Текст книги "Секретний фарватер"

Автор книги: Леонид Платов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 31 страниц)

– Але ж ви так і не випили за наших пасажирів.

– Ви також, пане капітан другого рангу!

Командир підняв свій келих, поглянув на вино проти світла і обережно поставив на стіл.

– Чудове вино! Особливе. Його берегли для нашого останнього пасажира. Ні, не для гравця в покер. І не для екс-короля. Для того, хто лаштувався стати нашим останнім пасажиром. Адже нас збиралася вшанувати своєю присутністю найвисокопоставленіша персона в Німеччині. Струнко, лейтенанте Гейнц! Встати і простягти праву руку вперед. Ну-ну, я пожартував. Але ви вгадали.

Найнеймовірніше в цій розмові було ще попереду. Командир сказав:

– Нас називають лейб-субмариною фюрера. Але з чим це пов’язано?

– Не знаю.

– Само собою. Звідки вам знати. Це знають тільки троє: я, мій штурман та Адольф. Тепер – з вами – уже четверо. Та ви, сподіваюся, не вибовкаєте?

Я ледве не впустив келиха. Назвати фюрера на ім’я! Це вже само по собі було державний злочин!

– У кабінеті Адольфа, – сказав командир, – висить, до вашого відома, особлива карта. На ній ретельно – Адольф вельми ретельна людина – відзначають місцеперебування нашого підводного човна. Адольфові хотілося б, щоб у такий тривожний час ми були ближче до нього. І для цього він має підстави.

Потягнувшись за пляшкою, командир мало не перекинув стола. Я поспішив підтримати його.

– Дякую… Але ви зовсім перестали пити. Чи не лякаю я вас своєю одвертістю?

Командир випростався і без усмішки подивився на мене.

– Слухайте далі. Найцікавіше далі. Щодня в домовлений час мій радист виходить в ефір і настроюється на певну хвилю. Він жде. Він терпляче жде. На хвилі нічого не з’являється, і це добре. Значить, Третій рейх ще стоїть. Та ось – уявімо такий гіпотетичний випадок – в каюту до мене стукає радист. “Сигнал прийнято, пане капітан другого рангу”, – доповідає він. Це найпростіший умовний сигнал. В ефірі пролунало кілька тактів. Десь крутиться пластинка. Виконано популярний романс гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”. Чи не нагадує це вам: “Небо безхмарне над Іспанією”?[54]54
  Умовний сигнал починати контрреволюційний заколот в Іспанії.


[Закрыть] Тоді небо не було безхмарним над Іспанією. І тепер мелодія лунає лиховісно. Вона розлягається як похоронний дзвін над Німеччиною! Це означає, пане лікар, що все пропало. Третій рейх загинув, і Адольф накарячках вибирається з свого бункера. Він кличе на допомогу мене! Я повинен облишити всі справи! хоч би чим займався, хоч би де перебував, і повним ходом прямувати до найближчої Вінети на узбережжі Німеччини. Там у люк нашого підводного човна спустяться Адольф, Єва, два—три охоронці. Відсіки “Летючого Голландця” – ось усе, що лишилося Адольфу від його імперії! Потім занурення, повний вперед, курс вест, Амазонка!.. Врахуйте: радист, що прийняв сигнал, не знає його таємного сенсу. Знаємо тільки ми: Адольф, Венцель, я та ви. Тепер уже й ви! – Він люб’язно повернувся до мене всім тулубом: – Бачте, Адольф хотів би на певний час загубитися в темряві тропічних лісів. Черчілль тисяча дев’ятсот сорокового року ладнався евакуюватися до Канади. Чому б Адольфові не прихиститися на тому самому континенті, але трохи на південь, у своїх земляків, в Бразілії? Він хотів би, як ми, вдати з себе мертвого. Третій рейх не існує, росіяни на вулицях Берліна, та в резерві в Адольфа “Летючий Голландець”. Поки є “Летючий Голландець”, ще не все втрачено.

Він наблизив своє обличчя майже впритул до мого:

– Сигнал “Ауфвідерзеен” буде прийнято, не сумнівайтесь. Але чи я його зрозумію, ось у чому річ! Адже я можу і знельсонити?

– Як це – знельсонити?

– Маю на увазі підзорну трубу і вибите око адмірала Забули цей анекдот?

