Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 28 страниц)

Все це й призвело до «знаменитої» липневої кризи (гай-гай, хто сьогодні пам'ятає про неї?), коли протягом тижня здавалося, що кабінет неминуче піде у відставку, і Честер, очоливши новий Кабінет Миру, сяде у крісло прем'єр-міністра. Причиною такого рішучого повороту подій стало те, що Честерова клятва ніколи не увійти до складу Кабінету Війни одержала підтримку не лише членів кабінету, а й усього народу.

Але поки одні міністри гаяли час, намагаючись «виждати, куди повіє вітер», а інші марудно шукали «формули», котра дозволила б їм прийти до «компромісного рішення», почалася війна.

87

Містер Раунд, покійний редактор «Кур'єра», ще зовсім недавно писав про Честера: «Ми не можемо співчувати злигодням лорда Німмо. З повною відповідальністю за кожне своє слово я стверджую: ця людина, що так швидко втратила свою моральність, ця негідна людина – одна з головних причин нашого завтрашнього занепаду. Йому мало було продати власну честь за владу й гроші,– він не вгамувався, доки не звів нанівець нашу велику справу. Ми й сьогодні пожинаємо плоди його діяльності. Це йому ми завдячуємо тим, що політику позбавлено моралі, що всі християнські цінності знецінилися, що невтримно й безсоромно торжествує нахабний матеріалізм, що люди будь-якого стану й звання відверто стали на шлях визиску, й усюди панує філософія грабунку».

Тисячі людей підпишуться під цими словами, і певний час я сама вірила таким звинуваченням, мало не зненавидівши Честера – дужче за старих євангелістів, таких, як бідолашний містер Раунд.

Я вже говорила,– мене завжди жахала сама думка про те, що я можу легко піддатись власним емоціям і зненавидіти Честера. Знати, що існує на світі справді негідна людина, якій «усе сходить з рук», нестерпно. Все навколо зразу починає хитатись, і, жахнувшись, розумієш, що доброчесності як такої в світі не існує, що наше щастя залежить виключно від самого талану: поталанило ж, приміром, тарбітонській дівчинці, яка лише тому не загинула разом з братами й сестрами під час катастрофи, коли будинок, де вона мешкала, обвалився,– що на ту страшну мить випадково гралася в кухні під столом.

Та зараз я хочу сказати тільки одне: ніхто не має права ненавидіти Честера. Запевняючи, що їм нічого не треба, що вони прагнуть лише простісінького життя в мирі й злагоді, люди насправді (принаймні так завше пояснювала мені тітонька) вимагають забагато. Бо прагнути нормального простого життя – все одно що сперечатися про вибір безпечнішого шляху, сидячи у звичайнісінькій кареті, яка в густому тумані стрімко мчить з гори; коні вже закусили вудила, і якщо ніхто не візьме в руки віжки (а це й означає вибрати шлях), бісова карета неодмінно полетить шкереберть, і тоді кінець і пасажирам, і коням.

Може, Честерові й справді дещо «сходило з рук», і він «звів нанівець нашу велику справу», але будь-який вождь (тобто людина, яка взяла в руки віжки), будь-який реформатор змушений щось руйнувати. Адже він починає будувати новий світ, нове життя. А згодом це нове життя виявляється не таким уже й гарним (або не таким уже й новим), як сподівалися, і тоді найбільш незадоволені, яких можна назвати «передовим загоном» борців за реформи, починають шаленіти. І, відколовшись від основної маси, створюють нову партію (бо не існує такого в природі, що могло б усіх задовольнити). І якщо я інколи визнаю деякі докори на Честерову адресу, то лише тому, що тільки так можна пояснити, чому і як люди Честерового штибу (тобто обдаровані політичним «генієм»), раптом збуджують загальну до себе ненависть.

Передусім хочу розповісти про «велику зраду» (як любили говорити містер Раунд і його колеги), коли Честер «зламав своє слово».

