Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 28 страниц)

Томові взагалі ми дали забагато волі, до того ж він не відзначався особливою пунктуальністю. Можливо, Том хотів (і в цьому він до певної міри нагадував самого Честера) прийти на вечірку пізніше й ефектно «вийти на сцену». Справді, багато хто розпитував про нього, казав (так, щоб ми неодмінно це почули), який він розумний та вродливий, а дві леді з Чорлока (не так по злобі, як бажаючи залишитися на висоті, коли вже потрапили на «фешенебельний», на їхню думку, прийом) заявили, нібито півгодини тому, їдучи в кебі по Челсі, бачили Тома у компанії якихось дівиць; всі вони гуртом виходили з мюзик-хола із сигаретами в зубах. А курити сигарети, не кажучи вже про все інше, вважалося і в Чорлоку, і у Тарбітоні за край непристойності.

Звісно, після такої об'яви по залу прокотилася хвиля пожвавлення, а дехто з гостей (що кидали допитливі погляди то на мене, то на Честера: їм було цікаво, як ми відреагуємо на цю новину) одверто не приховував свого задоволення. Адже трапилося щось справді нове й незвичайне! До того ж чимало тарбітонських друзів Честера, у тому числі й Гулд, були переконані, що на Тома згубно впливає Істборо, тоді як інші, наприклад, тітонька Леттер (і, гадається мені, Дейзі, а ще більше її дочка Кет, що обожнювала Тома), були раді, що в Томі нарешті відбувся якийсь перелам.

Вдома у нас на ті часи виникла своєрідна (звісно, не дуже численна) партія принца-наступника, ладна підтримати Тома у його повстанні проти Честера та й просто у бажанні жити по-своєму. Але, правду кажучи, я здогадувалась, як і чому Том опинивсь того вечора в цій «підозрілій» дівочій компанії та ще й на додаток до всього курив. Я не сумнівалася, що то були дівиці Трайб, троє «артистичних» донечок однієї «артистичної» вдови, яка мешкала поблизу в невеликому будиночку. Всі три мали те чи інше відношення до мистецтва й щиро зневажали будь-яку «умовність», а над усе – «політику» й усіх до неї причетних. У таких родинах в домі ніколи не переводяться ексцентричні молоді люди, які частенько розміщуються просто на підлозі, перед каміном тут завжди валяються обгорілі сірники, а звідкілясь неодмінно линуть звуки Шопена. Дівчата надзвичайно схилялися перед усім, що звалося мистецтвом, а сама місіс Трайб розгулювала по домі в якійсь аж надто просторій хламиді і була платонічно закохана чи не в кожного молодого актора, з яким готувала роль як репетитор; хоч вона не мала нічого спільного зі сценою, її вважали за авторитетного арбітра у питаннях смаку,– оскільки покійний її чоловік був журналіст і театральний критик.

Честерові й мені місіс Трайб у принципі подобалась, хоча вона й забирала у нас Тома, безбожно кокетувала з ним і привчала його іронічно ставитися до нашого «респектабельного» життя. Можливо, Честер навіть здогадувався, що Томові трапляється випалити одну-дві сигарети в компанії з дівицями Трайб, котрі були про нього дуже високої думки, проте вголос він – так чи інакше – своїх думок не висловлював. Честер чудово розумів, що Томові потрібна деяка свобода, хоч би тому, що він —«принц-наступник».

64

Певна річ, коли після двадцятихвилинного запізнення Том «з'явився на сцені» з дещо королівським, згодна, але нітрохи не бундючним виглядом (він надто любив життя, щоб бути самозакоханим), наші гості зустріли його цікавими поглядами. Проте він не звернув на це уваги й відразу ж, помітила я, почав шукати очима кого-небудь, з ким міг би поділитися тим, що його хвилювало. Може, навіть мене, бо я вже кілька разів ходила з ним на ранкові вистави у мюзик-хол. Та перше ніж він побачив мене в юрбі гостей, до нього підійшов Гулд (він був хрещеним батьком Тома) й суворим тоном запитав його,– що там у нього за приятельки, які – здумати лишень! – смалять сигарети.

Том, який і на дух не зносив Гулда, вмить збентежився.

