Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 28 страниц)

І вілла, і ландо, і діаманти – все це «вийшло само собою». Якщо вірити Гулдові, то у новому домі «просто було зручніше», а на ландо, враховуючи всі його поїздки, він навіть «заощадив», і Дейзі (у що я охоче вірю) анітрохи не соромилася цих витрат. Кожного разу, коли ми з нею зустрічалися (приїжджаючи у Лондон, Дейзі неодмінно тягала мене за собою по всіх крамницях, а коли мені траплялося бути в Тарбітоні, вона й там не відставала від мене ні на крок), я переконувалась, що вона й надалі так житиме – на лезі невтримних веселощів і панічного жаху перед чоловіком. Вона здригалася від кожного його погляду – і зухвало підсміювалася над Гулдом за його спиною. І щоразу жалілася мені: «Боже ж ти мій, боже, ну хай би він хоч раз вчинив по-моєму!»

Проте я мала нагоду спостерегти, як Дейзі домагалася від Гулда нової коляски; тоді вони ще були барбітонцями й мешкали у старому домі. Почалося з того, що Дейзі одного разу (при мені, я була потрібна їй для куражу) раптом сказала:

– Як шкода, що у нас тільки одна ця тарадайка. Піде дощ – і вся сукня забрьохана. Та й трясе в ній просто жахливо: так можна й зуби собі повибивати.

Гулд відповів щось на зразок такого: коляска, мовляв, ще справна, бо нею їздила і його матінка, і жодної скарги від неї він ніколи не чув.

– Я й не прошу купити іншу,– зітхнула Дейзі,– я просто кажу: «Як шкода!»

А після того – пішло-поїхало. Всі її туалети раптом промокали до рубця (іноді вона навіть примудрялася порвати їх), а з коляскою весь час бувала якась халепа: то вона перекидалася у кювет, то налітала на перший стрічний шарабан. Варто було Дейзі виїхати з двору, як з нею неодмінно траплялося якесь лихо. У всьому, звичайно, була винна «оця стара тарадайка, що розсипається на очах – ну просто не знаю, що з нею робити».

Я не мала сумніву, що поступово Дейзі й сама почала вірити у свої вигадки. Вона зненавиділа свою «тарадайку» і мріяла про нове ландо. А вже коли Дейзі чогось, бувало, заманеться (як дитині цукерок), вона віддавалася своїй забаганці всіма чуттями й помислами. До всього іншого їм було зась – книжок Дейзі не читала, мистецтвом і спортом не цікавилась, так само як і не мала потреби у тому, що заповнює побут всіх нормальних жінок: не прибирала, не прала, не марнувала часу на балачки з сусідками на базарі й таке інше. Отож їй лишалось одне: жалітися на те, що стара коляска не відповідає її новому становищу, і їй конче потрібна нова. Тому вона по-хвацькому їздила в своїй тарадайці з відчайдушним передчуттям неминучої катастрофи, і не дивно, що коляска надто круто зрізала повороти, перекидалася на узвозі й нарешті врізалась у браму. Вона таки допекла своєму Гулдові, й він купив їй нову коляску. Але не для Дейзі,– пояснював він. Нічого подібного. Просто стара коляска віджила своє, а нова «нагодилася» по слушній ціні (і Гулд, безумовно, вірив, що так воно й було насправді).

Що ж стосується Дейзі, то коли я приїхала у Тарбітон, і ми з нею почали кататися в її славетному ландо по місту, вона почала запевняти мене, що це ландо – чудо, яке «наче з неба звалилося».

75

Як завше, Дейзі тішила мене оповідями про свого повелителя, і ми з нею так голосно реготали, що перехожі з подивом і явно несхвально озиралися на нас. Найбільше вона любила оповідку про те, як одного разу покоївка в готелі, зазирнувши до їхнього номера, заскочила Гулда в ліжку Дейзі («Останнім часом, розумієш, він поклав собі за звичку займатись цією справою зранку, коли мені так солодко спиться! І борони мене, боже, відмовити йому, він ладен тоді з'їсти мене живцем!») і як, рятуючи ситуацію, він зірвався з ліжка, але зачепився сорочкою за нічний столик і розірвав її від пупа донизу.

