Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 28 страниц)

Я вирішила негайно ж з'їздити до агента (за сумісництвом він був ще й театральний агент) і поговорити з ним особисто. Та коли я вже сідала в таксі, мене раптом гукнули до телефона, і якийсь наш приятель (принаймні так він одрекомендувався, хоч імені свого й не назвав) попередив мене, що на агента «вийшов» генерал М. з міністерства оборони, Честерів приятель, і що пристрашити небораку-агента його попросив не хто інший, як сам Честер.

Важко сказати, як приголомшило мене це відкриття. Я вже не раз говорила, що Честерові, Гулдові й багатьом іншим так званим «революційним радикалам» постійно й повсюдно ввижалися страхітливі змови. Вони завжди чекали від когось «удару в спину».

Тепер я сама пережила щось подібне. Недарма розповідають, що найжахливіший наслідок землетрусу – раптове відчуття страху, ота зневіра, яка охоплює людину. Стіни власного дому, які щойно були тобі надійним захистом, звичні та рідні, як власні діти й чоловік, сприймаються тепер як загроза, як облудна ширма, за якою причаїлося нове нещастя (повінь або якесь нещастя, все пливе й хитається), світ, раніше сталий і надійний, віднині повен зради й брехні. Саме тому під час землетрусів люди нерідко божеволіють. Тож не дивно, що і я мало не втратила розуму. Я наказала водію везти мене в Уайтхолл, і там, піднявшись у Честерів кабінет, попросила негайно доповісти йому про себе.

Зранку в приймальні, як завжди, було багато народу; Честер провадив чергову нараду. Але його особистий секретар Доул, мій приятель (він скінчив Ітон, де приятелював з родичем Вудвілла), відвів мене до свого кабінету, щоб Честер міг поговорити зі мною сам на сам.

Вже на порозі Честер надав своєму обличчю,– так, щоб я не помітила,– виразу надзвичайної прихильності до мене. Це означало: тобі не слід було заявлятися до міністерства без запросин чи попередження.

– О, чудово, моя люба,– сказав він,– не може бути нічого приємнішого за такий сюрприз! І як до лиця тобі цей туалет!

І він оббіг мене поглядом – з голови до ніг; вибираючи сукню для виїзду, я розраховувала на зустріч з театральним агентом, через що, поспішаючи, забула потім переодягтися у щось більш придатне для Уайтхолла.

– Ти вся така квітуча, така весняна!

Я перепросила його за те, що відірвала від роботи, пояснивши, що приїхала у терміновій справі: йдеться про мітинг.

– Про який мітинг?

– Ти чудово знаєш, що хтось намагається його зірвати!

– А, ти про мітинг на захист луга. І що там?

Я раптом злякалася, що він почне викручуватися, і, бажаючи його випередити, сказала:

– Мені переказали, що у справу з мітингом втрутився якийсь генерал, котрий, кажуть, діяв зовсім не за дорученням міністерства оборони.

І тоді, метнувши на мене колючий погляд, він прорік:

– Але ж ти знаєш, що вся ця історія з луга виливається в антиурядову демонстрацію?

Я вирішила поставити питання руба:

– Скажи мені, ти знав, що міністерство оборони хоче відібрати у нас приміщення? – спитала я, підкресливши, що вони навіть не залишили нам часу оповістити людей про відміну мітинга. Люди прийдуть і цілком справедливо обуряться, а ми вже нічого не можемо зробити, бо всі гроші пішли на проспекти й рекламу. Якщо комусь треба було зірвати цю справу, то він діяв дуже розумно.

Честер нічого на це не відповів. Його мовчання, роздратований і набурмосений вираз обличчя говорили про одне (пізніше я одержала справді незаперечні докази): він або сам вигадав цей трюк, або дав дозвіл на нього. І тоді, забувши про будь-яку обережність, я додала:

– Розумно, але не дуже чесно.

– Мені сказали, Раунд також бере участь у твоєму комітеті...

– Я тут ні при чому – його запросив голова. До речі, містер Раунд завжди обстоював тубільців. Він просто залишився вірним своїм принципам.

– Ти називаєш вірністю принципам підрив довіри до уряду? Саме тоді, коли ми переживаємо національну кризу?

