Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 28 страниц)

– Обійдуся без ваших тек! —визвірився на неї Честер.– Я для того сюди й приїхав, щоб усе це відкинути геть. Невже ви не розумієте, що ми мусимо працювати по-новому?! Цілий місяць топчемося на місці!

Це тому, що він хворий і швидко втомлюється, пояснила Селлі. Її слова ще дужче роздратували Честера, він не на жарт розпалився. Я згадала, як давніше, виступаючи на мітингах перед ворожо настроєною до нього аудиторією, Честер умисне себе розпаляв. Так і тепер він замахав руками.

– Ми справді топчемося на місці! По суті, Селлі, ми давно заплуталися у всіх оцих кабінетних зборах, у безперервних суперечках – хто й що коли запропонував, хто за що має відповідати і таке інше. Сьогодні це вже нікого не цікавить – і люди, звичайно, мають рацію!

Бутем хотів щось заперечити, але Честер підняв руку, як робив це на мітингах, коли його перебивали, і вигукнув:

– Ні, я добре знаю, що кажу зараз найщирішу правду! І знаю, це вже давно, з півроку, а може, з рік,– але не признавався в цьому навіть самому собі. Ми знай торочимо: треба відродити давній дух нашої партії,– і давно вже забули, що воно таке, цей дух, якого він кольору! Всі наші слова – полова, порожній звук, вітер! Ні, гірше за вітер! Вони – димова завіса, за якою ми ховаємо свої порохняві серця, порожні душі, пустоту нашої віри! Погляньмо в очі жорстокій правді: нас спіткало те ж саме, що й інші організації, інші партії,– ми заблукали в темряві й збилися з шляху, засліплені курявою, що її збили наші власні успіхи. Ми зійшли з вершини

Фасги [28]28
  Фасга – за біблійною легендою гора, з якої бог показав Мойсею землю обітовану.


[Закрыть], забувши велике божественне знамення, яке показувало нам шлях. Але про це й гадки немає у синіх книгах [29]29
  Синя книга – у синіх палітурках виходили парламентські доповіді й повідомлення.


[Закрыть]. Це святе полум'я лишилося тільки у тих, хто брав участь у революції,– бо то справді була революція! Так, правду сьогодні можна знайти тільки в їхніх листах і спогадах. І у твоїх листах, Ніно,– він обернувся у мій бік.– І у твоїх спогадах, Ніно... Тож,– якби ти тільки погодилась подарувати мені для цього хоч годину!

– Але не сьогодні, тату,—сказала Селлі.—Зараз уже пізно, і ти сам бачиш, мамі просто ніде тебе прийняти. Тут тобі не випадає лишатися на ніч, а піднятися нагору ти не зможеш.

– Боюся, це й справді важко,—додала я.—Та й на другому поверсі тобі буде не зовсім зручно...

Честер почав усіляко вибачатися: в нього й на думці не було нав'язуватися мені, він негайно ж іде додому; і він прудко забігав по кімнаті, збираючи папери.

Звісно, ми всі почали його заспокоювати: нехай він сяде й почекає, а ми самі позбираємо його папери. Та він нікого не слухав. Сталася безглузда, обурлива сцена: недолугий чоловічок, важко хапаючи повітря посинілими губами, метушився взад-вперед по кімнаті, а Селлі, Бутем і я намагалися його вгамувати, вгадуючи, куди він метнеться наступної миті, звертаючись до його розважливості. Лише тепер, дивлячись на червону від хвилювання Селлі (я й сама неабияк перелякалась) , я зрозуміла, яка то важка річ – доглядати старого. Це однаково, що ходити коло хворої та вередливої дитини, яка не дбає про те, куди приведуть наслідки цієї хворобливості. Честер поводився як затятий деспот, як розбещений егоїст, всі примхи якого треба було негайно виконувати, щоб він, бува, не наклав на себе рук,– від розбещеності чи просто так, на злість комусь?

І який же це був жах, коли він раптом схопився за серце, голосно зойкнув і, задихаючись, упав на канапу.

Селлі, вихопивши з сумочки ліки, метнулася до нього. Бутем побіг по бренді. Честер, промимривши собі під ніс щось там про свою вдячність і вибачившись переді мною, почав дихати рівніше,– хоч і далі лежав, не розплющуючи очей.