– Можна сказати, опинився голяка... чистий Адам!.. та ще й, розумієш, саме у розпалі жаги... боженьку мій боже... Дівчина так перелякалася, що мало не впустила тацю із сніданком на підлогу...

Дейзі ось уже стонадцятий раз починала розповідати мені цю історію, але так і не могла довести її до кінця; на неї від сміху нападала гикавка. Та варто було їй згадати, що ми на кілька хвилин запізнюємося до чаю, вона аж затрусилася від страху й доки ми їхали назад, стогнала, скаржачись то на бідних коней («повзуть, як черепахи, але про автомобіль Тедові і не затинайся!»), то на візника («ніколи не зробить як я йому кажу!»). Той страх виявився аж ніяк не надуманим, бо, під'їжджаючи до дому, ми ще здалеку помітили Гулда: він з поважним виглядом прогулювався уздовж фасада, тримаючи в руці годинник. Обличчя йому пашіло від люті: він не терпів, коли зневажали його гідність.

– Ти знову запізнилась? Жодного разу за тиждень не приїхала вчасно!

Скрививши жалюгідну міну, Дейзі підвела на нього маленькі оченята й наморщила низенький червоний лобик.

– Ох, Теде, у всьому знову винні коні...

– Вигадала б щось нове.

– Але то щира правда, Теде. Вгору вони ледве повзуть...

Гулд увіпхнув її в дім, і я чула, як він розпікав її, піднімаючись слідом по сходах. А коли вона трохи згодом спустилася вниз, до вітальні, аби пригостити мене чаєм, її очі та ніс були набряклими від сліз. Мені навіть здалося, що велика червона пляма, яка з'явилася на її лівій щоці, була наслідком добрячого ляпаса, що його заробила моя люба Дейзі. Втім, не виключено, що я тоді помилилась, бо якби він пригостив її ляпасом, вона б неодмінно розповіла мені про це. Вона всім і кожному любила розповідати про свої справи і про те, як вона боїться Теда. Але вже тоді вони почали прибудовувати до вілли новий флігель (будинок щороку розбудовували й перебудовували, починаючи з нової кухні, бо стара була непридатна навіть для того, щоб приготувати в ній сніданок Тедові),– а вже наприкінці року Дейзі їздила на власному автомобілі. Отож не докоряймо Гулдові, якщо він іноді втрачав терпець і міг мазонути по кругленькій фізіономії своєї жіночки, по її рум'яному личкові, такому простенькому (свята простота!) на перший вигляд; насправді ж то була тільки машкара, за якою ховалися підступність і потаємна сила.

76

Саме тому, що Гулд одверто виявляв таку неприхильність до мене і мав у Тарбітоні великий вплив, я завжди намагалася заради Честера (і задля власного спокою) ставитись до нього підкреслено приязно. Того вечора я мала квитки на чудовий концерт, про який вже давно мріяла, але я сказала Гулдові, що, звичайно, відкладу всі справи й неодмінно прийму його – з великою радістю, бо давно вже мрію про цю зустріч.

Здається, я таки передала куті меду: ще не встигши зачинити за собою двері, Гулд накинувся на мене з такими палкими компліментами, що я мало не розгубилась. Я вже казала, що він був трохи схибнутий, отже будь-які взаємини з ним неодмінно мали присмак напруженості, навіть подеколи істерії. Ось і тепер, потискаючи мені руку й запевняючи, що ніхто краще за нього не розуміє, як багато я зробила для Честера, він раптом помітив на моєму обличчі не знаю вже там що: пудру чи зайвину фарби (поглянувши згодом у дзеркало, я переконалася, що й справді поклала цього разу пудру надто густим шаром),– Гулд затявся на слові і скривив таку міну, ніби з'їв кислу-прекислу ягоду. Звичайно, він миттю осадив себе, знову взяв мою руку й зворушливим (але водночас і сердитим) голосом почав запевняти мене, що він добре бачить, яке велике місце я посідаю в Честеровому житті і який значний вплив маю на нього. Він сказав, що давно вже від щирого серця схвалює наш шлюб, бо, взнавши мене краще, зрозумів: така вродлива й освічена жінка, як я,– неабияка допомога Честеровій кар'єрі.

