Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)

Коли я робила спроби вгамувати тітоньку, вона пояснювала, що ненавидить «кляте Честерове лицемірство» або що вона, даруйте, не помітила гостей. Насправді ж, її підштовхував якийсь дух перекірливості,– саме він змушував її злоститись на всіх, кому вона бодай чимось допомогла; і що більше вона робила добра конкретній людині, то дужче на неї гнівалась.

Тепер мені здається, що тітонька була просто дуже й дуже нещасна жінка, яка з гордощів одмовлялася навіть од людської дяки. Але треба врахувати, як багато праці й здоров'я поклала тітонька на людей, на їхню користь, одержавши від них таку мізерію, що й сором казати; та й ніхто з нас по-справжньому її не любив. Минали роки – і вона ставала дедалі самотнішою і нещаснішою. Щоб заплатити за Джіма його картярські борги, їй довелося продати Палм Коттедж і піти у прийми до родичів, з якими вона давно пересварилась, або тулитися у тісному помешканні неподалік од нашого дому. Тітонька почала частіше зазирати в чарку й зовсім себе занедбала.

Відверто кажучи, лікарі ще торік попередили нас, що її не можна лишати саму. Ми навіть мали намір найняти їй економку (від якої вона, поза будь-яким сумнівом, неодмінно відмовилася б), і почали вже були домовлятися про це з родичами, але тут сталося майже неймовірне. Тітонька раптом кинула пити, поприбирала у своєму помешканні, накупила собі дорогого й не дуже скромного вбрання (орієнтувалася вона при цьому на «високий» смак десятирічної давності, через що її туалети були такі ж вульгарні, як у Дейзі) і почала виходити на люди. І всі раптом побачили, що тітонька – доволі неординарна жінка. Про неї почали розповідати різні анекдоти, а деякі її ексцентричні вирази стали афоризмами. І, звісно, всі відразу згадали, що це вона «зробила» Честера. Проте найдужче вона всім подобалася тепер за те, що посварилася з ним і брала його на кпини, говорячи про нього різні дурниці, приміром: «О, Честер людина незрадлива – ніколи себе не зрадить». Або: «У Честера сумління таке чисте, таке кришталево-прозоре, ніби його й зовсім нема».

Всі ці шпильки вона посилала на Честерову адресу з такою насолодою і подаючи їх так уїдливо, що всі починали їх повторювати й залишалися від них у веселому, піднесеному настрої. Дивовижа, та й годі,– казали вони,– як ця стара жінка, що добре знає, почім ківш лиха, вміє радіти життю. І все одно навряд чи хто був здивований з усього того дужче, ніж ми з Честером.

Але хутко все стало на свої місця,– після виходу друком книжечки одного журналіста, який побував в Африці й відвідав Датчинлугу. Він описував Джіма (під ініціалами) та його діяльність серед племені луга, подаючи його яко «взірець британського адміністратора, що живе серед первісних народів». Книжечку відзначили вельми схвально, особливо в лівій пресі, яка миттю заповзялася боронити первісні народи від «експлуатації». З'ясувалося, що тітонька, взявши за горло одного журналіста, розповіла йому деякі подробиці з Джімового життя,– це наштовхнуло його на думку побувати у Датчинлузі й «розхвалити» діяльність Джіма. Іншими словами, книжка була витвором тітоньчиних рук та її гордістю.

Коли Джім приїхав у відпустку, у всіх салонах його почали вшановувати як героя, і вони з тітонькою, кожне на свій лад, пишалися своїми успіхами. Такий поворот у Джімовій долі потішив і мене. Мені й справді було приємно, що тепер, коли він розміняв п'ятий десяток, його важка праця й щира відданість своїй ідеї нарешті одержали визнання, і я дуже розлютилася на Честера (запідозривши, що він просто заздрить Джімові), коли той одного разу сказав, що тітоньчина вигадка має свій негативний зворотний бік. Людям, що посідають значні державні посади, заявив він, слід якнайретельніше уникати людського поголосу.

– Але чому,– обережно запитала я,– чому можна вихваляти всіх, кого не ліньки, крім тих, котрі чесно віддаються справі, кому найважче?

