Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 28 страниц)

Цей аргумент, безумовно, на неї вплинув,– скандал міг дуже зашкодити Честерові. І вона знехотя сказала:

– Гаразд, подивлюсь,– може, він ще не заснув.

Я не заперечувала. Досі вона ще й разу не дозволила собі так одверто стати між мною і Честером (зважте, лише місяць перед тим їй минуло дев'ятнадцять). Але зараз це вийшло у неї так природно й невимушено, що я навіть не встигла розсердитися.

Не чекаючи, доки вона запросить мене до кімнати, я ввійшла слідом за нею. Честер уже прокинувся й сидів у ліжку. Вигляд у нього був такий дивовижний, що на мить я навіть забула, чого прийшла. Він спирався на руки Селлі, яка допомагала йому підвестись, і на обличчі його застиг жах, панічний жах укупі з люттю. Та коли Селлі заговорила до нього, він миттю опанував себе,– обличчя його набрало того сумовито-покірного, всепрощального виразу (дуже характерного для нього на ті часи), який тітонька назвала «маскою великої та мудрої людини», і, звернувшись до мене, він пробурмотів:

– Ну?

Я пояснила, що сталося, і яким жахливим скандалом це загрожує, але на нього це не справило враження.

– А, скандал, так-так... Чого ж ти від мене хочеш?

Я без усяклих там манівців назвала кількох осіб (найперше Гокера, потім одного солідного чиновника з поліційного управління і, нарешті, ще одного високопоставленого урядовця, з яким він приятелював,– кожен з них, переконана, міг допомогти Томові.

Честер вислухав мене з тим же сумовито-терплячим виразом на обличчі й спитав:

– Ну добре, припустімо, ці люди погодилися б використати свій вплив. Ти вважаєш, я маю право просити їх про це?

– Звичайно. Ти теж зробив би таке для їхніх синів. Улаштував же ти колись сина містера К. у тилу під час війни,– пам'ятаєш, як він був тобі вдячний!

– Під час війни люди роблять чимало такого, що не слід.

– Ти чудово знаєш, що той хлопець був непридатний для солдатської служби, і ти вчинив справедливо, врятувавши його від фронту.

– Боюся, ми з тобою не порозуміємося.

Це означало, що його тривожать передусім «принципи»,– після поразки на виборах партія тільки й дбала, що про принципи,– їхній маніфест був ними геть увесь нашпигований. Звісно, я теж не заперечувала значення принципів, але мені відомо було чимало випадків, коли Честер знаходив підстави (та ще й дуже серйозні) зробити з них виняток,– навіть коли йшлося про «найголовніші» засади.

Але зараз я бачила перед собою не Честера, а «маску великої та мудрої людини». І раптом відчула, що Честер не думає про Тома. Він дивився на мене так само, як і чотири місяці тому, коли говорив мені: «Я був дурень, коли міг сподіватися, що ти й усі твої захочете знайти спільну мову з людьми мого класу!», а потім додав, що між мною та ним – прірва.

І я подумала: «Ми йому чужі, я і Том; його анітрохи не цікавить, що насправді трапилося і чим це загрожує Томові». Мені захотілося хоч на кілька хвилин здихатися Селлі, і, повернувшись до неї, я сказала:

– Селлі, принеси мені, будь ласка, мою сумку зі спальні, вона там на туалетному столику. Там у мене лист від Тома (насправді то був давній лист, він лежав у мене вже два тижні, і я не порвала його лише тому, що він був милий і доволі кумедний).

Селлі вмить розгадала мій маневр і запитливо глянула на Честера. Однак він зразу ж підтримав мене:

– Іди-іди, Селлі. Зі мною все гаразд. Я подзвоню, якщо будеш мені потрібна.

Навіть після цього Селлі вийшла повільно й неохоче,– ще б пак, вона лишала свого героя на полі бою самого, наодинці зі мною.

Я зразу ж спитала Честера, чи розуміє він, що Тома можуть віддати під суд? Невже він справді хоче залишити його на поталу покарі й неславі?

– Навіть якби Том був мій син, я не міг би зараз нічим йому зарадити.

– Але ж він так любить тебе! І чекає від тебе рятунку! Адже ти теж колись любив його.

