Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 28 страниц)

У перекладі на нормальну мову це означало, що я таки образила якогось старого Н. (не дуже уважно вислухала його

нескінченну розповідь про те, що він сказав Гладстонові [13]13
  Гладстон Вільям Юарт (1809—1898) —прем'єр-міністр Великобританії у 1868—1874, 1880—1886, 1892—1894 pp., лідер ліберальної партії з 1868 р.


[Закрыть] 1884 року!), і Честерові така моя поведінка може тепер зашкодити. І я не лише просила пробачення, а й щиро шкодувала, що так вийшло. Атмосфера, в якій ми жили, ставала все напруженішою. Щиро кажучи, Честерова слава й безліч громадських обов'язків, від яких ми постійно залежали, не тільки не розрядили її, але й призвели до того, що витримувати це величезне напруження ставало дедалі важче.

Звісно, ми ніколи й словом не прохопилися про те, що Честер не дав Джімові повернутися до Англії. Та він би й не визнав цього. Про такі речі (як і про те, хто насправді батько Селлі) ми воліли мовчати.

Честерові ці приховані конфлікти й постійні недомовки, здається, анітрохи не заважали; як на мене, він навіть мав од них задоволення. Він звик (мабуть, з дитинства) жити у стані постійної війни, вічно маневрувати, змінювати позиції, міцнити оборону,– у таких справах він був великий мастак.

А от я, на відміну від нього, не могла жити з потайним ворогом, навіть якщо той ворог мене кохав.

А тут іще мені раптом сказали (приватно, і від цього повідомлення було мені неприємніше, ніж від думок, що я зрадила Джіма), ніби тепер, коли Честер став членом уряду, обійти правила й прийняти Тома до школи Істборо без попереднього запису буде не тільки не легше, а й значно важче. Школа мусила бути обережною, інакше б їй почали закидати, що певним суспільним колам вона віддає перевагу. Тома (йому було майже одинадцять) треба було негайно віддавати в Істборо... Вже тепер наявність вільного місця там можна було вважати за щастя.

І тут я остаточно переконала себе, що мушу, повинна виграти цю «битву за душу Тома», як висловився Честер. Очевидно, я розуміла це і раніше, але мала надію на Джіма, який приїде і влаштує все замість мене.

Але я навіть і не уявляла, як мені змагатися з Честером, що не менш од мене прагнув за будь-яку ціну здобути перемогу. Для нього це теж був вирішальний бій, і дозволити собі програти його він не міг. До того ж досі я все йому попускала. Нерідко мені думалося, чи багато є на світі жінок, які дозволили б, щоб їхні рахунки переглядав чоловіків секретар, і щоб вони не могли вийти з дому, не залишивши записки, де їх шукати? Так, я потрапила в таке скрутне становище тільки з власної вини, через свою слабку волю та ексцентричну вдачу, а головне, через своє прагнення до затишку (тітонька постійно повторювала, що то моя основна вада, і, може, мала рацію!); отже, на кого мені було нарікати?

Я ні на кого не нарікала, а проте все частіше мене охоплювало почуття, схоже на розпач. Іти на бій з Честером, навіть просто спілкуватися з ним було однаково, що вийти сам на сам проти акули, в якої не паща, а пастка. І його любов, і його ненависть однаково засмоктували мене, і я все глибше й глибше поринала у безпросвітну задушливу імлу.

60

Вочевидь саме від того розпачу (а не через якісь там жіночі хвороби, як пояснював лікар) я влітку катастрофічно схудла й зробилась дуже нервовою. Геть втративши апетит, я спала тепер по ночах усе гірше й гірше, а коли нарешті стуляла очі, мені снилися жахливі сновиддя (якось привидівся Том, він лежав мертвий, у черевиках для поло, на замуленому березі річки, серед якогось мотлоху, іржавих консервних банок, струхлявілих дощок і пожмаканих капелюхів) .

Зваживши на лікареву пораду, Честер повіз мене до Венеції (я її обожнювала!), яку сам він дуже не любив, та ще й був надзвичайно завантажений своїми міністерськими справами. Однак весь той час, доки ми там відпочивали, я хворіла, а після повернення й зовсім утратила сон. До того ж я схудла більш як на десять фунтів.