Відповівши, що на це є свої причини, Честер почав мені пояснювати: якщо, мовляв, урядовці здобудуть «популярність», вони, чого доброго, одержать надто велику владу над справжніми «обранцями народу»,– і так далі, і таке інше. Я його далі вже не слухала, міркуючи собі, що Джім з будь-якого погляду моральніший за багатьох «обранців народу» і служить державі чесніше, ніж усі вони разом.

Джімова поведінка після того, як він раптом зажив такої слави, лише підтвердила мою думку. Він поводився дуже скромно й невимушено,– всупереч лестощам, якими повсюдно його стрічали.

– Чом я поїхав до Нігерії? – питав він.– Бо мені потрібна була робота, і те, що мені там запропонували, цілком мене влаштовувало.

Та його скромність лише заохочувала дам до ще більшого захвату. Якось-то я заскочила його в одному з салонів, оточеного зграйкою гарненьких дівчат. Вони, щебечучи, випереджаючи одна одну, розпитували Джіма, як він може терпіти цей жахливий африканський клімат, усіх отих бридких тамтешніх комах, а найдужче – самотність,– ситуація, в якій більшість чоловіків почувають себе ні в сих ні в тих. Але Джім із своїми старожитніми манерами з честю витримав іспит, відповівши на всі питання, як у школі («клімат, міс, не такий уже й кепський,– якщо, звісно, пити в міру»). Дівчата згодилися на тому, що він трохи зануда, але взагалі нічого, і коли Джім від'їздив з Педдінгтонського вокзалу, щоб сісти на африканський пароплав, його проводжала ціла юрба.

Та не минуло й місяця,– Джім за нашими підрахунками вже мусив прибути у Датчинлугу,– як надійшла раптова звістка: район, де живе плем'я луга (гірська місцевість) об'єднують адміністративно з іншим районом, а Джіма призначають резидентом, і тепер він має переїхати в селище, розташоване внизу, в заболоченій та паркій долині, кілометрів за п'ятдесят від його любих дикунів.

Для Джіма то був великий удар, але він поставився до цього несподіваного рішення без найменшого подиву. Джім лише черконув десь у пресі, що «все це робота хлопців з Айк-скверу (щось на зразок Даунінг-стріт чи Вашінгтона Нігерії)». «Їм кортить звести мене зі світу,– писав він,– я для них надто незалежна людина. А потім, здихавшись мене, вони візьмуться за моїх луга. У такий спосіб вони вже занапастили старого Брауна,– загнали у малярійне болото, а за півроку й поховали».

Ця новина наче громом прибила тітоньку. Не минуло й півгодини, як вона вже сиділа у нас у Парейді і, тримаючи Честера за руку, втовкмачувала йому, яку безглуздість робить нігерійська влада, не кажучи вже про несправедливість.

Мене завше дивувало, як легко знаходили спільну мову ці двоє людей, які й на дух не зносили одне одного. Повернувшись із чергового рейду по крамницях, я була вражена, заставши тітоньку й Честера, які любесенько сиділи поруч, мало не в одному кріслі (Честер вмостився на підлокітнику); вони обмінювалися компліментами, наче два імпресаріо, або наче два посли на другий день після війни.

– Безумовно, люба тітонько,– говорив Честер (раніше він ніколи не називав її тітонькою),– я зроблю для Джіма все можливе. Далебі тут якась помилка. Я дуже радий, що ви звернулися саме до мене.

У відповідь йому тітонька почала на всі лади вихваляти Честерову винахідливість, з якою він «своїм виступом за мир розбив цих старих лібералів їхньою ж зброєю».

– А, ви маєте на увазі історію з клятим контрактом,– заохочував Честер.– Шкода, що я не зміг тоді порадитися з вами, ви були хворі (тітонька саме зловживала чаркою). І яка радість знову бачити вас у доброму гуморі, здоровою, як раніше.

Честерові й справді кортіло поновити дружні стосунки з тітонькою. Відтоді, як вибухнув контрактовий скандал, ми недорахувалися багатьох щирих друзів, особливо з числа тих, які й раніше не дуже нас любили. Честер і тітонька протеревенили тоді до пізнього вечора. Не знаю, чи справді вони відчули одне до одного якусь особливу приязнь, чи просто їм терміново забаглося обмінятися заставами щойно відродженої дружби, але Честер оповів тітоньці про останні партійні інтриги, а тітонька виклала йому все, що знала про Томове захоплення модерністським театром. Вона й розповіла Честерові, що Том мало не щовечора сидить у Трайбів, а вона, тітонька, лише ширма для тих відвідин. Вони з Джімом, сказала тітонька, переконані, що Трайби дуже погано впливають на Тома, підохочуючи в ньому несмак (Джім навіть дужче, ніж Честер, був обурений Томовими піджаками в талію та м'якими фетровими капелюхами) і потураючи його нездоровому захопленню театром.