Я дивилась на нього й не могла зрозуміти, чого в ньому більше – інфантильності чи хитрощів.

Селлі теж дивилась на нього, обличчя в неї було похмуре, а щоки так само пашіли. Вона теж підозрювала, що цей «серцевий криз» був чистим удаванням.

А проте вона все одно благала Честера не робити різких рухів, і я бачила: попри все своє обурення вона справді боїться за його здоров'я.

До кімнати вбігла тітонька Леттер, за нею – Бутем з пляшкою бренді. Тітонька почала панічно гукати: «Еммі! – і давати нам вказівки. Тепер, на її думку, не могло бути й мови, щоб Честер у такому стані їхав додому, і взагалі це була з самого початку ідіотська ідея. Хіба не можна покласти його на ніч отут у вітальні? Адже в нас є чудова стара розкладачка (цебто похідне Джімове ліжко, привезене з Африки), і Еммі за хвилину приготує постіль.

Відтіснивши мене й Селлі на задній план, тітонька взяла все в свої руки. І раптом я знайшла раду.

– Сподіваюся, ти теж залишишся тут,—звернулася я до Селлі.– Я навіть не знаю, які ліки йому давати.– Селлі подарувала мені вдячний погляд.– Звісно, так буде краще.

– Авжеж, про що й мова.– Селлі, вже геть спікши рака, дивилася мені просто в очі.– Його ні на мить не можна лишати без догляду.

– Я так і думала, а у мене ж на це зовсім не буде часу.

– Ще б пак, адже в тебе на руках дядько Джім та Роберт.

Одне слово, ми знайшли спільну мову, і коли за кілька хвилин я почула у передпокої Джімові кроки, мені відлягло від серця.

Ледве зачинивши за собою двері, Джім гукнув мене (так він робив завжди, коли переступав поріг); до вітальні він входив з удоволеним виразом обличчя (який на ньому з'являвся тепер дуже рідко); звичайно, йому кортіло ще раз у всіх подробицях пережити зі мною останню нашу перемогу й розповісти, як знавці, клубні завсідники, оцінили його талановиту витівку.

Побачивши на канапі у вітальні розпростертого Честера і нашу покоївку, що лаштувала йому розкладачку, Джім аж побілів,– у нього був такий вигляд, ніби йому дали ляпаса.

Я поспішила пояснити, що Честерові стало погано з серцем і Селлі залишиться з ним на ніч у нас.

Джім нічого не відповів – у його витріщених очах було стільки ненависті й зневаги, що я аж злякалась, чи не викине він Честера геть за двері.

Проте він обвів поглядом усіх присутніх, які теж побоювались від нього вибуху, потім спинився на мені, і вираз люті зник з його обличчя. Натомість з'явився інший, незвичний для нього вираз, якого я раніше за Джімом не помічала,– вираз ніяковості і навіть розгубленості.

Можна було навіть безпомилково визначити ту переломну мить, коли в нього сяйнула думка, що йому, законному чоловікові, у власному домі доцільніше «перекласти (як жартома сказав би Честер) рішення про вжиття належних заходів на палату».

– Стривай, Еммі, так ти тільки зламаєш,—сказав він покоївці.

І, підійшовши, допоміг їй розставити ліжко (яке розсувалося в боки, немов обценьки).

Тобто ніхто не міг би дорікнути Джімові, що він, попри всю ревнивість і нерозважливість, дав хоча б найменший привід до фінального «скандалу в Палм Коттеджі».

122

Мій план теж цілком себе виправдав. Другого дня, коли Честер усе ще нарікав на серце (хоч і попросив, щоб я принесла йому в ліжко листи, і досить довго не відпускав мене, обговорюючи кожен рядок), Бутем переніс свою варту із Менора в номер лонгуотерського готелю. До нас він приходив щоранку перед сніданням і залишався до вечора.

Селлі та Бутем, змінюючи одне одного, а іноді й разом, несли біля Честера безперервну вахту. Коли через три дні Честерові набридло лежати в ліжку і він, закутавшись у халат, почав пересуватися по вітальні, вони принесли друкарську машинку, щоб він міг диктувати свої мемуари. Кімната стала скидатися на офіс, але це мене тільки тішило,– бо тепер уже не на мені лежала відповідальність за їхнього «шефа».

