Текст книги "Улюбленець слави"

Автор книги: Джойс Кері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 28 страниц)

І справді, все навколо було пронизане цим глибоким спокоєм та щастям. Дівчата, перегнувшись через поручні, стежили за сонячними зайчиками, що неквапом рухались у величному менуеті по лискучій поверхні води, і навіть у лінії рук, у тінях від дівочих вій, що застигли на зашарілих щоках, читалося усвідомлення чогось дуже важливого, що відбувалося тут.

Хоч воно й дивно, але тільки цей світ здавався мені справжнім, реальним. Звичайно, я чудово розуміла важливість Честерової роботи у Лондоні за наших тривожних часів; знала я й інше,– що канікули триватимуть лише тиждень (а для мене – тільки два дні, на довше мені не вдавалося вирватися). Й однаково мені не ввижалося, що я втекла зі справжнього світу у світ казки чи гри. Навпаки, я відчувала, що грою було саме життя у Лондоні (важкою, стомлюючою, але все одно грою), а тут, де гуляла молодь, де хлопці й дівчата фліртували одне з одним під пильним наглядом старших братів і матерів, голосно сперечаючись про перегони, теревенили про майбутні плани, екзамени та бали,– тут діялося щось справжнє та значне. Я переконана – щастя на світі є, воно справді існує. Заради нього ми й живемо. І коли Том, паленіючи від захвату, розважав якусь страховиду відмінницю і був моїм кавалером (весь час при цьому підсміюючись з мене), в тому було щось дуже й дуже важливе, таке, на що ніхто не смів зазіхати.

Я дуже зраділа, коли Тома разом з його друзями й цією Мей запросили до участі у великому благодійному святі нарівні з професійними акторами. Том це кілька разів підкреслив, і я раділа, бо бачила його в такому захваті. Досі не можу забути, як він прибіг того вечора до мене, тримаючи в руці листа з запрошенням.

– Чула, який сюрприз? Може, вони пожартували?

– Які тут можуть бути жарти! Напевне, ти й не уявляєш собі, як добре ви граєте свій бурлеск.

– Ти й справді гадаєш – треба погодитись? А газети? Вони не зіпсують нам справи?

– Яким чином?

– Ну, «Тарбітонська газета» вже намагалася пришити до політики навіть мого сірого капелюха.

– Дуже добре, що концерт благодійний, на громадських засадах, татові це може сподобатись.

– Знаєш, там буде весело, і навіть дуже. До того ж мені страшенно хочеться познайомитися з театральними зірками. Аби тільки татові не забігло раптом у голову приїхати на нашу виставу.

– Тут уже нічого не вдієш. Звісно, можна йому нічого не казати, але, гадаю, то було б ризиковано.

Том погодився: справді, Честерові доведеться про все розповісти.

– Воно якось ніби й негаразд із нашого боку – хотіти, щоб він не прийшов. Він так добре до мене ставиться... Але...

– Знаєш, я таки спробую зробити так, щоб він не прийшов.

– Розумієш, дуже неприємно, коли він сипле компліменти, а я знаю, що в глибині душі йому на все це начхати.

Вистава театру «Бурлеск» мала на святі великий успіх, і студенти одержали після цього багато запрошень на виступи,– їм навіть запропонували турне по Англії. Ця ідея з тривалими гастролями, признатися, мене дуже стривожила; я хотіла, щоб Том скінчив університет і заходився біля чогось серйознішого, пішов би по дипломатичній лінії або (Честерове бажання) став адвокатом.

Але Том був у шаленому захваті від цієї пропозиції і запевняв мене, що гастролі анітрохи не завадять його студіям, у чому я дуже сумнівалась. Не пощастило уникнути й розмови з Честером. Хоч ми щодня стукали по дереву, аби в нього все було гаразд, з нашого стукання, за висловом Честера, було «як з цапа вовни». Якось-то він поцікавився, що, власне, являють собою Томові «публічні читання» (ми спинилися саме на цьому терміні, звичному для Честера: «читання» відбувалися навіть на молитовних зібраннях), і я, нічого не уточнюючи, сказала, що Том «бере участь у кількох скетчах» (перше, що спало мені на думку), додавши, що Том, звісно, не надає цьому ваги.