81

Найдужче, звичайно, Честера обурив той факт, що я так старанно приховувала від нього Томові походеньки. У нього була блискуча пам'ять, і йому не важко було пригадати, як я одного разу запевняла його, ніби Том під цю пору не може бути в Трайбів, позаяк сидить у тітоньки. І Честер вдався до своїх шпиків. Наскільки я розумію, він зустрівся з одним членом парламенту (це показує, якими каналами пливла до нього інформація), власником кількох газет, який добре знав одного редактора, який у свою чергу знав журналіста, чоловіка Тотті Трайб. Так чи інак, але вже через двадцять чотири години Честер знав усе в подробицях, і я не встигла прилягти після ленчу, як він зайшов до моєї кімнати (я вже роздяглася) і ще з порога спитав, чи не забула я запросити на обід таких-то й таких-то панів. І зразу ж, без переходу, дивлячись кудись повз мене, додав:

– Послухай-но, а тобі не здається, що між Томом і молодшою дівицею Трайб щось є?

– Хіба?! (А що я могла йому відповісти?)

Він пішов до мене через усю кімнату, дивлячись так, ніби хотів сказати: «А ти дуже апетитна у негліже», і раптом кинув:

– Як ти гадаєш, чи не хоче вона, бува, підчепити його на гачок?

– Ні,– відповіла я, і щоб скерувати його думки в інший бік, простягла до нього руки.– Ходи-но сюди, сядь біля мене.

Він умить спинився, і, не дивлячись на мене, продовжив допит:

– Ти переконана?

Тепер я вже не мала сумніву, що деякі чутки до нього таки дійшли, і поспішила признатися. (Який чудернацький, очевидно, був у мене вигляд, і як по-дурному я себе почувала, сидячи так перед ним з простягнутими руками).

– Том дещо мені розповів, але просив тримати це в таємниці.

– Одне слово, ви з Томом давно вже мене ошукуєте.

– Честере, я дала йому слово.

– Не розумію, нащо була потрібна ця брехня.

І тут його понесло. Він запитав, чи усвідомлюю я, яка це для нього образа – дізнатися, що його дружина така ж, як усі, навіть гірша, бо моєї зради не можна виправдати нічим, зовсім нічим. Він сказав, що завжди намагався бути мені хорошим чоловіком, і бог свідок, давав мені цілковиту свободу. І як же я її використала? Дурила його й сміялася з нього. Слід гадати, в Лондоні всі, крім нього, давно знають, що його син розгулює по ресторанах з акторками.

– Вважаю за свій обов'язок сказати: ти занапастила хлопчика. Це ти навчила його брехати. Протягом останнього місяця,– заявив він,– я зазнав багатьох зрад, у різних варіантах, але ніколи не гадав, що найгірша зрада чигає на мене у власному домі.

Він поволі опустився на канапку і, затуливши обличчя руками, застогнав так, ніби заридав (але, здалося мені, саме «ніби»). І я подумала собі, що він трішечки «переграє».

Ми з Томом давно вже завважили, що після того славетного скандалу Честер почав усе частіше вдаватися до мелодраматичного тону, і став набагато збудливіший. Навіть удома він,– таке створилося враження! – «грав роль Честера». Але ми з Томом зійшлися на думці, що від людини, на котру щодня спрямовано стільки поглядів, годі й чекати, щоб вона поводилась, «як усі», і неправильно було б (та й несправедливо) звинувачувати його в постійному удаванні лише на тій підставі, що він навіть під час сніданку не «виходить з ролі». Головне в іншому,– кожної конкретної миті Честер поводився щиро, відповідно до свого душевного стану.

Ось чому я вирішила трішечки йому «підіграти». Ставши поруч з ним навколішки на канапці, я почала благати його простити мене, а головне, поберегти свої нерви,– увечері у палаті починаються важливі дебати, і він мусить мати ясну голову.

