Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 31 страниц)

Розділ четвертий
Хазяїн шхер

1

Він сидів перед новим своїм комдивом і, відповідаючи на питання, причепливо придивлявся до нього. У таких випадках огляд завжди взаємний.

Звичайно, командира дивізіону прикордонних кораблів не можна порівняти з Шубіним. Але, по совісті, кого можна?..

Усе ж він був непоганий. Неможливо було уявити собі, щоб хтось розмовляв з ним підвищеним або нервовим тоном. Спокій його був статечний і небагатослівний. Іноді він, мабуть, навіть гнітив.

“Українець, – подумав Олександр. – Українці, вони спокійні!”

Та річ була не в національності, а в професії.

Напевне, Олександр також сподобався комдиву, бо той присунув до нього розкритий портсигар.

Молодий лейтенант ввічливо відмовився.

– Займаюся спортом, – пояснив він. – Доводиться, знаєте, берегти серце.

– Звичайно, ви ж аквалангіст! Мені говорили про вас у Ленінграді. – Він багатозначно подивився на Олександра. – Я знаю про ваше спеціальне доручення.

Олександр промовчав. Зрозуміло, комдив повинен був знати про це, щоб керувати його пошуками в шхерах.

– Уже відрекомендувалися командирові свого корабля?

– Так точно.

– Корабель ваш нині на планово-запобіжному ремонті, – неквапливо вів далі комдив, – закінчиться він через два дні. За два дні ви справитеся. Треба з’їздити на заставу до Мурисова.

– Берегова застава?

– Ні, сухопутна. Але кілька днів тому на її дільниці забито порушника, який мав із собою спорядження аквалангіста. В зв’язку з цим про вас уже кілька разів запитували.

Олександр відкашлявся. Від хвилювання горло йому пересохло. Порушник-аквалангіст? Отже, Грибов мав рацію в своїх здогадах? Недаремно радив Олександрові займатися підводним спортом.

– Куди ж ішов порушник?

– Оце й треба встановити.

Широке красиве обличчя комдива було все таке ж спокійне, і Олександр вирішив, що служити з цією людиною буде непогано.

– Думаю, товаришу комдив, ви також спортсмен, – насмілився припустити Олександр.

– Чому так думаєте?

– Дуже врівноважені зовні.

– А! – Комдив коротко засміявся. – Вісімнадцять років на охороні державного кордону. Навчишся врівноваженості.

Він провів Олександра до дверей, що було найвищим знаком його прихильності.

– Ні, я не спортсмен. Тільки вболівальник. Але активний!..

2

Якби Олександр вірив у забобони, то подумав би, що це добра прикмета. Перші кроки його на Карельському перешийку ведуть до Вінети. Ні на хвилину він не мав сумніву в тому, що чужоземний аквалангіст шукав Вінету.

У загоні Олександр ретельно оглянув виловлений в озері акваланг, навіть приміряв на себе. Балони були нової невідомої йому конструкції, майже пласкі. Вони дуже щільно прилягали до спини, що, очевидно, давало можливість прослизати у вузькі підводні розколини.

Потім командир загону надав у розпорядження Олександра вілліс, і той прямою лісовою дорогою, вихляючи між гранітними брилами і довгим вузлуватим корінням, за кілька годин привіз лейтенанта на заставу Мурисова.

Сухопутники повели моряка до озера.

– Ні, – сказав Олександр, – озеро почекає. Покажіть мені, звідки і як ішов порушник. Це важливо: як він ішов.

Звичайно шпигуни й диверсанти пробують порушити кордон на стику двох застав. Стик, за їхнім уявленням, це щось на зразок межі. А межа завжди гірше оброблена, ніж поле.

Та в умовах нашого кордону ця аналогія не підходить.

І, очевидно, стрибун-аквалангіст не був дурень. Він обрав інший шлях – заглибився в ліс на ділянці застави Мурисова, а потім ішов паралельно до лінії кордону, прямуючи до лісового озера.

