Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц)

Свобода, як на Честера, вирішувала всі проблеми. Це означало: покладися на бога – і хай здійсниться воля його! І коли я у мерехтливому світлі місяця, що раз у раз виринав із-за хмар, дивилась на видовжене й бліде Джімове обличчя, слово «свобода» викликало в мене таке відчуття, ніби ми от-от здіймемося в повітря й полетимо.

Ми спинились; цього разу не тому, що в мене знову зачепилася спідниця: стежка між грядками була така вузенька, що йти поруч було неможливо. Бажаючи щось мені довести, Джім змушений був повернутися до мене, бо я йшла за ним, і тут ми знову спинились. Здавалося, двоє серйозних людей поважно обговорюють щось дуже важливе, і хоч мене переповнювала несамовита радість, я відповідала йому задумливо й навіть скорботно, що він, вочевидь, має рацію. Нам треба здобути свободу, лише тоді все стане на свої місця. Але як це зробити? Що ми можемо вдіяти за цих жахливих обставин?

І ми знову пішли вперед, ще довго обмірковуючи наше становище, а можливо, це тільки нам так здавалось, що ми його обмірковували, а насправді, ми втішалися першим причащенням любові, яка вже ніколи (і кожен з нас у глибині свого «я» чудово це відчував) більше не повториться. Мені хотілося, щоб наша розмова ніколи не кінчалась, але все минає, і минає дуже швидко. Джімові це невдовзі набридло, і він почав мене цілувати, повторюючи раз за разом, як він мене кохає, як завше кохав, і ми згадували наше дитяче кохання (тепер ми вже твердо знали, що то справді було кохання), і про те, як лазили потай вночі у ліжко одне до одного. І нарешті Джім, якого все дужче й дужче лихоманило від нетерплячки (звичайно, ніщо тоді не могло втамувати нашої пристрасті,– я маю на увазі, ніщо, чим володіють звичайні смертні), сказав, що навіть на годину ми не можемо повертатись до нашого попереднього життя, жалюгідного та фальшивого. І він одразу ж накидав собі план дій: узавтра ж (у крайньому випадку, післязавтра, по тому, як він «вживе заходів», цебто з'їздить у Бакфілд і примусить старого Боба трусонути гаманом) він заїде за мною у тітоньчиній бідарці й повезе мене до одного з невеличких готелів у горах, де ми житимемо, доки, як він сказав, уся ця клята історія не дійде свого логічного кінця. Тоді він обійме посаду управителя у Слептон-Корті, і ми з ним оселимося у Палм Коттеджі.

Що ж до Честера, то Джім усе йому пояснить, коли приїде за мною в Орчард. А я зі свого боку повинна обіцяти, що більше не житиму з ним як з чоловіком.

29

Той план мені сподобавсь (бо свідчив про Джімову любов до мене), особливо Джімове рішення поговорити про все з Честером одверто. Я сказала, що своїм людяним ставленням до нас Честер безперечно заслуговує на відвертість.

Але Джім раптом чомусь розсердивсь на мене, мої слова викликали у нього підозру. Він спитав, чом це я так боюсь образити Честерові почуття? І чому я не подумала про те, що почував усі ці роки він, Джім?

Очевидно, цей спалах був цілком зрозумілим наслідком того збудження, в якому ми весь час перебували – таке не могло тривати без кінця. Та коли я присяглась, що люблю його дужче від усіх Честерів на світі (і це була правда, я зовсім втратила розум), він сказав: облиш, ти навіть не підозрюєш, що таке справжнє кохання. Ми почали сперечатись, і я мало не заплакала від прикрості (бо почала втрачати віру не тільки в Джіма, а й в увесь білий світ), але він раптом схопив мене за плечі (ми знову були самі серед кущів), міцно пригорнув до себе й сказав, що самих слів йому мало, потрібні інші докази мого кохання, бо слів можна потім зректися. Спершу я не могла збагнути, про що він говорить, проте його поведінка красномовно говорила сама за себе (і це ще раз свідчить про піднесену напруженість ситуації, що створилась), і я сказала: так-так, я згодна на все, хіба ж він не бачить, що я належу тільки йому?

І хоч мене вразило, що він ту ж мить почав (з несподіваною для нього дбайливістю) розстилати на вогкій траві шинелю (я не сподівалася, що він спіймає мене на слові!), відступати було нікуди. Сама навальність його дій уже була мені викликом.