Але він відштовхнув мене (втім, делікатно,– він завше поводився з великою гідністю) і, підвівшись, сказав, що, звичайно, прощає мені, хоч, на його думку, я все одно неспроможна зрозуміти, як йому було боляче переконатися, що мені не можна довіряти навіть у такому життєво важливому питанні, як Томова доля.

Я ще раз покаялась, і він знову простив мене, і я вирішила, що інцидент вичерпано. Як правило, двох таких спроб завжди вистачало, щоб навіть у важчих випадках залагодити справу. Крім того, я добре пам'ятала тезу, якою Честер керувався у стосунках з людьми,– як у приватному житті, так і в політиці: «Забудьмо минуле й почнімо все спочатку». Якось я чула, він кинув комусь напівжартома: правила гри у політиці такі ж, як на біржі – «облиш невигідну справу» і «важливий лише сьогоднішній курс акції»,– іншими словами, він ладен пробачити кожного, хто може бути йому корисний.

Та я помилилась. Не врахувала зміни, що відбулась у Честерові після скандалу (який поселив у ньому страх за своє становище, подвоїв підозріливість і бажання надійної підтримки) та його «релігійного оновлення»; у ньому з'явилась якась неврівноваженість, знетямленість, що їх ми з Томом сприйняли спочатку тільки як «ламання». Я не подумала про те, що попри всю свою любов до пози та гучної фрази Честер справді кохав мене. Тут він нічого не міг із собою вдіяти. Ось чому моя «підступність» так його вразила,– він ніколи не міг мені цього подарувати. Треба ж було статися, щоб усе це трапилось у такий складний для мене й для Тома час!

82

Іноді Честерові ставлять на карб, що він нібито вбив у Томовій душі єдиний значний інтерес, найбільшу Томову зацікавленість, заборонивши йому й думати про театр. Та хто ж міг знати, що закоханість у сценічне мистецтво стане для Тома його «єдиною пристрастю»? Хлопчикові минуло тоді вісімнадцять. І Честер не різав по живому. Навпаки, він пішов зі мною на репетицію п'єси Стріндберга, і, скажу вам одверто, побачене там ошелешило не тільки його, а й мене. Якась графиня «віддається» конюхові, а потім кінчає життя самогубством. Коли ми, нарешті, вийшли звідти, Честер сказав, що ніколи не повірить, ніби цей Стріндберг «чогось вартий», та ще й у наші жахливі часи, коли цивілізацію підкопують зусебіч.

Але й того вечора Честер діяв дуже розумно. Коли Том повернувся додому, Честер визнав, що вистава його схвилювала, хоча він, признатися, ніяк не добере, чому цього Стріндберга вважають значним драматургом.

– Бо він пише правду,– пояснив Том.– І нічого не боїться.

Честер, який перед тим довго міряв кроками кімнату, спершу ніби задумався, але зразу ж заперечив, що так можна сказати і про Кріппена (відомого на ті часи вбивцю), і перш ніж Том устиг на нього образитись, додав із співчуттям у голосі:

– Але я у таких справах звичайний міщанин, нічого не тямлю. Поясни мені, будь ласка, у чому саме цей Стріндберг великий.

Том почав довго й плутано говорити про реалізм, про чесність митця, про необхідність спуститись на землю, про форму й самобутність вияву,– одне слово, виклав усе, що складало євангеліє для Трайбів. Честер слухав його з неослабною увагою, ніби говорячи при цьому всім своїм виглядом: «Так-так, зараз ми дійдемо до суті...»

Честерові на той час виповнилося п'ятдесят три роки, він уже геть посивів, а обличчя,– щоправда, й досі рум'яне та свіже,– прорізали глибокі зморшки. З першого ж погляду на нього ні в кого не лишалося сумніву: ця людина прожила життя у відчайдушній боротьбі за свої переконання і звикла брати на себе тягар відповідальності.

Говорячи про високе мистецтво солдатові, який боронить і себе, і життя інших людей, не так уже й легко знайти переконливі слова, але Честер почував себе на ту мить саме таким передовим бійцем, і це визначило хід їхньої розмови. Невдовзі Том почав збиватися з думки й нарешті зовсім заплутався. До того ж, коли говорити відверто, бідолашний так «обтрайбився» (вираз тітоньки Леттер), що й на краплю не сумнівався у справедливості всіх отих нісенітниць про мистецтво, яких йому наплели Трайби. Він взагалі навряд чи самотужки замислювався раніше над цими проблемами, і зараз уперше спробував з'єднати все докупи і пробитися до змісту.