Честер вислухав мене майже ласкаво, проте зауважив, що йому, Честерові, напевне, слід було б теж «вставити це у свій календар».

– Не обов'язково,– сказала я.– Том знає, який ти завантажений. Мені навіть здається, він би не хотів, щоб ти приходив на виставу. Чому? Ну, це для нього таке незначне, таке другорядне...

– Звідки він узяв, що я проти цих його театральних вправ? Ні, все-таки він до мене несправедливий.

– Та не про це йдеться,– І я почала оповідати Честерові, як малий його шанує, наголосивши, що лише з цієї причини він почувається у Честеровій присутності трохи скуто. Честер уважно мене вислухав, і я помітила, що кожне моє слово було йому наче медом по губах. І все одно він повторив, що Том марно вважає, нібито він, Честер, проти мистецтва. Навпаки, він ставиться до митців з глибокою повагою.

84

Нам до певної міри пощастило: Честер останнім часом і справді був такий завантажений,– що навіть не встиг поцікавитись, де саме й коли «Бурлеск» показує свої вистави. Він одержував стільки запрошень виступити з промовою, що не зміг би скористатися навіть четвертою частиною з них.

Найдужче обурювало Честера, коли йому закидали (я вже казала, все це пояснюють надто примітивно і тому вульгарно), нібито він «підняв на прапор» пацифізм з єдиною метою,– хоч якось применшити враження від афери з контрактом, бо сподівався повернути собі в такий спосіб утрачений партійний авторитет. Усе склалося для нього і справді якнайкраще. Його поїздка по західних графствах на самому початку 1914 року несподівано дала чудові наслідки. Тепер ми почали одержувати безліч листів уже іншого, цілком протилежного змісту, і хоча скандалу з контрактом Честерові вороги йому не забули, у нас з'явилося багато нових друзів, передусім серед побожних бідняків. Вілфред і тітонька погодились на тому, що своїм, як вони говорили, спритним маневром, своїм несподіваним поворотом ліворуч Честер обернув учорашню халепу собі на користь: тепер він міг подати все інакше, пояснивши, що напади на нього – провокація з боку військових, консерваторів та правого крила лібералів, які, мовляв, сплять і бачать, як його обмовити. І тут він не грішив проти правди – хіба вони дійсно не намагалися всіляко його обмовити?

Націю на той час охопила величезна тривога, до якої спричинилися військові приготування Німеччини, і у пацифістів з'явилося багато прихильників. Війни боялися всі, і всі намагалися відвернути її. Дехто виступав за підготовку до війни, щоб налякати цією підготовкою німців; інші вважали, що це їх лише роздратує. Честер несподівано для всіх став одним з найвпливовіших у палаті; подейкували навіть, що під час відомої таємної ради він цілком міг би розпустити кабінет – і очолити новий. Тепер і це йому ставлять на карб: він, бачите, «грався з вогнем і політиканствував», коли нація перебувала у небезпеці!

Проте ніяких заздалегідь обдуманих намірів щодо тієї ради у Честера не було. Лише одна я знаю, як він тоді катувався, які вагання долали його в ті тривожні часи.

Як завжди в аналогічних випадках, все почалося з невинних на перший погляд «дрібниць», і лише згодом виявилося, що ці «дрібниці» дуже вплинули на перебіг подій. Якось у Брістолі до Честера звернулись троє місцевих депутатів: вони попросили його головувати на зборах західників-радикалів, що виступали проти воєнних приготувань. На ці збори, запевняли вони Честера, має приїхати принаймні сто впливових осіб, що протестуватимуть проти «хибного плану відправки англійських солдат на війну до Франції». Він – єдиний міністр, казали вони, якому ще досі вірять добрі християни. «У питанні про реальну мирну політику ваш голос матиме вирішальне значення. Зважившись на таку акцію, ви станете першою людиною у державі. Країні потрібен вождь».

Честер рішуче відмовився, пославшись на те, що він, як міністр, не може відверто виступати проти уряду (досі його виступи, навіть найбільш войовничі, були спрямовані проти «джінго» [17]17
  Джінго – так в Англії називали войовничих шовіністів.


[Закрыть] та «військових магнатів» – безпосередньо уряду Честер ніколи не зачіпав.

