Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц)

І вона додала:

– З тобою надто багато панькалися в дитинстві, моя люба! Але що я могла вдіяти з таким жахливим чадом? Не завдавати ж тобі хльосту щодня – то був би вже надзвичайний захід. А ніщо інше не могло на тебе вплинути. Якщо я спроваджувала тебе спати, ти відмовлялася од вечері. А й без того була така сухоребра, аж світилась. Надто вже свавільна, і якщо ніхто інший тебе не розважав, любила розважати себе сама. Хоча бажаючих панькатись із тобою було завше вдосталь, починаючи з отого старого телепня майора Фрієра і кінчаючи Джімом та численними няньками. Так, я й справді робила все, що могла, хоч ніхто в це не вірить. Що не кажіть, я давала тобі волю... навіть забагато волі... Згадай-но, що сталося в Екзетері (це там ми з Джімом, ні про що не підозрюючи, і вскочили неждано-негадано у клопіт!), але ж я тоді й виручила тебе.

50

Отак я раптом заднім числом збагнула, що й справді втішалася в дитинстві повною свободою – це було джерело тієї радості, яка живе в мені й досі. Можливо, свобода трохи зіпсувала мою вдачу, але ж яка я була щаслива, гуляючи по вересових схилах, читаючи все, що трапить мені до рук і віддаючись мріям. Моє дитинство видавалося мені тепер нескінченною втіхою.

Я знаю, чимало наших сусідів, а надто мої друзі з яхт-клубу, і перший серед них майор Фрієр, жаліли мене («О, ця бідолашна сирітка, що живе у місіс Леттер!»); була й причина – я так часто потрапляла в неласку. Я й справді боялася тітоньчиних ляпанців; коли вона вже давала мені березової каші, то від щирого серця (втім, дужче за біль жахали мене власні мої зойки і нервовий струс). Але тепер згадувалося мені зовсім не те (незважаючи на прочуханки, я була щаслива в дитинстві),– а те, що сама тоді розуміла, яка я щаслива.

Треба гадати, переважна більшість дітей – щасливі, проте далеко не всі вони це усвідомлюють. Діти тішаться життям, наче рибки, що грають у приємній теплій водичці,– так само, як і ці рибки, не знаючи, де вони і що вони таке. Та хоч я й не мала тоді зеленого поняття, що я таке (як бачите, я й досі цього не знаю), все одно розуміла, що я щаслива, бо пам'ятаю свої дитячі радощі у всіх подробицях, а це було б неможливо, якби вони не відкладалися у свідомості як щось надзвичайно радісне. Коли, сховавшись на горищі, я з насолодою читала старі журнали (і жахливо псувала собі зір; як і передрікала тітонька,– зіпсувала остаточно, назавжди!),– я знала, що одержую від цього насолоду.

Саме тому я пам'ятаю не лише важливі події (наприклад, випадок, коли кузен Слептон несподівано подарував мені, п'ятирічній дівчинці, блакитний шарф до свята) чи дні, коли Джім був особливо жорстокий або ніжний зі мною, пам'ятаю не тільки, як я раділа тоді шарфові або вчинкові Джіма, але й – і те зовсім особливе, ні з чим не порівнянне почуття радості, яке давав мені якийсь раптовий, зовсім новий вигляд саду або пролам у мурі, крізь який і затока, і протилежний берег, і човни на морі виглядали якось по-новому,– ніби чорна рамка підкреслювала яскравість усіх барв. Так само раділа я своїй улюбленій іграшці у Слептон-хаузі – скляній кульці (вона валялась у робочій скриньці у тітоньки Слептон серед клубків вовни, чудернацьких старих гудзиків та клаптиків матерії; очевидно, вона користалася нею, лагодячи братові шкарпетки). Варто було струсонути цю кульку, і в ній починалася заметіль, дуже схожа на справжню, і великі лапаті сніжинки повільно спадали на три крихітні постаті, що простували від сірої, прямовисної церкви з банею, як у Слептоні, до будинку під червоним дахом, з двома ялинками обабіч...