Тепер я вже можу розповісти про те, що відіграло надалі дуже велику роль і мало наслідки не лише для мене, а й для Честера: того вечора вперше (мені й не снилося нічого подібного!) Джім утнув зі мною таке, аж я спершу здивувалась і навіть була трохи шокована, але потім пережила просто безмірне блаженство,– здавалось, воно заполонило мене всю без останку (так насправді й було). «Це тому,– вирішила я тоді,– що ми кохаємо одне одного, і кохання керує нашими вчинками». (І помилилась, бо згодом, коли ми по-справжньому зблизились, Джім признався мені, що він навчився того в Індії, де молоді люди пізнають цю науку з відповідних книжок).

І однаково не слід думати, що це було щось чисто фізичне (наслідок нового набутого Джімом досвіду), бо тієї миті духовне й плотське так міцно злилися в одне, що роз'єднати їх було так само неможливо, як відділити душу від тіла. І це невпізнанно змінило не тільки моє тіло (воно здавалося тепер зовсім іншим, виліпленим з якоїсь легшої і чутливішої плоті, так би мовити, палкішої і живішої), але й душу; сталося щось надзвичайне: посвята в таїнство, священна обітниця (значення якої збільшувало пережите мною блаженство), і я була прикро вражена, коли по всьому тому Джім промовив – так задоволено, ніби щойно провернув оборудку й підписав вигідний контракт (Джім і справді надавав великого значення контрактам):

– Тепер усе гаразд. Тепер ти моя і вже не зможеш ніколи спати із своїм йолопом. Звичайно, якщо в тобі лишилась хоч краплина порядності.

Як не дивно, тепер, коли наплив жаги, що спершу так затьмарив Джімову свідомість, став поволі спадати, і він, за його висловом, закріпив мене за собою, я впізнала в ньому того самого Джіма: він миттю перестав бути шанобливим до мене і ввічливим у ставленні до Честера. Та мені було тоді з ним так хороше, що він, повторюю, міг робити зі мною все, що заманеться. Йому довелося двічі (я ще ніяк не могла отямитись від блаженства й змусити себе про щось думати) пояснювати мені свій план: він відвозить мене в одне місце, поблизу Бакфілда, де нам ніхто й ніщо не перешкоджатиме жити удвох. Але майже втративши здатність розуміти, про що він говорить, я тим більше втратила будь-яке уявлення про час і дуже злякалась, коли в саду раптом пролунав голос Честера:

– Ніно, ти тут?

30

Я зразу ж вирвалась з Джімових обіймів і побігла у напрямку дому. У холлі нікого не було, і підвісна лампа (я люто її ненавиділа – і за те, що вона з рожевого скла, і за те, що це був весільний подарунок Гулда) навернула мене на думку, що життя в Орчарді давно вже мені нестерпне.

Це змусило мене прискорити ходу (хотілося уникнути зустрічі з Честером), але саме тоді, як я підійшла до сходів, він ввійшов у холл з чорного ходу й мовив:

– Ну ось і ти нарешті.

Я відповіла:

– Так, це я, я саме йду нагору.

Він зауважив:

– Я бачу, ти порвала сукню.

– О боже!

– Я вже стривожився – ви пробули в саду понад дві години.

Це мене здивувало і навіть злякало. Проте Честер був стриманий і спокійний, і я зрозуміла, що в нього нема наміру влаштовувати мені сцену.

За ці три роки, відтоді, як Честер зажив слави й постійно був тепер на очах у людей, він і справді дуже змінився. Став значно впевненіший у собі й не так легко запалювався,– принаймні не показував вигляду.

Я подивувалась,– мовляв, невже й справді минуло так багато часу, позіхнула і, сказавши, що насилу тримаюсь на ногах і хочу лягти, мало не бігцем піднялася до себе в спальню.

Та не встигла я навіть підійти до туалетного столика, як почула, що він іде назирці за мною. Схопивши щітку для волосся, я почала розчісуватись, боячись, що він запропонує мені свої послуги. Але Честер не підійшов до мене, а тільки спитав через усю кімнату:

– Ти що, справді дуже закохана в Джіма?

– Даруй мені, Честере, не будемо про це сьогодні.

– Отже, є про що.