– Я робив для нього все, що міг. Але ти завжди заважала мені.

– Не так давно ти казав, що я твоя дружина і не можу бути нічим іншим. І я намагаюсь бути тобі доброю дружиною. І тепер я прошу тебе не за себе, а за Тома. Це важливо й для тебе – може зчинитися великий скандал. Проте не хочу тобі набридати,– особливо зараз, коли в тебе і без того вистачає важливих справ.

Оцього, либонь, уже й не треба було говорити: в даному разі слова мої могли означати лише одне: Честер надто заклопотаний власними справами, щоб зважати на щось. Він враз урвав мене (і так обурився, що, здавалося, навіть на кілька хвилин вийшов з узятої на себе ролі) і сказав, що чудово розуміє, який це викличе скандал і яких наслідків можна чекати. Але він уже давно готовий до катастрофи. Що ж до мого прохання, то він може повторити лише те, що сказав: він не вважає за можливе втручатися у перебіг подій. У нього нема й крихти надії, що я зрозумію його погляд,– я жодного разу не завдавала собі труднощів зрозуміти його,– інакше б я, в усякому разі, не стала б віднаджувати від дому його друзів і лити воду на млин його ворогів. Чи усвідомлюю я, якого клопоту зазнав він через мене на останніх виборах? Він не хоче сказати, що програв через мене, але багато хто з поважних людей саме так і думає.

Потім він узяв себе в руки й знову прибрав пози потерпілого героя, якому вгородили ножа в спину. Голос його звучав лагідно й притишено, через що кожне слово здавалося сповненим особливої гіркоти.

І хоча це нове звинувачення щодо моєї участі у провалі виборів було для мене цілковитою несподіванкою, мені не хотілося йому заперечувати. Кажучи відверто, я навіть не розсердилась. Очевидно, такі люди як Честер, живучи в якомусь іншому, примарному світі, не викликають у вас звичайних почуттів, і слова їхні ми теж не сприймаємо як звичайні. Я вийшла від нього у великій бентезі, відчувши, що з самого початку зробила помилку, ступивши на цю сакральну територію. І на обличчі Селлі, що блискавично вискочила зі своєї кімнати (вона чатувала за дверима) й на ходу, поспішаючи на підмогу Честерові, послала мені докірливий погляд, я прочитала цю ж саму думку.

Отож врятувала Тома цілковита випадковість. Я й гадки не мала звернутися за допомогою до тітоньки Леттер; стосовно ж інших членів родини, то мені зовсім не хотілося втаємничувати їх у Томові проблеми. Навпаки, я молила бога, щоб вони ні про що не довідались. Але тітонька Леттер, за звичкою переглядаючи ранкові газети (вона не пропускала жодного рядка, вивчаючи газети з кожним роком все уважніше), натрапила на повідомлення про поліційний наліт на «Шинок Респі», і, звичайно, вмить збагнула, чим це пахне для Тома. Вона відразу мені зателефонувала і, з'ясувавши обставини, негайно підняла по тривозі всю рідню (сама вона не змогла приїхати, мавши гострий напад люмбаго). Вілфред, Слептон, Джім (вона дала Джімові телеграму,– той саме виїхав до Женеви, щоб виступити в обороні своїх луга на засіданні Ліги Націй), ціла купа родичів, про яких я ніколи і не чула, в тому числі якийсь троюрідний брат, що читав курс філософії у Гейдельберзі,– всіх їх було мобілізовано на боротьбу за Тома.