Я здригнувся. Я пригадав![55]55
  У битві під Трафальгаром Нельсон дістав наказ, якого не захотів виконати. Приклавши підзорну трубу до вибитого ока, він сказав: “Не бачу сигналу! Продовжуйте той самий маневр!”.


[Закрыть]

– Одначе ви, помічаю, здригаєтеся щоразу, коли я кажу “Гітлер” чи “Адольф”. Гаразд, заради вас – ви ж мій гість – називатиму його “фюрер”. Я поясню вам, чому хочу знельсонити.

Він відкинувся на спинку стільця.

– Бачте, мені набридло діставати накази. В очах цих високопоставлених добродіїв, які навіть не здогадалися підвищити мене в званні, мій “Летючий Голландець” – всього лиш підводний лайнер. Помилка! І я відхиляю черговий наказ. Я вирішую самостійно. Ось мій намір: фюрера на борт не брати! – Мабуть, тішачись з вигляду мого обличчя, командир повторив, смакуючи кожне слово: – Еге ж, фюрера на борт не брати!

Потім дбайливо долив вина в мій келих.

– Це міркування для вас, звичайно, нове, – додав він заспокійливо. – Поступово ви призвичаїтеся до нього. Сигнал, гадаю, пролунає завтра чи позавтра. Та це вже ні до чого, фюрер живий – непотрібний. Мертвий, либонь, ще на щось придасться.

– Яка ж користь від трупа? – спитав я розгублено. – Хоча, кажуть, у Бухенвальді й Освенцімі…

– Не те, ні. Геній, навіть без вищої освіти, знадобиться на інше. Фюрерові потрібна не Єва, а свята Єлена. Ореол мученика личитиме йому.

– Маєте на увазі ув’язнення? Муссоліні вже побував у неволі.

– І дарма втік звідти. Скорцені, звісно, спритний, але дурний. Муссоліні набагато краще виглядав би в засланні, скарлючившись біля Наполеонових ніг, ніж на шибениці, та ще підвішений головою донизу. Я зичу фюрерові ув’язнення! Стати мучеником – це найліпше, що він ще може зробити на користь спільній справі.

Розділ четвертий
Донос із могили
(“Зберегти кофри фюрера!”)

– Але багаж він постарався приставити заздалегідь. – Командирів голос долинув до мене, як крізь щільно задраєний люк.

– Який багаж?

– Кофри. П’ять кофрів. Не вдавайте, що ви не бачили їх! Ви були на пірсі, коли їх вантажили. А що в цих кофрах?

– Звідки я знаю?

– Сорочечки Єви Браун?

– Можливо.

– Ні. Кофри, якщо пригадуєте, приставлено вночі перед Новим роком. У цьому був розрахунок. Усі в Піллау перепилися. Пірс оточила охорона. Багаж супроводили сім офіцерів СС. “Чи не занадто для звичайного багажу?” – подумав я.

– Хіба вам не сказали, що в кофрах?

– Есесівці лише попередили, що багаж – особливої державної ваги! Отже, сорочечки зразу відпали. Та забудьмо на кілька хвилин ці кофри! Я не договорив про себе. Випустив одну подробицю. Фон Цвішени – з Ганновера. Ми пишаємося тим, що теперішній англійський король – наш земляк. Аякже! До недавнього часу королі Англії за сумісництвом були курфюрстами Ганновера. Батько теперішнього короля, воюючи чотирнадцятого року з Німеччиною, зважив, що йому пристойніше називатися Віндзором – за найменням загородньої резиденції. Роздумуючи в Піллау над долею Третього рейху, я згадав одного нашого доброго курфюрста, предка Віндзорів. Він продавав своїх підданих у солдати будь-якій платоспроможній чужоземній державі. І брав зовсім недорого, уявіть! Три талери за голову! Потім у пам’яті спливли гессенські стрільці. У вісімнадцятому столітті англійський король найняв їх і вирядив за океан приборкувати американських бунтівників. Вдумайтеся в це! Наші предки допомагали англійцям проти Георга Вашінгтона! Чи не настане, міркував я, час, коли Вашінгтон (вже місто, а не президент) купуватиме наших солдатів, щоб з їхньою допомогою приборкувати якихось інших повстанців? Платили б за голову, напевно, вже не талерами, а доларами, що набагато приємніше. У чім ви більше кохаєтеся, лікарю, в талерах чи в доларах?..

– Я люблю і те й друге, – відповів я, щоб відчепитись.