– Приятельки? Які приятельки, містере Гулд? – холодно процідив він, трохи оговтавшись.

– Ті, з якими ти щойно був у мюзик-холі.

– Не доберу, про що ви говорите,– сказав Том.– Сьогодні ввечері я не виходив з дому.

І додав після паузи, ніби щойно згадавши:

– А коли й виходив, то тільки на пошту.

Настала незручна тиша, і Честер (удавши, ніби він не чув, про які там матерії говорили Том із Гулдом) поспішив послати Тома по якусь книгу. Не встигли двері за ним зачинитися, як Гулд і ті дві леді, що стріли Тома у Челсі, одностайно заявили, що Том просто злякався й не сказав правди.

– Так я й знав,– додав Гулд,– хлопчик пустився берега. Я вас попереджав, що так воно й станеться, коли віддасте його до цієї школи.

Честер зразу ж перевів розмову на жарт, сказавши, що не можна видавати жіночих таємниць. Але йому було дуже неприємно, що Том показав себе з такої невигідної сторони. І коли перед сном ми зайшли до хлопчика побажати йому надобраніч, Честер переказав йому слова чорлокських дам і додав:

– Сподіватимемося, що містер Гулд не подумав, ніби ти сказав неправду.

Й одразу ж додав, аби перешкодити Томові збрехати нам увіч і підказати йому правдоподібну поведінку:

– Мабуть, ти зустрів кого-небудь по дорозі на пошту? Коли це так, то й зараз ще не пізно пояснити все містерові Гулду. Ні в кого й гадки не мусить бути, що ти здатен говорити неправду. Я хочу сказати, треба не лише завжди говорити правду, але й не дозволяти нікому сумніватись у цьому.

І далі (сівши на свого коника – проблеми моральності,– Честер, як завше, дуже захопився) він почав доводити, як легко людині відхилитися від істини... І яке це, зрештою, безглуздя, бо в такому разі шкодиш хіба самому собі. Брехливість – найгірша з людських вад, брехливість – мати всіх пороків. Брехати – означає не лише виявляти себе боягузом, а й потурати всьому гіршому, що в тобі є. (Розводячись на свою улюблену тему, він ставав усе красномовніший і звертався тепер уже здебільше до мене, а не до Тома). Вдавшись до афоризму славетного проповідника, брехню можна назвати брамою до пекла, тому що брехун не може не ставитись до себе самого гидливо, а отже, переводячи це на мову сучасну, він скочується до духовного маразму й справді терпить пекельні муки. Але, звичайно, він, Честер, зовсім не хоче сказати, ніби Том намагався свідомо когось одурити.

Весь той час, доки Честер виголошував свою промову, Том дивився на батька, не зводячи з нього очей. Хлопчик густо почервонів, і я бачила, що все це було йому страх як неприємно. Він взагалі дуже переживав, коли помічав, що Честер ставиться до нього несхвально. Але тепер Том зненацька перебив його:

– Не хочеш сказати? Але ж саме це, тату, ти й говориш... Краще б ти вже...– Та й осікся.

– Що – краще? – різкий тон хлопчика дуже вразив Честера.

– Краще б ти не говорив такого, бо добре знаєш, що це неправда.

– Що? – Честерові аж перехопило дихання. Він нічого не розумів.

– Ах, Томе, боюся, що в тебе температура,– на разі втрутилася я.

Мені стало дуже страшно. Я відчула, яка то небезпечна річ – сварка між цими двома неврівноваженими людьми, особливо якщо вони дадуть волю своїм емоціям. Я помацала долонею Томів лоб.

– Ти весь у вогні. Принести тобі холодної води?

Але Том відштовхнув мою руку і сказав, карбуючи кожне слово й дивлячись на Честера з тим запеклим виглядом, який я так часто помічала в Джімові, коли на нього раптом «находило»:

– Я сказав, що брешеш ти сам.– І, розпалюючись ще дужче (так буває з людьми, коли сварка враз спалахує), повторив:– Брешеш, брешеш, і сам знаєш, що ти брешеш, безсовісно брешеш...