Сама вже ця пропозиція страшенно обурила Честера, і він ще довго не міг прийти до тями,– навіть у ліжку.

– За кого вони мене мають?– раптом скрикував він у найризикованіший момент, коли політика, здавалося, мусила його найменш цікавити. (Втім, політика, я й сама це давно помітила, пронизує геть усе. Вона як та стічна канава – ви гуляєте в саду, а сморід висить у повітрі, ви не можете позбутись його навіть у квітнику; ви нюхаєте троянду, а від неї відгонить асенізацією).

Того разу мені довелося якусь хвилю подумати, перше ніж сказати щось у відповідь, аби якось його заспокоїти:

– Вони вбачають у тобі вождя.

– Так? Але ж, дитино моя, прем'єр-міністр, не роздумуючи, ту ж мить викине мене з кабінету!

– Він не ризикне. У тебе надто багато прибічників. Твоя відставка могла б призвести до розколу кабінету.

– Старі байки! Газети тільки й мріють, щоб міністри подавали у відставку,– та ще й з принципових міркувань. Проте, коли доходить до діла, міністри чомусь не відмовляються від своїх посад,– теж, либонь, з власних принципових міркувань.

І зразу ж – ображеним тоном (на відміну від нього, я не могла робити дві справи зразу, і мій бідний Честер був явно розчарований):

– Мабуть, я тобі вже не потрібен...

Звісно, я поспішила виконати свій обов'язок. Слід сказати, що з літами наш подружній ритуал трохи ускладнився. Спиняюсь на цьому лише з огляду на подальший розвиток наших взаємин; до того ж (люди не завжди це розуміють) наші стосунки благотворно впливали на Честера, відсвіжуючи його мозок і гамуючи йому нерви.

Наше спілкування, звичайно, вже не було для Честера таким же «хвилюючим таїнством», таким же «одкровенням», як колись (наші взаємини мінялися, як мінялося все у нашому житті), але тепер у ньому було більше тепла. У всякому разі, ми обоє знали, що то був єдиний для нього засіб позбутися нервового перенапруження і стати на якийсь час самим собою, не дбаючи про те, що плестимуть довкола нього інші (розчаровуватися в ньому могла тільки я, а він знав, що я ставлюся до нього дуже прихильно й задля його спокою ладна на все); він буквально світився злагодою та вдячністю – почуттями, які дають людині чималу снагу. Але того вечора (дуже показово для його нервового стану!) він не заснув у моїх обіймах, як це було завжди, а хвилин за двадцять збудив мене вигуком:

– Розколоти кабінет! Ні, наші кабінети міцніші, ніж вони собі гадають! Набагато міцніші!

Вочевидь, думка про те, що він міг би очолити пацифістів, не давала йому спокою.

Зауважу, що з роками Честер ставав дедалі нестриманіший, і все частіше потребував моєї підтримки. За останній рік у нього виробилася звичка шукати мого товариства у найбільш несподіваний для цього час (він міг, скажімо, перервати будь-яку справу лише для того, щоб з'ясувати мої нові плани, чи повідомити мені чергову новину, чи поскаржитись на чергову «зраду»). Мені ставало все важче прокручувати свої власні справи. Якось у суботу Том і його друзі давали концерт у Ронсі, містечку, розташованому за двадцять миль від Лондона, і Том прислав мені листа, в якому попросив, користуючись тим, що він так близько, викроїти зайву годину й приїхати подивитись їхню програму.

Спершу це видалося мені неможливим. Будь-яка моя вигадка була б вельми ризикованою, Честер неодмінно вистежив би мене. Може, я на це й не зважилася б, але трапилася щаслива оказія – його раптом запросили виступити на зборах пацифістів кудись у провінцію. В мене з'явилися чотири вільні години, і я не втрималась від спокуси скористатися з такої рідкісної щасливої нагоди. За мить я вже була на вокзалі і їхала в Ронсі, розраховуючи повернутися до обіду.