– Я втомилась.

– Так, втомилась,– від мене.

– Ні, але я справді ніг під собою не чую. Та й тобі слід виспатись – у тебе завтра такий важливий виступ.

– Виступ? – перепитав він, і лише тут я помітила, який він схвильований.– Виступ? І ти гадаєш, я зможу тепер виступати?

– Авжеж, зможеш, Честере. Мусиш. (Оскільки я мала от-от нанести йому таку страшну рану, мені дуже хотілося, щоб він був якомога «розважливіший»). Це надзвичайно важливо для тебе. Хоч би там що сталося, ти мусиш виголосити свою промову.

– А що може статися? Ти хочеш піти від мене?

Я не відповіла.

– Ти ж знаєш, я дбаю лише про твоє щастя,– додав він, трохи помовчавши.

Від тих його слів мене кинуло в дрож, та я себе не виказала, і вже за мить почула, як за ним грюкнули двері. Більше він не повернувся, чого, правду кажучи, я й не сподівалася (а тому радість моя була безмежна!); я цілу ніч пролежала в ліжку сама, ні на мить не склепивши очей, і на ранок почувалася такою розбитою, ніби ми з ним уже кілька днів билися навкулачки.

І справді, в цьому домі, де його раз по раз охоплював то любовний, то релігійний шал, де так часто звучали його безглузді й бундючні фрази про свободу, обов'язок і честь, кожна кімната була так просякнута Честером, що всі його поразки й перемоги ніби сиділи тут по кутках, вони душили мене зусібіч. Навіть власноручно побілена Честером стеля, двері, що їх він теж сам фарбував, нагадували про його страхітливу енергію та любов до цього дому. І навіть незвична тиша (я не чула нічого, крім белькотання Томмі в дитячій кімнаті та гуркоту кубиків, що розсипались по підлозі) ніби теж промовляла зловісним Честеровим голосом,– немов саме повітря тут було насичене випарами його докірливих роздумів про зраду.

Я почувалася так, ніби мене звідусіль гнітив страх, і сказала собі: «Чого ти зволікаєш? Він неодмінно вигадає якийсь фокус і знову спіймає тебе у пастку. Ідеш ти від нього чи ні? Хай би що ти вирішила, одному з них неминуче зробиш боляче». У домі, де все нагадувало про Честера, я не могла залишатися й на хвилю. Я гарячково повкидала до валізи деякі свої речі, одягла стару літню муслінову сукню, таку любу Джімові,– я з неї давно виросла, проте вирішила, що й зараз йому сподобаюсь у ній,– вона зграйно підкреслювала мою стать. Я намагалася ні про що не думати, окрім Джіма і того, що буде йому приємно. Мене опосіла одна думка: я повинна, я мушу бути зараз біля нього.

31

Годинник уже показував десять, а найближчий поїзд з Куїнспорта до Бакфілдського вокзалу відходив об одинадцятій десять, але я вирішила не чекати й раніш вийти з дому. Непомітно прослизнувши через садову хвіртку (аби покоївки не побачили мене з валізою в руках), я доїхала автобусом до міста. О пів на одинадцяту я вже була на станції, у залі для чекання. Мені здавалося, що саме там буде безпечніш, бо в місті повно Честерових шпигунів, які стежать за мною (і справді, у Честера було чимало друзів і ворогів),– вони вмить здогадаються про мій намір і сповістять його.

Тому, коли за десять хвилин до зали увійшов Честер і попрямував до мене, це було наче грім серед ясного неба. З хвилину я ошелешено дивилась на нього, але потім подумала: «Ет, пусте, я його не боюся!» Це відразу додало мені рішучості й снаги, і я вже спокійно поцікавилась:

– А як же твій мітинг?

Честер знизав плечима і махнув рукою,– які, мовляв, тепер мітинги,– і сів поруч. Виглядав він як звичайно,– ото й тільки, що дивився на мене лютим оком, ніби той пес, що стежить за чужаком і не знає, вкусити його чи ні.

Я спитала:

– Хто тобі сказав, що я тут? Амелія?

Він знову знизав плечима (потім я довідалась, що він дізнавсь про мої плани і вистежив мене крізь вікно готелю в Лонгуотері), і сказав:

– Каюсь, винен... Я лише хотів переконатись.