Вважалося, що він виїде звідси, тільки-но скінчить виписки з моїх листів. Та незабаром стало ясно, що на це піде значно більше часу, ніж гадалося, точніше – стільки, скільки захоче сам Честер. За тиждень ми не скінчили навіть першої паки листів. Я зрозуміла, що від цієї людини мені не врятуватись. При першій же нагоді, коли ми залишилися наодинці (Селлі вийшла в коридор до телефону), він зробив спробу оволодіти мною.

Це сталося так нагло, так несподівано, що я навіть розгубилася. Найбільше мене вразило те, як він це зробив. Я хотіла була сказати, що він повівся зі мною як з дружиною, але це було не те; він повівся так (і саме це мене злякало й приголомшило), як ніколи досі.

Я вже казала, що Честер як чоловік часто був нестримний у своєму жаданні, але в наших взаєминах було щось «духовне». Він ніколи не забував (навіть «караючи» мене – бо ця кара виглядала в його очах на релігійне дійство), що кохання для нього (не кажучи вже про мене) має бути чимось таємничим і священним; навіть коли ми «грішили» (я певна, він так і не позбувся думки, що в солодкому самозабутті є присмак чогось низького, негідного), ніхто з нас ніколи не забував бога.

Але тепер він напав на мене зовсім інакше, як, мабуть, кидається на бідолашну дівчину гвалтівник десь у поїзді чи на пустирі.

Страх ніби обеззброїв мене, і я нічого не могла вдіяти – адже Селлі була поруч, за кілька кроків, та й двері до холу були відчинені. Мені стало духу лише на те, щоб показати йому на двері, а на обличчі в мене було написано: «Обережніше, ради бога!» Та він не звертав уваги на мої благання й облишив мене, тільки коли Селлі скінчила телефонну розмову.

Не тямлячи себе від люті (а ще ж я вся тремтіла від страху), я відразу ж вийшла з кімнати, пробурмотівши до Селлі щось на зразок вибачення. Того ж вечора я написала Честерові, що більше не зможу його відвідувати:

«Мій любий Честере!

Ти мусиш зрозуміти, як негарно й необачно повівся ти сьогодні вранці. Я боюся, що більше не зможу в тебе бувати. Гадаю, тобі краще повернутися до Менору. Що ж до листів, то нам неважко буде домовитися про все поштою чи по телефону. Мій любий Честере, я не хочу здіймати галасу через дрібниці, але повір мені, що цього разу я дбаю про тебе й Селлі не менше, ніж про себе.

Щиро віддана тобі

Ніна»

Я послала записку через Еммі, але ніякої відповіді не одержала. Можливо, він її і не прочитав. Не читав же він записок, якими бомбардувала його тітонька (доклавши стількох зусиль, щоб залишити його у нас, потім вона, на нашу полегкість, знову залягла в ліжко). Можна сказати, що тепер Честер, повністю ізольований від зовнішнього світу, зосередився на самому собі.

Звісно, шкода людини, яка опинилась у такій жахливій самотині (мені й раніше було його шкода). Але ж не слід забувати, що ця самотність була наслідком його фанатичної віри у власне вище призначення й особливу силу (Честер і досі вважав себе за народного проводиря). Хоча я не певна, щоб він тоді бодай на мить подумав про себе з жалістю або взагалі захопився «особистими» переживаннями.

Коли наступного ранку я не прийшла до нього на призначену годину, він так розлютився на цю затримку в роботі, що Селлі, яку він послав по мене, навіть не захотіла слухати моїх пояснень (а я посилалася на домашній клопіт і на Роберта) – для неї, так само як і для Честера, його книжка була над усе. Їй і на думку не спадало, що я можу мати вагомі причини триматися якнайдалі від Честера,– вона знала, що ми з ним не лишалися жодного разу наодинці довше, ніж на лічені хвилини.

