Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 28 страниц)

А візьмімо оце його «противлення злу довірою» (трюк, що його часто закидали Честерові, посилаючись на його девіз «вірте людям»)! Що це значить? Чи лише те, що Честер думав так насправді? Людям треба вірити. Можливо, він і користався з цього, коли це здавалось йому найвигіднішим ходом, але вірив він щиро принаймні за тих часів.

Тому я відразу ж сказала:

– Ти маєш рацію, крім того, Джім дуже хворий. Напиши йому листа.

Але Честер заперечив, що написати повинна я.

– Він буде здивований тим, що ти передоручила це мені, так ніби у нас тут різні позиції, ніби я збираюсь провадити якусь політику.

Я погодилась і, почуваючи себе трохи винною перед Джімом, відразу ж послала йому від нас обох щире й тепле запрошення.

І це вмить дивовижним чином подіяло на всіх нас. Існують незначні на перший погляд речі (відкрила я для себе), що мають здатність впливати на нас дуже благодійно, наприклад, шляхетний і водночас трохи ризикований вчинок («сміливий», коли вдатися до Честерового слова). Почуваєш себе так, ніби ти негадано (скажімо, за сніданком) вихилив келих шампанського чи доволі ризиковано побився об заклад і можеш або чимало виграти, або чимало програти.

Відіславши листа, ми відразу ж відчули в собі заряд нової енергії і почувалися, можна сказати, оновленими. Я навмисне поїхала до Екзетера, а це далеченько, купити фіранки та японські віяла для вітальні й диванні подушки для моєї кімнати; тітоньці Леттер спав на думку новий план – влаштувати Джіма помічником управителя у Слептоні (з Бакфілдського проекту вийшов пшик: Боб заявив, що змушений буде от-от продати маєток,– знайшов, бач, привід, щоб не пустити туди Джіма). А Честер переплюнув самого себе на мітингу у Чорлоку, де назвав лендлордів дітогубцями.

Честер і Гулд почали свої атаки на лендлордів ще кілька місяців тому, бо,– пояснювали вони,– тепер, коли війні надходить кінець, треба знайти новий об'єкт для критики замість генералів та воєнного кабінету. А що Бінг його звільнив, то Честерові тепер уже ніщо не заважало всмак гудити своїх колишніх клієнтів (місцевих сквайрів). І, природно, що дужче він їх лаяв, то дужче вони його обурювали.

І це було небезпідставне обурення, бо на ту пору селяни жили в страшенних злиднях, а у великих родинах діти пухли з голоду. Отож Честерове обурення, дарма що моє критиканське «я» схильне було вважати це спритним політичним ходом (я неодноразово чула на наших асамблеях балачки про необхідність нової «наступальної акції», навіть антивоєнна партія вдавалась до таких хижацьких метафор),– отож Честерове обурення направду було щире; а спритність (наслідок життєвого досвіду) полягала тільки в тому, що він вибрав належний об'єкт для нападу, тобто цього разу не школи (бо ж у нас, крім учителів, по суті, ніхто освітою не цікавиться), і не пияцтво, а злидні, які не подобаються нікому, а найменше – біднякам.

Втім, на Честера й тут люто напали. І хто? – жменька мільйонерів та економістів! – за те, що він сказав: злидні – нещастя, яке можна відвернути; його назвали безвідповідальним демагогом, що будить в людях марні надії,– у людях, яким і без того живеться нестерпно.

Честерові нерідко закидали, ніби він може змусити навіть самого себе повірити у все те, що відповідає його власним бажанням, заговорити самого себе.

Але це вже одна з тих «правд», яких я категорично не сприймаю, бо вони слушні лише потроху, а в цілому камуфлюють істину; насправді ж Честерова фантазія підкидала йому щомиті по кількасот належних «істин», і йому неважко було спинитись на тій, яка «відповідає» його інтересам. Зрозуміло, що зараз (навчений гірким життєвим досвідом), він буде дуже обережний у виборі того, на що, як то кажуть, робити ставку.