На початку війни я відпочивала в Гулдів, вони щойно придбали маєток Чорлок і тепер мурували гараж для своїх нових «роллс-ройсів», заразом перебудовуючи дещо і в самому домі. Дейзі запропонувала мені пожити у них тиждень-другий, начебто для того, щоб зі мною порадитись, а насправді – хотіла похвалитися. Я вже казала, що Дейзі ще жодного разу не послухала нічиєї ради. І ось того дня, коли уряд оголосив своє рішення вступити у війну, до моєї кімнати зайшов Гулд. Вимахуючи лондонськими газетами, він закричав, чому серед міністрів, які виступають проти війни і заявляють про свій вихід з кабінету, немає Честерового прізвища. Я сказала: мабуть, як завше, кореспонденти щось пропустили. Мені тоді й на думку не спало, що Честер може залишитися у Кабінеті Війни! Адже він присягнув ніколи не брати участі у військовому уряді, і, на мою думку, такий «курс» був найбільш перспективний; рано чи пізно його відставка принесла б йому політичний капітал. Мені закарбувалися в пам'яті Честерові слова, що останнє військове правління – уряд консерваторів – розпочавши війну, само себе занапастило, і вже, очевидно, навіки. Ніхто й гадки не мав, що цей уряд може повернутися до влади.

Гулдова поведінка змусила мене вдатися до рішучого тону. Він істерично кричав, що в разі, коли Честер знову вирішить «перекинутись у чужий табір», хай ставить на собі хреста – його миттю викинуть з парламенту, і про це подбає саме він, Гулд. Всі порядні люди його підтримають – увесь англійський народ підніметься проти такого хамелеона та Іуди.

Старий так розпалився, що на нього страшно було дивитися. Він уже кілька місяців ходив з підвищеним тиском, і хоч як я його запевняла, що Честер і на думці не мав «перекидатись», що я взагалі не розумію, як йому й у голову могло таке зайти,– нічого не допомогло. Виявилося, що й інші тарбітонські радикали «ставлять питання руба». Телефонні дзвінки не припинялися – всі допитувалися про справжню Честерову позицію – і так цілісінький день! Мені довелося давати запевнення від Честерового імені його довіреній особі, половині комітету й репортерам обох місцевих газет.

Секрет полягав у тому, що ці люди панічно боялися бодай найменшого натяку на нову війну. Насмілюсь заявити, що проти війни виступала тоді більшість англійців. А вже євангелісти – ті здригалися на саму лише думку про те, що їм доведеться послати своїх синів убивати (інакше це не називалося) синів таких же, як вони, християн. Вони міркували так: якщо ми, християни, не повстанемо проти війни і дозволимо втягнути себе у це масове вбивство, ніхто й ніщо не зможе перешкодити війні стати світовою, поширитись по всій земній кулі, і людство перестане бути християнським. Цивілізація загине.

Сьогодні всі ці аргументи ми сприймаємо як дитячий лепет. Люди позвикали до воєн, а пацифізм таврують як прояв глупоти й боягузтва. Але тоді від часів останньої війни минуло понад п'ятдесят років, і навіть її вважали за безглузду, викликану тільки пихою Наполеона.

Ось чому Честерів довірений був вражений і ошелешений поведінкою свого патрона, і ми з ним не відходили від телефону, намагаючись з'єднатися з Лондоном. Я була пере-

конана, що сталося непорозуміння. Проте нам постійно відповідали одне: Честера немає вдома, він виїхав за місто. Наступним же поїздом я виїхала в Лондон, щоб негайно розшукати Честера («зразкова дружина політичного діяча!») й розповісти йому про переполох у Тарбітоні. Та не встигла я зайти в дім, як із кабінету до мене вийшов Честер, а з інших кімнат – Селлі й Том; виявляється, вони давно вже на мене чекали. Честер – з таким металом у голосі, ніби зачитував мені обвинувальний акт,– сказав, що прочитав заяву, зроблену мною в «Кур'єрі».

Цієї заяви – кількох рядків, що їх записав за мною по телефону містер Раунд,– я сама ще тоді не бачила. Я сказала тоді Раундові, що «не маю підстав гадати, ніби містер Німмо змінив свій намір вийти з військового уряду».

Я поспішила пояснити Честерові, чому саме містер Раунд попросив мене сказати кількох слів для преси, і розповіла, який жахливий переполох стався у Тарбітоні.

– Ти собі не уявляєш, як вони тебе честять. Там чимало таких, хто вимагає скликати загальні збори, на яких примусити тебе подати у відставку.

