Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 28 страниц)

– Він тебе дуже любить, ти легко знайдеш з ним спільну мову.

– Он як! Отже, мені краще не сваритися з моїм хлібодавцем?

– Я переконана, Том радо прийме всі твої пропозиції щодо Бакфілда.

– Може, я й справді бита карта, але не тугодум. Хай Том протоптує стежку до біса як сам знає.

104

Як уже говорилося, в Бакфілді між Томом і Джімом зав'язалася найніжніша дружба. Та одного разу, наприкінці відпустки, Том убрався в повну парадну форму (йому треба було їхати в Тоунтон на медичну комісію). Ми з Джімом вернулися з прогулянки по саду й зустріли його в холі, де він чекав на машину.

Правду кажучи, я тоді так і не сказала навпростець Джімові (очевидно, «не бажаючи загострювати ситуації»), що Том носить м'якого кашкета, та ще й хвацько. Том замовив його особистому кравцеві, за власним малюнком, і носив його (після того як одержав хреста) набакир на ліве вухо; так само він нап'яв клятого кашкета й того дня.

Джім метнув на горопашного кашкета промовистий погляд, рвучко крутнувся й відійшов до вікна. Постоявши там якусь мить, ще раз зиркнув на нього й перейшов до каміна. Потім звів очі на дашок над сходами й склав губи так, ніби хотів свиснути. Проте не свиснув, через що його обличчя набрало такого вигляду, ніби він ковтнув щось нестерпно гірке. Нарешті Джім задумливо промовив:

– Що це за блазенський ковпак, Томе? Де ти такого доп'яв?

Том поглянув здивовано:

– Я завжди його ношу.

– Невже ти хочеш сказати, що ходиш містом у цій гидкій шапчині?

– Іншої не маю, а ця принаймні зручна.

– Ну звісно! Ти відповідаєш слово в слово так, як оті блазні, що вважають найвищим для себе шиком поганити королівську форму, перелицьовуючи її на блазенський лад. Не сподівався, що ти на це клюнеш.

– Даруйте, дядю... (Том уже дещо почервонів, але ще намагався відбутися жартом). Мене тільки недавно записали у джентльмени.

Джімова вихованість мала свій зворотний бік: він стримувався, доки міг. Та коли йому уривався терпець, вибухав так шалено, що це, як правило, не пасувало до обставин.

– Ти джентльмен? – заволав він.– А я й не помітив! Ти такий невихований, що навіть забуваєш підвестися, коли до кімнати входить дама.

– Яка дама, дядю?

Я перелякалася мало не всмерть,– мені здалося, що Джім зараз загилить Томові у вухо. Джім увесь позеленів, потім пожовк, як це завше бувало з ним під час нападу люті, і подався всім тілом до Тома. Я метнулась до них:

– Том тільки й хотів сказати, що матері належать до особливої категорії жінок.

– Воно й видно.– Тепер Джім звернув увесь свій гнів у мій бік.– Якщо ти сама дозволяєш йому знущатися з себе, то він і поводиться, як зухвалець. Але щодо мене, то я не бачу причин попускати йому це.

– Вибач, Джіме, але мені зовсім не треба захищатися від власних дітей.

– Чиїх дітей?

Під крижаною ввічливістю уже палав вогонь шаленства, а в такому стані, я знала, Джім на все здатен. На мить серце мені захололо – ану як він зараз скаже, що теж має права на Тома! Я розгубилась. Залягла пауза, яка здалась мені вічністю. Нарешті я витиснула з себе, здається, тремтячим голосом:

– Ти, напевне, гадаєш, що Честер на твоєму боці, але помиляєшся.

Джім розкрив рота, але звідти вирвалося лише якесь сичання, і вийшов з кімнати.

Перелякана й роздратована, я накинулася на Тома. І сказала йому, що соромно знущатися з дядька, навіть якщо його погляди трохи відстали від моди. Джім палко любить його і, звісно, стривожений з такої його поведінки.

Але Том, і досі червоний від хвилювання (як і я, він був дуже вразливий і легко червонів), поставився до всього цього напрочуд благодушно:

– Бідний дядечко! Певне, знов одержав погані новини про своїх луга.