Олександра повели тим самим шляхом. З усього було видно, що порушник пересувався короткими кидками. Підстрибне, пролетить трохи на кулі в повітрі, приземлиться. Знову щосили відштовхнеться од землі і підстрибне, як кенгуру. Так він перетнув кілька галявин. Але де-не-де йому доводилося повзти.

Що ж він зробив, коли зрозумів, що його обходять? Усе ще пробував прорватися до озера.

Так, це було незрозуміло.

Тільки пошпуривши в озеро спорядження підводного плавця, порушник круто звернув – кинувся назад до кордону. Ось тут уже недалеко від смугастих стовпів його було вбито.

Коментарі на цьому скінчилися, і господарі мовчки повернулися з приїжджим до озера.

Загалом озеро, як і сподівався Олександр, було зовсім невинне. Хмари плавали не тільки над ним, але і в ньому, дістаючи до дна. Тільки зубчаста смуга розділяла небо і воду. То темнів ліс удалині. Тиша піднімалася тут із самих надр, по вінця наповнених спокійними нерухомими хмарами.

Згадались міркування одного лікаря про озера на Карельському перешийку.

“Озеротерапія! – глибокодумно говорив він. – Нервових і втомлених я лікував би озеротерапіею, тобто прописував би їм озеро. У відповідному дозуванні. Купатися – це, звичайно, само собою. Але головне – сидіти на березі і дивитися. Особливо на світанку або коли сонце сідає”.

Це видалося Олександрові не дуже поетичним. Дозування, терапія… Він інакше розумів озера на Карельському перешийку.

“Вони – як люди, – думав він. – Є добрі, світлі, відкриті сонцю і всім вітрам. Але є й темні, злі. Затиснуті скелями, вони ховають на дні своєму підступні задуми або сліди злочинів… Так, душа людей, душа озер!”

Він сам усміхнувся піднесеності свого порівняння.

Сівши на валун, Олександр витягнув блокнота і швидко накидав крокі місцевості. Йому, як кожному моряку, легше і простіше було зобразити свій маневр на папері, ніж пояснити його словами. Але на цей раз то був хитрий маневр порушника.

Сухопутники схилилися над крокі.

– Що тут? – спитав Олександр.

– Сусідня застава.

– А далі?

– Морська затока. Шхери.

– Ага!

Озеро в цій історії було, звичайно, ні до чого. Тільки справжньому ідіотові спало б на думку ховати щось у такому невеликому і неглибокому озері. На шляху порушника воно з’явилось, як випадкова зупинка, як полустанок. Але де ж була кінцева станція?

Морська затока? Так. Стрибун-аквалангіст, без сумніву, проривався до затоки. Це був хитро задуманий обхідний маневр. Спочатку передбачалася подорож у повітрі на кулі, потім “пересадка” і далі вже морем – з аквалангом під водою.

Де ж він мав намір зробити “пересадку”?

До затоки можна було доїхати лісовою дорогою, але Олександр попросив провести його навпростець – лісом.

На півдорозі стрів його начальник сусідньої застави старший лейтенант Ривчун. Це був веселий міцний куцак, трохи старший за Олександра. Він служив тут уже третій рік і знав на своїй дільниці кожен камінь, кожен кущик, – краще, мабуть, ніж меблі у власній квартирі.

За розмовами Олександр і не помітив, як опинився на березі другого озера.

Ось таким озером лікар, напевно, не лікував би. Бр-р! Похмуро як! Душевний дрож проймає!

Олександр приклав бінокль, вдивляючись у протилежний берег. Щось болісно знайоме промайнуло між нерухомими тихими соснами, в обрисах скель, і зникло.

Став накрапати дощ. Вода потемніла, протилежний берег присунувся. Сосни схилилися на ньому в один бік.

– Шхери, – пояснив Ривчун.

Ну, звичайно ж, не озеро, а шхери! Їх дуже просто переплутати в цьому примхливому озерно-шхерному краї. Крім того, Олександр бачив шхери в останній раз принаймні сім років тому…

Коли він і його супутники зійшли на пагорок, перед ними відкрилася простора затока, що сліпуче блищала у промінні вечірнього сонця. На поверхні її тулилося один до одного безліч лісистих острівців. Деякі з них підступали до берега материка майже впритул.