Що дужче затинався Том, то співчутливіше слухав його Честер. З якою любов'ю та ніжністю дивився він на Тома! Як роздумливо повторював своє «Так, розумію...»! Проте вже в самому його тоні, терплячому й доброзичливому, було щось таке, від чого всі Томові аргументи ставали незрозумілими й плутаними, якими вони й були насправді.

Нарешті Том остаточно заплутався у тенетах своїх таємничих тлумачень і, почервонівши, раптом випалив:

– Найголовніше в Стріндбергу – його блискуча майстерність,– але ж ти у принципі не віриш у силу мистецтва.

Ясна річ, мій Честер мало не підскочив від обурення і сказав, що, навпаки, він ставить мистецтво дуже високо,– але йдеться про справжнє реалістичне мистецтво. Воно відіграє величезну роль у вихованні людини – розвиває інтелект, ушляхетнює наші почуття. Поза будь-яким сумнівом, Стріндберг теж прагне виховувати людей, поза будь-яким сумнівом, він належить до найвидатніших добродійників людства. Він, Честер, анітрохи не заперечує Стріндберга, він лише хоче його зрозуміти.

Й одразу ж зовсім іншим тоном і з іншим виразом обличчя (ніби злякавшись, що припустився нетактовності) вигукнув:

– Годі! Облишмо суху теорію! Чом би нам не випити перед сном чогось міцненького – пуншу або фірмового крюшону твоєї матінки?

Про Стріндберга більш не було мовлено ні слова. Честер добре відав, де треба ставити крапку. Том не мав жодної підстави ображатись на «втручання в його особисті справи». Звісно, він був трохи сердитий на Честера, але йому було соромно за те, що він сердиться, і я анітрохи не здивувалась, дізнавшись за якийсь тиждень чи два, що Том відмовився від ролі,– пояснивши, що боїться провалити її.

Честер був дуже задоволений, та й мені, признаюся, полегшало, коли я почула цю новину. Адже для нас було б великою прикрістю, коли б у такі важкі для Честера й усієї Англії часи Том залишив університет, промінявши його на якогось там декадента Стріндберга.

Ви можете сказати (і наймолодше покоління охоче це підтримає), що цивілізації споконвіку що-небудь загрожує, споконвіку вона переживає кризи: у всі часи батьки, єпископи й політики твердили й твердять, нібито мистецтву й літературі загрожує декаданс. Так, справді, декаданс – явище поширене, і чимало націй, так само як і їхні мистецтва, переживали свій декаданс. Але в такому випадку мусить же він десь щоразу починатися! Це правда, що Честер дивився Стріндбергову п'єсу, перебуваючи під впливом свого релігійного настрою, а я – у стані розкаяння та почуття провини перед Томом. Та все одно я вважаю цю п'єсу декадентською. (Іншими словами, хочу сказати: не мине й сотні років, як історики, я переконана, дійдуть висновку, що саме через отаких як Стріндберг усе й полетіло в цьому світі шкереберть!) І, на мою думку, нечесно нападати на Честера за те, що він думав тоді так, а не інакше,– і не крився зі своїми думками, як інші.

Що ж до іншого звинувачення, ніби Честер поламав усю цю історію з Томовими заручинами, то це вже чистісінька вигадка. Ми справді мали намір відвідати Тома в Істборо і поговорити з ним на цю тему (перш ніж щось почати, Честер мав звичку скінчити попереднє, і тепер він чекав, доки вирішиться усе із Стріндбергом; і водночас намагався якнайдалі відкласти оголошення про заручини), але на разі все відкрилося. Одного чудового дня пополудні відразу дві газети надрукували кореспонденції про Тома. В одній з них повідомлялося, що син міністра вугільної промисловості Томас Німмо заручений з міс Джулі Трайб і має намір присвятити своє життя театрові; у другій, популярнішій (у неї набагато більший тираж) було сказано, що «сімнадцятирічний Том Німмо, син відомого Честера Німмо,– чий покаянний звіт про те, куди і як він вкладає свій капітал, цілком переконав панів лібералів під час сумнозвісної афери з контрактами, ніби перед ними чистісіньке ягнятко,– готується до виходу на сцену. Але любий татусь каже йому: «Ні!» Татусь вважає: той, хто «грає відразу багато ролей, надто часто переграватиме».