Насправді, слова його означали: я занапащаю Честера, бо живу лише самій собі на втіху. Проте досі він жодного разу не висловлював своєї недовіри у такій компліментарній формі,– мені навіть стало ніяково: він говорив так поважно й так одверто намагався завербувати мене у свої прибічники.

І далі, ніжно потискаючи мені руку, він сказав:

– І ви, Ніно, і я,– ми обоє з вами знаємо: якщо людина занапастила свою безсмертну душу, її не замінять ніякі земні блага.

Мені не хотілося ображати бідолаху, і замість відповіді я тільки спитала (не заперечувати ж йому: Честер привчив мене, що це найкращий спосіб суперечки з «важким» дискутантом),– невже він і справді вважає, що Честер «занапастив душу»?

Містера Гулда аж пересмикнуло; здавалося, він зараз заволає, та він лише спитав:

– Невже ви не бачите, як він змінився за ці роки?

Тоді я у свою чергу спитала, чи не здається йому, що ми всі потроху змінюємося з плином часу,– особливо якщо переїздимо в інше місто і починаємо нову справу.

– Так,– погодився він і додав.– Це Лондон занапастив його, високе лондонське товариство.

Він помилявся, ми не належали до «вищого світу», то тільки так здавалося. Звичайно, нас приймали у вищому лондонському товаристві, у вишуканих домах (наприклад, леді Уорвік, що дотримувалася доволі радикальних поглядів, була з нами у дуже дружніх стосунках), та я не належала й не могла належати до цього кола, бо там у мене майже не було рідні, крім кузена Порті, котрий, на жаль, зовсім не виїздив у світ, бо для цього він був надто ледачий. Я, одверто кажучи, дякувала богові, що ми не буваємо у вищому світі,– приналежність до вибраних накладає на вас обов'язок бути людиною «компанійською», ви повинні ублажати там навіть вельми нудних людей, а їх задосить і в нашому політичному колі.

Звісно, Гулдові (який був переконаний: кожен, хто має титул лорда, тим самим вже належить до вищого світу) я не могла цього пояснити. Тому я тільки поцікавилась: чи він уважає, що нам не слід влаштовувати прийомів? Та він лише вирячив на мене свої божевільні очі й відповів, що коли маєш справу з дьогтем, не можна не закаляти рук своїх.

Мені стало щиро шкода бідахи, який не мав змоги,– і тут уже нічого не вдієш,– знатися на тому, чого він не міг осягнути розумом, а був він людиною геть неосвіченою і майже про все мав хибне уявлення. Тож я лише зауважила, що подібні звинувачення Честер сприймає дуже вразливо. На це Гулд розповів, що підстав для переживань незабаром побільшає, бо рада радикалів загрожує позбавити Честера своєї підтримки і хоче висунути на його місце іншого кандидата, «котрий буде представником істинних християн і підніме свій голос проти ворогів наших, які, жадаючи крові людської, хочуть ввергнути Європу у війну».

77

Ці його слова дуже мене стривожили і, не дочекавшись повернення Честера, я зателефонувала йому на роботу й попередила про Гулдову появу та про його погрозу. Честер відповів мені спокійним тоном, що чекав цього візиту і що Тед ніколи й уявлення не мав, що таке справжня політика.

Останнім часом мені було дуже тривожно за Честера. Енергійний та ще міцний з вигляду, він тепер швидко втомлювався, а у пригніченому стані впадав в апатію або вередував,– чисто як мала дитина, яка повернулася з гостини надто збудженою і тепер не може вгомонитися. Того вечора, покінчивши зі справами, Честер повернувся додому надто похмурий, відмовився від вечері, а коли я нагадала, що Гулд намірявся зайти до нас іще раз, голосно застогнав.

Яка ж я була здивована і як зраділа, коли кількома годинами пізніше Честер увійшов до моєї кімнати веселий і бадьорий (він ішов навшпиньки, а то свідчило, що він гарячково обмірковує якийсь важливий хід) і несподівано сказав:

– І все одно всупереч усьому Тед залишився моїм вірним другом.

– Сподіваюсь, він говорив з тобою пристойно, не так, як зі мною?

– Антивоєнні настрої – велика сила, особливо на периферії, і той, кому вдасться мобілізувати її, зможе вважати...

Він замовк, бо саме знімав сорочку.

– Хіба ти не вважав ці настрої украй небезпечними?

