти. Його непереборно тягло до віхи і створних знаків.

Забути не міг про камінь, який не дуже міцно тримався в землі.

Розділ сьомий
Поправка до лоції

1

Діставшись поповзом до протоки, Шубін і Шурко здивувалися: віхи на місці не було.

– Зрізало під корінь, товаришу гвардії старший лейтенант, – доповів Чачко. – Тут шхуна проходила, почала повертати, а вітер дув їй у ліву скулу. Капітан не врахував вітерцю і підім’яв віху. Прямо під гвинт її.

– Який ти необережний, – жартома дорікнув йому Шурко. – Тобі шхери з віхою здавали, а ти…

Та, поглянувши на гвардії старшого лейтенанта, юнга осікся.

Шубін підібрався, наче для стрибка. Очі, і так вузькі, перетворилися в щілинки. Таким Шурко бачив його під час торпедної атаки, коли, подавшись уперед, він кидав: “Залп!”

Те, що віха зникла, було до речі. Це полегшувало справу. Звичайно, зникнення помітять чи, можливо, уже помітили. Фашистські гідрографи поквапляться встановити іншу віху – за створними знаками. Та поки що протока пуста і підводне каміння не позначено. Щось розладналося в створному механізмі.

Якщо віхи немає, стернові зосередять свою увагу на створних знаках – на цих біленьких “зайчиках”, що виглядають з кущів.

Шубін озирнувся. Що ж, пограємося із “зайчиком”! Примусимо його стрибнути далі від води. Та зробити це треба розумненько, перед тим, як залишити шхери.

Він нетерпляче поглянув на годинник, підвів очі до верховіття сосон. Починають розгойдуватися. Ледь-ледь. Вітер дме з веста. Це добре. Нанесе туману.

Як “спеціаліст по шхерах”, Шубін знав місцеві прикмети. Перед штормом видимість поліпшується. Тепер, навпаки, обриси предметів ставали неясними, розмивчастими. Так, схоже – лягає туман.

Та минуло ще близько години, перш ніж по воді поповзла біла запона. Вона густішала, затягувала підніжжя скель і дерев. Здавалося, шхери повільно осідають, опускаються на дно.

Дуже підхожа ніч, щоб здійснити задумане!

– Юнго! Усю команду – до мене! Боцманові залишатися на катері, стати до кулемета, нести вахту!

– Єсть!

Ліс потонув у пітьмі й тумані. Через кілька хвилин почулося шарудіння, шелест, сопіння. Строєм “кільватера”, один за одним, підповзали до Шубіна його матроси.

– Коротко: завдання, – почав Шубін. – Торпед у нас немає. Із кулемета пароплав не потопиш. А потопити треба. Але чим топити?

Мовчанка. Тільки чути, як умощуються в траві матроси, тиснучись навколо свого командира.

– Будемо, отже, хитрувати, – вів далі Шубін. – За спиною у мене – задній створний знак! – Він поплескав по каменю. – Там, біля води, – передній. Пара нерозлучних “зайчиків”… А ми візьмемо та й розлучимо їх!

– Зовсім приберемо?

– Ні. Трохи одсунемо один від одного. Багато не можна, уранці помітять. А посеред протоки – камінці!

– О! І віхи немає?

– Знесло віху. Цієї ночі ми командуємо створом. Куди захочемо, туди й повернемо.

– А повернемо – на камінці?

– Угадав!

Швидко, не чекаючи команди, матроси схопилися їм ноги. Наче й не було безсонної ночі і нестерпного довгого, втомливого дня.

Спершу спробували вивернути камінь з ходу – руками. Навалилися, крякнули. Не вийшло. Тоді виламали товсті сучки і підважили ними камінь.

Він хитнувся, зрушив з місця. Степаков поквапливо підклав під сучки кілька невеликих каменів, щоб підняти важіль.

Шубін нетерпляче відсторонив Дроніна і Фаддєїчева, протиснувся між ними…

– А дай-но я!

З новим запалом матроси навалилися на камінь.

– Дронін, зліва заходь! Наддай плечем!

Так повторювалося кілька разів. Сучки ламалися. Степаков підкладав під них нове каміння, поступово підіймаючи опору.

По-бичачи схилена шия Шубіна почервоніла, широко розставлені ноги тремтіли від натуги. Камінь з білою плямою нахилявся дедалі більше. І ось – повільно поповз з пригорка, ламаючи кущі ожини і малини, залишаючи за собою борозну!

Шубін збіг слідом за ним. “Зайчик”, як і раніше, на виду. Та лінія, що з’єднує передній і зміщений задній створні знаки, виводить уже не на чистовод, а на пасмо підводного каміння, чорту на роги!

Ну що ж! Так тому й бути! За годину чи дві катер піде, ніч у протоці мине спокійно, а вранці “зайчики” спрацюють, як “пекельна машина”, пущена за годинниковим заводом.