– І знаєш, Томе, ми всі справді пишаємося тобою. Дядько Боб хоче замовити твій портрет з орденськими стрічками для вітальні.

– Я почуватимусь як осел – портрет на повен зріст, у капітанській формі. Я ж не якийсь там віце-президент.

– Це робиться не для тебе, а для твоїх дітей.

Цього вже Том не витримав і розреготався:

– Он як! Ви вже встигли мене оженити й посадити сюди на віки вічні мов того цербера стерегти лабіринт.

– Даруй, Томе, то було твоє власне бажання: ти сказав, що хочеш повернутись у Бакфілд, коли вийдеш у відставку.

– Знаєш, я людина нестійка, мінлива, і мені вже розхотілося залишатися в армії.

– Ти ж сам обрав армію. І, зрештою, що тобі світить іще, коли не Бакфілд?

– Бідна матусенько! Навіщо так хвилюватися? Якось воно буде. А поки що я, мабуть, заслужив право хоч трошки відпочити й розважитися після такої війни,– звісно, якщо воно взагалі в мене буде, це кляте «після».

Він ніжно поцілував мене, і мені забракло сил з ним сперечатись. Крім того, у глибині душі я відчувала, що хлопчикові й справді треба хоч трохи розвіятись.

Того ж дня під час ленчу він сказав нам, що, «на превеликий жаль», пообіцяв друзям зустрітися з ними перед від'їздом до Франції (насправді, як розповіла нам телеграфістка з пошти, Том ще на світанку відбив «друзям» телеграму: «SOS! Гину!») і вже наступного ранку п'ятеро «друзів» (два молодших офіцери і троє дівчат приїхали до нього з Лондона у величезному червоному авто з білою лінією на капоті і з приплескуватим верхом,– таким низьким, що вони змушені були виповзати з машини мало не рачки.

105

Досі не можу забути, якою стала для Бакфілда ця машина з лондонськими дівоньками. Всі троє були яскраво «наквацяні» – губи й щоки; а в наших краях ніхто ще такого не бачив, аби жінка ходила з таким розмальованим обличчям, і розмальованим одверто напоказ. Таке могла дозволити собі хіба що повія, та й то найдешевша.

Звичайно, і в нас нова косметика поступово входила в моду, але повільно, і першими на неї зважились дівчата нового типу, з тих, що їздили до солдатів у табори, і, по суті, були тими ж повіями, тільки – поки що не професійними, повіями-аматорками. Проте хутко, за якихось два-три місяці (слід відзначити, що це були останні місяці війни, коли почало раптом здаватися, що ми переможемо) ця мода поширилася по всіх містах.

Складалося враження, ніби чума розпусти охопила всю націю, і це лише посилювало Честерову й Джімову осоругу до цих «жовторотих».

Навіть я, приголомшена, спитала тоді в Тома, що сталося з Мей Бонд, чому вона так змінилась, і де вона відкопала таких друзів. Як завше, Том відбувся жартом, назвавши мене «смішною старенькою». Ми не бачилися з ним аж до його від'їзду на фронт, а коли за три місяці війна закінчилася, він, демобілізувавшись, відразу ж знову злигався з цією компанією, щоб, за його виразом, «добренько гульнути».

Ті, кого дивує цей повний занепад усіх моральних норм після війни, забувають, як важко було людям пережити раптовий перехід від жахливої безвиході навесні 1918 року до перемоги восени. Всім хотілося пожити собі на втіху: людям урівноваженим – повернутися додому й подумати на дозвіллі, а жвавим і веселим – вдарити лихом об землю. Солдати втікали з армії, у деяких військових частинах вони мало що не самі себе демобілізовували. Дисципліна сиділа їм в печінках, офіцери не могли нічого вдіяти – намагатися навести лад було небезпечно. Та й самі офіцери у переважній своїй більшості втомилися від «муштри» та «статутів». Цілком несподівано ознакою доброго тону стало глузувати з «кокард і фраків» (тобто з державних діячів, що носили фраки) і взагалі з усіх, хто обіймав під час війни відповідальні посади; шпильки стрілами летіли в уряд.