І якщо деколи складається враження, що Честер занадто впертий у своїх принципах, причиною цього, на мою думку, було саме буяння Честерової уяви та фантазії. Він жив у такому карколомному шаленстві блискучих ідей, що це навіть самого його нерідко лякало (немов дитину на веселому карнавалі, яка потрапила поміж масок і монстрів), і він одчайдушно хапався за першу-ліпшу соломинку (цебто принцип), хоч би якою вона була.

А боротьба з бідністю завжди була його політичним кредо (так само як і «свобода», «мир» або «загальна рівність»). Одверто кажучи, коли він («накручуючи» себе перед черговою виборчою кампанією) показав мені у Тарбітоні кілька ветхих халуп і розповів про бідах, що там мешкали, я теж украй обурилась, бо й не можна було не обуритись. Отже, кажучи про дітогубців, Честер саме так і думав (хоч це й звучало жахливо стосовно до старенького майора Фрієра чи мого кузена Слептона, людей лагідної вдачі і по-своєму талановитих).

Цей його виступ мав неабиякий успіх (він викликав загальне обурення і був надрукований у «Морнінг пост»), і я давно вже не бачила Честера таким натхненним, як того дня, коли приїхав Джім.

23

Джім відмовився від мого запрошення, пославшись на давнішу обіцянку спинитись у тітоньки Леттер; однак, звичайно, моя пропозиція розтопила нашу відчуженість, і він прислав нам дуже теплу відповідь, де писав, що з величезною радістю пообідає з нами у день приїзду.

І Честер вітав його так палко (довго тиснув і не відпускав його руку), що я навіть злякалася, коли б часом Джім не кинув якої шпильки. Заспокоїлась я, тільки побачивши, що Джім (на хвильку розгубившись) відповідає Честерові з не меншим ентузіазмом. Обидва вони цілком скидалися на двох братів з якоїсь старої мелодрами, що зустрілися по довгій розлуці. Та коли я була схильна вбачати у цій зворушливій зустрічі щось комічне, то лише з тієї причини, з якої і раніше ставилася скептично до драматичних молитов Честера: боялась розчулитись і не хотіла, щоб мене навертали на «шлях істини». Але я так і не змогла залишатися спокійною,– мене вразило і навіть збентежило те, як помітно Джім змінився.

Чому мене так уразили зміни, що сталися з Джімом за ці три роки, які він провів на фронті, постійно ризикуючи своїм життям, і які змусили його відмовитись від військової кар'єри? Пояснити це можу тільки тим, що доки ми молоді, нам і на думку не спадає, ніби хтось може змінитись (ми часто говоримо – «він – чи там вона – увійшли в новий період життя»,– так, ніби вони вийдуть з нього, як виходить поїзд з тунелю,– точнісінько такими ж, якими вони були раніше); тож я все дивилась і дивилась на Джіма, наче бачила його вперше в житті.

Його й справді було дуже важко впізнати. Він поголив вуса, і рот у нього став зовсім інший,– не войовничий, не задерикуватий, як раніше, а радше здивований. Джім так схуд і пожовк, що навіть ніс у нього набрав іншої форми, став тонкий і звабний, а очі ніби трохи побільшали й здавалися блакитнішими, ніж були. Виглядав він тепер куди старшим, та головне крилося не в цьому: він справляв враження зневіреної людини. На обличчі в Джіма часто виникав той вираз, який буває у людей подібної вдачі, коли вони гадають, що на них ніхто не дивиться,– вираз тривожної заклопотаності, наче з ними щойно сталося щось дуже важливе, і тепер їм треба збагнути, що саме.

План відносно Слептона йому, здається, сподобався.

– Авжеж, це не Бакфілд, і я ніколи не захоплювався полюванням на оленів, та над цим варто поміркувати,– звісно, якщо старий дасть мені пристойну платню.

– Це було б чудово – ти житимеш зовсім близько від нас.

– Ніна за вами скучила,– сказав Честер.

– Дивно,– почав був Джім, та зразу ж перевів розмову на свою майбутню роботу, розводячись про те, як можна вдосконалити працю на фермах.– Я міг би попросити в нього десять відсотків комісійних. Мушу розплатитися з боргами, а цього не зробиш на мої жалюгідні п'ятсот фунтів у рік.