Та сталося інакше.

Не ладилося з моторами. Шубін сидів навпочіпки біля люка, присвічуючи мотористам ліхтариком. Юнга старанно затуляв світло шматком брезенту. Ще добре, що туман ліг густіший.

Ніч закінчувалася.

Шубін думав про розладнаний створ. Перша ж баржа, яка пройде вранці мимо острова, вискочить на каміння. Сюди негайно завітають пани гідрографи для виправлення створних знаків, і шубінський катер, якщо він не піде до ранку, буде, звичайно, виявлено.

А втім, Шубін ніколи не шкодував за тим, що робив. Це було його життєве правило.

Вирішив – як відрізав!

Та й яка користь шкодувати? Механізм катастрофи пущено в хід. Його не зупиниш, навіть якби й хотів.

Хтось протяжно позіхнув за спиною.

– Що? – спитав Шубін, не оглядаючись. – Кислотність піднімається?

– Терпець уривається, товаришу командир! – признався Чачко.

– Ну терпець… Адже він наживний, терпець! Пам’ятаєш, як маяк топили?

– Маяк? – здивувався Шурко.

– Авжеж. Ходили в дозорі. Ніч. Нерви, звичайно, вібрують.

– Необстріляні були, – пояснив Чачко.

– Сорок перший рік! Зненацька прямо по курсу силует пароплава! Я: “Апарати – готуй! Повний вперед!” І одразу ж застопорив, потім дав задній хід. Буруни попереду!

– Каміння?

– Авжеж, воно. Це я маяк атакував.

Шурко засміявся.

– Бачиш, є такий маяк в Ірбенській протоці, називається “Колкасрагс”. Майданчик на низькому острівці, вежа з ліхтарем, ліхтар, оскільки воєнний час, погашений, а внизу смужка піни. Дуже схоже на корабель, що йде на тебе. Давнє це діло. Тоді, правда, були ми з тобою, Чачко, нетерплячі!

Навіть сердитий боцман зволив усміхнутися. І раптом сміх урвався. По катеру пронеслося: “Тсс!” Усі завмерли, прислухаючись.

Недалечко клекотіла вода. Потім пролунало протяжне форкання, немовби велетенська тварина шумно зітхала, випливаючи на поверхню.

Підводний човен! І десь зовсім близько. В тумані важко орієнтуватися. Та, певно, поруч, за миском.

Шубін – стиха:

– Боцмане, до кулемета! Команді гранати, автомати розібрать!

2

Він видерся на берег, пробіг, ховаючись за деревами. Юнга невідступно поспішав за ним.

Так, підводний човен! У туманній імлі видно темну пляму, що поступово збільшується, немовби розповзається. Баластові систерни продуті повітрям. Над водою ви-прищився горб – бойова рубка, потім показалася вузька спина – корпус. Клацнули щелепи. Це відчинився люк.

З води війнуло затхлою вологістю, наче з погреба чи з розритої могили.

У тумані спалахнули два вогники. На містку закурили.

Шубін почув кілька слів, сказаних по-німецьки. Голос був тонкий, буркотливо-невдоволений:

– Він мав би вже бути тут.

Другий голос – з шанобливими інтонаціями:

– Накажете вогні?

– Ні. Не довіряю цим фіннам.

– Але я гадаю, у такий туман…

Мовчанка.

На воді чути дужо добре. Слова котяться по водній поверхні, наче м’ячі по асфальту:

– Фінни мені завжди здавалися ненадійними, – промовив той же буркотливо-невдоволений голос. – Навіть у тридцять дев’ятому, коли Європа так розраховувала на них.

Підводний човен погойдувався метрів за тридцять від Шубіна. Його штучно, під електромоторами, утримували на місці ходами, не наближаючись до берега, щоб не пошкодити гребні гвинти.

Юнга пробурмотів тремтливим голосом:

– Товаришу командир, накажіть! Гранатами закидаємо її!

Шубін промовчав. Гранатами підводного човна не потопиш. Шарварку тільки наробиш, себе викриєш.

З туману долинуло:

– Не можу ризикувати… Мій “Летючий Голландець” вартий трьох танкових армій…

– О так! Де з’являється Гергардт фон Цвішен, там війна дістає новий поштовх…

– Тих-ше!

До Шубіна, який напружував слух, долинуло лише одне слово: “Вува”. Потім у шаруватому тумані, що булькав, лелів, невиразно бубонів, застрибали, наче бульбашки, дивні звуки: чи то кашель, чи то сміх.

Позаду хтось легенько торкнув Шубіна за плече.

– Чачко доповідає, – прошепотіли над вухом. – Мотори на готуйсь!

– Світає, – долинуло з туману.

Другий голос сказав щось про глибини.