– Може, пройдімо до кабінету? – спитав Честер і, пропустивши всіх уперед, щільно причинив за собою двері.

Бутем, побачивши нас, підвівся, щоб вийти. Однак Честер з тим самим урочисто-суворим виразом обличчя дав йому знак лишитися.

Щиро кажучи, все це здалося мені дивним і підозрілим. Тільки зараз я почала розуміти, що накоїла чогось недоброго,– бо стояла перед своєрідним сімейним трибуналом. Примостившись у куточку дивана, Селлі дивилась на мене тим серйозним і переляканим поглядом, яким діти завше дивляться на винних у чомусь батьків.

Честер спинився біля вікна (його улюблене місце; наші обличчя – яскраво освітлені, його – затінене).

– Переполох у Тарбітоні! – нарешті кинув він.– Очевидно, тарбітонці ще нічого не знають.

Я почала пояснювати, що вони чекають на його заяву.

– Містер Гулд каже, що ти ризикуєш втратити надзвичайно щасливу нагоду. Зараз ти міг би повести за собою всю націю. Містер Тек вважає, що ти втратив на цьому кілька тисяч голосів. Містер Браун вийшов з комітету.

–

88

Честер і далі дививсь у вікно. На разі він рвучко повернувся до нас і перебив мене:

– Повести за собою? Але куди? Ось у чому питання!

Він нахилився вперед, і на мить мені здалося, що він тицьне в мене пальцем,– прийом, до якого він з таким успіхом вдавався на мітингах. Натомість він лише скинув голову (вочевидь спіймавши мій погляд і збагнувши, що я сприйму цей жест як надто театральний для сімейної розмови) і повторив, підвищивши тон:

– Куди? Саме про це ми й радимось – Том і я.

Том, як завше, нервово ходив туди-сюди по кімнаті, не випускаючи з рота сигарети, попіл з якої сипався на килим. Мені здалося, що він дещо збуджений (на ньому був потертий старий костюм; пізніше я дізналася, що він чергував цілий ранок біля міністерства оборони, бажаючи записатися добровольцем, і йому пообіцяли, що наступного дня його візьмуть). Том посміхнувся Честерові й сказав:

– Тільки без мене, тату. Роби, як знаєш, як тобі хочеться.

– Не як хочеться, а як буде краще.

На це Бутем сказав з властивою йому багатозначністю:

– Даруйте, сер, але йдеться про моральний обов'язок! Народ чекає від вас лише знаку!

Я ніяк не відреагувала на Бутема, надто він був мені осоружний; сам же Бутем кинув на мене суворий погляд, ніби застерігаючи: «Думай, перш ніж сказати!» й додав:

– Прем'єр-міністр запропонував містерові Німмо очолити міністерство промисловості – чудове місце!

– І цілковита свобода дій! – промимрив Честер.

І зразу ж, ніби випереджаючи мої заперечення, підсів на диван до Селлі й спитав, обійнявши її за плечі:

– А що нам скаже наша дівчинка?

Селлі знітилася, щоки їй запаленіли, вигляд у неї був переляканий. Проте вона швидко опанувала себе й мовила:

– Я вже сказала, тату: звісно, ти мусиш лишитись у кабінеті й воювати з німцями.

Я знала, що подібне звертання до Селлі нічого не варте. Вже давно (хоча Селлі минуло чотирнадцять лише у травні) Честер почав звертатися до неї,– точніше, вдавати, що звертається,– за порадами, так само, як звертався колись до Тома, радячись із ним як з дорослим. Такий хід по відношенню до Селлі, дівчинки практичної і прискіпливої, завжди давав плідні наслідки. Вона була кмітлива й обожнювала Честера.

І все одно цього разу я здивувалася. «Такі вистави він розігрує, тільки коли це йому дуже потрібно,– думалося мені.– У чому ж тут річ?»

Я вже розуміла, що Честерові кортить зайняти обіцяне «чудове місце», яке забезпечувало йому «цілковиту свободу дій». Річ, як на мене, аж ніяк неможлива: не міг же він і справді зламати присягу й «перекинутись у ворожий табір», особливо після того, як чотири інші міністри, що теж виступали проти війни, вже подали у відставку! І я зауважила, що Селлі, очевидно, не дуже добре уявляє собі, який настрій панує в Тарбітоні (натякаючи на те, що цього не уявляє собі й Честер!), і який загальний стан речей.