Ця звичайнісінька собі іграшка просто приворожила мене, і я, бувало, годинами не випускала її з рук, уражена непідробністю й мініатюрністю цього крихітного Всесвіту, що легко вміщавсь у моїй долоні. Мені не вірилось (сніг був такий справжній, так м'яко й так повільно спадав), що люди (джентльмен у чорному фраку й циліндрі тримав червону парасольку на довгій ручці) так ніколи й не зійдуть з місця. Щоразу, перекидаючи кулю (і чудово розуміючи, що це іграшка), я чекала, що ці маленькі люди, які йдуть під снігом, нарешті зайдуть до будинку.

Я не раз натякала тітоньці Слептон, що ця куля надзвичайно припала мені до серця (мені найсуворіше було заборонено взагалі що-небудь просити!), але щиросерда стара пані дуже любила свої речі. Варто мені було почати розмову про кулю, як вона відразу ж глухла на обидва вуха. Все скінчилося тим, що одного разу я її просто таки вкрала. Досі не можу забути, як, охоплена жахом, я втікала із Слептон-хауза (крізь хвіртку в саду), запхнувши свою здобич під спідницю. І як потім тішилась своїм коштовним скарбом на горищі, де сховала його під купою старих газет, лякаючись самої думки про допити, розшуки й тітоньчину пантофлю.

Правду кажучи, тітонька Слептон (може, співчуваючи «нещасній сирітці», відданій до рук її кузини Мері, яку вона не тільки не любила, але й, признатися, побоювалась) жодного разу навіть і словом не прохопилася про крадіжку. На кулю випадково натрапила моя няня й одразу ж віднесла її тітоньці Леттер. На превеликий мій подив, тітонька запхнула кулю в якусь першу-ліпшу шухляду і (як і тітонька Слептон, але з інших міркувань) нічого мені не сказала. Побачивши якось, що я знову граюся кулькою, вона лише дивно й багатозначно всміхнулась (і досі не розумію, що значила та її усмішка) і запитала:

– Звідки вона в тебе? Добре, добре... тільки не викидай...

Тоді я не могла цього збагнути. Тепер я усвідомлюю, що вона як могла намагалася не завдавати мені прикрощів надто часто... Я зрозуміла, скільки клопотів звалилося на тітоньку, призначену моєю опікункою наперекір її бажанню, але вона щиро вболівала за мою подальшу долю. Одне слово, у двадцять шість років (коли більшість дітей починають «відкривати» для себе своїх батьків) я раптом побачила, що моя тітонька – жива людина, яка щиро любила мене і двадцять років піклувалася про мене, людина, яка дала мені багато щастя,– щастя, якого сама майже не зазнала в житті. І я зрозуміла, що сьогодні у неї чи не найщасливіші дні, що зараз їй так добре, як, може, не було ніколи.

51

Тому, коли Честер одного разу ніби мимохідь кинув, що тітонька живе у нас більше року, я (яку найдужче за всіх лякав колись її приїзд) щиро здивувалася. І поспішила сказати, що тітонька нам дуже потрібна – вона ж у нас як доморядниця, мені й уявити важко, що ми без неї робили б. І Честер так само жваво зі мною погодився. Взагалі Честер ніколи, жодного разу не натякнув, що її присутність для нього обтяжлива. Та й, міркувала я собі, з якої речі йому бути невдоволеним? Чи ж не сам він запросив її переїхати до нас?

Правда, щастя (на противагу тому, чого від нього чекають) анітрохи не злагіднило її вдачі, і що певніш вона себе у нас почувала, що більше втішалася життям, то деспотичніше проступала її схильність скеровувати всіх на істинний шлях (для їхнього ж блага!), то гострішав її язик. Вона почала на власний смак вибирати нам розваги (ми з нею любили музичну комедію та перегони), не так дбаючи про те, чи зручно це Честерові, як намагаючись розважити мене; а її дотепи про Честерових друзів та про нього самого (на зразок того, що він хотів гендлювати із самим господом богом!) стали набагато в'їдливішими й ризикованішими.

Коли я натякала тітоньці, що говорить вона надто голосно, що в неї різкий голос, а Бутем завжди підслуховує як не в коридорі, то за напіводчиненими дверима своєї кімнати, тітонька тільки підвищувала голос і кидала шпильку про людей, які наче ті кліщі присмоктуються до бога. Як усі емоційні й безпосередні люди, тітонька не могла втриматись від шпильок. На виправдання свого чергового дотепу кузен Слептон якось сказав: ті, кому смакує солодкий портвейн, часом люблять і солодке печиво; так само й тітонька через широту своєї натури іноді перебирала де в чому міру.