– Але ж це не годиться, лікарю. Слід зупинитися на чомусь одному. Бачте, мій предок – про нього зберігся родинний переказ – вирушив з гессенськими стрільцями до Америки і не повернувся звідти. Якщо солдати Вашінгтона не порішили його, значить, він прихлібився на американській землі. Дуже ймовірно, що в мене родичі в США. Потрапивши туди, можу здибати мільйонера з таким самим, як у мене, прізвищем. І ось, сповнений гостинністю, він нагадає мені одне латинське прислів’я. Ви лікар і обізнані з латиною: “Убі бене, убі патріа”.[56]56
  “Де добре, там вітчизна” (лат.).


[Закрыть]

Я машинально виправив:

– Не “убі”, а “ібі”.

– Хай “ібі”. Але ви схопили мою думку? Мені здалося, що я схопив її.

– Боже мій! – вигукнув я. – Ви хочете продати фюрера американцям?!

Я уявив собі, як фон Цвішен, звично кривляючись, приймає на борт фюрера та осіб, що його супроводжують, потім, вийшовши в море, нишком змінює курс і, замість того, щоб прямувати до Південної Америки, завертає до берегів Північної.

– Та це ж зрада, пане капітан другого рангу! Командир гоноровито скинув голову:

– Я вже сказав: фюрера на борт не брати! Так я вирішив. У каюті кофри, п’ять кофрів. Для фюрера нема місця. До того ж я не курфюрст Ганновера, не торгую німцями, беручи по три талери з голови.

Признаюсь, я образився за нашого фюрера.

– Ви висловлюєтеся так, – сказав я, – ніби це пересічний ландскнехт, а не вождь німецького народу і найвидатніший полководець усіх часів. Думаю, американці дали б за нього більше, ніж три талери.

– А навіщо він американцям?

Мені дух сперло від обурення.

– Кофри – інша річ, – спокійно провадив далі командир. – Американці, напевно, не відмовилися б од кофрів. Отож-бо, пане лікар, описавши циркуляцію, ми повернулися до наших кофрів! Слухайте далі. Найцікавіше попереду. Незадовго перед нашою вечерею я збив замки на кофрах фюрера!

– О! Пане капітан другого рангу!

– Так вам же самому до смерті кортить побачити, що в цих кофрах. Ви навіть посунулися вперед на стільці. Гадаєте, там виливки золота або намисто з перлів? Ні. Там самі лише теки. Чорні, жовті, сині, білі. І на всіх сургучеві ляпки, як згустки запеченої крові. А впоперек кожної теки напис: “Державна таємниця”.

Таж і на моєму щиті той самий девіз! І я не злякався…

Щойно я зірвав сургуч і розкрив першу теку, як збагнув, що натрапив на скарб.

Переді мною був особистий архів фюрера!

Не знаю, чи ви знаєте, що фюрер короткозорий. Він старанно приховує це і, кокетуючи, не погоджується носити окуляри. Адже ж ні Цезар, ні Наполеон не носили окулярів!

Тому для фюрера виготовлено особливу друкарську машинку. Я бачив її. Літери – спокійної округлої конфігурації, і вони вдвічі більші проти звичайних. Документи, призначені для фюрера, друкуються тільки на цій машинці: на маленьких аркушах і з великими полями – так він полюбляє.

Досить було мені глянути на перший же папірець, що трапився під руки, щоб пересвідчитися: це віддруковано для фюрера!

– Я зрозумів, що в теках! – крикнув я. – Там плани третьої світової війни!

– Зовсім ні! Нюх цього разу зрадив вас! Втім, відгадка близько, майже поруч.

Я розвів руками, визнаючи свою поразку.

– Воєнно-стратегічні концепції, – сказав командир, – дуже швидко старіють, особливо ж у наш час, напередодні атомних баталій. Але людська природа лишається незмінною, і це вельми кепська природа, пане лікар. Ми з вами знаємо про це краще, ніж будь-хто інший. Така вже наша професія: вишукувати погане в людині, щоб використати це погане для своїх замірів.

Я обережно висловив інше припущення:

– Компрометуючі документи?

– Так. І вони – поряд з іншими. Повторюю: там є все, чого забажаєте, пане лікар! Найбагатший у світі асортимент диверсій!

Командир зареготав. Він так зрідка сміється, що я від несподіванки здригнувся.