Честер був дуже пригнічений тим, що я поганішаю і, головне, не сплю (це заважало і йому спати), і він щоразу посилав мене до лікарів. А потім силував пити мікстури, яких я й на дух не зносила (бо змалку ненавиділа ліки). Від них у мене починалась алергія, і тоді я вже остаточно втрачала самовладання.

Навряд чи бідолаха Честер вважав, нібито мені подобається хворіти; таке припущення може вивести з рівноваги будь-кого з чоловіків (вони вважають це гидким трюком, і мають рацію), але зрештою він таки звинуватив мене у небажанні лікуватись.

Якось, коли ми збиралися йти на званий обід, він помітив, що у пляшечці скінчилася мікстура, а я йому забула про це нагадати. Обличчя йому налилося кров'ю (Честер дуже вірив у будь-які ліки, і передовсім – у новітню медицину), і він, не випускаючи пляшечки з рук, спитав:

– Ти справді забула?

– Так, але від того все одно нема пуття.

– Нічого іншого від тебе не почуєш. Ти хочеш одужати чи ні?

І він, ледве стримуючись, заходив по кімнаті, не приховуючи того, яких зусиль йому коштувало стриматись. Я відповіла, що, звісно, дуже хочу (втім, якщо вже казати правду, я сама не була в цьому переконана; я так втомилася, що мені все було байдуже), але не помітила, щоб хоч якісь ліки мені допомогли.

Честер нарешті спинився переді мною (я лежала на ліжку поверх ковдри, не маючи сили встати й почати переодягатись) і, зробивши свою «стойку», накинувся на мене:

– Що тебе гризе? Рахунки? Тітонька? Бутем? Бога ради, скажи все, як є. Хай би там що.– І по невеликій паузі різко спитав.– Джім?

Я сказала, що не розумію, про яку гризоту може йтися. Кілька хвилин ми мовчки дивились одне на одного. Потім, величезним зусиллям волі взявши себе в руки, Честер сказав:

– З дітьми все гаразд – у них чудовий вигляд...

Я відповіла, що Селлі – втілення здоров'я, а ось із Томом трохи гірше: він спав з лиця і став дуже неуважний. Мені іноді здається, що від його теперішніх учителів (у нього й сина наших сусідів були спільні гувернантка та вчитель) нічого й чекати, йому потрібне щось інше.

На слові «вчителі» Честер підскочив, як обпечений.

– Сподіваюся, ти не маєш наміру знову почати розмову про закриту школу? – сказав він.– Здається, ми вже покінчили з цією злополучною проблемою?

– Я вже бозна-відколи не згадувала про школу.

– Так, але ти думаєш про неї, мрієш, сниш нею, весь час наводиш на неї розмову й підкладаєш шкільні проспекти та журнальні публікації про школи мені на письмовий стіл і диван.

– Але ж, Честере, я й справді дуже вболіваю.

– Не дужче, ніж я! Сказитися можна! Кажу тобі, піти на це я не можу! То був би злочин! Ну подумай сама, Ніно, в яке ти мене ставиш становище. Просиш відмовитись від принципів, та ще й зробити так, щоб усі це знали.

– А ти просиш мене віддати Тома у жертву твоїм принципам. Що я йому скажу, коли він виросте й зрозуміє, що його виховували не так, як інших... і виключно через якусь там політику?

І тут я побачила, що на цих моїх словах він почервонів... То було для нього щось нове, і це його вразило. Я відразу ж додала, що, звісно, розумію, як йому нелегко, але, може, він дозволить мені вирішити цю справу на власний ризик: адже не заперечуватиме ж він, що у таких речах треба давати всім свободу вибору.

– Безумовно! – миттю погодився Честер. І це було зрозуміло, він щиро вірив у свободу.

– А я, виходить, не можу мати такої свободи вибору?

Моя сміливість просто ошелешила Честера, і я, вирішивши скористатися перевагою (як за дитячих літ, коли ми билися з Джімом), сказала:

– Ти весь час тільки й говориш про те, що даєш мені право вибору, та мені, очевидно, вільно вибирати виключно те, що годиться тобі?

– Даруй, але це не так.

– Тоді на чому ж ми не сходимося?