Я знала, що Раунд і справді трохи екстреміст, але він вважає: коли йдеться про речі принципові, відступатися од свого не можна.

І я майже напрямки сказала Честерові, що він сам зрікся своїх принципів і не має права звинувачувати у чомусь подібному інших. Виголосивши цю тираду, я раптом відчула, що червонію. Честер нічого не відповів, він ніби й не чув моїх слів. На обличчі йому з'явився вираз гидливості. Лише зараз я побачила, як він мене ненавидить, відчула всю міру його зневаги до мене.

– А тепер,– озвався він нарешті (і в цьому «тепер» звучало: «тепер, коли ми, нарешті, покінчили з твоїми теревенями»),– даруй мені, бо там у кабінеті на мене чекають п'ятнадцять вельми заклопотаних джентльменів,– треба негайно вирішити деякі питання, від яких залежить хід війни. Тож вибач – мушу йти.

І не встиг він торкнутися ручки дверей, як із'явився містер Доул (очевидно, вартував за дверима й лише чекав знаку), котрий провів мене вниз. Він спитав, як мені подобається Честер (усі особисті секретарі,– їх було троє, вони працювали по черзі,– неодмінно ставили мені це запитання),– тоном, що ним садівник питає, як вам подобається оцей бордюр на клумбі. Ми обоє з ним згодилися, що попри всю покладену на нього відповідальність і все своє завантаження Честер виглядає чудово, і що за будь-якого випадку йому доведеться триматися так і надалі,—«адже він незаміненний».

Потім мені дали міністерську машину й відвезли додому. Вдома я негайно ж почала пакувати валізи. У мене визріло тверде рішення виїхати у Бакфілд. Приводом для цього міг стати мій щотижневий візит до тітоньки Леттер, яку я все одно обіцяла відвідати за два дні. Справжньою причиною моєї втечі було бажання уникнути скандалу чи принаймні відтягти його на кілька днів.

97

Честерові чомусь зайшло в голову, що, від'їжджаючи того четверга у Бакфілд, я вирішила назавше з ним порвати. Може, й так. Але я навіть собі в цьому не признавалася. Я просто вирішила втекти від того, що було мені нестерпне. І сказала собі: годі, далі так не може тривати! Я мала забути про Честера, викинути його з пам'яті. Та коли тітонька поцікавилась, як там ведеться моєму «видатному чоловікові», і «чи не перевершив він самого себе у спритності», я відповіла, що Честер не заслужив таких закидів. Звісно, я не сказала їй, до якого підступу він вдався, щоб розвалити наш комітет,– не хотілося вислуховувати, як вона почне ганити Честера. І захищати, і шпетити його мені було однаково неприємно. До того ж тітонька спитала про Честера просто так, знічев'я,– куди більше кортіло їй погомоніти про свої бакфілдські плани, які несподівано дістали новий напрямок. Тітонька рознюхала, що Честер поклав собі купити якийсь маєток (ми справді вже років зо два підшуковували собі будиночок десь за містом, щоб у вихідні Честер міг там відпочивати),– і, звичайно, відразу ж вирішила, що йому потрібен саме Бакфілд. «Рано чи пізно він однаково стане пером Англії, і тоді титул лорда Бакфілда Томові буде вельми доречний. Хлопчикові завше подобалося грати роль головного героя,– він просто не знав, на чому спинитись. Війна, звичайно, стала для нього знахідкою, але навіть з нашими генералами не може ж вона тривати вічно!»

Тепер тітонька, сиплячи блискучими аргументами, всіляко захищала свій проект, такий любий її серцю. Для прикладу вона посилалася на Джіма, котрий, на її думку, став зовсім іншою людиною,– після того як викинув з голови своїх коней і почав допомагати тубільцям луга; він потроху сплатив усі борги і навіть спромігся відкласти собі чималу суму, щоб видати власним накладом книжку про Лугаленд. Він чудово ставився до Тома й щиро любив Бакфілд – майже так само, як його ненавидів Боб.

Я не сказала тітоньці про головну Честерову умову – що заміський будинок має бути недалеко від Лондона. Судячи з усього, цей тітоньчин план став її черговою химерою, що тішила її старість, і я могла не боятися, що він здійсниться. Менш за все я хотіла бачити Бакфілд у Честерових руках – він перетворив би його на штаб-квартиру своєї партії.