Честер зірвався з місця й метнув на мене такий лютий погляд, ніби я була його запеклим ворогом.

– Який загальний стан речей? Жахливий! Нічого подібного ніхто й уявити не міг! Але зваж на мою ситуацію! Прем'єр-міністр сказав мені: «Це поклик батьківщини, замінити вас не може ніхто!» Бутем має рацію, це мій обов'язок, мій моральний обов'язок – переглянути свою позицію, не боячись можливих ускладнень і не зважаючи на те, що деякі безвідповідальні писаки на зразок Раунда по-зрадницькому ускладнюють ситуацію, яка й без їхнього втручання – критична.

Сказав – і пішов до виходу. Побачивши, як розлютила його моя «зрада», я почала виправдовуватися: таж я повторила Раундові його, Честера, власні слова, сказані ним лише тиждень тому, Честер спинився біля дверей.

– Хіба може твій Раунд зрозуміти, що це буде особлива війна,– роздратовано кинув він.– І триватиме вона кілька років, а весь цей газетний галас забудуть через шість місяців.

Він вийшов, і більше того дня ми з ним не бачились (він уникав мене – достеменна ознака того, що моя поведінка надзвичайно його обурила),– до самого від'їзду на всім відому конференцію у Сассекс до лорда Г., власника кількох газет, де вони гуртом виробили Честерову заяву для преси. З цієї заяви я дізналася вперше про Честерову «зраду». Він пояснював, що «глибоко помилявся», бо не міг собі й уявити, що цивілізовані люди здатні зробити замах на саму цивілізацію, релігію та свободу, основа яких – незламність слова, що його дає людина. І тому, хоч як це для нього боляче, він змушений,– і кожен, хто хоч трохи його знає і хто шанує його ім'я, зрозуміє,– він змушений, підкоряючись голосові сумління, стати на бік справедливої справи, на оборону миру й свободи,– виступити проти агресії, для якої немає іншого визначення, крім «диявольська».

Досі не можу забути того здивування, з яким я читала Честерову заяву. У всіх на очах Честер справді одверто «перекинувся», і при цьому вийшло, що він вчинив совісно, ба навіть благородно, щиро визнавши помилки. Слова його дуже мене тоді зворушили, мені довелося визнати (як і багатьом його прибічникам, котрі щойно були вельми обурені з його вчинку), що я недалекоглядна, обмежена й «політично незріла» людина.

І поступово я переконала себе в тому, що Честер направду не міг передбачити підступного нападу Німеччини на Бельгію, що у військовому кабінеті він незамінний, і що його святий обов'язок, як він сам про це сказав,– відмовитися від слова, яке він давав цілком за інших обставин; у житті, мабуть, не завжди можна дотримуватися своїх обіцянок.

І це справді так. Спробуйте довести, що, зламавши слово (і поставивши на кін власну честь!), Честер не вчинив подвиг! Гадаю, він і сам у це тоді повірив (якщо при всіх його життєво важливих громадських обов'язках у нього лишався час думати взагалі про такі речі). І вже, звичайно, повірив у це потім.

Щоправда, я однаково не могла позбутися якогось неприємного відчуття (якщо не помиляюсь, цим до певної міри я й намагалась пояснити свою подальшу «легковажну й нерівну поведінку»), але спричинилося до цього не Честерове «ренегатство», а зовсім інше – його погляд і тон, яким він сказав мені: «Вся ця метушня скоро забудеться». Важко було відігнати думку, що за цими словами стояв тверезий політик, який чудово все розрахував,– вони означали тільки одне: «Так, я можу безкарно зламати слово, бо у стрімкій зміні світових подій все швидко перетреться». Не хочу сказати, що я тоді багато думала про це: я надто була стривожена долею Тома, надто заклопотана, щоб знову й знову повертатися до питання, чому ця фраза так міцно засіла мені в голові і чому вона мені така неприємна.