На нас миттю посипалися запитання й численні листи, у газетах з'явилися нові повідомлення (плітка про заручини обійшла весь світ, і навіть через рік Том і Джулі ще одержували поздоровлення з таких далеких країв як Гонконг та Небраска),– одне слово, зчинилася неймовірна буча.

Раніше, коли ми з Честером радились, яку відповідь дати репортерам, Том лише посміхався. Але тут йому вперше стало не до сміху, він раптом усвідомив, що «новина», вирвавшись на люди, (крім того, що вона може вплинути на все його подальше життя), побіжить, як огонь по хмизу, і загасити його не зможе вже ніщо. Навіть якщо у тій «новині» не буде й словечка правди, її однаково повторюватимуть і сприйматимуть, як істину.

Збагнувши все з великим запізненням, Том почав нервувати, зателефонував Честерові й запевнив його, що вся ця історія потрапила на газетні шпальти не з його вини, і взагалі він тут ні при чому. Він над усе боявся, що новий скандал остаточно підріже Честерову кар'єру: саме тоді «кровопивці», як їх називав Том, намагалися знайти на Честера «матеріал».

Домовилися, що Том усе рішуче заперечуватиме, адже – як сказав Честер,– офіційно ще нічого не було ані вирішено, ані оголошено. Кожен, коли йдеться про кляту пресу, має право заперечувати навіть очевидне,– міністри роблять це мало не щодня.

Звісно, Трайби вирішили, що їх хочуть пошити у дурні (вони завше ставились підозріло до «всіх цих політиків»). Місіс Трайб пообіцяла подати на Тома в суд,– якщо він прилюдно не підтвердить, що заручини були, а Джулі хоча й заперечувала проти позову, висловила здивування, навіщо Томові знадобилася «така брехня».

Відтоді їхні взаємини почали псуватися. Коли під час Томових приїздів на канікули вони де-небудь з'являлися разом, люди пасли їх цікавими поглядами й навіть нишком фотографували. Том страшенно сердився, а Джулі така популярність лише тішила. Свою нову роль вона вважала дуже корисною для себе й охоче давала газетярам інтерв'ю. Щоправда, на питання про заручини вона не відповідала (незважаючи на свій надто владний норов, ця Джулі була славна й, по суті, цілком порядна дівчина), натомість довго розводилася про те, що англійці зовсім не знають Стріндберга, і що у неї є намір ставити його драми щосезону.

Власне кажучи, весь цей поголос довкола Джулі й відкрив їй шлях до нинішнього успіху; саме тоді її вперше помітили й запропонували роль покоївки у фарсі Пінеро в одному з театрів Вест-Енда. Вона почала користуватися успіхом у чоловіків, значно досвідченіших за Тома, котрий ображався й дуже її ревнував. Він став частіше наїздити до Лондона з Істборо (це категорично заборонялося), щоб заскочити її на гарячому,– і, звичайно, провалився на іспиті. На довершення всіх лих якось бідаха спізнився на останній поїзд, спробував потрапити до своєї кімнати через вікно, його спіймали й виключили з коледжу.

Ми благали ректора дозволити Томові скінчити семестр (до кінця якого лишилося всього тижнів зо два), щоб піти з коледжу без скандалу і без тавра на все життя (прийшли ми до нього в супроводі трьох членів опікунської ради, один з цих трьох був герцог!),– марно, ректор не захотів і слухати. Він заявив, що Томові не можна цього подарувати ще й з тієї причини, що він староста. Справжня ж причина, звісно, полягала в іншому: бідолаха Том був сином Честера Німмо, і ректор боявся, що його звинуватять у тому, що він потурає синові міністра.

Лише наші «друзі при дворі» допомогли нам тоді перевести сина в Оксфорд. Авжеж, зараз ви скажете, що ми «вдалися до наших впливових зв'язків». Так, вдалися! І я вважаю справедливим, що Томові вдалося хоч раз у житті використати Честерове становище,– становище, яке досі приносило йому самі лише прикрощі.