Подібно до Джіма, з яким ми вперше зустрілись у Бакфілді, я теж ніжно любила цей дім. Щоправда, він був у стилі Тюдорів, з безліччю тьмяних, під низькими стелями, закутів замість нормальних кімнат, і з холодною кам'яною підлогою; але вся обстановка дому ніяк не відгонила тією похмурою добою, а підлогу Боб вистелив килимами. Не було там і важких, незграбних меблів, тесаних сокирою, всіх отих дубових столів для загальних трапез, що мимоволі наводять вас на думку про недолугих ченців з їхнім почварним життям. Найстаровинніші стільці, легкі й ажурні, належали до часів Карла II; меблі були переважно з горіхового дерева. Головне, жодна річ не повторювалась, у всьому панувало розмаїття. Найбільше подобався мені вікторіанський стиль червоного оксамиту фотелі й величні, червоного дерева, шафи. Будинок був старий. Сама його занедбаність відгонила давниною, котра чомусь завжди, як і все, пов'язане з минулим, навіює думки про мир і злагоду. Дірку в килимі, що вкривав підлогу зали (яка це була колись трагедія!), вишкреб сеттер, увічнений для нащадків на портреті поруч з прадідом, що йде на полювання,– засмаглим велетнем, котрий, якщо вірити родинним переказам, говорив таким невикорінним девонським діалектом, що під час його виступів у парламенті ніхто й слова не міг уторопати. Зарубки, що спотворили одвірки дверей до зали, відзначали зріст його дітей, онуків та правнуків. Серед них були Бобові й Джімові позначки, а також одна маленька, яку вважали моєю,– вочевидь, такою я була в чотири роки, коли матінка вперше привезла мене з Індії – показати прадідові.

Зруйнована стіна у дальньому кутку стайні лишилась на згадку про пожежу, коли червоного півня пускали в нашій садибі луддити; якраз через рік після битви під Ватерлоо вони спалили стару клуню й нову віялку на току. Дірки у флюгелі на даху стайні увічнили стрілецькі змагання між Бобом і Джімом – здумати лишень! – сорок років тому. Ці старі шрами були невід'ємні від загальної атмосфери дому, і поранені, що приїздили сюди доліковуватися й набиратися снаги (для госпіталю Бакфілд був не дуже зручний і надто віддалений), казали: з усіх прихистків, куди закидала їх доля, цей – найчарівніший. І це при тому, що тут не було так званих «сучасних вигод»,– душу, центрального опалення, асфальтованого подвір'я, не кажучи вже про відсутність театру чи кіно. А головне, бакфілдський клімат, любила жалітися тітонька, діяв на всіх розслаблююче.

Проте, як на мене, вирішальним був не клімат, а сама «атмосфера» цього місця. І справді, переспавши в Бакфілді лише одну ніч, я вже на ранок відчула, що відпочила,– не так тілом (хоч спала кілька годин, як то кажуть, мов убита), як душею. Цей сон ніби розчинив якийсь клубок, що застряг у грудях, і, прокинувшись, я не напружилась відразу ж, як у Лондоні, готуючись до чергової сутички, а навпаки, ніби розчинилася у всьому, що мене оточувало – в домі й навколо нього, у парку, в озері (яке вкрилося баговинням і поросло лататтям та ряскою), у небесному склепінні над Бакфілдом. Здавалося, що над Бакфілдом і небо було якесь особливе, своє,– оточене хвилястим пасмом невисоких пагорбів з розкиданими де-не-де лісами, розрізане в одному місці дзвіницею, в іншому – димарем занедбаної суконної фабрики; і все те – небо, навколишня природа, будинок,– було затишне й лагідне, як обличчя старої няні.