Годі й казати, що Честер не помилився у своїх розрахунках. Уже не за шість місяців, а за шість тижнів (правда, за ці шість тижнів німці підійшли до Парижа) навіть я здивувалася, дізнавшись, що Раунд написав у «Кур'єр» про велику зраду, а Гулд вивів Честера з кількох релігійних комітетів. Я не могла зрозуміти, як вони можуть бути такими сліпими. Вся метушня навкруги «зламаного слова» стала такою ж давньою історією, як атаки Піля [19]19
  Піль Роберт (1788—1850) – прем'єр-міністр Англії, за якого у 1845 році були скасовані високі податки на закордонну пшеницю, що було невигідно для лендлордів.


[Закрыть] на парламент за відміну хлібних податків.

89

Ці перші тижні видалися мені вічністю. Чомусь вважають, що за спокійного життя час минає повільно, але це не так. Ніщо так не уповільнює час, як постійні турботи, загальна нервозність та різка зміна подій. Честер працював день і ніч, іноді навіть не лягав спати; траплялося, подрімає півгодинки на канапі не роздягаючись – і знову до роботи. Том місив грязюку у військових таборах і набував солдатського досвіду. Перший цепелін уже скинув свої бомби, а я намагалась поєднувати свої громадські обов'язки (як місіс Німмо, дружина одного з військових лідерів, я мала очолювати чимало всіляких комітетів і щоденно відвідувати госпіталі) з клопотами по господарству, а за нових і надзвичайно важких умов це було нелегко. То були часи воєнного лихоліття, і люди йшли до нас чередою – з раннього ранку (вже вдосвіта біля наших дверей сиділи солдати-відпускники, хто з важливим повідомленням, хто зі скаргою, а хто просто так, бо залишився без грошей) до пізньої ночі (коли на таксомоторах з'їжджалися Честерові колеги з секретарями). Усіх їх треба було нагодувати, до того ж з'являлись вони зовсім несподівано. Були вони здебільшого люди чужі, незнайомі – Томові приятелі по табору, мільйонери, що одержували від Честера вигідні контракти на поставки сировини, генерали, що намагалися пропхати свої плани військових дій – народ непоганий, але дуже різний, звести всіх разом було важко. Може, тому вони й поводилися в нашому домі, як у готелі. Хоча політика відкритих дверей ішла від Честера (він був переконаний, що найціннішу інформацію дають йому офіцери, які прибули безпосередньо з передової, і навіть солдати). Сам він сидів угорі, зачинившись у себе в кабінеті, і навіть мені не дозволялося приводити до нього абикого,– крім кількох довірених осіб з «особливого списку»: там був газетний магнат лорд Г. та кілька найвпливовіших міністрів. Втім, Честер дуже сердився, коли до нього не міг прорватися котрийсь із тих, хто прибув з Франції.

Я не могла скаржитися на нові порядки в нашому домі. Людина, яка завдала собі на плечі тягар турбот військового міністра, варта того, щоб їй забезпечили твердий робочий режим; така людина – наче ціла установа, яка не зможе існувати без чіткої організації. Тому іноді мені доводилося впродовж цілих годин займатися візитерами, і наші видатки, передусім на спиртне, неймовірно зросли. Дякувати богові, вже на другому році війни Честерові акції почали давати прибутки, і ми нарешті хоч якось зводили кінці з кінцями. Я переконалася в тому, що велика людина, у всякому разі, державний діяч, який стоїть біля керма, має неодмінно бути багатієм. Звичайно, прем'єр-міністрові держава дає все необхідне для ведення домашнього господарства, і навіть оплачує його слуг; у нас нічого такого не було, крім Честерової щомісячної платні та полісмена, котрий мав стежити за тим, щоб анархісти чи ірландці не прирізали, бува, нас у ліжку.

І все одно якось хтось кинув у вікно їдальні бомбу, котра лише випадково не вибухнула. Але на такі інциденти ми вже не звертали уваги (кому з міністрів тоді не погрожували!): саме тоді почалася битва біля річки Соммі [20]20
  Соммі – річка у Франції, що впадає в Ла-Манш, де англо-французькі війська влітку й восени 1916 року намагалися прорвати оборону Другої німецької армії; з обох боків загинуло тоді понад 1,3 млн. вояків. Тут 15 вересня 1916 року англійці уперше в світі вивели на поле бою танки.