Навіть мирну конференцію підняли на глузи. А ті, хто не сміявся над військовими діячами, просто ненавидів їх. Тітонька якось сказала (і я переконалась у слушності її слів, коли Честер став одним з провідних «керманичів» кабінету): чим уряд енергійніший, тим дужче його ненавидять; а оскільки під час війни уряд мусив був втручатися майже у все, всім керувати, проти нього накопичилась величезна ненависть. Людям, очевидно, настане час «вибити корок» (як домашньому пиву, коли воно починає бродити в надто міцно закоркованій посудині); ось корок і вистрелив по урядові (бо уряд був угорі).

Честерові, поза сумнівом, уся ця «безвідповідальність» була просто огидна. Від ідеї купити Бакфілд він відмовився зразу ж після того, як з'ясувалося, що Том не має наміру там оселитись. І він ще дужче розгнівався на нашого хлопчика, коли ми довідалися, що той (протринькавши нагородні) намагався зробити позику,– як майбутній спадкоємець Бакфілда. Звичайно, Том на той час ще лишався можливим спадкоємцем; і коли, після наглої смерті Боба, який не залишив заповіту, маєток перейшов до Джіма, і Том поїхав у Бакфілд, тітонька (Джім ще й досі сидів у своїй Африці, а тітонька у його відсутність порядкувала на цій землі і вже вигадала безліч «удосконалень») влаштувала йому пишний прийом. Саме під час того приїзду Том показав у Бакфілді свою пародію на нервового генерала (який приїхав на передову, аби підтримати бойовий дух своїх «хлопців»), взявши участь в гострому аматорському ревю, сюжетом якого була мирна конференція, на якій можновладці погрожують одне одному й, нарешті, гризуться, як собаки.

Його виступ мав неабиякий успіх – адже Том був, так би мовити, місцевим героєм. Проте він категорично відмовився повторити цей номер на професійній сцені,– не бажав підводити Честера.

Можливо, Том і справді поводився у цю пору трохи «безвідповідально», але не тому, що був шалапутом. Просто йому не подобалась як «лінія» Честера, так і «лінія» Джіма. Він ніколи нікого не зраджував. Він ніколи не зрікався Честера, навпаки, завжди пишався ним. Він агітував за нього під час виборів «хакі» [25]25
  Хакі – Вибори в парламент 1918 року, що їх провів уряд Ллойд Джорджа, коли лейбористи перемогли, скориставшись відсутністю значної частини виборців, які були в армії і не могли взяти участі у голосуванні.


[Закрыть], відразу ж після укладення перемир'я, коли Ллойд Джордж запропонував повісити кайзера, а жахливого 1922 року, коли здавалося, що все навколо гине, Том (який сам ходив безробітний) поїхав у далекий Тарбітон агітувати виборців, щоб вони віддали свої голоси за Честера.

106

У день тих клятих виборів на базарній площі Тарбітона Честер мало не поплатився життям, його закидали багном. Стоячи в машині, Честер виголошував промову,– і раптом трохи не впав; зрозумівши, що в нього чимось влучили, Том не на жарт розгнівався, навіть дужче, ніж я.

Частина натовпу вирувала, але ми на тоді вже звикли, що промовця перебивають вигуками типу: «Хто почав війну?», «Чому ми не приєднаємося до росіян?» Ми розуміли, що у Честера є вороги, і це не викликало у нас особливої тривоги. Навпаки, це лише зайвий раз потверджувало його популярність. Так, наприклад, коли 1917 року лорд Г. купив «Кур'єр» і вигнав Раунда, що редагував цю газету (Раунд так і не зміг знайти собі іншого місця, а в нього було четверо дітей; вони жили на ту мізерію, яку виплачують безробітним, і Раунд так і помер, не знайшовши роботи), багато хто звинуватив у цьому Честера; а в той же час він одержував багато листів, де Раунда обзивали зрадником і ставили Честерові в заслугу, що він не побоявся дати колишньому редакторові під зад коліном. Взагалі кожний новий ворог стократ збільшував кількість Честерових прибічників.

Його власний виборчий комітет просив Честера не вимагати перед виборами «хакі» суду над кайзером та запровадження військової повинності: це, мовляв, відверне виборців, і Честер не одержить місця у парламенті. Але Честер нікого з них не послухав. Він виступав з палкими промовами в обороні обох параграфів (щоб укласти «справді залізний міжнародний закон») і сміявся над тими, хто був проти нього, називаючи їх недоумкуватими мрійниками і фанатиками чи просто дурними старими бабами. Він одержав тоді перевагу в три тисячі голосів, значно більше, ніж будь-коли, і «експерти» з комітету мали й справді дурний вигляд.