Лежачи в своїй кімнаті, я чула і дзенькання цебра на подвір'ї, і голос старого скотаря Прета, котрий шпетив когось на кухні, і плюскіт води, що наповнювала ванну для Джіма, і гудіння літака, що завмирало десь у далечині,– все це звучало ніби в мені самій. Здавалося, мій мозок, звільнившись від диявольської напруги, розкрився для сприйняття якогось іншого життя,– набагато привабливішого й не такого «переускладненого», як мої лондонські будні. Принаймні так мені здавалося, хоч я чудово знала, що старий Прет завше прокидається о шостій ранку доїти корів, а Боб працює по дванадцять годин на добу, щоб не продали Бакфілд з молотка, і, незважаючи на всі його жертви й хитрощі, дім з кожним роком усе більше ставав непридатний для життя й занепадав просто на очах. Як говорила Бобові тітонька (повторюючи це щодня), він господарював украй погано, і тоді, як усі сусідні маєтки з їхніми добре налагодженими фермами процвітали, у нього завше були самі збитки.

Та попри всі прикрощі, попри свою каторжну працю й одвічні турботи з робочою силою, помешканням для котеджерів, ремонтом і пожертвами на місцеве мисливське товариство (Боб органічно не терпів полювання, проте вважав за свій обов'язок підтримувати родинні традиції Леттерів), він сам був дуже суттєвою часткою бакфілдської атмосфери. Навіть по тому, як він рухався, спроквола, трохи підскакуючи й схиляючи голову набік, тягнучи за собою ціпка чи перекинувши його через плече, відчувалося, що у Бакфілді людина має час поміркувати над життям. І справді, Боб, працюючи з раннього ранку до пізньої ночі, знаходив час погомоніти з людьми, і не про якісь там дурниці, а й про цілком поважні речі – війну чи ціни, до того ж поговорити розважливо, не поспіхом, а «широко», про що в місті не могло бути й мови. Наприклад, у нього була теорія, що в німецькому мистецтві можна простежити причини воєн, і, слухаючи його, ви починали розуміти минуле,– точнісінько так само, як, дивлячись на Бакфілд, починали відчувати себе легше й вільніше. Звісно, всі провінціали схильні мислити «широко» (наприклад, Гулд, якого Честер так зневажав, теж мислив «широко»– доводив, що бог послав нам війну за «гріхи»), але Боб насправді добре знався на мистецтві й дуже цікаво розвивав тезу про те, що в мистецтві кожного народу виявляється дух нації.

98

Звичайно я гостювала у тітоньки Леттер не більше двох днів, і тепер, повторюю, навіть собі не признавалася, що маю намір затриматися надовше. Однак за два дні я зателеграфувала Честерові, що тітонька кепсько почувається, і я не можу її залишити саму. Минуло два тижні, а я все ще жила у Бакфілді, мотивуючи це тим, що туди на відпочинок приїхали два офіцери, які потребують догляду.

Я не стала пояснювати, що один з цих двох офіцерів – Джім, котрий справді щойно виписався з військового госпіталю, куди його поклали після жахливих нападів пропасниці. Виправдовувало мене те, що він справді серйозно хворий і більшу частину часу проводить у своїй кімнаті, де тепер завжди палав камін; працюючи над великою доповідною запискою про плем'я луга, Джім сподівався зацікавити нею міністерство в справах колоній, загрожуючи віддати її до друку. якщо чиновники поставляться до неї без належної уваги.

– Ось коли вони в мене попотанцюють, ці недоноски з Айк-сквер,– хвалився він.– Я знаю, вони не дуже люблять, коли на них скаржаться начальству.

Хоч, повторюю, я не мала наміру залишати Честера, повертатися до нього я теж не хотіла і послала йому ще одну телеграму (що я допомагаю влаштувати свято на честь місцевого Червоного Хреста); і одного чудового ранку перед ленчем до нас з'явився особистий лікар Честера. Честер, сказав він, попросив його заїхати сюди й подивитись, як я себе почуваю.

Все наше домашнє товариство – цебто Боб, тітонька Леттер і три молодші офіцери, які видужували після отруєння газами (Джім не виходив із своєї кімнати) – дуже зраділи несподіваному візитові славетного сера Коннелла Т., що якось оперував навіть одного імператора й знав безліч історій про сильних світу сього, котрі вдавалися до його послуг. Усі ці історії були на один копил: як спритно він, сер Коннелл, зумів відбрити цих важливих персон. Це був тілистий червонопикий дядько, просто-таки народжений працювати різником, і коли він вихвалявся, як осадив короля такого-то чи поставив на місце велику герцогиню таку-то, він, здавалося, робився набагато могутніший у тілі і багряніший на обличчі. Крім того, щоразу, дійшовши до кульмінації, тобто до своєї вбивчої відповіді, сер Коннелл опускав своє масивне підборіддя та випинав уперед груди й здоровенне черево.