Джім (і це ще один доказ того, як він змінився за ці роки) дуже картав себе, що змарнував так багато тітоньчиних грошей (вона не тільки повністю спорядила його, коли він ішов до війська, але й три, коли не чотири рази сплачувала його борги, їх загалом набралося добрих дві тисячі фунтів!) і зауважив, що неодмінно все їй поверне.

– Власне, якби не ця клята шкапина, що прийшла останньою (ішлося про стару кобилу на перегонах, яку Джім придбав рік тому, бажаючи трохи розжитися), я розплатився б з нею ще минулої зими. Та це тільки зайва причина того, чому кузен Порті (Слептон) має дати мені добру пайку.

Й одразу ж, як ми лишилися самі,– а це сталося швидко, бо Честер; який мав звичку хвилюватися через дурниці, побіг дивитись, як подають обід– Джім сказав мені:

– Отже, ти не заперечуватимеш, коли я житиму поблизу вашого «гніздечка»?

– Ти сам знаєш, мені це буде радість (хоч мені, щиро кажучи, було трохи моторошно). А тобі не шкода лишати армію?

– Це найкраще, що я міг для себе зробити. Та й досить уже доїти тітоньку Леттер. Вона цілком на мілині.

– Ти ж не винен, Джіме, що у твоєї коняки виявивсь такий гандж.

– Так, але я мав би пам'ятати про своє безталання.

– Це правда, тобі майже ніколи не щастило.

– Ото ж бо й воно, а я, дурень, ніколи цього не враховував.

24

Перше ніж я встигла здивуватися, почувши, що гордий Джім визнав себе дурнем, прибіг Честер з повідомленням: обід на столі. Він і досі не міг звикнути до того, що про обід доповідає служниця. Цебто, йому здавалося просто безглуздим, коли вона це робить після того, як він особисто за всім простежив, і навіть зазирнув у кухню, з'їв на пробу ложку супу й переконався, що страва не захолола.

За обідом Джім майже не говорив зі мною, вони з Честером балакали про війну, і той проявив увесь свій артистизм і привабливість, проте віскі все одно Джімові не налив. І коли той, забувшись, відповів покоївці (яка запитала Джіма, що йому налити, імбирного пива чи лимонаду), що він краще випив би віскі з содовою, Честер рішуче заявив: у цьому домі алкоголю не вживають. Він перепрошує, але це правило ні для кого не може бути порушене.

Джім відразу ж вибачився,– за ним цього раніше не водилося,– бажаючи залагодити свою нетактновність і нічим не образити Честерової побожності. Потім, коли ми перейшли до вітальні, він попросив мене заспівати,– цього він теж досі ніколи не робив,– то була його своєрідна «педагогіка» щодо мене: Джім не хотів потурати моєму гонорові, а то я, мовляв, «гнутиму кирпу». І коли я, скінчивши, озирнулась до нього подивитись, чи сподобалась йому моя пісня, то побачила, що він плаче; його сльози мене здивували й навіть збентежили. Але й після цього я не наважилась сказати собі: «Джім у мене закоханий». Я сказала інше: «Бідолаха Джім став сентиментальний, бо довго не бачив жінок; і це так природно, що він розчулився, дивлячись на мене; його завше хвилювали заміжні жінки, а надто молоді матері. Він був з тих надміру вередливих чоловіків, які панічно бояться одруження; він полюбляв твердий матрац, холодний душ, власну спальню та власні валізи. З нього вийшов би ідеальний чернець, якби не його шалена пристрасть до коней і не любов до родинного затишку,– тобто, до самої ідеї такого затишку».

Гадаю, що тоді я таки не помилилась. Джім закохавсь у мене як у молоду матір; у нього навіть голос мінявся, коли він звертавсь до мене, і Честер одразу ж це помітив. Він теж відчув велику зміну в Джімові, і коли ми підвелися, щоб сказати одне одному: «На добраніч!»,– знову дуже міцно потис йому руку й запевнив, що всі ми з'єднані глибокими узами братерства та взаємної симпатії. Одне слово, він виголосив одну з тих промов, які завше так дратували Джіма, а мене примушували червоніти,– може, тому, що ті його промови виводили мене з рівноваги.