85

Я вже не раз їздила на їхні вистави, і завжди це приносило мені велику насолоду. Актори були такі молоді, такі натхненні, наче осяяні успіхом, між ними були такі гарні та щирі взаємини. Томова трупа й справді мала повсюди успіх майже карколомний, а Том, і, можливо, Мей Бонд, наскільки я можу довіряти своєму враженню, раптом виявили себе як надзвичайно обдаровані в цьому жанрі актори. Вони були вроджені міми й мали особливий талант на всілякі «номери»– про це й досі згадують чимало тодішніх театральних рецензентів.

Але найприємніше і, либонь, найпривабливіше у всьому було те, що вони, розігруючи свої кумедні й гострі скетчі, безперервно імпровізували. Чого тільки вони не вигадували! Вони сміялися з ранку до вечора, а з ними разом і я. Очевидно, ці веселощі таки запаморочили мені голову, бо коли вони попросили мене залишитись у них і на вечірню виставу, я махнула на все рукою і погодилась. Одверто кажучи, в мене просто не вистачило снаги сісти в поїзд і розлучитися з ними. Я почувалася ніби на дуже вдалому вечорі, коли не хочеться, щоб він кінчався. Одне слово, я дала Честерові телеграму: «Затримаюсь. На обід не чекай».

Але Честер (як і слід було сподіватись) уже встиг мене вистежити. Він зателефонував до готелю, де ми спинились, безпосередньо перед зборами,– просто так, щоб, за його висловом, «почути мій голос»; дізнавшись, що я поспішила на вокзал, він наказав Бутемові негайно мене розшукати. Той обдзвонив усі станції і наштовхнувся у Ронсі на концертну трупу, яка давно вже була в нього на замітці.

І ось у розпалі вистави, яку грали перед невеличкою, але дуже емоційною аудиторією, знадвору долинув якийсь дивовижний гамір, а згодом із-за лаштунків висунулась голова полісмена. Він кинув якесь розпорядження, і Мей, котра саме була на сцені, урвала мову на середині монолога. Завіса впала, відчинилися двері у залу для глядачів, і Честер у супроводі трьох місцевих чинів та величезного натовпу, який заповнив усі порожні місця і навіть проходи, продефілював у партер.

Мені здалося, що він був у чудовому настрої; увесь аж сяяв од задоволення, посміхався на всі боки й вітав усіх, піднісши вгору руку. Любесенько поцілувавши мене, він присів поруч, але, вибравши зручну хвилину (коли публіка, що була повставала, намагаючись дізнатися, чому припинили виставу, тепер знову займала місця), спитав у мене пошепки, сердито блиснувши оком:

– Чому ти мене не попередила, що їдеш сюди?

– Я сподівалася вчасно повернутись.

– Виходить, тебе Томова гра цікавить, а мене ні? Я теж хочу на нього подивитись. Ти приїхала сюди одна – це можуть неправильно витлумачити. Люди можуть подумати, ніби я погано ставлюся до Тома чи взагалі не полюбляю таких видовищ...

– Ніхто ж не знав, що я тут.

– Я не знав, де ти! Треба негайно повернутися, негайно! Я одержав телеграму з міністерства. Бутем зовсім уже з ніг збився.

Одне слово, мені дали зрозуміти, як безвідповідально й егоїстично я вчинила. Він, Честер, сушить собі голову, як йому знайти вихід з кризи, від якої залежить не лише його майбутнє, а й доля всієї країни, де там – цілого світу; а я – треба ж таке уявити! – втекла з дому і розважаюсь на концерті в курортному містечку. І я навіть не мала права сердитись на нього за те, що він зіпсував Томові вечір.

Честерова поведінка була бездоганна. Коли нарешті підняли завісу, і Мей знову вийшла на сцену, він осліпив усіх білозубою усмішкою, не кажучи вже про те, що й слухав дуже уважно, сміючись у потрібних місцях і гучно плескаючи в долоні (надто гучно, до того ж піднявши руки над головою: хай всі бачать, як подобається йому вистава!), і люди, що юрмилися в проходах (головним чином ті, що відпочивали тут на курорті) дивилися більше на нього, ніж на сцену. Спершу вигляд у них був дуже здивований, ніби вони не вірили, що Апостол Миру (так іноді називали Честера) може бути такий компанійський хлопець, такий рум'яний, може так славно реготати, коли на кін виходить дівча в коротенькій спідничці і співає не дуже пристойну пісеньку про якусь жіночку з готелю. Помалу-малу всі вони почали сміятися в тих місцях, де сміявся Честер, і аплодувати там, де аплодував він,– і скоро в залі панувала атмосфера легкого нервого збудження. Кожен, очевидно, міркував собі приблизно так: «Цей вечір назавше залишиться в моїй пам'яті, хоч я й не доберу, весело мені зараз чи страшно».