До одного з цих острівців, таких привітних, на перший погляд, схожих на кошики із зеленню, і прямував порушник. Десь тут, у непевному місячному світлі, мала відбутися метаморфоза. Кенгуру блискавично перетворився б на ящірку, на амфібію.

Однак до якого острова простував порушник?

Оце і треба було з’ясувати.

3

Весь наступний день Олександр ходив берегом разом із Ривчуном. Того, очевидно, трохи тішило те, що на дільниці його застави криється щось таємниче і нерозгадане – об’єкт загальної схвильованої уваги. Він часом поглядав на свого супутника. Обличчя приїжджого моряка було неуважливе, ніби він щось пригадував.

– Слухайте! – раптом сказав моряк. – За тим он лісочком – дот?

– Руїни дота, – поправив Ривчун, здивовано глянувши на Олександра.

Вони обминули руїни дота.

– А тут, по-моєму, стояла одна зловредна батарея прожекторів.

І це було так. Навколо потрісканих, зсунутих набік бетонних плит густо розрослися бур’ян і м’ята.

– Десь тут мас бути і маячок, – у роздумі сказаз Олександр, озираючись на всі боки.

– Був маніпуляційний знак воєнного часу.

– Ну, правильно, – пробурмотів Олександр. – Біля самої лампи завжди темніше.

– Якої лампи?

– Так кажуть. Біля маяка. Поблизу нього і ховали Вінету.

– Виходить, ви вже бували тут? – спитав Ривчун трохи ображено. – А я стараюсь, пояснюю.

– Ні, на цьому березі не бував, – відповів Олександр. – Але одного разу довелося цілу добу просидіти напроти – отам!

І пейзаж повільно, як обертова сцена, повернувся перед ним на своїй осі.

Олександр уже бачив одного разу цей пейзаж – тільки дуже давно і в іншому ракурсі. Берег, на якому вони стоять з Ривчуном, був у руках ворога. Юнга, “гострозорий всієї Балтики”, стежив за берегом материка у бінокль, ховаючись у кущах на одному острівці.

Минула доба, сповнена тривоги і чекання, і на світанку, в жовтій шаруватій імлі, недалеко від катера Шубіна виплив підводний човен Цвішена…

Так, без сумніву, це сталося саме тут! Звичайно, Вінета має бути десь поблизу.

4

Та Олександр забув, що все це відбувається в шхерах, двоїстих, потаємних, часом навіть підступних. Шубін, морщачись, називав їх “країною міражів”, а командир острівної бази на Лавенсарі – “шкатулкою із сюрпризами”.

По телефону комдив дозволив Олександрові лишитися ще на три дні, щоб продовжити пошуки.

Через кілька годин приїхали із загону військові інженери. Разом з Олександром і Ривчуном вони облазили на колінах кожен острівець у затоці. Ніяких слідів колишньої таємної стоянки!

А островів дев’ять, і всі вони – гранітні. Висадити граніт? Вибухи могли спричинитися до небажаної дипломатичної метушні, викликати міжнародні ускладнення. Адже державний кордон проходить якраз через затоку. Пошуки і так треба провадити по можливості тайкома.

Наприкінці третього дня обговорили наслідки. А що, власне, обговорювати? Наслідків нема.

Гаряче обговорювали спеціальні пристрої на зразок міношукачів, похитуючи головами, говорили про те, що доведеться просити дозволу в Ленінграді, а то й у Москві, висловлювали резонні побоювання, що до осені вже нічого не встигнеш і, очевидно, доведеться відкласти пошуки до наступного літа.

Олександр похмуро мовчав.

– Адже ти новачок у таких справах, – сказали йому. – А в шхерах на кожному кроці можна камуфлетів чекати. Кордон? Не лише в тім річ, що кордон. У цих місцях фашисти перебували довго. Отже, треба після них багато чого перевірити, оглянути ще і ще раз.