– Звичайно. Не можу йти в надводному положенні на очах у всіх шхерних роззяв.

Туман став зовсім попелястим і швидко розвалювався на шматки. В його сірій масі зачорніли проріхи.

Немовби матеріалізуючись, ущільнюючись на очах, дедалі чіткіше вимальовувався підводний човен, який чомусь назвали “Летючим Голландцем”. Він був наче зітканий із туману. Пасма водоростей звисали з його крутого борту.

Чачко здивовано ворухнувся. Шубін пригнув його нижче до землі. Та він і сам не сподівався, що підводний човен такий великий.

– Нарешті! – сказали на “Летючому Голландцеві”. – Ось і пан радник!

Стукаючи движком, між берегом і підводним човном пройшла моторна. На борту її стояла людина в штатському. Вона поквапливо стрибнула на палубу човна.

Нерозбірливі виправдання.

Буркотливий тонкий голос:

– Прошу в люк! Вас чекають унизу!

Повільно розсовуючи туман, який, звиваючись кільцями, стелився по воді, підводний човен одійшов від острова.

Схвильований Шубін трохи підвівся. Куди він поверне: праворуч чи ліворуч?

Адже створні знаки розсунуто. Пастка чекає на здобич!

Якщо підводний човен поверне ліворуч, щоб лягти на створ…

Він повернув ліворуч.

3

Низько пригинаючись до землі, Шубін і Шурко перебігли галявинку, стрімголов скотилися на палубу катера.

– Заводь мотори!

Катер відскочив од берега. Розвернувся,

Деякий час він ішов на малій швидкості, якнайобережніше, потім, завернувши за мис, дав повний хід.

Тільки б мотори не підвели! Виносьте з біди, коненята мої милі, е-ех, голуб’ята!

Шурко виглянув із моторного відсіку. Усе мелькало, мчало у пінявому вихорі. Гілки дерева шмагонули по рубці.

І раптом одразу стало дуже світло і далеко видно довкола.

Промені прожекторів метнулися над шхерами. Вони наблизились до протоки і схрестилися над підводним човном, який бився в кам’яному капкані.

Шубін озирнувся тільки на мить.

Наші б літаки сюди! Та він не міг викликати літаків – рація не працювала.

І треба було поспішати, поспішати! Уже в п’яти припікає в шхерах.

Він правильно розрахував – під шумок легше втекти. В сум’ятті і безладді берегова оборона цієї дільниці таї? і не зрозуміла, хто промчав мимо. Важко було взагалі зрозуміти, що це таке: довгі смуги брезенту тріпотіли на вітрі, соснові гілки стирчали з люків, оберемок ламані прикривав турель кулемета!

Та й увага була прикута до того, що коїлося на середині протоки – біля підводного кам’яного пасма. На допомогу човну уже поспішали буксири, які були поблизу. Надривно вили сирени.

Шубін крутнув убік, промчав лісистим коридором, що раз повернув.

З берега дали невпевнену чергу. Боцман не відповів. Якнайсуворіше наказано не відповідати!

І це було розумно. Це теж збивало з пантелику.

Неоковирний катер, мало не до кіля закутаний у брезент, схожий на сіро-зелену хмару, щасливо проскочив майже до узліску шхер.

Але тут, уже на виході, вогняна завіса опустилася перед ним. Фашистські артилеристи струснули з себе нарешті передранковий солодкий сон. На всіх постах деренчали телефони. Спостерігачі ніби “передавали” із рук в руки цей божевільний торпедний катер, що йшов на величезній швидкості.

Гудіння моторів наближається. Увага! Ось він – бурун! Залп! Залп!

Катер мчав, не зменшуючи швидкості, не відповідаючи на постріли.

Голова тріщала, розламувалася на шматки від вибухів. Снаряд! Лавина води обрушилась на палубу. Сплеск опадає за кормою.

Несподівано катер зменшив швидкість!

Механік доповів Шубіну, що осколок снаряда влучив у моторний відсік. У місці, до якого важко добратися, пробито трубопровід. Двигун зменшив оберти.

Аварія! І саме тоді, коли фашистські артилеристи почали пристрілюватись!

Та Шубін не встиг віддати наказ. Усе зробилося само по собі, без наказу. Мить – і катер знову набрав швидкість!

– Мотористи ліквідовують аварію своїми засобами! – доповів механік.

Шубін кивнув головою, не зводячи очей з просвіту попереду, який ширшав поміж лісистих берегів.

“Своїми засобами…” Ось як це було.

Скрегочучи від болю зубами, Степаков по-ведмежому, грудьми, навалився на отвір, звідки щойно цебеніла гаряча вода.

– Резину!

Юнга поквапливо наклав на пробоїну резиновий пластир, міцно притис його. І тільки тоді Степаков, стогнучи, відскочив од трубопроводу.