– Річ не в тому, що я вважаю правильним, а в тому, що є таким насправді. Ти ж не хочеш сказати, що класова нерівність – явище цілком нормальне?

– Я цього не казала й не кажу, але вона існує, і не можу погодитися з тим, щоб Томове життя було зіпсоване лише тому, що нам хочеться зробити вигляд, ніби цієї класової нерівності нема й в природі.

Тут Честер завівся й обурено заговорив про те, що можна вважати нормальним у цьому світі, а що – ні, і, врешті решт, забив мені баки своїм монологом. Лише через годину по тому я згадала свої аргументи про те, що він позбавляє мене свободи вибору й не думає про Томове майбутнє.

Це, до речі, дуже звичний прийом досвідчених дискутантів. Я неодноразово чула, як Честер розбивав своїх опонентів, відводячи їх убік від теми суперечки і відповідаючи на питання, якого вони не ставили. А якщо вони починали заперечувати, він привселюдно звинувачував їх у тому, що вони чіпляються до дрібниць, самі не знають, чого їм треба і взагалі навмисне все заплутують.

Відчуваючи, що він хоче проробити цей трюк зі мною, я сказала, може, не надто ввічливо:

– Облишмо цю розмову, продовжувати її нема сенсу, ти все вивертаєш на свій лад.

Він мало не підскочив від обурення. Але я не дала йому й рота розтулити, швидко сказавши, що не промовлю більше ні слова, питання вирішене: чи не буде він такий ласкавий гукнути сюди Моллі, я повинна переодягнутися до званого обіду.

Увечері, коли ми повернулись, я була в такому розпачі, що мені несила було його бачити, і я зразу ж лягла (Честер завжди заходив спершу до свого кабінету подивитися, чи нема там якої записки від Бутема про термінові телефонні дзвінки), пославши до нього Моллі сказати, що страшенно втомилась (то була щира правда!) і маю намір випити снотворне. Це завжди треба було розуміти так, що мені хочеться побути на самоті, і тоді він лягав у маленькій кімнатці нагорі. Проте, на мій подив, Честер увійшов тієї ночі до моєї спальні (він відчував, що я готова на все) і спитав:

– Ти справді хочеш випити снотворне? Але ж ти ніколи не приймаєш свої пігулки три рази підряд.

То була правда, я боялася звикнути до наркотиків. Я відповіла, що вирішила зігнорувати своє правило, бо інакше не засну, а мушу будь-що заснути. І Честер вийшов, кинувши на мене погляд, сповнений ненависті. Він так мене жадав, що часто ладен був убити.

Мене охопив відчай. І не встигли за ним зачинитися двері, як я взяла з нічного столика коробочку зі снотворним і ковтнула заразом шість пігулок. Я проспала двадцять дві години і мало не вмерла, бо, судячи з усього, і в одній пігулці була досить велика доза. Вранці Моллі, перелякана тим, що не може мене добудитися, послала по Честера, він викликав двох лікарів, і їм тільки ввечері вдалося привести мене до тями.

Честер з переляку мало не збожеволів. Я ніколи ще не бачила людини в такому стані. Коли я прийшла до пам'яті, він стояв навколішки біля мого ліжка, не зводячи з мене очей; рот у нього був відкритий, брови задерті вгору, обличчя перекошене, ніби його грець побив.

Побачивши, що я прокинулась, він одчайдушно скрикнув і почав обціловувати мене, а потім обурено закричав (в голосі у нього бриніли сльози,– як у дитини, якій ви надавали ляпанців, і тепер вона вас ненавидить):

– Як ти могла? (Щоки йому запали й стали блідо-сині; враження було таке, ніби він тиждень голодував). Чом ти не сказала мені, що з тобою коїться?

Я відповіла, що то просто нещасливий випадок. Та він іще дужче розсердився й роздратовано обірвав мене:

– Ні, ні, далі так тривати не може. Хоч раз у житті скажи мені нарешті все як є.

– Я так втомилася сперечатись...

– Сперечатись? Але з ким? Може, ти хочеш звинуватити у всьому мене? Та ти розумієш, що накоїла? Що могла накоїти? Тобі завжди було байдуже, що в мене на серці.