Після цього господарі докладно розповіли про приховані кабелі, про досі не відновлену систему водопостачання і електромережі. При відступі вивезено всі плани, всю документацію. Відновити це не так легко.

– Подвійне дно, – зауважив один інженер. – Під ногами в нас подвійне дно. От-от земля розколеться або ніде тріщинами. – Він засміявся.

– Діяти треба фундаментально, – сказав Олександрові другий інженер. – Уявляєте: обстукати, обнишпорити, а може і перекопати такий великий район! До речі, чому ви гадаєте, що ця колишня таємна стоянка – на острові, на одному з дев’яти островів? З таким же успіхом вона може бути і на березі материка. Тільки підступитися з суші до неї важко. Підійти можна лише з моря – аквалангістові.

І з цим також не можна було не погодитись.

На Шубіна затримка вплинула б якнайгірше. Він посварився б з інженерами і полетів скаржитися до Ленінграда, до Москви, лютував би, переконував, квапив. Та в Олександра було більше терпіння.

Ворогам дали чосу (можливо, навіть не раз, а тричі, якщо сейнер і яхта, які “заблукали”, йшли за тим же завданням, що й плигун-аквалангіст). Після цього доцільно було б причаїтися, вичікувати. А там незабаром і зима. Не полізе ж аквалангіст під лід?

Зате наступного літа до Вінети, мабуть, знову посуне низка порушників у масках і з балонами за спиною.

Отже, зустрічний пошук, як буває зустрічний бій?

Олександр уявляв собі, як гарячково нишпорять під водою пальці порушника. Дотик цих слизьких пальців гидотний і страшний. Але він, Олександр, щосили хапає їх. І над міцно сплетеними руками піднімається обличчя в зеленій воді – нерухоме скляне коло…

Тим часом же було наказано, не повертаючись у дивізіон, з’явитися на свій корабель, який уже вийшов охороняти морський кордон і саме перебував недалеко від застави Рявчуна.

– Не переживай, лейтенанте, – сказав Ривчун, проводжаючи Олександра. – Встережемо твою Вінету!..

5

Кораблі прикордонної служби безперервно посуваються вздовж морського кордону, перегороджуючи затоку, змінюючи через належний строк один одного. Виходить щось на зразок рухомої сталевої заслони.

Першу свою вахту на кораблі Олександр ніс як дублер при командирі.

Випало стояти “собаку”, найважчу, найнеприємнішу для моряків вахту – між північчю і четвертою годиною ранку. Звичайно в таку пору дуже хочеться спати.

Та молодому офіцерові не хотілося спати.

Ніхто на кораблі не знав, що це не перша його ніч у шхерах. Але як усе змінилося з того часу! Тоді він був всього-на-всього “штурманеням”. Нині він – штурман, хоч, правда, поки що тільки привчається до справи. Тоді, зігнувшись на баку, юнга-гострозорий тривожно вдивлявся у пітьму: чи не спалахнуть промені прожекторів, а вслід за ними – горизонтальні факели пострілів? Тепер він “походжає” по виборзьких шхерах туди і сюди сміливо, як хазяїн.

Східний берег не криє в собі нічого ворожого. Небезпеки треба чекати з іншого боку. Чужу територію вороги використовують іноді як трамплін для злодійського стрибка. Прокрадаються до радянських берегів здалеку – в зрадливих тінях і шелестах ночі…

Ні, Олександрові зовсім не хотілося спати.

У шхерах було дуже тепло. Підкоряючись неголосним наказам командира, рульовий обережно перекладав штурвал.

Зненацька над водою густо посипалися осінні падучі зірки. “Як салют у День Перемоги”, – згадав Олександр, і від цього на душі стало гарно.

Командира уже змінив на вахті старший помічник. Але Олександрові все ще не хотілося в каюту.

Розвиднялося.

Шхери виростали на очах, повільно випливаючи з ночі, немов лопнули якорі, що тримали на місці гранітний лісистий берег.

Усе було точнісінько як 1944 року. Так само тихо стелився туман по воді, звиваючись у кільця і розвиваючись. І так само несподівано окреслилося в ньому гостре верхів’я дерев.