Тож я таки мусила піти до нього. Щоправда, я домовилася з Селлі, що наприкінці тижня вона відвезе Честера, і про всяк випадок зробила так, щоб на певний час виїхати з дому самій. Я умовила Джіма (і він охоче це мені пообіцяв) поїхати зі мною, Робертом і нянею на тиждень у Лондон закупити дещо.

Честер, звичайно, повернув мене за допомогою Селлі, а після того став ще заповзятливіший. Не минуло й доби, як він усе повторив, але цього разу вже не соромлячись Бутема, який друкував тут же, в одній з нами кімнаті. Щоправда, Бутем сидів на деякій відстані від нас, за колоною, що ділила вітальню навпіл,—але досить було йому лише відсунути стільця вбік, і він неодмінно побачив би нас.

Тепер у Честера був цілком конкретний план. Він продиктував риторичне речення (де були всілякі високі сентименти), і доки Бутем друкував його на машинці, раптом круком упав на мене й так притис до стільця, що я не змогла звільнитися від його рук та вуст. І весь цей час він дивився на мене з тим особливим виразом, хижим і похітливим,– інших слів не підберу,– який з'являється в очах у чоловіка в хвилину найвищого збудження.

Ви скажете, що я могла випровадити його з дому. Та я смертельно боялася ускладнень, які могли б зашкодити Джімові; ну і Селлі ж заприсяглася, що не мине й тижня, як усе це дике жахіття скінчиться.

Я спробувала чинити опір Честерові (ризикуючи привернути Бутемову увагу), але цим тільки ще дужче розпалила його. Вигукнувши: «Ми тепер не маємо часу на всілякі дурниці!», Честер, перш ніж Бутем встиг обернутися, аби з'ясувати, що шеф мав на увазі,– був уже за п'ять кроків від мене і диктував уголос тепер уже про «істинні духовні засади традицій англійського лібералізму, що увібрав у себе протестантське вчення про свободу душі». І хоча на мене напав сміх (я була надто обурена його лицемірством, щоб сердитися всерйоз), я відчувала, що він щиро роздратований моєю «дурістю»,– як це я сміла протестувати, коли думками він день і ніч сягає величезних задумів і тривог про майбутнє цілого світу, а ця гра зі мною просто дає йому необхідну розрядку.

Я почала згадувати все, що чула про інших великих людей (а всі, хто знав Честера, не будуть заперечувати, що в ньому було щось величне), які на схилку життя забували про елементарну пристойність (закохувалися в молоденьких дівчат, як Гете, відмовлялися вмиватися, або, як приміром, Толстой, вдавались у розмові до таких солоних виразів, від яких червоніли вуха навіть у мужлаїв). Тоді бо їх так проймали жахливі трагедії та нещастя, які загрожували людству, що їм було байдуже до правил добропристойності. Тут не те, що на старість вони стали на аморальний шлях,– просто вимір моральності став у них інший.

Я підозрюю, ви скажете (як сказала б тітонька, якби вона зберегла хоч крихту цікавості до того, що діялося круг неї), що я намагаюся виправдати Честера, аби тим самим підстрахувати власне безвілля й любов до затишку. Однак я не тверджу, ніби Честер утратив будь-яке уявлення про моральність як таку. Навпаки, він чудово розумів, до якої міри небезпечне й аморальне те, що він коїть зі мною.

Але мені здається, саме в цьому й полягала добра половина задоволення (переконана, Толстому подобалось шокувати «простодушного та наївного» Горького). За молодих літ Честер розкошував, кидаючи виклик усьому місту, і наживав ворогів (один час, можна сказати, чи не вся Англія була проти нього), а тепер йому давало насолоду, коли він приборкував мене, коли ризикував, (а для людини з його ім'ям, пера Англії, то був неабиякий ризик) пійматися на банальному й простацькому «злочині», який сприйняли б як ганебний саме тому, що він був надто вже «низький».

Я помітила, що після кожної вдалої атаки (я припинила будь-який опір, аби тільки швидше його відкараскатись) він молодшав років на десять; сяючи очима й випинаючи груди, він ходив по кімнаті з тим переможним виглядом, який тридцять років тому дав привід журналістам назвати його піратом (щоправда, тоді він не був такий миршавий і в нього не підгиналися ноги). Дивлячись на Честера в такі хвилини (ще тремтячи від щойно пережитого і від огиди до того, що він робив зі мною), я не знала, сміятися мені чи гніватися.

