Текст книги "Улюбленець слави"
Автор книги: Джойс Кері
Жанр:
Детская проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 28 страниц)
125
Честерове бажання викликати в мені цей спогад (у присутності Селлі та Бутема) вельми стривожило мене: я чудово розуміла, що то не випадкова стареча химера,– Честер цілком серйозно вважав, що я й досі йому належу. Тож мою спробу покинути його бодай на один день він сприйняв як зраду. Та коли, глянувши на годинника, я сказала, що мушу йти, він раптом почав мало не запобігати переді мною, хвалити мою терплячість і, нарешті, промовив:
– Так, я знаю, ти мусиш іти,– але нам вистачить яких п'ять хвилин,– лише перевірити нумерацію.
І він невимушено перегорнув наступну сторінку.
Але я відповіла, що не маю жодної зайвої хвилини, і вийшла з кімнати, що неабияк вразило Селлі: мовляв, як це я могла йому відмовити, коли він поводиться так «розважно». А я, причиняючи за собою двері, подумала, що, на щастя, вже більше ніколи не зустрінуся з Честером.
Та коли за кілька годин по тому я сиділа на кухні, складаючи меню (для тітоньки Леттер) на час нашої відсутності, щойно перед тим розпорядившись, щоб куховарка приготувала нам на дорогу холодну закуску (вона саме вийшла у пташник зарізати півника), туди вихором влетів Честер, який люто накинувся на мене й розіп'яв мене на стільці.
Ніколи ще я не бачила його в такому шаленстві – він ніби карав мене.
– Ти така ж, як усі,– бурмотів він.– Тільки про себе й думаєш,– каліцтво, всюди саме лише моральне каліцтво!
– Честере! – заблагала я.– Зараз вернеться куховарка і все побачить!
І справді, крик півня, якого куховарка підняла за крила, раптом урвався. Але в ту ж мить я почула інший звук, що змусив мене перевести погляд з вікна на двері. На порозі стояв, витріщившись на нас, Бутем.
Його ніби громом прибило. Він не міг промовити й слова. Крізь розкохане Бутемове тіло наче просвічував колишній хлопчисько,– отой незграба крамарчук, що не подужав працювати навіть у бакалійника. Цей хлопчисько був надзвичайно честивий, тож вельми моральний,– а тому сьогоднішній Бутем з усією своєю добропорядністю був просто вбитий побаченим. Він почервонів, як рак і нарешті, молитовно склавши руки на грудях, ледь вичавив прохацьким тоном:
– Ради бога... ради бога...
Честер (не помічаючи, що на нас дивляться, остаточно розлютився, коли я спробувала відштовхнути його) анітрохи не знітився, почувши Бутемове белькотання. Він умить відскочив убік і з силуваним обуренням заволав:
– Про що це ви? Що ви там белькочете? Хто вам дозволив залишити роботу?
Його ніби страшенно здивувало, коли бідолашний Бутем, переступаючи з ноги на ногу і роблячи неймовірні гримаси, кінець кінцем спромігся промовити:
– Але я бачив!.. Хіба я винен... Я не можу...
– Я що, у божевільні, де ідіотів переслідують марева? – заволав Честер. І, підскочивши майже впритул до Бутема, він замахав на нього руками.– Геть звідсіля, сер! Я знати не хочу ваших інсинуацій, мені соромно й подумати про таке у присутності леді! Але це повністю відповідає вашій поведінці від деякого часу,– поведінці людини, якій на думці, мушу сказати, лише гидота! Мені це вже обридло, і я не дозволю шпигувати за кожним моїм кроком! Ви стали нестерпні, і вам не місце у моєму домі! Геть! Я кому кажу? Геть з мого дому!
Побачивши, що Бутем з упертістю тупака і далі стоїть на місці, лише переминаючись із ноги на ногу й безтямно ворушачи губами, Честер віддав мені легенький уклін, наче тій дамі-патронесі з президії, торкнув мене за лікоть, ніби пропонуючи підвестись, і вивів з кімнати. Одне слово, то був цілком гідний відступ. І навіть не відступ,– просто то був розважливий акт, щоб увільнити мене від неприємної сцени.