– Хіба існує щось небезпечніше за війну? Ну й, нарешті, ми називаємо себе християнами...

Він витримав ще одну паузу, а потім розважливо сказав, що люди чомусь починають забувати саму сутність християнства, його велику істину,– під істиною він, звичайно, розумів істину практичну, себто таку, яка приносить безпосередню користь. Хіба хто наважиться сказати, що християнські мученики жертвували своїм життям не для загального добра?

Задумавшись на якусь мить, він уже зовсім іншим тоном (і з тим виразом обличчя, з яким чоловіки звичайно обговорюють із своїми жінками домашні справи) скінчив:

– Він хоче, щоб я подав у відставку на знак протесту проти військово-морських кредитів.

І засміявся, побачивши, як це мене ошелешило.

– Та не дивись на мене з таким жахом! Гулд запевняє, що не мине й року, як я повернуся, але вже прем'єр-міністром.

– А якщо почнеться війна, і ми її програємо?

– Тоді, якщо вірити Тедові, я стану першим президентом Британської республіки.

Я розгубилася й не знала, що сказати. Коли Честер «увіходив у раж», він буквально пульсував ідеями, і мені в такі хвилини було нелегко йому підігрувати. Найнеймовірніші думки й почуття змінювалися в нього з такою блискавичною швидкістю, що здогадатися, на чому він спиниться, було майже неможливо.

І, перше ніж я спромоглася бодай що відповісти йому, Честер, кинувши на мене суворий погляд, мовив:

– Ти вважаєш, що я верзу казна-що, але Тед не такий вже й дурень. Якщо ми програємо війну, Британія справді може стати республікою. І коли прем'єр-міністр, хай то буде Ллойд Джордж або хтось інший,– а з ним і всі його військові міністри вийдуть з гри, мої шанси прийти до влади будуть чи не найбільшими. Хто ще може мати такі шанси?

Я поспішила запевнити Честера, що вибір, безумовно, повинен упасти лише на нього. Проте йому не так легко було догодити. Він уривчасто кинув:

– Гаразд! Облишмо пустопорожні теревені! (Це означало, що Гулд не такий, як я, він вірить у його, Честерове, майбутнє). Треба негайно взятися за Тарбітон. Рушаю туди відразу ж – аби тільки не спізнитись на нічний поїзд. Можеш зібрати мені валізу?

Ось за яких обставин я вперше дізналася, що Честер «узяв круто ліворуч» у 1913 році, уперше познайомившись з його «маккіавелівською» тактикою, через яку його трохи згодом почали називати «втіленням підступності й лицемірства».

Я щойно процитувала опублікований минулого тижня відгук на книжку «Мемуари міністра», де наводяться рядки з Честерового листа, у якому він пише, що «має намір поставити на пацифізм», бо хоча й досі «можна лише гадати», чи вдасться уникнути війни, чи ні, деякі впливові й добре згуртовані кола виборців, безумовно, настроєні проти будь-яких військових приготувань.

Рецензент називав ці визначення безсоромною відвертістю. На мою думку, він був несправедливий до Честера,– або просто не розумів поточної ситуації. Протягом двадцяти років я провела в оточенні політичних діячів (не почуваючи до них особливої шани), і до сьогодні переконана, що «лицемірства» та «маккіавелізму» серед них набагато менше, ніж серед представників так званого простого люду.

Зрештою, хіба політика не є щось аналогічне війні (адже й зараз у багатьох країнах багатьох переможених політичних діячів розстрілюють і навіть піддають нелюдським тортурам)?! І, звичайно, люди, яким доводиться воювати за своє місце в житті (принаймні за місце в політиці), дивляться на речі не зовсім так, як ті, хто лише працює та їсть.

Нікому й на думку не спаде звинувачувати солдатів, коли вони вдаються до будь-яких хитрощів, аби лишень врятувати своє життя або знищити свого ворога. І я не вбачаю нічого злочинного в тому, що люди, які збиралися в нашому домі, обговорювали (як на мене, то навіть частіше, ніж слід), як їм «обійти» консерваторів, пообіцявши їм «якусь дещицю, котра ні до чого нас не зобов'язує». До речі, це нерідко пропонували навіть «глибоко порядні» люди, ті, що, поза всяким сумнівом, ніколи не принижувалися до наперед обміркованої брехні.