Та злигодні переслідували його й в Оксфорді. Тільки-но він туди прийшов, як довкола нього склалася специфічна атмосфера: всі студенти розділились на його друзів і ворогів. Студенти з передовими поглядами, шанувальники мистецтва, сприйняли Тома як мученика за ідею (вони вважали, що Честер розбив їхню спілку з Джулі й заборонив йому грати «аморального» Стріндберга), а «джентрі», студенти з кіл дрібномаєтного дворянства, відразу ж його зненавиділи. Проте всі вони – друзі та вороги – ніколи не забували, що Том носить прізвище Німмо.

83

Найбільшим моїм бажанням було побачити Тома щасливим; проте минав час, а мені все частіше починало здаватися, що життя не подарує йому й крихти щастя. Та й сам він це дуже добре розумів (він завше серцем відчував мої тривоги), і це ще дужче нас зблизило.

Але між нами йшлося не тільки про духовну спорідненість – нам завжди було добре удвох, ми любили ходити разом у театр і на концерти; нас глибоко єднало ще й те, що ми обоє з ним були Німмо. І Том, і я,– розуміли, що значить бути членом Честерової родини; ми не раз помічали, як зразу міняється атмосфера, коли Томові друзі, навіть найближчі, зачинять за собою двері, і ми лишаємося у колі сім'ї. У нас не виникало відчуття (як це буває в інших родинах), що ситуація розрядилася, що стало вільніше (й трохи буденніше); навпаки, над нами знову нависало щось тривожне й похмуре, нас ізнову долала та гризота, про яку ми забували у колі сторонніх людей. Власне кажучи, нас постійно щось гнітило, і ми бувало перепитували одне одного: «Ну що там?» – і йшлося у таких випадках не тільки про політичну ситуацію, від якої завжди залежало Честерове становище (а ситуація була вкрай тривожна: напади на Честера не припинялися), а й про наші родинні справи; про що навпошепки говорили між собою Бутем та Гулд, якої думки Гулд про Томове майбутнє і таке інше. Щоправда, удвох з Томом ми гостріше відчували свої тривоги й клопоти, але це тільки збільшувало наше бажання бути разом, відволікати одне одного від усього лихого, розважати.

Переобтяжений справами, Честер рідко бував у Оксфорді, а я на прохання Тома їздила туди частіше. Він приїздив по мене на вокзал у шикарному кабріолеті й відвозив мене до готелю,– наче закоханий юнак, що хоче похизуватися перед своєю любкою. У номері на мене неодмінно чекали квіти й шоколад (Том знав, що я їх люблю); потім він частував мене своїм улюбленим, особливим сортом дорогих сигарет. Якось він навіть хотів їздити зі мною на вечірки, але тут я вже рішуче відмовилась: гарний я мала б вигляд у своїх сорок років, протанцювавши цілісіньку ніч із двадцятирічними кавалерами.

Кажуть, ніби Том був на ті часи мій єдиний «просвіток», і ми веселилися з ним на відчай душі, але то все плітки – їх можуть поширювати лише ті, хто зеленого поняття не має про тогочасне життя. Так, ми справді щовечора їздили на прийоми та бали, проте навряд чи хто з вас назвав би їх веселими – там було надто багато формального, церемонного. Після таких балів Том частенько скаржився, що йому довелося цілу ніч танцювати «казна-що» з якимись манірними дурелями, котрі на те тільки й годні, щоб дригати ногами, і шкодував, що не лишився вдома. Йому доводилося робити й офіційні візити: квіти для господині, те та се,– і Том зітхав,– краще б їх зовсім не було. Втім, якщо говорити відверто, він ніколи не відмовлявся від таких запросин, і, збираючись на вечірку чи бал, пильно стежив за тим, щоб циліндр, у якому він їде, був наймоднішого фасону.

І все одно, хоча ті бали й вечірки частенько бували нудні, а світські церемонії жахливо набридали, у самій свідомості того, що «соціальний механізм» працює, а ми з Томом – його гвинтики, було щось надзвичайно приємне. Кажуть, ніби я заохочувала Тома до бунту (інтелектуали Трайби з їхнім гаслом «вільного мистецтва» вважалися бунтівниками), але при цьому забувають, що мистецтво посідало у цьому механізмові досить значне місце. Сьогодні мене чекали на виставці якогось молодого художника, котрого неодмінно «треба підтримати», завтра я мусила купити квитки на аматорську виставу, де хтось із моїх знайомих грав лакея чи покоївку,– і так увесь час!