– Переконатись? У чому? – перепитала я і, не давши йому відповісти, додала.– Адже ти сам запросив Джіма до нашої господи.

Я відчайдушно шукала яких-небудь аргументів проти нього й хотіла сказати, що я його попереджала,– тож він сам у всьому й винен. Та спіймавши його погляд,– тепер уже не лютий, а безпорадно-сумний,– не змогла вимовити й слова.

– Так, я порадив, щоб ти запросила Джіма до нас у гостину,– сказав він,– що тут поганого?

– Та ні, нічого. Навпаки, це було дуже благородно з твого боку. Ти весь час був взірцем благородства, і, може, саме тому...– Я замовкла, не знаючи, як висловити свою думку точніше.

– Що «саме тому»? – поцікавився Честер.

– Саме тому я не хочу тебе дурити – це було б негідно.

– Отже, ти маєш намір піти від мене до Джіма? Ти цього хочеш?

– Хіба ти не бачиш, що я мушу, повинна це зробити?

– Я наголосив, як ти чула, на слові «хочеш». Отже, чого ти хочеш – піти від мене – чи піти від мене до Джіма?

– Благаю тебе, Честере, не влаштовуй мені допиту, надто пізно, слово честі, вже надто пізно. Не слід мене затримувати, та ти вже й не зможеш цього зробити.

– Якщо ти справді хочеш піти, я тебе не триматиму.– І, помовчавши трохи, додав.– Я лише хочу, моя люба, щоб ти була щаслива, бо всім, що маю, завдячую тобі.

– Облиш, це не допоможе тобі знову мене спіймати. Я зовсім не була такою бездоганною, і ти це добре знаєш.

– Можливо, ти й справді мене не кохала – то я цього й не сподівався. Між нами була така різниця,– нас роз'єднувало майже все. Я від самого початку зрозумів, що гірший тобі за чужинця; я для тебе ніби дикун,– навіть віра моя тобі гидка.

І коли, вражена цим закидом, я спробувала заперечити, що його «класова ідея» тут зовсім ні до чого, Честер спинив мене рвучким помахом руки, сказавши:

– Я згадав про це тільки тому, що подібні речі роблять тобі честь. Але ти й не грішила проти любові,– бо ти обіцяла і була мені за добру дружину.

– Я не робила нічого такого, що вимагало б від мене великих зусиль. (Мені якось хотілося оминути слово «клас»). Бути за дружину—означає щось робити. Чим ще я могла заповнити вільний час?

– Але й подружні обов'язки можна виконувати по-різному. Ти ставилася до мене поблажливо, та мене це ніколи не ображало.

– Ну навіщо ти кажеш, що я ставилась до тебе поблажливо? Це несправедливо. А щодо подружнього обов'язку, ти й сам знаєш, у жінок це трохи інакше, ніж у чоловіків: жінки люблять, щоб у домі був мир і спокій.

32

До зали ввійшли дві прості жінки з клунками, із тих, що приїздили на базар. Вони сіли навпроти дверей і, зразу ж упізнавши Честера, витріщились на нього й почали підштовхувати одна одну ліктями,– їм було цікаво, хто ж це підчепив їхнього божка. Стишивши голос, я сказала Честерові:

– Може, припинімо розмову? На нас уже дивляться.

Та він лише заперечливо хитнув головою і вів своєї:

– Отже, ти все вирішила? Остаточно?

– Так, Честере, я мушу. Й ота різниця між нами, про яку ти казав, ні до чого. Мені важко пояснити тобі – тепер, отут, коли ці жінки вп'ялися у нас очима,– як ти помиляєшся. Скажу тільки ще про одне – про Тома.

– Звичайно, я відішлю Тома до тебе,– відразу ж, як ти цього забажаєш.

– Ти дуже добрий.

– Ні, я лише намагаюсь чинити все справедливо.

По тих його словах мене знову пойняло хвилювання,– чи, може, страх? Тепер я знала – на мене чекає серйозний двобій. Честер допитливо дививсь мені у вічі, і я зрозуміла, що він уже щось надумав і намагається вивідати, що в мене на думці. Звичайно, це лише зміцнило мою рішучість і бажання дати йому відсіч. Мене тільки бентежили жінки навпроти, до яких приєднавсь ще дебелий чолов'яга з червоним шарфом навколо шиї і хлопчик років чотирьох. Жінки, очевидно, вже зрозуміли, що між нами якась суперечка, і щосили прислуховувалися до кожного нашого слова. Хлоп'я (що запхало в рота цукерку – разом з половиною своєї брудної долоні) теж витріщилося на мене, ніби намагаючись збагнути, що цікавого знайшли в мені жінки. Я сказала:

– Слово честі, Честере, припинімо цю розмову тут, на вокзалі, де всі, кому не ліньки, пасуть нас очима.