Проте Честер, здавалося, ніяк не реагував на її шпильки і, здається, навіть був радий з того, що може звернутися до неї за порадою. Лише одного разу він ніби між іншим зауважив,– то був єдиний випадок, коли він уголос виявив своє незадоволення,– що захоплений моїм вмінням «підтримувати у тітоньки гарний настрій».

Я дуже здивувалась і спитала:

– Хіба я щось для цього роблю?

– Люба моя, вона просто липне до тебе. Але вона завжди тягнулася до людей.

– Щодо мене, то я завше вважала тітоньку за дуже незалежну людину.

– Авжеж, вона б хотіла бути такою.

І знов, усміхнувшись своєю довірчою посмішкою, змісту якої я не зрозуміла, Честер почав розводитися про те, як важко підтримувати потрібні взаємини з людьми, котрі не уявляють собі, наскільки це складна річ.

Честер, особливо відтоді, як потрапив у парламент і почав брати участь у партійних дискусіях, нерідко говорив, що головна й найбільша складність демократичної політики полягає у «підтриманні належних взаємин». Очевидно, пояснювалося це тим, що йому доводилося мати справу з людьми, які були не менш вольові, ніж він, але грали у партії значно важливішу роль. Я чула, він не раз говорив про деяких лідерів як про «політичну проблему» (я й досі не навчилася розглядати людей виключно під таким кутом зору; мені здавалося, що то просто жаргон, яким спілкуються між собою всі причетні до політики). І тепер я раптом подумала, що й на тітоньку він дивиться виключно як на ще одну конкретну «політичну проблему». Але я так звикла бачити в ній справді розумну людину, політика, здатного вирішувати чужі проблеми, що ця раптова думка здалася мені чистою вигадкою і відразу ж розвіялась.

Отож я й не зрозуміла, до чого вів Честер, і коли він змовк і подивився на мене, ніби чекаючи схвалення й підтримки, я сказала:

– Нам дуже пощастило, що тітонька живе в нас, чи не так? У тебе є з ким говорити про політику – вона в ній дуже обізнана.

І він ту ж мить відповів, як завжди, надзвичайно ввічливо:

– Якщо ти задоволена – нема проблем. Я дбаю лише про тебе.

Яка ж я була здивована,– та де там, навіть обурена! – коли за кілька днів по тому він раптом посварився з тітонькою!

Слід сказати, що тітонька Леттер помалу-малу перебрала на себе величезну кількість справ і навіть, крім виконання своїх секретарських обов'язків, організувала ще й жіноче відділення Ліги Свободи. І якось уранці, коли, повернувшись з книгарні (і вже подумки тішачись новою книжкою), я навшпиньки йшла повз їдальню (де тітонька надписувала відозви, адресовані дружинам деяких радикалів), звідти несподівано мене покликали. Я ввійшла; тітонька сиділа за столом, а навпроти неї схилилась над паперами котрась її добровільна помічниця; обидві вони працювали у поті чола. У кімнаті панувала та надзвичайно ділова атмосфера, яку вміла створити лише тітонька Леттер. Навіть не підвівши на мене погляду, вона спитала:

– То де ж оцей ваш Бутем?

– Не знаю. Мабуть, у Честера, в кабінеті.

– Чом же він не несе мені довідника з тарбітонськими адресами? Я наказала йому ще вранці! Будь милою дівчинкою, подзвони йому нагору.

– Я не певна, що Бутем буде від цього в захваті.

– Хай робить, що йому загадано! Подзвони, подзвони, моя люба, я не маю часу на теревені.

Звісно, я подзвонила. Але у Бутема й на гадці не було прийти. Навіть більше – він зробив спробу непомітно втекти з дому. Проте,– річ для нього цілком природна (у бідолахи все завжди виходило не як у людей),—перечепився в коридорі за парасолю тітоньчиної помічниці, і тітонька Леттер прожогом вискочила з кімнати, щоб відрізати йому шлях до відступу.

– Містере Бутем, я довго чекатиму того довідника, якого містер Німмо наказав вам принести мені?

Пополотнівши й по-гусячому витягнувши шию, Бутем пробурмотів, що вперше чує про якийсь там довідник.