114

Я чомусь випустила з уваги, що такі люди як Вілфред і Джім дотримувалися зовсім іншої думки про принципи й навіть закони, ніж Честер,– хоч вони й суворіше від нього засуджували Тома за його спосіб життя. Річ не в тім, що в них не було чіткого уявлення про те, що є добре, а що – погане, а в тім, що обидва ставилися критично до всіх тих законів, які не відповідали їхнім поняттям. Вілфред охоче погодився використати свій вплив у боротьбі за Тома, бо, сказав він, тюрма лише остаточно занапастить хлопця, а таким шахраям, як Респі, вона однаково що рідний дім,– горбатого могила виправить. Зі свого боку, Джім завжди зневажав усі закони, усякі правила й цензуру,– які намагалися обмежити його спортивні та інші розваги. Одне слово, доки Вілфред здибався у Сіті з різними впливовими людьми й натискав потрібні важелі, Слептон (на відміну від Вілфреда, йому нічого було боятися за свою репутацію в ділових лондонських колах, якби щось випливло назовні) зв'язався з «підпільним» адвокатом, якого назвав Том. Я не встигла й оговтатись, як справу залагодили: Респі та його компанія взяли на себе всю відповідальність за програму й сплатили повний штраф. Вони навіть погодилися відсидіти належний термін,– звісно, якщо ми їм належним чином це компенсуємо. Звичайно, кажучи, що «Респі та його компанія сплатили штраф», я маю на увазі, що заплатили ми, тобто Вілфред, тітонька Леттер, Джім і я; але головним чином – Джім, у якого на той час уже завелися грошенята.

Однак Томові таки довелося тоді залишити Англію – таку умову поставили йому Вілфред і Джім. І вони подбали, щоб він її виконав; Вілфред пригрозив Томові нацькувати на нього поліцію, якщо не виїде. Наскільки я розумію, про Томів від'їзд Вілфред домовився і з поліцією, яка на цьому наполягала. Якби я тоді все знала, то неодмінно розсварилася б з ними обома, та вони мені й словечка не сказали, і Томові заборонили говорити. Вони були до нього нещадні; мабуть, лише в родинах, де фамільна честь стоїть так високо, як у нашій, можуть бути такі нещадні до провинного родича. Вони дали йому двадцять фунтів і наказали забиратися геть; він подався до Німеччини, спершу до родича в Гейдельберг, а потім (як і слід було сподіватися) знову почав виступати в кабаре, бо то було єдине, до чого в нього лежало серце; там він потрапив до поганого товариства (очевидно, в Німеччині ці клуби набагато «гірші» за наші) і призвичаївся до наркотиків та пияцтва.

Я певна, однак, що навіть за таких сумних обставин Том ніколи не докотився б «до ручки», якби німці здатні були оцінити образ його англійського міністра-ліберала. І справді, як з'ясувалося потім, Томові виступи не мали успіху, йому довелося перейти на незначні ролі у низькопробних шоу, і це його остаточно зламало. Він писав мені життєрадісні листи, але, насправді, мабуть, дуже страждав, відчуваючи себе невдахою та нікчемою, а на нього ж колись покладали великі надії як на «коронного принца»! І через два місяці, коли його знову вигнали з якогось жахливого ревю, він застрелився.

Це було тоді для мене справжньою трагедією; здавалося, серце моє не витримає, я не уявляла, як далі жити; у його смерті я винуватила всіх, і найперше себе. Мені здавалося, що мого Тома, змовившись, звели зі світу жорстокі й тупі люди, поліція, закон, міністр, який наслав на нічні клуби поліцію,– всі разом, і передусім – Честер. Я казала собі, що Честер ніколи не любив хлопця, що він заздрив Томові, бо той був дотепніший, глибший, тонший за нього, до того ж вродливий і привабливий. Честер потайки бажав йому загибелі, і, нарешті, помстився, призвів його до смерті.

Лють затьмарила мені світ, але в глибині душі я розуміла, що це всього-на-всього хвороблива маячня. Я гнала від себе запитання, яке постійно гризло мене: хто і як міг би врятувати Тома? Ніхто й ніяк. Адже він цілковито підпав під Честерів вплив. Честер уліз йому в душу ще тоді, як Том був дитиною, і тавро цього впливу лежало на всіх його думках, на всіх вчинках. Я добре пам'ятаю той єдиний випадок, коли Том справді втратив самовладання,– коли я сказала, що він показує на сцені Честера і глузує з нього. А саме ця його пародія була такою яскравою, що про неї заговорив тоді весь Лондон (йдеться, звичайно, про Лондон нічних кабаре), та й сам Том добре знав, що це його шедевр. Єдино вірним шляхом для хлопчика (на якому він міг би відчути самоповагу) була політична кар'єра, і по війні він дещо спробував у цьому напрямку, коли Честер прилаштував його в радикальному комітеті за роззброєння. Але на той час він уже, безперечно, встиг пройнятися відразою до політики.