Він так побивався (і був такий до краю нервово збуджений,– признаюсь, ми обоє плакали й ридали, ніби з нами сталось жахливе нещастя), що я злякалася за його здоров'я й почала запевняти Честера, що й на думці не мала вкорочувати собі віку чи робити щось таке ж безглузде. Мені було страшенно неприємно, що він підозрює мене у такому негідному вчинкові.

Нарешті (я була дуже слабка й мені хотілося «вилити свої почуття») я піддалась на його благання й призналася, що хотіла заснути й спати, спати, спати, а там будь що буде.

І припустилася помилки. Честерові ні за що на світі за жодних обставин не можна говорити правду – він умить її домислює.

Він негайно ж кинув:

– Це одне й те саме. Я так і знав.

І доки я подумки йому заперечувала, він додав:

– Це дуже схоже на тебе.

Честер вивільнився з моїх обіймів, підвівся й пильно подивився мені в очі:

– Господи, як я хотів би знати, що там у тебе всередині! Збагнути тебе несила!

Він і справді вірив, що це «одне й те саме» і «дуже схоже на мене». Я почала була доводити йому: якщо я не тямила, що роблю, то й не відповідаю за свій вчинок; але він сердито заперечив,– мовляв, я чудово все тямила. Хоча й не бажала сама собі в цьому признатися. Але раптом, посередині фрази, він спинився, обличчя його набрало незвичного для нього вигляду – водночас подив і лють (на якусь мить він, як це не дивно, нагадав мені Джіма, коли йому в дитинстві не щастило одержати бажаного); рвучко повернувшись, Честер вийшов з кімнати.

61

Честер ніколи не пробачив мені «гріховної та жорстокої» спроби самогубства (це могло бути згубним і для нього, слідство безумовно зіпсувало б йому кар'єру), і після тих подій він почав ставитись до мене зовсім інакше. Тепер він дивився на мене вже не тільки як на коштовну власність, а і як на певну проблему; вдався, так би мовити, до цілком іншої дипломатії. Як і раніше, я була окупованою територією і не заслуговувала на довір'я, але тепер мене ще треба було й боятися... Я могла завдати йому шкоди.

Це його страшенно гнітило, та винним у тому, що така ситуація склалася, він вважав лише самого себе й усіляко намагався дійти бодай мінімальної згоди, аби залагодити «ситуацію».

Наступного ж дня він пішов до одного з своїх приятелів, котрий служив у департаменті учбових закладів, і, повернувшись, спитав, чи не маю я нічого проти того, щоб хлопця «підтягли» до екзаменів: якщо Том виявить здатність до класичних мов, він не бачить причини, чому б йому не складати конкурсний іспит в Істборо.

– Якщо я правильно все зрозумів,– пояснив він,– дочка міністра-радикала X... проходитиме конкурс у Тортон (дуже дорога закритого типу школа для дівчат), а у Тома в голові, думається мені, більше, ніж у всієї цієї родини разом.

На тому й погодились, і для Тома було взято репетитора, котрий почав готувати його до іспитів у Істборо.

Залагодивши це питання, Честер відразу ж перейшов до наступного.

– Тепер щодо Джіма,– сказав він мені якось уранці (в нього була дуже тривожна, ніч, він майже не склепив очей: після всього того, що сталося, йому почав дошкуляти шлунок).– Він що, справді не може повернутися, доки ми не виплатимо борги його «шахер-махерам»? (Авжеж, він знав це не згірш од мене).– Хочеш, я все з'ясую? Я був би дуже радий дати всьому цьому лад.

Звісно, я йому палко подякувала: як це схоже на нього, сказала я, він переживає за Джіма більше, ніж уся Джімова рідня.

– О, такі люди, як Джім,– відповів Честер (і я бачила, що він знову вдається до свого «благородного» тону),– справжнє свідчення того, яку велику місію відіграє імперія. Критики нашої політики щодо Нігерії не розуміють і не хочуть розуміти, що все зрештою залежить від людей – по той і по цей бік...

Одне слово, виголосивши невелику промову,– а то вже був добрий знак, – він знову став самим собою.