Честер зайшовся рум'янцем, і я бачила, що він остаточно втратив самовладання,– я вже казала, навіть тінь сумніву щодо його чесності була йому нестерпна. Це дуже типово для політиків (і для законників, що, власне, одне і те ж – і першим, і другим доводиться «створювати прецедент»),– вони неодмінно сердяться, коли хто-небудь звинуватить їх в обмані чи брехні. Причому сердяться не лише ті, хто насправді махлює, а й бездоганно чесні люди. Отож Честер з його надто хворобливим сумлінням, мабуть, брав усе надто близько до серця. І вбачав образу навіть там, де про неї не було й гадки.

Я застережливо похитала головою, даючи йому зрозуміти, що хлопчик не при тямі й сам не зна, що меле. Однак, перехопивши мій погляд, Том промовив тим самим крижаним голосом:

– І не треба хитати головою, мамо, ти ж сама про це не раз говорила.

– Боже мій, Томе, які дурниці! Що ти верзеш? – Честер вирячив на мене здивовані очі, і я раптом відчула, що в мене затремтіли коліна.– Дуже погано, хлопчику, з твого боку,– молоти казна що.

Я злякалась, подумавши, що Том міг випадково почути, як тітонька Леттер у моїй присутності іронізувала над монологами Честера. Адже ніколи не знаєш, що чотирнадцятирічний хлопчина, хай навіть такий розвинений, зрозуміє правильно, а що – ні. Та перш ніж я встигла щось додати, Том сказав:

– Отже, ти теж брешеш. Все в цьому домі – брехня.

І, остаточно втративши над собою контроль (так дитина починає знущатися над твариною,– котом чи собакою,– спершу незлобиво, для проби, просто подивитися, що з того вийде, далі помалу-малу скаженіє і може забити тварину до смерті), він відкинув ковдру, і, зіскочивши з ліжка, метнувся до дверей; на щастя, Честер його затримав.

На ту хвилю Честер уже взяв себе в руки. Він звик добре триматися на бурхливих зібраннях перед розгніваною юрбою ворогів, і цей досвід, очевидно, зараз йому згодився. І він якомога м'якше сказав:

– Знаєш, що я думаю, Томе? Лягай краще спати, а то наговориш іще якихось дурниць.

– Це не дурниці, а правда.

Тоді Честер повернувся до мене:

– Ти, Ніно, як завжди, маєш рацію. У хлопчика поганий вигляд. В його віці дуже шкідливо лягати так пізно.

І він вийшов з кімнати. То був справді мудрий крок. Не уявляю собі, що можна було б зробити розважнішого. Ніколи ще Честерів здоровий глузд і його тактовність не вражали мене до такої міри.

65

Але тільки-но Честер вийшов, Том знову підхопився й побіг до дверей,– як був, у піжамі; і, мабуть, втік би, якби я не схопила його за плечі. Він виривався, але я міцно тримала його. Хлопчик був як шалений і весь час повторював:

– Пусти мене! Я не можу залишатись! Я не можу тут залишатись! Я все одно втечу!

– Куди ж ти підеш проти ночі?

– До тітоньки... або до дядька Джіма.

(Джім саме приїхав у відпустку й пропадав на полюванні у Бакфілді).

– Але, Томе, татові буде дуже боляче, якщо ти втечеш. Хіба так можна? Адже ти знаєш, як він тебе любить!

– Все це брехня! Тут усе – брехня!

Але він уже не так пручався, і мені вистачило сил (Том був дуже тендітний і маленький як на свої роки) взяти його на руки й віднести в ліжко. Накриваючи його ковдрою, я зробила спробу пояснити йому, як це несправедливо – звинувачувати батька у неправді; а коли Том має на увазі його промови, то просто смішно називати їх брехливими. Не протестує ж він, коли я кажу Боллові (хлопчина, якого ми недавно найняли ключарем) відповісти, що мене немає вдома.

– Це різні речі... Але тепер мені все одно.

– Ти ж не називаєш усіх адвокатів брехунами, коли вони намагаються будь-що переконати судців у невинності вбивці.

– І що з того?

– Нічого. Але, слово честі, недобре було з твого боку заявляти, що тато каже неправду.

– Так, я знаю... Але не про це йдеться,– він чи то схлипнув, чи то глибоко зітхнув.

Вигляд у нього був такий сердешний, що я обняла його й поцілувала.

– А про що ж? Про що, Томе? Скажи мені.