І він таки й справді вигнав Бутема з дому! Звичайно, зчинилася бозна-яка буча,– ніхто до ладу не міг зрозуміти, що, власне, сталося. Честер безперестану кричав і так усіх заплутав, що навіть я почала сумніватися, чи міг Бутем побачити щось таке, через що треба було вчиняти скандал. Сама лише Селлі беззастережно обстала за Бутема. Але Честера, звісно, вона не ганила. Як на неї, в усьому завинила я, тільки я,– по-перше, тому, що розірвала шлюб з Честером, а по-друге (і в цьому, боюся, більшість молодих жінок будуть з нею солідарні), тому, що я не повинна була призводити до того, щоб «таке» сталося.
Тим самим вона поставила ультиматум – Честер негайно повертається з нею до Менора. Честер рішуче й досить брутально послав її під три чорти.
Це так вразило Селлі, що мені стало навіть шкода її. Бідоласі й у голову ніколи не заходило, як мало важить її «відданість» для Честера, який теж «відданий», але не людській істоті, а витворові власної уяви (він нафантазував собі свого ідола!), який був для Честера набагато прекрасніший і більше вартий відданості, ніж будь-яка людина, і звався цей витворений Честером ідол – Діло.
Власне, ця сварка і спричинила розрив між Селлі й Честером (а так само, мабуть, її подальше озлоблення проти мене), коли Честер кинув їй, що не дозволить нікому «тримати себе в рабстві», навіть найкращому зі своїх прибічників.
Тому Селлі теж вирішила покинути наш опоганений дім,– і вони виїхали вдвох, в одному кебі з Бутемом.
126
Я подумала: «Нарешті скінчиться це неймовірне напруження». Але вже минув майже рік, відколи Бутем і Селлі виїхали, а напруження ще й збільшилось. Тепер вони удвох пишуть книжку (п'ять місяців тому вони побралися,– або, як сказала тітонька Леттер,– поєдналися в любові до Німмо), обіцяючи в своїх спогадах розповісти «всю правду» про Честера Німмо й викрити мене – як причину їхнього розриву з великою людиною, а також усіх інших пліток, що «заплямували на схилку віку ім'я людини, до кінця відданої народові і вартої загального благоговіння». Я цитую з останнього листа Селлі.
А Честера прикрий досвід не навчив ані пристойнішого поводження, ані бодай обережності (навпаки, він навіть зрадів, позбувшись пильного ока Бутема),– більше навіть, він став набагато вигадливіший, коли на нього нападав шал. Я живу під постійним страхом, бо Джімові набридло бути таким тактовним і дивитись на все крізь пальці. Того дня, коли Бутем зробив своє карколомне відкриття, Джім прийшов до моєї спальні, куди я сховалася від божевільні внизу, пославшись на те, що мені треба було вкладати Роберта спати.
Нарешті я могла погратися з сином, який уже починав ходити; він саме перевальцем перебирався од стільця до стільця. Добувшись до нього, він гепався на підлогу й заливався радісним сміхом. Ми з ним удвох саме весело реготали, коли до кімнати ввійшов Джім. —
Він спитав:
– То вони вже виїздять?
Я відповіла, що так, Селлі й Бутем нарешті від'їздять, хоч знала, що його цікавить інше: чи їде Честер.
Джім, збуджено ходячи з кутка в куток по кімнаті, зразу ж озвався:
– Тобто ти запропонувала Честерові лишитись?
Я почала виправдовуватись: ми ще не скінчили книжку, та й куди йому подітись, хто його там глядітиме; та й коли він захворіє у місті, нам не дуже зручно буде відвідувати його. Джім урвав мене:
– Лікар викличе до нього доглядальницю! Але я про інше – ти думаєш коли-небудь випровадити його звідси чи ні?
Мене настільки, перелякав лютий вираз Джімового обличчя, що я хотіла сказати «так», але мені немов заціпило.
Я знала, що ніколи не зможу звільнитися від Честера й ніколи не зважуся виставити його за двері. І відчувала, що даремно вдавати, ніби попускаю старому лише з жалощів, бо він, мовляв, хворий,– адже я не кохала Честера, ніколи не кохала, однак тепер, на схилку його життя більше ніж будь-коли відчуваю всю міць його влади наді мною. Досить було йому спинити на мені свій колючий погляд (тільки в такі хвилини, може, який раз на тиждень, він і думав про мене як про живу істоту), як я вся зіщулювалася, розуміючи, що сьогодні, як і раніше, у нього в руках тисячі ниток,– і розірвати їх мені повік несила,– які з'єднували нас майже тридцять років шлюбного життя. І життя це тому й стало «часткою мого я», що моя сторона була в ньому потерпілою.