Ледве чутно хлюпотіла хвиля. Тьмяно-сіре дзеркало затоки почало повільно рожевіти.

Вода, граніт, небо були майже одного відтінку – брусничного. Це – світанок, перші барви світанку, ніби невпевнена спроба пензля.

Потім у воду щедро підсипали золотих блискіток…

Неухильно, суворо за розкладом відбувається це звичне, але завжди дивне чудо: ніч перетворюється на день!

Чи ж можна сумніватися в тому, що чари спадуть, нарешті, з Вінети? Граніт розколеться, візьметься тріщинами під ногами, і…

Такий упевнено-бадьорий настрій завжди приходив уранці. Олександр був молодий. І день був молодий. У них в обох все ще було попереду.

Розділ п’ятий
Шелести й тіні

1

У новій обстановці Олександр орієнтувався порівняно швидко. Недарма всю війну прослужив юнгою – “досхочу наївся флотської каші”. Що ж до навичок командира, то він набував їх іще в училищі: на першому курсі був командир підрозділу, на третьому і на четвертому – старшина класу.

Іншим молодим офіцерам довелося значно важче.

Головне, багатьом з них не одразу щастило знайти правильний тон по відношенню до матросів.

“То братаються, то виявляють офіцерський гонор”, – так писав Олександр Грибову. І те й друге було, звичайно, крайнощами.

Грибов не забарився з відповіддю.

“Уміння поставити себе – це справжнє мистецтво, – писав він. – Причому в мистецтві цьому найважливіша саме безпосередність!”

Товаришам по дивізіону Олександр видався важкодумом, відлюдним і небагатослівним.

Було кілька причин для такої гадки. Із двадцяти двох років свого життя дев’ять він провів на фронті і в училищі. Це були роки отроцтва і юнацтва, коли формується характер. Олександр рано став дорослим. У гвардійському дивізіоні торпедних катерів його оточували суворі вояки, які були, можна сказати, запанібрата зі смертю.

У шліфовці характеру, без сумніву, відіграв свою роль і “Летючий Голландець”. Багаторічне сусідство з таємницею якось впливає – привчає до внутрішньої зібраності.

Прийшовши на кордон, Олександр відразу ж виявився на місці, і не лише завдяки стриманості в розмові, хоч і вона – властивість професійна.

Важкодум? Що ж, є в нього така вада. Зате однодум – як бувають однолюби. Треба тільки вказати йому мету. І вже він прагнув до неї неухильно, методично, не розпорошуючись ні на що інше, чавунним плечем розсуваючи перешкоди на шляху.

Шубін порівняв би його з торпедою. І в цьому не було нічого образливого для Олександра, бо його командир говорив з ласкавою повагою: “Розумниця торпеда”…

2

З яким задоволенням пізнавав Олександр шхери – свої шхери!

Безліч різної звірини розвелося тут після війни!

А може, вона весь час була у шхерах, тільки притихла, поховалася, забилася в шпарки? І от навалом висипала на світ божий, коли скінчилася війна.

Звірі поводилися на диво хоробро. Здавалось, Карельський перешийок перетворився на величезний заповідник.

Був тут один лось, за яким перевіряли годинники. Двічі на день він прибігав па маленьку залізничну станцію в лісі, точно до прибуття поїзда. Пасажири, під’їжджаючи, виглядали його з вікон: “Ось він! Мчить щодуху! Почув гудок!”

На станції поїзд стоїть три хвилини. Частування приготовлено заздалегідь – лося знають по обидва боки кордону. І, хитаючи головою з гілчастими рогами, він поблажливо бере – іноді прямо з рук – данину своїй королівській пишноті.

Олександрові розповіли також про зайця, який жив па одній заставі. Він був добряга, як згадують, дуже товариський і клопітливий. Вставав раніше за всіх, підскоком біг на стрільби з прикордонниками, а коли вони поверталися, стрибав перед строєм. Снідав, обідав і вечеряв разом з усіма, спати примощувався в ногах на чиїйсь койці!