– У кофрах, – говорив він далі, – разом з переліками й вибірками, надрукованими для фюрера, містяться також: чудові двірцеві перевороти, сліпучі вибухи, моментальні фотографії, зроблені з-за рогу (вбивають, як кулі), оригінали необачно виданих розписок і майстерно виготовлені фальшивки, які було (чи буде) підкинуто ворожій розвідці через послужливу нейтральну розвідку. Адже буває, що погубити чиюсь репутацію – однаково, що висадити в повітря військовий об’єкт, хіба не так?

Є кофр, який я назвав клоакою. З його вмістом годилося б ознайомлюватися, пане лікар, надівши попередньо рукавички смітникаря.

У цьому кофрі є досьє на деяких політичних діячів Європи, Америки та Азії. До окремих досьє прикладено рахунки з ресторанів чи рецепти лікарів, які, без сумніву, не підлягають розголосу.

Дехто з цих політичних діячів ще не розгорнувся, не ввійшов у повну свою силу. Та це не біда. Документи зберігаються про запас. А діяч, розгулюючи вулицями, не знає, що хтось уже поклав пальці на його горло і може будь-якої миті натиснути – так, трошечки, для попередження.

Є також списки (за країнами) діячів, яких я назвав би: “Люди-Вінети”. Цим розписки й рецепти вже було показано. До слушного часу “люди-Вінети” законсервовані і затаїлися. Але досить подати майже нечутну команду, і…

Поспішаю відвернути підозру від себе, штумбанфюрере. Я став побоюватися, чи не перевищую своїх повноважень, обговорюючи суть операцій, поки що тільки накреслених, тобто особливо секретних. Але нашого Мовчуна, нашого Підводного Мольтке, уже не можна було спинити.

– Вважайте, що це моя примха, – сказав він, – але я хочу, щоб ви, пане лікар, збагнули розмах диверсій, намічених на період “після війни”. Ось вам одна з них. Вона називається: “На дно!” Світ ніколи ще не бачив таких своєрідних за задумом та масштабом операцій.

Я, пане лікар, напрошуюся на похвалу. Це я подав думку про операцію “На дно!”. “Мій фюрере! – сказав я, закінчуючи свій останній звіт. – Чому б не застосувати щодо Третього рейху дещо з тактики “Летючого Голландця”? Але, зрозуміло, в гідних вас, грандіозних масштабах!” – “Не розумію”,– вирік фюрер. – “Покладіть усю Німеччину на грунт! – сказав я. – Певна річ, тимчасово. Поки мине небезпека. Вряди-годи ви могли б піднімати перископ і розглядатися: чи не час уже виринати?”

– І фюрер скористався з вашої поради?

– Як бачите. Я ж вам казав: він геніальний плагіатор. І притому природжений лицемір. Запевняю вас: він знав про переговори пройдисвіта в пенсне з Бернадоттом! Вірний Генріх[57]57
  Таке було прізвисько Гіммлера.


[Закрыть] гадав, що морочить свого фюрера, – насправді ж фюрер дурив Вірного Генріха. Фюрерові не могла не припасти до смаку думка притаїтися. Німцям тепер треба притаїтися, завмерти. Над їхніми головами з гуркотом прокотяться два стрічних вали, зіткнуться й… Але німці вціліють, покірно ввібравши голови в плечі. Вони будуть згорблені доти, доки їм подадуть команду випростатися.

– Хто подасть команду?

– Фюрер хотів зробити це сам. До тих пір Німеччина повинна прикидатися мертвою – як і її фюрер. Тільки-но набере чинності план “На дно!”, як військові заводи нечутно опустяться під землю. Однак люди працюватимуть далі. Вони куватимуть зброю, як гноми в своїх печерах. Німеччина під ворожою кормигою – це країна гномів, тіней, привидів! Чарівне перетворення триватиме довго, багато років, може й десятиліть. Авжеж, країна перевертнів… Похнюплений погляд, лисяча безшелесна хода, улесливі і ухильні манери.

А в дуже надійних схованках зберігаються архіви. Всі військовослужбовці на обліку, картотеки в цілковитому порядку. Країна розподілена на підпільні військові округи. Діючи пліч-о-пліч протягом років, різні групи перевертнів нічого не знають одна про одну. Система взаємоізольованих відсіків, як на підводному човні. О! Фюрер урахував наш досвід до дрібниць. У плані є навіть параграф щодо “дійних корів”.[58]58
  Допоміжні кораблі, які постачали пальне, боєприпаси та продовольство підводним човнам, що довго перебували на позиції в океані.