– Уперше чуєте? Містер Німмо розпорядивсь про це у моїй присутності, ви не могли не чути! Що це все означає, містере Бутем?

На ту мить до кімнати зайшов Честер, і тітонька Леттер звернулася тепер уже до нього:

– Честере, не знаю, в чому тут справа, але містер Бутем відмовляється принести мені довідника з тарбітонськими адресами, а без нього я не можу розіслати відозви до жінок-радикалок.

Бутем, заникуючись, почав виправдовуватися тим, що не одержав ніяких інструкцій щодо тарбітонського довідника.

– Інструкцій? – ядуче перепитала тітонька Леттер.– У нас тут що, контора? Вам було сказано, і цього досить!

– Даруйте,– на разі втрутився у розмову Честер (він стояв, склавши руки на грудях, голова набік, погляд спрямований кудись угору,– я називала це позою метрдотеля),– мені не зовсім ясно, про що саме тут ідеться?

І коли тітонька та Бутем почали в один голос пояснювати йому все з самого початку, Честер з найяснішим виразом обличчя спитав:

– Хіба я щось говорив про якийсь довідник?

– Аякже, у моїй присутності! – відрубала тітонька.

– Тоді, вочевидь, так воно і було,– погодився Честер.– Але, якщо вже говорити відверто, я нічого подібного не пригадую. Останнім часом у нас так багато справ... особливо у Бутема, він справді багато працює.

І тітонька, котра не згірш од Честера вміла читати підтексти, вигукнула:

– Ну звісно! Яка ж я була дурна! Не турбуйтесь, я негайно ж їду звідси!

І перш ніж Честер зрозумів, куди вона хилить, закульгала (тієї зими їй почав допікати ревматизм) угору сходами.

Він прожогом кинувся за тітонькою, запевняючи, що дуже її поважає і таке інше; але вона відрізала, мовляв, їй уже не вперше дають зрозуміти, яка вона тут чужа, і що з її боку й раніше було безглуздям ігнорувати ці натяки, а тепер вона просить Честера зачинити двері з того боку й не заважати їй спаковуватись. І він вийшов з її кімнати, як на мене, доволі бадьорою ходою; так принаймні мені здалося, коли ми зустрілися з ним на сходах.

52

Все це мене здивувало, і неабияк. Спершу я навіть стала на Честерів бік, вирішивши, що тітонька Леттер просто надто вразлива. Проте, піднявшись до неї, щоб допомогти їй скласти речі, я застала її в жахливому стані. Обличчя в неї розпухло, ніби вона плакала, а пальці тремтіли так, що все у неї падало з рук.

Вона відразу ж заявила, що не потребує нічиєї допомоги, а тому чи не дала б я їй спокій? Проте я не могла піти від неї. Побачити свою матір у сльозах – мабуть, це для кожної дитини (а біля тітоньки Леттер я й досі відчувала себе дитиною) – велике потрясіння, і тепер мене утримувало біля неї не лише співчуття, а й розгубленість.

Проте коли я спробувала розрадити її, сказавши, що Честер прикро вражений їхнім конфліктом і просто не розуміє, як жахливо повівся Бутем, тітонька відповіла мені з властивою їй прямотою:

– Не розуміє? Він чудово все розуміє! Просто Честер ревнує тебе й твоїх дітей до мене... Ти сама бачила, його аж пересмикує, коли ми жартуємо чи сміємося... Він давно уже шукав нагоди виставити мене за двері.

Я не могла дивитись, як вона страждає. І негайно ж пішла до Честера, і сказала йому, що він мусить зараз же помиритись із тітонькою. Проте, на превеликий мій подив, він досить холодно відповів, що зробив для цього все можливе.

– Проблема в тому,– сказав він,– що їй конче треба вижити з дому Бутема, а я на це не піду. До того ж вона погано впливає на дітей. Тому буде навіть краще, коли вона вибереться від нас.

– Але ж цього не роблять у такий спосіб, Честере. Ти її так образив! Зрештою, ми стільким їй завдячуємо!

Я сказала «ми»,– не могла ж я, коли вже говорити правду, нагадувати йому, що й мене він одержав з тітоньчиних рук. Честер відповів, що він дуже вдячний тітоньці, і є за що, але дозволити їй верховодити у своєму домі він не може. Це мене так вразило й обурило, що, не втримавшись, я кинула:

– Отже, тітонька має рацію: більше вона тобі не потрібна, і ти витурюєш її за двері.