Треба уявляти собі безконечні осінні або зимові вечори на заставі, щоб зрозуміти, як любили цього наївного сіренького пустуна.

Він став жертвою власної добросовісності. Якось, розважаючи товариство своїми стрибками, підскочив надто високо, вдарився носиком об палицю, яку тримав над ним один із його приятелів, і впав.

Спочатку думали, що заєць прикинувся мертвим – це була одна з його витівок. Потім зрозуміли, що він номер.

Досі на заставі не можуть розповідати про це без хвилювання.

Та звірі на перешийку – не тільки розвага. Вони завдають і чимало клопоту.

Лосі, пробігаючи, зачіпають сигнальний дріт, і починаються дзвінки, які піднімають усю заставу в бойовій готовності.

Рись переходить контрольно-слідову смугу, дбайливо переорану й заволочену вздовж усього кордону, і після цього над відбитками обережних лап, схожими на королівський знак лілії, довго стоять слідопити, міркуючи: звір пройшов чи порушник, що прикинувся звіром?

Нині вже вважають безнадійно старомодним напинати на руки і ноги кігті чи копита, щоб рачки перебратися через контрольно-слідову смугу. Але серед порушників можуть знайтися і ретрогради. “По-старосвітському працюють, відстали”, – зневажливо говорять у таких випадках.

Незабаром Олександр перестав симпатизувати лосям. Пов’язано це було з радіолокатором. Потім у кают-компанії жартували, що той працював надто чітко.

Ще під час практики Олександр був у захопленні від цього незвичайного пристрою, що однаково добре “бачить” вдень і вночі, в сніговій і в туман. Пильне “радіооко”, встановлене на щоглі, безперервно обертаючись, “оглядає” простір навколо корабля. Радіохвилі розбігаються від нього в різні боки і, наштовхнувшись на перепону, поспішають назад. А в рубці на екрані з’являються плями і плямочки, відсвіти цих перепон.

Олександр зачаровано стежив за тим, як обертається світна лінійка-покажчик, перетинаючи концентричні кола, які визначають відстань. Раптом метушливий промінчик освітив плямку, якої не було раніше на екрані, шви-донько побіг далі, наблизився, знову освітив її. Плямка пересунулася. Вона темніла в межах дев’ятого кола, тобто па відстані дев’ять кабельтових від корабля.

Пересунулася? Отже, не риф, не острів? Втім, це ясно й так. На карті найближчий острів із групи прибережних островів лежить значно далі.

– Нерозпізнана ціль, товаришу лейтенант! – доповів радіометрист.

– Бачу. Швидкість її просування?

Блискавичний підрахунок:

– Три вузли.

Шлюпкова швидкість! Невже порушник у шлюпці?

Тремтячи від хвилювання, Олександр вийшов з рубки і доповів про рухому ціль командирові.

Той подивився на нього з сумнівом. Але нетерпіння молодого лейтенанта вплинуло і на нього.

– Курс двісті тридцять! Повний вперед! Бойова тривога!

Палуба ще дужче затремтіла під ногами. З люків стали вискакувати матроси. Прикордонний корабель ліг на курс зближення.

– Щастить вам, товаришу лейтенант, – з повагою зауважив сигнальник. – Всього тиждень у нас, а вже звіра засікли.

– Оце точно, що звіра, – підтвердив командир, не одриваючись від бінокля. В голосі його забриніли веселі інтонації.

Олександр швидко приклав до очей свій бінокль.

Високо тримаючи горду голову над водою, протоку перетинали лосі: самець і дві самки. Мабуть, звірі перебиралися з острова на острів, шукаючи корму. Червоно-бурі, ошатні, яскраві, як осіннє листя, вони спокійно пливли по воді і навіть не звернули з дороги, побачивши корабель, тільки зверхньо позирнули на нього.

– Ну, ну! З ким не буває, – потішав Олександра командир. – На Далекому Сході зі мною теж була оказія…

– Лосі?

– Качки. Летіла, можете собі уявити, зграя диких качок, штук двісті або триста. Низько над водою летіла, причому з великою швидкістю – до п’ятдесяти вузлів… А чия це швидкість?