Тітонька не могла ним нахвалитися, він задовольняв одразу дві її найбільші пристрасті: любов до людей, що вміють не лише молоти язиком, а й «перти плуга», мають владу й не бояться її використати, і зневагу до людської натури як такої. Мені ця людина була вкрай огидна (у Парейді він завжди поводився зі мною надзвичайно грубо), і коли після сніданку сер Коннелл запропонував оглянути мене, я відмовилась, заявивши, що не бачу в цьому потреби, бо цілком здорова.

– Ваш чоловік попросив мене навмисне зробити такий гак, щоб вас послухати, вдруге я вже не зможу сюди приїхати. Я й сьогодні б не зробив цього, якби не особисте прохання міністра. У воєнний час це звучить для мене як наказ.

– Але в мене все гаразд, сер Коннелл.

– Тоді ви, може, покажете мені цей, як його... ваш славетний... Що у вас тут оглядають, сер Роберт?

– А, ви, мабуть, про лабіринт? Це справді найдавніший і достеменний лабіринт, і я залюбки проведу вас туди; хоча він, признатися, зараз трохи занедбаний.

Й одразу ж після ленчу Боб пішов показувати йому лабіринт. Правда, сер Т. спершу зажадав, щоб я склала їм компанію (і тітонька змусила мене піти!), а потім доволі нахабно відшив Боба:

– О'кей, Леттере, місіс Німмо сама покаже мені ваш сад. Мені треба сказати їй кілька слів наодинці.

Боб у першу мить отетерів, але вибачився й хутенько зник (ніхто не вмів зникати так блискавично, як Боб, коли він відчував, що зайвий), а сер Коннелл одразу ж взяв бика за роги:

– Мабуть, не будемо, місіс Німмо, ходити околяса? Це ж однаково не вирішить проблеми.

Я поцікавилась, що саме він має на увазі.

– Власне, я приїхав з однією метою – сказати вам: якщо ви хочете повернутися до Лондона, моя машина до ваших послуг.

Довелося відповісти, що зараз у мене такого бажання немає.

– А вам не здається, що вже час додому?

– Ніхто не пропонував мені скоротити мою відпустку.

– Гаразд, місіс Німмо, гаразд. Але не граймося, як діти, в піжмурки. Ви вважаєте, що у вас є всі підстави ображатися на свого чоловіка, а він, з вашого дозволу, так само переконаний, що має всі підстави бути незадоволеним вами. Важко повірити, що завинила тут лише одна якась сторона.

Я відповіла, що, можливо, й так, але все це – моя інтимна справа, і я не маю наміру виносити її на обговорення.

Спіймавши облизня (хоч я й не хотіла бути з ним різкою), доктор надувся, як величезна жаба, а щоки в нього спалахнули яскравим полум'ям. Якщо вже я сама вжила слово «інтимний», то він, лікар, дозволить собі піти трохи далі й спробує мені дещо нагадати: як жінка, що прожила в шлюбі двадцять років, я мала б розуміти, до яких згубних наслідків може призвести вимушена відмова від деяких давніх звичок для такої людини як Честер, у його віці, з його постійною нервовою напругою! І мені, його дружині, слід було б знати, що він, сер Т., уже сьогодні змушений вдатися до деяких ризикованих заходів, щоб урятувати Честера від постійного безсоння,– але поки що, і це його не дивує, лікування не дало жодних наслідків...

– Не я один, багато хто вважає, що ваш чоловік от-от звалиться від утоми, і відповідальність за це, я переконаний, впаде передусім на вас;– ви відповідаєте за нього не лише перед ним, а й перед цілою нацією.

Я не повірила йому ані на стілечки. Я знала, що у Честера міцні нерви, він чудово ними володіє і легко настроюється на потрібний лад. Лише спитала:

– І він послав вас усе це мені переказати?