Між іншим, тепер мені здається, що я була несправедлива до Честера, називаючи «Лицемірством» його здатність зразу ж після відчайдушних піратських наскоків на тому ж диханні диктувати найпатетичніші й найблагородніші слова про свободу. Очевидно, збудження, викликане цими його подвигами, що вимагали неабиякої зухвалості й відваги, надихало його, він справді почував себе ніби оновленим, і перед його внутрішнім зором поставали образи нового, вільного світу.

Не знаю, чи «потребував» він жінки, як натякала Дейзі, але нерви його й справді зміцніли, здоров'я значно покращало. Він став ніби іншою людиною – лікарі дивувалися й радили йому якомога довше «залишатися у Палм Коттеджі й дихати здоровим морським повітрям цього теплого й затишного куточка».

Тітонька Леттер теж ні за що не погодилася б виставити його за двері. Честерів приїзд благодійно вплинув і на неї: вона забула про чарку і цілі дні носилася зі своїми теками. І хоч нікого не цікавили її записи (нічогісінько не варті), працюючи над ними (вона називала їх доповідними записками), тітонька забувала свої образи.

Мабуть, тітонька й народилася для того, щоб бути нещасною. Попри її величезне почуття відповідальності, палке бажання залагоджувати чужі справи і при повному невмінні дати подіям (як це було в моєму випадку) розвиватися самохіть, вона неминуче розчаровувалась у всьому, та ще й мала надто гострого язика.

Втім, остання її витівка (як ми потім довідалися, вона брала активну участь у знаменитій втечі нашого любого Честера, наприклад, замовила телефоном фургон крамаря, що підібрав його у Чорлок Менорі) мала таки успіх. Тепер вона знову відчула, що потрапила до людей «крутої вдачі», до тих, хто може робити діло,– до «сильних людей», що не бояться взяти на себе відповідальність (і провину) за врядування світом.

Може, якби не це раптове для тітоньки пожвавлення (щоправда, вона й раніше завжди швиденько оклигувала), вона ніколи й не засіла б за мемуари, які разом із добрим десятком інших видань завдали Честерові та його доброму імені чималої шкоди. Тітонька, так сміливо встряючи в чужі справи, ніколи й гадки не мала, наскільки в житті все складніше.

Звісно, я найдужче боялася, щоб Джім не заскочив нас на гарячому. Але після того першого вечора, коли в кульмінаційний момент Честерової появи Джім нелюдським зусиллям волі раптом опанував себе й зумів уникнути скандальної сцени, він поводився якнайтактовніше. А в ті години, коли ми з Честером працювали у вітальні, він тримався від неї на безпечній відстані; та й так уже якось повелося, що Честер посилав по мене найчастіше тоді, коли Джім виходив з дому у справах господарства або їздив до яхт-клубу.

Я, безперечно, бачила, як Джім страждає, несподівано опинившись у ситуації, несумісній з його принципами, з його поняттями про те, що є для нього допустиме, а що – ні. За ті декілька тижнів, що їх Честер прожив у нас, Джім вельми змінився, навіть ззовні. Часом він довго вдивлявся в мене таким страждальницьким і розгубленим поглядом, що мені на очі мимоволі наверталися сльози.

Він не згірш за мене знав, що всі навколо (ба навіть по всій країні!) плетуть про нас казна-які плітки; всі місцеві газети, у тому числі й абердінська, дали у відділі хроніки повідомлення, що «лорд Німмо приїхав у гостину до капітана Леттера та місіс Леттер (місіс Леттер – колишня дружина містера Німмо) і тепер живе з ними у Палм Коттеджі». Джімові здавалося, що це оголошення немов болотом його обкидало; становище дедалі ускладнювалося, і я повсякчас чекала від нього вибуху й вимоги покласти всьому край.

Але зрозумівши, що він умисне закриває на все очі, я відчула велику полегкість і ще дужче,– якщо це тільки було можливо,– покохала мого любого Джіма, що з любові до мене спромігся переступити через свою гординю (він і не визнавав, що ця прикра ситуація вражає його гордість). Тепер я вже запевне знала, що Джім щиро мене любить і ладен на все, щоб мене не втратити.