[Закрыть]

– Невже?

– Американські трести й банки будуть цими “дійними коровами”. Вони постачатимуть все конче потрібне Німеччині, яка лежатиме на грунті. Уся Німеччина, пане лікар, обернеться на Вінету! Скінчиться призначений строк, і вона знову вирине із дна, вірна покликові сурм. Не під теленькання різдвяних дзвонів! Під грізну музику Вагнера! Сурми, сурми! Літ валькірій! Недарма вагнерівський “Літ валькірій” став маршем нашої дальньої бомбардувальної авіації.

Командир зажмурився.

– Безгомінна водна гладінь, і над нею стелиться дим. Та ось – протяглий поклик сурми! Вода завирувала. І на поверхню з шумовиння почали виринати міста. Спочатку виткнулися дзвіниці, заводські димарі, щогли радіоантен. Потім з’явилися шпилі червоних дахів і крони дерев. Країна неквапом спливала, і зразу ж густий жовтий дим завис над заводами, а з протряхлих злітних майданчиків піднялися літаки і зграями закружляли в повітрі.

Він розплющив очі. Холодний блиск їх був як світло фар, що зненацька спалахнуло в темряві.

– Так! Це Німеччина, пане лікар! Наша з вами Німеччина! Четвертий рейх!

Командир долив собі вина, розхлюпуючи на скатертину. Проте майже не пив, тільки пригублював. Здавалося, він захмелів від самих тільки слів, від признань, висловлених нарешті вголос.

Він сказав:

– Та коли ж і випити, як не тепер? Уявляєте, що коїться в бункері фюрера? Жах глушать вином прямо з пляшок і бродять по коліна в коньяку…

Я мовчав. Я відчував, що задихаюся.

Човен давно не спливав. Повітря у відсіках було забруднене, задушне.

До того ж командирова каюта дуже тісна. Я сидів на дзиґлику, командир – на койці. Стіл такий малий, що наші коліна дотикалися. Командир раз у раз перехилявся через ріг стола і дихав прямо мені в обличчя.

Дивуюся, що мене не знудило від цього жахливого запаху яловичини та кислого смороду. Але я стерпів це в ім’я службового обов’язку!

Я ждав, коли командир знову скаже про гаданий переїзд фюрера до Південної Америки. Нарешті він згадав про це:

– Фюрер ще сподівався воювати. Руками пройдисвіта в пенсне він хотів зштовхнути лобами росіян і англосаксів, підцькувати їх до бійки, а самому прудко відскочити набік!

Гадаю, що готувалася інсценівка самогубства. Підхожий труп знайшовся б. Потім капітуляція, Третій рейх опускається на грунт.

А фюрер відігрівається од берлінських дрижаків у новому своєму вовчому лігві – у Вінеті—п’ять, на березі річки Аракари. Поступово до нього з’їжджаються помічники: Борман, Хойзінгер, Ейхман. І кофри тут же, під рукою. Кожен кофр, якщо хочете, – це скриня Пандори. П’ять скринь Пандори, напханих усілякими жахами й нечистю по саме нікуди!

Уявіть тропічну зоряну ніч. Ви бували на Аракарі і знаєте, що це таке. Під бурмотіння папуг та вереск мавп фюрер, озираючись на двері, розмотузовує зав’язки своїх тек і обережно перегортає сторінки. Потім звільна, щоб продовжити втіху, розкладає на столі географічні карти…

Але нічого цього не буде! Я, Гергардт фон Цвішен, командир “Летючого Голландця”, оглянувши секретний архів фюрера, визнав його цінним і корисним. Однак самого фюрера – зайвим! О, ви не можете цього втелепати! Адже ви останній вірнопідданий!

Подейкують, що у фюрера не лишилося резервів. Дурниці! Саме я був останній резерв фюрера. Спочатку він покладався на атомну бомбу, потім на Венка і Штейнера і, наостанку, на мене. В цьому розгадка нашої стоянки в Піллау.

Я промимрив щось про запасний вихід.

– Саме так! – підхопив командир. – Карета, що жде біля запасного виходу. Але фурманові до смерті набридло розвозити пасажирів! До того ж я не вірив у переговори Гіммлера з англійцями та американцями.