І все одно навряд чи хтось міг би винуватити в усьому самого Честера. Та й за що? За відданість і терпіння? Чи за те, що, маючи таку сувору вдачу, він мимохіть підкоряв собі все своє оточення? Або за те, що в нашій непростій ситуації він намагався бути Томові хорошим батьком? Адже так само ставився він і до Селлі, внаслідок чого вона з легковажної, ледачої дитини перетворилася на добропристойну серйозну дівчину, пройняту почуттям відповідальності.

Але того заморочливого тижня, коли я їздила разом із Селлі в Берлін ховати Тома, а повернувшись, зіткнулась із зловорожою мені комітетською групою, я не хотіла нічого розуміти. Я не могла жити у власному домі. Не могла чути голосу Честера, що диктував Бутемові чергову цидулу про те, як важливо всім прихильникам свободи об'єднатися. І над усе були мені нестерпні всі ці люди у коридорах і на сходах, які шпигали мене недоброзичливо-здивованими поглядами, немов дивуючись, яке я маю право тут перебувати.

Одне слово, першого ж вечора я послала по лікаря (мого особистого лікаря) і спонукала його порадити мені негайно змінити обстановку.

Честер і Селлі, а з ними й усі інші, знайшли цю пораду дуже слушною, погодившись, що мені потрібен тривалий і цілковитий відпочинок, і за двадцять чотири години мене вже не було в Лондоні.

115

Тоді всі поговорювали,– та й згодом, мабуть, теж вважали, ніби я втекла до Джіма Леттера. Але, по-перше, я не втекла – мене вижили (у колі «щирих» Честерових друзів мій від'їзд викликав велику радість), а, по-друге, я відмовилась від запрошення приїхати до Бакфілду – щоб не зустрічатися з Джімом.

Джім, звичайно, страшенно розсердився, коли я відмовилась приїхати до нього у Бакфілд чи у Палм Коттедж, котрий він недавно відкупив за дуже високу ціну, перетворивши його на своєрідний яхт-клуб. Він розсердився, хоч у мене був вагомий аргумент – у Бакфілді ми лишилися б з ним на самоті, бо за кілька днів до того між Джімом і тітонькою (яку він називав тепер не інакше як «старою квочкою»,– боюся, навіть їй у вічі) відбулася бурхлива сцена. Тітонька звинуватила Джіма, що він звів нанівець усю її «бакфілдську політику»– йшлося про його колосальні видатки на цих «чортових людожерів» (останній Джімів план полягав у тому, щоб привезти до Англії депутацію вождів племені луга; це й справді обійшлося йому у грубі гроші!),– і вона, страшенно розлючена, виїхала із садиби.

Направду, однак, мені просто не хотілося бачити нікого з нашої рідні,– надто гірко й прикро було мені на серці. Можливо, я б на якийсь час виїхала за кордон, якби не смерть мого давнього друга, майора Фрієра в Ексвеллі, маленькому містечку поблизу Лонгуотера. Я поїхала туди на похорон, зняла там на кілька днів помешкання, а потім, не маючи сили рушити далі, залишилася ще на тиждень.

Але минув тиждень, і, на свій подив, я відчула, що мені вже нікуди не хочеться виїздити. Тут було затишно, я втішалася надзвичайним, особливим щастям, яке ніби розлилося в цьому рідному для мене повітрі і лише чекало на моє повернення, щоб набрати певної форми, викристалізуватися у щось невідоме й гарне. І саме щастя було схоже на кришталь – прозоре, чисте, насичене повітрям і небом, просякнуте втихомиренням. Та в ньому не було ані краплі сонноти – лише іскриста радість, щедра від усвідомлення власної довершеності і непохитності.

Мені здавалося, що я тільки зараз (у сорок п'ять років) відкрила, чи, може, повернула собі справжнє щастя та душевний спокій. Я «відійшла від політики»; десь далеко позаду лишилися марудні домашні клопоти господарювання у великому маєтку. Я скидалася на старого каторжанина, який нарешті вирвався на волю, але за довгі роки свого заслання так звик до нього, що геть забув, з чим її їдять, оту волю. Прокидаючись, я щоранку відчувала величезну радість, що попереду в мене довгий день, і весь він – мій, мій без останку.