Тепер він або зовсім не відповідав на провокаційні запитання, або гидливо їх відмітав, як вони й заслуговували. (Так, на питання: «Чом би нам не приєднатися до Росії?» – відрізав: «Блискуча ідея! Приєднуйтесь і якнайшвидше! А ми тут і без вас обійдемося!»).

Ви, може, скажете (так завжди кажуть про видатних людей, котрих просто таки переслідують невдачі), що Честер був уже не той: підтоптався, раніше йому було не позичати винахідливості й приваби; але чи могло бути інакше? Йому минуло шістдесят чотири, останні вісім років Честер ніс на своїх плечах майже надсильний тягар турбот і справ. У нього не залишалося часу на самого себе, на свою душу й тіло, йому ніколи було як слід подумати, почитати, спитати себе, як бувало: «Чом псується у мене характер?»

Він потрапив у становище людини, яка, щоб урятувати свою країну, вистояла битву не на життя, а на смерть, і раптом бачить, що її переслідує юрба негідників і покидьків суспільства, які ненавидять її через якісь дрібниці – наприклад, через те, що раптом підвищились ціни на тютюн. У ці важкі дні Честер не раз повторював мені, що, звісно, тільки недалекий державець може розраховувати на вдячність співвітчизників, однак він менш за все чекав, щоб його ображали в подяку за все, що він зробив для перемоги.

І ось, як я вже сказала,– хтось поцілив його гнилим помаранчем на базарній площі в Тарбітоні, і не встигла поліція отямитись, як на нас полетіло хтозна-що: яйця, помідори, шкоринки від бананів, качани й навіть дещо дошкульніше. Я смикнула Честера за полу пальта, намагаючись посадити його, Том гукнув водієві: «Поїхали!», але Честер ніяк не хотів сісти чи взагалі якось захищатися. Він просто кипів від люті й зневаги. Він стояв на повен зріст і кричав, що жменьці боягузів та негідників не вдасться заткнути йому рота, що він надто високої думки про справжніх тарбітонців, щоб не сказати їм тієї правди, на яку вони заслуговують.

Том шаленів ще дужче за Честера. Він увесь час поривався з місця й кидав у натовп образливі лайки типу «наволоч» та «свинота». Я й не уявляла, що він може дійти до такого шалу і збудження. Подумати лишень – ці людці насмілились образити велику людину – його батька!

На щастя, у загальній бучі ніхто не міг уторопати, що саме кричить Том,– натовп скаженів, люди свистіли, вищали й билися між собою. Коли машина нарешті рушила з місця (поліцейським вдалося розчистити вузенький проїзд), котрийсь парубійко (з вигляду фермер, що приїхав до міста в справах; серед фермерів, що жили на долині, траплялися страшенні фанатики!) вчепився за кермо. Том не витримав, вискочив з машини і накинувся на того парубійка; змушений захищатися, той відпустив кермо, водій натиснув на газ, і машина рвонулася вперед. Втративши рівновагу, Честер упав просто на мене, а Том залишився серед натовпу.

Хоч я дуже тривожилась за Тома, мені відразу полегшало, коли ми довезли Честера до готелю, де нам довелося зняти з себе все до нитки й відмиватися у ванні.

Честер майже не постраждав, лише на щоці темнів чималий синець,– але він так лютував, що я побоювалася за його здоров'я. Він бігав по кімнаті й кричав, як це все неймовірно: «Після двадцяти років! Після всього, що я для них зробив!» Його надзвичайно вразила міра людської ницості:

– Ці запитання! А свист на фабриці! І це люди, які мають бути нам вдячними за страховку по безробіттю! Неймовірно! Але провокація на базарі – це й зовсім вже ризиковане! Звідки вони понабирали цих хуліганів? Ти завважила, як реагувало на них місцеве населення? Ні, тарбітонці тут не винні. Хочу сподіватися, що ця недотепна блискуча вигадка консерваторів подвоїть число моїх виборців.