Однак Честер лише пересмикнув плечима і підсунувся до мене майже впритул.

– Ти зумисне мене дратуєш?– спитала я.

Він не звернув на мої слова ніякісінької уваги і правив своєї:

– Треба подумати, як було б справедливіше для всіх нас.

– Негоже тобі казати, ніби я лише зглянулась на тебе. Бо я ніколи не дивилася на тебе зверхньо, їй-богу.

Я хотіла сказати, що тільки схибнутий на ідеї класових суперечностей може думати, ніби взаємини між людьми будуються виключно на поблажливості, але я, звичайно, боялась навіть натякнути йому на це.

Честер глянув так, ніби прочитав мої думки, і поволі мовив:

– Я боюся лише одного: ти робиш страхітливу помилку. Я знаю, ти скажеш, що такі слова у моїх вустах цілком зрозумілі, що в мені говорить егоїзм, але я не годен нічого з собою зробити. Застерегти тебе – мій обов'язок.

– Твій обов'язок – діяти всупереч моєму бажанню? Мені здалося, ти оце щойно стверджував, ніби над усе бажаєш мені щастя й не ставитимеш мені перепон.

– Йшлося про відповідальність за наш шлюб, що дав такі щедрі набутки... у нашій співпраці.

І він виголосив цілу промову про те, як я йому допомагала, можливо, сама того не усвідомлюючи (знову натякає на мою «класову приналежність», подумала я собі, шаленіючи від того, що цього чоловіка несила було переконати ні в чому, що йому невигідне); він навіть спробував довести, ніби в такій ситуації нам не можна виходити лише з особистих емоцій, мовляв, емоції – дуже хистка основа. Коли ми вже хочемо знайти розумний вихід, слід опертися на якийсь принцип, безсумнівний для нас обох. А я, звісно, маю погодитися з думкою, що наше одруження було плідне не тільки для нас, а й для наших близьких: воно ж, мовляв, освячене працею на ниві справедливості й загального добра.

– І тепер,– скінчив він,– якщо я маю бодай невеликий шанс бути обраним у парламент, мені хочеться втішити себе надією, що сфера моєї діяльності помітно збільшиться, і я зможу стати у більшій пригоді людям. Я переконаний, Ніно, цілком переконаний, що бог благословив наш зв'язок, і ти ніколи собі не простиш, якщо розірвеш його.

Цей його маневр ще дужче мене розсердив, і я сказала, що бог навряд чи цікавиться політикою; але Честер одразу ж і відповів, що богові, безперечно, осоружні будь-які страждання та біди.

– Звісно, як і тобі,– додав він.

– Нехай і так, але я теж маю свої принципи і просто не розумію, що ти хочеш сказати, кажучи про мою поблажливість і зверхність.

Малий тим часом відійшов від жінок і поволі наближався до нас, намагаючись обійти стіл,– бридотний стіл із світлого дуба,– такі неодмінно є в кожній пасажирській залі. Він уже дійшов до кінця шляху і стояв, спершись на стіл; замурзаний цукеркою, малий длубав пальцем у носі й дивився на мене виряченими очима з безтямністю в погляді, як ото теля дивиться на водоколонку. Цей нестямний погляд діяв мені на нерви, і останні слова я промовила досить голосно. Мабуть, жінки почули цю мою фразу, бо знову втупились у мене, і навіть квіти на їхніх капелюшках наче завмерли від цікавості. Дебелий чолов'яга теж кинув на мене оком, і в тому погляді була не так цікавість, як зневага,– ніби перед ним сиділа іноземка, що не знає, як триматися на людях.