Кажуть, найщасливіші в шлюбі жінки, поїхавши кудись у гостину (або, ще краще, знявши номер в готелі), зазнають незрівнянної насолоди від самої лише приємності побути на самоті,– тому що кохання, хоч би яке воно було, однаково зв'язує людину, однаково пригнічує. Для мене, чий шлюб, може, був навіть важчий, ніж я усвідомлювала, самотність стала справжнім відродженням.

Як радо я спускалася дорогою до маленького кам'янистого пляжу, де колись ми гралися з Джімом, сварилися за першість, не бажаючи одне перед одним поступитися! Тепер, коли ці дитячі сварки відійшли геть у минуле, вони викликали в мені лише приємні спогади, як ото картина «Битва під Ватерлоо». Навіть згадуючи свою фартушину й кумедну зачіску (на старих фото)—гладенько зачесане назад волосся, схоплене на потилиці гребінцем, від чого мій лоб, не найкраща частина обличчя, різко видавався вперед, як у хворих на водянку мозку,– навіть згадуючи й такі деталі, я не могла стримати усмішки. Кажуть, повертаючись у край свого дитинства, дорослі переживають його наново. Ні, зі мною нічого такого не сталося. Дитиною я була тут дуже щаслива (крім хіба що днів, коли Джім приїздив на канікули), але зовсім не так, як тепер, коли сміялася з тієї далекої дівчинки, над її, може, й справді гіркими прикрощами.

Наважуся сказати, що моє нинішнє щастя було навіть повнішим за тогочасне, бо тепер я навчилась його цінувати,– то було щастя душевної злагоди. Очевидно, саме тому, спіткавши якось пополудні дорогою до бібліотеки Джіма, що виходив з готелю «Блакитний якір» на Ексвелл Хай-стріт, найперше, що я відчула, було почуття небезпеки.

Приїхав він явно для того, щоб, як мені здалося, поговорити зі мною про своїх луга. Надії на успіх книжки не справдилися,– доля луга нікого не цікавила, а депутація вождів племені, на яку він витратив купу грошей, потрапила під вплив африканських студентів, які встигли переконати бідних луга, що їх «експлуатують». Після того виник «Націоналістичний комітет луга», що збирав кошти серед своїх на боротьбу з «Імперіалістичним комітетом Леттера», котрий нібито «гальмує національний і соціальний розвиток Лугаленду» і водночас «експлуатує народ луга».

Від усього того Джім шаленів чи впадав у розпач, і, вочевидь, тому й приїхав в Ексвелл,– щоб виговоритись переді мною й запевнити мене у своєму твердому намірі «довести справу до кінця»,– не дати нікому «доконати цих бідолашних недоносків».

Протягом останніх десяти років на прикладі Честера я вже зрозуміла, що функція моя – переконувати Джіма у справедливості його справи (цього разу я й сама була в цьому переконана) і у тім, що рано чи пізно (тут я вже не була така певна) «всі пристойні люди стануть на його бік». І справді, на превеликий мій подив (очевидно, ті воєнні ночі, коли Честер повертався додому геть зневірений, мене багато чого навчили), я чудово з цим упоралась. Після цього Джім почав телефонувати й писати мені мало не щодня. Тим більше, що вся ця афера з луга щодалі ускладнювалася (вожді, які жили на Джімів кошт, відмовились повертатися додому, їм сподобалась наша підмочена європейська цивілізація), а зграя всіляких шизофреніків, шахраїв, ідеалістів і просто істериків, котрі завше липнуть до будь-якої національної справи, дедалі більшала. Звичайно, Джім став частіше з'являтися в Ексвеллі. Він любив катати мене на вітрильнику, щоб, за його виразом, «хоч трохи остудити собі голову», йому страшенно не хотілося знову вертатись додому, до цього «каторжного телефону», і нерідко Джім лишався у «Блакитному якорі» до ранку.