На ці мої слова Честер нічого не відповів, але на обличчі в нього з'явився вираз такої страшенної нудьги, що я іще дужче розлютилась, куди там тітоньці (правду кажучи, вона анітрохи не сердилася на Честера, а лише була на нього ображена),– і припинила всілякі спроби примирити їх. Тітонька запакувала речі, і я поїхала з нею, лишивши Честерові записку, що мушу подбати про її житло. Палм Коттедж до нового року буде ще в заставі, з Бобом тітонька встигла посваритися через якийсь Джімів борг, тож треба було підшукати їй оселю, та ще й дешеву.

А тим часом тітонька й далі лаяла Честера:

– Якби він мав душу, то запродав би її самому дияволові, а заразом і всіх нас,– аби лише здобути владу!

І коли ми нарешті знайшли їй житло (маленьку квартирку, недорогу й розташовану поблизу від нашого дому), вона пішла в спальню, вихилила там чарчину (прилюдно вона тоді ще не пила) й повернулася, сердита ще більше.

– А ти пильнуй, моя дівчинко,– Честер віднаджує від тебе всю рідню... спершу був Джім, потім – Боб, тепер – я.

– А при чому тут Боб?

– Так, моя дурненька, Боб. А ти не знала? Це ж він зажадав від Боба, щоб той змінив курс. Поцікавився, як йому розуміти його флірт із тобою, і той – Боб є Боб – страх як перелякався й дременув у Рим.

Це відкриття мене просто приголомшило. Мені вперше здалося (як це постійно ввижалося Честерові), ніби за моєю спиною діється щось страшне.

– Тітонько, а ви не помиляєтесь?

– Я? Помиляюсь? Кажу ж тобі, він – диявол, та ще й останній бовдур на додаток. Ці кар'єристи всі на один копил,– наче ті гади чи скорпіони! Вони нікому не вірять. Кого він бере собі у радники? Недоумкуватого Бутема, котрий тільки й знає, що лизати йому п'яти? А за дружину він хотів би мати таку саму рабиню, що тремтить від одного його погляду. Ось побачиш, тепер твоя черга,– тепер він почне підкрадатися, сичати й обвиватися круг тебе, доки не розчавить, не знищить твою гординю, доки не оберне на шмат м'яса, на бездуховну плоть. Згадаєш моє слово, дівчинко: якщо нічого не зміниться, років через десять ти просто схибнешся... І ось що я скажу тобі, моя люба. Може, він і розумний, але поводиться як дурень, бо власноруч копає собі могилу, жене давніх друзів, а кращих радників бог йому не дасть, і занапащає всі свої надбання. Ти надто гарна для нього, принаймні краща, ніж він заслуговує,– адже не чиїсь, а саме твої гроші допомогли йому звестися на ноги!

По тих словах вона знову щезла у спальні (мабуть, боялась розплакатись), а коли виринула звідти, обурюючись ще голосніше, то сказала, що ніяк не добере, чом я так приліпилась до цієї гадини Честера?

Це було загадкою і для мене. Що більше я думала про те, як Честер шантажував Боба (я уявляла собі, як усе це ошелешило бідного хлопця, і катувалася думкою,– а раптом Боб вирішив, що до цього в якийсь спосіб причетна і я?), то дужче скипала гнівом. Втім, слово «гнів» тут явно недостатнє, щоб висловити всю ту огиду, страх і обурення, які охопили мене тоді (гадаю, щось подібне відчув і Честер, одержавши того листа від директора банку торі). Я чисто фізично відчула, як мене зусебіч оточують підступність і зрада. І тоді я сказала: все, немає такої сили, яка змусила б мене тепер повернутися до Честера, я назавжди залишуся з моєю любою тітонькою. Тітонька була дуже зворушена і, не стримавшись, ридма заридала. Вона знає,– сказала тітонька,– що я – єдине на всій землі створіння, яке її щиро любить. І мене охопив сором – за те, що раніше я так мало її любила, і я поклала собі у майбутньому любити її ще дужче.

І от саме в розпалі цієї надзвичайно зворушливої сцени до кімнати ввійшов Честер, обтяжений чималим кошиком з фруктами. Увійшов – і з найневиннішим виглядом привітався з нами.