– Сам не знаю... Він не може... не дає... не дає людині спокою.

Я сказала, що це не так,– Честер дає йому велику свободу. І він знову погодився.

– А якщо він тривожиться за тебе й хоче, щоб ти виріс гарною та правдивою людиною, то це лише зайвий раз свідчить про його доброту.

– Так-так, я знаю... знаю.

І тут він раптом голосно заридав, притиснувшись до мене всім своїм тільцем і намагаючись сховати обличчя у шлярках моєї сукні. Це мене так вразило, так жахливо було спізнати безпорадність і розпач цього гордого хлопчика, що я з несподіванки теж заплакала (хоча вже приготувала посмішку й фразу про те, як по-дурному він поводиться),– сльози ринули мені з очей, наче струмки.

– Ти до нього несправедливий,– сказала я.

– Я знаю... знаю. То ж бо й воно. Це було б жахливо... втекти з дому. Так, так, доведеться терпіти.

– Томе, не треба, не можна так про це говорити. Ти й сам знаєш, що любиш тата.

– Так, я знаю, він гарний. О боже, швидше б знову до школи!

Помалу-малу він затих і нарешті ліг.

– Вибач, мамо,– промовив він.– Я дуже жалкую, що поводив себе так безглуздо.

Він став дуже тихий і смирний (мені знову на очі наверталися сльози, але я боялася показати йому, як мені його жаль!), і я сказала, що йому слід було б попросити у Честера вибачення. Він відповів:

– О боже! Ти гадаєш? Добре, я спробую.

Проте нічого з того не вийшло. Навпаки, коли наступного дня вони стрілися з Честером за сніданком, Том усіляко уникав його погляду, і йому ніби заціпило. Честерові теж було не по собі, його долала збентеженість, а водночас і злість, що потрапив до ідіотського становища (чого з ним давно не траплялося), та ще й не з власної вини.

Усе те мене дуже тривожило, і я не могла дати собі ніякої ради; та й хіба може бути затишок у домі, де між двома чоловіками точиться прихована війна? На щастя, я згадала про це в листі до Джіма (він просив, аби я регулярно писала йому про родинні справи, незалежно від того, відповідав він мені чи ні), і він зразу ж приїхав до міста.

Це була друга Джімова відпустка, яку він проводив в Англії; і цього року він цілком міг би спинитися в нас. Але він зразу ж недвозначно натякнув мені, що ніколи не простить того, що було. Коли ми залишалися на самоті, він був похмурий, говорив зі мною холодно й церемонно (я часто згадувала, як він злостився на мене в дитинстві, коли я не виявляла особливого ентузіазму до його планів), а прилюдно підкреслював, що він друг Честера і тільки Честера. Він і справді ставився тепер до нього вельми шанобливо.

– Диво дивне, цей хлопець випередив нас усіх на голову,– бере всі перші призи! – казав він не раз.– Ти дивись, а коли починав, то завжди пас задніх.

Він ставився до Честера однаковісінько як і до тих спритних скакунів, що так гарно показали себе на перегонах (хоча ніколи не приходили першими), чи до полковника, котрий починав як звичайний солдат. Джім (може, тому, що сам був невдаха) симпатизував усім, кому доводилося виходити на герць, маючи нерівні шанси.

Честер (особливо коли переконався в тому, що Джім усіляко уникає мене) не заперечував, щоб він пожив трохи у нас. Саме тоді Нігерія була в центрі уваги, і хоча деякі радикали нападали на політику уряду, інші їхні спільники по партії підтримували її, вважаючи цілком слушним, що уряд залишив владу в руках у місцевих вождів (навіть тих, хто заплямував себе работоргівлею) і взагалі стоїть на позиціях націоналізму. Честер, котрий, звісно, стояв на урядовій позиції, хотів водночас одержати від Джіма ще й приватну інформацію про дійсну ситуацію в Африці.