Та й взагалі, мені здається, справжнього лицемірства тепер уже не стрінеш. Образи Тартюфа та Пексніфа завше здавалися мені трохи надуманими, принаймні нежиттєвими. Для чого людям лицемірити, коли вони без особливих труднощів можуть примусити себе повірити в те, у що їм вигідно вірити?

78

Якось, коли Джімові було сімнадцять, він підкликав мене й запропонував покататися на ялику майора Фрієра; сам майор кудись поїхав, але (сказав Джім) нам дозволено взяти його ялик.

Надворі був березень, холодно й навіть штормило, рибалки й ті пригнали свої човни у гавань. Вони ж і попередили Джіма, що вітер дужчає, пахне добрячим штормом, і тільки божевільний ризикне за такої негоди вийти у відкрите море.

Однак у цьому застереженні рибалок Джімові вчувся «виклик», а Джім, засліплений пихою та гордощами (або, вірніше, своєю ослячою, як вважала тітонька, впертістю), ладен був ліпше піти назустріч смерті, ніж відмовитись від свого задуму. До того ж саме сьогодні в нього кінчалися канікули, а вдруге такий шанс міг йому не трапитись.

Від самої лише думки про катання на ялику в таку негоду, не кажучи вже про вихід в Атлантику, мене пересмикнуло. Та Джім з притиском сказав, що він один не може розірватися – мусить же хтось стояти на шкотах, коли він вестиме «цю стару неповоротку шаланду». І мені не вистачило духу відмовитись. Я лише промимрила щось собі під ніс про шторм і про майора, який ніколи не дозволяв нам брати ялик у негоду. На це Джім відрізав, що у старого майора просто слабкі нерви, і взагалі, якщо я боюся намокнути, він охоче візьме з собою кузена Монка, а цього хлопчиська я ненавиділа усім єством. Звісно, я, не роздумуючи, відповіла, що вийду з ним у море, що просто палаю бажанням зробити це якнайшвидше.

Та не встиг наш вітрильник повернути за косу, як ми переконалися, що рибалки та майор мали рацію. На наше суденце обрушились різкі пориви вітру, які мало не поклали його набік. Хвилі перекочувалися через палубу від носа до корми.

Ми спробували повернути назад, у гавань, та було вже пізно; і скоро стало ясно (нас дуже швидко відносило у море), що до берега нам уже не пристати. І тоді у мене (я була не на жарт перелякана) вихопився відчайдушний крик:

– Ми не зможемо повернутися назад!

– Назад? – умить відгукнувся Джім.– Ти гадаєш, ми вийшли з Лонгуотера, щоб туди й повернутись?

– А куди?

– У мене зовсім інший план. При такому погожому вітрі саме час іти у Каллакомб.

Каллакомб – маленьке рибальське селище миль за десять від нас, якщо йти вздовж узбережжя, і ми справді мали намір якось там побувати, звісно, не за такої погоди. Каллакомб оточували скелі, небезпечні і під час припливу, і під час відпливу, там була дуже незручна гавань з кам'янистою мілиною та вузеньким проходом.

Я сказала, що нам ні за що у світі не вдасться увійти у Каллакомб при такому штормі, навіть якщо ми доберемося туди,– нас розтрощить на мілині об каміння.

Але Джім, який уже розвернув ялик за вітром, спокійно відповів:

– Шторм? Де ти бачиш шторм! Не мели дурниць! При такому вітрі саме йти на Каллакомб.

Я розуміла, що він повернув у протилежний від Лонгуотера бік лише для того, щоб остаточно не втратити моєї поваги після того, як не зміг би увійти у лонгуотерську бухту, і Тепер, намагаючись вивернутись із доволі скрутного становища, Джім запевняє мене, що кращої погоди для поїздки у Каллакомб годі було й бажати.

І справді, тепер (тобто через дві хвилини після того, як Джім розвернув ялик за вітром) у нас уже не було вибору. Нам лишалося тільки тримати ніс за вітром і спробувати йти туди, куди несли нас хвилі, що перекочувалися, або, точніше, неслися по палубі (як це завше буває на буряному морі, коли вітер змінює напрям чи раптово дужчає), сягаючи самої щогли або принаймні бізані.