І раптом несподівано для себе я заговорила про релігію (хіба ж не про це йшлося?) і сказала, що містер Гулд, звісно, загрожуватиме мені пекельними муками, але це, на мою думку, аж ніяк не свідчить про його розум. Авжеж, містер Гулд вважає, що всі люди поділяються на тих, хто ставиться зверхньо, і тих, до кого ставляться зверхньо, та мені не до вподоби такий бог, що саджає кожного на своє місце і змушує людей страждати, коли вони цього місця не держаться.

Честер злегка ворухнув рукою (наче відмітаючи всі ці дурниці) й промовив:

– Все одно ми повинні боятися божого гніву, або, кажучи інакше,– наслідків наших поганих учинків і не грішити проти любові.

Мені знову стало страшно; від його згадки про «любов» я вся аж напружилась. Кинула на Честера швидкий погляд і подумала: «А він і не вважає, що я ставилась до нього зверхньо, то просто його черговий викрут». І доволі холодно сказала:

– Очевидно, я просто не розумію релігії містера Гулда.

– Цілком природно, що ти думаєш про це інакше, але ж мова йшла про нашу співпрацю. Я боюся, я дуже боюся, що тебе змусили до необачного рішення, яке може скалічити тобі життя. Не кажу вже про себе чи про нього. А ти певна, що на глузд твого кузена можна цілком покластися? У мене було таке враження, що ти мудріша за нього. Хочу просити тебе лише про одне: не поспішай, ще раз усе зваж, обміркуй. Тобі нічого боятися – я ніяк не буду впливати на твій вибір. Якщо ти зараз повернешся додому, я дам тобі цілковиту свободу. Можу навіть, якщо захочеш, кудись поїхати...

Я вже не мала сили сперечатися і тільки сказала:

– Але чому «цілком природно»? Мої думки – це мої думки, і та різниця між нами, на якій ти наполягаєш, тут ні до чого.

Раптом я помітила на своїй сукні брудну й липку руку малого; він підійшов до мене майже впритул, напевне, інстинктивно відчувши, що мені погано (діти завжди знають, що й коли у вас болить, і липнуть до вас, як мухи), і дивився мені прямо в очі. Та мені вже було байдуже, що стане з моєю сукнею, хоч я одягла її навмисне для Джіма, що скажуть люди, які дивляться на нас. Я подумала нишком, що цей мій останній аргумент не вартий уваги, бо й направду між мною і Честером – ціла прірва, і то був наслідок різного виховання й різних поглядів на речі, що їх нам прищепили з дитинства. І я сказала вголос:

– Якщо між нами й прірва, то лише в одному: мені й на думку не спадало ставитись до будь-кого зверхньо чи там поблажливо. А щодо нашої співпраці – я про політику – чи ти впевнений, що вона заслуговує самої лише похвали? Ти краще за мене знаєш, що кузен Слептон і бідолашний старий майор Фрієр ніякі не душогубці. Чи варте похвали постійне ваше бажання виховувати в людях запеклість і злобу,– навіть якщо це допоможе тобі обійняти високу посаду, навіть якщо завдяки цьому ти потрапиш до парламенту? (Я хотіла натякнути йому, що він не дуже високої думки про те, чим займається; так, справді, його хвилює власна кар'єра, але більше за все його лякає інше,– щоб моя втеча бува не зашкодила цій його кар'єрі). Але ти, звісно, скажеш, що думати так для мене – річ «цілком природна». Цілком природна, бо між нами «прірва», і зараз мені тебе трохи жаль – це моя єдина поблажливість до тебе.

Він хотів щось мені заперечити, але я поспішила додати:

– Коли ти гадаєш, що я ставлюсь до тебе погано, то для мене це цілком природно, я нічим тут не можу зарадити. Думай що заманеться, але я вже до тебе не повернуся. Надто пізно.

Після цих моїх слів він рвучко підвівся з лави, поцілував мене у щоку й хутко вийшов із зали.