Звісно, почалися плітки; і коли, бажаючи уникнути неприємностей з Честером (а його друзі пильно стежили за кожним моїм кроком), я втекла у Палм Коттедж до тітоньки, Джім поїхав слідом за мною і поселився в Тарбітоні. Тож не дивно, що незабаром до Палм Коттеджу заявився Честерів адвокат; почалися погрози позбавити мене утримання.

Та було вже пізно. Наші стосунки з Джімом зайшли на той час надто далеко, і ми обоє з ним були збентежені (я вважала себе надто старою для цього), дізнавшись, що я знову опинилася у тому делікатному становищі, в яке неминуче потрапляла щоразу, коли ми з ним зустрічалися.

І оскільки Честер знову провалився на виборах під час великого політичного струсу 1924 року [27]27
  Йдеться про цілковиту поразку партії лібералів.


[Закрыть], я не бачила більше сенсу відмовлятися від шлюборозлучного процесу. Фактично Честер сам (через голови своїх політичних радників) це мені запропонував. Він написав мені листа, що, мовляв, він завжди був принципово проти того, щоб сковувати людську душу «юридичними» путами, гнітити її духовний потяг. Він бажав мені з успіхом нести мої нові «обов'язки».

То був справді великодушний лист,– розмножений на гектографі, він поширився серед Честерових друзів та прибічників. Згодом Честер запевняв мене, що сам до ладу не знав, як усе це могло статися; не виключено, що й справді він нічого не знав,– бо давно вже виробив звичку не знати того, що його не влаштовувало. Проте лист набув широкого розголосу, і Честер анітрохи не сумнівався (як пояснив мені згодом), що я дозволю йому опублікувати його,– звичайно, з відповідним коментарем,– у мемуарах, які він почав готувати до друку.

116

Честер, який так спритно приневолював людей робити «доброхіть» усе, що треба йому, ставлячи їх у безвихідні ситуації (у будь-якому іншому разі на них неминуче чигала біда); Честер, який жорстоко придушив усі мої спроби повстати проти його тиранії і домігся, що я була щаслива вважати себе за «гарну» дружину, одного разу сказав: щастя цілком залежить від нашої уяви. Факір може почуватися не менш щасливим, лежачи на гвіздках, аніж молода на весіллі або міністр під час засідання кабінету (вельми характерна для Німмо деталь!), коли він раптом помітить, що в нього репнули штани.

Та ледве чи комусь приємно спати на гвіздках (а я щойно втекла саме з такого ложа); і мені стало страшно за мій віднайдений спокій, коли Джім почав учащати до Ексвеллу. Ніби на підтвердження моїх сумнівів (Честер давно вже це передрікав) справи племені луга повертали на гірше. У червні Джім змушений був доповісти комітетові, що фонди вичерпано. Після скандального засідання, на якому Джіма зняли з посади голови комітету,– оскільки він нібито приховав найважливіше й не зміг пояснити своєї «фінансової заборгованості»; комітет самоліквідувався. А той факт, що Джім платив за все власними грішми, очевидно, нічого для членів комітету не важив.

Іншими словами, вийшло так, ніби Джім приховав «фінансову заборгованість» від самого себе. Ревізія виявила нестачу кількох тисяч фунтів стерлінгів, яка виникла з видатків на вождів племен, на тиражування брошур та листівок, на афіші й на лекторів, а також із таємничих сум на «представництво». На родинній раді було ухвалено віддати Бакфілд у тривалу оренду.

А тим часом міністерство у справах колоній дало розпорядження вислати вождів луга на їхню батьківщину,– коштом нігерійського уряду. Тож не дивно, що в Джіма зіпсувалася вдача. Це був його перший крок на ниві «реальної» політики» з її хаосом, несправедливістю, підступними замірами й махінаціями, які унеможливлюють поетичне життя для кожного, хто не пройшов цієї школи з дитинства.

І я не бігала за Джімом (як вважав Честер). Навпаки, найгірше сталося саме тому, що я вирішила припинити наші зустрічі і знайшла собі притулок у Палм Коттеджі, у тітоньки, яка не менш од мене хотіла б уникнути скандалу. Тепер вона ненавиділа Джіма, і для неї не було більшої насолоди, ніж замкнути перед ним двері його власного будинку.