Як я вже писала, Джіма було дуже легко розчулити. Ви скажете, він був сентиментальний,– то й що ж, це правда, але тоді це було характерно для більшості молодих людей. Вони були ладні проливати ріки сліз, дивлячись п'єсу на зразок «Іст Лінн»[6]6
  Іст Лінн – мелодрама за однойменним романом Елен Генрі Вуд (1814– 1887).


[Закрыть], де на сцені вмирав маленький хлопчик. Звичайно, це дуже сумно, коли вмирають маленькі діти, так є, було й буде, і я розумію, чом сучасна молодь на таких виставах сміється: вони тепер соромляться своїх почуттів, бояться втратити власну гідність. Гадаю, таким людям, як Джім, можна пробачити їхні сльози: не будемо ж ми, зрештою, сміятися з француза лише через те, що він розмовляє французькою мовою. Розчулитись, дивлячись на молоду матір,– я не бачила в цьому для Джіма нічого неприродного. За тих часів (тисяча дев'ятсот другий рік) то була загальна норма, яка не суперечила мужності. І коли Джім сумовито побажав нам доброї ночі й зник у темряві, ми обоє, Честер і я, теж мало не просльозилися.

25

І саме те, як Честер сприйняв Джімове повернення, стало для нас усіх прикладом. Слухаючи, як він умовляє Джіма будь-якої пори приходити до нас, я відчула, що це було б неможливо, та й просто незручно – уникати його чи бодай просто ставитися до нього з осторогою.

І коли Джім запросив мене покататися з ним на яхті, саме Честер зняв камінь з моєї душі, сказавши, що мені краще поїхати зараз із Джімом,– втіха, якої я була позбавлена довгі роки,– ніж морочити собі голову дрібними господарськими клопотами.

Джім купив нову яхту (за неймовірну ціну, та ще й на позичені гроші,– просто так, аби тільки покатати мене з вітерцем на найновішій, найшикарнішїй на весь Лонгуотер яхті), і коли ми тепер виходили з ним у море, я вже не була для нього живим баластом, і він не обгинав Степлхед, як робив це колись пополудні, на великій хвилі, щоб мені стало погано. Навпаки, він не давав мені навіть торкнутися канатів. Він приносив подушки й пледи, кутав мене й щомиті (чи принаймні щопівгодини) питав, чи мені зручно. І говорив тихим голосом, боязко, коли ми верталися додому, іноді дуже пізно, блаженно сонні, але не втомлені:

– А завтра ти не могла б знайти вільну годину-другу, щоб нам пройтися ген аж до того берега? Шкода не скористатися таким вітром.

І я якнайщиріше відповідала,– бо Джім почував себе дуже ніяково: так, це було б чудово, аби тільки мені вирватися з дому.

Я добре знала: Честер умовлятиме мене і цього разу погодитись, і я зі щирим серцем можу піти (він так добре ставився до Джіма, тому хотілося, щоб і моє сумління перед Честером було чисте); бо хоча мій Честер і виступав мало не щодня,– почалася нова аграрна кампанія,– він не наполягав, щоб я слухала ці, як він жартома називав їх, промови «з-за воза». Навпаки, він навіть не хотів, щоб я на них ходила, бо (принаймні я так гадаю) не дуже добирав слів на тих збіговиськах (звіти про них майже не друкувалися в газетах), і навіть дозволяв собі ображати деяких моїх родичів, як-от, приміром, Вілфреда чи Слептона, на яких він нападав найлютіше. Слептон не володів землями у Чорлоку, проте йому належала половина Бетвелла, а про нинішнього члена парламенту від Бетвелла, консерватора, говорили, що він збанкрутував і, вочевидь, на наступних зборах зніме свою кандидатуру.

Певна річ,– мій Честер запевняв усіх, ніби не має жодного шансу пройти у Бетвеллі, та й взагалі ніде, але я бачила, що у найпотаємніших глибинах його душі знову на деякий час прокинулись приспані честолюбні сподівання (не виключено, що пробудилися вони разом з його християнською добротою до Джіма), і він був готовий до боротьби. Я знаю, на цих зібраннях він обзивав Слептона п'яницею, паразитом і пиявицею, що смокче кров з дітей (обличчя кузена Порті й справді давно розпливлося й було червоне, бо він таки добряче любив хильнути), а в моїй присутності він, гадаю, цього б уже не міг сказати.