Отже, я могла сподіватися, що цим нашим взаєминам, коли вони вже усталилися й усіх влаштовували, кілька зайвих днів нічим не зашкодять.

123

Але, звичайно, жодні взаємини, хоч би й найзручніші, не можуть лишатися незмінними – людям все приїдається. До того ж Честер страшенно уподобав ризик (а може, він уже й не міг без нього). День у день він ставав усе відчайдушніший – як у словах, так і на ділі. І в п'ятницю пополудні, прийшовши працювати над рукописом, я застала в нього Селлі та Бутема. Честер був явно роздратований і відразу ж напався на мене:

– Я не розумію! Що це значить – ти від'їздиш! А я нічого про це не чув! Чом ти мені не сказала? Я від тебе цього не чекав, Ніно. Ніколи б не подумав, що саме ти робитимеш таке, криючись од мене.

Селлі потай підморгнула мені через плече, і я сказала, що просто не хотіла його засмучувати.

– Засмучувати мене? – перепитав він.– Мене не те що засмутили – мене обплювали! Мені здавалося, ти цікавишся нашою працею. Мені здавалося, ти розумієш, як нам важливо докінчити її саме зараз! Я довіривсь тобі, я був певен, що ти не покинеш справи через якісь дурниці.

Селлі знову підтримала мене, нагадавши, що я маю давати в домі лад, але Честер уже витяг із шухляди теку (я помітила, що це була не та, над якою ми працювали) і тільки й мовив:

– Ну, принаймні сьогодні ми ще попрацюємо. Ось промова, з якою я виступав у Тарбітоні, коли мене було обрано до ради графства.

Але замість того щоб дати мені, як завше, теку, аби я передивилася папери й висловила свої зауваження, він сам почав читати з неї вголос.

Мені відразу ж стало ясно, чому він узяв з шухляди саме цю теку.

– Я гадала, ти не збираєшся використовувати у книжці своїх ранніх виступів,– зауважила я.

Він не відповів, лише знову люто зиркнув на мене і, обернувшись спиною, промовив до Селлі та Бутема:

– Це було на великому мітингу, скликаному на честь мого обрання до ради графства,– початок моєї діяльності. Я вперше відчув тоді, що мені допомагає бог. Ні-ні, це не блюзнірство, саме так воно й було. Не я сказав тоді ці слова.

І раптом він задекламував:

– «Невже ми повинні повірити, що людина – лише пожадлива тварина, жорстока й себелюбна? До цієї думки привчають нас сьогоднішні наші керівники. Вони у це вірять, лише на цьому грунтується їхній деспотизм, бо, мусимо сказати відверто, тільки так вони можуть виправдати всі свої злочини й підступні наміри. Можливо, вони мають рацію – один господь бог здатен розвіяти це воістину диявольське припущення. Коли це і справді так, нехай вони тоді й далі творять зло, бо людство в такому разі не варте спасіння.

Але я особисто (тут він притис руки до грудей, ніби й справді стояв на трибуні) не можу дихати важким повітрям темниці. Я повинен бачити небо – хай це навіть буде вузенька смуга межи хмарами-громовицями. Я повинен пориватися до її осяйної блакиті.

Мені кажуть – це ілюзія, мрія! Нехай! Я мушу пориватися до неї! Я не можу інакше, бо життя без свободи для мене нема!»

Він прочитав цей уривок з усіма своїми декламаційними інтонаціями. Та голос йому на високих нотах зривався, і говорив він тепер тихіше, і скидалося все це на Томові пародії (лише слова, які він промовляв, були ще патетичніші), і мене знову охопило істеричне бажання водночас і плакати, і сміятися.

Ця його промова (колись вона була в нього найславетнішою) видавалася тепер такою ж кумедною, як старомодні Джімові капелюхи та його вузенькі штанці (і, мабуть, його поняття про честь – також),– незважаючи ні на що, вона дивовижним чином пройняла нас до глибини душі. Це було не те почуття, якого я зазнала багато років тому, коли слухала Честера на мітингу, а щось зовсім, зовсім нове. У моїй пам'яті оживало не тільки те, моє перше нервове збудження, яке викликав у мені тоді Честерів голос і вигляд перелюдненої зали (з віком ці згадки стали виразніші й значніші); все це, звичайно, не мало нічого спільного зі «свободою» (хоча в Честерових устах слово «свобода» звучало збудливо), а було пов'язане з чимось іншим, з тією давньою порою, з нашим подружнім життям; ці спогади прорвалися в мені, мов джерело, що раптом забило з-під висхлої землі.