Т. промовчав, і я зрозуміла, що Честер принаймні знав аргументи, якими оперуватиме його посланець. Замість відповіді він удав, ніби страшенно обурений з моїх слів (пригадую, я бачила подібний вираз на обличчі в одного відомого лікаря, коли хворий поставив йому «несубординаційне» запитання) і сказав:

– Я не знаю, місіс Німмо, що ви хочете робити далі, але, очевидно, ви розраховуєте на те, що людина такого рангу як Німмо змушена буде за будь-яку ціну уникати розголосу, коли справа торкнеться шлюборозлучного процесу. Раджу не забувати, є й інші засоби, завдяки яким можна домогтися своїх законних прав.

І коли я сказала, що не розумію, куди він хилить, сер Коннелл відповів, що згідно з одержаною ним інформацією, «співвідповідач у цій справі» теж обіймає державну посаду, і, отже, на нього також поширюється вимога державної «дисципліни».

Признатися, мене вразило не так те, що Честер підозрює мене у зраді з Джімом, як ця погроза. Не вірилося, що він здатний на таку підлоту. «Я вже не кажу, що це чистісіньке безглуздя! Припустімо, все це правда,– думала я.– І що ж, він приневолить мене повернутись до нього й удаватиме, ніби не знає, що я його ненавиджу й усім єством зневажаю? Який сенс повертати собі дружину за таких умов? Я однаково рано чи пізно від нього пішла б».

На мене напала така лють, що я не змогла на ту мить нічого відповісти, і Т. глузливо додав:

– Кажуть, у вашого друга така ситуація, що йому не до ризику.

Я спитала, чи не мучить його іноді сумління, чи не боїться він кидати людям отакі бездоказові звинувачення. Проте він належав до тих самозакоханих пиндючних мужлаїв, що, навпаки, хизуються своєю грубістю, і говорив зі мною таким тоном, якого вживають полісмени до панельних шльондр.

– Облиште, місіс Німмо, ми з вами не вчорашні. Не з вашою шлюбною репутацією говорити зі мною в такий спосіб.

Я повернулася до нього спиною і пішла в напрямку дому. Але він наздогнав мене й не відставав, горлаючи мені на вухо:

– А що до того, чи не мучить мене сумління, то про жінку, що кидає такого чоловіка як містер Німмо, чоловіка, який віддає батьківщині життя, я міг би сказати набагато різкіше!

На щастя, він був черевань і страждав на астму, і мені вдалося втекти від нього,– добре, що вдалося, бо інакше я б себе не стримала: він довів мене до такого стану, коли вже не знаєш, як боронитися, і можеш піти на все.

Діставшись до своєї кімнати, я вирішила, що тепер уже ніколи не зможу повернутися до Честера. Я замкнула двері зсередини і почала пакувати речі. Навіть через годину мене все ще колотило від ненависті до Честера й до цього бевзя-ескулапа, Честерового поплічника. Склавши валізи, я на хвильку присіла, щоб обміркувати, куди ж мені тепер податися,– і зловила себе раптом на тому, що тремчу не лише від гніву, а й від страху.

Цей липкий страх був мені знайомий і раніше. Двічі я мало не вмерла від страху, коли буря заскочила нас на старому човні, та ніколи ще я не була так панічно перелякана, як тепер. До мене раптом дійшло, що мав на увазі цей лікар, натякаючи на Джіма і на мою погану репутацію. Виходить, усі ці довгі роки не припинялися балачки (до мене вони, звичайно, не доходили), що я вийшла заміж надто поспішно і що Джім завжди був моїм коханцем. Але чом він ужив слово «дисципліна»? Невже вони можуть знову відправити Джіма на «заслання»? Такий випадок уже був,– усе місто розповідало про те, як одного капітана квапливо відправили на крайній схід,– щоб він був якомога далі від генеральської дружини.

Принизливо було навіть і думати про такі речі, а вже боятися їх і поготів! Я вирішила не піти на ленч і послала тітоньці свої вибачення. Я досі ще була в тенетах нерішучості,– тобто знала, що самотужки нічого не зможу вдіяти. Лишалося чекати, що з того всього вийде.