– Торпедний катер, – чітко, як на екзамені, відповів Олександр.

– Правильно. Пост СНІС дає нерозпізнану швидкохідну ціль. Тривога! Ми – навперейми!.. Ет, що там казати!.. Добре, хоч літак не піднявся в повітря!

В Олександра відлягло од серця.

– Даремно я потривожив вас, – ніяковіючи, сказав він.

– Недаремно! Ні, недаремно! – енергійно заперечив командир. – Краще сто разів за лосями чи качками погнатися, ніж один раз порушника пропустити. В нашій з вами справі зайвої пильності немає і бути не може! Ходимо по кордону, по червоній лінії, а час, самі знаєте, розпал холодної війни, літо тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року…

3

Літо в цих місцях гарне, але неспокійне. Вабить око гра світла і тіней – але це і природне світломаскування. Порушник у камуфльованому костюмі може стояти поруч, між деревами, у тремтливій сітці сонячних плям, і буде непомітний – як ягуар або тигр, що причаївся серед листя.

А восени шхери стають іржавими. Багряні, буро-зелені і золоті смуги в різних напрямках прорізають воду.

Часом починає сіяти дощ. Потім вітер кількома нападами зриває барвистий серпанок з островів.

Тепер порушникові вже не потрібен його камуфляжний костюм. Він загортається в туман. А дощ послужливо змиває за ним сліди.

В цю пору на морі лютують шторми.

Але ось і дощі скінчилися. Над Карельським перешийком повільно осідає хмара сніговію. Граніт і болота вкриваються білим. Вода в протоках і затоках береться кригою.

Кажуть: “Зима мужику відпочинок несе”. Якоюсь мірою це стосується і прикордонників. Не треба щодня боронувати контрольно-слідову смугу. Вся вкрита снігом просторінь уздовж кордону – зимова контрольно-слідова смуга.

Якщо ж порушник наважиться піти по льоду, то пробиратиметься вздовж берега, позираючи на примітні орієнтири, щоб не збитися з дороги.

Як і вовк, він любить завірюху. Вона допомагає йому. Не треба морочитися з віником, обертаючись через кожні два-три кроки і замітаючи сніг за собою. Завірюха сама замете, вирівняє зрадливі сліди.

Та радіолокатори не дрімають. Трапляється, що прикордонникам доводиться ставати на лижі й “діставати” порушника з боєм на торосистому льоду.

Кораблі прикордонної служби бездіяльні в цей час. Узимку моряки опоряджують матеріальну частину і техніку, а також навчаються. Але вечори та вихідні дні у них вільні. Офіцери мають більше можливості бувати з сім’єю.

Ранні шлюби взагалі заведені серед моряків і прикордонників. Багато офіцерів одружуються одразу ж після закінчення училища.

Одружені дивляться на одинаків, звичайно, звисока.

– Одружись, не пошкодуєш! – поблажливо радили Олександрові. – Зв’язок з берегом буде міцніший. Та й на морі якось бадьоріше. Зверни увагу: корабель – і той швидше повертається з кордону на базу, – як кінь до стайні. Після штормів і бур відпочиваєш душею в сімейному колі.

– Це ще яка жінка попадеться! – відбувався жартами Олександр. – Трапляються такі, що в морі, мабуть, спокійніше.

Але він справді в морі почував себе краще, ніж на суші. Був зібраніший, здоровіший, щасливіший.

Життя на кораблі заповнене до краю, воно просте і осмислене.

У своїх листах Олександр лаконічно “доповідав” Грибову і Вікторії Павлівні про себе, описував, як старається виробити в собі шубінський характер:

“Ось, наприклад, сумніви і вагання. Я намагаюсь не допускати їх до себе. Вагатися, сумніватися – це не те, що обдумувати. Різні речі, так же?