Після того як Джім зрозумів, що не дочекається від мене відповіді, він замкнув двері, і я подумала – зараз він мене вб'є. Але я так заціпеніла, що навіть не злякалась. Відкинувшись на спинку стільця, я чекала, і тіло моє геть обм'якло.
Джім спинився переді мною і цілу довгу хвилину вдивлявся в мене з чудним виразом ненависті й вагання. Мені здалося, що він і сам переляканий. Потім він обережно взяв мене за руки і підвів зі стільця. Я була така слабка, що не стояла на ногах, тож мусила спертися на спинку ліжка.
– Скажи мені все як є,– попросив він цілком лагідним тоном.– Що між вами сталося?
У мене пересохло в роті, і я ледь чутно прошепотіла, що не зробила нічого поганого.
– Отже, зовсім нічого? Отже, ти хочеш сказати, що Бутем усе вигадав?
Я ствердно хитнула головою, і Джім струсонув мої руки – але дуже обережно,– просто, щоб я прийшла до тями.
– Я хочу знати правду,– сказав він.– Ти повинна сказати мені правду. Отже, між вами нічого не було,– твоя честь і сумління чисті?
Я знову ствердно хитнула головою, але Джім удруге струсонув мої руки й наказав мені присягнутися.
– Присягаюся господом богом,– повторила я за ним,– що це правда.
Після цих моїх слів Джім остаточно розгубився. Він стояв, утуплений у мене, а мені раптом запаморочилось у голові, і я, мов підкошена, впала на стілець. Джім приніс мені води, я його поцілувала і, міцно пригорнувшись до нього, довго не відпускала від себе.
Він поклав мене в ліжко і вийшов, не зронивши більше ані слова. Я й досі не знаю, чи справді він мені тоді повірив,– річ майже неймовірна,– чи просто спробував обманути сам себе, бо йому забракло сміливості «поглянути у вічі правді».
Проте незабаром (десь так через місяць, усе як слід обмізкувавши) він змінив тактику й перестав обходити десятою дорогою вітальню, коли ми працювали там удвох з Честером. Якось уранці він зайшов туди,– цілком несподівано, шукаючи чорнила. І тепер раз по раз заходить до нашої кімнати, навіть без стуку (хоч на обличчі в нього щоразу написаний жах перед тим, що на нього чекає, і він нервово озирається на всі боки, зціпивши зуби,– наче боїться потрапити в пастку) і вже без будь-якої нагоди,– скажімо, просто вітає Честера з добрим ранком або нагадує мені, чи я не забула щось там зробити. Він ніби вирішив: «Не хочу бути щасливим з цією жінкою ціною честі. Я знаю, вона зрадлива й підступна, та не маю наміру потурати їй в усьому. Буду поводитися з нею так, ніби за нею немає ніякої провини, але якщо спіймаю,– тим гірше для нас усіх».
І тепер моє життя, яке після нашого «відходу від політики» мало стати таким простим і спокійним, ще більш ускладнилося і стало суцільною «політикою». Я мушу зважувати кожне своє слово, кожен свій крок. Напруженню не видно кінця-краю. Волосся моє посивіло, я так схудла, що одяг висить на мені, як на кістяку. Але дивно,– я ніколи ще не була така щаслива, як зараз, бо Джім ніколи не кохав мене так гаряче. Ми ніби вперше зрозуміли, що таке справжня пристрасть,– очевидно, Джім, як і я, відчуває, що кожен наш день може бути для нас останнім.
Але мені несила переконати його, що я лише тому й не можу вигнати Честера на вулицю, що боюся зруйнувати наше щастя. Я не могла б тоді позбутися думки, що цим вчинила злочин проти чогось більшого, ніж кохання.
Я б тоді зневажила саму себе, і, мабуть, на це й натякає Честер, коли говорить: ну ось, такий-то бідолаха сам себе засудив на вічне прокляття. Я боюся такого «прокляття», бо воно порушить моє щастя, позбавить радості життя,– а Джім може тільки вбити мене.