На мій подив і сором у мене раптом аж сльози виступили на очах, і щоб якось їх приховати, я поспішила взяти з Честерових рук теку.

– Але у тебе в цьому розділі й так уже дві промови,– лише й спромоглася сказати я.

Він відповів усе з таким самим обуренням у голосі:

– Колись ти вважала її найкращою моєю промовою і навіть переписала її для мене. Дивись-но – твоя рука... І я репетирував її перед тобою, кожну фразу. Але тепер тобі, мабуть, хочеться забути ті часи, коли ти допомагала мені, не шкодуючи сили й здоров'я, і мій успіх був твоїм успіхом. Ти називала його тріумфом! А потім, коли ми поверталися додому у кебі старого Вільяма,– може, ти й це забула? – Він повернувся до мене спиною і сказав Бутемові та Селлі: – Натовп хотів випрягти коней і везти нас на собі п'ять миль по Куїнспорт-роуд. А мене ж було обрано лише до ради графства – я був перший радикал, який пройшов до ради! Ви молоді, і навіть уявити собі не можете, яким було життя у ті дні, коли навіть остання потолоч розуміла велич нашої боротьби, коли ніхто не соромився свого ентузіазму, коли не боялися виявляти свої почуття одверто, коли сповідували щиру віру,– віру, за яку варто жити й померти. Що сталося з вашим поколінням? Чому ви так легко збиваєтесь на манівці? Що це – втома, безтямність чи, може, зрадництво?

Селлі й Бутем чудово розуміли, що весь цей монолог спрямовано проти мене, і, щоб допомогти мені приховати свою ніяковість, Селлі сказала, що відкладе текст промови, і ми ще повернемося до неї.

124

Мене таки добре налякав цей умисний і лихий Честерів нагад про ту поїздку в кебі. Ми бо тоді були страшенно збуджені й страшенно втомлені, а я ще й випила шампанського і мала тільки одне на думці, що от тепер, коли Честер став великою людиною (так принаймні мені тоді здавалося,– та й для всіх навколо він теж був герой, принаймні для всієї округи!), наше життя зміниться на краще, ба навіть стане суцільною втіхою (я чудово розуміла, що все це дурниці, але мене просто розпирало від захвату!). І раптом Честер запропонував воздати хвалу Всевишньому за його милість, тобто стати обом на коліна, отут-таки, в кебі. Але я сказала: ні, бо я почну сміятися, а то вже буде блюзнірство. Та й нема чого мені виливати свою вдячність у слова, коли нею переповнене все моє єство. Тоді Честер запитав:

– Ти й справді так ото за мене радієш?

Я відповіла, що, авжеж, радію (і то була чиста правда, мене завжди тішили Честерові перемоги, бо коли в нього щось зривалося, він розкисав і мав жалюгідний вигляд), що вдячна богові за Честерів успіх.

Тоді він сказав, що я маю дякувати богові і за себе теж, бо всіма своїми досягненнями він завдячує мені. Я відповіла, що це дурниці, він і сам чудово знає: якби не його розум, не його ораторський дар, не його чудовий голос, він нічого не досяг би. На це Честер, як завжди, заперечив, що всі ці таланти були б ні до чого без моєї заохоти й ласки.

Тоді я вигукнула:

– Боже, та на моєму місці кожна без вагань віддала б тобі свою ласку.

Я сказала це, щоб не дати йому нагоди перейти на піднесено-благочестивий тон, тож ясно, що ці мої слова його вразили; і він почав запевняти мене, що я не знаю власного серця. Я погодилась, тільки зауважила, що, на жаль, знаю про себе чимало іншого; бідолаха розпалився й закинув мені, що я, звісно, можу як завгодно принижувати наше шлюбне життя, але в його очах воно ніколи не втратить ні приваби, ні шляхетності. Але тепер не він, а саме я верзу дурниці, бо не гірш за нього знаю: навіть одне те, що я дозволяю собі говорити так легковажно (тобто «вульгарно»), можна вважати божим благословенням, і саме на це він, Честер, і натякав, говорячи про мою ласку. А далі він почав просити мене не зрікатися небесних радощів і не псувати чару неприємними та самопринизливими розмовами.