Отож я по три або й чотири рази на тиждень майже на весь день виходила з Джімом у море, а йти на яхті під вітрилами в гарну погоду (гарну для вітрильника, тобто вітряну) і тепер видається мені блаженством. Чути лише легенький сплеск хвилі, яку розтинає ніс яхти, і шерехкотіння води під кілем; яхта плавно мчить уперед – цю плавність не порівняєш ні з якою іншою, навіть найплавнішою; адже коли летиш на санчатах, все одно відчуваєш під ними опір снігу, а їдучи в автомобілі,– відчуваєш, як погойдуються покришки коліс та ресори. Навіть у стрімкому леті бідарки (який хвилює і бентежить значно більше, ніж поїздка в автомобілі), відчуваєш, як напружуються віжки, скриплять колеса, як тремтить і здригається увесь візок, і тебе жбурляє в усі боки на вибоїстій дорозі. Коли ж пливеш на яхті, відчуваєш лише дивовижну ласку води, яка несе тебе у своїх дужих і ніжних обіймах. У мене в пам'яті зберігся один-однісінький спогад про матір. Було це в чужому домі; я там одного разу щось накоїла і з переляку заховалась у темну задушливу комірчину й сиділа там, аж доки батько з матір'ю не кинулись мене шукати. Почувши їхні голоси, я вискочила до них і почала виправдовуватись. Не пригадую, що було потім, пам'ятаю лише, як мама несла мене на руках, пам'ятаю її м'яке й тепле тіло, пам'ятаю лагідне погойдування у такт її ході. Варто мені все це згадати, і на серці враз легшає,– так, як було тоді. Ніби почуття страху (а може, й провини), яке я так довго намагалась загнати кудись углиб, раптом зникло, а натомість з'явились безмежна тиша й заспокоєність, і саме та заспокоєність була відчуттям, що я на руках у матері. Пам'ять не може цього розмежувати, усе злилося в одне, і я навіть не пригадую, чи відчула тоді якесь особливе захоплення. Я не могла ані визначити свого почуття, ані збагнути його до кінця,– однак це було саме те, чого я так нестерпно жадала.

26

Я хотіла сказати, що прогулянки у Лонгуотер з Джімом на його яхті давали мені таку саму радість і душевну заспокоєність, але, звичайно, спільне тут було тільки одне – відчуття свободи. Те, що часто називають лоном вод, не порівняєш з материнським лоном; море надто гарне (правильніше сказати, гарне іншою красою,– порівняно до краси материнської), і ця холодність, ця могуть, ця краса – саме в насолоді стрімкого лету по хвилях. Ви відчуваєте, що це лоно – твердіше за камінь і м'якше за сніг – найкраща і найпотужніша на світі стихія; ви бачите, як морська поверхня хвилюється, дихає, виграє всіма барвами так, ніби кольорові вогники танцюють не тільки над гребінцями морських хвиль, а й у повітрі. Ви летите у їхньому сяєві вперед, ніби весела весільна процесія, не чуючи двигтіння мотору, і несе вас не якийсь мудрований і пропахлий бензином пристрій, а вітер, якому байдуже, є ви тут, чи вас нема, вітер, який народивсь за мільйони років до появи першого човна, вітер, який несеться на волі й бере вас із собою, коли вам вдалося хоч трохи його спіймати у своє вітрило.

Я відчувала таку радість, таку повну, глибоку й заспокійливу радість, що мало не впадала в екстаз, але в цьому екстазі був свій глибокий душевний спокій, що не потребував слів. І це втихомирення ішло від Джіма – я знала його так добре, він був такий же простий і цілісний (навіть у його егоїзмові почувалася широчінь душі), як навколишня природа. Усі вершини й ущелини, всі скелі, потоки й глибокі провалля його натури були мені знайомі не згірш од ялівцевих нетрів Слептона, і я їх уже не боялась (це було найголовніше!), вони вже не належали колишньому дикунові, недовірливому й жорстокому, який лише з милості дозволяв мені там гуляти й міг щомиті напасти на мене з палицею.