Годі й казати, що, коли Честер наступного разу зустрівся з Вілфредом (а тепер вони часто зустрічалися, у них було багато спільних справ), по невеличкій сімейній раді виявилося, що проблему Джімових боргів вирішити простіше простого. Вілфред і тітонька перевели на себе його боргові розписки, і тепер ніщо не заважало йому повернутись до Англії і з'явитись у його старих клубах, коли заманеться.

Але якщо ви гадаєте (як багато інших), ніби, пішовши мені назустріч, Честер проявив власну слабкість, ніби вся ця історія лише зайвий раз потверджує мій «поганий вплив» на нього, ви глибоко помиляєтесь. Істина полягала зовсім в іншому. Як чимало вершителів «великих справ», він, мов колючим дротом, відгородився від людей цілою системою відмагань і відкладань, і дрібноті було нелегко прорватися крізь неї. Але якщо все-таки щастило здолати цю перепону, ви знаходили коли не всього, то принаймні частку істинного, справжнього Честера.

Я знаю, вже тоді багато хто говорив (передусім тарбітонці), буцімто Честер зрадив свої релігійні принципи. Справді, йому тепер бракувало часу відвідувати церкву чи влаштовувати вдома молитовні зібрання, але у глибині душі – і це було видно під час першої-ліпшої критичної ситуації – він залишався глибоко віруючою людиною. Себто я хочу сказати, що навіть переставши проповідувати любов до бога й релігії, він, як і раніше, вірив у «свободу», «братерство» та «права людини».

Саме з цієї причини він почав оточувати Джіма ореолом героя і дбати про Томове майбуття,– може, навіть на шкоду самому собі. Він раптом згадав, що Джім – людина і Том – людина. Честер дуже зрадів, знайшовши справедливе вирішення Джімової проблеми (так само як він пишався тим успіхом, з яким «залагодив» моє питання), спритно обійшовши класовий момент Томової освіти,– спосіб, що задовольнив усі сторони.

Він переконався, що навіть найлівіші з радикалів не заперечують проти вступу в закриті школи за конкурсом, бо в конкурсі можуть брати участь усі.

І коли Том нарешті потрапив у Істборо (правда, не за конкурсом,– на це в нього ніколи не було шансів), Честер, зустрівши в директорському кабінеті школи кількох учнів, не дозволив собі упередженості й визнав, що це справді жваві й кмітливі хлопці. Давши змогу Томові вступити до Істборо (школа згодилася взяти його, якщо він про людське око складе конкурсні іспити – тоді ніхто не закине дирекції, ніби для Тома було зроблено виняток), він виявив міць, а не слабкість вдачі, і тому я пишалася ним.

62

У моїх родичів Леттерів не було ніяких підстав говорити (на жаль, я не могла заборонити їм так думати), що Честер погано ставився до Тома. Так само слушно було б вважати (цієї думки дотримувалися «найправовірніші» поплічники мого чоловіка), що Том ненавидів Честера й користався першою-ліпшою нагодою висловити непослух або й просто образити його. Справа була не в цьому. Важко бути сином видатного батька – але нітрохи не легше бути батьком видатного сина.

На все життя врізався мені у пам'ять той день, коли я вперше це збагнула. Незабаром після народження Селлі я встала з ліжка (на думку лікаря, зарано), щоб піти з тітонькою та Томом до зоопарку. Тітонька взяла квитки на неділю, і мені страшенно хотілося взяти участь у цій прогулянці, тим більше що, доки я лежала хвора, Честер як міг по-своєму розважав Тома.

Проте коли ми вже виходили з дому, Честерові раптом забагнулося приєднатись до нашої компанії. Дізнавшись, що в нас нема для нього квитка, він зателефонував одному з членів Зоологічного товариства, і проблему з квитком було вирішено. Весь час, доки ми гуляли в саду, він (можливо, відчувши, що зіпсував наші плани,– нам з Томом хотілося піти без нього) був у піднесеному настрої. Біля кліток з мавпами він розіграв цілу виставу: вдаючи, ніби впізнає серед них багатьох славетних людей (наприклад, Дарвіна; звісно, Честер не заперечував теорії еволюції, але до самого Дарвіна та його послідовників ставився з антипатією), він виголосив таку смішну промову на «мавпячому діалекті», що довкола нас зібрався натовп. Тітоньку Леттер (вона сміялася до сліз) аж розпирало від гордощів.