[Закрыть]. Том уже вислужився на офіцера (а бути офіцером утричі небезпечніше, ніж простим солдатом), і ми самі не розуміли, як могли в такі страшні часи їсти й спати, не кажучи вже про прийоми гостей та вибір нових капелюшків.

Але з часом ми переконалися: в цій новій для нас ситуації життя тривало так, ніби нічого й не сталося,– незважаючи на всі драми, так само як і на героїзм, до якого теж усі помалу-малу звикли. Адже пароплавом кермують однаково – і коли він іде річкою, де найбільша глибінь п'ять футів, і коли він виходить в океан, де глибина п'ять миль.

90

На другому році війни Раунд звинуватив Честера у заздалегідь запланованому вбивстві юнака на прізвище Броум.

Ось коротко суть справи: цей хлопчина організував страйк, у нього забрали бронь і відправили на фронт, де він першого ж дня помер від серцевого нападу. Очевидно, мав хворе серце і був непридатний до військової служби.

Відверто кажучи, той Броум завдав нам чималого клопоту (то були часи, коли містер Ллойд Джордж розпочав «кампанію» за поліпшення військової бази, і кожен страйк означав нові жертви серед наших солдатів), а Честер, звичайно, не міг знати про його хворе серце. Йому доповіли про це лише після того, як Броум помер. Медична довідка про стан його здоров'я загубилась у морі інших не дуже термінових і нікому не потрібних паперів.

Висновки про терміновість і важливість будь-якого папірця робив не Честер, а його численні секретарі. Щиро кажучи, можна було б нагадати багато випадків, прикріших за історію з Броумом, навкруги яких, однак, ніхто не зчиняв галасу: міністрові хоч не хоч доводилося бути «безсердечним», не міг же він втручатись у кожну дрібницю. Міністри існують не для того, щоб вирішувати проблеми окремих людей, у них на це немає часу, вони заклопотані проблемами цілих «класів» та «прошарків».

Честерові друзі всі в один голос радили йому викинути «цю нещасливу Броумову справу» з голови; і справді, якби Честер дозволив собі брати близько до серця кожну таку історію, вбачаючи в ній щось більше, ніж рядовий «випадок» і чергові неприємності для себе, він тільки псував би собі нерви й не зміг би працювати на такій відповідальній посаді.

Я була дуже сердита на Раунда за його несправедливі напади на Честера. За місяць після цієї історії, коли Честер давно вже дав усім вичерпні пояснення щодо справи Броума, в нас був званий обід. Я саме переодягалась, власне, збиралася надягнути сукню (до речі, вельми гарненьку; на цьому етапі війни ми вже не «вбирались», як раніше, але Честер наполіг, щоб того вечора я була у найкращій сукні) – і раптом почула якісь вигуки з вулиці. Спершу я не звернула на них уваги – на думці в мене було зовсім інше. Жінка, як правило, подумки вирішує водночас добрячий десяток справ,—і, старанно водячи пушком по щоці (Честер не зносив і натяку на пудру), я згадувала Тома, тривожилася за Джіма, від якого вже понад два місяці не було жодного рядка, і благала бога, щоб обід смакував сьогодні гостям (у нас тоді саме почалася «криза з обслугою») і злостилася на взуттєву крамницю, котра досі не прислала мені нові черевички. Підвівшись, щоб одягти сукню, я нарешті звернула увагу на галас за вікном, але перш ніж узяти сукню з рук покоївки, вирішила визирнути у вікно й переконатися, що «наш» полісмен розчистив доволі місця для проїзду гостей.

Натовп зібрався не дуже великий, і ніякими неприємностями нам це не загрожувало (не було тієї маси «професійних» роззяв, котрі неодмінно позбігалися б сюди, якби інформація про званий обід потрапила у пресу). А причиною галасу стало те, що «наш» боббі, бажаючи розчистити вхід, відштовхнув од дверей якогось літнього джентльмена; над ним схилилась якась блякла жінка з височенним чолов'ягою у старомодному капелюсі; вони кричали, щоб поліцейський не чіпав старого. Старий теж кричав щось незрозуміле, його циліндр валявся на бруківці, і жінка, піднявши його й почистивши рукавом, намагалася начепити той циліндр старому на голову. Раптом я впізнала в цій жінці Дейзі і зрозуміла, що старий джентльмен – це Гулд, а високий чолов'яга – Раунд.