53

Тітонька Леттер,– ми сиділи з нею на одному кріслі,– поволі підвелася (вона була не зовсім твереза, і пенсне збилося в неї набік,– дужче, ніж завжди), метнувши на нього пекучий погляд. Однак його поява заскочила її на гарячому,– я ще ніколи не бачила її такою збентеженою.

Відверто кажучи, я теж здивувалась. Гадаю, ні вона, ні я тоді ще до кінця не розуміли, який «товстошкірий» став Честер після всіх своїх перемог.

Честер, наче нічого не сталося, поставив фрукти на стіл і привітав нас із тим, що ми знайшли таку милу квартирку, та ще досить близько, і попросив у тітоньки дозволу прислати сюди краще, зручніше крісло.

Він поводився дуже тактовно (як родинний адвокат на похороні), але, на мій подив, зразу ж сказав, що хоч його й засмучує «невеличка розбіжність у наших поглядах», він переконаний: тітонька розуміє всю складність його становища. Звичайно, її дуже невистачатиме у комітеті, але вона вже зуміла поставити його діяльність на міцну основу.

Мені здалося, що тітонька от-от лусне від обурення. Та не встигла вона розтулити рота, як Честер миттю змінив не лише тон, а й вираз обличчя (ніби людина, яка з чемності прагне швидше покінчити з незручною ситуацією), і спитав у неї, чи не потрапляв їй на очі лист лорда Роузбері, опублікований у «Таймсі»? Чи, на її думку, треба кому-небудь з радикалів відповісти лордові?

Звичайно, тітонька чудово зрозуміла прихований сенс його монологу: він ні за що у світі не візьме її до себе на колишніх засадах, але якщо вона буде «слухняна», доступ до свого кола остаточно перед нею не закриє. Обличчя її наливалося кров'ю; мені здалося, що навіть Честер не на жарт перелякався. Ох, як я чекала від неї вибуху! Мені було нестерпно боляче дивитися, як цей чоловік преспокійно грається моєю бідолашною тітонькою, наче той кіт мишею.

Нарешті вона вичавила з себе, що йому навряд чи потрібні її поради: хоч би що вона сказала, він однаково вчинить по-своєму. А Честер ніби й не чув: він і далі говорив про листа, аналізував його, робив припущення про те, з якою метою його написано і яку підтримку він одержить від людей різних переконань; Честер згадав, що сказали про цю публікацію інші (містер Ллойд Джордж страшенно розсердився, а містер Асквіт порадив діяти якомога обережніш). І хоча тітонька вже деякий час щось зневажливо буркотіла собі під ніс, кидаючи на нього нищівні погляди (очевидно, так мала почувати себе дворняга, в якої вихоплюють з пащі шмат м'яса й натомість кидають обгризену кістку), помалу-малу вона почала йому відповідати. Воно й справді комизитися далі якось уже й не випадало. Не минуло й десяти хвилин, як тітонька вже завзято сперечалася з Честером про політику – у своїй колишній манері (хіба що трохи різкіше, ніби хотіла показати: я не маю наміру відмовлятися від своїх думок, аби зробити приємність Честерові Німмо!), і, поглянувши на них збоку, ніхто не засумнівався б, що це давні щирі друзі.

Мені бракує слів, щоб передати, як я здивувалася, коли побачила, як ці двоє людей, котрі оце щойно посварилися, здавалось, навіки, тепер зійшлися зовсім на іншому грунті,– не тільки не замирившись, але й не завдавши собі клопоту з'ясувати свої взаємини.

Однак моє обурення від того не поменшало. І коли, виходячи, Честер нагадав мені: «Ти не забула, серденько, що сьогодні в нас обідають Відлери?» (великі багатії, дають гроші на партію),– я нічого не відповіла. «Ти дуже розумний, голубчику, подумала я собі, але цього разу спіймаєш облизня. Бог із нею, з тітонькою, вона тобі пробачила – а я не пробачу».

Тільки-но ми залишилися з тітонькою удвох (я заварила їй чаю, бо вона не вміла ні налити води у чайник, ні поставити його на вогонь), як я їй сказала:

– Мене просто дивує, тітонько, як ви дозволили Честерові отак забити вам баки!