Та найбільшою втіхою для мене було бачити радість Тома (я вже не раз про це говорила, він був надзвичайно жвавий хлопчик), коли він зрозумів,—можливо, вперше,– який Честер розумний і який успіх він має у глядачів. Він дивився то на Честера, то на юрбу, що зусебіч оточила нас, і обличчя йому пашіло од захвату.

Мені здалося, Томове захоплення,– малий так сміявся, що на очах у нього виступили сльози,– передалося Честерові. Я бачила, як переможно він посміхався, позираючи на малого. І коли Том в екстазі обхопив його за ногу, Честер погладив його по голівці з тією раптовою ніжністю, котра так прихиляла до нього серця.

Та вже за кілька хвилин по тому, коли ми підійшли до вольєри з птахами, і Честер з тітонькою почали обговорювати «тевтонську» загрозу, Том раптом занудьгував. Потім він зник, і коли я знайшла його в саду, рішуче відмовився йти додому. Сталася негарна сцена, хлопчик відбивався й ридав, наче трирічний малюк, і коли я сказала, що татові буде за нього соромно, він закричав, що не любить тата. Навіть другого дня він залишався все такий же дратівливий і «неслухняний». Честер впливав на нього (до речі, й на інших,– лише тітонька та Бутем не піддавалися цьому впливові) як наркотик; завелика доза викликала зворотну реакцію.

Навіть коли Том нарешті поїхав до школи, убезпечити його від Честерового впливу виявилося справою майже неможливою, цей вплив ішов за ним повсюди. Якщо Том і не читав про Честера в газетах (діти, хвала богові, не читають газет), про нього читали батьки інших учнів або вчителі, розповідаючи про Честера учням, а ті, у свою чергу, переказували все Томові. А ці хлопчаки нерідко були настроєні вельми скептично й лише шукали приводу причепитися до Тома.

Честер мав тепер велику владу, і вона, подібно до електричного розряду, таїла в собі величезний потенціал: атмосфера, що оточувала його, була насичена не лише любов'ю, а й ненавистю. На світі існує чимало людей, котрі ненавидять будь-кого, хто набув бодай незначної популярності, навіть героїв. У Куїнспорті один хлопчина років чотирнадцяти врятував дівчинку, витягнувши її з води. За це його нагородили медаллю. А через кілька днів старші віком хлопчаки підстерегли його десь у глухому закуті й нещадно побили. Всі видатні люди, навіть якщо це святі, що проводять життя в постах і молитвах, мають ворогів. А вже міністр, від якого залежать долі багатьох людей, який дозволяє їм одне й забороняє інше, наживає собі ворогів з блискавичною швидкістю. На жаль, знаходити друзів куди важче, бо люди, яким він зробив послугу, вважають, що одержали лише те, що належить їм по праву.

Особливо ясно я відчула це під час подій 1909 року, коли почався наступ на палату лордів (Честер що є сили підтримував новий аграрний закон, що його вніс на розгляд Ллойд Джордж); я просто вжахнулася, побачивши, як люто нас ненавидять (щодня мені приносили анонімні листи; в одному з них було сказано, що моє хутряне манто, у якому мене сфотографовано для однієї з газет, я придбала на гроші, награбовані у народу), і як важко втекти від цієї ненависті. Прокидаючись по ночах, я відчувала її в повітрі, наче згусток темряви у затіненій кімнаті... наче тягар на ковдрі.

Але Честер тепер уже майже не зважав на це, і, очевидно, так воно й мало бути. Його тривожило тільки те, що це зачіпало наших дітей. Під час першого семестру в Істборо, коли Томові сповнилося тринадцять років, він побився з хлопцем, який кинув йому, що уряд – зграя гангстерів, а сам Честер – людина без роду й племені, низький вискочень, котрий тільки й дбає про те, щоб посіяти ворожнечу,– це ж бо принесе йому багатство й популярність. Том тоді переміг (хоча й отримав синця під око), але вся ця історія дуже на ньому позначилася, і коли ми приїхали до нього на побачення, заявив, що будь його воля, він взагалі прикрив би палату лордів. Честер був од нього в захваті (я, признатися, теж!), але все одно постарався переконати його, що зовсім не обов'язково лупцювати кожного, хто критикує уряд.