А з тітоньчиною забороною треба було рахуватися, вона ще не остаточно втратила розум від алкоголю й ненависті і була здатна на все. Варто було їй лише почути Джімове ім'я,– і вона вибухала жахливою лайкою, а потім до півночі снувала по кімнатах, вигукуючи: «Квочка? От і добре! Я – стара квочка! Я – втручаюся в їхні справи!» Потім будила мене і питала, що сталося б з нами всіма, якби вона, «квочка», не клопоталася про нас. Важко повірити, як дратувало тітоньку це слово,– вона чисто скаженіла, чуючи його. Першого ж разу, побачивши Джіма біля дверей Палм Коттеджу, вона розчахнула вікно й загорлала:

– Від квочки чую! Геть звідсіля, стара квочко! Не сунь носа до чужого проса, квочко! Ти собі як хочеш, а Ніні дай спокій!

Треба було якось переказати Джімові, що йому не можна сюди приходити, я боялася, що стару кінець-кінцем правець ухопить.

Отож я змушена була сама втекти з дому і поїхати до Джіма. Він був такий обурений, і так побивався, ніби не тітонька, а я вигнала його з Палм Коттеджу. Хіба могла я після цього бодай у чомусь йому відмовити?

117

Ніхто не хотів орендувати Бакфілд навіть за найнижчу платню. Отож врешті-решт його довелося продати, і ми дістали мізерну суму, навіть меншу за вартість землі. Садибу зруйнували, а більша частина каміння пішла на ремонт дороги.

Тепер, після розлучення, ми опинились у матеріальній скруті, бо Честер позбавив мене фінансової підтримки. Та й тітонька завдавала чималих збитків. Вона відмовилася від будь-якого замирення з Джімом, і коли він, зрештою, переїхав жити до Палм Коттеджу, зачинилась у своїй кімнаті (найкращій в будинку) й не виходила звідти, щодень більше втрачаючи здоровий глузд. Ми боялися, що одного чудового дня вона спалить нас у нашій спальні,– тож довелося запросити до неї няньку.

Але навіть серед ночі нам не було від неї спокою, вона скрадалась до наших дверей, щоб раптом вигукнути: «Квочка!», або, скажімо, поцікавитись, як ведеться Джімові з його «канібалами».

Їй було аж солодко від задоволення, коли вожді луга, повернувшись додому, зробили заяву для преси, що віднині вони активно підтримуватимуть урядові плани й рішуче зрікаються тактики попереднього комітету, метою якого,– і сьогодні це вже зрозуміло всім,– було увічнення расової відрубності й бажання надалі тримати африканців у безправності та злиднях.

І ота метикована дама з Оксфорда переконала мене: політика розвитку насправді була давнім проектом уряду, що його лише відродив дехто з нової влади 1910 року, і що Джіма вигнали з Лугаленду зовсім не через те, що його критикувала преса, а тому, що уряд стривожив його вплив на бідних луга (хоч саме за це офіційна влада його раніше хвалила), побоюючись, аби та критика не збільшила його громадської ваги вдома, в Англії,– і це, у свою чергу, дозволить йому заважати розвиткові Лугаленду і продовжувати свою «реакційну» лінію (раніше це називалося «батьківським піклуванням про народ» і було гідне похвали). Проте я не могла розповісти цього Джімові. Та він би мені й не повірив, і це справді могло бути вигадкою, зручною концепцією для книжки, яка мала б «надати сенсу» всім складним і таємничим подіям, що розгорталися за межами літературного твору,– саме їх Честер і називав історією, підкреслюючи їхнє величезне значення, хоча у книжках їх завше лишатимуть осторонь, бо навіть Честер не зугарний був пояснити, як і чому вони сталися,– попри свою безпосередню участь у деяких з цих подій.

Джім вважав, що він сам «обрав собі таку долю» (історія зводилася для нього до самих книжок) і був надто гордий, аби нарікати на неї. Він сказав, що йому слід було б знати,– «ці хлопці з Айк-сквер» неодмінно «гратимуть з фальшивими козирями», але їм, як то кажуть, і карти до рук,—отже, цур йому і пек, час уже братися за те, на чому він краще розуміється,– наприклад, вирощувати капусту. Він справді пішов одного разу в сад і почав поратися на землі,– я тоді вперше побачила у нього в руках садовий реманент.