Мушу признатися, тільки громадські справи привели мене одного разу до студентів-випускників, де їхній театральний гурток «Бурлеск» давав свою програму; я не знала, що Том також бере участь у виставі. Вони проспівали кілька пісень і показали скетч під назвою «Проктор і леді».

Том у костюмі П'єро, але у шапочці та в мантії, грав проктора (щось на зразок університетського поліцейського), котрий, заскочивши студента у товаристві юної леді (її грала повновида Мей, я бачила її в ролі Кота з Трайбової пантоміми), намагався відбити її у нього.

Публіка, що складалася в основному з матерів і сестер, була у захваті від вистави (хоча пісеньки, щиро кажучи, були не на висоті); далі – вечеря з шампанським, ми пили вино й поздоровляли акторів. Усе це, так само як і танці, концерти й пікніки, всім здавалося тоді цілком природним, нікому й на думку не спадало, що, показуючи проктора, Том «підриває основи».

То були дні, позначені (незважаючи на «поганий» ліберальний» уряд) стабільністю та спокоєм. Це не значить, що у нас і гадки не було про війну, всі без винятку розуміли, що війна неминуча; і, отже, у тій певності, в якій ми постійно тоді перебували, таїлося щось незбагненне. Скоріше ми просто підсвідомо відчували, що життя завше варте того, щоб жити. Лагідністю були напоєні ниви й мальовниче містечко, лагідно плескотіла вода під човном, безтурботно мерехтіли численні річки, коли ми дивилися на них з таких же численних мостів, але спокій і злагода були не в них, а в нашій душі. І тому наші скромні розваги – прогулянки в університетському парку, просто так, знічев'я, щоб помилуватися квітами й похвалитися новою сукнею, чи подорожі до пристані, де стоять екскурсійні баржі, коли ми простували туди по алеях, обабіч яких росли могутні дерева,– були нам величезною втіхою. Та й самі ці баржі (палаци на воді, збудовані у формі суден, всі різні, всі оздоблені гербами й іншими прикрасами), яскраво розмальовані, з прапорцями, що майорять на вітрі, з юрбами матерів і сестер на палубах (жінки були вбрані по-літньому барвисто, і здалеку баржі скидалися на старовинні весільні букети з дрібненьких, міцно притулених одна до одної голівок айстр, фіалок, гвоздичок та резеди),– врочисто й розмірено, як флотилії у розгорнутому строю, здавалося, пливли за течією зі швидкістю милі на годину (насправді, вони стояли на місці) назустріч якомусь чудовому водному святу.

На палубі добряче пекло, і нам нічого було робити під час годинної перерви між запливами (кожен з яких тривав не більше кількох хвилин). Ми сиділи під парасолями, обмінюючись враженнями про те, хто у що вдягнений, або просто розглядаючи усіх цих чиїхось синів і дочок. Над річкою стояв гомін жіночих голосів, що звучали, як це завжди буває на воді, навдивовижу чисто й дзвінко. Небо здавалося нам неосяжним, а час – безмежним; сьогодні такий відпочинок видався б декому вкрай нудним. А тоді я сиділа на твердій лаві, витягнувши вперед трохи затерплу ногу, і слухала Томову розповідь про комедію, яку ми з ним дивились (він частенько виривався у Лондон, і ми з ним ходили тоді на ранкові вистави, а потім, настроєний вельми критично, місяць або й два Том честив якого-небудь Пінеро [15]15
  Пінеро Артур-Вінг (1855—1934) – англійський драматург, автор багатьох комедій, присвячених розкладові сім'ї у буржуазному суспільстві.


[Закрыть] чи Баррі [16]16
  Баррі Джеймс Метью (1860—1937) —англійський драматург, шотландець за походженням. Автор комедій з міщанського життя. Популярності набула його п'єса «Пітер Пен», написана на казково-фантастичний сюжет.


[Закрыть]), і мене повнила тиха радість, що бог дав мені стільки щастя, коли будь-яка гонитва за ним була б зайвою; я могла тішитися усвідомленням величезного багатства, не завдаючи собі клопоту витрачати його.