– Тату, ти просто не знаєш, що вони про тебе кажуть,– заперечив Том, виснучи на Честеровому лікті,– хто ж це може стерпіти?

– Я терплю, Томмі,– відповів йому Честер, посміхаючись,– і зовсім не хочу, щоб тебе вбили, навіть заради мене.

– Але ж мене не вбили. Я переміг. Правда, в першому раунді він мало не поклав мене на обидві лопатки, але потім я не лишив на ньому живого місця!

– Отже, він провалився під час повторного читання законопроекту? – сміючись, запитав Честер.

– З тріском! – підхопив Том, чудово зрозумівши жарт,– переважна більшість голосів була проти!

І вони обидва почали реготати, та ще й так голосно, що декілька хлопчаків (ми стояли біля школи, довколо нас юрмилося чимало школярів), почали поглядати на нас, як мені здалося, досить недоброзичливо. Проте Том і оком не моргнув, і коли Честер сказав: «Місцеві громадяни починають хвилюватися»,– Том відповів: «Так воно й має бути, адже вони добре знають, хто ти; хай їм грець, не звертай на них уваги, я звик!»– ніби хотів сказати, що члени родини Німмо повинні миритися з деякими неприємностями.

У першому семестрі Томові успіхи були дуже скромні (у відгуках про нього стояло: «Неуважний під час лекцій, порушує правила поведінки»). І я гадаю, то був наслідок не лише бійки, а й свідомості того, що Честер – його батько; думка про це постійно тримала його в напруженому стані. Хоча й бійка відіграла своє, зробивши нашого сина досить популярним у колі таких же рішучих, як і він, хлопців.

Том був дуже збудливий, схильний до захвату, і вмить реагував на будь-яку ситуацію. На відміну від нього Селлі здавалась байдужою до таких речей. Одверто кажучи, лише торік до неї дійшло, що Честер – велике цабе, і то тільки тому, що якась дівчинка смикнула її на дитячому святі за косу, обізвавши задавакою.

Селлі зовсім не була хвалько, але у спадок від Леттерів вона одержала леттерівську, за виразом тітоньки, поставу, цебто трималася дуже струнко (як і сама тітонька та Джіммі), і під час ходи трохи нахиляла голівку набік, задираючи підборіддя. Була вона дуже гарненька, з великими синіми очима й волоссям кольору пшеничної соломи, надто світлим при штучному освітленні, але навдивовижу чудовим на сонці. Коли вона, привабна й тендітна, йшла вулицею, всі на неї озиралися, а старі леді мало не зі сльозами дивились на це «ангелятко», надто прекрасне для нашого грішного світу. Насправді ж, Селлі була дівчинка нівроку міцненька й рідкісного здоров'я, а її спрямований вгору ангельський погляд насправді означав одне: вона намагається відгадати, які подарунки одержить на свій наступний день народження; то була вельми практична дитина. Це не заважало їй любити романтичні казки, а перша пантоміма, яку вона побачила, викликала в неї таке захоплення, що протягом кількох тижнів вона лише й робила, що гралася у Попелюшку. Але спала вона, як то кажуть, без задніх ніг, і фантазія в неї була досить убога. Широко розкривши свої пречудові оченята, вона могла слухати розповіді про що-небудь надзвичайно захоплююче,– про парусні гонки, наприклад, чи про Великий Канал у Венеції, а потім питала: «Хто виграв?», або: «А там глибоко?»

Коли Селлі якось насмикали кіски за те, що вона дочка Честера, вона, звичайно, розсердилась і пригрозила поскаржитись батькові. Вдома Селлі почала розпитувати нас, чи справді Честер така важлива персона, і в чому саме це виявляється. Скінчивши свій допит, вона з видимим задоволенням сказала: якщо ще якась дівчинка спробує смикнути її за коси, вона гукне поліцейського й накаже посадити цю дівчинку до в'язниці.

Селлі обожнювала Честера, він теж дуже любив її і часто грався з нею. Він поводився з дівчинкою не менш тактовно й розумно, ніж зі мною, але без ревнощів та підозр, котрими так мені допікав. Честер наперед угадував її думки й бажання,– з легкістю, яка завше дивувала людей, не знайомих з особливостями дитячого розуму. Навіть Селлі, яку аж ніяк не можна було запідозрити в тому, що вона над чимось глибоко замислюється, нерідко дивувалась:

– Але звідки ти міг знати, тату, що я хочу сказати саме це?