Щоправда, він і не запрошував мене вивчати потаємні закапелки його душі; наприклад, так і не пояснив мені, чому раптом вирішив подати у відставку, лише сказав, що ніколи не любив полковника, цього «покруча» («Йому ніколи не можна було довіряти, він завжди перекручував усе на свій лад»). Здебільшого Джім говорив зі мною,– у тих випадках, коли взагалі говорив,– про наше дитинство. І раптом у нього вирвалося,– після тою, як ми довго йшли проти вітру:

– А ти, Ніно, була смішне дівча! Крутила мною, як хотіла, чи не так? Увага, повертаю на інший галсі – І коли ми повертали, і Джім улаштовував мене зручніше там, де був менший вітер, переносячи люльку в інший кінець рота, щоб її не задуло, він говорив: – А все одно ми з тобою непогано проводили час!

– То була щаслива пора,– казала я.

Перегодом він озвався знову:

– Я кохав тебе до нестями, але не розумів цього. Та й хіба це можна було зрозуміти? Дитиною ти була ні на кого не схожа – самі кістки та злість. Ти надзвичайно змінилась – стала зовсім інша.

– Справді? Я цього не відчуваю.

– Ти стала навдивовижу вродливою жінкою. У тебе навіть голос змінився – мені тепер подобається, як ти співаєш. Авжеж, за цей час із тобою багато що сталося.

– Ти про моє одруження?

– Швидше про Томмі. Ніщо так не прикрашає жінку, як дитина.

– Певна річ, я тепер при тілі.

– Я не про це.

Зовні Джім нічим не виявив свого невдоволення, тепер він ставився до мене напрочуд ввічливо; та в глибині душі сприйняв мій гумор з осудом, він видався йому в моїх устах чужим, уже не гідним мого теперішнього становища.

– Я про внутрішню сутність,– суворо зауважив він.– Ти стала куди лагіднішою. Який же я був дурень, Ніно, що відмовився тоді від тебе. А тепер, ясна річ, уже пізно. Я сам усе заплутав,– просто жах!

І це чудове обвітря, крізь яке ми летіли, наче казкові андерсенівські принц і принцеса, і це плескотіння хвиль, подібне до примхливого дзюркоту водограю, під цим безмежним і лагідним небом, що розкинулось над ланами, схожими на клаптики яскраво-зеленого оксамиту в робочому кошику,– полями, між якими крихітні села й навіть містечко Ферріпорт здавались не більшими за іграшкові макети з дитячої кімнати маленького мільйонера,– все, що нас оточувало, діяло так заспокійливо, що слова його анітрохи мене не бентежили. Було таке враження, ніби вони, просіявшись крізь це прозоре повітря, напоєне спогадами, такими ж чистими, як і саме повітря (звісно, то була всього-на-всього моя фантазія), тепер уже не могли заподіяти мені шкоди; і Джім, і я сама, і наші глибоко причаєні почуття теж відходили кудись у далечінь, зрозуміти їх і дати їм раду тепер було вже не важко. І Джім, не виймаючи з рота люльки, задумливо допитувавсь: «Але чом же ми так сварилися завше, га?» І я вдивлялася у минуле, у цих двох дітей, як у персонажі з лялькового світу (подібні до фігурок у скляній кулі), де відбулося стільки подій, і відповідала:

– Ми були наче два коти в одному мішку.

– Я думаю, ти ніколи не любила мене так, як я тебе.

Але я, не соромлячись, говорила, вдивляючись у ту маленьку дівчинку з далекого світу, що він, Джім, був тоді для мене як бог.

– О ні, то була справжня пристрасть,– лише тому я й поводилась так нестримано,– ми були надто юні для такої великої жаги.

27

Не стверджуватиму, ніби жоден з нас трьох не розумів, як виникла «ситуація». Навпаки, всі ми чудово усвідомлювали, що до чого. Та це анітрохи не бентежило нас, навіть навпаки – заспокоювало. Нам здавалося, що ми відкрили для себе нову форму буття і, спираючись на самі лише християнські чесноти (незлопам'ятність, взаємна приязнь, відсутність будь-якої підозріливості), можемо бути не просто щасливими, а, так би мовити, сягнути вищого блаженства.