Нервове збудження охопило й виконавців; Мей, якій завжди треба було себе накрутити (вона любила перед виходом на сцену перехилити скляночку-другу віскі), провела свій номер бездоганно. Її маленькі оченята бешкетно блищали, голос звучав краще, ніж будь-коли. Том у першому виході теж був чудовий, особливо у монолозі, якого він сам собі написав (і котрий, на мою думку, був набагато кращий за всі його пізніш написані скетчі, широко відомі). Він виходив у костюмі П'єро, у німецькій касці й з вусами а ля кайзер, щоб виголосити довжелезну промову – вітав господа бога, якому дали чин фельдмаршала.

Цей номер,– як на мене, кращий у програмі,– я бачила, може, разів з двадцять. Том постійно вдосконалював його, доки не перетворив на блискучий зразок сатиричної мініатюри. Але того вечора, незважаючи на гарний початок (Честер голосно крикнув йому: «Браво, Томе!»), у його виконанні відчувалася якась скутість, і водночас – надто багато блазнювання. Щоразу, коли глядачі, котрі вже встигли у всьому розібратися і з задоволенням стежили, як бурхливо Честер радіє успіхові сина, починали аплодувати, особливо ж тоді, коли Честер кричав «браво», Том «натискав» дужче. І хоч по закінченні номера йому довго й настирливо гукали «біс», повторити його він не захотів.

Оплески не припинялися, але я бачила, що він чудово розуміє свій провал, і йому не хочеться виходити на поклони. Я дуже боялася, що він словом чи порухом видасть свій справжній стан, але Том лише всміхався (щоправда, трохи силувано) і кланявся (щоправда, трохи скуто), доки оплески не вщухли.

Тим часом на вулиці зібралася величезна юрба, і коли ми вийшли надвір, нас зустріли вигуками: «Нім-мо, про-мо-ву!», «Хай живе Німмо!» та «Геть війну!» Честерові не лишилося нічого, як здертися на заднє сидіння відкритої машини (яку він позичив у приятеля, щоб якнайшвидше доїхати сюди) й виголосити промову.

Я тихенько пішла, щоб попрощатися з Томом,– і раптом опинилася біля входу у залу, в оточенні акторів. Вони голосно перемовлялися між собою, збуджені успіхом і аншлагом, і касирка подавала їм з віконця склянки з якимось напоєм.

Том у накинутому зверху костюма П'єро пальті підхопив мене під руку й промовив, сміючись:

– Вип'ємо за нову виставу?

– За яку нову виставу?

– Татову! Сподіваюсь, свою роль він зіграв краще, ніж я свою.

– Але ти грав дуже добре.

– Ти сама знаєш, що дуже погано.

Лише тепер я помітила, що обличчя йому пашить, і що від нього відгонить віскі. Помітивши мій погляд, він сказав:

– Не бійся, я не п'яний. Отже, ходімо?

– Може б, ти переодягнувся?

– Ні, я хочу послухати його промову. Люблю стежити за ним, коли він виступає. Ось хто – справжній актор!

Йому справді хотілося послухати Честера. Він поспіхом провів мене крізь натовп, який стояв так щільно, що через нього не можна було пропхатися, і підвів до високого ганку на другому боці вулиці. Ми піднялися по сходах.

– Сюди,– сказав він.– Будемо як у бельетажі.

І справді, звідти, поверх голів, нам усе було добре видно. Хтось узяв з рундука гасову лампу й підніс її над автомобілем, наче смолоскип, і, отже, весь той час, доки Честер говорив, він був яскраво освітлений (хоча полум'я миготіло на вітрі).