66

Діти дуже любили Джіма, може, навіть дужче, ніж Честера, і не один Том, а й Селлі. Поважали вони, без сумніву, більше Честера, але вільніше почувалися з Джімом. У цьому (принаймні для мене) не було нічого дивного. Джім саме та людина, яких обожнюють діти, особливо якщо вона стрічається з ними тільки під час відпустки і лише й має клопоту, що розважати їх. В їхніх очах він був герой – адже він приїхав з первісної далечі, був чимось на зразок царка в Африці (титул, котрим Джім пишався й сам не менш, як його тубільці) і застрілив справжнього лева. Він навчав їх їздити верхи й пообіцяв подарувати Томові мисливську рушницю, коли йому мине п'ятнадцять років. А головне, хоч він і ставився до дітей дуже критично, надто до Тома, і розмовляв з ними набагато різкіше за Честера або й за мене, вони знали, що він не намагається їх повчати. І знали: якщо Джім лає Тома за надто довге волосся, а Селлі за те, що вона сердиться, коли я прошу її принести мені окуляри, він зовсім не хоче вчити нас, як напускати на себе вигляд добропорядності. Просто він вважає, що довге волосся й небажання зробити матері послугу – це «недобре».

Коли я змалювала йому сцену, яку влаштував нам Том, він страшенно розгнівався.

– О боже! – сказав Джім.– Він заслуговує на добрячого прочухана! Я так і знав, що ви його тут зіпсуєте. Старий Честер годен розбестити яку завгодно дитину. Він надто добрий. Очевидно, його самого так виховували; люди його класу завжди розбещують своїх дітей.

Джімове обурення мене вкрай перелякало, і я почала благати його нічого не говорити Томові; та він і слухати мене не захотів.

– Дурниці, пташечко, в таких випадках не годиться ховати голову під крило. Ви можете зіпсувати його назавжди. Виховувати – все одно, що об'їжджати жеребчика. Звичайно, не треба занадто часто смикати за повід, жеребчик може хвицнути, але й не можна попускати віжок, бо його відразу ж занесе на манівці. Я поговорю з містером Томом.

І Джім одразу ж пішов до Тома й дав йому прочухана, і не лише за хамство по відношенню до батьків, але й за куріння. Він виповів Томові, що йому соромно за нього, що Том поводиться не як джентльмен, і якби Том був його, Джімів, син, він не пошкодував би для нього палки.

Це справило на Тома велике враження. Такі слова як «джентльмен» і «по-джентльменському» мали для Тома глибокий сенс (це вже тепер, у наші часи їх заялозили й перетворили на порожній звук). Тому вони й пробилися крізь панцир хлоп'ячих гордощів (щоб не сказати – пихи; Том ніколи не забував, що носить прізвище Німмо). Я маю підозру, що коли Том і не плакав (Джім нічого мені про це не сказав,– у нього був свій непорушний кодекс честі по відношенню до дітей, у всякому разі – до хлопчиків), то був близький до цього.

По їхній розмові Том прийшов до Честера й урочисто попросив вибачення, що, звичайно, справило на Честера велике враження – він чудово розумів, як важко було хлопцеві здолати свою гордість! Він так зрадів, що зразу ж подарував Томові (який давно про це мріяв!) спортивного велосипеда й спеціально поїхав до Джіма, аби подякувати йому. Честер був у захваті від Джіма. Уночі він сказав мені, що на Джіма завше можна покластися, і це він у ньому найбільше цінує, нарівні з його лояльністю та готовністю до самопожертви. Остання похвала, котра здивувала мене найдужче, була для Честера найвищою.

67

Відколи Честер став членом уряду і деякі вчорашні Честерові прихильники почали лаяти його за те, що він виїздить на «світські раути» і взагалі «сповна користується привілеєм свого становища», він почав дуже високо шанувати лояльність. Найдужче його вразив той факт, що Джім ладен захищати уряд, навіть якщо його очолюють радикали. Це з'ясувалося одного вечора, на черговому офіційному прийомі, коли один з найпочесніших гостей, член парламенту, що користувався чималим авторитетом у найлівіших, хоча й був рядовим членом партії, спитав, а чи правда, що нігерійська влада, прокладаючи залізницю, вдається до примусової праці.

Питаннячко було в'їдливе, бо радикали давно вже через це сварилися, і Честер (який спирався в основному на ліве крило) намагався лавірувати між двома сторонами. До того ж усі члени сім'ї знали, що Джім побив горшки з резидентом (їхня чвара тривала вже не один рік!) через те, що той погано ставився до «горопашних луга», які працювали на державному будівництві, і навіть погрожував подати скаргу губернаторові через голову свого безпосереднього начальника. Джім пояснював нам, що не боїться сваритися з усіма цими «старими хрипунами», бо вони все одно не зможуть його вигнати: «Будь-кого іншого мої луга просто з'їдять».