Я вже говорила, що не люблю моря. Я визнаю тільки таке плавання під морськими вітрилами – теплого літнього дня покататися по затоці Лонгуотер, коли віє приємний легкий вітерець, зручно вмостившись десь на кормі й наперед тішачись упевненістю, що в належний час неодмінно вип'єш свою чашку чаю. Тепер можете собі уявити, що я пережила того вечора, потрапивши в цей скажений буревій (нічого жахливішого в своєму житті я не спізнала), та ще й на такому нікчемному човникові. Навколо непроглядна темрява; вітер виє так несамовито, ніби на ванти здерлася зграя переляканих котів; шторм скаженіє, зусебіч тебе січуть льодяні згустки, що б'ють по вітрилу, наче картеч; а навколо стоїть суцільний рев (кажуть, море дійсно реве, але щоб отак!); завивання, свист, дзеленчання (наче оскаженіла юрба трощить вікна), шипіння та гуркіт, від якого от-от, здається, трісне голова; човен жбурляє і крутить з такою силою, що втриматися на ногах неможливо, щомиті ризикуєш опинитися за бортом.

У кабіні, невеличкому приміщенні для стернового (про те, щоб вийти на палубу, не могло бути й мови!) мене кілька разів шварконуло об днище; оскільки ми були мало не по шию у воді (вона мала виливатися сама, але прибувала надто швидко й стояла майже по віконце), я щоразу захлиналася й ледве не віддала богові душу в самому човні. А одного разу Джімові довелося витягати мене з води за коси, і він, лаючись, кричав, що мороки зі мною багато, а користі – чортма; та я була надто приголомшена всім, що діялося навколо, і ніяк не реагувала на його лайку. Я справді була вкрай жалюгідна.

Втім, переляк переляком, а я таки виконувала Джімові команди, коли він (вчепившись обома руками у румпель) кривив рот у мій бік і рвучко підсмикував голову, що означало «попускай» чи «вибирай» линву.

По кількох годинах такого страхіття (а, може, минула тільки одна година) вдалині нарешті забовванів каллакомбський маяк, і коли висока хвиля здіймала нас угору, ми бачили внизу вогні селища.

Намагаючись триматися на хвилі, Джім (він таки був гарний стерновий) узяв курс на ці вогні, і незабаром ми підійшли до входу в затоку і здавалося, що увійти туди дуже просто.

Ми йшли тільки під двома вітрилами, на фок-щоглі та бізані (зовсім маленьке трикутне вітрильце), та мчало нас уперед із швидкістю кур'єрського поїзда, і кожна друга хвиля (з тих, які минали палубу), проходячи під кормою і могутніми ривками здіймаючи нашу посудину вгору, несла нас на каміння, наче легеньку тріску.

По ліхтарях на молу було видно, що приплив починає спадати, і там, де мілина, води значно поменшало. Хвилі перекочували через той перекат на всьому його обширі і, з гуркотом розбиваючись, здіймали вгору бризки й шумовиння не менш як на двадцять футів. За якусь мить ми вже були там, на перекаті.

– Кінець! – майнуло у мене в голові.– Зараз нам буде кінець. І нащо я, дурна, погодилась? Джім свого домігся – він таки доконав мене.

Тепер наша загибель і справді була неминуча.

І раптом у нас з'явився шанс – один з мільйона. На тому місці, де недавно розбився моторний човен, я помітила велику нафтову пляму і – о щастя! – нас винесло просто на неї! Ялик з величезною силою бабахнуло об каміння (він затріщав і лопнув по швах; тієї ж ночі він, точніше, його залишки, затонули біля самісінького причалу, і, щоб відшкодувати майорові збитки, тітонька Леттер змушена була виплатити йому мало не сто фунтів!), але дві наступні велетенські хвилі, наздогнавши, не знищили нас, а винесли на гребінь і двома могутніми поштовхами, перенісши через мілину, викинули на берег затоки.

Тут я вже остаточно розкисла, і до готелю мене довелося нести на руках (а була я, між іншим, як на свої чотирнадцять, дівиця нівроку). Там нам дали підігрітого бренді, і власник готелю негайно послав повідомлення береговій охороні. Мабуть, уже встигли оголосити тривогу, і всі берегові пости й поліція були попереджені.