Я боялася, що шум міста, гамір ярмарку (він був майже поруч) і морський прибій, досить гучний того дня, заглушать Честерів голос. Але, як завжди у таких випадках, голос його став удвоє дужчий, і ми виразно чули майже кожне слово. То була промова, з якою він звичайно виступав у невеликих містах – у ній він обстоював свободу совісті, протестував проти військової повинності та проти збільшення армії. І захищав пацифістів, доводячи, що саме вони сьогодні належать до числа найхоробріших людей.

Зараз усе це вже звучить як обридлий фарс, але тоді Честерів виступ надзвичайно схвилював слухачів. Головна його ідея полягала в тому, що пацифісти повинні боротися проти зла, але – не вдаючись до зброї. Хай вони вийдуть усі разом проти ворога і стануть перед ним, спинять його рух. Так, вони приймуть смерть, але їхня кров упаде на голови тих, хто розпалює війни і хто завинив у загибелі братів своїх.

І коли він своїм добре поставленим голосом говорив, що обов'язок кожного християнина – жертвувати собою заради ближнього свого, і що наша релігія – найвеличніша з усіх релігій, які знало людство,– релігія самозречення й жертовності, а потім – нагадував про жахливу загрозу, яка нависла над Європою, загрозу, породжену егоїзмом, зажерливістю й пихою, я відчувала, що хай би які були мотиви, котрі спонукали Честера приїхати того вечора у Ронсі, його слова справді прекрасні, і під їхнім знаком усе, що я говорила, робила й чим жила протягом останнього тижня, особливо ж усе, що я думала про війну, було надзвичайно дріб'язкове й недалекоглядне.

Я навіть забула про Тома, хоч він і далі тримав мене під руку. Лише коли Честер скінчив свою промову і натовп вибухнув зливою оплесків, люди кинулися до машини, а поліція почала їх стримувати, до мене дійшов Томів голос:

– Як завжди, блискуче!

– Так, він особливо гарний, коли імпровізує!

– Тут усе залежить від голосових модуляцій. І від пауз, які він чудово обігрує.

– Я не змогла перешкодити його приїздові.

– Авжеж. Він правильно зробив, що приїхав. Хіба можна не використати такої нагоди виступити перед публікою?

– Він вірить кожному своєму слову.

– О, звичайно. Він абсолютно щирий. (Завжди, коли нам ставало ніяково, ми з Томом наввипередки починали переконувати одне одного, що Честер, незважаючи на свою вимушену «політичну гру», насправді щирий серцем і чесний). О, так,—зітхнув Том. – Все, про що він говорив,– значне й важливе, мене справді взяло за живе. Я мало не пустив сльозу.

Я поспішила сказати, що він теж грав сьогодні непогано. Та він лише засміявся й кинув:

– Дякую...– Потім, помовчавши якусь хвилю, спохмурнішав і додав.– Знаєш, я почуваюся наче той блазень. Втім, на більше я, вочевидь, і не заслуговую.

На цих словах він легенько стиснув мою руку, і мені раптом стало дуже шкода його,– так шкода, що все моє збудження вмить спало (хоча голос Честера, як і досі, стояв мені у вухах).

– Облиш такі настрої, не треба їм піддаватися. Ти повинен жити своїм життям.

– Своїм життям? А в тебе воно було?

– Я – зовсім інше, я – жінка.

– Не розумію, про що ти.

– Крім того я не здатна ні на що видатне.

Том нічого не відповів, і лише коли ми у темряві підійшли до театру, пробираючись між гуртами людей, які й далі збуджено ділилися враженнями, вимахували капелюхами й кричали бозна-що, він раптом сказав:

– Мей набирає трупу й хоче привезти «Бурлеск» на гастролі в Лондон. Вона вже одержала запрошення від свого агента.

– Вона це заслужила.

– Що ти сказала б, якби я кинув Оксфорд і поїхав з нею?

Це був жахливий удар, і я розуміла, що Честер сприйме його куди болючіше. Я ладна була заволати: на бога, хіба можна міняти Оксфорд на такий дріб'язок?

Та з власного досвіду я вже знала (мабуть, через це рано чи пізно проходять усі матері), що всі родинні трагедії трапляються з нами зненацька, коли їх найменше чекаєш. До них слід бути готовою щомиті – ніжачись у ванні, лежачи в ліжку чи дрімаючи на засіданні чергового комітету.