Я бачила, як Честер кинув на Джіма тривожний погляд, та Джім лише примружився, як робив це завше, коли йому пропонували купити коня (у нього була приказка: «Якщо тобі хочуть продати конячину, знай заздалегідь, що то погань»), і сказав:

– Це доволі широка тема, чи не так? Звичайно, ви прихильник будівництва залізниць?

Член парламенту, злобний чоловічок та ще й справжній фанатик, нетерпляче спитав:

– Залізниць? Яких залізниць?

Джім відповів:

– Даруйте, але чимало людей виступають проти будівництва залізниці в Нігерії, хоч я особисто, скажу вам по щирості, навіть не уявляю, як ми зможемо підвищити їхній життєвий рівень без доріг... Там такі великі відстані, а за перенесення вантажів треба платити носіям шалені гроші... Звісно, я можу помилятися, бо не знаю всіх політичних тонкощів цієї справи, і говорю виключно як людина, що довго прожила в тих краях, як людина, якій не раз доводилося стрічатися там з голодом... цебто не раз на власні очі бачити, як люди пухнуть від голоду і помирають голодною смертю...

І Джім почав так довго й детально розповідати про голод в Африці, що ніхто більше не відважився питати його ще про щось. (Більшість «політиканів» можна примусити забути про політику; десь у глибині в кожному з них сидить звичайна людина. І, звісно, розумні люди вміють це використовувати; Честер, в усякому разі, частенько грав на цій струні). У такий спосіб Джім щасливо уникнув розмови про примусову працю.

Джім завжди ухилявся від відповіді на це питання,– бо, як признався мені по секрету, праця в тих краях і справді була примусова. Та інакше нічого й не вийшло б – тубільці не розуміли, що таке залізниця, а спокушати їх високою платнею було марно, вони цуралися всього, що можна було придбати на зароблені гроші. До того ж значна більшість їх жила далеко від того місця, де прокладали залізницю, отже, жодної вигоди від неї їм до кінця їхнього життя не було й не могло бути.

– Так, чорти б його взяли, доводиться примушувати їх до праці, без цього не бачити нам залізниці як власних вух. Та й беремо ми їх лише на два місяці щороку, під час сухого сезону, коли їм все одно нічого робити, хіба що дудлити віскі. Не було б у цьому нічого страшного, якби до них ставились як до людей; але оті хлопці-залізничники й уявлення не мають про те, як їм поводитися з бідолашними чорноробами, особливо з моїми луга. А який сенс писати скарги в центр? Там їх жбурляють у шухляди письмових столів, а на тебе починають дивитися підозріло. Ніхто не хоче знати, чим луга відрізняється, скажімо, від джоба, і те, що можна вважати нормальним по відношенню до джоба,– жорстокість, коли воно стосується луга. Торік убили трьох моїх хлопців. Посадили їх у буцегарню за те, що вони стріляли в якогось гендляра,– посадили, навіть не повідомивши про це мене! Ну й, звісно, ці нещасні вирішили, що їх неодмінно повісять; і повмирали від прикрості. Луга може протягом доби віддати кінці, якщо його образять, якщо поставляться до нього, на його думку, несправедливо; це дуже гордий народ.

Джім не схвалював дій місцевої влади, і передовсім – примусового використання праці тубільців, але, висловлюючись його ж словами, «збагнув, що той курдупель з лисячою мордою хоче заварити десь кашу, і не забажав виносити сміття під чужу хату».

На відверту розмову викликати його було дуже важко. І не лише через упередження, з яким Джім ставився до всіх і всіляких політиків, так само як і до письменників та журналістів; мені здалося, що він просто втішався, не відповідаючи на їхні розпити. Він добре вліз у машкару такого собі простака служаки, котрий не тямить у державних справах, і люди перестали надокучати йому. Якщо ж вони й далі розпитували, він надягав на себе машкару дурника і, широко розкривши очі, відповідав (так, приміром, відповів він одному панові, котрий намагався втягти його в розмову про будівництво залізниці):

– Коли я кажу, що... так би мовити... ручна переноска вантажу доволі дорога річ, я мушу додати, що не знаю точних цифр... До того ж у різних місцях платять по-різному.