І справді, всі ми перебували у стані якоїсь неймовірної ейфорії, принаймні – ми втрьох (бо тітоньку Леттер було вже важко бодай чимось здивувати). Джіма й справді змінила любов до мене (власне, не так до мене, як до молодої матері його дитини,– хоч сама дитина його майже не цікавила), а я була наче хмільна від тих прогулянок, упокою та втіхи, викликаної змінами, що сталися в Джімі; що ж до Честера, то він ніколи ще не виявляв до мене стільки уважливості й такту.

Честерові напади на лендлордів поліпшували йому настрій (йому взагалі йшло на користь, коли він з ким-небудь воював або коли його переслідували), і що лютіше він лаяв своїх ворогів, то ніжніше ставився не лише до мене й до тітоньки, але й до Джіма. Навіть брати не могли б краще ставитись один до одного; точніше б сказати, вони з Джімом і були наче два зовсім не схожі між собою брати, котрі ніжно дружать,– саме тому, що такі несхожі. До того ж, очевидно, ці нові взаємини впливали на них благодійно. Я не хочу сказати, що Честер був дуже радий тому, що Джімова жага спалахнула з новою силою, або Джімові було дуже приємно бачити мене дружиною Честера, але це (окрім шляхетної братньої приязні) до певної міри наелектризовувало атмосферу, створюючи навколо нас чимале напруження.

Коли Джім знову й знову затято,– при Честерові!– повторював (це була його спроба пояснити собі, чому наші взаємини так змінились; хоч, безумовно, причина була в ньому самому, а не в мені), що йому приємно бачити ту зміну, яка сталася зі мною: я, мовляв, навдивовижу погарнішала в заміжжі, і шлюб узагалі пішов мені на користь,– то після таких його слів атмосфера ще більше напружувалась, і я відчувала, що червонію (проте не могла нічого йому заперечити, бо не мала певності, чи правильно його зрозуміла) . Та надходив час прощатися, і Честер,– так бувало щоразу,– доволі демонстративно виходив з кімнати першим, щоб ми з Джімом могли попрощатися віч-на-віч.

Це теж входило до сюжету вистави: Честер любив робити шляхетні жести й мав од цього задоволення (і це справді було з його боку шляхетно). А того вечора, коли Джім востаннє, обідав у нас перед від'їздом, Честер перевершив самого себе, – не тільки залишив нас якомога раніш наодинці, але й натякнув, що не обмежуватиме в часі.

– Шкода, що доводиться йти від вас,– сказав він,– але мені треба встигнути підготувати листи, доки не забрали пошту.

За кілька днів до того ми почули новину: майор Дарті, Слептонів управитель, пішов від нього й став компаньйоном Бінга,– і цілий вечір говорили про те, чого зможе домогтися тепер у Слептона Джім, залишивши армію. Яка блискуча перспектива відкривалась перед людиною дії! Проте Джім ставав дедалі сумніший і нічого не відповів Честерові навіть тоді, коли той, потиснувши йому руку, висловив надію, що Джім незабаром назовсім поселиться у рідній старій домівці (Честер завжди називав фамільний маєток рідною старою домівкою), і ми зможемо знову приймати його в себе. Сказані проникливим голосом, ці слова прозвучали вельми ефектно й справді зворушили нас.

Після того як ми з Джімом лишились у саду сам на сам, я спитала, чи скоро він зможе піти у відставку, але він відповів, що не певен, чи піде взагалі; і коли я зауважила, що говорити такі речі після всього вже зробленого тітонькою Леттер не тільки безглуздо, але й не дуже етично, він зітхнув:

– Ох, Ніно, Ніно, але що ж з нами всіма буде, коли я поселюся тут поруч? Це добром не скінчиться.

Ці слова вразили мене своєю несподіваністю, але я відразу ж зрозуміла, що він має рацію. І тоді Джім узяв мене за руки (ми стояли в глибині саду, серед кущів, над нами тьмяно блищав місяць-молодик) і сказав:

– Ось уже тиждень як я не можу набратися сміливості, Ніно, але знаю,– так треба. Згадай-но, як повівся Честер. Я був би після цього звичайнісіньким негідником. У нас єдина рада: сказати одне одному «прощавай».

Звичайно, я спитала – чому? Не обов'язково, мовляв. Чому Джім не може жити у Слептоні? Та він усе міцніше стискав мені пальці й заперечливо хитав головою. І нарешті знову повторив зненацька захриплим голосом:

– Прощавай, Ніно!