Ця думка дуже мене втішила,– мене, а потім і Тома, якого поліція невдовзі привезла до готелю цілого й майже неушкодженого, за винятком підбитого ока. Тепер уся сцена на площі здавалася йому всього-на-всього кумедною, і він улаштував нам чудову виставу, розігравши бійку з фермером, який забрав собі в голову, що Честер – антихрист.

Мабуть, політики та їхні сім'ї, ошелешені несподіваним провалом на виборах, мають вельми комічний вигляд, але мені годі й передати, яке було наше збентеження, коли того ж вечора у вітальні мера нам оголосили результати голосування, і виявилось, що Честера завалили. Я нічого не відчула, навіть обурення. Мій мозок просто відмовлявся будь-що розуміти, а Честер не вірив власним вухам. Він почервонів, аж посинів, зірвав з себе комірець (він носив високі комірці з широкими вилогами), відкашлявся й висловив припущення: можливо, не всі ще виборчі скриньки відкрито; а коли його почали переконувати, що всі бюлетені підраховано, зажадав перелічити голоси. Але тоді його довірений пояснив, що консерватори перемогли більшістю у триста голосів і що повторна арифметика однаково не змінить кінцевого результату.

Бутем, виступивши наперед, заявив, що, врешті-решт, зрадили нас наші ж колишні прибічники, і назвав ці вибори найганебнішими з усіх, які будь-коли відбувалися, задавши цим виступом тон. Селлі сказала своїм рівним голосом, що Честер одержав моральну перемогу, а Том,– що все це просто мерзенний шантаж.

Честер, трохи прийшовши до пам'яті, широким жестом загорнув поли пальта (він робив так завжди, перш ніж почати промову) і сказав:

– Авжеж, зрозуміло. Змова очевидна. Яка ганьба! Та лихо не без добра – країна нарешті прочумається від летаргії! Люди зрозуміють, що час покласти край цьому неподобству, доки не пізно, інакше нас чекає дискредитація самої ідеї демократичного правління.

І тоді ми всі,– і його довірений, і весь комітет,– наввипередки один перед одним почали переконувати його, що цю поразку Честерові дарувало саме небо, щоб він міг нарешті перепочити, доки партія підшукає йому добрячу, надійну округу подалі від Тарбітона, котрий ніколи не був гідний такого депутата.

Здається, ми всі зрозуміли, що він вражений і розгублений куди дужче, ніж це показує, і, знаю, побоювались, коли б часом він себе не зрадив і не бовкнув при людях чогось зайвого. Проте, хвалити бога, навіть після такої несподіваної і страшної катастрофи політичне чуття його не підвело. Коли мер приїхав до нас із своїм співчуттям, Честер, видушивши із себе усміх, тепло подякував йому за гостинність і чуйність, ще й підкреслив при цьому, що вибори були бездоганно чесні. Виголосивши коротеньку промову з балкона магістрату, він привітав обидві сторони з чесною боротьбою і лише поскаржився на розкол серед лібералів, небезпечний для справи свободи.

Але зітхнули ми з полегкістю тільки після того, як наш водій провів машину крізь густий натовп, і нам пощастило відвезти Честера у затишний готель.

Ми потрапили до готелю саме вчасно, бо Честер уже зовсім знемігся,– Томові й Селлі довелося мало не на руках нести його нагору сходами; і коли Бутем простягнув йому пляшку міцного бренді, Честер без зайвих балачок перехилив повний келишок. Потім, помітивши мене, він потис мені руку і промимрив щось про необхідність спокою. Всю фразу важко було розібрати, але, почувши знайомі слова, я зрозуміла, що йому хочеться подати свою вимушену відставку як відпочинок на вимогу лікарів. Державні діячі, які опинилися за дверима парламенту,– це ті ж актори, що зійшли зі сцени, і я сказала:

– Так-так, нарешті ми справді відпочинемо.

Я знала, що він справді потребує тривалого відпочинку. Але тоді я ще не усвідомлювала, як важко він хворий. І лише наступного дня, коли прокинулась о шостій ранку (а лягли ми десь о четвертій!) від жаского сну і побачила, що він ходить по кімнаті, розмовляючи сам із собою, я до кінця втямила його стан.