І тепер, коли, загорнувшись у теплу ковдру, я сиділа біля каміна й дудлила бренді (досі пам'ятаю, як воно тоді шибонуло мені в ніс), кожною шпаринкою свого тіла блаженно усвідомлюючи, що я живу, і не просто живу, а з честю склала важкий іспит (хай там як, я не до кінця втратила голову, виконуючи роль «команди»), я раптом збагнула (тепер, коли піді мною був надійний фотель, що лише Джімова брехня, ніби все відбувається саме так, як він задумав, дала мені змогу «вистояти» (до певної міри – всупереч самому Джімові). Коли б не це, я переконана, ми з ним у перші ж п'ять хвилин пішли б на дно.

І тепер ця його брехня перетворила нашу небезпечну подорож на сміливу пригоду! Бо навіть якщо він і дурив мене (а я знала це з першої миті), вже одна думка про те, що пустопорожню Джімову хвалькуватість і наші нікчемні спроби вижити ми зможемо перетворити на подвиг, докорінно змінювала справу.

Не можу поручитися, що все це я до кінця тоді збагнула, та мене повнило почуття захвату і чогось схожого на вдячність і відданість Джімові.

Але тут я почула його сміх і наче незнайомий голос. Ніколи раніше не помічала я за ним такої манери говорити (і зрозуміла, що то був Джім у чоловічій компанії – цілком новий Джім!):

– Коли б не ця нафтова пляма, був би нам каюк! Вважайте, ми повернулися вже з тамтого світу! Побачивши, що до Лонгуотера нам нема шляху, я зрозумів – діло швах!

І в такому ж іронічному тоні Джім розповідав далі, який він був настраханий і як на ходу змінив свої плани. Наш порятунок він назвав «божим везінням».

І я відчула себе обманутою і страшенно ображеною, особливо коли він почав брати на глузи мене, мелючи казна-що: він, мовляв, щохвилини чекав, що «дівчисько от-от зомліє», але воно, тобто я, трималося,—«очевидно, з переляку».

Лише на другий день я зрозуміла, як гарно, що мені не треба повторювати всіх отих фантастичних вигадок, нібито ми вирушили у Каллакомб із заздалегідь обдуманим наміром.

79

Нікому й у голову не зайде обізвати Джіма лицеміром лише за те, що він у розпал бурі почав удавати – переді мною і перед самим собою,– ніби ми діємо доцільно й розумно. Так само не можна обзивати лицеміром і Честера, чия фантазія була вдесятеро багатшою за Джімову,– лише за те, що він у розпал політичної бурі (а в таких бурях минуло все його життя, він ніколи не знав, що таке «тиха гавань»– такого поняття у політиці нема!) теж удавав, ніби діє, так чи інакше керуючись певним задумом, тоді як насправді він хапався за першу-ліпшу ідею, вбачаючи у ній «вихід із скрути».

Істина ж полягає у тому, що такі люди, як Честер, обдаровані могутньою фантазією і позначені особливою здатністю вгадувати чужі думки й почуття, майже завжди щирі.

Отож на відміну від Джіма, який ніколи не знав, що значить «мати чітку позицію» (Джім міг би вважати себе за крайнього торі, будь він хоч трошечки політиком; але всі його вчинки були підказані йому інстинктом чи переконаннями), Честер мусив твердо вірити у те, чого домагався, вірити у власну щирість; будь-який сумнів у доцільності своїх дій неодмінно завадив би йому так переможно «сягати вершин». У щирості (він це знав!) і полягав секрет його успіху як промовця; усі оті несподівані «віртуозні» розливи-переливи голосу, метафоричні порівняння, до яких він часто вдавався, виразні й патетичні жести – були наслідком (як у більшості видатних проповідників та святих) його «натхненної» віри.