Я не на жарт перелякалась (не дай бог зчиниться скандал, який потрапить потім у газети, для Честера це була б велика прикрість) і, швидко влізши в сукню, побігла вниз. Містер Гулд розпалився і не хотів нічого слухати, а Дейзі ще й досі намагалась одягти на нього циліндр. Я пояснила полісменові, що це наші друзі, і запросила містера Раунда в дім, але він демонстративно заявив, карбуючи кожне слово, що це неможливо.

– Надто пізно, місіс Німмо! Нам тричі відмовили у прийомі, а тепер ще й спустили на нас оцього цербера!

– Але ж, містере Раунд, полісмен просто не знав, хто ви.

Раунд підвищив голос (звертаючись більше до натовпу, ніж до мене):

– Хіба ви не знаєте, що через отой ганебний лист містера Німмо, адресований у «Лілмут стандарт», містер Гулд змушений був зняти свою кандидатуру до ради графства?

– З якої ж такої причини, містере Раунд?

– Ой лишенько! – заголосила Дейзі, яка, як завжди, нікого й нічого не слухала.– Примусьте його одягнути капелюха. У нього цілий тиждень нежить, не вистачало, щоб він застудив легені, тоді вже зовсім зляже.

– Справа в тому, місіс Німмо, що ваш чоловік ударив ножем в спину свого старого друга, і, можливо, вбив його.

– Ой лишенько! – верещала Дейзі.– Хай би вже хутчій приїхала машина!

Містер Раунд, котрий намагався тримати себе в руках, але раз у раз вибухав гнівом, тут же виголосив промову, в якій накликав усі земні кари на голови зрадників, що продали і свій клас, і свою ідею, перетворившись на лютих і мстивих гнобителів, що переслідують чесних людей, які насмілились мати власну думку й боронити її. Отже, я не менше за Дейзі зраділа, коли нарешті під'їхала їхня машина, і Гулд зробив спробу влізти до неї. Він так знесилів, що Раундові довелося припинити свій монолог і допомогти нам підсадити старого, а потім, уже в кабіні, підтримувати його за плечі, щоб той часом не випав. Гулдове тіло раптом на якусь мить обм'якло, і я, жахнувшись, подумала, що він от-от сконає.

Тим часом Дейзіному спокоєві можна було тільки позаздрити. Побачивши мій переляк, вона поцілувала мене й почала втішати своїм пестливим голосом:

– Сердешненька ти моя! Треба ж було, Ніночко, щоб це сталося саме тоді, коли в тебе обід! Але що ти хочеш від тарбітонців! Викинь їх з голови, іди собі, дорогенька, у тебе свій клопіт.

І справді, Гулдова неміч і Раундові монологи про якийсь лист у лілмутську газету так вибили мене з колії, що я забула про час. Я заклякла, розгублена, знетямившись так, ніби мене вдарило – і раптом побачила, що стою посеред юрби, яка з величезною цікавістю вивчає мою вечірню сукню. Мені стало ніяково й гидко, я жахнулася і цих людей, і (як не дивно) самої себе. Огида, ніби нудота, підступила мені до горла, і, підхопивши спідницю рукою, я метнулася сходами нагору.

91

Лють безпорадної людини, очевидно, тому така жахлива, що мимоволі починаєш думати: скільки ще є на світі тієї кривди, і як легко вона може впасти На твою голову і розчавити вже тебе, а не когось іншого. Мені й досі ввижалися зойки старого Гулда, а перед очима стояло його набрякле кров'ю обличчя і ноги, що дрібно тремтіли, як у лихоманці, коли ми з Дейзі пхали його в машину, щоб нарешті змусити змовкнути (нам це вдалося лише завдяки тому, що він був надто старий і кволий). І коли я підіймалась у вітальню, в мене самої тремтіли коліна,– так, ніби я щойно врятувалася від чогось неймовірно страшного.