І раптом помічаю: вагаюсь! Еге! Одразу круто кладу руля. Приймаю те рішення, яке перше спало мені на думку. Тут саме важливо, що перше! Так учив гвардії капітан-лейтенант. “Тренує волю, привчає до рішучості”, – пояснював він нам. І наводив випадок з ослом: “Погано бути ослом. А особливо погано – буридановим ослом”.

4

Восени 1952 року мали відбутися окружні спортивні змагання. Ранньої весни, коли крига ще сковує море, комдив, “активний уболівальник”, відрядив Олександра до Ленінграда тренуватися.

Як виявилося, сусідом його по гуртожитку був давній знайомий – Ривчун. Він займався самбо.

Тренуванням динамівців-самбістів, казав Ривчун, керував учасник війни, колишній полковий розвідник, людина вже немолода, близько п’ятдесяти років. Недавно він повертався вночі з гостей. У безлюдному провулку троє перегородили йому дорогу. “Витрушуйся, дідусю, з шуби”, – запропонував ватажок. А двоє інших не кваплячись зайшли ззаду – “допомагати”.

“Не знали, дурні, кого чіпали. Самого Івана Опанасовича! – сміючись, розповідав Ривчун. – Розкидав їх, як кошенят. Потім уже опам’ятались, у міліції. Сидять на лаві рядком і очима на нашого тренера лунають – ось тобі й дідусь!”

Це зацікавило Олександра. Кілька разів він супроводжував Ривчуна на заняття самбо. Спочатку лежав осторонь на купі матраців, спостерігаючи, як миготять перед ним міцні тіла, слухаючи короткі заохочувальні вигуки: “Чудовий захват!”, “Тепер підсік!”, “Переводь на бойовий прийом! Усе!”

Потім мускули спортсмена нетерпеливо запросилися на середину залу. Ривчун з дозволу інструктора показав Олександрові кілька прийомів.

– Швидка реакція в тебе, – похвалив він. – Але дуже багато сили пускаєш у хід. А більшість прийомів полягають якраз у тому, щоб спрямувати силу противника собі на користь…

У свою чергу Олександр запросив Ривчуна в басейн для плавання.

– Наша вода о сімнадцятій нуль—нуль, – попередив він. – Не запізнюйся! Вода в басейні назахват.

Останній рік в училищі Олександр тримав першість з плавання. Він і до того плавав добре – завдяки вимогливості Шубіна. Та, тільки закинувши балони за спину, а на ноги натягнувши ласти, по-справжньому відчув радість плавця.

Ривчун смирненько сидів на лавці, підібгавши під неї ноги в калошах (гостям видавали калоші). З басейну довгими хвилями вихлюпувалась вода. На підлозі розтікались калюжі. Навколо стояв гамір від командних вигуків, плескоту, швидких ударів по воді.

Басейн було підсвічено зсередини Гнучкі тіні ковзали туди і сюди, ніби рибки в акваріумі.

І як же приємно було на деякий час стати рибкою! Занурюючись у воду, Олександр щоразу був захоплений чарівним перетворенням. Підводник, замкнений у своїй металевій коробці, навіть водолаз, який тяжко ступає по дну в чоботях-грузилах, не відчуває нічого подібного. Відчуття підводного плавця можна порівняти хіба що з вільним польотом у повітрі.

Проносячись по басейну з краю в край, легко розвертаючись, швидко піднімаючись і опускаючись, Олександр думав, що так, напевно, буде літати людина. Реактивні літаки використовуватимуть лише на великих відстанях – для далеких подорожей. А повсякденно в побуті застосовуватимуть легенькі пристосування на зразок акваланга. Пружне, рухливе, пронизане голубими іскрами повітря буде надійно тримати – як вода тримає Олександра.

– Ну як? – спитав він, знімаючи маску і сідаючи поруч Ривчуна.

– А ти, я помічаю, цілеспрямована людина, – сказав той, примружившись. – У тебе не окружні змагання в голові, а щось інше. Я знаю що. Нової зустрічі сподіваєшся, щасливого випадку?

– Випадку? – Олександр з гідністю випростався. – Щодо випадку мій професор каже так: “Слабкий шукає випадку. Сильний його створює”. Французька приказка, до твого відома!