Найлегше йому було виявляти свою щирість у Тарбітоні. Наприклад,– він сам мені потім про це розповів, безпосередньо перед зборами нонконформістів, де вія мав виступити з програмною промовою,– кілька місцевих «святих» зажадали з ним зустрічі за чашкою чаю, щоб з'ясувати його позицію щодо проблеми озброєння. Всі знають, що ці нонконформісти – страх які безцеремонні у своїх репліках, і перший-ліпший з членів конгрегації вважає за можливе ставити міністрові ідіотські питання, з якими в англіканській церкві посоромилися б звернутись навіть до наймолодшого помічника парафіяльного священика. Одне слово, ці люди поставили Честерові питання руба: як він може, вважаючи себе християнином, голосувати за збільшення ролі армії та флоту? Честер відбувся звичними аргументами, які б у Лондоні звучали дуже переконливо. Але у Тарбітоні люди рішуче відмовилися розуміти, як можна повторювати шосту заповідь, вірячи в господа нашого Ісуса, який заповідав нам прощати ворогам своїм,– і одночасно голосувати за озброєння.

Звичайно, це справило на Честера велике враження (не слід забувати, що він перебував тоді у важкій депресії, бо становище його в кабінеті міністрів і справді було хистке, а преса вже писала про можливі «зміни», натякаючи на те, що Честер, очевидно, «вилетить»), і взагалі останнім часом він став занадто вразливим.

І коли всі гуртом помолилися, Честер сказав:

– Усе це глибоко мене зворушило. Я й справді прозрів, панове. І до останніх днів життя буду надзвичайно вдячний Тедові, який допоміг мені зрозуміти, яка палка та щира ваша віра. Ви істинні християни.

А вже по тій зустрічі, виступивши перед виборцями на мітингу, Честер довів їм, що він їхній однодумець і виявив перед ними свою «палку переконаність». Насправді ж, він пішов набагато далі, ніж йому здалося (і то зайвий раз потверджує Честерову щирість!), і потім сам був здивований, побачивши, що його промова викликала такий ажіотаж, що парламент одержав багато запитів, і навіть дехто з уряду почав допитуватися, від чийого імені виступав Честер,– від свого чи від імені кабінету, коли Честера, нарешті, звинуватили в тому (як ми тепер знаємо,– небезпідставно), що своїм «мирним курсом» він грає на руку німецьким мілітаристам.

Але на ту пору Честер ще не міг передбачити всіх наслідків свого виступу: надто хистка й непевна була політична ситуація. Поки що він просто переживав етап «духовного оновлення».

Звичайно, й оновлений, він залишався Честером, тобто «політиком»; після такої шаленої реакції на його виступ він одразу ж почав міркувати, яку з того всього можна мати вигоду. Висловлюючись саме так, а не інакше, я лише хочу підкреслити, що для такої людини, як Честер, у якого політика переплелася з релігією, а релігія стала невід'ємною часткою політики, скрута, в якій він опинився, не була чимось незвичайним,– він знав, де і як шукати «вихід». Честерові нітрохи не заважало бути «істинно віруючим» те, що для загального добра він міг «використати» і свою «істинну віру».

80

У такий важкий для нього час (чомусь завше саме так і трапляється) Честер і дізнався про мій обман і «зраду»,– але не від місіс Трайб, котра погрожувала мені прикрощами, а зовсім з іншого джерела. Ще від часів сумнозвісної поразки старої гвардії у тітоньки Леттер виробилася звичка постійно дратувати Честера. Вважаючи себе за його друга і майже щодня відвідуючи нас, вона проте не пропускала нагоди покритикувати його погляди й публічні виступи, на кожному кроці підкидаючи йому якусь «безкорисливу пораду», як-от: «А тепер вам слід заприязнитися з місіс такою-то, вона має вплив на такого-то міністра».

Честер ненавидів усілякі балачки про «впливи» й «протекції» (принаймні завжди заявляв про це прилюдно), хоча, якщо вже пішло на відвертість, більшу частину наших прийомів ми влаштовували саме з цією метою. Він міг, скажімо, доручити мені зіграти партію у бридж із такою-то дамою, бо вона, ходили чутки, приятелює з прем'єр-міністром (звісно, вищезазначена дама за будь-яких умов мала виграти!) і таке інше. Втім, я вважаю, і міністри повинні хоч що-небудь знати про людей, яких вони влаштовують на ту чи іншу посаду (не візьму ж я у дім куховарку, попередньо не поцікавившись нею у господині, якій вона служила до мене), але розмови про подібні «акції» чомусь жахають навіть людей цілком розважливих і глибоко порядних. А вже в наших правовірних «провінціалів» найменший натяк на «потайні пружини», до яких вдавався Честер, викликав мало не шок.