І як же я здивувалася, коли, увійшовши до вітальні, побачила Честера в його улюбленому велюровому піджаку; він стояв, спершись ліктем на камін, а поруч, наче два охоронці, стовбичили Бутем з величезною купою паперів (не сумніваюся, що то все була макулатура, але Бутем вважав, що з паперами він має солідніший вигляд) і Селлі.

Селлі недавно звільнили від школи, щоб вона могла «вносити свою пайку у справу війни»; дівчинка була тепер уже вища за мене на голову. Тепер уся ця трійця поглядала на мене зверху вниз: на обличчі Селлі читався серйозний, але трохи поблажливий докір, у Бутема був чисто баранячий погляд, дурний або пихатий,– залежно від того, як до нього ставитись; а Честер стежив за мною з тим іронічним виразом обличчя, який він засвоїв ще з часів моєї «зради» на початку війни, той погляд означав: «Ану, що там ще вигадала наша люба леді?»

Уже давно, від часів моєї «зради», я не дозволяла собі критикувати Честера – в жодній формі, навіть натяком. Він був невисокої думки про мої розумові здібності, але варто було мені хоч трохи розбігтися з ним у поглядах, як він одразу починав сердитись. Віддамо Селлі належне: вона не раз брала на себе важкий обов'язок повідомляти Честерові неприємні новини, як-от, приміром, коли ми дізналися, що його водій продає газетам секретну про нього інформацію.

Я анітрохи не ображалася на Честера, чудово розуміючи, що сюди домішуються його почуття до мене (чи принаймні дещо характерне лише для нас обох,– для нього й для мене). І справді, коли я, на Честерову думку, часом не виявляла належного захвату щодо якогось його чергового політичного кроку, він частенько мстився на мені як на жінці, використовуючи для цього наші «інтимні взаємини». Не хочу вдаватися до подробиць, щоб довести це, та навряд чи знайдеться жінка, котра не знала б, як і в який спосіб сердитий, ображений чоловік уміє, ніжачи жінку, дати їй зрозуміти, що вона для нього – лише звичка, нудний подружній обов'язок, та й годі.

Однак зараз, може, тому, що я була така схвильована, а скоріше просто через те, що ці троє так на мене дивились, я, забувши про небезпеку, спитала Честера, чи він чув, що говорив про нього містер Раунд.

– Ти й справді написав про нього у лілмутську газету?

– Ти не гірш за мене знаєш, що Тед нажив собі капітал на минулій війні.

– Невже ти знову витягнув на світ божий цю стару історію? Це було так давно.

– Я тільки сказав, що людям, які нажилися на війні, не випадає так заноситися перед старими товаришами по партії,– лише тому, що вони по-різному розуміють свій громадський обов'язок! Зрозумій, Ніно, мені шкода Теда, але він сам мене спровокував на це. Він стає небезпечний – намагається розколоти партійні лави у своєму виборчому окрузі!

– Він постійно бере тата на глузи! – обурилась Селлі.– Не кажу вже про нетактовність! Влаштувати скандал саме сьогодні – це вже просто підло!

По тих словах вона наблизилась до мене, начебто бажаючи поправити намисто у мене на грудях, і зробила при цьому знак губами й очима, який, очевидно, я мала зрозуміти як прохання у жодному разі не дратувати зараз Честера.

Та я й сама зрозуміла, що вибрала дуже неслушну мить для такої розмови. Вже цілий тиждень Честер був у стані нервового збудження. Річ у тім, що Ллойд Джордж саме почав організовувати в парламенті опозицію (широкі кола ще не знали про урядову кризу), і Честерові разом з кількома іншими найважливішими міністрами належало тепер зробити вибір між ним та містером Асквітом. Ніхто не був певний, що Ллойд Джордж переможе, а в разі поразки йому та його прихильникам довелося б подати у відставку.

Як висловився Честер, на карту було поставлено не лише його майбутнє, а й наша перемога у війні. І наш сьогоднішній вечір (ми чекали газетного магната лорда Г. і трьох міністрів) мав поставити всі крапки над «і».

Більше я не промовила й слова. Тут саме почали прибувати гості, Честер умить змінив тон і почав демонструвати по відношенню до мене виключну галантність. А я все одно думала: «Хай мені буде зле, та я цього йому не подарую. Він не бачив, як старий упав на бруківку».