107

Тільки-но починало світати, у кімнаті висів зелений серпанок, і всі меблі здавалися холодними й неправдоподібними, якими вони, очевидно, бувають завжди в таку ранню годину, коли ми їх не бачимо. Честер також скидався на бліду мару, і спершу мені здалося, що це винні сонячні промені, які визеленили меблі.

– Честере, любий,– сказала я йому,– гляди, не застудися, ти ж знаєш, тобі не можна,– в середу у тебе серйозний виступ.

Однак він тільки пильно поглянув на мене й кинув:

– Ет, що ті виступи...

– Але ж ти збирався, Честере, виступити з підсумковою промовою,– перед тим, як ми поїдемо у відпустку, щоб уже на перших додаткових виборах почати все спочатку.

– Так, я, звісно, міг би повернутися до парламенту, але навіщо?

– Ти їм потрібен.

– Ні, я приходжу до висновку, що вся наша країна – згори до низу – прогнила. Мали рацію ті, хто застерігав нас: переможемо ми чи програємо війну, вона все одно скалічить наші тіла й душі.

– Ти просто втомився, Честере. Мабуть, так і не заснув сьогодні? Треба було випити снодійне.

– На біса мені твоє снодійне,– якщо я не можу заснути, то вже, значить, не можу.

Він насилу стояв на ногах і був такий старий і немічний, що я злякалась, коли б він і справді не накликав сам на себе якої болячки.

Я підвелася, щоб умовити його лягти в ліжко. Та варто мені було взяти його за руку, як він ураз ніби з ланцюга зірвався. Пальнув у мене лютим поглядом і відрізав:

– Облиш свої штучки! Я не дитина й не хворий. Ні, тут усе прогнило до кореня, і в нас – теж.

– Ти про що це?

– Ми боїмося правди. Боїмося бути чесними одне перед одним.

– Але чим я завинила? (Завжди, кажучи «ми», Честер мав на увазі мене).

– Ти переконана, що мені кінець. І хочеш мене втихомирити. Ніби в усьому згодна зі мною, а насправді не віриш жодному моєму слову. Для тебе все це тільки гра – на зразок отих Томових реприз, коли він бере на глузи уряд. Ти гадаєш, що я мелю нісенітниці, як і належить не переобраному міністрові. Ми вже багато років поспіль брешемо одне одному. Всюди брехня.

І він кинув мені звинувачення в тому, що я, «як завжди», приховую від нього правду.

Звичайно, Честерова «служба інформації» вчасно донесла йому, що Том не випадково ввів у свою програму шаржі на міністрів, на їхні виступи від час мирної конференції (до речі, блискучий номер, публіка завжди приймала його на біс), і мене вразила гіркота, з якою Честер це сказав.

– Мені байдуже, якої він про мене думки,– пояснив він,– дивно тільки, звідки в нього ця нікчемність душі.

– Даруй, Честере, це всього-на-всього жарт, ти ж знаєш, як смішно він усіх передражнює.

– Ото ж бо воно! Якщо мир у Європі та повоєнні труднощі для нього всього-на-всього жарт, значить, наш син – нікчема. Якщо ж це не так, то ці його, як ти зволила висловитись, «жартики»– убозтво й несмак. Не чекав я побачити його таким духовним калікою,– навіть зважаючи на всезагальну зіпсутість, на суцільне паскудство.

Він знову кинув на мене зневажливо-сердитий погляд і додав:

– Я вже не кажу про головне! Жити, не криючись, з цією повією!

– Вона не повія, Честере, її знають як серйозну актрису.

– Я помітив – ти теж почала мазатись.

– Зараз усі користуються помадою. Без помади я буду надто бліда, подумають – чи не захворіла...

– Авжеж! Останній крик моди! Для всіх без винятку! Паскудство стало нормою. Матері, наче ті хвойди, розмальовують собі обличчя, а сини брехнями розважають п'яних нероб.

Честер говорив це спокійно і неголосно, проте відчувалося, що він надто збуджений, і я не стала йому заперечувати,– лише взяла за руку, ніби просячи зрозуміти мене. І раптом помітила, що він увесь тремтить. І тоді мене блискавицею пронизала несподівана думка: «Невже справді кінець? Кінець кар'єрі, і він безнадійно відстав від життя,– вередливий дідуган, здатний тільки списувати все на добу і лаяти всіх без винятку».