Він вдало заплутував нитку розмови, і якщо його знову питали про примусову працю, розважливо відповідав:

– Так, саме такою уявляється мені ситуація, хоча, повторюю, я не знаю точних цифр. Утім, коли б я їх і знав, це навряд чи нам щось прояснило.

І переводив розмову на складність адміністрування в Африці, на голод, хвороби й боротьбу за існування там, де ми додали хвороб і де населення починало зростати.

Тітонька всіляко намагалася розбуркати Джіма, і навіть Честер доклав до цього рук. Звичайно, оскільки Джім знову приїхав додому й бував у нас, Честер намагався ставитись до нього з симпатією і взагалі робив спроби «підняти його на п'єдестал». Честер завжди намагався добре ставитись до людей (чи не найприємніша його риса!), особливо до тих, хто завдав йому великого клопоту (як-от Джім). Це робилося не просто для того, щоб створити зовні пристойну «ситуацію»: в глибині душі Честер справді вірив, що варто переконати себе, ніби людина справді гарна (так він завжди перебільшував мої «чесноти» вголос,– аби змусити мене стати кращою!), і вона справді стане такою.

Він не шкодував слів, розхвалюючи Джіма своїм приятелям і всіляко підносячи його любов до тубільців племені луга. І то було, на мій погляд, цілком справедливо: Джім серцем і душею служив нашому урядові, і час було вже це визнати.

Тому, коли Честер оголосив, що нам має бути соромно за наше комфортне життя, коли Джімові доводиться терпіти такі нестатки, я не стала говорити йому, що Джім піде й на гірше, аби тільки назбирати побільше грошей і мати можливість, приїхавши у відпустку, як то кажуть, труснути капшуком.

До того ж Честер не любив, коли хтось псував йому піднесений настрій. Духовний злет, здавалося, надавав йому особливої певності, він дедалі більше вірив у власні сили. Я гадаю, десь у глибині душі він був певен (аналізувати це почуття Честер не брався – такі речі непридатні для ретельного аналізу), що будь-який душевний підйом – від бога.

68

І вже зовсім вигадка, ніби найпершою причиною сутичок між Томом і Честером стали постійні Честерові прискіпування до Томової моральності. Це, мовляв, страшенно гнітило малого, а я скористалася з цього, щоб «збаламутити» хлопця й нацькувати його на батька. Честер ніколи не вимагав, аби Том став нонконформістом, і конфірмували його в англіканській церкві (так було зручніше для Істборо); зрештою, сам Честер, одверто кажучи, почав, переїхавши до столиці, помалу-малу відходити від нонконформістів. Тепер він уже частенько забігав на службу до моєї церкви, бо вона була поруч, за рогом.

Суть полягала не у Честеровій «розбещеності» чи «снобізмі». Сталося так, що доля звела його ближче з багатьма священиками-англіканцями, і тепер він уже не називав їх усіх поспіль «запеклими грішниками» та «любострасниками». Крім того, Честер з головою поринув у роботу; а що більше він працював, то дужче втомлювався, і йому вже було просто ніколи висиджувати на довжелезних нонконформістських відправах. Винятком, звісно, був Тарбітон, там для цього доводилося хоч-не-хоч викроювати час.

Інша справа – мої взаємини з Томом. Не заперечую, ми з ним дійсно жили на ті часи в злагоді, душа в душу. Закоханість у Честера й надто великий пієтет до нього не дозволяли Томові бути перед ним до кінця відвертим,– тоді як мене він анітрохи не соромився і міг прямо говорити все, що спаде йому на думку.