– Чому?

– Росіяни, на жаль, стали героями цієї війни. І Трумен, і Черчілль не збулися б клопоту в себе вдома, якби рушили війська проти росіян. Я зважив на все це, і ось “карета” від’їхала од запасного виходу – з багажем, але без пасажира.

Здається, я витер піт з чола. Певен, що найдосвідченіший слідчий не часто чув такі визнання, навіть при застосуванні засобів третього ступеня.

– Кофри, кофри!.. А чи знаєте ви, який наказ дістав я в Піллау? “Знищіть кофри!”

– Не може бути!

– Еге ж. Вони там просто показилися від переляку, ці бункерні щури. Сплелися в клубок і качаються по долівці, кусаючи один одного за хвости. Наказа дали, без сумніву, минаючи фюрера.

– А чий підпис?

– Геббельса. Старий забреха боїться, що теки попадуть до рук росіян або англійців та американців. Але я не знищу кофрів, хоча б з поваги до людської праці. Сотні, тисячі найбільших німецьких спеціалістів протягом кількох років не розгинаючись працювали над планом германізації світу. Це шедевр нашого національного організаторського генія! І погубити шедевр?.. Ні!

Одначе річ не тільки в цьому.

Я, пане лікар, домігся того, про що мріяв усе життя. Ви бачили: я виконував найскладніші таємні доручення, від яких залежав хід війни. Лоуренсові чи Ніколаї не снилися такі доручення. Відблиск вищої влади падав на мене. Але тільки відблиск! Усе життя мені не давала спокою, мучила ця дразлива близькість до вищої влади. І ось вона, влада! Я цупко тримаю її в руках!

Різномасні теки – це влада! І випустити її за наказом брехливого базіки, що сам себе замурував у бункері? Я не був би Гергардтом фон Цвішеном, якби скоїв це.

Одна-єдина людина могла мені перешкодити. І не виключено, що спробує перешкодити.

– Хто ж це?

– Американці називають його віце-фюрером. Наші лакизи – тінню фюрера.

– Рейхслейтер?[59]59
  Мартін Борман, начальник партійної канцелярії, що невідлучно перебував при Гітлері.


[Закрыть]

– Бачили його? Його мало хто бачив. Він з тих, хто ховається за тило трону і тільки деколи нахиляється до вуха володаря. Я ненавиджу його, як ненавидів Канаріса. Він готувався супроводжувати фюрера до Південної Америки. Ну що ж! Якщо він дістанеться туди і спробує накласти лапу на кофри з теками, поборемося! Теки мої! Не хочу більше воювати ні за Мартіна, ні за Адольфа Другого, ні за Адольфа Третього![60]60
  Йдеться, мабуть, про Адольфа Хойзінгера та Адольфа Ейхмана.


[Закрыть]

Я розчинюся в джунглях Амазонки. Цілковита нерухомість, безгоміння! Ждатиму. Я навчився ждати. І, певно, буду щасливий, чекаючи. Свідомість своєї влади над подіями та людьми, хай навіть таємної влади, – це те, що дає найбільшу в житті насолоду, пане лікар! У відчутті своєї всемогутності буду рівня самому господові богу.

(Звичайно, це було вже блюзнірство, але після того, що я почув про фюрера…)

– О, я почну не з кортиків, як Гладкий Герман! Настане час, коли вже не вдаватимуться до послуг підставних осіб: сенаторів, міністрів. Країною особисто правитимуть привідці концернів, мільярдери і мільйонери. І я хочу бути серед них! Це ж не занадто велика плата за теки, як ви гадаєте?

Я не хочу стати перед своїми американськими родичами з жебрущою рукою. Я оповіщуся їм не як бідний родич – але як голова роду Цвішенів!..

Еге, так я і зроблю. Мені полегшало, коли я пораявся з вами, пане лікар. Спасибі за раду.

(Та я, присягаюсь, нічого не радив йому. Під кінець я навіть перестав кидати репліки).

Він замовк, дивлячись повз мене, і-я з страхом озирнувся: чи не стоїть хтось позаду, нечутно вийшовши до каюти? Але там не було нікого.

Командир допив вино і обома руками розтер обличчя, немовби вмиваючись.

– А тепер, – сказав він спокійно, – ідіть-но спати, лікаре! Годинку ще встигнете поспати!..

І ось я, скориставшися з цього дозволу, вклався на свою койку і натягнув на голову ковдру.