Не встигла я таке подумати, як Честер відсмикнув свою руку і сказав:

– Ти гадаєш, я старий дурень – та й усе, мовляв, що з мене візьмеш. Ти на боці Тома. Він завжди був тільки твій, ти все для цього робила, ти і твої Леттери. Ви твердо вирішили вберегти його від мого впливу і виховати яко джентльмена. І домоглися свого – він став джентльменом і паразитом, як отой твій джентльмен, котрий скористався з моєї гостинності й спокусив тебе. Звісно, Том мене ненавидить,– таких, як я, вони називають чужаками.

Я сказала, що ніхто не має права вважати Тома паразитом,– він докладає всіх зусиль, щоб знайти собі роботу.

– Ти хочеш сказати, що саме я, я не маю права на нього нарікати? Таки й справді! Які можуть бути в мене права у родині Леттерів! Я давно вже це зрозумів! Я був зручною партією, дурником, якому дозволили врятувати високошановний клан від скандалу й стати йому в пригоді– звичайно, якщо він зробить кар'єру, якщо опанує шляхетні манери, якщо зрадить свій клас і все, що той клас обстоює.

Ці його слова настільки мене вразили, що я не спромоглася й відповісти. Честер давно вже не говорив про свій «клас», хіба що коли закидав робітникам антипатріотизм і «зрадництво», тож ми всі вирішили, що він, нарешті, позбувся тих своїх нав'язливих думок.

– Я до тебе нічого не маю,– вів він далі.– Хіба ти могла думати інакше? Так тебе виховали. І ти лишилась вірною цим правилам. Я це відчув з першого ж дня, як ми стали жити разом,– я був самотній у власному домі. Марно я сподівався, що ти й усі твої зможете знайти спільну мову з людьми мого кола! Овва! (Він пирхнув смішком). Леттери навіть оголосили війну бідолашному Гаррі Бутемові,– він, бачите, занадто мені відданий, занадто вірний,– геть його! Мене слід тримати якомога далі від своїх – геть усі контакти!

А коли я нагадала йому, що зовсім не я спровадила Гулда, він уперто стояв на своєму і доводив, що завше був самотній – ось відплата за добро, яке він намагався зробити людям: бідні, затоптавши добре Честерове ім'я, викинули його на смітник, а багатії й далі знущаються з нього за намовою його власної, так би мовити, родини.

– Облиш, Честере, ти знаєш, як Том тебе любить. Для нього велика честь бути твоїм сином.

– Він мені не син – у мене немає дітей. Я опинився у безвихідній ситуації: то був справді блискучий маневр! Мене змусили стати заручником фамільних інтересів і жити під дамокловим мечем фамільного ж невдоволення. Наді мною постійно висіла загроза стати загальним посміховиськом – зневажений чоловік, рогоносець, взятий у полон... Тільки не треба, прошу! (Він підняв руку, відхиляючи мої заперечення). Хоч зараз будьмо чесні одне перед одним і скінчимо порахунки з життям, повним брехні й ошуканства. Я знаю, тобі куди любіші легкі шляхи й заспокійливі мрії, але чим це завжди кінчається? Наше життя поточили хробаки лицемірства.

Він аж тремтів од збудження, і я не наважилась йому заперечувати, а, взявши за руку, попросила лягти у ліжко.

– Ти змерз. Швидше накрийся ковдрою, а то застудишся.

– Ах, низесенько перепрошую! Все це дуже відгонить моєю невихованістю, і взагалі я завдаю тобі самі тільки прикрощі, чи не так?

Однак збігла ще добряча година, перш ніж він погодився лягти, і то лише скраєчку, відсунувшись від мене. Йому конче хотілося підкреслити свою самотність.