33

Як на правду, то нічого такого я не чекала від Честера, тому дуже здивувалась. «Знову противлення злу довірою – і надія на бога?» – думала я, намагаючись якось себе заспокоїти. Та подив не зникав, мені ставало дедалі тривожніш на серці, і я відчула, що тремчу всім тілом. Як і раніше, я сиділа, гордо піднявши голову (чолов'яга навпроти досі ще зневажливо дивився на мене, жінки теж раз у раз допитливо косили в мій бік очима, а малий уже встиг побувати в мене на колінах і забруднити мені всю сукню) і переконувала себе: «Таж він зумисне говорив зі мною так спокійно,– він знав, що я чекаю від нього зовсім іншого. Ніколи ще він не розмовляв зі мною таким тоном. Розводиться про те, що не слід грішити проти любові, коли насправді йому на думці одне – як пройти у парламент. І що значить «цілком природно»? А цей черговий викрут, ніби я ставилась до нього «зверхньо», з якоюсь «поблажливістю»! Ці два вирази метлялись у моїй голові наче ті шпаки, що впали в кімнату крізь димар. Що я думала про Честера, і чи справді він намагався зіграти зі мною одну із своїх вистав, тепер уже важко сказати,– до такої міри все в мені переплуталось. Мене пекла ненависть, боліло в скронях, і ці слова кружляли, наче перелякані птахи, кружляли й бились, перекидаючи все на своєму шляху.

Я помітила, що міцно стискаю ручку сумки,– так, ніби в ній лежить єдине розумне рішення.

Раптом жінки посхоплювалися з місць і заметушилися біля своїх клумаків. Одна з них метнулася до мене, востаннє зміряла мене поглядом, схопила малого за руку й, крикнувши: «Ну, чого ти тут не бачив, Олбі? Скільки тобі товкти, щоб ти не липнув до людей брудними руками!», так його смикнула, аж він мало не впав.

Підійшов поїзд, і жінки, схопивши речі, побігли до вагонів, тягнучи за собою хлопчика (а він і далі озиравсь на мене, хоч, мабуть, і сам не знав, чому); рушила за ними і я. Та біля дверей ноги мої раптом заклякли, а потім наче самі собою завернули назад. Я не мала сили вийти, хоча не могла й залишатись. Я зробила кілька кроків убік, тоді знову завернула до дверей і там остаточно заклякла. Мені здавалося, що я вже ні на що не здатна, що в мене немає волі, власне, змагаються дві волі, розриваючи мене на частини. Ніколи мені не забути тієї муки, що тривала хвилини зо три чи й довше, аж доки поїзд рушив з місця. Як на правду, то коли він нарешті відійшов, я полегшено зітхнула: поїзд зробив замість мене вибір. Скінчилась нестерпна гризота, і хоч серце мені відразу болісно защеміло, витримати цю муку було вже легше, от як біль після того, як вирвали зуба. Нехай вам боляче, нехай іде кров, хай змагає слабість і паморочиться голова від наркозу і щойно починаєш розрізняти обриси реальних речей, але ти знаєш, що найгірше вже позаду.

Тому, перечекавши кілька хвилин (бо ледь трималася на ногах), я пішла з вокзалу, дарма що вже купила була квитка,– контролер мені його повернув (недавно цей квиток трапив мені на очі, тридцять років пролежавши у конверті з підкресленою вгорі датою,– я показала квитка Джімові; щось таки примусило мене тоді заховати його якнайдалі). Я вирішила шукати рятунку у Палм Коттеджі.

Я поїхала у Палм Коттедж, бо мені нестерпна була навіть думка лишатися під одним дахом з Честером, навіть якщо він «ніяк на мене не впливатиме»,– насправді ж, він увесь час на мене впливав, та ще й як! – лише проти цього я й повстала.

Тітоньці я сказала, що мені нездужається. Так воно й було, бо коли я лягла, мені стало дуже погано, і я невдовзі написала Джімові, щоб не приїздив до мене, зараз мені несила їхати, але я з ним назавжди і належу йому одному. Відразу ж я поцікавилась у тітоньки, скільки треба часу на те, щоб Честерову кандидатуру висунули у Бетвелі; вона відповіла, що це станеться у найближчі дні, може, за тиждень. Отож я вирішила тиждень прохворіти.

Звісно, тітонька Леттер знала вже у всіх подробицях нашу пригоду і страшенно сердилася на мене. Її план, зв'язаний з Джімом, провалився, бо кузен Слептон відмовився взяти його управителем,– не хоче, мовляв, вклепатися у скандал (навколо тільки й було мови, що про нас!) і викликати на себе вогонь радикалів. Він навіть закинув тітоньці, що хто, як не сама вона заохочувала Джіма фліртувати зі мною. І, добре знаючи, що в тих словах є сенс, тітонька ще дужче сердилася на всіх, а надто на себе.