Відразу ж після ленчу мені принесли записку від сера Коннелла. Якщо я передумала, писав він, його машина так само до моїх послуг. І я зрозуміла, що програла. Не вистачило мені мужності кинути виклик Честерові та його зграї.

В машині всю дорогу мій лікар-поліцай не закривав рота, але то вже була люба й приязна бесіда, продиктована виключно бажанням полегшити мій стан; він. молов і молов, щоб згаяти час і, звичайно, напутити мене. Він розповів мені про одну свою пацієнтку, котра, втративши внаслідок нещасливого випадку сина-одинака, збожеволіла, бо саме перед тим не пустила його до армії. Він розповів мені ще одну історію – про юнака, тричі пораненого, який, ледве оклигавши, знову напросився в окопи, і як мати зраділа, дізнавшись, що в неї такий геройський син!

– Вона пишається ним! Їй було б соромно, якби він учинив інакше! Родина справжніх патріотів!

Такі байки я чула вже не раз. У мене в самої син був двічі поранений і тепер знову поїхав на фронт. Але мене страшенно здивував і обурив тон, яким цей мужлай подавав мені свої побрехеньки. Ніби хотів сказати: «Іде війна – і це чудово: нарешті ми навчимо вас, манірних паній, поводитись як треба!»

Над усе запам'ятався мені саме цей нахабний «інструктаж»; бо коли того вечора Честер, нарешті, прийшов до мене, він говорив приблизно таким же тоном і тими самими словами.

99

Коли я приїхала, у нього ще були люди, і мені довелося чекати на нього в нашій кімнаті. Було вже далеко за північ, але я сиділа, не роздягаючись. Я не могла лягти спати, не з'ясувавши Честерових намірів. Мені й досі не вірилося, що це він послав по мене, та ще й з погрозами, сера Коннелла, негідника й хамлюгу. «Останнім часом він дуже змінився,– думала я,– особливо коли став (цитую Гудда) «сильним світу сього»; але ж так низько впасти й так уже зовсім безглуздо поводитись він не міг!»

Поки я так сиділа, до мене долітали голоси з Честерового кабінету, розташованого по той бік сходів; іноді залягала тиша – це означало, що говорить сам Честер, а решта слухає. Зненацька я спіймала себе на тому, що теж дослухаюся до його інтонацій,– так, ніби вони могли дати уявлення про те, наскільки Честер змінився, поки я його не бачила. Потім гомін став дужчий, всі заговорили разом,– очевидно, вийшли в коридор і прощалися на сходах. Вони розмовляли один з одним ніби люди, які щойно досхочу насперечалися, тобто лагідно й підкреслено по-дружньому (один голос я впізнала – він належав відомому генералові «від політики»); потім машини від'їхали, двері до спальні прочинилися, і я побачила Честера, який, повернувшись обличчям до Селлі, бажав їй доброї ночі з тією особливою ніжністю, з якою він уже давно до неї ставився. Не встигла я подумати про те, навіщо він узяв з собою на цю раду сімнадцятирічне дівча, як двері повністю розчинилися, і він увійшов.

Помітивши мене, він анітрохи не здивувався й лише спитав:

– Отже, ти приїхала з Коннеллом?

– Він заявив, що я неодмінно маю повернутись, і поводився так, ніби ти його на це уповноважив.

– Так воно й було.

– І ти знав, що він мені погрожуватиме?

Честер ходив по кімнаті – у халаті, який він одягав, знявши сурдут чи піджак і накрохмалену сорочку. У нього був дуже стомлений вигляд, думки його ширяли десь далеко. Зиркнувши на мене спідлоба, він спитав:

– А ти чого не лягаєш? Уже друга ночі.

– Ти справді почав би переслідувати Джіма, якби я не повернулася сьогодні вночі?

– Я вважав, що доки не пізно, треба це припинити.

– Отже, я, на твою думку, поїхала у Бакфілд до Джіма?

– Якби ж то я так вважав – про це говорить пів-Лондона!

Звісно, я заперечила, що все це брехня – я не маю що приховувати. Честер роздратовано знизав плечима й кинув:

– От і гаразд, тож нема про що розбалакувати!

– Але ж ти мені не віриш!

– Моя люба Ніно, інцидент вичерпано.