Але навіть того ранку він кожні півгодини заглядав у кімнату дізнатись, чим я «розважаюся». Бо з перших днів, як ми одружились, він ревно опікувався мною і рідко лишав на самоті: дбав, щоб я багато не читала («мусиш берегти очі») і влаштував для мене суворий режим та дієту (саме тоді вагітним жінкам почали радити помаранчевий сік), докладно розписував, коли лягати спати й куди ходити на прогулянку. Це, однак, не заважало йому брати мене із собою у море на яхті,– за будь-якої погоди, відразу ж, тільки-но йому заманеться.

І тепер він уже не приносив мені подушки на палубу, не кутав од вітру і не намагався триматися ближче до степлхедського берега. Навпаки (мабуть, тому, що весь час був роздратований – все його єство було пройняте відчуттям невдачі,—навіть коли забував про своїх луга і про свою страчену кар'єру), він ішов напрямки у відкрите море, хоч би й була дуже висока хвиля, і мені не раз було холодно й страшно (досі не можу вирішити, посилюється страх від холоду, чи, навпаки, зникає; мабуть, спершу таки посилюється; коли починаєш мерзнути, де й дінеться та мужність, а вже потім – навпаки: так задубієш, що стає байдуже, коли гинути, зараз чи трохи пізніше); а часом він водив мене гуляти на болото, і ми проходили за раз миль по дванадцять, аж я мало не падала з ніг і ладна була плакати від утоми.

Та якось, спитавши себе, навіщо мені терпіти таке «рабське життя», я раптом подумала,—при тому, що гучні слова були для мене завжди смішні,– що й не хочу іншого життя, не хочу нічого міняти, бо я «кохаю» Джіма, кохаю, та й годі!. І я навмисне взяла спершу слово «кохаю» у лапки, бо почуття, яке опосіло мене, було анітрохи не схоже на те, що звичайно вкладають у це слово, і зовсім не схоже на всі мої колишні переживання або й навіть на любов, якою я її собі уявляла. Я розуміла, що для мене це означає не лише бути рабинею Джіма, але й належати при цьому самій собі куди більше, ніж будь-коли. І зовсім як у ті перші дні в Ексвеллі, на серці мені було легко й спокійно. Навіть у найважчі хвилини, коли Джім допікав мені своїми дрібними причіпками, я все одно не втрачала грунту під ногами й відчуття цілковитої незалежності.

Причаївшись у потайному куточку свого «я», в усвідомленні незалежності й спокою, наче у власній фортеці, я легко переживала всі його примхи, кажучи собі подумки: «Може, така вже у Джіма потреба,– неодмінно командувати кимось або чимось? Але позаяк у нього немає більше ані його коней, ані луга, він командуватиме тепер тільки мною». Я не хочу сказати, що знайшла собі спосіб нишком глузувати з Джіма, але та усмішка завжди жила в потайному куточку, освітлюючи моє щастя. В мені зростала не лише його дитина, але й любов до нього – мені хотілося весь час бути поруч з Джімом, знати, де він зараз і що робить.

Десь у глибині душі я сміялася над собою, міркуючи приблизно так: «Ось ти, сива сорокашестирічна жінка, вперше в житті закохана до нестями! Хіба це не знетяма—побиватися за ним, коли він тебе повсякчас сварить та смикає, ходити мокрою, переляканою, падаючи з ніг від перевтоми,– і все тільки для того, аби догодити старому шкарбунові або (ще гірше!) намагатися переконати його в тому, що я зовсім не така, як він!» Проте для цілковитого щастя мені ще потрібні були книжка й канапа, саме їх мені завжди невистачало.

Хоча Джім був надто вимогливий у ставленні до мене, він же й уперше в житті почав виказувати мені компліменти. Наприклад, коли під час наших прогулянок я дуже втомлювалась, він з усмішкою зауважував, що я принаймні з усієї сили стараюсь; одного разу він зважився навіть висловити крамольну думку,—що я змінилася на краще, що я нібито зрозуміла ту просту істину, що навіть у найвродливішої дівчини не завше виходить так, щоб її було зверху.