Але вона відповіла, як відрізала:

– Боже, яка ти вульгарна у виразах! Що це означає: «забити баки»? Ми з ним обмірковували вкрай важливу проблему, і він з належним розумінням поставився і до неї, і особисто до мене.

– Але ж він, тітонько, повівся з вами підло. Чи не самі ви щойно казали, ніби йому байдуже до всього, крім його особистої кар'єри?

– Ну то й що? Будемо сподіватись, він і справді зробить собі кар'єру, незважаючи на своїх підлабузників. Дякувати богові, не перевелися на світі люди, у яких вистачає мужності та честолюбства, щоб здобути справжню кар'єру. Такі люди нам дуже потрібні, особливо зараз. Поглянь, що діється на Сході. Це може обернутися війною в Європі. Але ти, звісно, навіть не вслухувалась у те, що він говорив. Якби зараз з неба зійшов сам архангел Гавриїл і сповістив, що завтра настане кінець світу, тебе хвилювало б одне: якого капелюшка надягнути з цієї нагоди.

Мені було кривдно чути від неї таке, та й ніколи я не цікавилась капелюшками і відповіла, що вона вочевидь вирішила пробачити Честерові, який поставився до неї так негідно.

Тітонька без упину бубоніла собі під ніс: «Забив мені баки!», гнів її все наростав, нібито цим я дуже образила її, і тут вона вже остаточно не втерпіла:

– Що значить пробачити? – вибухнула вона.– За кого ти нас маєш,– за провінційних бовдурів, отаких, як ти?.. І взагалі, що ти тут робиш?

– Я мала намір залишитись у вас.

– Залишитись у мене? Ти що – зовсім здуріла? Заради всього святого, візьми себе в руки, доки чоловік твій остаточно не втратив терпець і не вигнав тебе з дому. Тобі й так пощастило, що він прийняв тебе назад після твоїх походеньок.

Я мало не зомліла.

– А як же тоді ставитися до всіх ваших попереджень?– насилу вичавила я з себе.

Але вона в'їдливо відповіла: якщо я не здатна впоратися з чоловіком, що бігає за мною, висолопивши язика, то й четвертувати мене мало.

Одне слово, тітонька дала собі волю і наговорила такого (мабуть, вона не могла змиритися з тим, що в мене на очах її пошито в дурні), що я була рада піти й поспішила додому, аби встигнути переодягтись до вечері.

Того вечора Честер був такий жвавий, дотепний і милий (на людях він поводився зі мною аж надто церемонно), що перевершив самого себе: його просто роздимав переможний тріумф. Він раз у раз кидав на мене через стіл вдоволені погляди, і в них з'являвся той самий блиск (обід був на чотири особи, й Честер сидів досить близько, тож я могла бачити вираз його очей), який я помічала в них після мітингу, коли Честерові щастило взяти на глум котрогось бідаху, що посмів чіплятися до нього з якимось там запитанням.

Все – і те, як він тримався того вечора, і навіть те, з яким поважним виглядом походжав перед сном по кімнаті в самій сорочці (в нього була непогана статура, якби не ноги – незграбні, надто мускулясті й надто волосаті),– свідчило про явний тріумф. І хоч він удавав, ніби радіє візитові багатих Відлерів («Відлерова підтримка варта місця у кабінеті міністрів!»), і вітав мене з успіхом («Я ніколи не бачив тебе такою чарівною!»), насправді його розпирало від насолоди зовсім з іншої причини. Він святкував перемогу не лише над тітонькою, а й наді мною. Навіть даруючи ці компліменти, він дивився на мене з таким переможним виглядом, ніби хотів сказати: «Тепер ти, голубонько, у мене в руках... Цікаво, якої ти заспіваєш далі?»

І ось що дивно: я вперше злякалася. Не того, що він може мені заподіяти, а того невідомого, що було у нього в запасі (він справді знав життя і людей; мені не виходила з голови його перемога над войовничою тітонькою Леттер) і про що я не мала жодного уявлення.