Тітонька Леттер сердилась на мене, мовляв, я заграю з Томом, але то був несправедливий закид,– це Том загравав зі мною, хоча, мушу признатися, нерідко мені від нього й перепадало. Наприклад, за мої туалети (з роками він ставав усе вимогливішим до своєї зовнішності, екстравагантні Томові краватки й жилети виразно свідчили про те, що наш син поклав собі будь-що стати справжнім денді). І взагалі, Том ніколи не пропускав нагоди пожартувати,– наприклад, з моєї пристрасті до романів або з моєї забудькуватості,– я ніколи не пам'ятала, куди запхнула чергову бібліотечну книжку (втім, де йому було знати, яку силу справ мусить одночасно робити жінка!); він розповідав мені про своїх приятелів, ділився творчими планами, враженнями від театральних вистав; і, звісно, найчастіше ми з ним говорили про Честера. Хвалився, що відразу, тільки-но Честер обійме посаду прем'єр-міністра, він, Том, заведе собі добрячих скакунів і триматиме їх на Даунінг-стріт [14]14
  Даунінг-стріт – вулиця в Лондоні, де розташована резиденція англійського прем'єр-міністра.


[Закрыть], Допитувався, чи не кортить мені стати, як він казав, «графусею». Вигадав собі титул «лорд Гросвенор-Парейд» і скаржився, що особисто йому, Томові, цей титул загрожує самими лише неприємностями,– бо тоді вже йому запевне ніхто не дозволить стати вуличним художником. Він справді любив побазікати при мені казна про що, і цим дуже смішив мене. Його відвертість, очевидно, була викликана тим, що мене він не обожнював так, як Честера (тітонька вважала, що він не має до мене належної шани),– а тому й не боявся розкрити мені свою душу. Якщо вже договорювати все до кінця, Том мав легку й жваву вдачу, з ним завше було приємно й весело, і біля нього я почувалася значно молодшою, надто у товаристві деяких його друзів по мистецтву, от як родини Трайбів, де були такі невимушені й теплі взаємини.

Аби згадати «високі» тогочасні прийоми, я змушена була перечитати силу-силенну старих листів і щоденників, тоді як усе, пов'язане з Трайбами – тьмяні закутки, заставлені округлими меблями, специфічний запах олійної фарби й порохняви, нетутешня усмішка і трохи витрішкуваті очі місіс Трайб, яка, сидячи у фотелі з високою спинкою, робить з кількох старих порт'єр мантію для Титанії,– вкарбувалося мені у пам'ять.

У цьому симпатичному домі кожен робив, що заманеться. Гості, які потрапляли туди вперше (серед них бували й відомі майстри пера та пензля), блукали коридорами, шукаючи одну з Трайбових дочок, котра запросила їх, а потім геть про них забула. Будь-яка заувага, будь-який погляд сприймалися тут як належне, вечеря з проханими гостями могла перетворитися на танцювальну вечірку, перегляд приватної колекції живопису – на відгадування шарад, а шаради могли раптом перерости у філософську дискусію (яка тривала іноді до третьої години ночі) про сутність бога чи про необхідність відкрити новий театр.

Пригадую, якось, навідавшись до Трайбів (Честер виступав того вечора десь у провінції), ми заскочили їх на гарячому: вони готували різдвяну виставу «Кіт у чоботях», яку вирішено було поставити академічно, всерйоз,– Трайби взагалі дуже серйозно ставилися до всього, пов'язаного з мистецтвом. Обговорювалося надзвичайно важливе питання: кіт, якого гратиме приятелька однієї з сестер, професійна акторка Мей Бонд, має бути зодягнений по-котячому, й говорити котячим голосом,– чи вистачить самого лише смугастого плаща (зробленого з вовняної ковдри), капелюха з вухами і хвоста; виконавиця має нявчати, як справжній кіт,– чи декламувати у класичному стилі. Це обговорення тривало понад дві години,– якщо не вважати тривалих телефонних консультацій з двома відомими акторами, на які пішло ще стільки ж часу. Зійшлися нарешті на тому, що кіт мусить бути вбраний у справжній котячий костюм і котячу машкару,– проте говорити людським голосом. Доки тривав диспут, я, взувшись у чобітки для верхової їзди (Том приніс їх з дому) і зодягнувши картонну котячу машкару (насправді то був лев,– Тотті Трайб лише перефарбувала його у сірий колір) та капелюх, репетирувала (на правах дублера) роль кота. Головним режисером у нас була Джулі Трайб, вона ж була суфлером, а Том у ролі горопашного маркіза Карабаса скаржився нам на свої злигодні. Ми й не помітили, як засиділися у них далеко за північ.