28

Він так страждав (і це не було у Джіма акторством, він страждав по-справжньому, не маючи від цього насолоди). що в мене затремтіли коліна, і я ледве стрималась, щоб не заплакати. Я опустила голову, але тут він почав мене цілувати, примовляючи: «Не плач, Ніно!» і «Отже, я тобі любий?» І раптом цілком несподівано для мене я зрозуміла, що кохаю Джіма чи (мабуть, краще було б сказати інакше) по-новому закохана в нового Джіма. який увесь час виявляв до мене таку ніжність і лагідність і якому так сумно зі мною розлучатися,– закохана всім серцем, як сказав би Честер, усім єством. Мені було сумно від того, що сумно йому, мені були приємні його ніжність і його любов до мене. Очевидно, кохання зріло в мені поступово, зародившись того дня, коли я знову його побачила півтора місяця тому, але усвідомила це я тільки зараз. Моє відкриття стало для мене цілковитою несподіванкою – наче враз розчинилися навстіж двері до сусідньої кімнати, а там – порожнеча, і над головою лише безмежне небо. Або наче удар грому – недарма ж кажуть, що кохання впало на нас наче грім з ясного неба. Може, для тих, хто вже не раз пережив таке, не було в цьому всьому нічого дивного, але мене це просто приголомшило, я наче стала зовсім іншою людиною,– власне, так і було, адже я справді покохала. І відчуття того, що все це діється не зі мною, а з кимось іншим, лякало мене ще дужче. Я почала відштовхувати Джіма, голосно повторюючи: «Ні, ні, не треба, не треба!»– мабуть, бажаючи сказати, що я не хочу його любити.

Може, я навіть сподівалася, що Честер мене почує і перешкодить нам, та цього не сталося, а Джім тягнув мене за руку все далі й далі у сад, і цілував мене, повторюючи, що ми створені одне для одного, і він певен, що я теж добре це знаю. І що єдиний чесний вихід – у всьому признатися Честерові.

Я спитала, невже він зможе це зробити після того, як Честер так добре до нас поставився, так нам повірив; проте я заздалегідь знала його відповідь. І не помилилась, так він і сказав: саме тому, що Честер виявив до нас таку довіру, не сказати йому всієї правди було б нечесно. Так я й гадала.

Наша розмова, що видалась мені такою короткою, тривала, мабуть, кілька годин; ми блукали то десь у кущах, то в саду біля фруктових дерев, то за живоплотом на городі, і я весь час чіплялась своєю довгою шовковою спідницею за агрусові колючки, бо з нагоди прощального обіду вбралась у свою найкращу вечірню сукню. І нарешті я відповіла йому, що обманювати Честера й справді гріх; ми повинні, як сказав свого часу Джім, розійтися й ніколи більше не бачитись. Але Джім заперечив (і його заперечення знову видалось мені не тільки слушним, а й благородним), що саме це, на його думку, і буде обманом. Гріх удавати, ніби я люблю Честера, коли насправді це не так: а для мене імітувати неіснуюче кохання було б просто жахливо, та й неможливо, якщо я маю хоч якесь почуття власної гідності. Він переконаний, що я не змогла б кривити душею,– тепер, коли нарешті розібралася в своїх почуттях.

Коли я згадую той вечір,– а я пам'ятаю геть усе, навіть тепле вогке повітря (перед обідом була гроза),– найцікавішим мені видається те, що навіть переконуючи одне одного, ніби мені таки треба піти від Честера, ми й далі перебували у тій дивовижній наелектризованій атмосфері, яку він, Честер, довкола нас створив. Ми говорили про кохання, честь, правду, почуття,– вживаючи ці слова у їхньому Честеровому «благородному» розумінні. Коли Джім, як ми вже мало не вдесяте перетинали сад, сказав мені: «Так не може тривати вічно, ти сама знаєш; така ситуація неможлива, неможлива для нас трьох, не кажучи вже про Тома, ми мусимо мати свободу»,– слово «свобода» пройняло все моє єство. А це ж було Честерове слово; я хочу сказати, що в ньому звучали його віра й ентузіазм.