Ота фраза про «небесні радощі» мене аж розсмішила, але в ту хвилину Честер був такий збуджений і поважний, що я стрималася від сміху,– навпаки, мені навіть захотілося плакати (відверто кажучи, день у мене був надто напружений, і я була у стані, близькому до істерики,– та от і зараз, згадуючи той епізод, я відчуваю, що можу впасти в істерику), і замість цього я кинулася йому в обійми (аби лиш він швидше замовк – і не рознервував мене ще більше), і сказала, що мені менш за все хотілося б зіпсувати йому бодай одну мить його тріумфу, коли він доклав стількох зусиль і так довго цього чекав; і що мені приємно чути його високу думку про мене, і хіба ж я не казала, що вдячність переповнює мене всю і що я готова на будь-що заради нього.

Але Честер зрозумів мене буквально (випрямивши мої слова, сприйнявши їх так, як їх могли сприйняти тільки чоловіки); таке завзяття з мого боку його спершу здивувало, але він одразу ж метнувся запинати фіранки,– одна з них довго не піддавалася, а друга посередині мала велику дірку.

Спочатку я не второпала, до чого це він,– я ще тоді не усвідомила, що всі Честерові вчинки й поривання переплітаються, підганяють одне одного; релігійна віра підстьобувала політичну діяльність, а політика – віру, й обидві вони заразом живили його пристрасть і уяву,– маховик, який з шаленою швидкістю розкручував усе інше. І коли я квапливо спитала, чи ж не ризиковано це буде, адже повз нас раз у раз проїздять люди з мітингу, Честер сказав: ну й нехай! – він надто палко мене жадає, він мене обожнює, я – душа його життя, я – життя його душі. З кожною хвилиною він розпалювався все дужче й дужче і, нарешті, зовсім ошалів, нехтуючи всякою небезпекою. А ще ж поза тим у кебі було тісно й незручно, я почувалася надто змореною, збудженою і трохи не при собі від шампанського й утоми. А Честер уже сам себе не тямив, очманілий від свого торжества, від своїх величних ідей, та ще й підігрітий такою екзотичною нагодою,– одне слово, вся ця витівка була відразу приречена на неуспіх, як воно й виявилось.

Проте, незважаючи на все це (чи то саме завдяки цьому – я ж бо не чекала, що Честер так поведеться, та ще й у такому місці; крім того, ми силувалися не зіпсувати одне одному цю хвилину), пригода ця була незвичайною і незабутньою, нам обом здалося, що ми піднеслися до високих і святих почувань, до духовного одкровення (хоча – ніде правду діти – у кебі відгонило пліснявою, без кінця рипіли ресори, коняка накульгувала, нас продувало протягом, до того ж погано підігнані шибки деренчали; якась пружина у подушці сидіння безжально вп'ялася в мене крізь сукню у мить найвищої втіхи, а місяць, раз у раз прозираючи з-за парканів, наче той прожектор, вихоплював з темряви сцени, що скидалися на вельми смаковиті ілюстрації з французьких альбомів Слептона); тож коли ми, нарешті, дісталися до ліжка й мирно спочили там в обіймах одне одного, нам ще довго ввижалося, ніби ми прилучилися до незбагненного, дивовижного таїнства.

Звісно, на ранок усі ті дива де й поділися. У мене страх як боліла голова, кололо в боці, а на спині роз'ятрилась велика рана, і я боялась, чи не підхопила якої інфекції у цьому жахливому кебі. Честера ж непокоїло інше,– чи не помітив старий Вільям чого зайвого, або ті, хто міг побачити нас крізь віконечка кеба. До того ж у голові йому зараз роїлися всілякі плани щодо його нової кар'єри радника графства,– він прикидав, як зчинити довкола себе якнайбільше галасу – і то якнайшвидше.