На це я відрізала: якщо він вважає мене за таку негідь, хай би краще послав по вуличну повію. Він розсудливо відповів, що мені давно б уже слід знати: сама думка про це йому неприємна, не кажучи вже про те, що його високий стан забороняє йому мати справу з такими жінками.

– І тому ти посилаєш не по них, а по мене. Слухай, а ти не боїшся, що станеш мені бридкий?

– Нічийого місця ти не займаєш, у тебе є своє місце, місце моєї дружини. Ніхто не зможе посісти твого місця у моєму серці і мого – біля тебе. А тепер бога ради забудьмо про все і спробуймо жити як раніше. Почнімо все спочатку.

Я спитала, як ми можемо почати все спочатку, якщо він сам вірить усім пліткам і сам їх підтримує. І тут йому нарешті урвався терпець.

– Досить! – мало не крикнув Честер.—Нічого твоєму Джімові не станеться! Звичайно, мені важко зрозуміти, чому він у воєнний час залишив свій пост, але я зводити з ним рахунки не збираюсь! Цього з тебе, сподіваюсь, вистачить?

– Отже, всі твої погрози – лише трюк, щоб змусити мене повернутись додому? І ти пропонуєш мені все забути?

– Люба моя Ніно, я не вимагаю від тебе романтики. Що є – то є. Як нам далі жити– ось єдине, що має зараз значення.

Але я відповіла, що такого роду аргументи (мене різонуло слово «романтика») чудові, коли йдеться про політику, але тут вони недоречні. Важливо не те, яку ми будемо провадити політику, щоб приховати наші незгоди, а те, що справді почуваємо одне до одного. Невже він гадає, що я так просто забуду, чим він мені погрожував, і, по суті, шантажував мене, змушуючи повернутись?

Він не дав мені договорити (я так і не встигла сказати йому, що коли під словом «романтика» він розуміє елементарну взаємоповагу і щирі взаємини, то я, безумовно, люблю «романтику»), і, грюкнувши дверима, пішов до своєї кімнати.

Дивовижа, та й годі,– подумала я,– він ще й ображається! Пошив мене у дурні, зігравши зі мною комедію, і ображається! Спершу погрозами повернув мене додому, а тепер,– прошу: «Забудьмо минуле, що було, те загуло – і почнімо все спочатку!» Треба ж таке!

– Ні, ні, ні! – думала я, люто зриваючи з себе одяг.– Все це комедія – і більш нічого! Чи не таку ж комедію він зіграв із Гулдом, Раундом, з усіма, кого потім підступно прибрав зі свого шляху? Мовляв, «час вилікує».

Усе це не тільки здалося мені гидким, але й по-справжньому сповнило жахом; я раптом відчула цілковиту свою беззахисність і знову кляла цього «монстра», що понівечив Джімове життя, а тепер зазіхав на моє.

Досі дивуюся, чому цього разу Честер не зробив спроби замаскувати свою тактику. В ньому нічого не лишилося від колишнього Честера,– уважного й проникливого, який так умів колись виявити всю міць своєї любові,– нічого, крім навальності, з якою він домагався тепер свого, і несхитної віри, що бог на його боці.

Я потрапила в принизливе становище. Піти знову з дому я вже не могла: не довіряла Честерові і боялася, що він може вимістити зло на Джімові; а до мене тут ставилися як до людини, що вчинила жахливий злочин. Все господарство прибрала до рук Селлі. Вона вела дебет-кредит і порядкувала разом з Бутемом на прийомах. Від'їжджаючи, я не подумала про те, що без мене життя в домі не спиниться, і на час моєї відсутності обов'язки господині (не такі вже й обтяжливі, проте по-своєму вагомі) повинен виконувати хтось інший. Бутем відповідав за ремонт у домі й складав списки гостей, Селлі вела господарство, а разом вони стежили за приготуваннями до офіційних обідів та прийомів. Можна сміливо сказати, що головною людиною в домі став тепер Бутем. Віднині він усюди супроводжував Честера й віддавав накази не згірш од вправного мажордома. Бутем навіть завів собі секретаря; наша нова друкарка, зовсім ще зелене дівча з Тарбітона, вчорашня школярка, служила йому вірою та правдою, обожнюючи його так само, як Бутем обожнював колись Честера.