Я відчувала, що хлопчик от-от зірветься. Про це свідчили кілька його фраз, а ще більше – те, яким тоном він говорив про пропозицію Мей,– так, ніби сам був ладен посміятися над її безглуздістю. Тому я швидко опанувала себе, сказавши, що сама ідея видається мені цікавою: ця Мей, як я подивлюся, доволі заповзятлива дівчина.

– І ти вважаєш, їхати мені з нею – ідіотизм?

– Та ні, чому ж... Якщо ти переконаний, що це саме те, чого тобі бракує, що може тебе повністю задовольнити...

На цих моїх словах Том чомусь спалахнув і дуже роздратовано кинув:

– Я знав, я знав, що ти так скажеш! Як же я можу переконатися, що мене задовольнить, та ще й повністю, доки не спробую! А тут і нагода така! Та звісно ж, це неможливо, тебе шокує сама лише думка про те, що твій син стане коміком!

Побачивши Тома в такому збудженні, я почала запевняти його, що згодна з ним, комедія – велике мистецтво!

– Згадай хоча б Мольєра, Шекспіра, та й навіть Дена Лено [18]18
  Лено Ден (1860—1904) – відомий актор мюзик-холу, спеціалізувався у жанрі «низької комедії» та пантоміми, де з 1889 р. грав ролі жінок.


[Закрыть].

Я говорила щиро. Розпач і розгубленість, що охопили Тома (достоту як раптові релігійні напади, яким був підвладний Честер), змусили мене вийти за межі моїх «вузьких поглядів», і на ту мить мені справді вірилося, що «коміки»– великі митці і відраджувати його від такої чудової кар'єри було б глупством і помилкою. Я почала переконувати його серйозно подумати над пропозицією Мей – це певний шанс пробити собі дорогу.

Том ані слова не сказав, але трохи згодом кинув мені з такою злістю в голосі, наче кидав виклик недоброзичливому критикові:

– Комусь же треба смішити людей, чи не так?

А далі крутнувся й зник у холі. Того вечора я побачила його вже тоді, коли він прийшов попрощатися зі мною і поздоровити Честера з «блискучим виступом». Незабарно я вирішила відіслати йому листа, де написала, що, можливо, його участь у виставах «Бурлеска» стане для нього гарним першим кроком самостійного життя, і якщо він обере для себе цей шлях, я підтримуватиму його, чим тільки зможу.

Однак у розпалі гастролей Том вийшов з трупи і поступово взагалі відмовився від наміру стати актором,– раптом кинув Оксфорд (проваливши кілька іспитів) і подався до художньої школи. Особливих здібностей до малярства він не виявив, і я не певна, що воно справді його тоді захопило. Принаймні часто, коли ми вважали, що Том працює в студії, він собі дармував із друзями у барі, розводячись про міжнародне становище (на мою думку, дуже на той час непевне), або виїздив до кого-небудь у гостину за місто. Друзів у нашого «принца-наступника» тепер значно побільшало і, що було найістотніше,– його залюбки приймали в ділових та парламентських колах: Том справді був милий і зворушливо кумедний, та ще й, на правах Честерового сина, вважався за «важливу персону».

Кажуть, Томова доля – типовий приклад того, як може занапастити себе й спитися юнак, митець за покликанням, приневолений жити в «атмосфері релігійного мракобісся», де ніхто не зацікавлений в плеканні його таланту. Це неправда. Ми як ніхто співчували Томові, наполягаючи, щоб він продовжив свої художні студії. Але він сам ставився до них трохи шалапутно. Не знаю, може, він був не дуже зосереджений на малярстві, недостатньо заглиблений в себе, у свій внутрішній світ,– тобто, може, йому бракувало певної обмеженості, без якої любов до живопису, на мою думку, неможлива. Бо треба бути крайнім егоцентриком чи просто фанатом, щоб віддаватися хореографії, літературній базгранині чи малюванню картин, коли на землі стільки лиха й людству загрожує така небезпека. Ви можете заперечити, що митці, мовляв, змінюють світ. Якщо це й справді так, то роблять вони це дуже й дуже повільно, та ще й невідомо, у який бік вони його змінюють: на краще чи на гірше? Том був надто добрим і надто порядним для того, щоб стати художником. Якщо ж говорити про те, що він нібито «спився», то п'яницею Том ніколи не був, а бувши під чаркою, поводився чемно й лагідно. Щоправда, його таки затримали одного разу в нетверезому стані за порушення порядку (звісно, газети закрутили довкола цього он яку веремію, створивши легенду, що Том – алкоголік), і як на гріх, сталося це саме тоді, коли відбувалася таємна рада кабінету. Того вечора його дуже стривожила політична ситуація (і небезпідставно), от він і випив зайве, а потім, коли їхній гурт опинився на вулиці, його втягли у ризиковану політичну суперечку. Річ у тім, що біля них у барі крутивсь якийсь зайда, котрий не знав, хто такий Том; він почав молоти бозна-що про Честера, як це часто тоді робилося: мовляв, уся його боротьба за мир – лише «черговий трюк» з метою повернути собі втрачену популярність; назвавши базіку брехуном, Том кинувся в бійку,– і пішло...