Розмова з командиром відтислася в моєму мозку, як при спалаху магнію. Адже ви, штурмбанфюрере, хвалили мою пам’ять, вважаючи її моєю найсильнішою властивістю. Та й не така це розмова, щоб її забути.

Ви бачите: фон Цвішен виказав себе з головою! Заходи потрібні негайні і, смію гадати, нещадні. На шляху до Південної Америки нам не обійтися без Вінети—першої – для заправки пальним, і тоді…

Мій фюрере! Звертаюся безпосередньо до вас! Це справа державної ваги, не терпить зволікання! Фон Цвішен не візьме вас на борт! Він пережде у шхерах, потім пробиватиметься без вас через Бельти і Каттегат до Атлантики. Він також відмовився виконати наказ про знищення особливо секретних документів, що можуть попасти до рук росіян або англійців та американців!

Фон Цвішен – державний злочинець! Він зламав присягу! Він на додачу обікрав вас, мій фюрере! Привласнив ваші геніальні накреслення на повоєнний період!

Він перечасує, щоб набити на них ціну, і продасть тому, хто більше заплатить. Він сам у цьому признався…

“Ідіть-но спати, лікарю!” – сказав він. І з якою гримасою сказав! Я б геть чисто відгриз йому трясучу голову, якби міг.

Мій фюрере! Вони поклали вбити мене! Пронюхали, що я стежу за ними, і ухвалили вбити. Ось чому фон Цвішен вивертався переді мною навиворіт. Я приречений.

Я збагнув це лише тепер. Збагнув ненароком.

О, я зрозумів, зрозумів! Так одверто можна говорити тільки з людиною, якій лишилося жити лічені хвилини. Нічого не встигне виказати, навіть якби хотіла!

Венцель уже походжає біля моєї каюти. А ось прийшов Курт. Він усівся за столом у кают-компанії. З-під ковдри я бачу його прищулені очі.

Коли ж вони ухвалили вирок? Учора? Сьогодні? За фронтових умов досить згоди трьох офіцерів, щоб скласти смертний вирок.

За кілька хвилин човен вирине. Мене потягнуть по трапу на палубу. У нас розстрілюють на палубі. Позаду несуть баластину. Мені накажуть іти на ніс не оглядаючись. Я знаю ритуал, я був при страті. І тепер усе це скоїться зі мною, боже мій! Але ж не можна вмерти так одразу! Я не встиг приготуватися. Треба звикнути до думки, що за кілька хвилин…

Проклятущі!

Однак вони не знають, що донесення записано й буде відіслано за призначенням – безпосередньо вам, мій фюрере! Фон Цвішен вважає мене вже мертвим? Ні! Поки я можу говорити, пане капітан другого рангу, я небезпечний! Хай трутизна подіє не одразу, але вона подіє, і вона смертельна.

Мій фюрере! Вбийте їх! Убийте!

Але тільки – повільно! Як адмірала Канаріса!

Покваптеся віддати наказ начальникові Вінети—першої. Хай він схопить їх одразу, як тільки човен прибуде і почне заправлятися пальним.

Але врахуйте: фон Цвішен хитрий, як тисяча відьом. Він може здогадатися про пастку за найнезначнішими прикметами. А його не можна випустити! Пошліть на пірс взвод, ні, краще роту автоматників, блокуйте з моря виходи з гавані.

Можна затопити човна тут же, біля причалу, – за допомогою авіації, але треба неодмінно допитати Цвішена перед стратою. Із застосуванням засобів третього ступеня!

Сподіваюся, штурмбанфюрер примусить фон Цвішена стати ще балакучішим, ніж він був зі мною. Правда ж, ви примусите, штурмбанфюрере?

Присягаюся перед лицем смерті, підтверджую правильність викладених фактів! Усі офіцери на нашому підводному човні – зрадники! Головний зрадник – фон Цвішен! Із стенографічною точністю я навів його висловлювання про фюрера, якого він називав при мені Гітлером та Адольфом. Він не збирається виконувати наказ про секретний архів. Крім того, у нього є родичі в Америці.

Зараз сховаю плівку до футляра.

Мій зв’язковий візьме його, коли човен пришвартується біля пірса у Вінеті. Потім футляр доставлять вам звичайним шляхом.

Усе! Курт підвівся з-за столу.

Убийте їх, мій фюрере!!!”