108

Цей незвичний для Честера спалах мене просто таки приголомшив, і передусім – визнанням, яке раніше було неможливе,– натяком на те, що й Селлі, може, теж не його дочка. Очевидно, щось у ньому надломилося,– якийсь бар'єр, якась підпора. Але я занадто добре його знала й не мала сумніву, що з уламків старої підпори Честер потай зводить уже нову лінію оборони або й наступу. Хоч би що я йому сказала, навіть дуже важливе, це однаково не змінило б його намірів. Честер взагалі поклав тепер собі за звичку заперечувати будь-які аргументи, і обговорювання кожної проблеми перетворювалося на дебати, яким не було кінця-краю. Його цікавили не факти, а перемога, і в цій битві слова «клас», «змова», навіть «правда», або й такі фрази як «хоч раз будьмо чесні одне перед одним і облишмо хитрощі»– не мали нічого спільного з правдою; то були тільки різновиди зброї, яку він раз по раз витягав із свого арсеналу, залежно від того, котрий з них на дану мить дошкульніше вражав ворога.

Того вечора я остаточно переконалася й в іншому – він був справді навдивовижу самотній. Коли можна так висловитись, за тридцять років війни він наробив навколо себе такого спустошення, що говорити з ним було однаково що волати на пустирі, де самі лише руїни, іржавий дріт і ями з гнилою водою; і, звичайно, трупи,– як-от, приміром, труп бідолашного Броума.

І хоч це справді був хворий, лише удвох із Селлі, якій довелося мені допомогти, ми ледве-ледве переконали його звернутись до лікаря; і все одно, коли той запроторив Честера на місяць до лікарні, він знову заговорив про потаємні інтриги. У нього раптом підскочив тиск, і лікарі висловлювали підозру, що він уже переніс невеличкий інсульт. Кілька днів у нього тремтіла рука, і він не міг навіть писати.

Тож я дуже зраділа, коли незабаром після Честерового повернення додому до нас завітав Гулд. Старий був уже зовсім кволий, не міг підійматися сходами, і довелося поселити його у «кімнаті для челяді»; проте через неміч він подобрішав. Двоє друзів тепер негайно замирились і проводили разом довгі години, обмірковуючи політичну кризу й усім своїм виглядом даючи мені на здогад, що я тут зайва.

Але мене це влаштовувало. Честер копав нові траншеї і спрямовував свої нові гармати проти Леттерів, і я повсякчас відчувала себе в зоні обстрілу, навіть якщо він не стріляв безпосередньо в мене. Це певною мірою заважало мені втішатися мирним життям.

Саме тому Гулд, як на мене, виявився тут вельми доречний. Він підбадьорював його своїм обожнюванням, і ми вирішили, що було б добре, якби Честер знову навернувся до релігії: для перемоги на нових виборах йому, безумовно, буде потрібна підтримка нонконформістів.

109

Стосовно ж Томової «нікчемності», казала я сама собі, то ще добре, що його вистачало на жарти, бо Том і досі був не при ділі. Він уже відмовився від думки повернутися до армії. Після всієї тієї гульні, після того як він хвацько процвиндрив свою армійську платню, йому, як і багатьом його друзям, навіть думати не хотілося про військову дисципліну: з іншого боку, його ніколи не вабила й банальна конторська праця. Вісімнадцятий місяць він жив на гроші, які давав йому Честер (і на той дріб'язок, який могла підкинути йому я), на позички (тітонька, яка досі ще порядкувала у Бакфілді, позичила йому скількись там грошей) і гайнував час по театрах та барах.

Я вирішила, що доля до нього всміхнулась, коли Мей Бонд запропонувала Томові роль у ревю («Група Бонд») у сцені, що пародіювала чергову конференцію з питань репарації (цих конференцій було тоді без ліку). Номер полягав у тому, що два банкіри, шаленіючи, вимагали грошей, а прем'єр-міністр з довжелезною сивою бородою і з ватними затичками у вухах співав пісеньку: «Спи, моє дитятко...»

І я дуже розгнівалась на Честера, коли, щойно повернувшись з лікарні, він раптом заявив, що не хоче й слухати про це блазнювання, яке —«нижче його гідності».

«Шкода! – подумала я тоді.– Він і справді безнадійно відстав, він, що так чуйно вловлював колись громадські настрої! Дивно, як він змінився!»

Але сьогодні, озираючись назад, я думаю (а без цього не зрозумієш ні Честера, ні Тома), що набагато дивнішим було те, як я сама тоді не відчула, наскільки Честер мав підстави розчаруватися і в Томі, і в мені; я сама не відчула тієї разючої зміни, що сталася і в моїх поглядах, і в усьому, що нас тоді оточувало.