86

Не дивно, що бідолашний Том не міг спокійно студіювати малярство (штука, до речі, нелегка й прісна) у дні, коли життя перетворилося на безперервну низку карколомних подій. Уся країна говорила про те, що кабінет розколовся на дві частини, і новим прем'єр-міністром от-от стане як не Ллойд Джордж або Черчілль, то вже неодмінно Честер.

І коли для вас нісенітниця, що Честер міг стати прем'єром, то ви просто не знаєте, як у нас стають прем'єр-міністрами і якими сірими здаються нам претенденти на це крісло, доки їх випадково туди не посадять.

Мітинг на захист миру, власне, і став однією з таких нагод. Честер не мав наміру виступати на ньому, хоч йому й обіцяли підтримку мало не сто членів парламенту. А коли я зауважила, що все це тривожно, бо діється потай від уряду (принаймні такий був план), Честер лише посміхнувся:

– Нічогенька таємниця, якщо на ці збори з'явиться сто членів парламенту! Уявляєш, як усе це розпишуть репортери у вечірніх газетах!

Честера піддали великому громадському тискові, щоб змусити його піти на мітинг, і він, як ви знаєте, пішов туди. Проте тільки тому, що в останню мить Честерові зателефонував якийсь доброзичливець і повідомив, що на збори прибуде ще один міністр (прізвища якого я не хочу розголошувати); після цього дзвінка Честер сказав мені: якщо цей позбавлений будь-яких моральних принципів честолюбець ухопить весь новий і такий важливий рух у свої руки, якщо він його очолить – усе пропало, Англія опиниться перед національною катастрофою. Втім, хто зна, може, Англії справді поталанило, що Честер приїхав на мітинг перший (другого, до речі, й не було, Честер був там єдиний міністр) і що учасники мітингу одностайно висунули його на лідера. Членів парламенту було там загалом вісімдесят (а не сто п'ятдесят, як іноді писали), і всі вони (може, тому, що вважали своє зібрання глибоко засекреченим) верзли з трибуни бозна-що і, нарешті, остаточно зсунувшись з глузду, ухвалили резолюцію, яка заперечувала проект нового бюджету. Пояснювалося це, на думку Честера, тим, що більшість рядових радикалів була вкрай незадоволена урядом. Так уже ведеться, що рядові члени партії протягом перших же місяців діяльності нового уряду зневірюються в ньому і не повстають проти нього лише за браком одностайності, а об'єднатися вони не можуть, бо ненавидять один одного ще дужче, ніж уряд. І тепер, коли нарешті з'явилося щось таке, з приводу чого вони мали більш-менш спільну думку, вони так розходилися, ніби робили двірцевий переворот. Усі вимагали Честерового виступу. Оскільки зібрання було, так би мовити, неофіційним, а їхній запал, їхній ентузіазм не міг лишити Честера байдужим, він, зрештою, вийшов на трибуну й сказав усе, що думав: про уряд і про підготовку до війни. Про його виступ негайно ж стало відомо, і перш за все від самих учасників мітингу. Вони навмисне розповсюджували текст Честерової промови: адже то були люди, котрі вважали, що уряд має їх за ніщо, а тому й не боїться їх, і треба змусити його з ними рахуватись.