І що галантніше він поводивсь (мені, як і раніше, у його милій мові вчувалася зловтіха), що більше виявляв «увагу», то дужча огида проймала мене; огида, що перейшла у своєрідну спустошеність. І коли (я спочатку не пойняла тому віри!) він насміливсь прагнути зі мною близькості (звісно, він переконував мене, що весь вечір милувався мною і вмирав од кохання, але мені знову ж таки здавалося, що він глузує з мене), я відчула себе такою розбитою фізично й морально, що не знайшла в собі сили відмовити йому. Я сказала собі (як це бувало в дитинстві, але тоді йшлося про Джіма): «Ет, будь що буде... Хай робить зі мною все, що хоче». І вчинила як слухняна, але неуважна рабиня. Проте він (на відміну від скаженого Джіма), здавалося, був цілком з того задоволений. Він тримавсь, як володар, якому хочеться бути брутальним, щоб повністю відчути свою могутність.

Зі свого боку, я не відчувала до нього зненависті, це не мало сенсу, і, можливо, при його тодішньому настрої лише додало б йому втіхи,– на що, не маю сумніву, він тоді теж розраховував. Він (як написав про нього один журналіст), на той час уже ввійшов у смак влади.

54

Томові минуло вже шість років. Він був трохи замалий як на свій вік, але мав таку саму, як у батька, гарну поставу і таку ж, як у нього, ніжну шкіру та м'яке волосся. Всі його рухи, як Джімові, були чіткі й певні, він ніколи нічого не перекидав. Якщо я скажу: Том і в дитинстві був чарівною дитиною,– ви подумаєте, нібито я, як і кожна матір, необ'єктивна; проте всі, хто його тоді знав, твердять, що він був на диво привабливий і обдарований; уся його кар'єра зайвий раз це підтверджує.

І справді, ним одверто захоплювались. На вулиці на нас раз у раз озирались. Згодна, це не йшло йому на користь, але що вдієш? Адже не скажеш незнайомим людям: «Не милуйтеся так явно моїм хлопчиком – це може погано на нього вплинути!» Бо почути такі слова було б йому набагато більшою шкодою!

На превелике щастя, сам Том, здається, і не помічав того захоплення. Його надто поглинали власні справи, і він майже не звертав уваги на інших. Він чудово грався сам із собою – удавав вантажника на вокзалі й щосили брязкав дверима, або гордовито переступав з ноги на ногу, наче кінь у парку, а то й ставав тітонькою Леттер і починав робити витинки з газет, або читав проповідь, як містер Гулд.

Крім того, він чудово малював. Його малюнками захопився один відомий художник, дійсний член Королівської Академії мистецтв, що приїздив до Слептон-хаузу писати портрети моїх кузин. Звичайно, всі діти більш-менш охочі до малювання, адже вони так сміливо довіряють паперові свої фантастичні уявлення про життя (до того ж ми ніколи не забуваємо, що вони діти), але Том і справді мав дивовижне чуття композиції та кольору. На його малюнках було багато корів, собак та човнів (корови були часто менші за човни), а по кутках юрмилися люди, в яких можна було впізнати наших спільних знайомих принаймні по капелюхах та взутті. Іноді йому вдавалося намалювати й більш-менш нічогеньку корову чи шлюпку, наприклад, посудину майора Фрієра з брунастим вітрилом чи біломорду корову з Літл-Тор.

Честер був у величезному захваті від тих малюнків. Слід віддати йому належне, з нього був чудовий батько; і я не раз полегшено зітхала, коли всі мої побоювання щодо «специфічного» його батьківства, яке могло вилізти боком дітям, та й усім нам, виявилися даремними. Навпаки, все обернулося на краще: особливе становище (при його «благородних» принципах) примушувало Честера бути ідеальним батьком. Він забігав у дитячу кімнату не менш як двічі або й тричі на день, вигадуючи для Томових малюнків найфантастичніші сюжети, на які вмить сам імпровізував казки; Том був у нього справді закоханий, і я нерідко чула, як вони дружно сміялися.

Пам'ятаю, якось я зайшла до дитячої кімнати в Орчарді. Том, як завжди, сидів на колінах у Честера, а той малював йому слона, розповідаючи, як цей слон пішов у гості і спершу з'їв усі пироги, потім стіл, а далі й увесь дім. Том аж зайшовся від сміху, зліз з колін і почав качатися по підлозі, та й сам Честер реготав мало не до сліз. Я не могла не приєднатися до них,– хто лишиться байдужий, коли сміються діти! А Честер з величезною втіхою плів свою казку далі,– як злякався господар, завваживши неймовірний апетит свого гостя,– його фантазія далебі не знала меж.