І він сміявся, втішений нею і самим собою.

63

Я вже казала, що Том неабияк пишався Честером і любив його. Він дуже цікавився його кар'єрою, і коли 1908 року лорд Б., міністр кам'яно-вугільної промисловості, помер, і Честер (переживши жахливий тиждень, коли ми боялися, що у воза запряжуть іншу стару шкапину) із заступника став міністром, увійшовши таким чином до кабінету, Том не лише надіслав зі школи привітальну телеграму, але й написав дуже теплого «дорослого» листа, де зазначалося, що прем'єр вчинив досить мудро, призначивши Честера на цю посаду, і не лише тому, що Честер – член палати громад, а й тому, що в нього справді природний талант промовця.

Але що найважче в роботі з розумними дітьми? Хоч вони розвиваються зразу у багатьох напрямках, часто-густо якийсь один бік переважає. В чомусь одному вони раптом стають зовсім дорослими, а в іншому – лишаються дітьми. Уже через семестр (ну, може, через два) по тому, як Том побився із-за Честера, між ними трапилась перша велика сварка. Вже на початку канікул я помітила, що Том став набагато стриманіший. Він значно частіше говорив про політику (цілком схвалюючи новий наступ на палату лордів і задаючи дуже слушні й розумні запитання), але набагато рідше, як мені здалося, посміхався у відповідь на Честерові жарти.

Честер був дуже жвавий і досвідчений оповідач, розігрував цілі сценки, імітував голоси і взагалі всіляко грав на публіку. І при цьому сам перший починав реготати. Найчастіше він повторював історію про нового члена парламенту, котрий, виголосивши свою першу промову (Честер з надзвичайним комізмом показував, як бідолаха розгублено порпається у своїх записках), сів на власного капелюха. Слухаючи його, Селлі й Том завжди від щирого серця сміялися, але цього разу я помітила (посівши посаду міністра, Честер весь час перебував у піднесеному настрої і реготав, розповідаючи свої історії, аж надто бучно), що Том навіть не посміхнувся,– навпаки, швидко підвівся (ніби намагаючись приховати ніяковість), аби покласти собі що-небудь на тарілку.

Того ж дня, коли ми пішли з ним на виставу (він любив ходити зі мною до театру, і я теж – він так гостро на все реагував!), Том сказав:

– Вони трохи перебрали, як ти гадаєш? – А потім, перш ніж я встигла щось відповісти, додав.– І краще хай тато не верещить, розповідаючи свої анекдоти.

– Але ж, Томе, він передражнював голос того типа.

– У нього це дуже погано виходить; він надто блазнює. Щоразу все гірше й гірше. Ти б йому якось натякнула.

– Любий мій Томе, але ж тато славиться своїм хистом.

У відповідь Том лише скривився, ніби хотів сказати: «Тим гірше для нього». Я мало не виголосила промови: якби він знав, який жахливий тиждень нам довелося пережити, коли Честерові загрожувало падіння, він вибачив би йому за деякий несмак. Але передумала, вирішивши, що робити цього не варто. Тлумачити дітям батькові вчинки – справа, либонь, небезпечніша, ніж допустити, щоб у них склалося хибне уявлення про батька. А будь-які фантазії, що приходять до голови, зрештою самі собою розвіються.

Але критичний настрій, що так раптово охопив Тома, на цьому не вичерпався. За кілька днів по тому у нас був прийом (один з багатьох, які ми влаштовували, щоб належно відзначити Честерове підвищення), головним чином для тарбітонських, так званих, місцевих, прихильників Честера (серед інших приїхала Дейзі в яскраво-зеленій сукні, що скидалась, за її власним виразом, на буряк у салаті, і вся пообвішувана діамантами, що чомусь здавалися фальшивими), яким ми хотіли влаштувати зустріч з деякими лондонськими «зірками». Серед гостей були міністр, суддя, один відомий, проте цілком пристойний письменник, два титулованих чиновники з державної скарбниці і з десяток членів парламенту та перів. І Том чомусь запізнився.