Проте, як не дивно, мене вона не сварила. Очі її вергали блискавиці, вона ладна була мене прибити, але вдавала, ніби вірить, що я слаба, і навіть доглядала мене. І я розуміла причину: як і Честер, тітонька боялася, що він втратить через мене шанс пройти на виборах у Бетвелі.

Тітонька щодня розповідала мені про події в Бетвелі (нинішнього члена парламента розбив параліч, і тітонька не мала сумніву, що йому вже лишилося три чисниці), натякаючи мені, як це важливо, щоб у кандидата від такого патріархального містечка, як Бетвел, «у родині була злагода».

Від усього того я впадала у ще більший розпач. Здавалося, мене підсмажують на повільному вогні,– наче тих бідолах, що ніяк не хочуть визнати свій гріх,– може, й самі вони до пуття не розуміють своєї провини,– адже іноді це так важко збагнути!

Всі мої почування не були для Честера таємницею. Він пояснював усім, що я хвора, і поводився досить добре. Щодня приносив мені квіти, але до кімнати не заглядав, до ліжка не підходив,– а, ввічливо з порога поцікавившись здоров'ям і посміхнувшись своєю навдивовижу нещирою усмішкою (він просто шкірив зуби, як це роблять діти, коли хочуть вас піддурити, хоча й знають, що ви бачите їх наскрізь), миттю зникав.

Він натякнув,– не сам, а через тітоньку Леттер,– що мені варто було б якось розважити душу.

– Поїхала б на кілька тижнів до Лондона, спинилась би у Джонсона, побувала б у театрі, походила б по крамницях, купила б дещо з одягу.

Я відповіла, що не хочу ніяких змін і тим більше ніколи не спинюсь у готелі Джонсона, найдорожчому, либонь, у всій Англії.

Честер заперечив (і знову через тітоньку), що це наш «фамільний готель», що там завше зупиняються Боб і кузен Слептон. Він додав (і то вже було щось нове),– зі мною поїде тітонька, оскільки він тепер дуже заклопотаний.

Тітонька, яка полюбляла спинятись у Джонсона, почала гаряче мене вмовляти, і я нарешті дала згоду – страшенно хотілося опинитись якнайдалі від Честера.

Я не могла засуджувати Честера за його «шляхетні» маневри, але була таки дуже на нього сердита.

Та й все мене страшенно обурювало. Я казала собі: «Авжеж, усі вважають мій вчинок скандальним, та якщо поглянути без упередженості, я не така вже й погана, принаймні не вкрай пропаща. Я надто ледача для того, щоб бути справді поганою. Я просто належу до тих нічим не видатних жінок, яким хочеться бути щасливими і яким не так уже й багато треба для повного щастя, але вони не хотіли б завдавати собі,– та й нікому іншому,– особливого клопоту. Хіба справедливо, що доля звела мене з такою незвичайною людиною, як Честер, який спекулює релігією, щоб мені дозолити, і класовою ненавистю, щоб міцніш мене до себе прив'язати?»

На думку про те, що доля чомусь вирішила саме мені завдати такої кривди, я просто скаженіла. Звичайно, лють моя виливалася перш за все на Честера. Він був такий нестерпний, як нестерпні нам люди, що намагаються приголомшити нас своєю моральною зверхністю. Що ревніше вони виявляють свої чесноти, то дужче їх ненавидиш.

І тепер, озираючись на прожиті з ним роки, я бачила: він украв у мене щастя; і, коли я не виявлю достатньої твердості й рішучості, він занапастить мені життя.

34

Багато хто й справді вірить і анітрохи цього не приховує, що для Честера я була якоюсь руйнівною силою; що я не лише «розбестила» його морально, але й привчила до розкошів та екстравагантності, пересварила з найближчими друзями й позбавила віри в бога, і що, як на правду, для нього було б куди краще, якби я сіла тоді у поїзд. Та все це чистісінькі вигадки, хоч узагалі не так то легко з'ясувати істину. Наприклад, цього разу ідея влаштувати мені розкішний «відпочинок» і обновити гардероб належала Честерові. Я такого й у думках не мала і найменше хотіла, щоб він залазив у борги до Гулда. Я нагадала тітоньці, що Гулд мене терпіти не може і що ми йому й без того чимало завинили. Однак Честер не схотів нічого слухати й того ж дня поїхав до Гулда.